Праця «Чи працює державне втручання?». Людвіг фон Мізес

Автор: Розоліно Кандела
Переклад: Матвій Сухачов 
Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
Чи працює державне втручання?

Чи працює державне втручання? Відповідь на це питання лаконічно, але всебічно дав Людвіг фон Мізес у праці «Інтервенціонізм: Економічний аналіз», яка була написана німецькою у 1940 році та вперше перекладена Томасом Френсісом МакМанусом і Генріхом Бундом. На думку Мізеса, державне втручання не працює, бо це спричиняє ненавмисні або навіть небажані наслідки відповідно до цілей, пред’явлених власними прихильниками. Поки тут не може бути сумнівів щодо того, що Мізес був ярим прихильником вільної ринкової економіки та обмеженого уряду, неспроможність державного втручання не є нормативним звинуваченням щодо державного втручання як такого. Нездатність державного впливу досягти поставлених цілей не є критикою ані його цілей, ані намірів самих регуляторів. Скоріш за все, аргументом Мізеса є позитивний аналіз того, як регуляції у вигляді податків, субсидій, тарифів, квот, ліцензій, тощо, зазнають провалу у власних умовах.

Для того, щоб зрозуміти теорію Мізеса про інтервенціонізм, нам треба не лише відрізняти інтервенціоністську економіку від капіталізму чи соціалізму, але також і те, як інтервенціонізм Мізеса пов’язаний з «невидимою рукою» ринкових процесів. На думку Мізеса, капіталізм – це економічна система, що визначається певним набором інституцій, які включають приватну власність на засоби виробництва (як от землю, працю та капітал) і свободу укладання договорів відповідно до верховенства права. Капіталізм керується попитом споживачів на товари і послуги, які, в свою чергу, змушують підприємців спрямовувати засоби виробництва відповідно до їх найціннішого споживчого використання. Купівля (і утримання від покупки) кінцевих товарів споживачами та засобів виробництва підприємцями генерує систему ринкових цін, яка координує діяльність виробників, а також сигнали про прибутки (і збитки) для передачі інформації, коли вони використовували засоби виробництва таким чином, щоб задовільнити найбільш цінні потреби людини. Поява соціальної співпраці в умовах поділу праці – це і є «невидима рука» Адама Сміта у дії.

Соціалістична економічна модель є однією з тих систем, в якій скасовуються приватна власність та вільне ринкове ціноутворення на засоби виробництва. Незалежно від того, визначають його як комунізм чи фашизм, будь-який соціалізм передбачає управління засобами виробництва не споживацькими вимогами, а державними наказами. Приватна власність і вільне ціноутворення фактично скасовуються. Для Мізеса питання того, чи є капіталістична система кращою за соціалістичну з точки зору росту загального добробуту суспільства, не ґрунтується на можливості жодної системи усунути підприємницькі помилки та економічне марнотратство. Здебільшого, враховуючи те, що помилка прийняття рішень завжди існуватиме в невизначеному світі, найактуальнішим питанням є те, яка система стимулюватиме людей до виявлення допущених помилок і того, як вчитися на цих помилках. Без приватної власності, грошових цін і сигналів «прибутків-збитків», урядовий бюрократ, який керує виробництвом, був би «капітаном корабля, що пливе у відкритому морі без системи навігації чи якихось знань». Прибираючи «невидиму руку» ринкових процесів, результатом впровадження соціалізму, підштовхнутим до якогось логічного кінця, може бути лише заміна «невидимої руки» тоталітаризмом.

Проте, Мізес змальовує різницю між інституційними передумовами капіталізму та соціалізму щоб висвітлити виразні риси інтервенціонізму, або того, що Мізес також називає «ринковою економікою з перешкодами». Як підказує назва, інтервенціонізм не є синонімом соціалізму, але зветься економічною системою, в якій уряд, або де-факто регуляторний орган, підтриманий урядом, заважає діяльності вільних ринкових процесів, не усуваючи їх загалом. Втручання у вигляді податків, субсидій, монопольних привілеїв або контролі цін здійснюються прямо державними посадовцями, або непрямо регуляторними органами, змушуючи підприємців використовувати засоби виробництва відмінні від тих, якими вони користувалися б в безперешкодному ринку. «Чи не ті можливо втручання створюють результати, які, згідно з точкою зору уряду, виглядають менш бажаними, ніж умови в вільно-ринковій економіці, які він прагне змінити?». Відповідь ґрунтується на розумінні зв’язку між інтервенціонізмом та невидимою рукою, яку найкраще сформулювали Мілтон та Роз Фрідман в «Свободі вибору». Використовуючи те, що Мізес стверджував 40 років тому, Фрідмани написали, що «в сфері уряду, як і в ринку, здається, є «невидима рука», але вона діє прямо в протилежному напрямку від «руки Адама Сміта»: особа, яка має намір лише обслуговувати суспільні інтереси шляхом заохочення державного втручання, керується невидимою рукою для просування власних інтересів, які не були частиною його намірів».

     «…Дія втручання в ринкові процеси, яким би добрим наміром це не було, передбачає перенаправлення засобів виробництва з навмисним результатом на користь однієї групи людей на противагу іншій.»

Мізес показує не лише економічні наслідки втручання, але й також її соціальні і політичні розгалуження. Щоб зрозуміти процес, яким інтервенціонізм генерує ненавмисні та навіть небажані для своїх прихильників наслідки, Мізес висвітлює дві думки. По-перше, якщо державне втручання має намір усунути те, що вважається небажаним наслідком безперешкодного ринкового процесу, то воно має спотворювати інституційні передумови, на яких базується безперешкодний ринок: приватна власність. По-друге, дія втручання в ринкові процеси, яким би добрим наміром це не було, передбачає перенаправлення засобів виробництва з навмисним результатом на користь однієї групи людей на противагу іншій. Така дія втручання, за визначенням, є засобом для створення спеціальних привілеїв. Наприклад, тарифи, спрямовані на підвищення загального добробуту нації, в умовах забезпечення внутрішнього виробництва товару чи послуги та запобіганні втраті робочих місць у певній галузі, не можуть такого зробити без створення штучного дефіциту та спеціального монопольного привілея для тієї галузі та її робітників. Споживачі мають платити вищі ціни як результат цього монопольного привілея, залишаючи їх з меншим доходом для витрат на інші товари і послуги, таким чином ставлячи ці інші галузі та їхніх робітників у невигідне становище. Отриманий ефект суперечить наміру сприяти загальному добробуту. Отже, підводячи до логічного висновку, «комплексна тарифна система може тільки знижувати задоволення усім», як це показано в США небажаними наслідками тарифів Смута-Гоулі у 1930 році, що поглибило Велику Депресію. Інші види інтервенціонізму, такі як інфляція, яка розглядається як захід, призначений для отримання вигоди збіднілим боржникам за рахунок багатих кредиторів, має протилежний ефект, зокрема коли «багатій інвестував свої статки в обладнання, торгові склади, будинки, маєтки і звичайні акції, він, як наслідок, частіше є боржником, ніж кредитором».

Ці небажані наслідки втручання, особливо у випадку контролю цін, ілюструють, як ці заплановані наслідки залежать від хибної дихотомії між споживачами та виробниками в ринковому процесі. Природа ринкових процесів полягає в тому, що покупці змагаються з покупцями, пропонуючи вищі ціни за товари і послуги, та продавці змагаються з продавцями, пропонуючи нижчі ціни на товари і послуги. Однак, кожний продавець є споживачем, коли вони купують засоби виробництва та інші необхідні товари, призначені для остаточної продукції. Таким чином, ринковий процес — це процес, у якому покупці та продавці співпрацюють, обмінюючись своїми правами власності, а не конкуруючи один з одним, і це так само добре стосується ринку праці, коли виробники конкурують один з одним, щоб забезпечити капітал для підвищення продуктивності працівників, що дозволяє робітникам продавати свою працю за вищу (а не нижчу) заробітну плату.

Однак, природа контролю цін підриває соціальну співпрацю ринкових процесів та генерує динаміки інтервенціонізму, в результаті чого покупці співпрацюють заради привілеїв проти продавців (наприклад, у випадку контролю орендної плати), а продавці співпрацюють заради привілеїв проти покупців (як у випадку мінімальної заробітної плати). Проте, за визначенням, змагання за привілеї ніколи не можуть бути в загальному інтересі якихось покупців чи продавців. Наприклад, у випадку мінімальної заробітної плати, який має за намір збільшити зарплати працівників, має небажаний результат, приносячи користь певній групі працівників, які залишаються зайнятими з високими зарплатами, залишаючи іншу групу працівників безробітною. Отже, для Мізеса не випадково, що обмежуючи пропозицію робочої сили, робітничі профспілки є прихильниками підвищення мінімальної заробітної плати. Виробники остаточних товарів і послуг є споживачами робочої сили, а тому закон попиту застосовується до ринку праці, як і до будь-якого ринку.

