ENGРелігія і спротив: ефіопський антиімперіалізм, частина 1
Автор: Ібрагім Аноба
Як ефіопи зберегли незалежність, поки європейці поділили решту їхнього континенту? – Завдяки культурі спротиву, якій вже п’ятнадцять століть.
Вивчаючи історію середньовічної Африки, я виявив, що в ній існують окремі події та повторювані наративи, які суперечать багатьом типовим філософським та історичним описам доколоніальних африканських суспільств. Більшість авторів африканської історії грішать тим, що описують давніх африканців як абсолютно підпорядковані могутнім монархам крихкі суспільства, яким бракувало багатьох або більшості соціальних цінностей, які можна описати як ліберальні. Однак, як показують новітні дослідження африканської історії, континент має безліч прикладів ліберальних цінностей з глибоким корінням і суттєвими значеннями.
Історія спротиву в Ефіопії: ранні суспільства та релігійна свобода
Історики часто плутаються, намагаючись визначити та описати африканські соціальні принципи без широкого розгляду їхньої специфічної африканської динаміки. Одним з таких соціальних принципів, що викликає плутанину, є «самовизначення». Не існує очевидного або єдиного способу визначити, чи вирішує суспільство свою власну долю, як і не зовсім зрозуміло, як ми можемо взагалі про це дізнатися. У традиційних африканських суспільствах люди самоорганізовувалися у нескінченну кількість способів, а різні джерела влади взаємодіяли один з одним, визначаючи обсяг соціальних свобод. Коли зовнішні суспільства намагаються нав’язати африканській історії свої власні ціннісні стандарти, вони майже напевно неправильно зрозуміють і викривлять цю історію.
Перші африканісти не брали до уваги ці фактори і дали багатьом читачам хибне знання про корінні африканські суспільства. Але в дечому вони були праві, наприклад, у тому, що монархи представляли богів (або божественне) на землі і часто мали владу над життям і смертю. Водночас, ми знаємо, що звичайні люди і підпорядковані їм соціальні інститути зазвичай визначали, якою мірою зберігаються свободи. Влада монарха та інших соціальних інститутів часто була легітимною лише доти, доки вони давали основній масі людей, що перебували під їхньою владою, певне відчуття самовизначення і якщо вони керували в інтересах суспільства. Мабуть, найцікавішим з цих прикладів ранньої африканської історії є довга історія про те, як стародавні меркантильні суспільства у 5 столітті до нашої ери перетворилися на сучасну Ефіопію, єдину африканську країну, яка успішно перемогла імперську владу під час битви за Африку у 19 столітті.
Ефіопія не просто досягла цього видатного подвигу за одну ніч; це був результат довготривалого культивування позиції спротиву внутрішньому та зовнішньому проникненню існуючих суспільних порядків, таких як Православна Церква. Хоча сама Ефіопська імперія протягом більшої частини історії була абсолютною монархією, проте народ і Церква завжди були сильними факторами, що визначали хід їх власної історії.
Релігійна свобода в ранніх ефіопських суспільствах
Найдавнішою відомою організованою релігією в стародавній Ефіопії (як і в багатьох доавраамічних суспільствах) було своєрідне язичництво, в даному випадку запозичене з Південної Аравії. Сліди цієї релігії можна знайти в залишках Царства Д’мт і Храму Місяця, розташованого у провінції Тиграй на півночі Ефіопії. Храм був зведений у 5 столітті до нашої ери, приблизно в той же час, коли Перикл побудував Парфенон у Стародавній Греції, що свідчить про давню традицію релігійної відданості серед ранніх ефіопів.
Хоча відомостей про зв’язок між суспільством Д’мт і релігією, яку сповідували в храмі Місяця, небагато, історики вважають, що релігія не була нав’язана жителям Д’мт, а прийшла через міграцію і торгівлю. [1] Кілька століть по тому юдаїзм досяг Ефіопії. Згідно з деякими єврейськими джерелами, першими ефіопськими євреями були племена бет Ісраел, які мігрували з Єгипту між 39-31 рр. до н.е. [2] Вони знайшли притулок в ефіопських царствах і стали частиною їхніх соціальних структур, незважаючи на деякі випадки переслідувань. Протягом століть юдаїзм співіснував з язичництвом, аж до інституціоналізації християнства у 330 році н.е.
