Релігія і спротив: ефіопський антиімперіалізм, частина 1

Автор: Ібрагім Аноба

Оригінал за посиланням

Як ефіопи зберегли незалежність, поки європейці поділили решту їхнього континенту? – Завдяки культурі спротиву, якій вже п’ятнадцять століть.

Вивчаючи історію середньовічної Африки, я виявив, що в ній існують окремі події та повторювані наративи, які суперечать багатьом типовим філософським та історичним описам доколоніальних африканських суспільств. Більшість авторів африканської історії грішать тим, що описують давніх африканців як абсолютно підпорядковані могутнім монархам крихкі суспільства, яким бракувало багатьох або більшості соціальних цінностей, які можна описати як ліберальні. Однак, як показують новітні дослідження африканської історії, континент має безліч прикладів ліберальних цінностей з глибоким корінням і суттєвими значеннями.

Історія спротиву в Ефіопії: ранні суспільства та релігійна свобода

Історики часто плутаються, намагаючись визначити та описати африканські соціальні принципи без широкого розгляду їхньої специфічної африканської динаміки. Одним з таких соціальних принципів, що викликає плутанину, є «самовизначення». Не існує очевидного або єдиного способу визначити, чи вирішує суспільство свою власну долю, як і не зовсім зрозуміло, як ми можемо взагалі про це дізнатися. У традиційних африканських суспільствах люди самоорганізовувалися у нескінченну кількість способів, а різні джерела влади взаємодіяли один з одним, визначаючи обсяг соціальних свобод. Коли зовнішні суспільства намагаються нав’язати африканській історії свої власні ціннісні стандарти, вони майже напевно неправильно зрозуміють і викривлять цю історію.

Перші африканісти не брали до уваги ці фактори і дали багатьом читачам хибне знання про корінні африканські суспільства. Але в дечому вони були праві, наприклад, у тому, що монархи представляли богів (або божественне) на землі і часто мали владу над життям і смертю. Водночас, ми знаємо, що звичайні люди і підпорядковані їм соціальні інститути зазвичай визначали, якою мірою зберігаються свободи. Влада монарха та інших соціальних інститутів часто була легітимною лише доти, доки вони давали основній масі людей, що перебували під їхньою владою, певне відчуття самовизначення і якщо вони керували в інтересах суспільства. Мабуть, найцікавішим з цих прикладів ранньої африканської історії є довга історія про те, як стародавні меркантильні суспільства у 5 столітті до нашої ери перетворилися на сучасну Ефіопію, єдину африканську країну, яка успішно перемогла імперську владу під час битви за Африку у 19 столітті.

Ефіопія не просто досягла цього видатного подвигу за одну ніч; це був результат довготривалого культивування позиції спротиву внутрішньому та зовнішньому проникненню існуючих суспільних порядків, таких як Православна Церква. Хоча сама Ефіопська імперія протягом більшої частини історії була абсолютною монархією, проте народ і Церква завжди були сильними факторами, що визначали хід їх власної історії.

Релігійна свобода в ранніх ефіопських суспільствах

Найдавнішою відомою організованою релігією в стародавній Ефіопії (як і в багатьох доавраамічних суспільствах) було своєрідне язичництво, в даному випадку запозичене з Південної Аравії. Сліди цієї релігії можна знайти в залишках Царства Д’мт і Храму Місяця, розташованого у провінції Тиграй на півночі Ефіопії. Храм був зведений у 5 столітті до нашої ери, приблизно в той же час, коли Перикл побудував Парфенон у Стародавній Греції, що свідчить про давню традицію релігійної відданості серед ранніх ефіопів.

Хоча відомостей про зв’язок між суспільством Д’мт і релігією, яку сповідували в храмі Місяця, небагато, історики вважають, що релігія не була нав’язана жителям Д’мт, а прийшла через міграцію і торгівлю. [1] Кілька століть по тому юдаїзм досяг Ефіопії. Згідно з деякими єврейськими джерелами, першими ефіопськими євреями були племена бет Ісраел, які мігрували з Єгипту між 39-31 рр. до н.е. [2] Вони знайшли притулок в ефіопських царствах і стали частиною їхніх соціальних структур, незважаючи на деякі випадки переслідувань. Протягом століть юдаїзм співіснував з язичництвом, аж до інституціоналізації християнства у 330 році н.е.

Християнство вперше потрапило до Ефіопії через Аксумське царство – могутню державу, яка прийшла на зміну ранньому царству Д’мт – через двох хлопчиків, Фрументія та Едесія. Пірати вбили батька хлопчиків (сирійця-християнина), коли він подорожував з хлопчиками з Індії по Червоному морю. Фрументій і Едесій врятувались і якимось чином опинились у палаці аксумського царя Усани. Згодом вони стали жити в палаці і виховували царевича Езану на християнських засадах.

