Психологія Свободи, ч.2

Авторка: Шерон Преслі

Посилання на оригінал

Еволюційна психологія не є «психологією свободи».

Однією з важливих тем, які хвилюють тих, хто цікавиться психологією свободи, є питання свободи волі на противагу детермінізму. Обидві сторони мають переконливі аргументи, які я детально розгляну в одному з наступних есе з цієї серії. У цьому ж я хочу звернути увагу на галузь психології, яка пропонує найменш переконливі аргументи на користь детермінізму: еволюційну психологію. Її провідний поборник, Стівен Пінкер, має непогану репутацію в деяких лібертаріанських колах. Наприклад, остання книга Пінкера «Кращі ангели нашої природи» отримала позитивну рецензію на низці лібертаріанських веб-сайтів, включаючи Mises Canada, і отримала схвальні відгуки від журналу Reason (який часто згадує квазі-лібертаріанця Пінкера в хорошому світлі).

 Але те, що ви є лібертаріанцем чи квазі-лібертаріанцем, не робить вас автоматично правим у всьому. Ті лібертаріанці, які охоче приймають еволюційну психологію, або підлещуються до Пінкера, можливо, захочуть знати, що, всупереч твердженням її популяризаторів, ідея еволюційної психології є дуже суперечливою в наукових колах. Як я вже писала в іншому матеріалі, Пінкер хотів би, щоб ми повірили, що зараз це «прийнята» наукою доктрина, як в цілому, так і відносно гендеру. Але така думка дуже далека від дійсності. Перш за все, теорія Пінкера є об’єктом широкої критики за серйозні недоліки в її дослідженні. Серед критиків — психолог і письменник Крістофер Райан, психолог Роберт Епштейн з журналу Scientific American та багато інших. Один з авторів так описує один хитрий трюк Пінкера:

«Основна проблема Пінкера полягає в тому, що він, по суті, визначає “насильство” таким чином, що його теза про те, що насильство знижується, стає самодостатньою. “Насильство” для Пінкера є фундаментальним синонімом поведінки старіших цивілізацій. З іншого боку, з плином часу, на думку Пінкера, методи стають все менш насильницькими».

Ця суперечність має назву — інтелектуальна недоброчесність і це лише один з прикладів такої недоброчесності

 Один з головних критиків еволюційної психології, біолог Джон Дюпре у своїй книзі «Проти дезадаптаціонізму, або що не так з еволюційною психологією», зазначає, що згідно з еволюційною психологією, ми скоріше пристосовані до кам’яного віку, аніж до сучасного життя. В одній зі своїх праць Дюпре, говорячи про той різновид еволюційної психології, який пропагують Пінкер, Джон Тубі, Леда Космідес та інші, зазначає:

 Досить дивно, що ми повинні бути систематично дезадаптованими. Зрештою, ми, мабуть, найуспішніші великі організми в історії всього живого, і цей успіх прискорювався в міру того, як умови нашого існування дедалі більше відхилялися від умов кам’яного віку. Щонайменше дивно, що таке могло статися, якщо думати, що ми пристосовані до зовсім іншого середовища, ніж те, в якому ми так вражаюче процвітаємо. На щастя, немає вагомих підстав приймати цю дезадаптаційну тезу. Вона ґрунтується на хибній біології: застарілому погляді на генетику та сумнівному і, ймовірно, непідтвердженому погляді на еволюцію. У теорії еволюційної психології є і багато інших помилок, які були ретельно задокументовані мною та іншими дослідниками.

 Нейробіолог Стівен Роуз, співредактор книги «Бідний Дарвін: Доповнення на противагу еволюційній психології», є ще одним потужним критиком еволюційної психології Пінкера. У статті «Дебати двох Стівів» (Пінкера і Роуза) Роуз зазначає:

