Війна в Україні та капіталізм

14 грудня 2024 року

Нещодавно я провів короткий семінар у Болонському університеті на тему: «Україна: Війна пізнього капіталізму?». Я подумав, що було б цікаво представити окремі ключові моменти цього семінару тут. Для тих, хто тут вперше, ось трохи деталей про те, хто я і про що цей простір. Сподіваюся, цей текст вас зацікавить.

ТРЦ «ЦУМ» на Хрещатику, Київ (Фото: DMD)

Я зробив це фото о 21:00 в середу. На ньому зображений ЦУМ, найшикарніший і наймодніший торговий центр Києва, освітлений різдвяними вогнями під час загальноміського відключення електроенергії. Моя квартира, менш ніж за кілометр від нього, була на той час знеструмлена, як і домівки приблизно 500 000 киян та мільйонів інших українців. Половина з цих людей використовує електрику для опалювання своїх домівок, тож під час відключень вони змушені сидіти в холоді.

Відключення електроенергії відбувалося за розкладом і було заздалегідь запланованим. Після численних російських обстрілів енергосистеми, відключення електроенергії від чотирьох до восьми годин на добу стало нормою в Україні. У прифронтових містах і селах світла ще менше — або немає взагалі — а опалення відсутнє повністю.

ТРЦ має власні генератори та, ймовірно, підключений до системи електропостачання сусідньої станції метро «Театральна». В результаті, як і кілька тисяч інших будівель, він зберігає доступ до електрики навіть під час відключень. Що б не сталося, в умовах загальнонаціонального дефіциту електроенергії та графіків відключень, «Київський Harrods» залишається повністю освітленим.

Багато українських економістів пояснювали мені, що цьому є логічне пояснення, яке криється радше в економічній раціональності, ніж у корупції чи кричущій нерівності. Залишаючись відкритим і привабливим, зі святковими вогнями та розкішними різдвяними вітринами, торговий центр «ЦУМ» та інші елітні магазини на головній вулиці Києва приносять дохід і сплачують податки — кошти, які безпосередньо йдуть на оборону країни.

Відключення електроенергії мають бути егалітарними — але лише до певної міри. Ви можете купити генератори, паливо, якщо маєте на це кошти, або ж, прямо чи опосередковано бути віднесеними урядом до категорії об’єктів критичної інфраструктури. Залишати світло у вітринах зачинених магазинів на головній вулиці вночі може здатися марнотратством в умовах дефіциту енергії. Однак у колах політиків переважає думка, що якщо змусити ЦУМ вимкнути різдвяну ілюмінацію, це може призвести до закриття магазинів і перенесення їх до Дубаю або кудись ще, що позбавить уряд важливих бюджетних надходжень, а іноземні інвестори та партнери, швидше за все, розкритикують такі дії як авторитарну або антиринкову поведінку.

Чим глибше занурюєшся, тим більше розкривається споживацький менталітет і ринкові механізми, які лежать в основі воєнних сил України. Дивовижним чином, і, можливо, без історичного прецеденту, ці механізми стали домінувати в одному з найважливіших аспектів сучасного українського життя: у вирішенні питання про те, кого з чоловіків і жінок відправляти на фронт.

Ви, напевно, вже бачили цю фотографію. Це зображення з маркетингової кампанії одного з найвідоміших військових підрозділів України — Третьої штурмової бригади. Розпочата наприкінці минулого літа, ця кампанія викликала суперечки через представлення жінок як сексуалізованих та невинних; як тих, хто потребує захисту. Але ще більш вражаючим є те, що ця кампанія не була створена армією чи Міністерством оборони, а фінансувалася з приватних джерел і проводилася військовою частиною. Вебсайт, на який вона посилається, є приватним сайтом компанії, яка керує порталом, який Третя штурмова бригада використовує для вербування бійців, збору коштів, публікації відео та інших маркетингових матеріалів. Завдяки пожертвам найбільшої в Україні букмекерської компанії Favbet, бригаді вдалося зняти цілий фільм, який був розповсюджений на Netflix.

Третя штурмова, що входить до складу ультраправого «Азову», є лише найяскравішим прикладом того, як підрозділ успішно розгортає свою маркетингову кампанію. Втім, кожна українська військова частина намагається робити те ж саме з тими ресурсами, які є в їхньому розпорядженні. Як доброволець, ви можете вибрати, до якого підрозділу приєднатися, а як призовник, ви можете подати запит на переведення через офіційний військовий додаток лише кількома дотиками до екрана — нещодавно уряд пообіцяв ще більше спростити цей процес. Таким чином, між українськими військовими частинами існує жорстка конкуренція за залучення найкращих і найбільш підготовлених призовників.

Ринкові механізми впливають не лише на попит, але й на пропозицію в процесі вербування. Чим вища заробітна плата цивільної особи, тим менша ймовірність того, що її буде мобілізовано. У цьому контексті заробітна плата розглядається як показник корисності для економіки та, відповідно, для військових потреб. З певного рівня, податки, які ви сплачуєте, вважаються більш цінними, ніж ваша служба в окопах. Багато хто в парламенті пропонував формалізувати цю практику і зробити її загальноприйнятою, чітко прив’язавши звільнення від мобілізації до заробітної плати, але такі спроби були розкритиковані. Проте, подібна перспектива зовсім не є непопулярною серед еліт та експертів.

Військові частини також змагаються за благодійні пожертви. Українській армії бракує базового обладнання, починаючи від одягу і закінчуючи засобами захисту. Майже кожна бригада в Україні покриває частину своїх потреб коштом волонтерів або іншими шляхами, наприклад з особистих коштів бійців. Гроші потрібні на все: від одягу до палива та оренди житла. Солдатам часто доводиться платити за власне житло, а воно поблизу переповненої лінії фронту коштує недешево.

Мати підрозділ молодих, добре навчених і оснащених за останнім словом техніки пілотів безпілотників вигідно, оскільки вони менше ризикують бути принесеними в жертву як стрільці в окопах. Але шикарна Третя штурмова, з її витонченим вебсайтом, гарним приватним рекрутинговим центром і повністю екіпірованими солдатами, є винятком. Більшість бригад ледве можуть дозволити собі рекламу, зроблену за допомогою Microsoft Paint, тоді як інші значною мірою покладаються на благодійні фонди. Деякі підрозділи не можуть зробити навіть цього, оскільки їм не вистачає людей, щоб розібратися з паперовою роботою, необхідною для отримання пожертв.

Я відвідав такий підрозділ навесні, він розташований поблизу Вовчанська. Там мені розповіли, що лише один солдат у роті старший за їхню техніку — самохідну гаубицю, побудовану в 1976 році у сусідньому Харкові. Більшу частину одягу їм довелося купувати самим, а також збирати кошти на бензин і ремонт автомобілів роти. Військові магазини, які постачають все: від зимових курток до бронежилетів, перетворилися на успішний бізнес в Україні. Люди встановлюють тимчасові магазинчики у наметах на перехрестях доріг і в селах поблизу лінії фронту.

Наметові магазини військового спорядження в Куп’янську, Харківська область (Фото: DMD)

У такій ситуації можна було б очікувати, що держава буде усіма силами вишукувати ресурси, які так відчайдушно потрібні на фронті, до останньої краплі. І це не повністю хибне припущення. Значні економічні скорочення торкнулися всього, чим можна було пожертвувати, причому найбільше постраждав сектор освіти, тоді як непрямі податки були збільшені. Але в усьому іншому уряд продовжує політику економічної війни, яка тісно пов’язана з Вашингтонським консенсусом. Не було широкомасштабної націоналізації, прописки робітників чи нормування споживчих товарів. Уряд навіть спробував розширити програму приватизації та продовжує скорочувати бюрократичну тяганину, або принаймні стверджує, що робить це для того, щоб зробити країну більш привабливою для міжнародних інвесторів.

Це — неолібералізм війни, хоча й сильно субсидований іноземними державами. Уряд був змушений визнати свої невдачі й реформувати податкову систему лише місяць тому. Протягом майже трьох років війни, яку багато хто вважає екзистенційною для країни, він утримував податкові ставки на довоєнному рівні — за винятком майже символічного військового збору у розмірі 1,5%, запровадженого на початку війни.

Економісти Києва та багато інших експертів пояснюють це необхідністю. Подальше підвищення податків, ймовірно, підштовхне значну частину економіки в тінь або за кордон, тим самим підриваючи зусилля щодо отримання доходів. Це може здатися схожим на відому криву Лаффера, але проблема лежить глибше. Справжнє занепокоєння полягає в тому, що за нинішніх національних і особливо міжнародних обмежень це єдиний життєздатний підхід. Навіть у воєнний час Україна не може уникнути впливу глобалізації.

Я набагато менше обізнаний з Росією, порівняно з Україною, але вважаю, що можна провести чимало паралелей. Соціолог Володимир Іщенко обговорював концепцію «військового кейнсіанства» у військових діях Росії, що передбачає реальний перерозподіл багатства між верхівкою та окремими сегментами низів — тими, хто безпосередньо бере участь у «військовій операції» — та їхніми сім’ями. У певному сенсі, можна було б розглядати неоліберальний підхід України до війни як політичну протилежність російському військовому кейнсіанству. Однак я вважаю, що відмінності між цими двома «системами» є радше поверхневими, ніж суттєвими.

Я вважаю, що Ельвіра Набіулліна, голова Центрального банку Росії, та російське вище економічне керівництво відповіли б так само як і київські економісти, на питання про те, як управляти економікою в умовах війни. Ті російські еліти, які виступали за повну мобілізацію суспільства і впровадження тотальної військової економіки, здебільшого залишилися осторонь — принаймні, поки що.

Ключовим аспектом є те, що і Росія, і Україна діють в умовах частково спільних обмежень і контекстів. Хоча Росія залишається менш залежною від транснаціональних співпраць і набагато більш авторитарною, що дозволяє їй мати більше свободи у втручанні в економіку і суспільство, її військові зусилля залишаються глибоко «маркетизованими» і «приватизованими». Як і Україна, Росія прагне мінімізувати вплив війни на цивільне населення, особливо на тих, хто вважається економічно активним і продуктивним. Навіть якщо Путін називає війну екзистенційною і цивілізаційною, спрямованою проти колективного Заходу, світло в московському ЦУМі, як і в його київському аналогу, повинно горіти.

Крім того, в Росії ми стали свідками найвищого прикладу приватизації всього під час бунту приватної військової компанії Пригожина, який нахабно кинув виклик монополії держави на насильство. Хоча ця подія була радше символічною, ніж передвісником подальших заколотів, вона залишається потужним і вражаючим прикладом.

Пізній капіталізм визначається по-різному, але останнім часом він став означати економічну систему сучасного розвиненого світу, що характеризується міжнародною економічною інтеграцією, великими корпораціями, приватизацією та споживацьким світоглядом. Війна в епоху пізнього капіталізму — це війна, яка відображає ці економічні та суспільні реалії. Це конфлікт, де ринкові сили обмежують частку економіки, яка може бути мобілізована на військові потреби, диктуючи значну частину розподілу ресурсів як в тилу, так і, часто, на фронті.

Повномасштабне вторгнення Путіна в Україну є першим конфліктом у своєму роді. Ніколи раніше дві розвинені нації не боролися з такою силою. Це не колоніальна експедиція проти бунтівного ополчення; скоріше, це справжній конфлікт між двома квазірівними левіафанами. Давно ми не бачили такого зіткнення титанів. Востаннє ми були свідками чогось подібного, коли імперські та тоталітарні держави першої половини XX століття вели війни, масштабні битви між життям і смертю, мобілізуючи цілі народи. Результатом цього стали руйнування великих масштабів, небачених ні до, ні після. На противагу цьому, неоліберальні, пізньокапіталістичні суспільства, коли вперше зіткнулися з рівними собі, вели війну настільки обмежено, наскільки могли, і воювали, не відриваючи очей від фондового ринку. Принаймні в цьому ми не можемо їх звинувачувати.

Переклад: Софія Панченко

Обмеженість знань і смиренність нобелівського економіста

Посилання на оригінал

Автор: Семюель Грег

Півстоліття тому, богом забутий економіст, на власний подив, отримав новину, що його нагородили призом Свергіса Риксбенка у секції економічних наук імені Альфреда Нобеля. Тоді Фрідріх А. Гаєк та Гуннар Мирдал неочікувано отримали шосту нобелівську премію з економіки. Виразно соціал-демократичні погляди економіста Мирдала значно відрізнялися від класичного ліберального світогляду Гаєка.