Після того, як Езана прийшов до влади, Фрументій переконав його прийняти християнство як державну релігію у 330 році. Втім, деякі історики ставлять під сумнів мотивацію Езани, пов’язуючи його навернення з тогочасною геополітикою. У Римі, імператор Костянтин прийняв християнство у 312 році н.е., а інституціоналізація Езаною православ’я в Ефіопії зробила його країну другою (після Вірменії), де християнство стало державною релігією. Однак до Езани християнство в Аксумі завжди мало обмежене визнання. Багато християн, які рятувалися від Великого Гоніння Діоклетіана – останнього і найжорстокішого переслідування християн в Римській імперії – прибували в торгові порти уздовж Червоного моря, в тому числі і в Адуліс в Аксумі. Адуліс був процвітаючим торговим шляхом, який з’єднував Африканський Ріг з рештою світу. Існують археологічні свідчення, які доводять, що він був ключовим елементом міжнародної торгівлі в цей період.

У манускрипті, що з’явився приблизно в середині 1-го століття н.е., під назвою «Періпл Еритрейського моря», який відтворив Вілфред Шофф у 1912 році[3], невідомий мандрівник описав цей визначний торговельний шлях, яким слонова кістка та шкури прямували на Схід разом із переселенцями та їхніми релігіями. Аксуміти прийняли багатьох з цих переселенців і протягом наступних шести століть християнство вкоренилося в Ефіопії, а багато з його вчень були визначені саме в Імперії. І до 7-го століття, під час поширення ісламу з Південно-Східної Азії до Африканського Рогу, наступні покоління ефіопів боролися проти релігійних нав’язувань з-за кордону. Але ключові події, які сформували стійкість Ефіопії до панування, відбулися лише на початку 13 століття, коли іслам набув глобального значення, змінивши хід середньовічної історії.

Боротьба з мусульманами в 13 столітті

Ефіопія 13-го століття була феодальним суспільством. Її устрій можна порівняти з середньовічною європейською монархією з автономними провінціями під владою могутнього імператора. Православна Церква була серцем імперії і мала певний рівень свободи для виконання своєї основної функції – релігійного наставництва. Це було одне з тих суспільств, де монарх черпав свою силу з лояльності феодалів, в той час як суспільство зберігало певну владу, щоб впливати на своїх лідерів.

Приблизно в цей час більшість сусідніх з Ефіопією територій підкорилися завойовницькій силі ісламу. Серед них був і Султанат Іфат, яким правила Династія Валашма. Султани Валашма були відомі поширенням ісламу в усьому регіоні Африканського Рогу, в той час як Ефіопія здавалась неприступною державою. Були випадки, коли обидві сторони вступали у війни за територію, але ефіопи вважали, що це лише питання часу, коли їхня оборонна політика провалиться під постійною загрозою вторгнення, тому вони самі стали експансіоністами. У 1332 році вони перемогли султанів Валашма і придушили їхню політичну та військову силу.

Наприкінці 14 століття переможені султанати відновили себе як Адальський султанат, який був набагато могутнішим частково завдяки глибоким торговельним і політичним зв’язкам з Османською імперією. Османи були мусульманами і це був пік їхньої військової могутності. Це також був період, коли християни і мусульмани змагалися за панування на теренах старої Візантійської імперії і османи знали, що в разі захоплення такого важливого християнського королівства як Ефіопія, ісламу буде легше проникнути в Африку через Африканський Ріг для просування своїх торговельних інтересів.

Протягом 200 років Ефіопія та Адаль перебували у постійному конфлікті за релігійний, а іноді й комерційний контроль над Червоним морем. Однак у 1533 році Адал захопив центральну Ефіопію і заволодів стратегічними містами. Цікаво, що під час цієї кампанії більшість ефіопів відмовилися відректися від своєї віри навіть під страхом смерті. Війська Адала вбили багато ефіопів, спалили церкви і монастирі та примушували до навернення. Але молодий ефіопський імператор Давіт II не здався Адалу; він відступив углиб країни, щоб дати останній бій.

Давіт звернувся за допомогою до християнського монарха, короля Португалії Жуана ІІІ. Для молодого імператора це було легким рішенням, оскільки двосторонні відносини між двома монархіями значно зміцніли десятиліттями раніше, особливо наприкінці 15-го століття. Існували взаємні дипломатичні кроки і взаємні торговельні інтереси. Ефіопія була зацікавлена у вогнепальній зброї та залученні португальських ремісників для модернізації, а Португалія завжди потребувала ефіопської сировини для своєї зростаючої промисловості. Це були торговельно-орієнтовані відносини, але рішення Давіта вийти за їхні межі відкрило шлях для імперського європейського втручання в першоджерело ідентичності ефіопів – православну церкву.