Що є навіть більш важливим для розуміння шкідливих наслідків інтервенціонізму, так це не лише видимі небажані наслідки, а й невидимі. Припустимо, уряд вважає ринкову ціну на молоко небажано високою, встановлюючи контроль над цінами з метою зробити молоко більш доступним для кінцевого споживання. Корови продукують не лише молоко, але й інші молочні продукти, як масло, йогурт та сир. Небажаним результатом контролю цін на молоко буде те, що більша кількість корів зробить більш доступними інші молочні продукти, а на ринку стане менше доступного молока, всупереч цілі цінової стелі. Державний орган залишається з двома виборами: або цінова стеля буде знята, щоб усунути небажані наслідки; або орган може знову втрутитись, щоб пом’якшити небажані наслідки цінової стелі, як от встановити обмеження на кількість молока, доступного для молочних продуктів, щоб більше молока було доступним для кінцевого споживання. Однак, якщо орган вважає повернення до безперешкодного ринку небажаним, тоді в органу не залишається іншого вибору, як продовжувати процес втручання для подальших небажаних наслідків. Логічним результатом буде державний контроль над землею, працею та капіталом, щоб запобігти перепрофілюванню ресурсів на інше використання, окрім розведення молочних корів. Такий приклад показує важливий урок, викладений Мізесом: інтервенціонізм, якщо його просувати далі послідовно й наполегливо, повинен вести до соціалізму. Але такий результат не є неминучим, якщо громадська думка щодо державного втручання зміниться.

«Інтервенціонізм» Мізеса не повинен читатися як останнє слово щодо того, чому державне втручання не працює. Скоріше за все, як показує зростання літератури, що базується на теоретичних ідеях Мізеса, «Інтервенціонізм» забезпечує важливий внесок у програму прогресивних досліджень для розуміння динаміки інтервенціонізму в часі та місці, включаючи агрокультурну політику, політику міжнародної торгівлі та забезпечення суспільних товарів.

Інтервенціонізм також пояснює деякі оманливі твердження щодо державної політики. Аргументи проти державного втручання та на користь вільноринкового капіталізму не є синонімами до «дерегуляції», якщо ми розуміємо, що капіталізм за своїм визначенням передбачає наявність вбудованого регуляторного механізму: приватної власності. Крім того, «Інтервенціонізм» показує, що, в розріз до популярної думки, аргумент на користь приватновласницької капіталістичної системи не є синонімом до привілейованих інтересів капіталістів. Швидше за все, «особисті інтереси підприємців та капіталістів також вимагають від втручання захисту для себе проти змагання з більш ефективними і активними людьми. Має бути забезпечений вільний розвиток ринкової економіки не для інтересів багатіїв, а для інтересів суспільства». Отже, оскільки втручання в рамки прав приватної власності спотворює стимули та знання, втілені в ринкових цінах, а також сигнали про прибутки та збитки, інтервенціонізм не може бути «ліками» від передбачуваних хвороб, пов’язаних з капіталізмом, таких як монополія на силу, макроекономічна нестабільність, масове безробіття, штучний дефіцит, тощо. Скоріш за все, інтервенціонізм часто є причиною саме таких недуг, зокрема через спотворення приватної власності та служінню засобам побудови монопольних привілеїв на користь груп з особливими інтересами.

Все ще на шляху до кріпацтва

Автор: Річард М. Рейнш II

Посилання на оригінал

У передмові до своєї книги «Шлях до кріпацтва» (1944) Фрідріх Гаєк зазначив: «Це політична робота». Гаєк був ученим-економістом, який у 1930-х роках дискутував із Джоном Мейнардом Кейнсом щодо його «Економічного трактату», а також опублікував «Чисту теорію капіталу» (1941) і низку інших ранніх робіт. Однак цього разу він вступив у масштабну дискусію про природу державного планування та ті сумні наслідки, які, на його думку, завжди супроводжують його впровадження. «Шлях до кріпацтва» став криком душі, спрямованим на викриття темної суті колективістської логіки. Гаєк переконував, що позірна «любов» до нових свобод у таких системах завжди виправдовує розширення контролю над людьми, їхньою власністю, доходами, кар’єрою і навіть вибором.

Звісно, книга викликала суперечливі реакції серед інтелектуалів. Ісайя Берлін писав своєму другові, що «досі читає жахливого доктора Гаєка». Інші називали цю роботу захистом домінування бізнесу над життям людей, «реакційною капіталістичною агресією», як сказали б сучасні ліві. Джордж Орвелл стверджував, що Гаєк просто обрав «отруту монополій» замість інших проблем соціалізму. Орвелл запитував: чому не можна об’єднати найкраще з обох світів — промисловість та державу, яка працює на благо трудящих класів? У підсумку Гаєка звинуватили в тому, що він застряг у застарілих ідеях XIX століття.

Іншої думки дотримувався ринок. Британські та американські громадяни виявили глибокий інтерес до книги, яка змушувала їх переосмислювати політичні та економічні реалії свого часу. Початковий наклад у 2000 примірників у Великій Британії розкупили миттєво. Попри те, що книга була орієнтована на британців, вона викликала широкий резонанс і в США. У вересні 1944 року Sunday Times Book Review опублікував рецензію Генрі Газліта, яка спричинила бум популярності. Протягом 10 днів після виходу третього накладу книгу розкупили повністю. Reader’s Digest згодом надрукував скорочену версію накладом 600 000 примірників.

Суть критики Гаєка

Гаєк стверджував, що соціалістичний ідеалізм, позірна гуманність і науковий фасад колективізму маскують небезпеку державного планування, яке знищує свободу, підриває верховенство права і прокладає шлях до диктатури. Він попереджав, що централізація економічної влади завжди призводить до посилення контролю над суспільством, замість сприяння свободі.
Гаєк розвивав цю думку, спираючись на досвід Німеччини. Він вважав, що фашизм, на відміну від поширеної думки, був не провалом капіталізму, а наслідком соціалістичних тенденцій. Цей процес почався ще за часів Бісмарка, коли державне втручання у промисловість стало нормою. З часом, держава все більше підпорядковувала собі економіку, обмежуючи свободи підприємств і громадян.
Інтелектуальні ідеї, що пропагували соціалізм і планування, на думку Гаєка, стали шкідливим експортом до ліберальних держав. Особливо це було помітно у Великій Британії, де, як він зауважив, навіть освічені верстви почали відкидати традиційні ідеали свободи.

Гаєк: критика та відповідь

Книга викликала суперечки, особливо після того, як у післявоєнний період західні держави створили системи соціального забезпечення і бюрократії. Французький мислитель Раймон Арон зазначав, що змішана економіка може забезпечити баланс між свободою та регулюванням.
Гаєк відповідав критикам у передмові до перевидання 1956 року, зазначаючи, що його робота була спрямована не лише на попередження про ризик тиранії, але й на показ того, як державне планування може призводити до економічної неефективності й поступового занепаду свободи.

Сучасне значення ідей Гаєка

Деякі аргументи Гаєка залишаються актуальними навіть сьогодні. Його застереження про те, що адміністративна держава здатна спотворювати індивідуальні свободи через постійне розширення бюрократії, знайшли своє відображення у багатьох сучасних демократіях. Його ідеї про важливість збереження верховенства права і критика колективізму досі слугують основою для захисту політичної та економічної свободи.

Переклад: Софії Панченко
Редактор: Марина Поливач

Чи дійсно «наука» спростовує тези Мізеса про соціалізм?

Автор: Бенджамін Уїльямс

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
Чи дійсно «наука» спростовує тези Мізеса про соціалізм?

У відповідь на численні провали радянського союзу, маоцзедунівського Китаю та Венесуели, твердження «Це був несправжній соціалізм» стало гаслом апологетів соціалізму. Дехто з готовністю визнає невдачі цих режимів і приписує їх скоріше капіталізму, ніж соціалізму. Інші взагалі відмовляються визнавати невдачі; вони вважають ці експерименти достойними прикладами «справжнього соціалізму» і сприймають їх як беззаперечні успіхи.

Як таке могло статися? Хіба ми не маємо численних доказів того, що ці режими були катастрофічними провалами? Безумовно, так, втім ці соціалісти також стверджують, що мають численні докази і на свою користь — принаймні, достатньо, щоб підловити капіталіста. Більшість американців все життя вчили, що срср був пеклом на землі, але як вони повинні реагувати, коли їм дають джерела, які говорять про те, що за даними ЦРУ, радянські громадяни жили краще, ніж американці? Або що радянський союз поборов явище безхатьків? Ці твердження очевидно неправдиві, але скептики капіталізму та Америки в цілому вважають їх привабливими.

Найбільш шокуючим є те, що за словами соціалістів, вони мають беззаперечні докази того, що соціалізм кращий за капіталізм. Вони посилаються на дослідження 1986 року, яке порівнювало «соціалістичні» країни з «капіталістичними». У дослідженні використовується індекс фізичної якості життя, який вивчає такі речі, як рівень дитячої смертності, тривалість життя, кількість щоденно спожитих калорій, кількість лікарів на душу населення і письменність дорослого населення тієї чи іншої країни. Дослідження має висновок, що «соціалістичні країни загалом досягли кращих показників фізичної якості життя, ніж капіталістичні країни на еквівалентних рівнях економічного розвитку».

Знаємо ми це хвалене процвітання соціалізму та економічного планування

Неякісна наука?

Дослідження розглядає понад сто країн і ділить їх на різні групи на основі їхніх економічних систем. Єдиною додатковою контрольною змінною є економічний розвиток, який вимірюється за допомогою валового національного продукту на душу населення. Економічні системи поділяються на планові (соціалістичні) та ринкові (капіталістичні), використовуючи класифікацію Організації Об’єднаних Націй. Результати дослідження, вочевидь, суперечать тому факту, що в умовах планової системи економічні розрахунки є технічно неможливими.

