Психологія Свободи, ч.2

Авторка: Шерон Преслі

Посилання на оригінал

Еволюційна психологія не є «психологією свободи».

Однією з важливих тем, які хвилюють тих, хто цікавиться психологією свободи, є питання свободи волі на противагу детермінізму. Обидві сторони мають переконливі аргументи, які я детально розгляну в одному з наступних есе з цієї серії. У цьому ж я хочу звернути увагу на галузь психології, яка пропонує найменш переконливі аргументи на користь детермінізму: еволюційну психологію. Її провідний поборник, Стівен Пінкер, має непогану репутацію в деяких лібертаріанських колах. Наприклад, остання книга Пінкера «Кращі ангели нашої природи» отримала позитивну рецензію на низці лібертаріанських веб-сайтів, включаючи Mises Canada, і отримала схвальні відгуки від журналу Reason (який часто згадує квазі-лібертаріанця Пінкера в хорошому світлі).

 Але те, що ви є лібертаріанцем чи квазі-лібертаріанцем, не робить вас автоматично правим у всьому. Ті лібертаріанці, які охоче приймають еволюційну психологію, або підлещуються до Пінкера, можливо, захочуть знати, що, всупереч твердженням її популяризаторів, ідея еволюційної психології є дуже суперечливою в наукових колах. Як я вже писала в іншому матеріалі, Пінкер хотів би, щоб ми повірили, що зараз це «прийнята» наукою доктрина, як в цілому, так і відносно гендеру. Але така думка дуже далека від дійсності. Перш за все, теорія Пінкера є об’єктом широкої критики за серйозні недоліки в її дослідженні. Серед критиків — психолог і письменник Крістофер Райан, психолог Роберт Епштейн з журналу Scientific American та багато інших. Один з авторів так описує один хитрий трюк Пінкера:

«Основна проблема Пінкера полягає в тому, що він, по суті, визначає “насильство” таким чином, що його теза про те, що насильство знижується, стає самодостатньою. “Насильство” для Пінкера є фундаментальним синонімом поведінки старіших цивілізацій. З іншого боку, з плином часу, на думку Пінкера, методи стають все менш насильницькими».

Ця суперечність має назву — інтелектуальна недоброчесність і це лише один з прикладів такої недоброчесності

 Один з головних критиків еволюційної психології, біолог Джон Дюпре у своїй книзі «Проти дезадаптаціонізму, або що не так з еволюційною психологією», зазначає, що згідно з еволюційною психологією, ми скоріше пристосовані до кам’яного віку, аніж до сучасного життя. В одній зі своїх праць Дюпре, говорячи про той різновид еволюційної психології, який пропагують Пінкер, Джон Тубі, Леда Космідес та інші, зазначає:

 Досить дивно, що ми повинні бути систематично дезадаптованими. Зрештою, ми, мабуть, найуспішніші великі організми в історії всього живого, і цей успіх прискорювався в міру того, як умови нашого існування дедалі більше відхилялися від умов кам’яного віку. Щонайменше дивно, що таке могло статися, якщо думати, що ми пристосовані до зовсім іншого середовища, ніж те, в якому ми так вражаюче процвітаємо. На щастя, немає вагомих підстав приймати цю дезадаптаційну тезу. Вона ґрунтується на хибній біології: застарілому погляді на генетику та сумнівному і, ймовірно, непідтвердженому погляді на еволюцію. У теорії еволюційної психології є і багато інших помилок, які були ретельно задокументовані мною та іншими дослідниками.

