Автор: Річард Гундерман
професор радіології, педіатрії, медичної освіти, філософії, вільних мистецтв, філантропії та медичних гуманітарних наук і медичних досліджень в університеті Індіани. Доктор філософії, PhD (Комітет соціальної думки) з відзнакою Чиказького університету

Посилання на оригінал

«Бекон, Лок та Ньютон — я стверджую, що це без всяких суперечень найвеличніші чоловіки, які коли-небудь жили на білому світі»

— Томас Джефферсон, 1789 рік.

Багато людей забувають, що Джон Лок був лікарем. А навіть багато з тих, котрі пам’ятають про це, думають, що його лікарська практика мало вплинула на нього як на філософа. Проте насправді є глибокі підстави думати, що на погляди Лока вплинула саме його лікарська свідомість. Турбота про пацієнтів зміцнила його повагу до людської індивідуальності в принципі, дала розуміння того, що навіть найавторитетнішу думку потрібно перевіряти (особливо думку державних службовців, які беруться вирішувати, що є кращим для людей, а що – ні) та закріпила у його голові глибоко емпіричний підхід до суті та обмежень людського пізнання. Цей підхід ґрунтується на увазі до реальних результатів, а не до теоретичних прогнозів. Твори Лока ґрунтуються на його медичній діяльності та містять глибоке розуміння медицини.

Завдяки своєму внеску, Лок є мабуть найвпливовішим лікарем в історії людства. Хоч його робота і не відображена в підручниках для медиків. Як великий мислитель епохи Просвітництва, Лок також є одним із засновників економічного та політичного лібералізму, світилом філософії емпіризму. Він вніс мабуть найбільший вклад у розвиток епістеміології та, ймовірно, був тим мислителем, який найбільше вплинув на погляди батьків-засновників Америки. Сучасні основи політичного дискурсу, серед яких і свобода, і природні прави, і представництво народу в органах влади, і право на непокору – все це детально було обдумано у його творах.

Життя Лока

Лок народився у Сомерсеті в Англії. Його батько був адвокатом-пуританином, тож Лок зростав у дуже нон-конформістській родині. Він навчався у Вестмінстерській школі Лондона, а потім – у Оксфордському університеті. Йому не сподобалася навчальна програма, тож більшу частину знань він отримував самостійно. У 20 років здобув ступені бакалавра та магістра, працюючи з хіміком Робертом Бойлем, який описав у свій час взаємозв’язок між тиском та об’ємом газів та з Робертом Гуком, який був одним з перших дослідників мікроорганізмів та ввів термін «клітина» для позначення найменшої одиниці живого.

Перебуваючи в Оксфорді, Лок познайомився і з майбутнім графом Шефтсбері. Лок захопився медициною та переїхав до цього старого чоловіка в Лондон, ставши членом його родини. Медичну освіту Лок отримав аж у 40 років та продовжив свої дослідження разом з Томасом Сіденхемом, «англійським Гіппократом», чий емпіричний підхід до медицини опирався на спостереження за пацієнтами та на веденні детальних записів. Пізніше Лок переконав Шефтсбері лягти на операцію щодо дренування абсцесу печінки – чим, ймовірно, врятував своєму наставнику життя.

У 1672 році Шефстбері призначили лордом-канцлером. Він отримав величезний вплив не лише на британську політику, а й на політичне мислення Лока. На жаль, політична кар’єра Шефтсбері незабаром зазнала краху, після чого Лок виїхав до Франції. Потім він знову повернувся до Англії, але всьому завадила розкрита у 1683-му році змова Рай Хаусу щодо вбивства короля Карла ІІ та його брата Джеймса. Хоч і немає доказів участі Лока, проте підозра на нього впала через членство у партії вігів, яка критично ставилася до ідеї абсолютної монархії, надаючи перевагу парламентаризму. Лок вирішив не ризикувати і знову втік з Англії, цього разу до Нідерландів, де жив більше 6 років.

Людське розуміння

Через рік після повернення у 1689-му році, Лок опублікував 4 великі філософські та політичні праці: «Есе про людське розуміння» у 2 частинах, «Лист про віротерпимість», а також перший та другий Трактати про урядування. Ці твори показують, що він ще задовго до Адама Сміта та Фрідріха Гаєка задумувався про «проблеми знання». Лок, на якого сильно вплинув Сіденхем, стверджує, що людський розум при народженні – це чиста дошка, на яку досвід дає відбитки усіх отриманих нами знань. Лок заперечує широко розповсюджену віру у так звані вроджені ідеї, наприклад про існування Бога, математичні істини та мораль. Він стверджує, що наше почуття ідентичності ґрунтується на безперервності досвіду. І перш за все – на тому, що здатність людини знати щось є обмеженою і це вимагає від нас остерігатися того, щоб відсутність розуміння чогось не призводила до помилкових дій.