Давіт мав підстави вірити, що допомога Португалії буде добросовісною і спрямованою на захист християнства. Звичайно, португальці були зацікавлені в захисті королівства, яке мало таке велике значення для історії та становлення християнської віри. Однак, Давіт не знав, що король Жуан ІІІ та його радники мали й інші, менш благі наміри. Португалія насправді мала на меті звільнити Ефіопію, щоб зробити «попереджувальний постріл» у бік іншої наддержави, Османської імперії, в тривалій боротьбі за світове панування між ісламом і християнством. Більше того, вони мали намір нав’язати ефіопам католицизм замість православ’я, яке католики здавна вважали єретичним. Якщо португальці були частиною великої релігійної місії з поширення католицизму та розгрому єресі, тоді православні ефіопи були такою ж мішенню, як і османи.

Португальці таки допомогли Ефіопії перемогти Адаль в 1543 році і ці нові відносини між двома монархіями відкрили Ефіопію для ширшого християнського світу. До країни почали прибувати європейські християнські купці, католицькі місіонери і, що особливо важливо, єзуїтська місія в 1557 році на чолі з Андресом де Ов’єдо. Католицька місія безпосередньо була спрямована на те, щоб підпорядкувати собі ефіопську церковну ієрархію. Початковий план полягав у тому, щоб проникнути в політичну структуру імперії, налагодивши стосунки з королівським двором і вельможами, а потім зруйнувати зв’язок між Ефіопською Православною Церквою та її натхненницею, Александрійською Коптською Церквою в Єгипті[4]. Португальці вірили, що це був необхідний дипломатичний крок, оскільки Ефіопська Церква отримала свою легітимність від Єгипетської Коптської Церкви ще в 4 столітті, коли Фрументій став першим єпископом Ефіопії, помазаний святим Афанасієм Великим, 20-м Папою (або єпископом) Олександрійським. Це був фундаментальний зв’язок між не католицькими церквами, який єзуїти повинні були розірвати, перш ніж ефіопи мали підкоритися Риму. Як і планувалося, Ов’єдо знайшов аудиторію при королівському дворі і залучив Ефіопську Православну Церкву до обговорення доктринальних питань. Йому не вдалося змінити лояльність церкви значною мірою тому, що вони просто не захотіли цього – вони не змінили б своєї ідентичності лише тому, що європейські католики тепер тут кажуть їм, що вони повинні зробити. Єзуїтську місію врешті-решт довелося припинити, а з нею і португальську політику в Ефіопії – їхня африканська політика дала зворотній ефект і зміцнила уявлення ефіопів про себе як про членів незалежної християнської імперії, що перебуває поза межами досяжності Римської Церкви.

У моїй наступній статті ми застосуємо цю довгу передісторію спротиву до сучасної боротьби проти іноземного імперіалізму в Ефіопії, єдиній африканській державі, яка зберегла свою незалежність у двадцятому столітті.

Переклад: Іван Ландарь

Примітки

1. Stuart Munro-​Hay, Aksum: An African Civilization of Late Antiquity, 1991 (Edinburgh: Edinburgh University Press, 1991), p. 64.

2. Schoenberger, M. (1975). The Falashas of Ethiopia: An Ethnographic Study (Cambridge: Clare Hall, Cambridge University). Quoted in Abbink, Jon (1990). “The Enigma of Beta Esra’el Ethnogenesis. An Anthro-​Historical Study” (PDF). Cahiers d’Études Africaines. 397–449.

3. Wilfred Schoff, The Periplus of the Erythraean Sea: Travel and Trade in the Indian Ocean, 1912 (New York: Longmans, Green, 1912) p. 122

4. Wallis Budge, A History of Ethiopia: Nubia and Abyssinia, (Oosterhout: Anthropological Publications, 1970), p. 390

Ісламське лібертаріанство у Корані

Автор: Леррі Ернхарт

Публікація книги Роуз Вайлдер Лейн «Відкриття Свободи: боротьба людини проти влади» стала однією з перших гучних заяв, яка свідчила про становлення сучасного американського лібертаріанства. Лейн була відомою журналісткою, письменницею та мандрівницею, її матір Лора Інґлз Вайлер — авторка серії романів «Хатинка у преріях». Лейн допомагала матері в написанні цих романів і деякі читачі відзначають у них лібертаріанські мотиви.