 Нейробіолог Стівен Роуз, співредактор книги «Бідний Дарвін: Доповнення на противагу еволюційній психології», є ще одним потужним критиком еволюційної психології Пінкера. У статті «Дебати двох Стівів» (Пінкера і Роуза) Роуз зазначає:

 Це підводить мене до ще одного важливого моменту, на якому я знову і знову наголошую в «Лініях життя», — це пошук правильного рівня пояснення будь-якого явища, що є фундаментальним принципом наукового методу, і тут я маю на увазі не лише природничі, а й усі науки загалом. Стів задумав грандіозну роботу, яка в останньому розділі охоплює питання сенсу життя, але його відповідь, як на мене, трохи менш актуальна, ніж 42[1]. Візьмемо, наприклад, людське кохання — Стівен пояснює його, аналогічно як він робив у «Start the Week» — як результат спільної зацікавленості партнерів у генах їхніх нащадків. Тут немає місця для гомосексуальної, одностатевої любові, немає місця для любові, яка виникає між людьми, які не є подружжям, немовлятами, які не є чиїмись генетичними нащадками, і так далі. Саме це збіднення думки, яке знову і знову трапляється у використанні цих термінів людьми з переконаннями Стіва в цьому контексті, викликає у мене, як у людини і як у біолога, особливе занепокоєння. Звісно, як нейробіолог я можу говорити про спалахи клітин у гіпоталамусі, про гормональні сплески, кіркові репрезентації — про все, що відбувається в мозку, коли людина закохана. Та ні ці процеси, ні гени нічого не скажуть нам про саме відчуття того, що таке бути закоханим — що означає бути закоханою людиною, двома закоханими людьми та взаємодію між ними.

 [1] — Роуз посилається на книгу «Життя, Всесвіт і все інше» гумориста Дугласа Адамса; у книзі Адамса 42 — це відповідь на питання, у чому ж сенс життя.

Врешті, що мені здається дуже дивним у всій цій мачо-еволюційній балаканині з її диким спекулятивним фіналом про сенс життя, так це те, наскільки в кінцевому підсумку вона хоче всидіти на двох стільцях одночасно. Еволюційна психологія стверджує, що ми є переважно детермінованими продуктами наших егоїстичних генів та їхнього єдиного інтересу — реплікації. Всі наші найглибші бажання та емоції, наші жалюгідні егоїстичні невдачі, а також наші найбезкорисливіші амбіції створити більш прекрасний світ — все це просто театр тіней. Проте часом Стів цілком справедливо, як і Річард Докінз та інші, відступає від цього похмурого бачення. Він якимось незрозумілим чином відчуває себе вільним; як він дуже чітко висловлюється в книзі — якщо його генам не подобається те, що він робить, вони можуть піти і стрибнути в озеро. Ось що мене дуже спантеличує, так це питання, звідки береться ця свобода? Чи падає вона з неба? Чи ми раптом повинні викликати якесь нове божество, щоб дозволити йому вирватися з детерміністичної пастки, в яку він сам себе загнав? Я просто не можу погодитися з цим Декартовим розколом. Ось чому я хочу стверджувати, що я говорю про глибший і багатший матеріалізм, ніж Стів у своїй теорії. Це матеріалізм, який враховує динаміку, а не є статично застиглим у минулому. І саме це багатше розуміння біології, механістичний підхід, допомагає нам зрозуміти, що для нас, як і для всіх живих істот, майбутнє є радикально непередбачуваним.

 У своєму есе, присвяченому критиці еволюційної психології, британський інтелектуал Кенан Малік (який займається нейробіологією та історією науки) стверджує, що її погляд на природу людського розуму є хибним і не відповідає фактам. Модель Космідес і Тубі, пише він, твердить, що «як і у наших предків, наш розум — це гніздо інстинктів, пристосованих до життя в кам’яному віці». Ця модель, продовжує Малік, «створює цікаву і в деякому сенсі правдоподібну теорію. Проблема в тому, що вона далеко не завжди узгоджується з тим, що ми знаємо про те, як насправді працює людський мозок. Сучасний мозок характеризується не своєю модульністю — здатністю швидко, але жорстко реагувати на багато завдань — а гнучкістю, здатністю мислити латерально, використовувати аналогії та метафори».