 Це підводить мене до ще одного важливого моменту, на якому я знову і знову наголошую в «Лініях життя», — це пошук правильного рівня пояснення будь-якого явища, що є фундаментальним принципом наукового методу, і тут я маю на увазі не лише природничі, а й усі науки загалом. Стів задумав грандіозну роботу, яка в останньому розділі охоплює питання сенсу життя, але його відповідь, як на мене, трохи менш актуальна, ніж 42[1]. Візьмемо, наприклад, людське кохання — Стівен пояснює його, аналогічно як він робив у «Start the Week» — як результат спільної зацікавленості партнерів у генах їхніх нащадків. Тут немає місця для гомосексуальної, одностатевої любові, немає місця для любові, яка виникає між людьми, які не є подружжям, немовлятами, які не є чиїмись генетичними нащадками, і так далі. Саме це збіднення думки, яке знову і знову трапляється у використанні цих термінів людьми з переконаннями Стіва в цьому контексті, викликає у мене, як у людини і як у біолога, особливе занепокоєння. Звісно, як нейробіолог я можу говорити про спалахи клітин у гіпоталамусі, про гормональні сплески, кіркові репрезентації — про все, що відбувається в мозку, коли людина закохана. Та ні ці процеси, ні гени нічого не скажуть нам про саме відчуття того, що таке бути закоханим — що означає бути закоханою людиною, двома закоханими людьми та взаємодію між ними.

 [1] — Роуз посилається на книгу «Життя, Всесвіт і все інше» гумориста Дугласа Адамса; у книзі Адамса 42 — це відповідь на питання, у чому ж сенс життя.

Врешті, що мені здається дуже дивним у всій цій мачо-еволюційній балаканині з її диким спекулятивним фіналом про сенс життя, так це те, наскільки в кінцевому підсумку вона хоче всидіти на двох стільцях одночасно. Еволюційна психологія стверджує, що ми є переважно детермінованими продуктами наших егоїстичних генів та їхнього єдиного інтересу — реплікації. Всі наші найглибші бажання та емоції, наші жалюгідні егоїстичні невдачі, а також наші найбезкорисливіші амбіції створити більш прекрасний світ — все це просто театр тіней. Проте часом Стів цілком справедливо, як і Річард Докінз та інші, відступає від цього похмурого бачення. Він якимось незрозумілим чином відчуває себе вільним; як він дуже чітко висловлюється в книзі — якщо його генам не подобається те, що він робить, вони можуть піти і стрибнути в озеро. Ось що мене дуже спантеличує, так це питання, звідки береться ця свобода? Чи падає вона з неба? Чи ми раптом повинні викликати якесь нове божество, щоб дозволити йому вирватися з детерміністичної пастки, в яку він сам себе загнав? Я просто не можу погодитися з цим Декартовим розколом. Ось чому я хочу стверджувати, що я говорю про глибший і багатший матеріалізм, ніж Стів у своїй теорії. Це матеріалізм, який враховує динаміку, а не є статично застиглим у минулому. І саме це багатше розуміння біології, механістичний підхід, допомагає нам зрозуміти, що для нас, як і для всіх живих істот, майбутнє є радикально непередбачуваним.

 У своєму есе, присвяченому критиці еволюційної психології, британський інтелектуал Кенан Малік (який займається нейробіологією та історією науки) стверджує, що її погляд на природу людського розуму є хибним і не відповідає фактам. Модель Космідес і Тубі, пише він, твердить, що «як і у наших предків, наш розум — це гніздо інстинктів, пристосованих до життя в кам’яному віці». Ця модель, продовжує Малік, «створює цікаву і в деякому сенсі правдоподібну теорію. Проблема в тому, що вона далеко не завжди узгоджується з тим, що ми знаємо про те, як насправді працює людський мозок. Сучасний мозок характеризується не своєю модульністю — здатністю швидко, але жорстко реагувати на багато завдань — а гнучкістю, здатністю мислити латерально, використовувати аналогії та метафори».

 Філософ Девід Буллер у своїй книзі «Адаптація умів» наводить схожий аргумент. В інтерв’ю про свою книгу для журналу «Scientific American» Буллер зазначає:

 Ця теорія висуває три фундаментальні твердження. Перше полягає в тому, що природа еволюційної адаптації створить масову модульність у свідомості — окремі розумові органи, функціонально призначені для виконання певних завдань. По-друге, ці модулі продовжують адаптуватися до мисливсько-збиральницького способу життя. І, по-третє, вони є універсальними і визначають загальнолюдську природу. Я думаю, що всі ці три твердження глибоко проблематичні.