У «Відкритті Свободи» вся історія людства представлена як боротьба між свободою і владою. Авторка стверджувала, що кожна людина від природи є вільною у творенні й спрямуванні своїх природних бажань, сприяючи безпечнішому, здоровішому, довшому і приємнішому житті людей на землі. Водночас вона стверджувала, що люди не досягнуть цього без співпраці з іншими людьми. Таким чином, робиться висновок, що всі люди є братами й співпрацівниками у потребі об’єднувати свої зусилля заради того, щоб жити. І тому кожен, хто шкодить іншій людині, перш за все шкодить собі. Це змушує нас задуматися над тим, як можна контролювати об’єднану енергію багатьох людей так, аби задовольнити усіх. Кожна людина спрямовує свою енергію відповідно до свого особистого уявлення про бажане, добре. Ця віра, за суттю своєю, є релігійною.

«Направду, — зауважує Лейн, — незалежно від того, чи богом для людини є Господь Авраама і Христа, чи Розум, чи Доля, чи Історія, чи Астрологія, чи Економічний-Детермінізм, чи Виживання-Найсильнішого, чи будь-який інших бог із будь-яким ім’я» (розділи XXIV-XXV).

Для більшості людей протягом останніх 6000 років, ця релігійна віра була язичницькою вірою у всесвіт, де є якась сила, яка керує енергією всіх людей. Ті, хто так по-язичницьки вірять у якусь владу – ті не знають, що всі люди від природи вільні.

За шість тисячоліть письмової історії людства, на думку Лейн, було три спроби пояснити, що всі люди є вільними від природи. Перша спроба була зроблена Авраамом і його нащадками, які відкидали віру в язичницьких богів, які, як вважалося тоді, контролювали весь світ. Натомість вони казали про існування єдиного Бога, який є Господом і Суддею всього, але дарує людям свободу обирати між добром і злом; Який об’єднує людей у братерстві і дає їм процвітати у цьому єднанні.

Друга спроба роз’яснити особисту свободу була вчинена Мухаммедом, який погоджувався з Авраамом і у питанні заперечення влади язичницьких божків, і у вірі в єдиного Бога, Який бажає, аби люди брали відповідальність за своє життя.

І третіми спробували це зробити американські революціонери, які відстоювали природні права всіх людей, запевняли, що жоден уряд не має влади над людьми і що справедливий уряд існує лише за умови згоди громадян і ставить собі за мету забезпечувати їхні природні права.

Багато читачів Лейн дивуються, що Мухаммеда й іслам вона наводить як приклад боротьби свободи проти влади. Зрештою, хіба іслам не пропагував авторитарні соціальні порядки, які зневажають особисту свободу? Хіба не бачимо ми сьогодні в насильницькому режимі Ісламської Держави та в інших ісламістських рухах авторитаризму і намагання встановити всесвітній халіфат? Хіба не бачимо цього в режимах на кшталт Саудівської Аравії?

Лейн вбачала лібертаріанське вчення у релігії, яку сповідував Мухаммед – і особливо в Корані як в богооткровенному для нього Тексті. Це лібертаріанське вчення пояснювало, на її думку, надзвичайну творчість ісламської цивілізації упродовж перших 800-та років її існування. Останнім часом деякі діячі класичного лібералізму пропонують додаткові аргументи на користь її поглядів на ісламське лібертаріанство. Одним з найкращих прикладів є книга Мустафи Акйола «Іслам без крайнощів: Мусульманський аргумент за свободу» 2013-го року. Акйол – мусульманин з Туреччинни, прихильник класичного лібералізму. Він також бачить у Корані ліберальне чи лібертаріанське зерно, натомість заявляючи, що авторитарні звичаї серед мусульман не мають коранічного підґрунтя.

Лейн підкреслює, що Мухаммед був купцем, який займався міжнародною торгівлею і що ісламська імперія забезпечила вільну торгівлю від Індії до Іспанії. Також вона відзначає особливе підкреслення в Корані того, що в релігії не повинно бути «ніякого примусу» (Коран, 2:256 — тут і далі український переклад подається за виданням «Коран. Переклад смислів українською мовою», пер. Михайла Якубовича) (Лейн, с. 86), тому що справжня віра може бути лише результатом вільного вибору людини. Вона зазначила, що перші мусульманські спільноти захищали релігійну свободу, щоб мусульмани, євреї, християни, індуїсти та інші могли жити в мирі. Більше того, ця свобода робила можливим вільний обмін у сферах торгівлі, науки та технологій, сприяла швидкій урбанізації. До 800-го року на ісламському Близькому Сході було 13 міст із населенням понад 50 000 людей, тоді як Європа таке місто мала лише одне – Рим.