 Філософ Девід Буллер у своїй книзі «Адаптація умів» наводить схожий аргумент. В інтерв’ю про свою книгу для журналу «Scientific American» Буллер зазначає:

 Ця теорія висуває три фундаментальні твердження. Перше полягає в тому, що природа еволюційної адаптації створить масову модульність у свідомості — окремі розумові органи, функціонально призначені для виконання певних завдань. По-друге, ці модулі продовжують адаптуватися до мисливсько-збиральницького способу життя. І, по-третє, вони є універсальними і визначають загальнолюдську природу. Я думаю, що всі ці три твердження глибоко проблематичні.

 Факти свідчать про те, що найбільшим когнітивним досягненням в еволюції людини стала пластичність кори головного мозку, яка дозволяє швидко адаптуватися до навколишнього середовища, як впродовж еволюційного часу, так і впродовж окремого життя. Через це ми не зовсім плейстоценові релікти, як це стверджує еволюційна психологія. Щодо універсальності, то всі докази вказують на те, що поведінкові поліморфізми набагато більше поширені у всіх популяціях, що розмножуються статевим шляхом, ніж того вимагала б ідея універсальної людської природи. Тому я думаю, що теоретичні засади, на яких робиться багато прогнозів про те, якими будуть наші вподобання у виборі партнера, або про психологію батьківської турботи, є проблематичними, тому що ці засади є помилковими.

 У когнітивній психології існує достатньо доказів на підтримку твердження Буллера. Пластичність людського мозку добре задокументована, наприклад, див. тут, тут, тут і тут.

 Еволюційний біолог Джеррі Койн, автор книги «Віра проти фактів: чому наука і релігія несумісні», також давно критикує еволюційну психологію та її слабкі дослідження. У схвальному відгуку на статтю в Slate про еволюційну психологію він написав:

 Для багатьох досліджень у галузі еволюційної психології характерним є те, що вони просто ігнорують або применшують результати, які не підтверджують апріорну дарвінівську гіпотезу авторів. Дійсно, багато в чому еволюційна психологія нагадує релігійну віру — принаймні, запалом багатьох її прихильників і їхньою схильністю повністю ігнорувати дані, які не підтверджують їхню гіпотезу…. Я продовжую стверджувати, що більша частина еволюційної психології є науково слабкою: лиш трохи сильніша ніж вправи в оповіданні історій з тонким нальотом науковості. Я ще раз підкреслюю, що не кожне дослідження в цій галузі є слабким або недосконалим: в еволюційній психології є хороші роботи. Але загалом ця галузь страждає не лише від наукової млявості, а й від нездатності її практиків слідкувати за своєю галуззю. Багато з них зацікавлені в тому, щоб продати свою справу (що, звісно, сприяє їхній кар’єрі), а цього не зробиш, якщо витрачатимеш час на критику неякісної роботи своїх колег. Саме ця неспроможність «патрулювання» змушує мене, Йоффе та Шаффера, одягати наші поліцейські значки та брати кийки.

 Коли еволюційна психологія потрапляє у сферу гендерних досліджень, результати стають смішними. Я далеко не одна критикую її. Одна з її головних вад: вона дуже прискіпливо вибирає дослідження, наприклад, на тему зґвалтування. Більшість еволюційних психологів посилаються лише на інших еволюційних психологів, тоді як насправді переважна більшість досліджень зґвалтувань виконана соціальними психологами та антропологами, такими як Пеґґі Сандей. Сандей провела дослідження понад 180 культур минулого і сьогодення, результати якого були опубліковані в престижному науковому виданні «Журнал соціальних проблем», що видається Американською психологічною асоціацією. Вона виявила культури, де зґвалтування практично не існувало, що, звичайно, суперечить теорії еволюційної психології, яка припускає, що зґвалтування є явищем генетичної адаптації. Різниця між суспільствами, схильними до зґвалтувань, і суспільствами, в яких зґвалтувань не було, полягала у ставленні до жінок. В другому випадку до жінок ставилися нарівні з чоловіками, а насильство не схвалювалося як для чоловіків, так і для жінок. Це створює серйозні прогалини в гендерній теорії еволюційної психології, але, що найсмішніше, ви не знайдете посилання на це дослідження серед еволюційних психологів, включно з Пінкером. Звісно, у «Кращих ангелах…» майже всі докази зґвалтувань, про які йдеться, належать іншим еволюційним психологам. Сандей не згадується. Це маніпуляція.