Однак, у двох не схожих одне на одного лавреатів було дещо спільне. В анонсі лавреатів Нобелівської премії з економіки, Шведська королівська академія наук зауважила, що причиною здобуття премії обома економістами був «їх детальний аналіз взаємозалежности економічних, соціальних та інтерінституційних явищ». Мирдал, наприклад, писав про расові відносини в Америці з міждисциплінарного погляду. Його дослідження цієї галузі цитували у вироці Верховного суду США в справі «Браун проти Ради з питань освіти».
Як пишуть у своїй книзі «Гаєк: біографія, 1899—1950» Брюс Кальдвел та Хансйорг Клаузінгер, Гаєк почав вивчати міждисциплінарну економіку в 1930-х, коли зацікавився тим, чому світ шукав порятунку через посилення контролю над економікою та суспільством загалом. Гаєк поглибив ці знання, коли став членом Комітету соціальної думки університету Чикаго в 1950-му році.
Однією зі значних тем Гаєкових досліджень у галузях психології, політології та права було засудження того, що соціальні науки, зокрема й економіка, повністю перейняли методи дослідження, що їх використовують у природничих науках. Те, що Гаєк називає «науковістю», значно обмежує дослідження економіки, фокусуючись лише на тому, що можна виміряти чи спостерігати. Він зазначив, що, хоча цей метод чудово працює у природничих науках, надмірне його використання в економіці призведе до хибних висновків, оскільки мова йде про людську взаємодію, яку й досліджує економіка. У своїх роботах Гаєк постійно повертався до цієї теми, зокрема тому, що вона вкорінилася занадто глибоко в природу економічних досліджень та її здатності покращити життя людей.

«Стара» чи «Нова» економіка

Гаєк був не єдиним економістом, що започаткував післявоєнні зміни у вивченні економіки. До нього учні Джона Кейнса намагалися сконцентрувати вивчення дисципліни на кількісних макроагрегатах, що на думку багатьох післявоєнних економістів могли надати урядам та технократам інформацію для керування економікою. Колега Гаєка з ліберальної партії Рьопке також писав багато досліджень на цю тему. У есе «Кейнс та економічна революція» 1952-го року Рьопке зазначив, що «нова економіка» керувалася логікою, відмінною від «Станової економіки» (до Кейнсівської).
Найбільш відомим вкладом Гаєка у сферу «Нової економіки» є праця «Суспільне використання інформації» в Американському економічному Огляді 1945-го року. Безпосередньою метою статті стало твердження лівих економістів, зокрема польського соціаліста Оскара Ланге про те, що планова економіка була сумісна з роботою цінового механізму. Таким чином, Гаєкова стаття стала частиною дебатів про соціалістичні розрахунки, що точилися з 1920-х років. Особливістю статті Гаєка 1945-го року було те, що він розглянув деякі глибинні епістемологічні питання, що були в основі тогочасних суперечок. Насамперед — первинне питання про те, що людина може знати насправді. На думку Гаєка, це питання робило планову економіку неефективною та потенційно небезпечною.
У 1945-му році в одній зі статей Гаєк писав: «Сьогодні важко припустити, що наукові знання це не те ж, що й всі знання, зібрані докупи». Проте, він зазначив, що існують інші типи інформації, значна частина яких — специфічна для окремих осіб. Під знанням він мав на увазі «знання конкретних обставин, часу й місця». Володіння такою негласною й, таким чином, здебільшого невимірюваною інформацією «надає практично кожному індивіду перевагу над іншими, оскільки він володіє інформацією, яку можна використати з користю. Проте її можна використати лише тоді, коли рішення, що приймаються на основі цієї інформації, залишаються на його власний розсуд чи приймаються за його активної участи».

Такий порядок речей також створює складнощі для державного економічного планування. Воно попросту не може встигати за постійними інформаційними змінами та обмінами, на що люди реагують на мікрорівні, та що Гаєк називає «економікою знань». Жоден планувальник не може знати про нескінченну кількість мінливих факторів (зокрема — про мінливість уподобань мільярдів людей, які реагують на постійні зміни цін), що будь-коли впливають на ціни мільйонів товарів і послуг. Посткейнський акцент на зіставленні та діях на основі макроагрегатів обмежених і підданих вимірюванню форм інформації, негативно впливає на уряди та технократів, оскільки змушує їх не зважати на ці непізнавані фактори. Це неминуче призвело до значних політичних помилок, зокрема тому, що як казав Гаєк, це передбачає готовність «відвернутися від проблеми й ігнорувати все, що важливе й значуще в реальному світі».

Типи виправдань

Протягом трьох десятиліть після друку есе Гаєка в 1945-му році, західну економіку характеризували стабільним економічним зростанням, низькими рівнями інфляції й безробіття. Всупереч Гаєку, здавалося, що уряди, яким допомагають люди навчені новій економіці, можуть успішно спрямовувати економічне життя на реалізацію дуже точних, заздалегідь визначених цілей. «Стара економіка», уособленням якої був Гаєк та кілька ринкових лібералів, виявилася мертвою.

Упевненість у цих розрахунках послабилась у другій половині 1960-х, коли західна економіка знову й знову почала переживати сценарій, що його прихильники «нової економіки» вважали неможливим: високий рівень безробіття зі стрімкою інфляцією. Ці обставини, разом із присудженням Гаєку Нобелівської премії в 1974-му році, знову привернули увагу до критики плановости економіки та розгляду альтернативних ідей економічного розвитку, із якими асоціювався вже немолодий Гаєк.

Ніхто б не здивувався, якби Гаєк використав нобелівську лекцію, аби наголосити на нагальних економічних проблемах чи вдатися до ретроспективи в дусі «а я ж казав». Проте він вирішив зосередитись на епістемологічних питаннях, які порушував у статті 1945-го року, та інших своїх роботах, зокрема в есе з трьох частин «Науковість і вивчення суспільства», що публікували в «Економіці» в 1942, 1943 та 1944-му роках. Саме це робить виступ «Удавання знань» Гаєка на врученні Нобелівської премії одним із його найбільших здобутків і робить цей виступ вартим до прочитання навіть за 50 років після свого виголосу в Стокгольмі.

Зарозумілість коштує дорого

Гайєк розпочав свою Нобелівську лекцію з дещо полемічного зауваження про те, що економістів закликають врятувати вільний світ від «прискорення інфляції». На думку Гайєка вона відбувається через політику, яку «уряди проводять за рекомендаціями й навіть закликами більшости економістів». Він вважає це ознакою того, наскільки професія економістів «занедбала речі».
Основною причиною економічної кризи, як стверджував Гаєк, був «”науковий” підхід», що лежав у основі повоєнної економіки. Він зазначив, що протягом трьох десятиліть економісти наполягали на тому, що існує «проста додатна кореляція між цілковитим безробіттям і ажіотажним попитом на продукти й послуги». Це, додав Гаєк, призвело до «віри в можливість забезпечення повної робочої зайнятости шляхом підтримання загальних грошових витрат на належному рівні».

Натомість для Гаєка було важливим те, що під цим переконанням ховалася залежність від сукупности «кількісних даних». Але, за його словами, здатність цих даних охопити такі складні явища, як інфляція й безробіття — «неминуче обмежена». Гаєк визнавав, що є значна кількість фактів, що їх ми не спроможні виміряти й про які маємо лише дуже неточну й загальну інформацію. А оскільки вплив цих фактів у конкретному випадку неможливо підтвердити кількісними доказами, то їх попросту ігнорують ті, хто присягнувся визнавати лише те, що вони вважають науковими доказами. Відтак вони з радістю продовжують вигадувати, ніби фактори, які можна виміряти — єдині, що мають значення.

Іншими словами, якщо ви не можете щось виміряти, це не означає, що це не існує чи не важливе. За словами Гаєка, звідси випливає, що обчислення великих агрегатів з тієї кількості речей, які піддаються вимірюванню, а потім спроба розробити теорії для пояснення зв’язків між такими агрегатами, призведе до розуміння, скажімо, зростання інфляції, яке буде неточним стосовно того, що відбувається на мікрорівні економіки. Гаєк підтвердив свою думку аналізом формування цін та заробітної плати в ринковій економіці. Він пояснював, що «на визначення цих цін і заробітної плати впливатиме конкретна інформація, якою володіє кожен з учасників ринкового процесу, — сума фактів, які у своїй сукупності не можуть бути відомі ні науковому спостерігачеві, ні будь-якому іншому окремо взятому мозку». Отже, якою б витонченою не була економетрична модель, економісти не можуть знати, «яка саме структура цін і заробітної плати призведе до того, що попит скрізь буде дорівнювати пропозиції».

Це зовсім не означає, що Гаєк вважав недоцільним уживання в економіці математики. Він зазначив, що таким чином можна простежити загальні закономірності. Проте неможливо охопити все, що визначає формування цін, оскільки жодна модель не може охопити всю інформацію, яка впливає на формування цін.
Як зазначив Гаєк, це дуже добре розуміли філософи природного права шістнадцятого століття, такі як Єзуїт Луїс Моліна та Хуан де Луґо, що навчались в Саламанкському університеті. За його словами, вони наполягали на тому, що «те, що вони називали «pretium mathematicum», математична ціна, залежить від стількох конкретних обставин, що ніколи не будуть відомі людині, а лише Богові».

Ні смирення, ні свободи

У цьому і полягає нормативне й політичне значення нобелівської лекції Гаєка. В її основі був заклик до економістів уникати пихатости, яку заохочує науковість. Це не лише про збереження цілісности економіки як соціальної науки. Це також питання практичного розуміння того, що може передбачити економіка: практичне розуміння, що повинно перешкоджати нереалістичним очікуванням урядів і громадян щодо того, що може зробити економіка, економічна політика та економісти.

Регуляція цих очікувань була критично необхідною, як зазначав Гаєк. По-перше, він наполягав на тому, що: «Конфлікт між тим, що наразі громадськість очікує від науки, щоб задовольнити народні сподівання, й тим, що насправді в її силах, — це серйозно». Надмірні сподівання призводять до того, що виборці уявляють, ніби уряди можуть досягти економічних результатів, просто потягнувши за різні інтервенціоністські важелі, а політичні лідери й технократи поводяться так, ніби вони можуть це зробити. Це рецепт розчарування і, потенційно, глибоких потрясінь у політиці.

Друга причина занепокоєння Гаєка була загалом цивілізаційною. Коли економіка й економічна політика заражені вірусом науковости, ми починаємо уявляти, що можемо змінити соціальний порядок за власним бажанням через управління згори до нижчих структур. Як описав Гаєк, таке «фатальне прагнення», підживлюване відмовою визнати «непереборні межі свого знання», може зробити людину «не лише тираном над своїми ближніми, а й руйнівником цивілізації, яку не створив жоден мозок, але яка виросла завдяки вільним зусиллям мільйонів людей».
З цього погляду, нобелівська лекція Гаєка вийшла далеко за межі економіки.

Це радше була загальна апеляція до того, чого постійно чекаєш: інтелектуального й політичного смирення. Для Гаєка успішна зміна суспільства через економіку чи будь-яку іншу соціальну науку ґрунтується на визнанні того, що існують сфери людського життя, про які «ми не можемо набути повного знання, що зробило б можливим опанування подій», як він зазначив перед шведами в 1974-му році.

Коли Гаєк висловив свою думку, знову набули популярности тези про неспроможність державного планування керувати економічними справами.

За шість років після Гаєкової лекції, Рональд Рейган і Маргарет Тетчер були при владі й обіцяли різкий розрив з післявоєнною інтервенціоністською політикою.
Той світ здається дуже далеким від сьогодення. Значна частина правих приєдналася до лівих, наполягаючи на тому, що уряд може й повинен використовуватися для досягнення цілком конкретних економічних результатів. Наприклад, за допомогою таких засобів як активні центральні банки, протекціонізм, промислова політика та сильніше регулювання. Навіть контроль цін обговорюють в усьому політичному спектрі.

Проблема багатьох цих думок полягає в тому, що вони заперечують спостереження Гаєка про те, що ми не боги й не Бог. А тому ні економісти, ні урядовці не володіють божественними якостями, що необхідні для подолання серйозних обмежень, спричинених проблемою нестачі знань.
Переконання Гаєка з цього приводу були настільки глибокими, що він висловив сумніви під час свого виступу на Нобелівському бенкеті щодо загалом доцільності заснування Нобелівської премії з економіки. Серед іншого, Гаєк побоювався, що це надасть «окремій людині владу, якою в економіці ніхто не повинен володіти».

Смиренність не зустрінеш серед тих, хто намагається створити рай на землі чи спасти світ технократією. Проте це те, що тримає нас на зв’язку з реальністю про економіку, суспільство й нас самих. Це те, що робить нобелівське твердження Гаєка про нашу здатність до пізнання дуже потужною вправою з правдомовства на довгі роки.

Переклад: Олександра Оргіш

0:00 / 0:00

АДАМ ТІЄРЕР: Джейсоне, у своїх нещодавніх есеях ви говорили, що «нам потрібна філософія прогресу», і стверджували, що «дослідження прогресу є моральним імперативом/обов’язком. Я поділяю це переконання, і в своїй роботі над цими питаннями я намагався обґрунтувати «раціональний оптимізм» щодо прогресу і моральне обґрунтування технологічних інновацій. Проте, я боюся, що ми втрачаємо позиції перед численними технопесимістами. Сем Альтман нещодавно зазначив у широко розповсюдженому твіті: «Технооптимізм — це єдине правильне рішення наших нинішніх проблем. На жаль, якимось чином висловлення оптимізму щодо майбутнього стало радикальним актом». Як стався цей поворот?