За словами Ганса-Германна Хоппе, соціалізм «має бути концептуалізований як інституціоналізоване втручання або агресія проти приватної власності та претензій на приватну власність». Соціалістична економіка скасовує сам інститут приватної власності. Людвіг фон Мізес продемонстрував, що зі скасуванням приватної власності (і, відповідно, обміну капітальними благами) цінові сигнали більше не можуть показувати виробникам, де ресурси розподіляються більш ефективно і раціонально. Коли виробництво товару коштує п’ятдесят доларів, а продати його можна лише за п’ять доларів, зрозуміло, що кінцевий продукт має меншу цінність для споживачів, ніж самі ресурси. Не маючи таких сигналів, органи планування нишпорять у темряві.

За словами Ганса-Германна Хоппе, соціалізм «має бути концептуалізований як інституціоналізоване втручання або агресія проти приватної власності та претензій на приватну власність». Соціалістична економіка скасовує сам інститут приватної власності. Людвіг фон Мізес продемонстрував, що зі скасуванням приватної власності (і, відповідно, обміну капітальними благами) цінові сигнали більше не можуть показувати виробникам, де ресурси розподіляються більш ефективно і раціонально. Коли виробництво товару коштує п’ятдесят доларів, а продати його можна лише за п’ять доларів, зрозуміло, що кінцевий продукт має меншу цінність для споживачів, ніж самі ресурси. Не маючи таких сигналів, органи планування нишпорять у темряві.

Ганс Герман Хоппе —  німецький економіст, філософ. У своїх роботах досліджує природу урядів, перешкоди для демократії та інші теми лібертаріанського дискурсу.

Якщо соціалістична економіка епістемно не здатна виробляти кращі результати, чому дані свідчать про протилежне? Капіталістичні країни дійсно перевершують соціалістичні. Однак, оскільки ці капіталістичні країни є «країнами з високим рівнем доходу», вони, очевидно, не беруться до уваги. Порівняння країн за допомогою «економічного розвитку» гарантує, що Японія, Фінляндія, Канада, США, Данія, Норвегія, Швеція та Швейцарія не порівнюються з такими країнами, як срср, Куба та Китай. Це випадок навмисного упередження при виборі вибірки.

Економічна система — не єдиний чинник відносного успіху нації. Інші фактори, такі як географічні умови, релігійний склад населення та війни, можуть впливати на економічне зростання та фізичний добробут. У дослідженні майже кожна країна з категорії капіталістичних розташована в Африці, в той час як майже жодна з соціалістичних країн не належить до цього континенту. Африка як регіон не тільки має одну з найменш сприятливих географічних умов, а ще й була занурена у численні війни та конфлікти на період, коли проводилося дослідження.

Дослідження так само не враховує незліченну кількість змінних, які впливали на якість життя в цих країнах. Автори навіть не намагалися. Через це їх робота є прикладом неякісної науки.

Неякісні дані?

Суто заради дискусії, ми могли б припустити, що всі ці порівняння є справедливими і що нам не потрібно враховувати більше змінних. Але навіть у цьому випадку ми все одно зіткнемося з численними проблемами.

Автори дослідження стверджують, що вони взяли свої дані від Світового банку, однак більшість даних з соціалістичних країн були отримані від їхніх урядів. Справедливості заради, варто зазначити, що автори не мали безпосереднього доступу до інформації, якою ми володіємо сьогодні, але їхнім сучасним прихильникам немає виправдання. У 1989 році два економісти радянського походження, Владімір Попов і Ніколай Шмельов, опублікували книгу, яка розкрила абсолютний безлад в радянській економіці. У «Переломному моменті» вони показали, що офіційна статистика була спотворена через «відверте викривлення даних», і стверджували, що ця статистика на той час потребувала «серйозного перегляду».

Історики С. Г. Віткрофт, Марк Гаррісон і Р. В. Девіс у 1994 році стверджували, що ці викривлення сталися через те, що в учасників системи на всіх рівнях були «сильні стимули перебільшувати результати, про які вони повідомляли». Це був лише один з багатьох наслідків квот, запроваджених плануванням економіки. Хоча не всі знали про це під час Холодної війни, сьогодні це загальновідомо.

Викривлення даних не припинилося із розпадом радянського союзу. Сьогодні соціалістичні режими, такі як Куба, постійно публікують недостовірну статистику, завдяки якій їхні громадяни виглядають набагато заможнішими, ніж вони є насправді. Апологети стверджують, що тривалість життя на Кубі вища, ніж у Сполучених Штатах, але це знову і знову спростовується. Економіст Роберто Гонсалес знайшов докази того, що кубинські лікарі, схоже, перекваліфіковують ранню неонатальну (дитячу) смерть у пізню внутрішньоутробну, щоб задовольнити квоти. Це призводило до того, що рівень дитячої смертності виглядав набагато нижчим, ніж він є насправді. Таким чином, довіра до соціалістичної статистики регулярно підривається.

Це був несправжній капіталізм!

Навіть якщо ми дуже великодушно довіримося самовпевненості соціалістів у тому, що всі дані є абсолютно надійними, проблеми з дослідженням 1986 року на цьому не закінчуються. Як було встановлено раніше, автори дослідження використовували класифікацію ООН, щоб відокремити соціалістичні країни від капіталістичних. У чому проблема? ООН припустилася страшенної помилки, і автори знали про це. ООН не змогла класифікувати Кубу та Югославію як країни з плановою економікою, але в дослідженні вони обидві названі «соціалістичними». Автори виправили помилку ООН, але лише частково. Куба і Югославія були не єдиними країнами, які помилково були названі соціалістичними. Щонайменше дев’ятнадцять країн з плановою економікою були названі ООН ринковими.

Як ООН, так і автори дослідження 1986 року назвали Сирію країною з ринковою або капіталістичною економікою. Арабська соціалістична партія Баас стала правлячою партією Сирії в 1963 році. У жовтні того ж року сирійський парламент ухвалив пропозиції з такими термінами, як «класова боротьба» і «науковий соціалізм». До 1986 року уряд домінував в економіці, на нього припадала частка у три п’ятих валового внутрішнього продукту. Чи справедливо називати країну провалом капіталізму, коли приватний сектор становить менше половини економіки?

Ще однією країною, яку автори дослідження гордо назвали капіталістичною, була Бірма (нині М’янма). З 1962 по 1988 рік М’янма жила за планом під назвою «Бірманський шлях до соціалізму». У лютому 1963 року було прийнято Закон про націоналізацію підприємств. Всі основні галузі економіки було націоналізовано, зокрема нафтову промисловість, банки, газети тощо. Понад п’ятнадцять тисяч приватних фірм було націоналізовано, і М’янма стала плановою економікою радянського зразка.

Бірма була одним із найбільших приводів радянської пропаганди говорити про «розквіт соціалізму»

Ці два приклади показують, що економічні класифікації, використані в дослідженні, є майже повною нісенітницею. Неправильно класифіковані країни були одними з найгірших у дослідженні, тому ці помилки суттєво спотворили остаточні результати.

Докази протилежного

Починаючи з 80-х років, можна сказати, що емпіричний аналіз значно покращився. Сучасніші та ретельніші дослідження, як правило, дають зовсім інші результати, ніж ті, які отримали два марксисти у 1986 році. У дослідженні 2018 року було проаналізовано сорок чотири країни Європи та Азії на предмет таких змінних, як релігія, географія, культурне походження та комунізм, щоб побачити їхній вплив на індекс людського розвитку (ІЛР), здоров’я, дохід та освіту. Змінна «комунізм» еквівалентна «соціалізму» у дослідженні 1986 року. Автори виявили, що комунізм «суттєво негативно впливає на індекси ІЛР, доходу та здоров’я». Ці результати більш ретельного дослідження малюють зовсім іншу картину, ніж часто цитована робота 1986 року.

У 2013 році економісти Джошуа Холл і Роберт Лоусон проаналізували понад чотириста наукових робіт, в яких використовувався індекс економічної свободи Фрейзера, і дослідили його вплив на різні показники якості життя. Що таке індекс економічної свободи? За словами авторів, в індексі «вищі бали отримують країни з більш захищеною приватною власністю, вільнішою торгівлею, стабільнішою валютою і цінами, меншими державними витратами і меншою кількістю регуляторних норм».

Економісти визначили, що понад дві третини досліджень виявили, що економічна свобода відповідає хорошим результатам, таким як швидше зростання, вищий рівень життя, більше щастя тощо. Менше 4% з них виявили, що економічна свобода пов’язана з поганими наслідками, такими як збільшення нерівності в доходах. Емпіричні дані в переважній більшості свідчать про те, що капіталізм забезпечує значно кращу якість життя «майже без негативних компромісів».

Висновки

Робота Ширлі Цересето та Говарда Вайтцкіна 1986 року не доводить, що соціалістична економічна система є кращою за капіталістичну з точки зору фізичної якості життя. Ці дані не позбавлені недоліків і навіть близько не спростовують тезу Мізеса про те, що соціалістичний розрахунок неможливий. Більше того, ретельні наукові дослідження та історичний аналіз емпірично підтверджують теоретичні висновки Мізеса.

Переклад: Аділь Абдураманов

Диктор: Владислав Бойко

Ця стаття спочатку була опублікована в Mises Wire.

Рабство — невід’ємний атрибут соціалізму

Посилання на оригінал

1884 рік. В своїй книзі «Людина проти держави» Герберт Спенсер стверджує, що так як держава намагається все більше втручатися у наше життя, то це робить нас ближчими до рабства.