Феміністично налаштовані біологи також висловили свої заперечення проти еволюційної психології у книзі «Фемінізм та еволюційна біологія: Межі, перетини та рубежі» під редакцією біологині Патрісії Говаті. Щодо зґвалтування, одна з авторів, Вікторія Л. Сорк, пише: «Моя додаткова критика розгляду зґвалтування як адаптації полягає в тому, що ця точка зору не тільки використовує погану еволюційну аргументацію, але й ігнорує патологічні та соціальні причини зґвалтування, які можуть дати набагато більше розуміння щодо вирішення проблеми, ніж еволюційна перспектива». Насправді існує безліч доказів того, що ґвалтівники погано ставляться до жінок. Наприклад, у книзі Колін Ворд «Ставлення до зґвалтування: феміністичні та соціально-психологічні перспективи» зазначається, що ґвалтівники покладають відповідальність за зґвалтування на жінок і більш схильні до міфів про зґвалтування, ніж ті, хто не є ґвалтівниками.

 Дюпре також критикує аргументи еволюційної психології щодо зґвалтування у своїй книзі «Еволюційна психологія статі та гендеру». Ось опис книги від видавництва: «Також розглядаються види доказів, які пропонуються для тверджень у цій галузі, включаючи передбачувану еволюційну основу сексуального потягу у кожної статі і передбачувану чоловічу схильність до зґвалтування. Брак цих доказів вказує на загальну слабкість еволюційної психологічної теорії».

 У моїй власній галузі психології, еволюційна психологія є такою ж суперечливою. Вам буде важко знайти підручник з психології — чи то про вступ до психології, чи то з соціальної, чи то з будь-якої іншої категорії, в якому про неї було б сказано більше, ніж кілька речень. Про те, чому еволюційна психологія така популярна, незважаючи на стрімко зростаючу наукову критику, читайте в статті на Slate під назвою «Печерні мислителі: Як еволюційна психологія неправильно розуміє еволюцію». Авторка пише:

Отже, якщо еволюційна психологія має стільки тріщин у своїх основах, чому вона вперто залишається впливовою? Цьому сприяє те, що представники еволюційної психології, такі як Басс і Пінкер, є жвавими, дружніми до ЗМІ письменниками, які подають такі теми, як секс, кохання і страх простими словами. В науковій же площині важливим є те, що висновки еволюційної психології досить важко спростувати. Навіть якщо методи генерування гіпотез викликають підозри, завжди існує ймовірність того, що стосовно певної теми еволюційна психологія виявиться частково правою. Це змушує критиків заглиблюватися в деталі конкретних емпіричних тверджень. Буллер робить це в останній частині своєї книги і успішно розвінчує кілька основних відкриттів еволюційної психології.

Зрештою, найбільша проблема еволюційної психології може полягати в тому, що вона недооцінює потужність еволюційних сил — як у постійному вдосконаленні людського мозку, так і у створенні геніальних і гнучких структур для вирішення проблем. Тут є приємна іронія, адже протягом багатьох років прихильники еволюційної психології висміювали опонентів за нерозуміння основних положень еволюційної теорії. Буллер заходить так далеко, що відзначає моторошну схожість між еволюційною психологією і теорією розумного задуму, яка також розглядає людську природу як фіксовану і завершену. Більш переконливим є твердження, що не існує єдиної людської природи, і що ми постійно вдосконалюємося.

 Я б припустила, що у випадку підтримки Пінкера лібертаріанцями, той факт, що він, вочевидь, сам є певною мірою лібертаріанцем, може засліплювати їхні очі на недоліки його ідей.