Джейсон КРОУФОРД: Історично, перехід від оптимізму до песимізму щодо технологій почався разом з Першою світовою війною. До того часу багато людей були оптимістично налаштовані не лише щодо матеріального, але й щодо морального та соціального прогресу — вони вважали, що ці два процеси йдуть пліч-о-пліч. Дехто вважав, що зростання промисловості, розширення торгівлі між країнами та такі винаходи, як телеграф, принесуть нову еру миру в усьому світі. Світові війни довели, що це уявлення катастрофічно помилкове: технологія не лише не призвела до припинення війни, але й зробила її ще більш руйнівною.

Приблизно в той самий час на перший план вийшли інші проблеми — довкілля, нерівність, «межі зростання». Колективне переосмислення цілого покоління після Другої світової війни призвело до виникнення радикальних соціальних рухів, заснованих на глибокій недовірі до технологій та індустрії. Зрушення завершилися на початку 1970-х років. Сьогодні ми бачимо заголовки на кшталт «Чи корисний “прогрес” для людства?», а економічне зростання по-різному називають «залежністю», «фетишем», «фінансовою пірамідою» і навіть «казкою».

ТІЄРЕР: Існує радикальна течія під назвою «дегресія», прихильники якої ставлять під сумнів те, чи є економічне зростання стійким або навіть бажаним. Прихильники деґроутворення стверджують, що більша частина сучасного прогресу насправді не була прогресом, а технологічні інновації є чистим негативом для цивілізації. У той же час, відновився академічний інтерес до луддизму, і багато вчених тепер відкрито стверджують, що «немає нічого поганого в тому, щоб бути луддитом». Чи варто нам турбуватися про ці крайні голоси?

КРОУФОРД: Так. Прогрес не є автоматичним чи неминучим — він вимагає вибору і зусиль, і, зрештою, вимагає, щоб люди вірили (явно чи неявно), що прогрес можливий і бажаний.

Рідко (але не неможливо), коли такі крайні погляди стають мейнстрімом, але зазвичай мейнстрім потрапляє під їхній вплив і приймає їхню слабшу версію — і це вже траплялося. Зрештою, я думаю, що суспільство отримує те, що воно цінує. Чим більше ми будемо бачити в індустріальному прогресі лише негатив, тим менше молодих людей будуть мотивовані продовжувати його, і тим більше буде активістів, які намагатимуться його зупинити.

ТІЄРЕР: Що таке справжній прогрес? Як відомо, багато критиків стверджують, що економісти та історики надають занадто великого значення валовому внутрішньому продукту та іншим економічним показникам. Які найкращі показники, щоб оцінити, наскільки далеко зайшла цивілізація, або наскільки далеко ми можемо піти?

КРОУФОРД: Найбільш значущий прогрес — це прогрес у людському добробуті, і жоден показник не відображає цього. Я вважаю, що нам потрібно дивитися на різні показники — на цілу інформаційну панель. ВВП — це добре, але недосконалий показник; смертність і тривалість життя; використання енергії (чим більше, тим краще) тощо. А потім нам потрібно поєднати кількісні та якісні дані, щоб зрозуміти повну картину прогресу.

ТІЄРЕР: Чому технологічні інновації мають таку погану репутацію у світі масової культури? Як я вже зазначав у своїх роботах, здається, що кожного разу, коли технологія займає центральне місце в сюжеті книги, телешоу чи фільму, вона майже завжди зображується як руйнівна сила, яка підірве наше життя і людство. Це, ймовірно, пом’якшує підґрунтя для регуляторних кроків, спрямованих на блокування інновацій. Ви зазначили, що так було не завжди, і підкреслили деякі старі вірші, які вихваляли переваги прогресу. Але здається майже немислимим, що сьогодні хтось напише оду інноваціям та економічному прогресу, і я досі не можу назвати жодного великого кінофільму чи телешоу, де технологія розглядалася б як корисна сила. Чому так відбувається, і чи можна якось протистояти цій тенденції?

КРОУФОРД: Існує кілька позитивних зображень технологій — наприклад, «Залізна людина». Я думаю, що наше суспільство суперечливо ставиться до технологій. Люди люблять свої айфони, і вони роблять Ілона Маска знаменитістю за те, що він будує ракети на Марс. Але вони також переживають, що викопне паливо руйнує клімат, що роботи заберуть усі робочі місця і що соціальні мережі призведуть до падіння демократії. Усе це є частиною загального переходу 20-го століття від настрою віри в прогрес до настрою страху і недовіри, який я описав вище.

Протидіяти цьому можна… шляхом протидії. Творіть оптимістичну наукову фантастику! Наводьте позитивні приклади того, яким має бути наше ставлення до технологій. Або робіть те, що роблю я: Працюйте над історією та філософією прогресу і надихайте наступне покоління розповідати кращі історії.

ТІЄРЕР: Як ширша суспільна напруженість та неліберальне мислення впливають на перспективи прогресу? Я помітив, що Клей Раутледж з Університету штату Північна Дакота нещодавно розпочав новий проект «Психологія прогресу», метою якого є вивчення того, як зростаючий суспільний песимізм впливає на технологічний прогрес та економічне зростання. Він побоюється, що «люди втрачають віру в свою націю і один в одного», і що це матиме наслідки для нашої здатності до інновацій і процвітання як народу. Ви стурбовані тим, що такі широкі суспільні тенденції означають для довгострокових інновацій? Я знаю, що ви нещодавно створили нову серію «Дослідження прогресу для молодих науковців», щоб навчити старшокласників краще розуміти історію інновацій. Що ще може допомогти?

КРОУФОРД: Так, це проблема, якщо наступне покоління не сприймає прогрес як можливий і бажаний. Більше половини молодих людей в нещодавньому опитуванні вважають, що людство «приречене» через зміну клімату. Навіщо взагалі намагатися вчитися і працювати заради кращого майбутнього, якщо його немає?

Я вважаю, що найпотужніша річ, яку ми можемо зробити в довгостроковій перспективі, — це викладати історію прогресу молодим людям. Історія настільки захоплююча, а факти про те, як покращився рівень життя, настільки переконливі — від сільськогосподарського достатку до вакцин і антибіотиків, від водопроводу до інтернету, — що якщо їх правильно розповісти, то вони переважать будь-яку контр-аргументацію. Створений мною навчальний план повинен викладатися в кожній середній школі світу.

ТІЄРЕР Ми обидва є великими шанувальниками нещодавньої книги Й. Сторрса Холла «Де мій літаючий автомобіль?». По суті, його книга є непрямою критикою принципу обережності, або уявлення про те, що експерименти методом проб і помилок повинні бути заборонені за замовчуванням. Він наводить переконливі докази того, що таке антитехнологічне мислення і надмірне регулювання «зруйнували криву навчання» в кількох важливих технологічних секторах, особливо в енергетиці і транспорті. Коли ми думаємо про реформи державної політики, які можуть допомогти Америці знову почати впроваджувати інновації та будувати, з чого ми повинні почати?

КРOУФОРД: Політика не є моєю спеціалізацією, тому дозвольте мені в основному вказати на цікаві ідеї інших:

Скасувати доктрину ALARA (тобто рівень радіації «настільки низький, наскільки це розумно досяжно») в ядерному регулюванні. Джек Девані переконливо написав про це, і я рецензував його книгу тут.
Дати можливість будувати житло та інфраструктуру. Елі Дурадо має кілька пропозицій.
Розчистити шлях для геотермальної енергії наступного покоління. Кілька ідей тут.
Скасувати заборону на надзвукові польоти над сушею.
Запровадити «право на спробу» для ліків, які довели свою безпеку, але ще не довели ефективність (для схвалення FDA ліки повинні довести як безпеку, так і ефективність). Загалом, запровадити багаторівневу систему схвалення ліків, а не систему «все або нічого», яку ми маємо сьогодні.
Інститут прогресу, який нещодавно розпочав свою роботу, ймовірно, має кращі ідеї, ніж я, оскільки вони дійсно розуміють, що можливо в окрузі Колумбія.

ТІЄРЕР: Нарешті, що означає весь цей новий технопесимізм для глобальної конкурентної позиції Америки? Американська економіка та споживачі дійсно виграли від інтернету та комп’ютерної революції, оскільки американські фірми зайняли лідируючі позиції в цифровій сфері. Але з огляду на те, що сьогодні так багато експертів і політиків критикують великі технології, якими є їхні ширші наслідки? Крім того, як ви вважаєте, чи усвідомлюють інноватори та бізнесмени цю загрозу, і чи готові і чи здатні вони дати відсіч, не виглядаючи при цьому корисливими?

КРОУФОРД: Я схильний вважати, що Америка продовжуватиме лідирувати у світі в осяжному майбутньому — але я менш впевнений у цьому, ніж був у 2015 чи навіть у 2019 році. Історично склалося так, що потрібно близько століття, щоб лідерство перейшло від однієї країни до іншої в межах одного культурного блоку (наприклад, промислове лідерство перейшло від Великобританії у 1800-х роках до США у 1900-х роках) і кілька століть, щоб воно перейшло від одного культурного блоку до іншого (наприклад, Близький Схід був набагато більш розвиненим, ніж Європа у 1100-х роках, але значно відстав від неї до 1700-х років). Отже, хоча піднесення Китаю не є неможливим, це може зайняти більше часу, ніж люди очікують. З іншого боку, історія зараз рухається швидше.

Я думаю, що деякі вчені, інженери та підприємці відчувають проблему, але для них недостатньо відштовхуватися в ізоляції. Нам потрібен рух прогресу, який включає в себе письменництво, ораторське мистецтво, освіту, журналістику, мистецтво/розваги та політику.

Переклад: Анна Тимошенко

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?» та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років.

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

Оголошуємо конкурс есе!

Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.

🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя!
Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!

Конкурс проходить у трьох номінаціях:

Економіка
Політологія
Філософія

Які теми робіт приймаються?

Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо.
Орієнтовні приклади тем:
«Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?»
«Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?»
«Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?»
«Економічне зростання через дерегуляцію»

Які вимоги до робіт?

Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки.
Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.

Які винагороди передбачає участь?

Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт.
Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.

Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!

Дедлайн подачі: 15 липня, о 23:59

З будь-якими питаннями щодо конкурсу звертайтеся до нас на пошту: com@studfreedom.org

або ж пишіть в Telegram (@studfreedom_info).

Запрошуємо вас взяти участь у дводенній міжнародній конференції про відбудову України та роль молоді в цих процесах — «Ukrainian Renaissance»!

Спільно з European Students for Liberty та Czech Liberal Insitute оголошуємо продовження нашої конференції про повоєнну відбудову України та роль молоді у цьому процесі.

Цього разу конференція відбуватиметься 20 та 21 липня у Львові, місті видатного економіста та класичного ліберала, Людвіга фон Мізеса. Протягом двох днів ми поспілкуємося з українськими та іноземними експертами, досліджуватимемо українську стійкість, обговорюватимемо реформи, які наша країна може здійснити вже зараз, аби зміцнити економіку та стати провідним політичним гравцем в Європі. Усе це аби зрозуміти наші подальші дії в стані війни, в якому ми досі вчимось жити.

Мови конференції: Англійська та Українська

Оскільки конференція міжнародна, готуйтеся до того, що більшість виступів звучатимуть саме англійською мовою.

Окрім цього, у вас буде багато можливостей для нетворкінгу та взаємодії як зі спікерами, так і з іншими відвідувачами: політиками, економістами, активістами, журналістами та бізнесменами, а також українськими та іноземними студентами. Протягом цього місяця, ви дізнаєтесь більше про гостей та спікерів конференції, очікуйте оновлення цієї сторінки та підписуйтесь на соцмережі Львівського осередку УСС, аби нічого не пропустити!

ЗАРЕЄСТРУВАТИСЬ

А про те, як відбулась конференція минулого року, читайте в нашій статті-звіті.

UKRAINIAN RENAISSANCE 2023

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ

СПІКЕРИ КОНФЕРЕНЦІЇ

🇺🇦 Зоряна Скалецька

Доцентка права, авторка освітніх курсів для лікарів та управлінців, експерт з мед. права, міністерка охорони здоров’я (2019-2020).

🇱🇹 Ремігіюс Шимашіус

Колишній мер Вільнюса, старший радник Centenary Policy Institute, ексміністр юстиції Литви та експрезидент Lithuanian Free Market Institute.

Марія Мезенцева

Український політик, голова української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), голова Комітету з питань рівності та за запобіганню дискримінації в ПАРЄ, заступниця голови Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.

🇬🇧 Деніел Фрімен

Головний редактор IEA. Наглядає за дослідженнями організації, редагує публікацій, а також працює з видавцями та постачальниками. До приходу в IEA Деніел працював викладачем у Великій Британії та за кордоном, спеціалізуючись на гуманітарних науках. Має ступінь з історії в Оксфордському університеті.

🇺🇦 Наталія Мельник

Виконавча директорка Bendukidze Free Market Center в Києві, авторка і тренерка численних семінарів для молоді та вчителів, редакторка української версії звіту Інституту Фрейзера про економічну свободу в світі за 2018 і 2019 роки, співавторкою і викладачка онлайн-курсу з економічної грамотності “Економіка на кожен день”, редакторка підручника “Економіка для 8-9 класів”, а також співавторка посібника “Економіка здорового глузду” для вчителів.