Лок є перш за все противником ідеї інтелектуальної гордості, коли людина відкидає думку, що може знати не все, що інші люди мають багато чого, чому нам варто вчитися і що кожному потрібно ще багато вчитися. Як лікар, він ніколи не міг сказати, що бачив все, чи що пізнав найглибші таємниці медицини. Як і його вчитель, Сіденхем, Лок вважав, що людський організм, норма та патологія, настільки складні та багаті, що жоден лікар ніколи не зможе їх повністю усвідомити. Ми можемо здобувати нові знання, але перед нами завжди буде ще довгий шлях. Лок пише:

«Немає нічого більш примхливого, що перешкоджало б нашому розуму, ніж рослини й тварини… Майстерність премудрого та всемогутнього Бога у вражаючій побудові світу та кожної його частинки набагато перевищує можливості розуміння навіть найдопитливішої та найрозумнішої людини – ось вам і концепція великої неосвіченості розумних створінь», – Есе про людське розуміння, книга ІІІ, розділ VI.

Лок був скептиком у найкращому сенсі цього слова. Він вважав, що спостережувані явища завжди повинні переважати над теоретичними судженнями. Думки лікаря та його знання можуть стверджувати, що стан пацієнта завдяки певному лікуванню покращиться, але дивитися потрібно не на теорію, а на пацієнта. І якщо одна методика не спрацювала, то лікарі мусять бути готові розглянути інші. Найважливіші і, певним чином, найреальніші – це ті знання, які не з підручників чи наукових статей, а від конкретного пацієнта. І вся робота лікаря завжди має бути спрямована на найкраще врахування інтересів пацієнта.

Про терпіння

У «Листі про віротерпимість» Лок стверджує, що відкритість до розбіжностей у релігійних переконаннях є християнською чеснотою і що держава не повинна піклуватися про духовне життя своїх підданих, таким чином він висловлює принцип відділення церкви від держави. Обмеження людського інтелекту означають, що жодна особа чи держава не можуть стверджувати, що вони точно знають, у що вірити правильно, а у що – ні. Отже і права інших людей на своє віросповідання варто поважати. Проте терпимість Лока не поширювалася на атеїзм, який він висміював як заперечення самої основи морального та політичного життя.

Застереження Лока щодо терпіння до інших релігійних переконань мають своє відображення і у переконаннях про науку та медицину. Вважати свою методику єдиною вірною – означає підпадати впливу страшної гордині, чи-то з питань релігії, чи з медицини, чи з будь-яких інших, цим самим людина відрізає себе від можливості подальшого навчання. Інші обов’язково бачать речі під іншим кутом і їх точки зору дозволяють побачити те, що ми пропустили. Розум віруючої людини, як і розум лікаря чи вченого, повинен завжди бути готовим до усвідомлення чогось нового. Істини, швидше за все, знаходяться не в непорушних догмах, а в невпинному пошуку нових відповідей на нові запитання.

Визначною чеснотою Лока була не впевненість, а допитливість: постійне прагнення розуміти нове, безупинна перевірка власних припущень та пошук нових можливостей для навчання. Медична практика – це не застосування певних знань до випадків окремих пацієнтів. Навпаки, найкраще це описати як пригоду, яка розгортається у завжди нових обставинах. Старший лікар має більше досвіду, ніж новачок, але порівняно з тим, як Бог знає медицину – обидва вони знаходять дуже-дуже низько. У всіх випадках слід уникати догматизму, про що пише Лок так:

«Той, хто у галузі фізики може викласти певні аксіоми, вивести з них якусь проблему, вирішити її за допомогою наукових методів – той значно розширив наукову думку, можливо заклав основу для нескінченних суперечок. Але якщо він сподівається привести людей за допомогою цих методів до пізнання недуг людського тіла, то він дуже помиляється».

Лок із симпатією ставився б до думки, що пацієнти можуть мати скільки завгодно будь-яких хвороб, що означає, що медичні висновки ніколи не можуть бути остаточними та потребуватимуть постійного перегляду. Бритва Оккама – ідея про те, що слід віддавати перевагу найпростішим поясненням – може мати великий сенс, але людський розум є недосконалим. Тож те, що здається для нього кращим (тобто найпростішим), може бути зовсім хибним насправді. На відміну від математики, де істину можна вивести з визначень, аксіом і теорем, медицина та природничі науки звертаються до сфер, у яких завжди необхідно віддавати перевагу емпіричним підходам.