Що є основним в уявленні про раба? Ми насамперед думаємо про нього як про того, хто є власністю іншого. Проте, висловлюючись чіткіше, право власності повинно бути продемонстровано наявністю контролю над діями рабів — контролю, який, як правило, спрямований на користь господаря. Що є принциповою різницею між рабом та вільним? Раб працює під примусом, щоб задовольнити бажання інших. Такі взаємовідносини можуть виглядати по-різному. Беручи до уваги те, що першочергово раб — це в’язень, життя якого залежить від милості його поневолювача, достатньо зазначити, що існує жорстка форма рабства, при якій він зобов’язаний витрачати всі свої зусилля на користь свого господаря, який зі свого боку ставиться до нього, як до тварини.

За менш суворої системи, незважаючи на велику зайнятість роботою на свого господаря, рабу дозволяється мати трохи часу,  щоб попрацювати на себе, а також для нього передбачено трохи землі, щоб він там вирощував собі їжу. А далі раб може свій урожай продавати і залишати собі виручку. Згодом ми переходимо до ще більш поміркованої форми, яка зазвичай виникає, коли вільна людина, що працювала на власній землі, внаслідок завоювання перетворюється на так званого кріпака; кріпак повинен щороку віддавати своєму власникові фіксовану кількість праці або продукції, або і те, і інше, а решту може залишити собі. Нарешті, у деяких випадках, як у росії до скасування кріпацтва, йому дозволялося покинути маєток свого господаря і працювати або торгувати самостійно в іншому місці, за умови, що він буде щорічно сплачувати певну суму. 

То як же нам відрізнити дуже суворе рабство від менш суворого? Очевидно, що це залежить більшою чи меншою мірою від обсягу зусиль, які примусово витрачені на користь господаря. Якщо вся праця раба служить рабовласнику, то рабство важке, а якщо лише частково — то легке. Йдемо далі. Припустимо, що власник помирає і його помістя з рабами переходить до рук довірених осіб; або припустимо, що землю і все, що знаходиться на ній, купує компанія. Чи стане становище раба кращим, якщо кількість його примусової праці залишиться незмінною? Припустимо, що він перейде у власність не до компанії, а до громади. Чи є якась різниця для раба, якщо час, який він має працювати на інших, буде таким же великим, а час, що залишається для нього самого, буде таким же малим, як і раніше? Основне питання полягає в тому, скільки він змушений працювати для блага інших, а не для власного? Ступінь його рабства залежить від співвідношення між тим, що він змушений віддавати, і тим, що йому дозволено залишити собі; при цьому не має значення, хто є його господарем — окрема людина чи суспільство. Якщо людина, не маючи можливості відмовитися, змушена працювати на суспільство і отримує із загального фонду лише ту частку, яку їй призначає суспільство, то вона стає його рабом. Соціалістична система потребує такого поневолення; і багато недавніх політичних рішень, тим більше, які пропагуються, ведуть нас до такого поневолення. Погляньмо спочатку на їхні безпосередні наслідки, а потім на їхній довгостроковий вплив.

Рішення, започатковані Законом про промислове житло (намір британського уряду в XIX столітті будувати на місці в’язниці дешеве житло для робітників, — прим. редактора), допускають можливість вдосконалення і будуть вдосконалені. Там, де міська влада починає будувати, там вона неминуче занижуватиме ВАРТІСТЬ будинків і стримуватиме попит на будівництво нових. Кожна вимога щодо методів будівництва та умов, які мають бути забезпечені, зменшує прибуток забудовника і спонукає його використовувати свій капітал там, де таким чином прибуток не зменшиться. Так само і власник, дізнавшись, що маленькі будинки вимагають багато праці і потребують великих витрат – уже зазнає проблем, пов’язаних з перевірками і втручанням, і, знову ж, витратами, а його власність з кожним днем стає все більш небажаною інвестицією, внаслідок чого він змушений буде продати її; а оскільки покупці з тих же причин утримуються від покупки, він змушений продавати зі збитками. І ці правила, які все множаться, ще більше підштовхуватимуть до продажу і ще більше відлякуватимуть покупців, а отже, викликатимуть ще більше зменшення ціни. Як каже лорд Ґрей, закінчаться ці всі нові правила хіба вимогою до власника виселяти орендарів, які забруднюють будинок, додавши до обов’язків власника ще й санінспекцію. 

Що має відбутися? Якщо збільшення кількості будинків, особливо малих, буде дедалі більше контролюватися, то повинен зростати і попит від місцевої влади, задля компенсації дефіциту пропозицій. Все більше і більше міським або спорідненим з ними органам доведеться будувати будинки або купувати ті, що стали непридатними для продажу приватним особам, таким чином, вигідніше буде купувати ці дешеві будинки, ніж будувати нові. Більше того, цей процес матиме подвійний ефект, оскільки кожне наступне вимушене збільшення місцевих податків ще більше знецінюватиме власність. І тоді, коли в містах цей процес зайде так далеко, що місцева влада стане головним власником будинків, з’явиться гарний прецедент для державного забезпечення житлом сільського населення, як це пропонується в програмі Радикальної партії (колишні британські віги, попередники Ліберальної партії, — прим. редактора), і як до цього закликає Демократична федерація (перша соціалістична партія у Великій Британії, — прим. редактора), яка наполягає на «обов’язковому будівництві здорового житла для ремісників і робітників сільського господарства пропорційно до чисельності населення». Очевидно, що все, що було зроблено, робиться і має бути зроблено, спрямоване на наближення до соціалістичного ідеалу, в якому громада є єдиним власником житла.

Таким же буде і вплив політики, спрямованої на державне володіння землею. Дедалі більша кількість суспільних благ, які мають бути досягнуті більшою кількістю державних установ за рахунок збільшення суспільного тягаря, повинна все більше відніматись від прибутковості землі; доки, в міру того, як знецінення вартості ставатиме все більшим і більшим, опір зміні форми власності буде все меншим і меншим. Вже зараз, як усім відомо, у багатьох місцях є труднощі з залученням орендарів, навіть за значно зниженою орендною платою; а земля з низькою родючістю в деяких випадках простоює, або є збитковою для власника, який її обробляє. Очевидно, що прибуток від капіталу, інвестованого в землю, не є таким, щоб можна було значно підвищити місцеві та загальні податки для підтримки розширеного державного управління, не поглинувши його, що спонукатиме власників продавати землю і отримувати максимальну вигоду з тієї зниженої ціни, яку вони можуть отримати, емігруючи і купуючи землю, не обтяжену важким тягарем, як це, власне, дехто зараз і робить. Цей процес, якщо він зайде далеко, призведе до того, що гірші землі будуть виведені з обробітку; після чого буде висунута вимога пана Арча, який у нещодавньому виступі перед Радикальною асоціацією Брайтона стверджуючи, що чинні землевласники недостатньо роблять, аби їх землі приносили користь суспільству, сказав, що він «хотів би, щоб уряд прийняв закон про обов’язкову обробку землі»: прихильно сприйнята пропозиція, яку він обґрунтував прикладом запровадження обов’язкового щеплення. І ця вимога буде продиктована не лише необхідністю зробити землю продуктивною, але й потребою працевлаштувати сільське населення. Після того, як уряд розширить практику найму безробітних для роботи на занедбаних землях або землях, придбаних за символічними цінами, буде досягнута стадія, з якої залишиться лише невеликий крок до того, що, згідно з програмою Демократичної федерації, має відбутися після націоналізації землі — «організація сільськогосподарських і промислових армій під контролем держави на кооперативних засадах».

Для тих, хто сумнівається, чи можлива така революція, можна навести факти, які свідчать про її ймовірність. У Галлії, під час занепаду Римської імперії, «одержувачів податків було так багато порівняно з платниками, а податковий тягар був таким величезним, що робітник зламався, рівнини перетворилися на пустелі, а на місці, де ходив плуг, виріс ліс». Так само, напередодні Французької революції, суспільний тягар став таким, що багато ферм залишилися необробленими, а багато з них — безлюдними: чверть ґрунту стояла пусткою, а в деяких провінціях цей показник доходив аж до половини земель. Не обійшлося без інцидентів подібного роду в домівках. Крім того, що за старим Законом про бідних податки в деяких поселеннях зросли до половини орендної плати, і що в різних місцях ферми простоювали, є факт, що в одному випадку податки поглинули весь дохід від землі.

У 1832 році в Чолсбері, що в Бакінгемширі, податок для бідних «раптово припинився через неможливість продовжувати його збір, землевласники відмовилися від орендної плати, фермери – від терміну оренди, а священнослужителі — від церковних земель і десятини”. Священнослужитель, отець Джестон, стверджує, що в жовтні 1832 року парафіяльні службовці викинули свої книги, а бідняки зібралися перед його дверима, поки він лежав у ліжку, просячи поради і їжі. Частково з його власних невеликих коштів, частково завдяки допомозі сусідів, а частково за рахунок зборів, накладених на сусідні парафії, їх деякий час підтримували»

Комісари ж додають, що «доброзичливий настоятель рекомендує розділити всю землю між працездатними бідняками»: сподіваючись, що після допомоги, наданої протягом двох років, вони зможуть утримувати себе самі. Ці факти підтверджують пророцтво парламенту про те, що продовження дії старого закону про бідних ще на тридцять років призведе до того, що земля перестане оброблятися, та ясно показують, що збільшення суспільного тягаря може закінчитися примусовою обробкою землі під контролем держави.