🇺🇦 Мар’ян Заблоцький

Народний депутат України. До того, як почати політичну кар’єру, Мар’ян був учасником кількох громадських організацій, що просували ідеї економічної свободи в Україні. Свою діяльність він зосередив навколо земельною та податкової реформ, окрім цього активно працює над створенням коаліцій кубинських, венесуельських, іранських та діаспор з інших країн, що потерпають від впливу тоталітарних режимів.

🇺🇦 Михайло Лавровський

Президент «Інституту Економічного Лідерства», аналітичного центру, що займається дослідження державних видатків та регуляцій уряду. Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу». Водій первинної ланки евакуації медичного батальйону «Госпітальєри».

🇺🇦 Даніїл Лубкін

Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу», однієї з найбільших молодіжних організацій України. Станом на 2024 рік до УСС приєдналося понад 650 учасників. У 2021 році Даніїл залишив посаду Гоо=лови Правління і був призначений Головою Наглядової Ради, де працює до сьогодні. Організація з кожним роком поповнюється активістами з усієї України. Даніїл також став співзасновником Beholder, революційного стартапу зі штучним інтелектом, який знаходить важливі корисні копалини. На сьогодні стартап залучив понад 1 мільйон євро інвестицій. З початку повномасштабного вторгнення Даніїл організовував кампанії зі збору коштів на допомогу українським військовим і цивільним. З 2022 року зібрано сотні тисяч доларів прямої допомоги.

🇩🇪 Андреас Юргенс

Генеральний директор Freedom Today Network.
У 2017 році FTN зняли документальний фільм «Російська агресія та західне невігластво», де передбачили вторгнення в Україну.

🇩🇪 Фелікс Хоссе

Засновник «EGO Institute» та CEO «Clear Conscience». Досліджує способи застосування лібертаріанських ідеалів за допомогою технологій. «Clear Conscience» дозволяє споживачам уникати компаній, які ведуть бізнес у Росії, надаючи їм право голосу та зменшуючи російські податкові надходження.

Наталі Фогель

Науковий співробітник Інституту світової політики, Центр міжморських досліджень. Членкиня Центру європейських цінностей політики безпеки у Празі. Її портфоліо включає моніторинг ворожого китайського та російського впливу та кампаній дезінформації в німецькомовному інформаційному просторі, розробку навчальних модулів з інформаційної війни та брифінг союзних урядів, міжнародних організацій та НГО.
Аналіз Наталі Фогель про гібридну війну, правоохоронні органи та операції розвідки з’являється в ЗМІ США, Франції, Німеччини, Австрії та Чехії.
Наталі Фогель походила із сім’ї запорозького кубанського козака. До 2016 року була Секретарем Козацького Конгресу Америки.

🇺🇦 Роман Янів

Менеджер продукту у компанії OpenMinds. Займається розробкою платформи на основі штучного інтелекту для аналізу інформаційного поля в авторитарних суспільствах. Роман вивчав соціальні науки у Карловому університеті в Празі та Українському католицькому університеті у Львові. Також має досвід роботи з аналізом великих баз даних у компаніях, таких як Nestlé.

🇺🇦 Микита Храмов

Президент ГО «Українські Студенти за Свободу», студент політолог Київського Національного Університету.

🇺🇦 Володимир Півненко

Член ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро України, очільник руху Демократична сокира у м. Черкаси, підприємець, юрист, провідний юрисконсульт та викладач кафедри філософських і політичних наук Черкаського державного технологічного університету.

🇺🇦 Богдан Рудковський

Співзасновник оздоровчого центру НЕЗКРАЮ (медицина та психологія).

5 років працював у мобільній групі гуманітарної місії на посаді головного медичного консультанта. Був учасником координаційних зустрічей щодо гуманітарної кризи в зоні конфлікту на сході України. У 2020 році розпочав приватну медичну практику в Маріуполі.

🇺🇦 Павло Фіщук

Розробник, інвестор. Засновник компаній «FlyFish», «Li-Tay» та Українського Бізнес-Братства.

🇺🇦 Іван Лиховид

Засновник міжнародного бренду «Queen Wear», власник «Active factory» швейного виробництва повного циклу.
Засновник ГО «Львівського Оборонного Кластеру», співзасновник та учасник «Українського Бізнес-Братства».

🇺🇦 Максим Плєхов

Голова наглядової ради інвестеційного фонду «Українські оборонні інновації».
Голова правління Львівського оборонного кластеру.

🇺🇦 Сергій Грибовський

Засновник і керівник компанії Smile Energy group — компанії, що експортує протетичні вироби у країни Європи, а також навчає спеціалістів в Україні. Ментор та лідер думки у своїй галузі один, з перших хто впровадив цифровий
метод дизайну протетичних стоматологічних конструкцій в Україні.

🇺🇦 Микола Козак

Президент Українського Бізнес-Братства, ІТ підприємиць, СЕО Clover Dynamics.

🇺🇦 Антон Федченко

Керівник відділу комунікацій Львівського Оборонного Кластеру.

🇺🇦 Анна Костюк

Власниця студії йоги та масажу «Майоран», виконавчий директор компанії «Лідерфлекс», учасниця Українського Бізнес-Братства.

Мартін Панек

Директор Ліберального інституту, найстарішого ліберального think-tank’у в Чехії. Минулого року багато часу та ресурсів Інститут присвятив своїй гуманітарній місії в Україні під назвою «Operace Kyseláč», в рамках якої Інститут доставив в Україну гуманітарної допомоги на суму понад 1,2 мільйона доларів США.

Віт Самек

Колишній фельдшер, публіцист, співзасновник і керівник місії Operace Kyseláč (операція Sour Ale), від початку повномасштабного вторгнення доставив в Україну значні обсяги гуманітарної допомоги.

🇵🇱 Миколай Писарський

Член правління та колишній президент Інституту економічної освіти ім. Мізеса, однієї з найстаріших установ, що захищає ідеї вільного ринку в Польщі.

🇵🇱 Грег Пятковскі

Президент Polish Global Entrepreneurs Council. Голова Програмної ради Фундації «Свобода та підприємництво». Член Ради меценатів Краківського економічного університету.

Викладач Школи польського та європейського права в Україні, а також Клубу Австрійської школи економіки. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету та факультет політичних наук Педагогічного університету в Кракові.

🇵🇱 Пьотр Палуткевич

Економіст, віце-президент Warsaw Enterprise Institute. Співзасновник і колишній президент Правління Instigos Institute of Economics and Consumerism, а колишній науковий співробітник School of Public and Non-Profit Administration, Grand Valley State University, USA.

🇵🇱 Себастьян Стодолак

Віце-президент Warsaw Enterprise Institute, економічний оглядач Dziennik Gazeta Prawna, випускник філософського факультету Варшавського університету та аспірантури з фінансів та монетарної політики Польської академії наук.

🇷🇴 Крістіан Насулеа

Виконавчий директор Institute of Economic Studies та професор Бухарестського університету. Науковець та підприємець.

🇷🇴 Раду Нечіта

Доцент кафедри європейських студій Університету Бабеш-Боляй в Клуж-Напоці. Просуває економічну освіту в різних формах: як тренер з особистих фінансів чи підприємницької освіти, публікує десятки статей у ЗМІ та берє участь у понад сотні теле- та радіошоу. З 2003 року він організовує «Семінари Фрідріха фон Гаєка», позакласну щотижневу серію інтерактивних конференцій, відкритих для всіх студентів з регіону Клуж-Напока.

Золтан Кеш

В минулому, вчитель та директором Фонду вільного ринку. В 2015 році виграв проміжні вибори до парламенту Угорщини та почав політичну кар’єру. Залишався незалежним парламентарем до завершення терміну в 2018 році.

Після політичної кар’єри повернувся у світ аналітичних центрів. З 2022 року працює на посаді керівника роботи з державними органами Центру споживчого вибору.

Реєструйтеся та ставайте частинкою Українського відродження!

ЗАРЕЄСТРУВАТИСЬ НА КОНФЕРЕНЦІЮ

Дипломатія як професія Департамент просвіти УСС

Посол Чез В. Фрімен, молодший, Державний секретар США у відставці
Клуб дипломатичної служби, Вашингтон, 11 січня 1995 року

Посилання на оригінал

Пані та панове!

Сьогодні буде вручено спеціальний приз.

Нарешті, після тяжких зусиль, видавництво Національного університету оборони випустило у світ цю книгу – одну з тих двох, які я сам шукав протягом останніх двадцяти дев’яти років, починаючи з моменту мого приходу в дипломатію: «Словник цитат з державної політики та дипломатії»

Іншу книгу – про мистецтво влади в державному управлінні – я пишу саме зараз. У будь-якому випадку, вона у мене з собою, і, оскільки вона видана GPO [Урядовою друкарнею], а всі ви є державними службовцями, то після моєї доповіді я зможу подарувати вам примірник цієї книги, якщо ви все ще бажаєте її отримати.

Але вам доведеться заплатити певну ціну. Вам не лише треба буде слухати мої розповіді про професію дипломата, але й, оскільки я сподіваюся, що незабаром ця книга вийде в комерційній версії, вже виправленій і доповненій, ви також зобов’яжетеся додати до наступного видання свої улюблені цитати. Отже, якщо ви готові взяти на себе подібні обов’язки, я в обмін на це надам вам примірник цієї книги.

Сьогодні я говоритиму про дипломатію як професію. Чи є вона нею взагалі? Чи повинна вона нею бути? Я не думаю, що це порожні запитання.

Я хотів би спершу запозичити з моєї власної книги цитат слова Абби Ебана, який у 1983 році зауважив, що «слово “посол” зазвичай мало б професійну конотацію, якби не американська традиція “політичних призначенців”. Химерне уявлення про те, що будь-який громадянин, особливо якщо він багатий, придатний для представництва своєї країни за кордоном, пройшло кілька важких випробувань емпіричними доказами, але воно не було відкинуте, так само як і не повинна бути відкинута ідея розбавлення жорсткого професіоналізму кадрами з менш відокремлених прошарків суспільства. Проте, коли найсильніша країна світу призначає олігарха або багату можновладицю очолювати посольство, дискредитація і розчарування поширюються на весь дипломатичний корпус відповідної країни». Так було в 1983 році.

Близько 130 років до цього, демонструючи, що це справді давня американська традиція, газета «Нью-Йорк Геральд Триб’юн» зауважила: «Дипломатія — це каналізація, через яку стікають покидьки та відходи з політичних калюж. Людину, яка не здатна залишатися вдома, потрібно відправити за кордон».

Подібні американські зауваження або ж спостережння щодо дипломатії разюче контрастують з поглядами, висловленими Франсуа де Кал’єром у 1716 році. Я хотів би навести його цитату, перш ніж перейти до суті моєї теми. Він зазначав, пишучи майже три століття тому: «Дипломатія — це сама по собі професія, яка заслуговує на таку ж підготовку і таку ж увагу, яку люди приділяють іншим визнаним професіям. Якості дипломата і знання, необхідні для нього, насправді не можуть бути набуті. Генієм дипломатії народжуються, а не стають. Але є багато якостей, які можна розвинути з практикою, а більшу частину необхідних знань можна здобути лише шляхом постійного їх використання».

«У цьому сенсі дипломатія, безумовно, є професією, яка сама по собі здатна зайняти всю кар’єру людини, і ті, хто вважає дипломатичну місію приємним відволіканням від загального завдання, лише служать розчаруванням для себе і катастрофою для справи, якою вони займаються. Навіть найбільший дурень не довірив би командування армією людині, чиєю єдиною заслугою було красномовство в парламенті або вправне володіння мистецтвом придворного в палаці. Всі визнають, що військове командування необхідно заслужити довгою службою в армії. Так само нерозумно доручати ведення переговорів непідготовленому дилетанту».

Тепер, якщо з цим твердженням погоджується більшість присутніх у цій кімнаті, ми повинні запитати себе, чому так сталося, що вчені професії духовенства, юриспруденції, медицини та військової справи були позбавлені практики політичних призначень, а дипломатія все ще їй підпорядковується.

Варто лише на мить озирнутися і поміркувати над тим, що таке професії. Вони мають деякі спільні характеристики: починаючи з професійної компетентності у виконанні спеціалізованих функцій. Вони мають спеціалізовану лексику; вони використовують спільну ідеологію для аналізу проблем; вони застосовують спільний набір навичок, технічних інструментів для вирішення цих проблем; вони мають саморегульований моральний кодекс або систему етики.

Професії, які я згадував — духовенство, юриспруденція, медицина, військова справа — виникли у вісімнадцятому столітті, коли вступ до фаху відбувався через процес учнівства, тобто навчання на робочому місці. Не існувало жодних стандартів і системи професійної етики. Але протягом наступних двох століть всі вони створили професійні школи, фахові асоціації, які б засвідчували компетентність представників професії, а також розробили саморегульовану систему етики.

До середини дев’ятнадцятого століття ці системи були дещо змішаними. Тобто учнівство співіснувало з професійною освітою як засіб входження до фаху. Лише близько десяти років тому в моєму рідному штаті Род-Айленд скасували привілей вступу до юридичної практики виключно через стажування, а не через закінчення юридичної школи. Професійні асоціації були сформовані, але вони все ще не були формалізовані як регуляторний механізм. Етичні кодекси існували, але вони були набагато менш формальними і досконалими, ніж зараз.