 Факти свідчать про те, що найбільшим когнітивним досягненням в еволюції людини стала пластичність кори головного мозку, яка дозволяє швидко адаптуватися до навколишнього середовища, як впродовж еволюційного часу, так і впродовж окремого життя. Через це ми не зовсім плейстоценові релікти, як це стверджує еволюційна психологія. Щодо універсальності, то всі докази вказують на те, що поведінкові поліморфізми набагато більше поширені у всіх популяціях, що розмножуються статевим шляхом, ніж того вимагала б ідея універсальної людської природи. Тому я думаю, що теоретичні засади, на яких робиться багато прогнозів про те, якими будуть наші вподобання у виборі партнера, або про психологію батьківської турботи, є проблематичними, тому що ці засади є помилковими.

 У когнітивній психології існує достатньо доказів на підтримку твердження Буллера. Пластичність людського мозку добре задокументована, наприклад, див. тут, тут, тут і тут.

 Еволюційний біолог Джеррі Койн, автор книги «Віра проти фактів: чому наука і релігія несумісні», також давно критикує еволюційну психологію та її слабкі дослідження. У схвальному відгуку на статтю в Slate про еволюційну психологію він написав:

 Для багатьох досліджень у галузі еволюційної психології характерним є те, що вони просто ігнорують або применшують результати, які не підтверджують апріорну дарвінівську гіпотезу авторів. Дійсно, багато в чому еволюційна психологія нагадує релігійну віру — принаймні, запалом багатьох її прихильників і їхньою схильністю повністю ігнорувати дані, які не підтверджують їхню гіпотезу…. Я продовжую стверджувати, що більша частина еволюційної психології є науково слабкою: лиш трохи сильніша ніж вправи в оповіданні історій з тонким нальотом науковості. Я ще раз підкреслюю, що не кожне дослідження в цій галузі є слабким або недосконалим: в еволюційній психології є хороші роботи. Але загалом ця галузь страждає не лише від наукової млявості, а й від нездатності її практиків слідкувати за своєю галуззю. Багато з них зацікавлені в тому, щоб продати свою справу (що, звісно, сприяє їхній кар’єрі), а цього не зробиш, якщо витрачатимеш час на критику неякісної роботи своїх колег. Саме ця неспроможність «патрулювання» змушує мене, Йоффе та Шаффера, одягати наші поліцейські значки та брати кийки.

 Коли еволюційна психологія потрапляє у сферу гендерних досліджень, результати стають смішними. Я далеко не одна критикую її. Одна з її головних вад: вона дуже прискіпливо вибирає дослідження, наприклад, на тему зґвалтування. Більшість еволюційних психологів посилаються лише на інших еволюційних психологів, тоді як насправді переважна більшість досліджень зґвалтувань виконана соціальними психологами та антропологами, такими як Пеґґі Сандей. Сандей провела дослідження понад 180 культур минулого і сьогодення, результати якого були опубліковані в престижному науковому виданні «Журнал соціальних проблем», що видається Американською психологічною асоціацією. Вона виявила культури, де зґвалтування практично не існувало, що, звичайно, суперечить теорії еволюційної психології, яка припускає, що зґвалтування є явищем генетичної адаптації. Різниця між суспільствами, схильними до зґвалтувань, і суспільствами, в яких зґвалтувань не було, полягала у ставленні до жінок. В другому випадку до жінок ставилися нарівні з чоловіками, а насильство не схвалювалося як для чоловіків, так і для жінок. Це створює серйозні прогалини в гендерній теорії еволюційної психології, але, що найсмішніше, ви не знайдете посилання на це дослідження серед еволюційних психологів, включно з Пінкером. Звісно, у «Кращих ангелах…» майже всі докази зґвалтувань, про які йдеться, належать іншим еволюційним психологам. Сандей не згадується. Це маніпуляція.

Феміністично налаштовані біологи також висловили свої заперечення проти еволюційної психології у книзі «Фемінізм та еволюційна біологія: Межі, перетини та рубежі» під редакцією біологині Патрісії Говаті. Щодо зґвалтування, одна з авторів, Вікторія Л. Сорк, пише: «Моя додаткова критика розгляду зґвалтування як адаптації полягає в тому, що ця точка зору не тільки використовує погану еволюційну аргументацію, але й ігнорує патологічні та соціальні причини зґвалтування, які можуть дати набагато більше розуміння щодо вирішення проблеми, ніж еволюційна перспектива». Насправді існує безліч доказів того, що ґвалтівники погано ставляться до жінок. Наприклад, у книзі Колін Ворд «Ставлення до зґвалтування: феміністичні та соціально-психологічні перспективи» зазначається, що ґвалтівники покладають відповідальність за зґвалтування на жінок і більш схильні до міфів про зґвалтування, ніж ті, хто не є ґвалтівниками.