Потім, знову ж таки, з’являється державна власність на залізниці. Це вже набуло досить великого поширення на континенті. Ми вже мали тут кілька років тому гучні виступи на захист такої думки. А тепер галас, який підняли різні політики і публіцисти, з новими силами був підхоплений Демократичною федерацією, яка пропонує «націоналізацію залізниць, з компенсацією або без неї». Очевидно, що тиск зверху, до якого приєднався тиск знизу, може призвести до змін, продиктованих політикою, поширюючись всюди; а разом з цим має настати велика кількість супутніх змін. Адже власники залізниць, для початку власники і працівники залізниць лише, стали господарями численних підприємств, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних із залізницями, які доведеться також купувати. Вже будучи єдиним перевізником листів, передавачем телеграм і на шляху до того, щоб стати єдиним перевізником посилок, держава буде монополістом не тільки із перевезення  пасажирів, товарів і корисних копалин, але й додасть до своїх нинішніх різноманітних видів діяльності ще багато інших. Навіть зараз, окрім зведення своїх морських і військових установ, будівництва гаваней, причалів, хвилерізів і т.д., вона виконує роботу суднобудівника, гарматника, виробника стрілецької зброї, боєприпасів, працює військовим кравцем і чоботарем; а коли залізниці будуть привласнені «з компенсацією або без неї», як кажуть демократи-федералісти, їй доведеться стати ще й виробником локомотивів, вагонобудівником, виробником брезенту і мастил, власником пасажирських суден, вугільником, каменярем, власником автобусів і т. д. Тим часом її місцеві представники, муніципальні органи влади, які вже в багатьох місцях є постачальниками води та газу, власниками та працівниками трамвайних ліній, власниками лазень, безсумнівно, займатимуться й іншими видами бізнесу. І коли держава, прямо або через посередників, стане власником чи засновуватиме численні підприємства з оптового виробництва та торгівлі, з’являться хороші прецеденти для поширення її функцій на роздрібну торгівлю: за прикладом, скажімо, французького уряду, який вже давно займається роздрібною торгівлею тютюном.

Очевидно, що зміни, які вже відбулися, які здійснюються зараз, і зміни, до яких закликають, приведуть нас не тільки до державної власності на землю та житло, а й на засоби комунікацій, в яких працівниками й управлінцями будуть державні службовці, а потім і до узурпації державою всіх галузей промисловості: приватні форми якої опиняються щораз в більш невигідному становищі не маючи змогу конкурувати з державою, яка все підлаштовує під себе — приватні підприємства будуть все швидше й швидше відмирати, так само, як це сталося з багатьма школами, які жили коштом благодійників, коли на противагу їм з’явилися школи-пансіони. І так буде досягнено омріяного ідеалу соціалістів.

Переклад: Олеся Гордовська

Ваш прибуток — це мій збиток?

Автор: Джон Алкорн

 

Оригінал статті за посиланням

Афінський політик та оратор Демад засудив одного афінянина, який займався похоронними послугами, звинувачуючи його в тому, що він занадто наживається на смертях інших людей. Це судження виглядає обґрунтованим, дійсно ніякої вигоди не можна отримати іншим чином, окрім як за рахунок іншого. Засуджуючи так цього конкретного чоловіка, Демад повинен засуджувати і будь-яку іншу вигоду будь-якого роду. Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості, землероб — завдяки дорогому збіжжю, архітектор — бо старі будівлі руйнуються, юристи та службовці — бо люди подають позови і мають суперечки: навіть честь і високе становище богословів походять від людської смерті та пороків. Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, каже давньогрецький письменник-гуморист, як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо. І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання з’являться, а його таємні надії виростуть за чужий рахунок. Після цього мені спадає на думку, що природа в цьому не відхиляється від свого загального устрою; Бо лікарі вважають, що народження, розвиток і життя кожної речі є загрозою для інших». — Мішель де Монтень, «Нариси»

На перший погляд, можна просто відкинути теорію Монтеня, характерну для свого історичного періоду. Мислення з нульовою сумою відображає труднощі та конфлікти у Франції XVI століття, позначені великими релігійними війнами. Потім були Адам Сміт і промислова революція. Теорія обміну з нульовою сумою — це вчорашній день після формулювання ідеї невидимої руки ринку.

Проте давайте не так швидко. Розглянемо докладніше.

Попит і пропозиція

Ринки мають сторону пропозиції і сторону попиту. Різні приклади прибутку Монтеня вказують на кілька видів причин виникнення попиту:

  1. Гріхи: «Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості […] Навіть честь і становище богословів походять від людської смерті і пороків».
  2. Нестача рівноваги (голод, землетрус): «хлібороб заробляє, користуючись дороговизною збіжжя, архітектор — руйнацією будівель».
  3. Гострі конфлікти (суперечки, війни): «адвокати і службовці заробляють  заявдяки позовам і суперечкам людей». Монтень потім ще згадує про солдатів.
  4. Хвороби. Тут Монтень згадує про лікарів.

Вражає те, що він акцентує увагу тільки на негативних причинах попиту.

Далі він ставить під сумнів мотиви дійових осіб у будь-якій професії з боку пропозиції:

«Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, — каже давньогрецький письменник-гуморист,— як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо».

Психологія тонка. Особи, що формують пропозицію (лікарі, військові), «не отримують задоволення», якщо потенційні клієнти випадково користуються благами (здоров’ям, спокоєм), які знижують попит на їхні послуги. З огляду на те, що Монтень наголошує на взаємодії з нульовою сумою, примітно, що він не висвітлює будь-якого явного злого наміру чи шахрайства з боку пропозиції. Він не згадує про неетичну поведінку постачальників для створення або збільшення попиту.

Якби Монтень писав сьогодні про індустрію охорони здоров’я та про військову справу, чи міг би він обуритися рекламі що вводить в оману (наприклад, випадок з оксиконтином), що використовує тактику залякування (наприклад, винахід зброї масового знищення) та активному лобіюванню з боку великих фармацевтичних компаній чи військово-промислового комплексу?

Егоїзм з нульовою сумою та соціальна психологія

Далі Монтень виходить за рамки ринків і розширює соціологічні рамки своїх спостережень про психологію з нульовою сумою. Щоб більше зацікавити читача, він закликає до самоаналізу. Самоаналіз занурюється в найпотаємніші бажання:

«І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання походять, а потаємні надії виростають за чужий рахунок».

Зверніть увагу, що Монтень вказує на особисті бажання і таємні надії. Це бажання, які не виносять світла дня. Будь-яка культура або спільнота має характерну нормативну ієрархію мотивацій. Наприклад, помста благородна в традиційних культурах честі, але неоднозначна в сучасній культурі. Глибоке розуміння Монтеня полягає в тому, що особлива соціальна мотивація, егоїзм з нульовою сумою, є одночасно частиною людської природи і суперечить соціальним нормам.

Соціальні норми змушують людину приховувати мотиви своїх корисливих інтересів з нульовою сумою від інших (тобто обманювати) і навіть від самого себе (чинити самообман). Натомість прихований неблагородний мотив може проявлятися у високому камуфляжі. Відомим прикладом є психологічна трансмутація заздрості (потворний мотив) в праведне обурення (благородний мотив). Аналогічно, мотив корисливості з нульовою сумою може маскуватися під місію використовувати свої особливі навички для служіння нужденним. (А іноді сигара – це просто сигара. Альтруїзм теж реальний. Мотиви можуть бути складними і множинними). Самообман робить точний самоаналіз невловимим. Оскільки Монтень переконливо робить себе відкритою книгою тут, там і всюди у своїх «Нарисах», ми починаємо довіряти його судженням  про самоаналіз.

Яка частка і які сфери поведінки нормальної людини мотивовані егоїзмом з нульовою сумою? Монтень цього не каже. Тим не менш, він явно має на увазі, що мотив корисливих інтересів з нульовою сумою керує ринковою поведінкою.

Сьогодні деякі критики ринків стверджують, що «ринковий мотив» (егоїстичний інтерес) має тенденцію витісняти благородніші мотиви, такі як альтруїзм чи суспільне благо. Наприклад, деякі критики кажуть, що ринок послуг з переливання крові підірве бажання здавати кров. Думку цю аргументують тим, що ринки псують суспільство і людську природу. На противагу цьому, Монтень стверджує, що прибуток є вираженням з боку пропозиції мотиву корисливості з нульовою сумою, який є частиною людської природи і вираженням циклу Природи.

Монтень за Адамом Смітом і Робертом Сагденом

Акцент Монтеня на природі ринкового обміну з нульовою сумою дійсно є застарілим і недоречним у багатьох важливих аспектах. Коли покупець і продавець поводяться чесно і є добре поінформованими, то кожна сторона виграє від добровільного обміну. Ринки динамічно реагують, покриваючи дефіцит, підлаштовуючись під  потреби та вподобання споживачів. Робота ринкової руки-невидимки приголомшлива! Надлишок виробника і споживчий надлишок реальні. Монополія на стороні пропозиції, а не ринковий обмін як такий, укладає колоду. І так далі — це те, що казав Адам Сміт.

Але теорія Монтеня є стримуючим нагадуванням про необхідність ретельного вивчення ринків на предмет наявності будь-яких аспектів з нульовою сумою. Розглянемо відповідні ринки — ринки, на яких треба вибирати. Як приклад можна навести шлюбний ринок. Якщо А одружується з Б, то В не може одружитися з А. Ц сподівається знайти (або спробує “заробити”) запасний збіг. Якщо ми змінимо правила і дозволимо полігамію (шлюб більше двох осіб), і якщо з’явиться відносно висока поширеність полігінії (шлюб одного чоловіка з кількома жінками одночасно), то ринок визначить значній частині чоловіків дотримуватися целібату.