Станом на початок двадцятого століття кожна з цих професій набула того ступеня формальності, з яким ми знайомі сьогодні. Саме тоді богословські, юридичні та медичні школи, військові академії, штабні коледжі та воєнні училища досягли свого нинішнього рівня.

Чому цього не відбулося з дипломатією? Ймовірно, на це є багато причин, одна з яких — транснаціональний характер професії, що ускладнює для будь-якої однієї країни лідерство у формуванні професійної доктрини та системи. У будь-якому разі, цього не сталося.

Фактично, протилежні уявлення про дипломатичну професію існують і донині. Ще в 1959 році Гарольд Ніколсон зауважив: «Є ті, хто вважає дипломатичну службу своєрідним пташиним заповідником для елегантних, одягнених у смугасті штани молодих людей, в яких ще молоко на губах не обсохло, що проводять більшу частину свого часу, роздаючи цукрове печиво дамам з вищого світу в Європі та Латинській Америці. І навпаки, є ті, хто вважає дипломатів міжнародною бандою інтриганів, які мають намір занапастити Велику Білу Душу Сполучених Штатів». Підозрюю, що сенатор Джессі Хелмс міг би погодитися з обома цими твердженнями.

Я очікую, що це триватиме доти, доки дипломатія не піде тим шляхом, яким пішли інші освічені професії. Вони значно виграли з точки зору своєї компетентності і статусу від офіційної професіоналізації. Те ж саме можна сказати і про дипломатію.

Дехто може вважати намагання досягти підвищення професіоналізму в дипломатії звичайною хитрістю. Джеффрі Джексон у 1981 році прогнозував це, коли говорив: «Про виживання кажуть, що птах — це пристосування еволюції задля увічнення яйця. Дипломатія теж подекуди має виглядати як винахід дипломата для увічнення своєї професії. Звідси й маємо легендарного дипломата, який поблажливо висловився про генералів, мовляв, якби не він, то їм не довелося б вести жодної війни».

Чи готова дипломатія до професійного становлення? Чи є в ній ті аспекти, які дозволять їй стати професією в тому сенсі, в якому стали юриспруденція, медицина, військова справа? Я абсолютно впевнений, що так.

Розгляньмо низку запитань, пов’язаних з цим.

Чи є дипломати експертами у виконанні певного набору спеціалізованих функцій? Дипломати є агентами, захисниками, інформаторами та радниками своїх урядів, на яких покладаються надії як на управителів інтересів своєї країни за кордоном. Я вважаю, що існує десять незмінних основних функцій професії дипломата. Міжнародна ситуація наповнює їх змістом, але не змінює їх контурів. Дипломати виконують ці обов’язки самостійно, а іноді у співпраці з представниками суміжних професій — військовими і шпигунами.

Основними завданнями дипломатів, як я їх бачу, є, по-перше, налагодження зв’язків між урядовцями, які відповідають за прийняття рішень, та іноземними колегами; по-друге, відстоювання політики та поглядів свого уряду; по-третє, ведення переговорів від імені свого уряду; по-четверте, надання рекомендацій своєму уряду щодо шляхів просування чи захисту його інтересів; по-п’яте, сприяння торгівлі та інвестиціям; по-шосте, захист співвітчизників; по-сьоме, управління програмами співпраці між урядами; по-восьме, інформування та аналіз відповідних закордонних подій і реалій; по-дев’яте, встановлення сприятливих відносин з посадовцями та представниками еліт, які мають на них вплив; по-десяте, формування сприятливого для інтересів своєї країни іміджу.

Ці десять функцій нерозривно пов’язані між собою. Я згадую їх, тому що в основі будь-якої професії лежить тісний взаємозв’язок між усіма її складовими.

Коли відповідальні за прийняття рішень політики позитивно ставляться до іноземної держави, вони більш сприйнятливі до звернень з боку її посадовців та бізнесменів. Вони також більш схильні враховувати її інтереси та погляди.

Коли дипломати мають доступ до широкого кола впливових людей, їхнє розуміння місцевих тенденцій і подій покращується. А отже, завдяки їхнім звітам, їхні уряди отримують інформацію щодо стану справ у країні.

Коли угоди щодо офіційної співпраці виконуються належним чином, це полегшує доступ до можновладців і схиляє їх до співпраці. Коли відносини дипломатів з такими чоловіками і жінками легкі і ґрунтуються на хорошому розумінні місцевих справ і менталітету, вони краще можуть допомагати своїм громадянам вести бізнес і надавати захист тим, хто зазнає труднощів з місцевими звичаями і законами.

Коли такі завдання виконуються як слід, дипломати здобувають знання, необхідні для розробки планів дій, спрямованих на просування інтересів своєї країни. Їхній уряд буде достатньо поінформований для того, щоб формувати свою політику з розумом. Звичайно, ніхто не гарантує, що так і буде, але він матиме всю необхідну для цього інформацію, якщо прислухається достатньо уважно.

Дипломати знатимуть, як представити позицію свого уряду в такому вигляді, щоб вона відповідала місцевим інтересам та настроям. Вони будуть більш здатні переконувати урядовців країни перебування укладати угоди, вигідні для інтересів їхньої країни. Вони знатимуть, як забезпечити ефективну комунікацію між главою свого уряду та членами його Уряду, а також відповідними посадовими особами в країні призначення. Вони будуть здатні надавати унікально цінні поради та підтримувати прямий діалог між такими посадовими особами.

Я спираюся на зв’язок між усіма цими функціями.

Чи є у дипломатів спеціальний лексикон? Ще на початку дев’ятнадцятого століття Людвіг Берн, відомий німецький дипломат того часу, сказав: «Дипломатія — це говорити французькою, не говорити нічого і казати неправду». Я б не заходив так далеко, але думаю, що з роками багато хто помітив, що дипломати дійсно використовують мову в особливий спосіб. Джон Кеннет Гелбрейт у 1969 році зауважив, наводячи лише один приклад: «Існує небагато залізних правил дипломатії, але для одного з них немає винятків: коли офіційна особа повідомляє, що переговори були корисними, можна сміливо зробити висновок, що досягнуто не було нічого».

Думаю, не варто продовжувати цю тему. Очевидно, що в дипломатичній професії ми маємо спеціалізовану лексику. Ми використовуємо звичайні слова у незвичайний спосіб. Так само, ми вживаємо неординарні висловлювання у часто незрозумілий для інших контексті.

Чи мають дипломати спільну ідеологію вирішення проблем? Артур Голдберг якось зауважив: «Дипломати вирішують усі проблеми одним відкритим ротом». Це не є несправедливим зауваженням, оскільки, як зазначав А. Вітні Грісвальд ще в 1960 році, «Дипломатія повинна тримати речі на стадії переговорів». Звичайно, ми всі знаємо, що деякі дипломатичні професіонали, особливо в колишньому радянському союзі, додали до цього ще один висновок: «Що моє — моє, а що твоє — підлягає обговоренню». Але в будь-якому випадку, очевидно, що існує спільна ідеологія дипломатів, яка наголошує на врегулюванні розбіжностей між країнами шляхом переговорів і мирної, а не насильницької взаємодії.

Чи є у дипломатів спільний набір навичок? Я думаю, що базові вміння, необхідні дипломатам для виконання вищезгаданих завдань, є однаковими в усі часи і в усіх країнах. Деякі з них походять, як казав Франсуа де Кал’єр, від природного таланту, але більшість, на мою думку, набуваються лише завдяки професійній підготовці та досвіду. Ці навички також є взаємодоповнюючими і поділяються на п’ять широких взаємопов’язаних категорій: агенція, адвокація, звітність, консультування та управління. Я дуже швидко пробіжуся по них та підведу підсумки, щоб ми могли поїсти.

Як представники своїх урядів, дипломати повинні розвивати, по-перше, майстерність у мистецтві ведення переговорів. По-друге, демонструвати здатність оперативно і авторитетно реагувати на позицію приймаючої країни з боку свого уряду. По-третє, здатність додавати принаймні видимість вірогідності до тих ідей, які вони доносять до аудиторії. По-четверте, точність висловлювань як рідною, так і іншими мовами. По-п’яте, глибоке занурення в історію та культуру власної нації.

Як захисники політики і перспектив своєї країни, дипломати повинні уособлювати, по-перше, довіру, що походить від розумної відданості її інтересам та політиці, яка випливає з цих інтересів; по-друге, дар політичного розрахунку; по-третє, такт; по-четверте, емпатію і здатність допомогти приймаючій країні переосмислити її інтереси так, щоб вони були сумісні з інтересами власного уряду; по-п’яте, вільне володіння домінуючою мовою приймаючої країни і основною дипломатичною мовою її столиці; по-шосте, привітність і врівноваженість, які дозволяють не зважати на несприятливі обставини.

Як кореспонденти, дипломати повинні уособлювати гостроту спостережливості і точність пам’яті; по-друге, розсудливість; по-третє, витончену пристосованість до життя в чужих культурах; по-четверте, легкість у спілкуванні з широким колом осіб і груп, що дозволяє їм легко ділитися таємницями; і, по-п’яте, вміння бути стислими, яскравими, але скрупульозно точними літераторами.

Як радники своїх урядів, дипломати повинні мати репутацію безкорисливої відданості інтересам своєї країни; по-друге, бути добре обізнаними з історією країни перебування, в тому числі з історією її відносин з їх власною країною; по-третє, мати тонке відчуття того, як формується політика в їхньому уряді; по-четверте, бути здатними оцінити, коли і як представити уряду рекомендації щодо зміни курсу дій або прохання про нові інструкції; і, по-п’яте, вміти дозволити іншим привласнити собі заслуги за видатні політичні інновації або успіхи.

Як захисники інтересів та репутації свого народу на чужині, дипломати повинні демонструвати, по-перше, турботу про своїх співвітчизників і відданість служінню їм; по-друге, розуміння комерції і фінансів; по-третє, володіння основами військової справи; по-четверте, знання дипломатичної практики і міжнародного права.

Ці двадцять п’ять основних навичок, які я окреслив, є результатом навчання та досвіду. Щойно дипломати опановують їх на належному рівні, вони стають спроможними виконувати завдання, які на них покладає їхня батьківщина.

Чи існує професійна етика в дипломатії? Ну, Талейран, один з найвідоміших дипломатів двохсотлітньої давнини, якось зауважив: «Єдиний хороший принцип — це не мати жодного». Насправді, загальне враження про дипломатичну професію полягає в тому, що вона є хитромудрою.

Але я б стверджував, що насправді існує професійний набір етичних норм, які ще не сформувалися, але дуже добре відомі представникам цієї професії. Згадаймо хоча б на мить наголошення на захисті конфіденційної інформації; колегіальність між дипломатами в іноземній столиці або в багатосторонньому середовищі; почуття обов’язку перед власним урядом; обмежені очікування, щодо порушення цих правил іншими дипломатами; і, нарешті, відданість побудові міжнародної системи, яка сприяє вирішенню проблем ненасильницькими засобами; увага не лише до державних, а й до системних причин.

Тож я б зробив висновок, що дипломатія дійсно має всі атрибути професії, які, однак, залишаються на стадії формування. Я знову звертаюся до думки Франсуа де Кальєра, яку він висловив у 1897 році американцю Герберту Г.Д. Пірсу: «Так само, як ми б не довірили корабель в руки командира, необізнаного в навігації, чи армію під командування генерала без військової підготовки, ми не повинні довіряти зовнішні справи нашого уряду людям, які не володіють знаннями з різних дисциплін, що складають дипломатичну науку».

Цікавим у цій заяві є те, що до 1840 року було немислимо, щоб політик був призначений командиром бригади в американській армії, тоді як у попередні роки це було звичайною практикою. Приблизно в той же час було немислимо, щоб хтось, хто отримав медичну освіту як перукар і за сумісництвом м’ясник, був допущений до роботи в лікарні, і немислимо, щоб хтось, хто не може продемонструвати глибоке знайомство з принципами права, був допущений до практики в суді. Отже, це не тривіальне твердження, яке роблять де Кал’єр і Пірс.

На завершення дозвольте мені знову процитувати де Кальєра, який, на мою думку, є чи не найвидатнішим письменником, що писав про професію дипломата. Він зазначає: «Навіть у тих випадках, коли успіх супроводжував зусилля дипломата-аматора, цей приклад слід розглядати як виняток, бо людський досвід свідчить, що для кваліфікованої роботи потрібен кваліфікований робітник».

Йдеться про те, що працівники та працівниці повинні не лише володіти своїми навичками, але й вважатися такими, що володіють цими навичками в унікальній мірі. У темі, яку я розглядаю, на кону стоїть питання про те, чи можна отримати народну і політичну підтримку досить самоочевидного твердження де Кал’єра про те, що для виконання якісної роботи необхідна добре-кваліфікована людина.