Незважаючи на улесливе ставлення до Пінкера з боку популярних ЗМІ та деяких лібертаріанців, еволюційну психологію не надто тепло вітають більшість науковців. Її спрощений, детерміністичний погляд на людську природу просто не витримує критики. Вона нічого не може запропонувати тим, хто цікавиться можливостями психології свободи. Вона не пропонує свободи, а лише поневолення нашими генами. Еволюційна психологія грає в наукові наперстки, втягуючи в неї наївних простаків. Або, інакше кажучи, Стівен Пінкер як король з однойменної казки — голий.

Переклад: Іван Ландарь

Хто насправді є радикалами: соціалісти чи лібертаріанці?

Автор: Девід С. Д’Амато

🔗Оригінал статті за посиланням

Соціалісти, які хотіли б ще більше впорядкувати людські соціальні відносини, є реакціонерами; лібертаріанці — радикалами.

Сучасна лібертаріанська класика Дона Лавуає «Національне економічне планування: Що є лівим?» є його спробою утвердити радикалізм лібертаріанців, показати, що соціалізм, особливо в тому вигляді, в якому він існував в XX столітті, суперечить радикалізму. Соціалісти, як зараз, так і тоді вважаються радикалами, які віддані проекту глибоких соціальних перетворень. Лавуає кинув виклик цьому поверхневому уявленню; він доводив, що планова економіка соціалістів, насправді, була реакційною за своєю суттю — що істинно радикальні, революційні ідеї належали лібертаріанцям.

Лавуає розмежовує «основні прагнення радикалізму» — його «фундаментальні цілі» — і «відповідні засоби для досягнення цих цілей», стверджуючи, що централізоване економічне планування було неправильно описане, і сприймалося політичними радикалами як належне рішення.

«Наша мета як радикалів полягає не в тому, щоб продемонструвати державним соціалістам усіх видів те, що їхні цілі негідні, а в тому, що шлях, який вони обрали, веде радше вбік від цих цілей, у вигляді, в якому вони були сформульовані, а не до них».

Людвіг фон Мізес висунув схожий аргумент у «Лібералізмі», стверджуючи, що ліберали відрізняються від соціалістів не тим, що прагнуть до різних цілей, а тим, що вони обирають різні засоби для досягнення тих самих цілей. Подолання бідності та матеріальних нестатків, згідно з Мізесом, завжди є метою; принципова розбіжність полягає в тому, що саме більш ефективно досягає цієї мети в реальному світі.

Нинішній лібертаріанський дискурс повинен наново прийняти «неконсервативну критику» національного економічного планування Дона Лавуає, його ідею про те, що ми повинні базувати наш захист вільних ринкових механізмів не на консервативному відкиданні нібито радикальної політики соціалістів, а на «більш науково обґрунтованому радикалізмі». Але що це означає? Чи все це лише семантика?

У «Національному економічному плануванні» Лавуає дає сучасним лібертаріанцям важливий урок, який полягає в тому, що сприйняття вільних ринкових рішень як форми консерватизму створює докорінно неправильне розуміння зв’язку між вільними ринками та радикальними соціальними змінами. Консервативний підхід до означення економічної свободи розглядає її як таку, що є послідовною політичній філософії, яка, в свою чергу, прагне зберегти існуючі владні структури, соціальні інститути та розподіл багатства. Для Лавуає ж, навпаки, впровадження вільного ринкового лібертаріанства радикально змінило б суспільство на краще, неодмінно зруйнувавши багато сьогоднішніх соціальних, політичних та економічних практик та інститутів. Відповідно, лібертаріанці є радикалами.