У більш загальному плані, ринкам притаманний елемент несправедливості в можливостях. Роберт Сагден пояснює:

«На ринку можливості кожної людини — це можливість здійснювати операції з тими, хто у цьому зацікавлений. Кожен індивід вільний у виборі зі свого власного набору можливостей, але зміст цього набору значною мірою визначається вибором, який інші індивіди роблять зі свого. У розвиненій ринковій економіці найціннішими можливостями більшості людей є умови, на яких інші люди готові здійснювати з ними угоди. Неминучим наслідком цього факту є те, що кожна людина може мати широкий спектр можливостей тільки в тому разі, якщо набір можливостей кожного може розширюватися або звужуватися в результаті рішень інших людей щодо того, як використовувати свої можливості. У цьому сенсі несправедливість притаманна ринкам» (Роберт Сагден, Спільнота переваг: захист ринку поведінковим економістом) (Oxford U. Press, 2018), с. 192

Монтень знаходить «нульову суму» в прямому результаті для учасників конкретного ринкового обміну. Прибуток і збиток — це дві сторони однієї медалі — обміну. На противагу цьому, професор Сагден вбачає несправедливість у непрямому результаті конкретних обмінів, а саме в будь-якому негативному побічному впливі цих обмінів на ринкові можливості інших осіб. Мій і ваш прибуток – наші прибутки від двостороннього обміну – можуть становити щось на кшталт ситуації з нульовою сумою для сторонніх спостерігачів на решті ринку.

Теорія прибутку Монтеня ігнорує динамічну пропозицію і нехтує споживчим надлишком. Тим не менш, він виявляє важливу рятівну благодать. Він відкидає політичне придушення тих, хто отримує прибуток, тому що прибуток є проявом органічного закону природи про збереження. Таким чином, його теорія економічно помилкова, але політично вірна. (Бачите, як я вмію?) Теорія прибутку Монтеня також цікава завдяки його ланцюжку міркувань, який сягає глибин соціальної психології.

Переклад: Анастасія Гордєєва

Джон Алкорн є головним викладачем формальних організацій Фонду Шелбі Каллом Девіс, Трініті-коледж, Коннектикут. Докори сумління щодо принципів історичного дослідження та викладання в основній навчальній програмі «великих книг» Колумбійського університету привели його до вивчення методологічного індивідуалізму та соціальних наук. Як і в пісні Dry Bones, об’єднання авторів — Джон Ельстер, Дієго Гамбетта, Томас Шеллінг, Роберт Сагден, Девід Фрідман та Майкл Мангер — зрештою привело його до відкриття EconTalk та EconLog.

Хто насправді є радикалами: соціалісти чи лібертаріанці?

Автор: Девід С. Д’Амато

🔗Оригінал статті за посиланням

Соціалісти, які хотіли б ще більше впорядкувати людські соціальні відносини, є реакціонерами; лібертаріанці — радикалами.

Сучасна лібертаріанська класика Дона Лавуає «Національне економічне планування: Що є лівим?» є його спробою утвердити радикалізм лібертаріанців, показати, що соціалізм, особливо в тому вигляді, в якому він існував в XX столітті, суперечить радикалізму. Соціалісти, як зараз, так і тоді вважаються радикалами, які віддані проекту глибоких соціальних перетворень. Лавуає кинув виклик цьому поверхневому уявленню; він доводив, що планова економіка соціалістів, насправді, була реакційною за своєю суттю — що істинно радикальні, революційні ідеї належали лібертаріанцям.

Лавуає розмежовує «основні прагнення радикалізму» — його «фундаментальні цілі» — і «відповідні засоби для досягнення цих цілей», стверджуючи, що централізоване економічне планування було неправильно описане, і сприймалося політичними радикалами як належне рішення.

«Наша мета як радикалів полягає не в тому, щоб продемонструвати державним соціалістам усіх видів те, що їхні цілі негідні, а в тому, що шлях, який вони обрали, веде радше вбік від цих цілей, у вигляді, в якому вони були сформульовані, а не до них».

Людвіг фон Мізес висунув схожий аргумент у «Лібералізмі», стверджуючи, що ліберали відрізняються від соціалістів не тим, що прагнуть до різних цілей, а тим, що вони обирають різні засоби для досягнення тих самих цілей. Подолання бідності та матеріальних нестатків, згідно з Мізесом, завжди є метою; принципова розбіжність полягає в тому, що саме більш ефективно досягає цієї мети в реальному світі.

Нинішній лібертаріанський дискурс повинен наново прийняти «неконсервативну критику» національного економічного планування Дона Лавуає, його ідею про те, що ми повинні базувати наш захист вільних ринкових механізмів не на консервативному відкиданні нібито радикальної політики соціалістів, а на «більш науково обґрунтованому радикалізмі». Але що це означає? Чи все це лише семантика?

У «Національному економічному плануванні» Лавуає дає сучасним лібертаріанцям важливий урок, який полягає в тому, що сприйняття вільних ринкових рішень як форми консерватизму створює докорінно неправильне розуміння зв’язку між вільними ринками та радикальними соціальними змінами. Консервативний підхід до означення економічної свободи розглядає її як таку, що є послідовною політичній філософії, яка, в свою чергу, прагне зберегти існуючі владні структури, соціальні інститути та розподіл багатства. Для Лавуає ж, навпаки, впровадження вільного ринкового лібертаріанства радикально змінило б суспільство на краще, неодмінно зруйнувавши багато сьогоднішніх соціальних, політичних та економічних практик та інститутів. Відповідно, лібертаріанці є радикалами.

Лібертаріанці розглядають світ, в якому великі, впливові компанії є більш відповідальними, в якому появі монополії запобігає не довільне позитивне право (яке все одно було б марним), а економічне право, тобто конкуренція. Насправді, можна сказати, що вільні ринки є найбільш жорстко і точно регульованими ринками з усіх, оскільки саме свобода вільно вступати в економічні відносини та інституції і виходити з них примушує корисливих суб’єктів ринку нести відповідальність за свої дії. Аргумент на користь ринків, який полягає у протиставленні його моноцентризму, бюрократії та плануванню не повинен бути сформульований як схвалення (або навіть нейтральне ставлення до) експлуататорської поведінки, користолюбства чи антисоціального атомізму, з якими, на жаль, іноді помилково асоціюється лібертаріанство. Як ми побачимо, соціалісти протягом всієї історії своїх ідей спиралися на низку помилок щодо того, як на практиці досягти відповідальності та економічної справедливості. Таким чином, вони прийшли до того, що зводиться до економічного мілітаризму — економічних відносин та організаційних моделей, заснованих на майже одержимості військовою дисципліною. Дійсно, деякі з найбільш ранніх і цікавих (хоча й жахливих) соціалістичних концепцій мають виразно мілітаристську спрямованість. Щоб краще зрозуміти цей підхід, ми могли б почати з розгляду французького соціаліста Шарля Фур’є, чия утопія звеличувала військовий ідеал, в центрі якого була ідея грецької фаланги. Ми також розглянемо соціалістичний економічний мілітаризм, представлений у роботі американського соціаліста Едварда Белламі, чий знаменитий роман «Озираючись назад» був частково написаний під впливом Фур’є.

Шарль Фур’є

Фур’є народився у французькому містечку Безансон, на південному сході від Парижа, неподалік від швейцарського кордону — там же, де й інший унікальний соціалістичний мислитель, його молодший сучасник П’єр Жозеф Прудон. Соціалістична думка Фур’є належить до традиції всеосяжного утопізму, яка стала відповіддю на потрясіння Французької революції та її наслідків, традиції, яка включає таких видатних філософів, як Анрі де Сен-Сімон та його найвидатнішого учня Огюста Конта. Як зазначає Льюїс Мамфорд,

«імперські соціальні реформатори, такі як Сен-Сімон і Огюст Конт, навчилися в наполеонівської епохи ефективності, з якою військова методика може бути застосована до соціальної поведінки».

Фур’є також став важливим мислителем у цьому контексті; він (і пізніше Белламі) досить чітко уявляв собі «індустріальні армії», під пильним наглядом і суворим наказом. Фур’є прагнув цілісної реструктуризації суспільства, зверху донизу, і в цьому сенсі, можливо, він радикал. Але, як швидко зауважив би Лавуає, програма Фур’є є глибоко авторитарною і реакційною. У ній навіть домогосподарство — і, власне, саме існування окремих сімейств — має бути знищене, розчинено в цілому, як перешкода на шляху до всеосяжної єдності, до якої прагнув Фур’є. Комерція і торгівля розглядаються як глибоке зло, що асоціюється у Фур’є з єврейською релігією, яка, за його словами, сприяє «заохоченню обману» і «надає її прихильникам небезпечно аморального духу».

Фур’є був різким у своїй критиці «народження комерційного феодалізму», за якого «привілейовані корпорації» монополізують промисловість. Але він формулює помилку, яку так часто висувають сучасні прогресисти і соціалісти — ідею про те, що конкуренція неминуче веде до «монополізації торгівлі і промисловості великими акціонерними компаніями». Він пише, що «чим більше розвивається анархічна конкуренція, тим ближче вона наближається до всезагальної монополії, тобто протилежного надлишку». Можна було б подумати, що Фур’є відчув проблему цього твердження, оскільки він визнає, що конкуренція і монополія дійсно є протилежностями. Але чому перша повинна вести до другої, він не пояснює. Тут, у питанні про торгівлю і ринки, Фур’є найбільш суперечливий і непослідовний: конкуренція laissez-faire, каже він нам, призводить до найбільш небажаного стану монополії, тому нам краще прокласти прямий шлях до монополії, щоб запобігти їй. Ця сліпа пляма пояснюється інтенсивною, ірраціональною ненавистю Фур’є до комерції і всього, що з нею пов’язано, і ця ненависть заважає йому серйозно думати про стимули і, відповідно, про те, як влада діє через діяльність людей. Як ми побачимо, соціалізм Белламі ґрунтується на ідентичній помилці.