 Дюпре також критикує аргументи еволюційної психології щодо зґвалтування у своїй книзі «Еволюційна психологія статі та гендеру». Ось опис книги від видавництва: «Також розглядаються види доказів, які пропонуються для тверджень у цій галузі, включаючи передбачувану еволюційну основу сексуального потягу у кожної статі і передбачувану чоловічу схильність до зґвалтування. Брак цих доказів вказує на загальну слабкість еволюційної психологічної теорії».

 У моїй власній галузі психології, еволюційна психологія є такою ж суперечливою. Вам буде важко знайти підручник з психології — чи то про вступ до психології, чи то з соціальної, чи то з будь-якої іншої категорії, в якому про неї було б сказано більше, ніж кілька речень. Про те, чому еволюційна психологія така популярна, незважаючи на стрімко зростаючу наукову критику, читайте в статті на Slate під назвою «Печерні мислителі: Як еволюційна психологія неправильно розуміє еволюцію». Авторка пише:

Отже, якщо еволюційна психологія має стільки тріщин у своїх основах, чому вона вперто залишається впливовою? Цьому сприяє те, що представники еволюційної психології, такі як Басс і Пінкер, є жвавими, дружніми до ЗМІ письменниками, які подають такі теми, як секс, кохання і страх простими словами. В науковій же площині важливим є те, що висновки еволюційної психології досить важко спростувати. Навіть якщо методи генерування гіпотез викликають підозри, завжди існує ймовірність того, що стосовно певної теми еволюційна психологія виявиться частково правою. Це змушує критиків заглиблюватися в деталі конкретних емпіричних тверджень. Буллер робить це в останній частині своєї книги і успішно розвінчує кілька основних відкриттів еволюційної психології.

Зрештою, найбільша проблема еволюційної психології може полягати в тому, що вона недооцінює потужність еволюційних сил — як у постійному вдосконаленні людського мозку, так і у створенні геніальних і гнучких структур для вирішення проблем. Тут є приємна іронія, адже протягом багатьох років прихильники еволюційної психології висміювали опонентів за нерозуміння основних положень еволюційної теорії. Буллер заходить так далеко, що відзначає моторошну схожість між еволюційною психологією і теорією розумного задуму, яка також розглядає людську природу як фіксовану і завершену. Більш переконливим є твердження, що не існує єдиної людської природи, і що ми постійно вдосконалюємося.

 Я б припустила, що у випадку підтримки Пінкера лібертаріанцями, той факт, що він, вочевидь, сам є певною мірою лібертаріанцем, може засліплювати їхні очі на недоліки його ідей.

Незважаючи на улесливе ставлення до Пінкера з боку популярних ЗМІ та деяких лібертаріанців, еволюційну психологію не надто тепло вітають більшість науковців. Її спрощений, детерміністичний погляд на людську природу просто не витримує критики. Вона нічого не може запропонувати тим, хто цікавиться можливостями психології свободи. Вона не пропонує свободи, а лише поневолення нашими генами. Еволюційна психологія грає в наукові наперстки, втягуючи в неї наївних простаків. Або, інакше кажучи, Стівен Пінкер як король з однойменної казки — голий.

Переклад: Іван Ландарь

Психологія свободи: вступ

Частина 1 із серії статей Шерон Преслі «Психологія свободи проти психології еволюції»

🔗Оригінал статті за посиланням

Преслі розпочинає серію постів, у яких описує «психологію свободи» і пояснює її релевантність до лібертаріанства в більш широкому сенсі.