Лібертаріанці розглядають світ, в якому великі, впливові компанії є більш відповідальними, в якому появі монополії запобігає не довільне позитивне право (яке все одно було б марним), а економічне право, тобто конкуренція. Насправді, можна сказати, що вільні ринки є найбільш жорстко і точно регульованими ринками з усіх, оскільки саме свобода вільно вступати в економічні відносини та інституції і виходити з них примушує корисливих суб’єктів ринку нести відповідальність за свої дії. Аргумент на користь ринків, який полягає у протиставленні його моноцентризму, бюрократії та плануванню не повинен бути сформульований як схвалення (або навіть нейтральне ставлення до) експлуататорської поведінки, користолюбства чи антисоціального атомізму, з якими, на жаль, іноді помилково асоціюється лібертаріанство. Як ми побачимо, соціалісти протягом всієї історії своїх ідей спиралися на низку помилок щодо того, як на практиці досягти відповідальності та економічної справедливості. Таким чином, вони прийшли до того, що зводиться до економічного мілітаризму — економічних відносин та організаційних моделей, заснованих на майже одержимості військовою дисципліною. Дійсно, деякі з найбільш ранніх і цікавих (хоча й жахливих) соціалістичних концепцій мають виразно мілітаристську спрямованість. Щоб краще зрозуміти цей підхід, ми могли б почати з розгляду французького соціаліста Шарля Фур’є, чия утопія звеличувала військовий ідеал, в центрі якого була ідея грецької фаланги. Ми також розглянемо соціалістичний економічний мілітаризм, представлений у роботі американського соціаліста Едварда Белламі, чий знаменитий роман «Озираючись назад» був частково написаний під впливом Фур’є.

Шарль Фур’є

Фур’є народився у французькому містечку Безансон, на південному сході від Парижа, неподалік від швейцарського кордону — там же, де й інший унікальний соціалістичний мислитель, його молодший сучасник П’єр Жозеф Прудон. Соціалістична думка Фур’є належить до традиції всеосяжного утопізму, яка стала відповіддю на потрясіння Французької революції та її наслідків, традиції, яка включає таких видатних філософів, як Анрі де Сен-Сімон та його найвидатнішого учня Огюста Конта. Як зазначає Льюїс Мамфорд,

«імперські соціальні реформатори, такі як Сен-Сімон і Огюст Конт, навчилися в наполеонівської епохи ефективності, з якою військова методика може бути застосована до соціальної поведінки».

Фур’є також став важливим мислителем у цьому контексті; він (і пізніше Белламі) досить чітко уявляв собі «індустріальні армії», під пильним наглядом і суворим наказом. Фур’є прагнув цілісної реструктуризації суспільства, зверху донизу, і в цьому сенсі, можливо, він радикал. Але, як швидко зауважив би Лавуає, програма Фур’є є глибоко авторитарною і реакційною. У ній навіть домогосподарство — і, власне, саме існування окремих сімейств — має бути знищене, розчинено в цілому, як перешкода на шляху до всеосяжної єдності, до якої прагнув Фур’є. Комерція і торгівля розглядаються як глибоке зло, що асоціюється у Фур’є з єврейською релігією, яка, за його словами, сприяє «заохоченню обману» і «надає її прихильникам небезпечно аморального духу».

Фур’є був різким у своїй критиці «народження комерційного феодалізму», за якого «привілейовані корпорації» монополізують промисловість. Але він формулює помилку, яку так часто висувають сучасні прогресисти і соціалісти — ідею про те, що конкуренція неминуче веде до «монополізації торгівлі і промисловості великими акціонерними компаніями». Він пише, що «чим більше розвивається анархічна конкуренція, тим ближче вона наближається до всезагальної монополії, тобто протилежного надлишку». Можна було б подумати, що Фур’є відчув проблему цього твердження, оскільки він визнає, що конкуренція і монополія дійсно є протилежностями. Але чому перша повинна вести до другої, він не пояснює. Тут, у питанні про торгівлю і ринки, Фур’є найбільш суперечливий і непослідовний: конкуренція laissez-faire, каже він нам, призводить до найбільш небажаного стану монополії, тому нам краще прокласти прямий шлях до монополії, щоб запобігти їй. Ця сліпа пляма пояснюється інтенсивною, ірраціональною ненавистю Фур’є до комерції і всього, що з нею пов’язано, і ця ненависть заважає йому серйозно думати про стимули і, відповідно, про те, як влада діє через діяльність людей. Як ми побачимо, соціалізм Белламі ґрунтується на ідентичній помилці.