В Іраку представники мутазилітів – однієї зі шкіл ісламського мислительства – стверджували, що Боже творіння діє за раціональними законами, які можуть бути пізнані завдяки науці чи філософії. А отже відстоювали поєднання віри та розуму. Це дозволило таким мусульманським філософам, як Аль-Фарабі та Аверроес, поділитися з мусульманським світом, а потім і з західним середньовічним християнством, ідеями давньогрецьких філософів. В Аль-Андалусі, мусульманському володінні в Іспанії, мусульмани, юдеї та християни могли співпрацювати над перекладами та вивченням текстів Платона й Аристотеля.

У Корані є багато аятів, де говориться про збройну боротьбу за істинну віру та й сам Мухаммед був полководцем. Саме ці аяти цитують Аль-Каїда, Талібан й Ісламська Держава. Ними вони хочуть виправдати свою священну війну проти невірних і єретиків. Але Лейн припустила, що ці войовничі рядки можна сприймати як такі, що говорять про справедливість лише обороних воєн – зокрема такими були війни Мухаммеда проти язичників, які хотіли знищити іслам. Як сказано в Корані:

«Дозволено вести боротьбу тим, із ким учинили несправедливо» (22:39).

Войовничість ісламістських терористів походить не з Корану, а з первісних звичаїв, які криються в арабській культурі. Коран попереджає про це:

«Бедуїни – найзапекліші в невір’ї та лицемірстві. Вони найвпертіше не визнають обмежень, які зіслав Аллаг Своєму Посланцю» (9:97)

Кілька років тому я читав серію лекцій на такі теми: «Політика у Старому Завіті», «Політика у Новому Завіті» та «Політика Корану». Коли ми зі студентами читали Коран, мене вразило те, що багато того, що ми собі уявляємо про іслам — насправді відсутнє у Корані. Більшості жорстоких норм шаріату, таких як побиття камінням перелюбників, покарання п’яниць, вбивство відступників й богохульників, вбивство в ім’я честі, скалічення жіночих статевих органів, прагнення до всесвітнього халіфату і організація «релігійної поліції» – їх ми у Корані не знайдемо, тому що це виникло через сотні років після смерті Мухаммеда на основі традицій, які знайшли своє виправдання у хадисах (переказах про життя і вислови Мухаммеда). Серед ісламських богословів існують великі розбіжності щодо того, як трактувати ті чи інші хадиси і навіть щодо щодо приналежності Мухаммеду багатьох приписуваних йому у них фразах. Навіть більше, вважаючи слова й вчинки Мухаммеда якимись освяченими, хадиси протирічать коранічному вченню про те, що Мухаммед був людиною, а не божеством.

«Скажи: “Воістину, я – така сама людина, як і ви. Тільки відкрито мені, що Бог ваш – Бог Єдиний. І хто сподівається на зустріч із Господом своїм, то нехай робить добрі справи й не додає Господу своєму рівного в поклонінні!» (18:110).

Таким чином Коран має божественне походження, а Мухаммед – ні.

Акйол показав, що ті мусульмани, які спираються на одкровення в Корані більше, ніж на хадиси, мають змогу легше дотримуватися ліберальних чи лібертаріанських поглядів, подібних тим, яких притримувалася Лейн. Одними з перших прихильників такого ісламського лібералізму були мурджиїти.

Мухаммед помер у 632-му році, не залишивши жодних вказівок щодо того, хто ж має посісти пост лідера після нього. Мусульмани вирішили, що їх повинен очолити найдостойніших із послідовників Мухаммеда. Абу Бакр став першим «халіфом» («спадкоємцем» Мухаммеда). Після «халіфату» Абу Бакра поставали «халіфати» Умара, Усмана та Алі (останній був двоюрідним братом та зятем Мухаммеда). Сунніти вважають цих чотирьох «праведними халіфами», а шиїти — що єдиним гідним спадкоємцем був Алі, а інші троє — це узурпатори. У 657-му році між мусульманами спалахнула громадянська війна, в якій Алі очолив одну армію, а Муавія — іншу. На додачу до цього з’явилися і хариджити («незгодні»), які засудили і Алі, і Муавію, назвавши їх невірними. Один з хариджитів вбив Алі у 701-му році. Після цього Муавія заснував династію Омейядів, яка опиралася на підтримку суннітів, які й стали складати більшість мусульман. (Напружені до сьогодні конфлікти між суннітським режимом Саудівської Аравії та шиїтським в Ірані на прикладі показують, наскільки глибокий цей розкол).