Лібертаріанці часом зневажають психологію. Мюррей Ротбард — найбільш очевидний приклад.[1] Інші також заперечували психологію, адже уявляли, ніби психологічні дослідження базуються на довільних і необґрунтованих ідеях та ненадійних дослідах. (Це не так, як мінімум, є з 1960-х років (хоча невідомо, чи було таке колись взагалі). У 1960-х роках обидві теорії: і психоаналіз Фрейда, і біхевіоризмм Скіннера — втратили  популярність, оскільки не могли протистояти фактичним дослідженням поведінки індивіда. Психологія почала орієнтуватися на дослідження, а не на теорію, а методи досліджень взяли під пильний  контроль. Відтоді психологія стала суто науковою за своєю методологією, а її рецензовані академічні журнали — більш вимогливими.[2] З тих пір дослідження повторюють наново; старі ідеї, які не підтверджуються, відкидають, а нові ідеї перевіряють.

Інша хибна думка про психологію — це те, що вона переважно клінічна. Насправді ж більшість психологів проводять дослідження в таких сферах, як соціальна психологія, психологія розвитку, психологія особистості, сприйняття, фізіологічна та когнітивна психологія. Багато професорів у коледжах та університетах займаються дослідженнями, а інші можуть працювати в бізнесі чи промисловості.

Чесно кажучи, психологічні дослідження можуть чимало дати лібертаріанству. Вони мають багато відкриттів, які допомагають зрозуміти проблеми та питання вільного суспільства. Завдяки психології ми знаємо про свободу волі та про те, що саме підтримує цю концепцію; знаємо, завдяки чому існують ментально здорові та самостійні особистості й чому потреба людей бути вільними є важливою. Відкриття застерігають про проблеми, з якими стикається свобода, і заохочують усвідомити: природа людини не є поганою. Я доведу, що психологія свободи існує, і в цій серії статей опишу її значущість для лібертаріанства.

Перш за все психологічні дослідження підтримують два критично важливі для вільного суспільства концепти: індивідуалізм і свобода волі. Обидва говорять про ідею особистої відповідальності, яка лежить в основі того, що потрібно вільному суспільству для функціонування. Раніше я писав про психологію індивідуалізму та дослідження, які її підтверджують. Хоч концепція свободи волі викликає суперечки в науковому товаристві, УСЕ Ж велика кількість психологічних досліджень підтримує цю ідею Деякі лібертаріанці вловили її. У рецензії на книгу «Хто головний: свобода волі та наука про мозок» Майкла Газзаніги Рональд Бейлі з «Reason» пише:

«Чого Газзаніга справді боїться, так це потенційно згубного впливу висновків у галузі нейрофізіології на наші уявлення про особисту відповідальність. Загалом поняття свободи волі тісно пов’язане з поняттям моральної відповідальності. Якщо нейрофізіологія покаже, що ми перебуваємо в полоні наших нейронів, то як ми можемо бути відповідальними за наші дії — як погані, так і хороші?»

Але, на щастя, Газзаніга не єдиний серед психологів, який пише про дослідження, які свідчать на користь свободи волі. Серед інших — видатний соціальний психолог Рой Баумайстер, редактор книжки «Свобода волі та свідомість: як вони можуть працювати?» В іншій, яку спільно редагували Баумайстер, Бер і Кауфман — «Психологія та свобода волі», Шон Ніколс, один із авторів, пише:

«Психологія готова вдихнути нове життя в ці питання».

Свобода волі жива в залах академічної психології.

Ще один погляд на свободу волі — це ідея самовизначення. Її досліджували кілька психологів, зокрема й Едвард Деці та Річард Раян. Переглядаючи критику самостійності від біологічних редукціоністів, культурних релятивістів і біхевіористів, вони дійшли висновку, що «існує універсальна цінність автономного регулювання, що залежить від розвитку, коли конструкт розуміється чітко». На своєму вебсайті про цю концепцію Декі та Раян пишуть:

«[Самовизначення] стосується підтримки наших природних або внутрішніх тенденцій поводитися природно та ефективно». Знову ж психологічні дослідження підтверджують можливість існування здорових й автономних людей.

Іншою важливою сферою дослідження, пов’язаною з особистою автономією, є позитивна психологія. Хоч міркування про автономію у сфері психології сягають далекого минулого, відносно нова сфера позитивної психології значно додає до нашого розуміння того, що необхідно людям для психологічного процвітання. Цитуючи Центр позитивної психології Університету Пенсільванії:

«Позитивна психологія — це наукове дослідження сильних сторін, які дозволяють людям і спільнотам процвітати. Ця галузь заснована на вірі в те, що люди хочуть жити змістовним і повноцінним життям, розвивати найкраще в собі й збагатити свій досвід любові, роботи та розваг».