Едвард Белламі

Роман «Погляд назад» Белламі насправді був поглядом уперед. Опублікований у 1888 році, роман, що описував майбутню Америку, спричинив бурхливий рух, присвячений його ідеям. Протагоніста Белламі, який страждає на безсоння, регулярно відвідує «Професор тваринного магнетизму», який маніпулює ним, занурюючи в глибокий гіпнотичний сон. Саме після одного з таких снів він прокидається, щоб виявити, що він у 2000 році, тобто через 113 років після того, як заснув у власному домі. У цьому 2000-му році, американське політичне та економічне життя сплановане і майже досконале, кожен громадянин чітко вписаний у добре налагоджений механізм, індустріальну армію. Для Белламі привабливими є військові практики рівності між солдатами та організаційної ефективності. Як пояснює Адам Гопнік, сенсація навколо утопії Белламі принаймні частково пояснюється «ностальгією після Громадянської війни за чіткістю військової дисципліни», коли американці насправді прагнули «того, що Вільям Джеймс пізніше назвав «моральним еквівалентом війни». Політичний соціолог Артур Ліпоу відзначає близькість, з якою індустріальна армія Белламі «віддзеркалювала організацію сучасної армії зразка XIX століття», концентруючи владу на вершині ієрархічної структури і свідомо виключаючи «демократично обрані представницькі органи, політичні партії, профспілки або будь-які інші механізми, за допомогою яких народ міг би безпосередньо брати участь або впливати на політику держави». Як і в будь-якій військовій диктатурі, в утопії Белламі офіцери індустріальної армії також становили б політичне правління. Тут очевидний вплив Фур’є, що проявляється у захопленні Белламі військовою дисципліною та організаційними моделями, парадами і пишністю, і навіть деякими естетичними деталями утопії Фур’є.

Як і в багатьох інших найбільш досконалих авторитарних режимах, описаних у літературі, у Белламі, якщо вірити свідченням його персонажів, немає прямого примусу, а рабство вважається «абсолютно природним і обґрунтованим». Антагоніст роману Белламі запитує про функціонування економічної системи:

 «Тобто, — припустив я, — ви просто застосували принцип загальної військової повинності, як його розуміли в наш час, до питання праці».

«Так, — відповів доктор Літе, — це було те, що стало само собою зрозумілим, як тільки нація стала єдиним капіталістом. Люди вже звикли до думки, що робити свій внесок в оборону країни є загальним і безумовним обов’язком кожного громадянина, незалежно від його фізичної працездатності. Те, що обов’язок кожного громадянина вносити свою долю промислових або інтелектуальних послуг на утримання нації, був настільки ж очевидним»

Тут ми могли б підкреслити той факт, що персонаж Белламі, доктор Літе, визнає очевидну істину, яку мало хто з державних соціалістів був готовий прийняти: капіталізм, яким би він не був, не був зметений з лиця землі. Натомість, один капіталіст прийшов на зміну багатьом. Звичайно, доктор Літе не усвідомлює наслідків цього визнання, зокрема, того факту, що зосередження всієї економічної влади в руках одного суб’єкта — нації, як єдиного капіталіста, фактично загострює проблему, яку вона мала б вирішити. Фур’є, Белламі та іншим подібним утопічним соціалістам, мабуть, не спадало на думку, що зі скасуванням торгівлі та конкуренції і наявністю досконалої монополії, робітники мають набагато меншу купівельну спроможність, а не більшу. Заява доктора Літе вказує, також ненавмисно, на практичну неспроможність — а то і безглуздість — таких термінів, як капіталізм і соціалізм. Адже якщо досконалий соціалізм, як його уявляли утопічні апостоли, є лише завершенням монополістичного капіталізму, то на яких підставах прихильники двох -ізмів розходяться в думках?