Едвард Белламі

Роман «Погляд назад» Белламі насправді був поглядом уперед. Опублікований у 1888 році, роман, що описував майбутню Америку, спричинив бурхливий рух, присвячений його ідеям. Протагоніста Белламі, який страждає на безсоння, регулярно відвідує «Професор тваринного магнетизму», який маніпулює ним, занурюючи в глибокий гіпнотичний сон. Саме після одного з таких снів він прокидається, щоб виявити, що він у 2000 році, тобто через 113 років після того, як заснув у власному домі. У цьому 2000-му році, американське політичне та економічне життя сплановане і майже досконале, кожен громадянин чітко вписаний у добре налагоджений механізм, індустріальну армію. Для Белламі привабливими є військові практики рівності між солдатами та організаційної ефективності. Як пояснює Адам Гопнік, сенсація навколо утопії Белламі принаймні частково пояснюється «ностальгією після Громадянської війни за чіткістю військової дисципліни», коли американці насправді прагнули «того, що Вільям Джеймс пізніше назвав «моральним еквівалентом війни». Політичний соціолог Артур Ліпоу відзначає близькість, з якою індустріальна армія Белламі «віддзеркалювала організацію сучасної армії зразка XIX століття», концентруючи владу на вершині ієрархічної структури і свідомо виключаючи «демократично обрані представницькі органи, політичні партії, профспілки або будь-які інші механізми, за допомогою яких народ міг би безпосередньо брати участь або впливати на політику держави». Як і в будь-якій військовій диктатурі, в утопії Белламі офіцери індустріальної армії також становили б політичне правління. Тут очевидний вплив Фур’є, що проявляється у захопленні Белламі військовою дисципліною та організаційними моделями, парадами і пишністю, і навіть деякими естетичними деталями утопії Фур’є.

Як і в багатьох інших найбільш досконалих авторитарних режимах, описаних у літературі, у Белламі, якщо вірити свідченням його персонажів, немає прямого примусу, а рабство вважається «абсолютно природним і обґрунтованим». Антагоніст роману Белламі запитує про функціонування економічної системи:

 «Тобто, — припустив я, — ви просто застосували принцип загальної військової повинності, як його розуміли в наш час, до питання праці».

«Так, — відповів доктор Літе, — це було те, що стало само собою зрозумілим, як тільки нація стала єдиним капіталістом. Люди вже звикли до думки, що робити свій внесок в оборону країни є загальним і безумовним обов’язком кожного громадянина, незалежно від його фізичної працездатності. Те, що обов’язок кожного громадянина вносити свою долю промислових або інтелектуальних послуг на утримання нації, був настільки ж очевидним»

Тут ми могли б підкреслити той факт, що персонаж Белламі, доктор Літе, визнає очевидну істину, яку мало хто з державних соціалістів був готовий прийняти: капіталізм, яким би він не був, не був зметений з лиця землі. Натомість, один капіталіст прийшов на зміну багатьом. Звичайно, доктор Літе не усвідомлює наслідків цього визнання, зокрема, того факту, що зосередження всієї економічної влади в руках одного суб’єкта — нації, як єдиного капіталіста, фактично загострює проблему, яку вона мала б вирішити. Фур’є, Белламі та іншим подібним утопічним соціалістам, мабуть, не спадало на думку, що зі скасуванням торгівлі та конкуренції і наявністю досконалої монополії, робітники мають набагато меншу купівельну спроможність, а не більшу. Заява доктора Літе вказує, також ненавмисно, на практичну неспроможність — а то і безглуздість — таких термінів, як капіталізм і соціалізм. Адже якщо досконалий соціалізм, як його уявляли утопічні апостоли, є лише завершенням монополістичного капіталізму, то на яких підставах прихильники двох -ізмів розходяться в думках?

Засоби і цілі

Утопісти на кшталт Фур’є та Белламі хочуть уявляти собі кращий світ з кращими людьми, і це може бути гідним захоплення, наскільки це можливо. Проте брак серйозності і строгості проявляється в їхній нездатності відповісти навіть на найочевидніші питання, які ставить перед ними система, якій вони надають перевагу: чому економічна централізація і монополія є небажаними, коли вони здійснюються людьми, яких називають капіталістами, але рівнозначні раю, коли вони керуються людьми, яких називають соціалістами? Соціалісти-утопісти завжди були зачаровані словами та естетикою, які їм подобаються (колективізація, кооперація, знищення жадібності та індивідуалізму) і обурені тими, що пов’язані з торгівлею, конкуренцією та ринками. Але вони не замислюються над наслідками своїх утопічних планів.

«Якби хороше життя могла забезпечити хунта ділових людей, — пише Мамфорд, — то такі задуми могли б фактично започаткувати рай на землі.»

Знову ж таки, постає питання, яке хвилювало Лавуає, питання практичного узгодження між засобами і цілями. Про Белламі, зокрема, Мамфорд пише:

«Я не ставлю під сумнів [його] прекрасні мотиви; я ставлю під сумнів лише ті засоби, якими він уявляв їх досягнення. Існує прогалина між концепцією Белламі про хороше життя і структурою, яку він побудував, щоб її аргументувати».

Лавуає мав рацію: більшість лівих радикалів у всьому світі, підтримуючи дедалі потужнішу сучасну державу, виступають у ролі своїх найлютіших ворогів.

Різкий розрив між райдужними уявленнями соціалістичних утопістів про функціонування армії і кошмарними повсякденними реаліями реальних військових формувань дає нам змогу проникнути в їхнє мислення і виявити його недоліки. Насправді, військові формування породжують постійні зловживання владою, найпотворніші види експлуататорської нерівності, марнотратства та неефективності. Лише в уяві авторитарних режимів збройні сили є добре функціонуючим інструментом соціального прогресу і процвітання. Якщо на момент написання Лавуає своїх робіт прихильники соціалістичного централізованого планування, здавалося, перемагали у змаганні ідей, то сьогодні мало хто вже наводить аргументи на користь такого всеосяжного планування. Тут можна зробити паузу, щоб простежити, як швидко змінилася ситуація в цьому змаганні: від визнання соціалізму і планування практично де-юре до неоліберального консенсусу, що сформувався після розпаду радянського союзу. Проте, хоч і ослаблені та менш амбітні, аргументи на користь економічного інтервенціонізму продовжують звучати, і їх підтримують технократичні прогресивісти, які розглядають економіку як механізм, який ми можемо відкалібрувати і спланувати. А війна і планування завжди були нерозривно пов’язані одне з одним, бо що, як не війна, може підкорити собі все економічне життя нації? Для соціалізму, який фактично практикувався, так само як і для соціалізму, який лиш уявляли собі його найкращі уми, військова регламентація була невід’ємною частиною. Важко уявити суспільний лад, більш згубний для людського потенціалу, ніж той, що робить військову повинність універсальною моделлю для всіх людських відносин, але це саме та модель, до якої прагнули соціалістичні ліві, як в теорії, так і на практиці. «Лібертаріанські ліві», з іншого боку, «виступали проти втручання будь-якого уряду в життя будь-кого, у внутрішніх чи зовнішніх справах». Таким чином, лібертаріанці завжди були єдиними справжніми поборниками радикальних змін, рішуче налаштованими знищити політичний абсолютизм, а не просто реформувати чи реінкарнувати його.

Переклад: Іван Ландарь

Диктор: Ірина Купчак

Людвіг Фон Мізес та економічні розрахунки при соціалізмі (частина 1)

Джордж Г. Сміт працював старшим науковим співробітником Інституту гуманітарних досліджень, виступав з лекціями на тему історії Америки на літніх семінарах Cato, займав посаду виконавчого редактора Knowledge Products. Четверта й остання книга Сміта “Система свободи” була видана у 2013 році видавництвом Cambridge University Press.

Сміт пояснює теорію вартості — основу аргументу про неможливість раціонального економічного розрахунку при соціалістичній економіці.

Людвіг фон Мізес (1881-1973 рр.) був не тільки видатним економістом, провідним поборником Австрійської економічної школи, ба більше — міждисциплінарним вражаючої широти поглядів мислителем, компетентним в історії, соціальній теорії та філософії. Його найкраща книга “Людська діяльність” є майстерним доробком з праксеології (однойменна з книгою наука). Багато його інших робіт таких, як “Теорія і історія”, “Епістемологічні проблеми економіки” та “Теорія грошей і кредиту” уособлюють оригінальний зразок першокласної розумової діяльності.

Мізес найбільш відомий, мабуть, за його ранню критику соціалізму, яка переконала багатьох економістів, включаючи молодого соціаліста Фрідріха Гаєка, в тому, що раціональний економічний розрахунок є несумісним із соціалістичною економічною системою. Оптимальна економічна координація вимагає вільного ринку, в якому ціни відображають основну інформацію про попит і пропозиції капітальних благ.