Відповідно до давніших досліджень того, що називається «локусом контролю», люди функціонують набагато краще, коли відчувають контроль над своїм життям. Почуття втрати контролю може бути пов’язане з депресією, несподівано усвідомленою безпорадністю, деструктивною поведінкою, домашнім насильством та іншими сумними причинами. Новіші дослідження позитивної психології розповідають, як здобути контроль над своїм життям. Провідний психолог у цій галузі Мартін Селігман  каже про переваги позитивної психології в цьому виступі на TED.

Головний аргумент, який лібертаріанці могли б і повинні були б просувати, використовуючи дослідження самовизначення, автономії та позитивної психології, полягає в тому, що свобода корисна для людей. В умовах свободи вони більш здорові, щасливі, вмотивовані та краще контролюють своє життя. Люди процвітають, коли вільні. Я розгляну це детальніше в наступному есе.

Інша сфера дослідження, критична для лібертаріанських інтересів, — це соціальний вплив. Що змушує людей підкорятися владі? Чому вони чинять опір? Які соціальні та особисті умови можуть сприяти розбудові більш вільного суспільства? Вільного суспільства не можна досягнути, ба більше втримати, якщо люди не хочуть поставити під сумнів владу. Багато лібертаріанців, безсумнівно, знайомі з класичними експериментами Стенлі Мілгрема щодо покори владі та дослідженням Стенфордської в’язниці Філіпа Зімбардо, яке продемонструвало, як сила неявних і псевдоочевидних соціальних сценаріїв може спонукати людей шкодити іншим. Інші дослідження включають дослідження авторитарної особистості (характерної для багатьох правих консерваторів), догматизму (характерний для справжніх віруючих у всьому політичному спектрі) і того, що психолог Мілтон Рокіч назвав «відкритою і закритою свідомістю». Дослідження соціального впливу також розповідає нам про повсякденний конформізм та умови, які йому сприяють. У наступних есе я проаналізую ці та інші дослідження, які можуть дати нам деякі відповіді на запитання вище.

Ще одна проблема, яка стосується соціальних змін задля більш вільного суспільства, полягає в тому, чому люди чинять опір таким змінам. Чому багато хто віддає перевагу статусу-кво? Нове дослідження цікавиться саме цим: «Чому ми підтримуємо систему чи інституцію, в якій живемо: уряд, компанію чи шлюб, — навіть якщо будь-хто інший бачить, що вона невдала? Чому ми противимося змінам, навіть коли система корумпована чи несправедлива?» Дослідження висвітлює умови, за яких ми вмотивовані захищати статус-кво, тобто процес, який називається «виправдання системи». Саме такі дослідження допоможуть нам краще зрозуміти, як заохочувати людей змінюватися, йти проти статусу-кво та шукати більше свободи.

Поки ми говоримо про соціальні зміни, згадаймо політичні переконання. Протягом багатьох років я спостерігав, що багато лібертаріанців наївні у своїх думках про те, які типи аргументів є переконливими для людей. Чимало лібертаріанців уявляють, що все, що їм потрібно зробити, це подати раціональний аргумент на користь лібертаріанських принципів. Скажу так: чи працює це? Не надто вдало! Дві книжки, засновані на психологічних дослідженнях ухвалення рішень, ілюструють, чому такий погляд є наївним. Книжка лауреата Нобелівської премії психолога Деніела Канемана «Мислення швидке і повільне» показує, що більшість людей ухвалює рішення на основі емоцій, а не розуму. Раціональні аргументи можуть бути емоційно привабливими, але лібертаріанці рідко їх роблять такими. В іншій книзі — «Політичний мозок» політолога Дрю Вестіна — ідеться про те саме. На виборах перемагають ті, хто вміє спровокувати емоційний шок. Якщо лібертаріанці не зрозуміють цього, то ми станемо незрозумілим рухом, який говоритиме сам із собою.