Як я вже казав на початку, дипломатія — це транснаціональна професія, яка не є унікальною для якоїсь однієї країни, і все ж для того, щоб вона стала професією, на мою думку, необхідне лідерство з якогось конкретного боку. У зв’язку з цим зазначу, що професіоналізація духовенства, медичної професії та військових вперше виникла в Сполучених Штатах. Немає нічого дивного в тому, що Сполучені Штати відіграли провідну роль у формуванні сучасних професій. Чому б подібному не статися і з дипломатією?

Переклад: Софія Панченко

Понад 2 роки українці живуть в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, а українське військо потребує все більше озброєння. Сьогодні приватні підприємства, що виготовляють зброю, відіграють критичну роль в обороні нашої країни. У цьому дописі ми поговоримо про те, чому приватні виробники є ефективними постачальниками та з якими перешкодами вони зіштовхуються.

Поява приватних виробників зброї в Україні

Для оборонного комплексу Сполучених Штатів чи країн Західної Європи поставки озброєння від бізнесу далеко не є чимось особливим, чого не можна було сказати про Україну часів становлення незалежності. Перші приватні виробники виникають у нас в країні з 2014 року. З початком російської агресії виникає потреба закрити позиції в озброєні, що не могла покрити держава. До цього виготовленням української зброї займався державний концерн «Укроборонпром», що об’єднував всі державні підприємства в цій сфері. В той час скасовується будь-яке ліцензування виробництва оборонної продукції та продукції подвійного призначення.

З роками частка держави в індустрії починає знижуватись. Якщо 2015 року частка приватних виробників складала 23% від усього обсягу державного замовлення зброї, то вже 2020 року кількість замовлень перевищує половину та зростає до 54%. Станом на 2024 рік медіа говорять вже про близько 400 приватних компаній та близько 100 державних у військовій галузі.

Чому приватні виробники займають все більшу частку ринку озброєнь?

Ефективність приватних компаній у військовій сфері пояснюється простими економічними принципами. Приватний виробник озброєння, як і будь-який приватний виробник в будь-якій сфері, завжди є на крок попереду державної компанії, бо розпоряджається та ризикує власними коштами. Успіх чи провал залежить виключно від власних рішень виробника, саме тому приватні підприємства є більш гнучкими. Вони зацікавлені надавати відповідний товар швидко, витрачаючи при цьому оптимальну кількість ресурсів. Бізнес легше адаптується до поточних потреб, тому отриманий прибуток вкладається у перспективні проєкти й зразки озброєння та військової техніки.

Перешкоди для розвитку

Однак для приватних виробників досі існують гальма. В Україні діє ліцензійна та дозвільна системи на виробництво зброї та боєприпасів. Ліцензійна вимагає виконання виробником спеціальних умов такі як техніка безпеки, вимоги до приміщення для виробництва та персоналу тощо. Навіть при наявності у виробника ліцензії на виготовлення певного виду зброї, кожна операція підприємства повинна підкріплюватися окремим дозволом від МВС, що має ідентичну процедуру з ліцензійною системою. Невиконання дозвільних умов виробником може тягнути за собою позбавлення волі від 3 до 7 років, або до 12 років для організованої групи осіб, згідно з статтею 263-1 ККУ.

Як висновок, бюрократія затягує процес виробництва, а також з’являється простір для корупції та залякування підприємців.

Вирішити проблему має намір законопроєкт №11073, що пропонує декриміналізувати виробництво зброї, залишивши лише адміністративну відповідальність.

Складна ситуація присутня й в галузі виробництва дронів. Хоч в червні 2023 року товари, що використовуються для потреб виробництва або ремонту безпілотних систем було звільнено від ПДВ та ввізного мита – цим митним режимом можуть скористатися лише ті підприємства, що входять в перелік Державної Митної Служби. Бюрократична тяганина в укладанні спеціальних контрактів уповільнює швидкість закупівель комплектуючих та, як наслідок, саме виготовлення озброєння. Крім цього, контракти створюють простір для корупційних схем та формують нерівні ринкові умови для підприємств, що не працюють через державні замовлення, а передають дрони, наприклад, через волонтерів. Таке, на жаль, відбувається й з іншими типами озброєнь.

Сьогодні зброя є екзистенційним об’єктом для українців. Зброєю ми обороняємось від зовнішнього ворога, захищаючи своє життя, майбутнє та власність. В умовах нестабільної іноземної допомоги Україна повинна виробляти якомога більше зброї всередині самої країни, тому зникнення перепон на шляху приватних виробництв буде тільки позитивним явищем, що зміцнить армію.

Головне, що важливо пам’ятати – російська федерація хоче бачити Україну без зброї. Наша задача – цього не допустити.

Повномасштабне військове вторгнення росії на територію України сколихнуло весь світ. російська агресія призвела до накладення наймасштабніших та безпрецедентних санкцій, які, здавалося б, мали знищити економіку росії.

Так, з 2022 року на росію накладено 14 пакетів санкцій, ініціаторами яких є Європейський союз, а також США, Канада, Великобританія, Японія, Південна Корея, Австралія та ряд інших країн. За інформацією глобальної бази даних щодо відстеження санкцій Castellum, з кінця лютого 2022 р. на рф накладено понад 16 тис. обмежень, а загалом із 2014 року — більш ніж 19 тис. Було заморожено понад 300 мільярдів доларів активів Центрального банку рф та інших російських банків, а також запроваджено жорсткі обмеження на експорт ключових товарів. За оцінками аналітиків, відтік капіталів з рф за кордон торік зріс на 143 млрд доларів.

Та попри всі докладені зусилля, росія досі функціонує як держава, має ресурси на торгівлю та цим продовжує впливати на світову економіку. МВФ прогнозує, що цього року зростання ВВП росії становитиме 2,6%. Це значно більше, ніж у Великобританії (0,6%) та ЄС (0,9%). Аналогічно, дефіцит бюджету росії залишиться на рівні нижче 1% ВВП. Чому ж так вийшло?

Відповідь на це питання – глобалізація економічних процесів. Завдяки довгим ланцюгам постачання і певним прогалинам у санкціях рф знаходить способи обійти обмеження. Для цього російські підприємці використовують міжнародні корупційні зв’язки, посередників із третіх країн та «сірі» схеми торгівлі.

З огляду на те, що запроваджені проти росії санкції поки що не забезпечують її повної міжнародної ізоляції, країна переорієнтовує свою економіку, у тому числі торгівельні операції, на країни Азії, Південного Кавказу та Близького Сходу. За даними ForbesUA, найбільші торгові потоки у 2022 році з росією наростили Туреччина, Казахстан, Вірменія, Узбекистан і Киргизстан.

Паралельно спостерігається значне збільшення обсягів торгових операцій між західними та зазначеними вище країнами. Водночас помітно різке зростання експорту з країн Європейського Союзу до Киргизстану та Казахстану товарів подвійного призначення (тобто таких, що можуть бути використані як для цивільних, так і для військових цілей). Такими товарами часто є мікрочіпи або засоби зв’язку, які згодом використовуються російськими військовими. І, незважаючи на усі зусилля, до повного режиму екстериторіальних торговельних санкцій, які забороняють будь-якій іноземній компанії торгувати з росією, ще далеко.

Товари, що підпадають під санкції, можуть також ввозитися на територію росії як транзитні, без сплати мит або будь-якого контролю, якщо вони призначені для постачання до країн Центральної Азії та Південного Кавказу. Після цього вони можуть залишатися в росії для використання виробництвами на підприємствах військово-промислового комплексу.

російські компанії також навчилися обходити санкції, спрямовані на природні ресурси, зокрема на нафту та газ. Теоретично, збут російської нафти країнам Заходу не повинен перевищувати верхній ліміт (60 доларів за барель), що мало б величезний вплив на прибутки росії.

На практиці це обмеження обходиться завдяки великому «темному» флоту незастрахованих суден і використанню бухгалтерських лазівок. І поки країни, що запровадили санкції, намагаються посилити обмеження, державна скарбниця росії продовжує наповнюватися.

Іран, друга країна за кількістю накладених санкцій, є важливим союзником росії. Так, Іран має багаторічний досвід обходу міжнародних обмежень – чим і допомагає росії. У партнерстві ці країни займаються пошуком сприятливих логістичних маршрутів задля уникнення санкцій, мита, тощо; здійснюють купівлю-продаж різних видів зброї; діляться технологічними здобутками.

Отже, на сьогодні росія перебуває під найбільшою кількістю санкцій у світі. Ці санкції мають певний вплив на росію, послаблюючи її економіку і ускладнюючи шляхи доставки товарів. У відповідь росія активно шукає способи обійти обмеження, використовуючи міжнародні корупційні мережі, посередників з інших країн та недосконалість санкцій. Від накладених обмежень відчутно потерпають багато російських фізичних та юридичних осіб. І все ж, хоча санкції не призведуть до припинення війни в короткостроковій перспективі, вони є демонстрацією недопустимості жорсткої агресії та погіршують життя російських еліт і звичайних громадян.

Авторка: Дар’я Гросул

2024 рік — рік масштабних змін.

Саме у 2024-му відбудуться вибори в Європарламент і в низці європейських країн, цього року обиратимуть нового Президента США, а також переоберуть владіміра путіна на посту президента рф. Паралельно з цим на Заході починають зростати ультраправі партії, які обіцяють скоротити, або взагалі припинити підтримку України. Може виникнути питання: чому вони пропонують це зробити? У цій статті дізнаємось про причини зросту ультраправих партій, розберемося чи є вони загрозою нашій безпеці і що робити з їхнім зростанням?

Чому відбувся такий стрімкий злет ультраправих?

Популярність ультраправих рухів у кожній державі має свої причини, проте спільним їх підґрунтям є підйом антиелітаризму. Популісти звинувачують «еліти» у всіх бідах: у допущенні економічної кризи, у зростанні тероризму в Європі та у війні в Україні. Населення починає нормалізувати ультраправі партії, коли бачить, що тези з їхніх повсякденних розмов повторює якийсь політик.

Ультраправі здобувають так прихильність робочого класу, який вважає, що треба «сильну партію, або господарника, який прийде і порядок наведе!». Таким чином відбувається пролетаризація ультраправих і вони забирають до себе потенційних виборців лівих партій.

Популісти бажають долучити якнайбільше малоосвічених громадян на свою сторону. Саффолкський університет нещодавно проводив передвиборчі опитування у США, у яких досліджувалися передвиборчі вподобання людей за різними характеристиками, включно з рівнем освіти. Опитування показує тенденцію, що люди з меншим ступенем освіти підтримують Дональда Трампа, який виступає з авторитарною риторикою, і також проти підтримки України і за «закінчення війни за один день». Натомість бакалаври, магістри та доктори наук та філософії здебільшого підтримують Байдена.

Також люди хочуть покращень прямо зараз. Ультраправі вміло використовують це бажання як спосіб підняти власну популярність і пропонують прості рішення для складних проблем. Медіа «традиційних» партій виставляють ультраправих як закам’янілих у своїх поглядах і вважають, що вони не можуть швидко реагувати на виклики. Але все навпаки. Ультраправі дуже добре вміють підлаштовуватись під запити суспільства. Хвилює загроза тероризму? Обмежимо міграцію з мусульманських держав. Стане безпечніше, збережемо «чистоту нації». Триває економічна криза? У ній винна минула влада, яка не змогла її подолати, бюрократи з ЄС, які перешкоджають економічному зростанню і фінансово-матеріальна підтримка України! Тому електорат ультраправих партій не задумується про довгу перспективу, а зосереджує увагу на тому, щоб прямо зараз всі проблеми вирішили. Натомість «традиційні партії» не вміють так «жонглювати» власними поглядами і спекулювати на актуальних проблемах, оскільки в очах електорату саме ці партії допустили їх.

Популісти ще підіграють на питанні антиміграційної політики і поширюють стереотипи про українців, то вони сидять на соціалці та не працюють, то навпаки — крадуть роботу. росія через власні медіа та людей допомагає їм у цьому, і населення починає більше вірити таким стереотипам. Також росія робить вкиди, що Україна продає зброю, яку постачають союзники, на чорному ринку, зокрема ХАМАСу. Цей фейк швидко спростували, але випадок дуже показовий. Після нього багато ультраправих політиків та журналістів поширили цей фейк у соціальних мережах та власних медіа. І ще не варто забувати про апелювання до різниці в культурному плані між українцями і будь-якою іншою європейською нацією.

Ультраправі ще пом’якшили власну риторику щодо ЄС: з «розпустити» до «реформувати зсередини». Це також загрожує Україні, оскільки будь-які чвари всередині Європи перешкоджатимуть постачанню озброєння і фінансової допомоги. А «реформування ЄС» точно означатиме його послаблення, що знову стає на заваді об’єднанню Європи.

Чи загрожують нам ультраправі?

Зростання популізму в Європі та США справді є загрозою для нашої безпеки, особливо коли зброя і гроші від союзників потрібні нам ще «на вчора». Але ультраправі довго не триматимуться на плаву, оскільки не дають справжньої альтернативи демократії, а відхід в сторону автократії виборці вважатимуть кроком назад. «Прості рішення» рано чи пізно перестануть діяти і популярність популістів почне спадати.