Таким чином, протягом одного покоління після смерті Мухаммеда, мусульмани вбивали один одного, тому що поєднався авторитет релігійний з політичною владою і саме через це розбіжності у віруваннях переросли в жорстокі політичні конфлікти. Одним із способів вирішення цієї проблеми могло б стати відокремлення релігії від політики таким чином, щоб уряд був світський, а віра лишалася справою особистого вибору, який ніхто не в праві нав’язати. Хоча ці ідеї плюралізму й світськості здаються чимось сучасним, проте мурджитська школа мусульманського богослов’я впритул наблизилася до них ще в перші століття історії ісламу.

Арабське слово «ірджа» означає «відкладати». Деякі мусульманські вчені почали називати себе мурджиїтами, оскільки вони стверджували, що не людям судити про те, хто вірує істинно і що це питання потрібно «відкласти» до Божого суду, коли Він сам розсудить і покарає невірючих у пеклі, а вірні увійдуть до райського блаженства. Такі міркування сприяють віротерпимості й свободі, оскільки передбачається, що справжня побожність залежить від особистої й добровільної віри кожної людини, до чого не можна якось примушувати з боку суспільства. Також вони свідчать про зарозумілість людей, які вважають, що вони можуть судити, хто вірить істинно, а хто – ні. На думку мурджиїтів, лише Бог бачить сокровенні помисли серця кожної людини.

Схожі міркування мали у XVII столітті Роджер Вільямс та Джон Локк, які стверджували, що Євангеліє не підтримує примусового навернення до віри, натомість свідчить на користь терпимості й свободи в земному житті із розумінням того, що Господь всіх розсудить у майбутньому. Ісус Христос казав, що Його Царство не від цього світу. Отже Він прийшов не заради того, щоб встановити суворий релігійний режим, а щоб спасти тих, кому уготоване місце в Царстві Небесному. До подібних висновків дійшли й кораністи-мурджиїти.

Вони могли б послатися на аят 2:256 про відсутність примусу в релігії. Також тут можна процитувати інші аяти, зокрема:

«Якби побажав Аллаг, то створив би Він вас громадою єдиною, але випробовує Він у тому вас, що дарував вам. Змагайтеся ж у добрих справах, до Аллага ви всі повернетеся, і сповістить Він вам про те, щодо чого були ви незгодні одне з одним!» (5:51, — прим. пер: автор припустився помилки, адже наведений текст стосується аяту 5:48) та «А є ті, які чекають наказу Аллага. Або Він скарає їх, або прийме каяття їхнє. Аллаг — Всезнаючий, Мудрий!» (9:106).

Коран вчить:

«Щоб ви не сідали разом із тими, які почувши знамення Аллага, не вірують у них та насміхаються з них — поки вони не почнуть розмовляти про щось інше» (4:140).

Це означає, що мусульмани повинні уникати своїх критиків і залишити Богові діло їх покарання. Якби Бог карав людей за всі їхні провини, то нікого не лишилося б в живих. Натомість Бог відкладає Свій суд (16:61). Коран радить:

«Скажи: “О ви, невіруючі! Я не поклоняюся тому, чому поклоняєтеся ви, а ви не поклоняєтесь тому, чому я поклоняюся! Я не поклоняюся так, як поклоняєтеся ви, а ви не будете поклонятися так, як буду поклонятись я, вам — ваша віра, а мені — моя!» (109:1-6). Невіруючим загрожує вічне покарання в пеклі. Але в цьому житті людина вільна обирати свій шлях. «Скажи: “Істина — від Господа вашого! Хто хоче, нехай вірує, а хто не хоче, нехай не вірує» (18:29).

Коли я читав свою лекцію про політику в Корані, одна зі студенток – побожна мусульманка – часто цитувала ці аяти для доведення своїх переконань про те, що ідеологія радикальних ісламістів-теократів суперечить вченню Корану. Хоч вона і ніколи не вважала себе прихильницею лібертаріанських ідей мурджиїтів, проте, фактично, притримувалася їх.

Акйол показує, як лібертаріанство мурджиїтів було втрачено з перемогою традиціоналістів, а потім відродилося в Османській імперії XIX століття та знову вже у Туреччині на початку 1980-х років. У 1856-му році османський султан заявив:

«Так як в моїх володіннях вільно можна сповідувати будь-яку віру, то жоден підданий імперії не має зазнавати перешкод у цьому сповіданні і не повинен тривожитися через це. Неприпустимо нікого змушувати змінити свої вірування» (Акйол, 151).

Група «Молодоосманів» відкрито виступала за ліберальні реформи, які забезпечили б особисту свободу й представницький устрій. У 1877-му році було обрано перший османський парламент, більше третини місць у якому посіли немусульмани.