На відміну від замкнутості, терпимість є ефективною стратегією поширення знань. Уникаючи догматизму та цензури, кожен шукач має більше можливостей зіткнутися з різними точками зору. Такий обмін думок створює середовище, у якому знання найкраще розвиваються. Поки віра, ідеї, наука та медицина залишаються повні ніби-то беззаперечних істин та статики, доти вони не зможуть розвиватися. Але саме обмін різними думками дозволяє усім бачити питання по-новому і стимулює нові відкриття. Лок, ймовірно, з ентузіазмом ставився б до міждисциплінарних конференцій, журналів з науковими статтями і зустрічей професіоналів, які б сприяли такому діалогу.

Перший трактат: проти пригноблення

Найбільший внесок у політичну філософію Лок зробив, написавши 2 Трактати про урядування. Перший трактат критикує працю «Patriarcha» Роберта Філмера (1680), у якому той захищав спадкову та абсолютну владу монарха на підставі того, що Бог дав Адаму та його нащадкам необмежену владу над іншими людьми та всіма земними створіннями. Лок стверджує, що Адам не мав абсолютної влади над своїми дітьми, що влада не повинна передаватися по спадковості і що ніхто не має права поневолювати інших. Крім того, запитує Лок, кого сьогодні можна прямими нащадками Адама?

На перший погляд може здатися, що монархія майже не відіграє ролі у сучасних медицині та природознавстві. Зрештою немає і королів чи королев, медичні заклади часто змінюють керівників. Ніхто не претендує на посаду декана, президента чи директора за правом свого народження. Проте критика абсолютної монархії від Лока не є такою неактуальною для сучасності, як може здатися на перший погляд. І його міркування про це варто дослідити.

Лок – палкий противник пригноблення, репресій за погляди. Він вірить, що любов до істини повинна витіснити всі наші прагнення і що всі чесноти виникають якраз з неї.  Лікарі та науковці повинні бути палкими захисниками істини, навіть якщо такий захист ставить їх по різні боки барикад з керівниками, яким вони підпорядковані. Медичний університет може захотіти зберегти імідж, лікарня – ухилитися від юридичної відповідальності, але з точки зору Лока, лікар має у такому разі навіть поставити під загрозу свої кар’єрні перспективи. Право на совість не може бути обмежене. Лок пише:

«Уява завжди неспокійна і підкидує нам все нові й нові думки, а воля, відкинувши підпорядкування розуму, готова до будь-якого імпульсивного задуму; і в цьому стані той, хто найбільше віддаляється від протоптаного шляху, вважається найкращим кандидатом у лідери, більшість впевнена у ньому. І коли випадок дурнуватої поведінки стає звичаєм, тоді його захищають, ніби це щось священне і вважається нахабством чи божевіллям суперечити та сумніватися у такому рішенні».

Необхідно раз і назавжди відкинути придушення та спотворення ідей, а також будь-які порушення інтересів пацієнтів. Совість лікаря та галузі охорони здоров’я – не в політичних рішеннях та методичках з університету, а в серцях кожного лікаря та вченого. І саме у цьому покликанні виявляється їх професіоналізм. Бути професіоналом означає сповідувати щось, бути готовим говорити те, що потрібно сказати і робити те, що потрібно зробити заради вищого блага. Щоб зберегти таку можливість, потрібна постійна пильність, аби жоден інституційний чи культурний тиск не перешкоджав цьому.

Другий трактат: похвала Свободі

Другий трактат є однією з найбільших праць в історії політичної філософії. Слідом за Томасом Гоббсом, Лок посилається на ідею природного порядку, але його природний порядок – це не стан війни усіх з усіма, а стан відносного миру та комфорту, в якому люди мають власність і рівні один з одним. Коли люди погоджуються бути підкореними, то роблять це, аби захистити свої вже існуючі права на життя, свободу та наявну власність. Поки уряди захищають ці права, доти вони є легітимними. Однак якщо влада погрожує цим правам, то стає тираном в очах народу і провокує повстання. Уряди, вважав Лок, існують для блага людей, а не для тих, хто їх очолює.

Актуальність другого трактату Лока для сучасної медицини важко перебільшити. Останні кілька десятиліть пройшли під егідою кардинальних змін у медицині: зменшується кількість лікарів, які володіють часткою власності у власній практиці, все більше і більше працюють у великих лікарнях і об’єднані в систему охорони здоров’я, інколи навіть у власності корпорацій. Таким чином все більше лікарів перебувають під тиском необхідності служити своїм роботодавцям, включаючи федеральний уряд та уряди штатів, які платять за їхню роботу, а не за відстоювання інтересів пацієнтів.

Розглянемо, наприклад, лікарів, які вважають, що в інтересах їхнього пацієнта звернутися на певну консультацією. З точки зору роботодавця, таке рішення може виглядати як втрата джерела доходу на користь конкурента і заклад може протистояти цьому адміністративно. Або лікарі можуть наполягати на такій діагностиці чи методу лікування, який не принесе закладу прибутку. Як мають вести себе лікарі в такій ситуації, аби унеможливити адміністративний вплив на себе?