Християнство вперше потрапило до Ефіопії через Аксумське царство – могутню державу, яка прийшла на зміну ранньому царству Д’мт – через двох хлопчиків, Фрументія та Едесія. Пірати вбили батька хлопчиків (сирійця-християнина), коли він подорожував з хлопчиками з Індії по Червоному морю. Фрументій і Едесій врятувались і якимось чином опинились у палаці аксумського царя Усани. Згодом вони стали жити в палаці і виховували царевича Езану на християнських засадах.
Після того, як Езана прийшов до влади, Фрументій переконав його прийняти християнство як державну релігію у 330 році. Втім, деякі історики ставлять під сумнів мотивацію Езани, пов’язуючи його навернення з тогочасною геополітикою. У Римі, імператор Костянтин прийняв християнство у 312 році н.е., а інституціоналізація Езаною православ’я в Ефіопії зробила його країну другою (після Вірменії), де християнство стало державною релігією. Однак до Езани християнство в Аксумі завжди мало обмежене визнання. Багато християн, які рятувалися від Великого Гоніння Діоклетіана – останнього і найжорстокішого переслідування християн в Римській імперії – прибували в торгові порти уздовж Червоного моря, в тому числі і в Адуліс в Аксумі. Адуліс був процвітаючим торговим шляхом, який з’єднував Африканський Ріг з рештою світу. Існують археологічні свідчення, які доводять, що він був ключовим елементом міжнародної торгівлі в цей період.
У манускрипті, що з’явився приблизно в середині 1-го століття н.е., під назвою «Періпл Еритрейського моря», який відтворив Вілфред Шофф у 1912 році[3], невідомий мандрівник описав цей визначний торговельний шлях, яким слонова кістка та шкури прямували на Схід разом із переселенцями та їхніми релігіями. Аксуміти прийняли багатьох з цих переселенців і протягом наступних шести століть християнство вкоренилося в Ефіопії, а багато з його вчень були визначені саме в Імперії. І до 7-го століття, під час поширення ісламу з Південно-Східної Азії до Африканського Рогу, наступні покоління ефіопів боролися проти релігійних нав’язувань з-за кордону. Але ключові події, які сформували стійкість Ефіопії до панування, відбулися лише на початку 13 століття, коли іслам набув глобального значення, змінивши хід середньовічної історії.
Боротьба з мусульманами в 13 столітті
Ефіопія 13-го століття була феодальним суспільством. Її устрій можна порівняти з середньовічною європейською монархією з автономними провінціями під владою могутнього імператора. Православна Церква була серцем імперії і мала певний рівень свободи для виконання своєї основної функції – релігійного наставництва. Це було одне з тих суспільств, де монарх черпав свою силу з лояльності феодалів, в той час як суспільство зберігало певну владу, щоб впливати на своїх лідерів.
Приблизно в цей час більшість сусідніх з Ефіопією територій підкорилися завойовницькій силі ісламу. Серед них був і Султанат Іфат, яким правила Династія Валашма. Султани Валашма були відомі поширенням ісламу в усьому регіоні Африканського Рогу, в той час як Ефіопія здавалась неприступною державою. Були випадки, коли обидві сторони вступали у війни за територію, але ефіопи вважали, що це лише питання часу, коли їхня оборонна політика провалиться під постійною загрозою вторгнення, тому вони самі стали експансіоністами. У 1332 році вони перемогли султанів Валашма і придушили їхню політичну та військову силу.
Наприкінці 14 століття переможені султанати відновили себе як Адальський султанат, який був набагато могутнішим частково завдяки глибоким торговельним і політичним зв’язкам з Османською імперією. Османи були мусульманами і це був пік їхньої військової могутності. Це також був період, коли християни і мусульмани змагалися за панування на теренах старої Візантійської імперії і османи знали, що в разі захоплення такого важливого християнського королівства як Ефіопія, ісламу буде легше проникнути в Африку через Африканський Ріг для просування своїх торговельних інтересів.
Протягом 200 років Ефіопія та Адаль перебували у постійному конфлікті за релігійний, а іноді й комерційний контроль над Червоним морем. Однак у 1533 році Адал захопив центральну Ефіопію і заволодів стратегічними містами. Цікаво, що під час цієї кампанії більшість ефіопів відмовилися відректися від своєї віри навіть під страхом смерті. Війська Адала вбили багато ефіопів, спалили церкви і монастирі та примушували до навернення. Але молодий ефіопський імператор Давіт II не здався Адалу; він відступив углиб країни, щоб дати останній бій.