Ця ліберальна ера в історії Османської імперії завершилася з початком Першої світової війни. Європейські держави-переможниці розвалили Османську імперію. Після Війни за свободу Туреччини (1919-1922), Мустафа Кемаль Ататюрк проголосив у 1923-му році Турецьку республіку, а наступного року скасував халіфат. Прихильники Ататюрка були об’єднані у Республіканській народній партії (РНП), яка пропагувала авторитарний секуляризм, при якому публічне вираження релігійних переконань каралося урядом. Опозиція – Прогресивно-республіканська партія (ПРП) – відстоювала ліберальну політику, в тому числі й повагу до релігійної свободи. Кемалісти заборонили ПРП, оскільки її політика «поваги до релігійних переконань та ідей» «підтримувала дух релігійних реакціонерів». Радикальний ісламізм якраз і виник у цей час як бунт проти кемалістського секуляризму, був спрямований на встановлення ісламської теократії.

Золота середина між світською й теократичною державою – ісламський лібералізм – заново був відкритий у Туреччині в 1983-му році, коли партія Тургута Озала – Вітчизна – перемогла на виборах. Політика Озала базувалася на «трьох свободах»  – ідеї, релігії та підприємництва. Його підтримувала ліберальна інтелігенція, яка була світською, та не секуляристською. Він був першим турецьким прем’єр-міністром, який здійснив хадж до Мекки та показав, що мусульмани можуть насолоджуватися релігійною свободою в ліберальній державі.

Після смерті Озала у 1993-му році, ісламістський рух на чолі з Неджметтіном Еркабаном спробував встановити ісламістський режим. Противниками його виступили військові-кемалісти, які здійснили переворот у 1997-му та придушили ісламістів.

У 2002-му році, як стверджує Акйол, чергове відродження ісламського лібералізму відбулося з перемогою Партії справедливості й розвитку (ПСР) на чолі з Реджепом Тайіпом Ердоганом, яка просувала ісламський ліберальний капіталізм. Ця ідея відкидала як світський авторитаризм, так і релігійний. Деякі турецькі ліберальні ідеологи висунули ідею Homo Islamicus, у якій би поєдналися ідеї вільного ринку, вільнодумства та ісламської етики.

Саме тут історія від Акйола мені починає здаватися неправдоподібною, адже він мовчить про жорстокий авторитаризм Ердогана, про його переслідування опозиційних журналістів. Коли суд розслідував причетність родини Ердогана до корупційних схем, то він заборонив Twitter i YouTube за поширення новин про судові дії.

Лібертаріанці на кшталт Лейн та Акйола можуть стверджувати, що для повноцінного життя всім людям потрібна свобода думати і діяти на власний розсуд, що включає свободу шукати Бога. У лібертаріанському суспільстві уряд не нав’язує жодних вірувань і практик, але забезпечує свободу вибору релігійної ідентичності. Отже мусульмани, які бажають жити за законами шаріату, можуть це робити, якщо вони приймуть для себе ці правила і не нав’язуватимуть іншим. Наприклад з 2008-го року мусульмани Великої Британії мають право звертатися до шаріатських судів за вирішенням питань, які стосуються сімейного права. Аналогічно в США і деяких інших західних країнах ортодоксальні євреї можуть жити згідно з Галахою, своїм релігійним кодексом. У тих же США християнські організації можуть у трудовому договорі чи контракті включати пункт, згідно якого всі суперечки за цим документом вирішуватимуться у християнських арбітражних установах за біблійними принципами.

Мурджиїти показують, наскільки глибоко таке лібертаріанське мислення вкорінено в історії ісламу. І хоч більшість сучасних мусульман, ймовірно, ніколи не чули про мурджиїтів, проте багато хто з них, фактично, прийняли сьогодні лібертаріанські мурджиїтські переконання. Недарма Ісламська держава визнала це як велику загрозу своєму ісламістському авторитаризму. Dabiq – щомісячний пропагандистський журнал ІД – у номері №8 за березень 2015-го року опублікував велику статтю під назвою «Ірджа – найнебезпечніша бід’а». Бід’а – це так звані «нововведення» в ісламі, чимось термін схожий до слова «єресь». Ірджа, отже, відноситься у статті до мурджиїтської єресі «відкладання» суду Божого. Попереджається, що багато де джихадисти навіть не запроваджують шаріат, оскільки місцеві мусульмани чинять цьому опір, вважаючи суворі правила занадто обтяжливими для себе. Для засудження мурджиїтів як єретиків, у статті наводять цитати різних ісламських вчених, але там немає жодного уривку з Корану, не показано, у чому ж мурджиїтське вчення суперечить Корану.