Засоби і цілі

Утопісти на кшталт Фур’є та Белламі хочуть уявляти собі кращий світ з кращими людьми, і це може бути гідним захоплення, наскільки це можливо. Проте брак серйозності і строгості проявляється в їхній нездатності відповісти навіть на найочевидніші питання, які ставить перед ними система, якій вони надають перевагу: чому економічна централізація і монополія є небажаними, коли вони здійснюються людьми, яких називають капіталістами, але рівнозначні раю, коли вони керуються людьми, яких називають соціалістами? Соціалісти-утопісти завжди були зачаровані словами та естетикою, які їм подобаються (колективізація, кооперація, знищення жадібності та індивідуалізму) і обурені тими, що пов’язані з торгівлею, конкуренцією та ринками. Але вони не замислюються над наслідками своїх утопічних планів.

«Якби хороше життя могла забезпечити хунта ділових людей, — пише Мамфорд, — то такі задуми могли б фактично започаткувати рай на землі.»

Знову ж таки, постає питання, яке хвилювало Лавуає, питання практичного узгодження між засобами і цілями. Про Белламі, зокрема, Мамфорд пише:

«Я не ставлю під сумнів [його] прекрасні мотиви; я ставлю під сумнів лише ті засоби, якими він уявляв їх досягнення. Існує прогалина між концепцією Белламі про хороше життя і структурою, яку він побудував, щоб її аргументувати».

Лавуає мав рацію: більшість лівих радикалів у всьому світі, підтримуючи дедалі потужнішу сучасну державу, виступають у ролі своїх найлютіших ворогів.

Різкий розрив між райдужними уявленнями соціалістичних утопістів про функціонування армії і кошмарними повсякденними реаліями реальних військових формувань дає нам змогу проникнути в їхнє мислення і виявити його недоліки. Насправді, військові формування породжують постійні зловживання владою, найпотворніші види експлуататорської нерівності, марнотратства та неефективності. Лише в уяві авторитарних режимів збройні сили є добре функціонуючим інструментом соціального прогресу і процвітання. Якщо на момент написання Лавуає своїх робіт прихильники соціалістичного централізованого планування, здавалося, перемагали у змаганні ідей, то сьогодні мало хто вже наводить аргументи на користь такого всеосяжного планування. Тут можна зробити паузу, щоб простежити, як швидко змінилася ситуація в цьому змаганні: від визнання соціалізму і планування практично де-юре до неоліберального консенсусу, що сформувався після розпаду радянського союзу. Проте, хоч і ослаблені та менш амбітні, аргументи на користь економічного інтервенціонізму продовжують звучати, і їх підтримують технократичні прогресивісти, які розглядають економіку як механізм, який ми можемо відкалібрувати і спланувати. А війна і планування завжди були нерозривно пов’язані одне з одним, бо що, як не війна, може підкорити собі все економічне життя нації? Для соціалізму, який фактично практикувався, так само як і для соціалізму, який лиш уявляли собі його найкращі уми, військова регламентація була невід’ємною частиною. Важко уявити суспільний лад, більш згубний для людського потенціалу, ніж той, що робить військову повинність універсальною моделлю для всіх людських відносин, але це саме та модель, до якої прагнули соціалістичні ліві, як в теорії, так і на практиці. «Лібертаріанські ліві», з іншого боку, «виступали проти втручання будь-якого уряду в життя будь-кого, у внутрішніх чи зовнішніх справах». Таким чином, лібертаріанці завжди були єдиними справжніми поборниками радикальних змін, рішуче налаштованими знищити політичний абсолютизм, а не просто реформувати чи реінкарнувати його.

Переклад: Іван Ландарь

Диктор: Ірина Купчак