Давіт звернувся за допомогою до християнського монарха, короля Португалії Жуана ІІІ. Для молодого імператора це було легким рішенням, оскільки двосторонні відносини між двома монархіями значно зміцніли десятиліттями раніше, особливо наприкінці 15-го століття. Існували взаємні дипломатичні кроки і взаємні торговельні інтереси. Ефіопія була зацікавлена у вогнепальній зброї та залученні португальських ремісників для модернізації, а Португалія завжди потребувала ефіопської сировини для своєї зростаючої промисловості. Це були торговельно-орієнтовані відносини, але рішення Давіта вийти за їхні межі відкрило шлях для імперського європейського втручання в першоджерело ідентичності ефіопів – православну церкву.
Давіт мав підстави вірити, що допомога Португалії буде добросовісною і спрямованою на захист християнства. Звичайно, португальці були зацікавлені в захисті королівства, яке мало таке велике значення для історії та становлення християнської віри. Однак, Давіт не знав, що король Жуан ІІІ та його радники мали й інші, менш благі наміри. Португалія насправді мала на меті звільнити Ефіопію, щоб зробити «попереджувальний постріл» у бік іншої наддержави, Османської імперії, в тривалій боротьбі за світове панування між ісламом і християнством. Більше того, вони мали намір нав’язати ефіопам католицизм замість православ’я, яке католики здавна вважали єретичним. Якщо португальці були частиною великої релігійної місії з поширення католицизму та розгрому єресі, тоді православні ефіопи були такою ж мішенню, як і османи.
Португальці таки допомогли Ефіопії перемогти Адаль в 1543 році і ці нові відносини між двома монархіями відкрили Ефіопію для ширшого християнського світу. До країни почали прибувати європейські християнські купці, католицькі місіонери і, що особливо важливо, єзуїтська місія в 1557 році на чолі з Андресом де Ов’єдо. Католицька місія безпосередньо була спрямована на те, щоб підпорядкувати собі ефіопську церковну ієрархію. Початковий план полягав у тому, щоб проникнути в політичну структуру імперії, налагодивши стосунки з королівським двором і вельможами, а потім зруйнувати зв’язок між Ефіопською Православною Церквою та її натхненницею, Александрійською Коптською Церквою в Єгипті[4]. Португальці вірили, що це був необхідний дипломатичний крок, оскільки Ефіопська Церква отримала свою легітимність від Єгипетської Коптської Церкви ще в 4 столітті, коли Фрументій став першим єпископом Ефіопії, помазаний святим Афанасієм Великим, 20-м Папою (або єпископом) Олександрійським. Це був фундаментальний зв’язок між не католицькими церквами, який єзуїти повинні були розірвати, перш ніж ефіопи мали підкоритися Риму. Як і планувалося, Ов’єдо знайшов аудиторію при королівському дворі і залучив Ефіопську Православну Церкву до обговорення доктринальних питань. Йому не вдалося змінити лояльність церкви значною мірою тому, що вони просто не захотіли цього – вони не змінили б своєї ідентичності лише тому, що європейські католики тепер тут кажуть їм, що вони повинні зробити. Єзуїтську місію врешті-решт довелося припинити, а з нею і португальську політику в Ефіопії – їхня африканська політика дала зворотній ефект і зміцнила уявлення ефіопів про себе як про членів незалежної християнської імперії, що перебуває поза межами досяжності Римської Церкви.
У моїй наступній статті ми застосуємо цю довгу передісторію спротиву до сучасної боротьби проти іноземного імперіалізму в Ефіопії, єдиній африканській державі, яка зберегла свою незалежність у двадцятому столітті.
Переклад: Іван Ландарь
Примітки
1. Stuart Munro-Hay, Aksum: An African Civilization of Late Antiquity, 1991 (Edinburgh: Edinburgh University Press, 1991), p. 64.
2. Schoenberger, M. (1975). The Falashas of Ethiopia: An Ethnographic Study (Cambridge: Clare Hall, Cambridge University). Quoted in Abbink, Jon (1990). “The Enigma of Beta Esra’el Ethnogenesis. An Anthro-Historical Study” (PDF). Cahiers d’Études Africaines. 397–449.
3. Wilfred Schoff, The Periplus of the Erythraean Sea: Travel and Trade in the Indian Ocean, 1912 (New York: Longmans, Green, 1912) p. 122
4. Wallis Budge, A History of Ethiopia: Nubia and Abyssinia, (Oosterhout: Anthropological Publications, 1970), p. 390