Хорошим прикладом спаду популярності ультраправих є партія «Право і Справедливість» (далі — ПіС) у Польщі. На нещодавніх виборах вони набрали найбільше голосів в порівнянні з іншими партіями, але не змогли зробити власну коаліцію. Причини їхнього зниження рейтингу полягають у тому, що вони почали робити дії, які не сподобались полякам. Вони посилили заборону на аборти, що призвело до протестів, але влада так і не відкликала своїх рішень.

Також ПіС заборонила хутряну промисловість. Це може звучати навіть добре, але таким чином партія пішла проти власного ж електорату, ядро якого складається з селян і жителів невеликих міст.

Вони хотіли виправити всі невдачі відволіканням уваги на опонентів. У вересні 2023 року тодішній міністр оборони Польщі розкрив «оборонну стратегію» 2011 року, яка передбачала відхід за річку Вісла, що означало б окупацію 40% території Польщі росією. Цей план розробили за часів коаліції Громадянської Платформи Туска, яка знову повернулась до влади минулого 2023-го року. Але важливо зазначити, що такі плани повинні були узгоджуватись з НАТО. А в 2013 році гриф «цілком таємно» було знято, що означає про вірогідну зміну стратегії ще в часи влади Туска.

Останньою спробою врятувати становище ПіС стало повторне підігравання електорату. Тодішня влада заборонила імпорт зерна з України, щоб «захистити власних фермерів від зростання цін». Вишенькою на торті стала відсутність дій уряду на блокування польськими протестувальниками в’їзду фур в Україну. Однак жодне з цих «простих рішень» не врятувало ПіС від програшу на останніх виборах.

Чи можемо ми знизити їхню популярність в Європі? (ред. замість висновку)

Так, це можливо зробити. Наша влада повинна інвестувати гроші на медіа, спрямовані на західну аудиторію. У нас є хороший приклад United24, який набирає багато переглядів у соціальних мережах, а крім них ще й багато донатів. Також цей проєкт фінансують корпоративні донори, а не держава. Ще можна відмітити The Kyiv Independent і державний UATV English.

На противагу їм, є і поганий приклад, як канал The Gaze, який фінансує Мінкульт і відео якого збирають всього лиш до 200 переглядів. Лише на створення відео було витрачено близько 35 (!) млн. грн за перші чотири місяці, а на весь проєкт загалом більше 60 млн. грн.

Чому ж так трапилось? Більшість новин журналісти The Gaze просто переписують з популярних видань. Переписують, щоправда, якісно, автентичність текстів складає близько 90%. Виникає питання: навіщо комусь, наприклад, у Великобританії читати якийсь ще ресурс крім BBC, The Daily Telegraph, The Guardian тощо, якщо різниці справді немає?

Шляхом вирішенням цієї проблеми є нарощування власної медіа-імперії. росія вкладала протягом десятиліть значні кошти у власні медіа за кордоном. Аналітики Debunk.org підрахували, що росія витратила близько 350 млн. дол. лише на RT, а на держпропаганду (в росії і поза нею) — 1,9 млрд. дол. Тому критично важливо вкладати гроші в медіа. І не повторювати помилок The Gaze. Треба надалі робити і просувати онлайн-медіа, не забуваючи й про телебачення та паперові видання. Якщо цього не робити, то європейці та американці й надалі сумніватимуться у підтримці України.

Особливо нам треба висвітлювати злочини росіян. Після трагедій в Бучі та Ірпені і відвідин в ці міста іноземних політиків, їхнє уявлення про росіян почало руйнуватись, а розуміння важливості підтримки нас збільшилось, тому нам почали надавати набагато більше зброї.

Автор: Олександр Яловіца, дописувач Редакції УСС.

«Ukrainian Renaissance»: розповідаємо про те, як минула подія та як вона вплинула на мислення людей

22-23 липня 2023 року разом з іншими громадськими організаціями та ініціативами ми провели міжнародну конференцію «Ukrainian Renaissance» у м.Івано-Франківськ.

Яка роль молоді у наближенні України до Перемоги та у повоєнній відбудові? Як кожен з нас може уже сьогодні вплинути на суспільно-політичне життя країни? Економіка, політика, уроки війни та суспільство: якою ми бачимо майбутню Україну та покоління, що її творить?

Про ці та інші запитання ми чимало говорили на конференції. Захід відбувся двома мовами: англійською та українською.

2 дні конференції
36 неймовірних спікерів-експертів
Близько 100 учасників з України, Чехії, Колумбії, Ірландії, Бразилії

Протягом двох днів конференції разом з українськими політиками, журналістами, економістами та підприємцями ми мали надзвичайно важливі лекції та панельні дискусії про економіку, філософію, політологію, війну, волонтерство та суспільство.

Говорили і про можливості покращення якості співпраці громадських організацій, бізнесу та влади.

Зокрема, онлайн-лекції для студентів проводили:

заступник Міністра освіти Михайло Винницький;
історик, народний депутат України Володимир В’ятрович;
доктор економічних наук Роман Шеремета;
білоруський опозиційний політик і економіст Ярослав Романчук.

Офлайн-лекції читали десятки спікерів, серед яких:

письменник та кінодраматург Володимир Єшкілєв;
доктор медичних наук Михайло Пустовойт;
директорка платформи «Промприлад.Реновація» Людмила Крижановська;
співзасновник ГО «Київський Гуманітарний Штаб» Анатолій Дідик;
директорка з розвитку компанії «23.restorany» Оксана Камінська;
громадський діяч та шеф-редактор Івано-Франківської агенції новин «Galka.if.ua» Вадим Войтик;
головний редактор видання «Galka.if.ua» Роман Турій;
начальник відділу молодіжної політики Департаменту молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради Мар’яна Циганин;
громадський та політичний діяч Денис Зейналов;
директорка Bendukidze Free Market Center Наталія Мельник;
директор з Training & Engagement в European Students For Liberty Кевін Фланаган;
директор з регіонального розвитку УСС Аділь Абдураманов;
ректор Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Ігор Чудик;
колишній радник Європарламенту, директор ліберального інституту (м. Прага) Мартін Панек;
директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери Ярослав Коретчук;
доктор політичних наук Василь Остап‘як;
доктор економічних наук, професор Іванна Запухляк;
доктор філософських наук, професор Володимир Сабадуха;
кандидат економічних наук, доцент Леся Вербовська;
телеведуча та журналістка Марися Томашевська;
громадська активістка та психологиня проекту «Перший добровольчий хірургічний шпиталь» Євгенія Ступнік;
голова Молодіжної ради Івано-Франківська та директор ГО «Між іншим» Владислав Соха;
меценат, підприємець та член правління Бізнес-асоціації Івано-Франківська Віктор Вінтоняк;
громадський активіст, керівник ініціативи «Перший добровольчий хірургічний шпиталь», директор та засновник групи компаній «БРАСС» Станіслав Онищук;
голова громадської організації «Д.О.М.48.24» Наталія Вишневецька;
ректор Львівського інституту менеджменту Василь Миронюк;
доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Михайло Пустовойт;
аналітик у Liberal Institute Яна Гальвіс;
чеський економіст Павел Потужак;
програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut Ян Мошовський.

Дякуємо усім спікерам за долученість!

Відгуки організаторів та учасників про конференцію

Станіслав Онищук, співорганізатор конференції та спікер

Конференція пройшла чудово. Добре те, що було багато спікерів та учасників з-за кордону — це зробило можливим реальний обмін думками між українцями та людьми з різних куточків світу (Чехії, Колумбії, Бразилії, Австралії, Ірландії). Це дало різноманітність доповідей, цікаві обговорення між відвідувачами, корисний нетворкінг між учасниками і лекторами. Цікавою інтерактивною частиною була доповідь заступника міністра освіти та науки Михайла Винницького, де кожен присутній міг поставити запитання і отримати відповіді щодо майбутнього освіти в Україні. І найголовніше — сама атмосфера, настрій конференції — було конструктивно, дружньо, цікаво і оптимістично. Такою ж вийшла дискусія про відбудову України. Вважаю, що завдяки всій команді організаторів, конференція вдалася на всі 100%!

Максим Брикса, головний організатор проєкту

Це був надзвичайно великий захід для Івано-Франківська, який реалізувала доволі маленька, але вмотивована команда. Мені надзвичайно приємно розуміти, що нам вдалось зібрати таку велику кількість українських та іноземних студентів з метою обговорення подальших дій для відбудови країни, а в особливості побудови нових якісних державних структур, економічні реформи, створення умов для реабілітації військових та інтеграції країни в ЄС. Важливо розуміти, що відповіді на такі питання потрібно мати вже зараз, щоб приступити до процесів відновлення якомога швидше. Тому «Ренесанс» — чудова подія, яка змогла залучити зацікавлену молодь до обговорення цих питань.

Євгенія Наумук, Прихильниця ГО «Українські Студенти за Свободу»

Конференція «Ukrainian Renaissance» була гарною змогою побачити Івано-Франківськ, познайомитися з частиною міжнародної спільноти Students for Liberty, а також почути думки цікавих спікерів стосовно теми, яка цікавить молодь України: як ми будемо відновлювати свою країну.

Різноманітна освітня частина, насичена програма, чудові організатори, круті учасники та просто незабутні 2 дні — ось яким був український Ренесанс!

Ангеліна Однойко, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»

Ми та ще багато активістів (наша велика команда) організовували міжнародну англомовну конференцію у Франківську на тему відновлення України в умовах війни і повоєнного часу!

Серед спікерів та учасників були люди з Чехії, Ірландії, Австралії, Сполучених штатів Америки та ще багатьох країн!

Ми підіймали питання щодо відновлення економіки, розвитку освіти, бізнесу. Представники місцевого самоврядування розповіли, як вони бачать період відбудови і які дії вже проводяться!

Ми маємо сподівання, що відбудова не за горами і спільними зусиллями український народ збудує найкращу версію держави!

Андрій Прохорчук, учасник конференції

Насправді Ukrainian Renaissance для мене вже з моменту подорожі став унікальним досвідом: ми з сестрою спали на вокзалі. А опісля цього чарівного кемариння в Станіславі, ми вирушили ще сонними вуличками до університету Нафти і Газу. Одна з організаторок грала вічну класику на фортепіано настільки імпресивно, що вайб задався на наступні два дні і будь-що не змогло його перемінити. Загалом дуже різні відчуття у мене. На одній хвилі спілкуватися з деканом економічного факультету з Чехії, намагання переповісти новим друзям смішну історію, до того ж англійською, бажання віднайти відповіді разом із ще більшою кількістю запитань та можливістю розширити горизонти власних думок. А ще я усвідомив, що у своїх спробах щось змінити я дійсно не один — ось про що для мене конференція.

Я безмежно радий за цей досвід, хоча момент із подвійним перекладом не дуже кайфовий, однак і в цьому був плюс — додаткова практика англійської.

Анна Березіна, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»

Конференція “Ukrainian Renaissance” стала для мене великим відкриттям цього літа. Для того, щоб організувати подібне у відносно невеликому місті треба було прикласти дуже багато зусиль і я пишаюсь тим, що була частиною організаційної команди.

Сподіваюсь, що учасникам теж сподобалось те, що ми зробили! Ці два дні були наповнені цікавими лекціями (які було дуже складно обирати, бо хотілось потрапити на всі) та новими знайомствами. Це був неймовірний досвдід. А також я дуже вдячна Students for Liberty за допомогу та підтримку! Впевнена, що наступні наші заходи будуть ще крутішими!

Штепан Ковар, організатор, член Czech Students for Liberty

Конференція стала для мене справжнім відкриттям, Було абсолютно ясно, що Україна досягла значного прогресу, але попереду ще залишилось багато важливої роботи. Наприклад, ми багато говорили про необхідність відкритих кордонів із сусідніми країнами та створення умов для приватизації державних підприємств. Було цікаво побачити, як досвід Чехії з купонною приватизацією може запропонувати цінні «інсайти» та напрацювання для власного шляху України.

Деякі конкретні кроки до більшої свободи можуть початися навіть до того, як амбітні та великі цілі будуть повністю досягнуті. Проте всі зійшлися на думці, що першочерговим завданням таки є забезпечення суверенітету України та вигнання абсолютно усіх окупантів з України. Оскільки Україна безпосередньо стикається зі своїми викликами, зрозуміло, що світ має підтримувати її, як у плані моральної підтримки, так і матеріальної допомоги.

Ця конференція показала цілком очевидне: боротьба України за свободу виходить далеко за її межі. Ситуація з російською окупацією українських територій підкреслила необхідність ширшого підходу, який передбачає міжнародну співпрацю та гарантії безпеки України, можливо, навіть вступ України до НАТО в майбутньому.

Загалом, конференція «Українське Відродження» стала неймовірною нагодою для учасників поділитися своїми думками, повчитися одне в одного та підкріпити свою відданість цінностям Свободи. Подія не лише пролила світло на завдання, які ще стоять попереду, але й підкреслила, наскільки важливою для втілення цих мрій є глобальна підтримка. Вдячний ГО «Українські Студенти за Свободу» і особливо Максиму та Станіславу з «Першого добровольчого хірургічного шпиталю» за спільну організацію конференції разом з нами!