Можливо не найкращим аргументом на користь ісламської теократії є кілька аятів Корану, які накладають на вірних обов’язок «наказувати [робити] добре та забороняти неприйнятне» (3:104, 3:110, 9:71), що можна сприйняти як обов’язок вимагати обов’язкового дотримання найсуворіших норм шаріату. Але в Корані не уточнюється, що означає «наказувати [робити] добре та забороняти неприйнятне». Деякі ісламські вчені стверджують, що це означає лише відокремлювати віруючих від невіруючих, тобто поклонятися Аллагу і відмовлятися служити будь-якому іншому божеству. І якщо розглядати це в контексті всіх аятів, на які спираються мурджиїти, про відсутність примусу в релігійних переконаннях, то аят на початку абзацу виглядає надзвичайно слабким аргументом на користь ісламістів.

Отже це все підтверджує силу аргументів мурджиїтів на користь відзначення у Корані моментів підтримки лібералізму. Аналогічно, як я вже доводив у кількох дописах, існують вагомі аргументи на користь ліберального тлумачення Нового Завіту. Там теж підтримуються ліберальна світська політика, свобода віросповідання тощо. Більшість християн сьогодні – включно з Римо-Католицькою церквою – прийняли ліберальне тлумачення Біблії, так само й більшість мусульман прийняли ліберальне тлумачення Корану.

Як писав Акйол у нещодавній статті для New York Times, стаття Dabiq показує, що багато побожних мусульман стали лібералами в мурджиїтському сенсі, навіть не усвідомлюючи того, тому що вони прийняли вчення Корану про відсутність примусу в релігії як ісламську основу для сприйняття західного лібертаріанства.

Боротьба проти ІД та інших ісламістських радикалів — це не стільки боротьба військова, скільки інтелектуальна та богословська, війна ідей. Поразка теократичного ісламського устрою в цій битві призведе до тріумфі ісламського лібертаріанства.

Задумайтеся, як лібертаріанське розуміння свободи віросповідання і плюралізму можна застосувати до сучасного нам скандалу із можливим звільненням Ларісію Гокінс, професорки політології Вітонського коледжу в Іллінойсі, яка підтримала мусульман, одягнувши хіджаб і заявивши, що вони поклоняються тому ж Богові, якому поклоняються й християни, до яких вона себе зараховує.

У Вітонському коледжі всі працівники зобов’язані засвідчити документально вірність вірі (прим. пер.: цей документ затверджений адміністрацією і його положення багато в чому повторюють християнський Символ віри) Адміністрація коледжу стверджує, що професор Гокінс відмовилася пояснювати, як її висловлювання про іслам можуть бути узгоджені із підписаним сповіданням віри. Як наслідок, розпочалася процедура її звільнення.

Вітонське сповідання віри стверджує:

«вірую в єдиного Бога Вседержителя, вічноіснуючого у трьох особах: предвічного Отця, Його єдинородного Сина – Господа нашого Ісуса Христа – і в животворчого Духа Святого», і що Ісус Христос «є істинним Богом й істинною людиною в одній особі».

Ці християнські догмати заперечуються у Корані. Там Ісус називається пророком Божим і вісником для Ізраїля (3:49-51; 6:85). Але Ісус не називається божеством чи Сином Божим. Для мусульман богохульно сповідувати Бога як «вічноіснуючого в трьох особах», адже це заперечує для них те, що Бог – Єдиний (5:19, 75-80). Тому щоб дотримуватися Вітонського сповідання, професорці Гокінс потрібно відмовитися від ісламу, як від невірної релігії. Якщо вона відмовляється це зробити, то коледж має повне право звільнити її за порушення умов контракту.

Ось перед нами вираження свободи віросповідання і плюралізму. Адже коледж не примушує професорку до чогось. Піти на роботу туди було її свідомим та добровільним вольовим актом і ця дія вимагала згоди на певне віросповідання. Якщо ж вона не дотримується цієї норми, то може бути виключена з колективу, але її свобода зберігається. Вона може приєднатися як до христиняської громади, так і до мусульманської, яка не визнає божественну природу в Ісусі.

Ісламське лібертаріанство могло б дотримуватися такої системи теж. Мусульмани, християни, юдеї та всі інші могли б вільно приєднуватися до релігійних громад, які мали б право вимагати добровільного сповідання певної віри. Але у цьому не буде жодного примусу. А з’ясування того, яка громада справді дотримувалася істинної віри, ми покладемо на Господа, Котрий і розсудить всіх і все у майбутньому віці.

Переклад: Владислав Бойко

Диктор: Аділь Абдураманов