Розвиток дитини — сфера, менш очевидна для лібертаріанців, але все ж актуальна. Як писала лібертаріанська феміністка початку ХХ століття Сюзанна ЛаФоллет: «Якими будуть діти, таким буде і суспільство». Діти не народжуються лібертаріанцями. Вони мають навчитися цінувати свободу. У багатьох виданнях про виховання йдеться про те, що діти потребують керівництва, але не фізичних покарань. Малеча, яку твердо, але з любов’ю навчають емпатії, найімовірніше, виросте в зрілих та толерантних дорослих. Таким чином дослідження показує, що батькам необхідно активно давати дітям знання про емпатію, моральні цінності, критичне мислення щодо авторитетів.

Ще одна сфера, у якій батьки можуть відігравати важливу роль, — інтелект. Дослідження інтелекту не є, як дехто може припустити, про те, що IQ  виключно генетично обумовлене. Це ж фактично підтримує антидетерміністську точку зору. Як зазначає Баррі Скотт Кауфман у блозі «Scientific American», успадковуваність інтелекту не означає те, що ви думаєте. Він пише:

Ці висновки мають змусити вас подумати принаймні двічі про «успадковуваність інтелекту». Замість індексу того, наскільки «генетичним» є тест на IQ, більш імовірно, що в західному суспільстві можливості навчання дуже відрізняються одна від одної, а спадковість лише говорить вам, наскільки на цей тест впливає культура.

Ще один подібний погляд на питання інтелекту висловлює педіатр Естер Ентін, доктор медичних наук, яка обговорює нещодавнє дослідження, що показало:  «Приблизно 50 % когнітивних досягнень дітей у віці від 10 місяців до двох років є результатом впливу навколишнього середовища. Без таких переваг досягнення не відбулися б».

Нещодавнє дослідження підтверджує ідею про те, що існує кілька вікон можливостей, під час яких те, з чим дитина стикається в повсякденному житті, може значно вплинути на її когнітивний (розумовий) розвиток як тоді, так і в майбутньому. Що ще важливіше — ці вікна можливостей відкриваються набагато раніше в дитинстві, а усвідомлені та втрачені можливості мають більш негативний вплив, ніж ми хочемо вірити. Дослідження показало: малюк з низьким соціально-економічним статусом може фактично не дати собі старшому реалізувати свій генетично закладений когнітивний потенціал.

Це дослідження не лише показує, що рівень IQ залежить від середовища, воно також свідчить, що бідність — це проблема, якою не можна нехтувати. Щоб діти могли розвиватися, потрібні освітні можливості та краще виховання. Дві цілі тих, хто хоче більш вільне суспільство, полягають у створенні культури, у якій бідності не було б, а дітям надали б кращі можливості для навчання.

Інші дослідження доводять, наскільки важливою є освіта для вільного суспільства. Інтелект й освіта, як не дивно, можуть впливати на рівень злочинності. Майкл Шермер зазначає, що інтелект пов’язаний із моральними цінностями.

Соціологи зібрали достатньо доказів про зв’язок між різними типами інтелекту, моральними цінностями та поведінкою. Численні дослідження, починаючи з 1980-х років, виявили, до прикладу, що інтелект і освіта зменшують кількість злочинів із застосуванням насильства. Зі зростанням інтелекту та збільшенням можливостей здобувати освіту насильство зменшується, навіть якщо воно було типове для якогось соціально-економічного класу, віку, статі чи раси.

Ще більш інтригують нові докази, які демонструють прямо пропорційний зв’язок між грамотністю та моральними міркуваннями, особливо між читанням художньої літератури та здатністю сприймати точку зору інших. Розгляд перспективи в романах вимагає схожих на матричні ​ротації реляційних позицій у поєднанні з розумінням того, що було б, якби подія X трапилася з вами, навіть якщо «ви» в цьому випадку є персонажем роману.

Таким чином заохочення до кращої освіти може підвищити рівень інтелекту та моральних міркувань, а також зменшити злочинність — це позитивні результати, які можуть сприяти вільнішому суспільству.