Ян Мошовський, програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut

Вільна Україна — це не тільки клопіт українців, а й інтерес всього ліберального світу, тож вигнання загарбників — лише перший крок до цього. На конференції ми говорили про майбутні можливості створити більш ліберальну, проринкову та процвітаючу Україну, інтегровану у світову спільноту. Ми спілкувалися з економістами, стратегами та дипломатами, а також освітянами, активістами та самими студентами — зі всіма тими, хто має право голосу щодо поточного напрямку подій та вірить, що має вплив на ситуацію. Мені було особливо приємно побачити, як молодь взяла на себе ініціативу в цьому обговоренні – тепер усім, хто був присутнім на заході, зрозуміло, що Українському Відродженню бути, а його головним рушієм стануть студенти.

Дякуємо усім, хто доклав зусиль до організації конференції та до її проведення! Впевнені, що нам частково вдалося сформувати бачення шляху, який Україна може пройти після війни та разом із усіма присутніми обговорити, як, починаючи із себе, на наближення перемоги можна впливати уже зараз. Формуймо «українське Відродження» разом та будуймо вільну, квітучу Україну!

До нових зустрічей!

Організатори події: ГО «Українські Студенти за Свободу», European Students for Liberty, Czech Liberal Institute, ГО «Спрямована Дія».

Згадки про нас у медіа:

Проєкт «Подружки»

Агенція новин «Galka»

📸 Більше світлин із заходу ви знайдете за покликаннями: BRASS, від фотографів УСС та знімки з коптера (Штепан Ковар).

Відкрита реєстрація на І Український Лібертаріанський Кінофестиваль для учасників та глядачів!

▪️ Провідна тема – Свобода, будь-то індивідуальна, політична чи навіть економічна.

Дата: 1 & 2 липня 2023 | 12:00 – 19:00 (CET+2).
Локація: простір iHub, м. Київ, вул. Хрещатик, 10.

🖇У статті:

Про ГО «Українські Студенти за Свободу» (організаторів)
Для учасників (конкурсантів): номінації, вимоги до робіт та нагороди
Для глядачів: програма, вхідний квиток
Як стати частиною фестивалю?

«Коли зміна?» — питають режисери, оператори та актори напередодні знімального дня. «Коли зміни?» — питає проактивна українська молодь.

Для нас ці питання повʼязані не лише грою слів, а й прагненням до якомога більшої Свободи, запалення її вічного яскравого вогню. Наша громадська організація вже 6 років говорить про цю цінність на лекціях, тренінгах, воркшопах, освітніх таборах.

Настав час кіно, щирого, чесного, авторського. Кіно, де прагнення до Свободи таке по-українськи правдиве й щемке.

Якщо Свобода та відверте кіно про неї торкаються вашої душі та не залишають вас байдужими, запрошуємо відвідати І (перший) Український Лібертаріанський Кінофестиваль жанру ігрового та документального короткометражного кіно, організований за підтримки ГО «Українські Студенти за Свободу».

Про ГО «Українські Студенти за Свободу» (організатори)

📌 Хто такі «Українські Студенти за Свободу»?

Ми є всеукраїнською молодіжною громадською організацією, яка розділяє ідеї лібертаріанства. Це означає, що найбільшою цінністю для нас ми вбачаємо Свободу, а у своїй діяльності захищаємо ідеї економічної, політичної та індивідуальної свободи.

Наразі у нашій організації є понад 500 членів та членкинь, а наші осередки представлені у кожному регіоні України.

📌 Чим займається ГО «Українські Студенти за Свободу»?

До повномасштабної війни ми організовували акції та протести проти свавілля влади, були співтворцями законопроєктів, активно адвокатували наші ідеї. Зараз же ми змістили фокус нашої діяльності на просвітницьку та волонтерську діяльність. Звертаємо вашу увагу, що ГО «Українські Студенти за Свободу» НЕ пов’язані з жодною політичною партією і є незалежною організацією!

Проведення «І Українського Лібертаріанського Кінофестивалю» є першим досвідом великого мистецького проєкту в УСС. Ми розширяємо формати та тематики, за допомогою яких ми можемо поширювати наші цінності. Саме кіно, на думку організаторів, є одним з ефективних способів для цього, адже в першу чергу чинить емоційний вплив на глядача.

Наша мета – сприяти розвитку українського незалежного авторського кіно, допомогти митцям у формуванні соціального капіталу та сприяти висвітленню їхньої творчості.

Для учасників (конкурсантів)

Ми запрошуємо українських молодих митців взяти участь у кінофестивалі, подавати свої кінороботи і позмагатися за круті призи!

📌 Які є номінації?

На фестивалі існує дві номінації: «Найкраще ігрове кіно» та «Найкраще документальне кіно».

📌 Вимоги до конкурсних робіт

Робота, що подається конкурсантом на кінофестиваль, має транслювати важливість цінності Свободи. Це стосується її трьох основ:

особистісної: наприклад, питання складного індивідуального вибору людини в умовах тиску суспільства, обставин тощо;
політичної чи економічної: життя індивіда в умовах тоталітарної системи;
національної: наприклад, питання сучасної чи минулої боротьби українців за національне визволення та самостійний культурний і політичний розвиток на особистісному чи загально суспільному рівні.

Однак, навіть цими пунктами ми не обмежуємо вільну авторську інтерпретацію митців в баченні ідеї Свободи в житті людини, суспільства або держави. При відборі робіт фокус-групою увага звертається саме на глибину та комплексність розкриття теми.

Жанр робіт: на кінофестиваль допускаються роботи ігрового і документального жанру.

Тривалість робіт: від 10 до 20 хвилин.

Мова кінострічок: українська або англійська з обов’язковим субтитруванням українською мовою. Вживання інших мов з метою збереження автентичності картини (наприклад, якщо стрічка присвячена проблематиці кримськотатарського народу абсолютно валідним і навіть бажаним є вживання мови киримли) може допускатися за умови наявності українськомовних субтитрів.

На кінофестиваль допускаються роботи, що брали участь в інших фестивалях або були опубліковані раніше, але не пізніше 1 липня 2022 року.

Роботи конкурсантів пройдуть попередній відбір фокус-групою, сформованою з представників кіноіндустрії та членів ГО «Українські Студенти за Свободу». Для цього роботи будуть попередньо зашифровані, що гарантує чесність та неупередженість їхнього оцінювання.

Опісля аплікантам буде надано розгорнутий фідбек щодо їхньої роботи від фокус-групи з відповідним рішенням щодо допуску / недопуску до фестивалю. Безпосередньо на фестивалі роботи буде оцінювати професійне жюрі.

📌 Що отримують переможці?

Одна з головних цілей фестивалю – посприяти розвитку молодих українських митців. Саме тому окрім кришталевої статуетки «Факел Свободи», переможці в двох номінаціях «Найкраще ігрове кіно» та «Найкраще документальне кіно» отримують грошовий приз 8000 грн, а також можливість особистої зустрічі з українським актором та режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим.

Для глядачів та усіх, хто бажає насолодитися українським авторським кіно

Якщо для вас українська кіноіндустрія — це кузня ідей Свободи, запрошуємо на наш фестиваль! Ви познайомитеся із «ковалями», які дбайливо працюють над своїми витворами мистецтва, із молодіжною культурною спільнотою та у спокійній атмосфері насолодитеся фільмами про Свободу, як, власне, ми й обіцяли.

📌 До речі, щодо програми? Що ще окрім робіт конкурсантів?

Окрім конкурсних робіт на вас також чекають ретроспективні фільми про свободу молодих режисерів та обговорення з ними у форматі Q&A. А також TED Talks з представниками сучасної кіноіндустрії. Нудно не буде!

🎟️ Вхідний квиток на фестиваль коштує 250 гривень.

Організаційний внесок покриває харчування протягом двох днів (обіди та кава-брейк). На основі коштів, сплачених за абонемент, також буде формуватися призовий фонд для переможців фестивалю. Тож відвідування фестивалю є цілком вигідним: з нас – останні тренди українського кіно, турбота про ваш комфорт на заході та цікава програма.

«Запали вогонь!» – слоган I Українського Лібертаріанського Кінофестивалю

Як стати частиною Кінофестивалю?

Якщо ви хочете дізнатися деталі й подати свою роботу для участі в фестивалі або ж у ролі глядача насолодитися крутим українським авторським кіно – заповнюйте реєстраційну форму!

⏰ Дедлайн заповнення форми для глядачів & учасників: 28 червня.

Поспішайте зареєструватися, адже кількість місць у глядацьких залах обмежена!

Є питання?

Контакт для зв’язку: Уляна Костенко, головна організаторка фестивалю (+380 99 123 28 48).

Приходьте на зміну уявлення про українське кіно та Свободу, на зміну свідомості та цінностей!

«Russian language – the language of violence» та «Геть росію із ООН»: як минув мирний протест під представництвом ООН у Києві?

8 червня ГО «Українські Студенти за Свободу» організували масштабний протест під центральним представництвом ООН в Україні (у Києві) о 09:00 у зв’язку з підривом Каховської ГЕС, відсутністю будь-якої реакції ООН на це та з привітанням ООН світу з днем російської мови.

На акції зібралось понад 100 активних молодих людей, студентів столичних ЗВО. Молодь прийшла із яскравими плакатами, гаслами та з прапорами. На знак протесту й російську літературу, яку розклали під в’їзними воротами будівлі разом із закликами вигнати державу-агресора із ООН.

«Українці стали свідками не лише чергового брутального військового злочину росіян – підриву Каховської ГЕС – а й прояву імпотенції від органу, який мав би гарантувати та забезпечувати мир у всьому світі. Організація Обʼєднаних Націй замість того, щоби засудити екологічний тероризм росії, привітала всіх з «днем російської мови». російська мова — це мова ґвалтівників у Бучі, мова мародерів у Херсонській області, мова тих, хто просто «виконував наказ» – мова насильства.

Ігнорування міжнародною спільнотою злочинів проти цивільного населення та продовження перебування рф в Раді Безпеки ООН — перетин усіх можливих червоних ліній», – з такими переконаннями ми анонсували акцію. За півдня до чату учасників додалося понад 300 людей. Додатковим викликом було організувати протест під час воєнного стану у країні.

Акцію протесту під офісом представництва ООН в Україні оголосили з наступними вимогами:

визнати у міжнародній спільноті підрив Каховської ГЕС терористичним актом та воєнним злочином з боку росії;
розпочати розслідування підриву та покарати винних;
почати процес виключення рф з Ради Безпеки ООН і припинити толерувати росію та російську мову в ООН.

Ми чітко дали знати, для чого ми прийшли під представництво та з якими гаслами: «Геть росію з ООН!», «Терористам в ООН не місце | #russiaisaterroriststate», «Мова росії — це воєнні злочини», «Russian word of the day = genocide», «Russian word of the day = terrorism», «Russian word of the day = ecocide» — ці та інші гасла були представлені на протесті.

Фото: Гліб Береза / inst: @mofutoh

Що ж відбудеться далі, опісля акції?

ГО «Українські Cтуденти за Cвободу» створили відкритий лист-звернення до ООН двома мовами: англійською та українською. Підписантами листа можуть стати очільники молодіжних громадських організацій країни та лідери студентських самоврядувань.

Спочатку лист направлять до Деніз Браун, чинної голови місії ООН в Україні (з 2022 р.) з проханням донести його до вищих інстанцій, конкретно — до офісу ООН у Нью-Йорку, США.

Окрім цього, під час самого протесту пані Браун запросила Анну Тимошенко, Голову УСС, на діалог з представництвом ООН в Україні.

«Ми домовились, що разом із представниками ООН проведемо Круглий Стіл. Але не із просто представниками ООН в Україні, а із Member States (укр. державами-членами), які щось вирішують. Зважаючи на усе, офіс ООН в Україні не стільки може вдіяти, як центральний офіс Організації, що знаходиться у Нью-Йорку», — розповідає Анна Тимошенко в інтерв’ю для «Суспільне. Медіа».

Круглий Стіл відбудеться уже наступного тижня, у четвер, 15 червня. Одним зі спікерів буде представник Радбезу ООН. Про реєстрацію на подію додатково повідомлять на сторінках залучених організацій.

Через 4 години опісля протесту у соцмережах з’явилася новина про те, що Україна і ООН домовились про евакуацію на окупованому Лівобережжі Дніпра за умови, що росія надасть доступ і гарантії безпеки.

Чи повпливав на це голос студентства України? — безумовно.

Чи зупиниться молодь зараз? — ні. Лише, коли усі вимоги будуть виконані.

Що далі? — боротьба. Разом із цивілізованим світом, який нас чує і може підтримати.

Завершили відкритий лист-звернення такими словами: «Закликаємо ООН звернути увагу на наші вимоги, і нарешті практичними діями довести, що життя людей – простих цивільних, що змушені назавжди покинути свої домівки на тлі масштабної екологічної катастрофи – є найвищою цінністю Організації; що Цілі Сталого Розвитку – не пусті вимоги, а кроки до наближення кращого майбутнього для нас і наших нащадків; і що Організація здатна бути взірцем і гарантом міжнародного миру та безпеки.»