Мізес спирався на Австрійську теорію вартості (цінності) як підтвердження неспроможності соціалізму вирішити проблему економічного розрахунку. Так, перш ніж представити аргумент Мізеса, я наведу довідкову інформацію щодо теорії вартості.

Центральним для всіх видів економічного аналізу є концепт вартості (цінності). В класичній економіці, головними представниками якої є Адам Сміт, Девід Рікардо та Джон Стюарт Мілль, часто розрізняють два види цінності: споживча цінність та цінність в обміні.

  • “Споживна цінність” означає корисність або вигідність певного товару, наприкад, води, яка, будучи життєво необхідною для людини, має високу споживчу цінність.
  • “Цінність в обміні”, навпаки, позначає щось, що можна отримати з товару на ринку у разі його обміну на щось інше. Алмази відомі своєю високою обмінною цінністю, оскільки за їх наявності можна укласти вигідну угоду.

Як зауважив Адам Сміт у книзі “Багатство націй”: слово вартість (цінність) “має два різних значення й іноді виражає корисність певного предмету, а іноді – здатність, доступну завдяки володінню цим предметом, купувати інші блага”.

Визначивши різницю між “споживчою цінністю” й “цінністю в обміні” Сміт продовжує:

Речі, що мають найбільшу споживчу цінність, часто мають низьку або взагалі відсутню цінність в обміні, і, навпаки, ті речі, що мають найбільшу цінність в обміні, як правило, мають або низьку, або жодної споживної цінності. Немає нічого кориснішого за воду: вона “купить” будь-що, що знаходиться в дефіциті, але мало чого можна отримати в обмін на неї. Проте в обмін на алмаз, який не має високої споживчої цінності, часто можна отримати багато інших товарів.

Хоча сучасні економісти іноді й називають цю різницю “парадоксом цінності” (або “парадоксом води та алмазів”), Сміт та його численні попередники (аж до Аристотеля) інакше інтерпретували цей “парадокс”, який для Сміта парадоксом зовсім не був і який він пояснив подібно до вже існуючих пояснень – з точки зору відносного дефіциту. Як він зазначив у своїх “Лекціях з юриспруденції”, ринкова ціна товару залежить від трьох речей: 1) “попиту або необхідності в товарі (незалежно від того, реальна вона чи непостійна)”; 2) “достатку товару пропорційно до попиту на нього”; 3) “багатства… споживачів”.

Товари, попит на які відсутній, наприклад, як на грудку глини, не будуть продаватися за ринковою ціною. Але якщо товар визнано корисним і, як наслідок, попит на нього зростає, то “його ціна регулюватиметься згідно з попитом”. Так, навіть товари з низькою споживчою цінністю продаватимуться за високою ціною, “якщо кількість не задовольняє попит (що й пояснює ціну алмазів)”. З іншого боку, якщо надзвичайно корисний товар такий, як вода, існує в надлишку і здатний “більш ніж задовольнити всі можливі потреби, це робить воду взагалі безцінною”.

Хоча й пояснення Сміта в певному сенсі справедливе, твердження про два різних типи “вартості (цінності)” спричинило серед класичних економістів виникнення певної нерозв’язної проблематики. Про єдину теорію вартості (цінності) не було мови до 1870-х років, коли з економічною думкою сталося те, що називають “маржиналістською революцією (теорія граничної корисності)”. Це важливе нововведення було створено окремо трьома людьми: Вільямом Стенлі Джевонсоном в Англії, Леоном Вальрасом в Швейцарії та Карлом Менгером в Австрії. Незважаючи на певні відмінності в трактуванні граничної корисності, ключові думки у трьох чоловіків, по суті, збігалися. (Термін “гранична корисність” був впроваджений австрійським економістом Фрідріхом фон Візером)

За твердженнями вище згаданих економістів, коли ми обираємо один товар з-поміж інших, ми не враховуємо його загальну корисність. До прикладу, ми не розглядаємо корисність води (її роль в підтримці життєздатності людини), коли вирішуємо, скільки [будь-чого] ми готові обміняти на певну кількість води. В дійсності, якби нам довелося обирати між всією водою світу і всіма алмазами світу, ми б обрали воду, але ми рідко опиняємося в ситуаціях “все або нічого”. Натомість ми маємо справу з товарами, оскільки вони існують в певних кількостях або одиницях, і те, на скільки ми суб’єктивно оцінюємо дану одиницю даного товару, залежить від того, як ми плануємо її використовувати.

Припустімо, ми вирішуємо, чи купувати нам галон (3,8 л) води. Сума, яку ми готові заплатити, залежатиме не від корисності води як такої, а від ефекту додаткового галона води, який задовольнить наші “граничні” потреби. А це, звісно, залежить від того, скільки води ми вже маємо. Чоловік, що помирає від спраги в пустелі, оцінить галон води дорожче, ніж він зробив би це за звичайних умов, тому що він використає цей галон для збереження свого життя, а не для, скажімо, миття своєї машини, як він міг би зробити це за обставин, коли вода наявна в достатній кількості.

Отже, економічна вартість (цінність) зрештою залежить не від загальної корисності товару, а від конкретної корисності, або граничної корисності, даної одиниці товару для задоволення найбільш нагальних потреб. Якщо води вдосталь, тобто якщо більшість з наших пріоритетних потреб легко задовольнити за рахунок доступності води, то кожна додаткова одиниця води буде мати для нас низьку цінність, оскільки її можна буде використати для задоволення ненагальної потреби. Якщо ж алмази, хоча й мають високу вартість (цінність), як правило, є дефіцитними, ми надаватимемо відносно високу вартість (цінність) кожній додатковій одиниці алмазів, тому що ця одиниця буде використана для задоволення першочергових потреб в нашій шкалі переваг.

Як я зазначив раніше, класичні економісти змогли доволі якісно пояснити парадокс води та алмазів з точки зору відносного дефіциту, але їхня дуалістична теорія вартості (цінності), яка розрізняє споживчу цінність і цінність в обміні, створила більше проблем, ніж вирішила. Теорія граничної корисності, позбувшись цієї дихотомії на користь єдиної теорії вартості (цінності), ознаменувала теоретичний прогрес. Відтепер стало зрозуміло, що цінність в обміні можна пояснити через призму споживчої цінності за умови, що ми вірно розуміємо значення “споживчої цінності” як посилання на граничне використання певної кількості економічного блага.

На цьому етапі розуміння Карлом Менгером (1840-1921) граничної корисності потребує особливої уваги, якщо ми хочемо правильно зрозуміти позицію Людвіга фон Мізеса стосовно економічного розрахунку. Менгер, загальновизнаний засновник Австрійської Школи, наголошував на суб’єктивному характері споживчої цінності. Економічна цінність товару, як стверджував Менгер, зрештою залежить від наших суб’єктивних оцінок, зокрема від того, як ми визначаємо корисність товару для досягнення суб’єктивних цілей. Наука економіка не встановлює справжньої або об’єктивної цінності економічного блага. Економіка також, наприклад, не визначає “справжньої” цінності води відносно алмазів. Економіка, скоріше, бере за відправну точку фактичні цінності людей, а потім аналізує економічні явища, що виникають в результаті переслідувань людьми суб’єктивних цілей.

Вагомим внеском Менгера в теорію граничної корисності було її розширення до введення “проміжних товарів”, або до так званих “капітальних благ” або “засобів виробництва”, на відміну від “споживчих товарів”. Багато економістів протиставляли пропозицію (або чинники виробництва) споживчому попиту, ніби ці елементи діють згідно з різними принципами цінності. Проте Менгер вважає такий підхід некоректним: врешті решт, на вартість усіх проміжних товарів впливає їхня роль у виробництві споживчих товарів – речей, які люди використовують безпосередньо для задоволення своїх бажань. “Проміжні товари або товари вищого порядку (eng. goods of a higher order; назва обумовлена тим, що в масштабі виробництва ці товари займають вищу від споживчих товарів позицію)” є непрямими засобами задоволення людських потреб. Сталеливарне підприємство може й не виробляти продукту, напряму використовуваного покупцями, але воно опосередковано задовольняє запит споживачів, виробляючи матеріал для побудови машин та інших виробів, напряму ними використовуваними.

Міркування Менгера щодо проміжних товарів дозволили йому застосувати поняття граничної корисності не лише до споживчих товарів, а й до чинників виробництва. Усвідомлення цього стало вагомим для мізеського аргументу про те, що планувальники в соціалістичній економіці не зможуть виконувати раціональний економічний розрахунок. Мізес вперше використав свій аргумент в есе “Економічний розрахунок в соціалістичній державі” в 1920 році, а через два роки доповнив його в своєму фундаментальному доробку “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз”.

Чистий соціалізм являє собою систему, в якій немає приватної власності на засоби виробництва, а всі виробничі рішення приймаються центральним органом планування. На відміну від ринкової системи, де виробничі рішення капіталістів та підприємців базуються на ринкових цінах проміжних товарів, планувальники соціалістичного типу економіки не мають таких цін, на які можна було б спиратися. Чим в такому випадку ці планувальники можуть замінити ринкові ціни? Які раціональні критерії вони можуть використати для визначення, на які проміжні товари є запит та в якій кількості, щоб виробляти необхідні споживчі товари?

Без ринкових цін, на які спиралося б виробництво, за словами Мізеса, раціональний розрахунок є неможливим. Так, передбачуване раціональне економічне планування соціалізму (або будь-якого виду планової економіки) викликає економічний хаос, неефективність та марнотратство непомірного масштабу.

Переклад: Дар’я Бєляєва.