Інша важлива проблема для вільного суспільства полягає в тому, як люди будуть ставитися одне до одного. Ліберали уявляють, що без уряду люди буянитимуть і не піклуватимуться про бідних. Але дослідницька література не підтримує такий висновок. Основною сферою досліджень у психології є те, що називається просоціальною поведінкою. «Просоціальна поведінка — це поведінка, спрямована на допомогу іншим людям. Просоціальна поведінка характеризується турботою про права, почуття та благополуччя інших людей. Поведінка, яку можна описати як просоціальну, включає почуття емпатії та турботи про інших, а також поведінку, спрямовану на допомогу або користь іншим людям». Хороша новина полягає в тому, що дітей можна навчити такої поведінки й вони справді можуть мати природну схильність до цього. За словами дослідників з Інституту Макса Планка в Німеччині, «згідно з результатами нового дослідження, діти віком від 3 років мають гостре почуття відновного правосуддя та “дивовижний” рівень турботи про інших». Цей висновок узгоджується з попередніми дослідженнями психології розвитку. Це хороша новина для тих, хто прагне більш вільного суспільства. Всупереч ліберальним страхам, люди мають природні нахили до справедливості та взаємодопомоги. Більш вільне суспільство буде живити цю природну схильність.

Інші сфери психологічних досліджень, які стосуються проблем вільного суспільства, включають упередження та дискримінацію, психологію та право, гендерну психологію та психологію здоров’я. Вільне суспільство — це не те суспільство, де одні ставляться погано до інших. Фанатичні люди вмотивовані спрямовувати свої дії проти тих, хто є об’єктом їхнього фанатизму, і навіть завдавати їм шкоди. Психологічні дослідження прояснюють нам умови, які можуть посилити чи послабити фанатизм. Дослідження психології та права показують, що нинішня система юриспруденції упереджена проти темношкірих і може ухвалити такий вирок, як, наприклад, смертна кара. У вільному суспільстві жоден вид упередженості не є бажаним. Гендерна психологія стверджує, що стереотипні гендерні ролі не вбудовані в людську психіку. Люди вільні обирати ролі та поведінку, які найкраще підходять їм як особистостям. Психологія здоров’я вчить, як бути здоровими та щасливішими, як бути людиною, на яку більшість буде рівнятися. Вільне суспільство просуватиме індивідуальний вибір, здоров’я та щастя, а також більш справедливе ставлення до всіх груп. Психологічні дослідження можуть освітити наш шлях до цього суспільства.[3]

У наступних частинах я детальніше розберу деякі з цих ідей та більше. Ротбард міг вважати, що психологія зовсім не стосується лібертаріанства, але я сподіваюся довести вам, як сильно він помилявся. Ідеї вільного суспільства пропонує не лише економіка, а й інші соціальні науки, зокрема психологія. Переважна кількість психологічних досліджень підтримує думку, що люди процвітають в умовах свободи та автономії. Це доводить, що не наші гени визначають нас, а радше гарна освіта та виховання допомагають стати зрілими та чуйними дорослими, які цінують свободу. Завдяки цьому ми розуміємо, як критично мислити про авторитет і як навчити наших дітей робити те саме. Психологія свободи дійсно існує і лібертаріанці повинні її прийняти.

Переклад: Євгенія Наумук.

Диктор: Максим Джаман

 

Примітки:

[1] В одному з перших випусків свого «Лібертаріанського форуму» Мюррей Ротберд якось сказав, що психологія не має жодної цінності для лібертаріанства, окрім як для роботи Томаса Саса та Шерон Преслі (він щойно прочитав мою магістерську роботу, порівняльне дослідження лібертаріанців і консерваторів). Хоча мені було надзвичайно приємно, що моє ім’я згадали поряд з іменем доктора Саса, я не міг погодитися з висновками Ротбарда. Коли багато років потому я звернувся до нього стосовно цього зауваження та згадав експеримент Мілгрема як приклад доречності психології, він просто пішов від мене, не сказавши ні слова.

[2] Протягом багатьох років у психологічних журналах з’являлася численна критика методології дослідження. Кожен аспірант, який здобуває ступінь доктора філософії, проходить кілька уроків статистики та методології дослідження в психології. Я й сам пройшов два статистичні та три дослідницькі курси плюс курс із філософії психології. Психологія набагато краще критикує власні методи, ніж інші.

[3] Для того щоб оцінити значимість цього дослідження, у фейсбуці створили нову групу, яка називається «Лібертаріанство та психологія».