Згідно Лока, такі заклади засновуються не для власного прибутку, а для блага пацієнтів. Ті хто думає, що хвороби та травми існують для того, щоб забезпечувати прибутки лікарням – переоконані у зворотньому. В більшості випадків саме лікар та інший медичний персонал, які доглядають за пацієнтом та знають його найкраще – саме вони найкраще можуть сказати, що найбільше підходить для пацієнта. Щоб зберегти свою професійну відповідальність, лікарі повинні опиратися поспішним рішенням, аби економічна доцільність не переважала над добром для пацієнта.

Подібним чином сучасна медична наука може взяти важливі уроки зі спадку Лока. Сучасні наукові журнали ніби й заохочують свободу думку та дискусії, якщо вони підкріплені аргументами та доказами. Насправді, однак, багато журналів нав’язують якусь одну повістку, яку вважають правильною, безжально відкидаючи ті погляди, які їм не подобаються. Наприклад під час пандемії COVID-19 було відхилено без розгляду багато праць науковців, які вивчали ефективність карантину, ізоляції та носіння масок.

Лок пише: «Мета закону полягає не в тому, щоб скасувати чи обмежити свободу, а в тому, щоб зберегти її та розширити». Якщо говорити про медицину, це означає, що в будь-якому об’єднанні лікарів головне – не контролювати кожен крок спеціалістів, а дати їм більше можливостей робити те, що вони вважають потрібним для своїх пацієнтів. Подібним чином журнали повинні вітати більш різноманітні точки зору та аргументовану критику загальноприйнятих методів – це той підхід, який найкраще стимулює наукові відкриття, на відміну від часто пануючої одноманітності.

Медицина переконала Лока у важливості служіння вищим цілям – захисту Свободи, природних прав і гідності кожної людини. Завдяки пацієнтам він зрозумів, що кожна людина – це набагато більша та складніша реальність, ніж людський розум може її собі уявити. Це спонукало його засумніватися у тому, що влада може сміливо вважати, ніби знає, що краще для людей, а що ні. Лок зрозумів, що уряди мають служити людям, а не навпаки; що коли інституції стають занадто великими, то вони стоять на перепоні розвитку особистостей. Думки Лока стосуються не лише урядів, а й медицини та медичної науки, які іноді створюють власні загрози для пошуку істини та процвітання людства.

Переклад: Владислав Бойко

Оригінал статті (11 грудня 2023 року)

Автор: Альберто Бенеґас Лінч

Думки аргентинського ліберального політичного теоретика Хуана Баутісти Альберді набули особливої актуальності після обрання Хав’єра Мілея.

Республіку Аргентина було врятовано завдяки неабияким зусиллям Хав’єра Мілея. Він порушив питання, про які ми вже давно не чули в політичних дебатах. Я також хотів би висловити свою безмежну вдячність цьому видатному гладіатору. Я впевнений, що говорю від імені багатьох людей, які відчувають те ж саме. Я хотів би залишити короткий коментар щодо останнього виборчого процесу, а потім розглянути глибину впливу Хуана Баутісти Альберді, гіганта аргентинської політичної теорії XIX століття.

Зараз саме час працювати над відновленням нашої країни. Виконавчу владу підтримують авторитетні представники з числа близьких до неї політичних груп. Ми сподіваємося, що ці люди cтануть ефективними союзниками в Конгресі і працюватимуть разом з усіма, хто розуміє, що відданість свободі  — це той принциповий фундамент, який забезпечить найкращі шанси на успіх на надзвичайно складному шляху, сповненому загроз та різноманітних і, здавалося б, нездоланних перешкод. 

Наша країна може відродитися, якщо ми повернемося до конкретних цінностей, від яких нам ніколи не варто було відмовлятися. Аргентина також може бути взірцем для решти демократичного світу. Занадто багато десятиліть ми страждали від антидемократичних режимів, за яких права власності не поважалися, а громадяни відчували себе переслідуваними, пригнобленими і розчавленими величезним державним апаратом, в оточенні маніяків, які керують життям та кишенями інших людей на власний розсуд. Тепер ми можемо повернутися до демократичної системи управління, спрямованої на захист прав власності та свободи.  

Звернімося ж тепер до дивовижної актуальності відомого автора з Тукуману: Хуана Баутіста Альберді, який свого часу надихнув Хав’єра Мілея та багатьох інших поборників змін у нашій країні. Хоча ідеї Альберді зараз надзвичайно актуальні для нас, мабуть, немає потреби говорити, що чимало людей не бачать цього, оскільки ми відійшли від цих цінностей багато десятиліть тому. Існує нагальна потреба повернутися до цих цінностей, оскільки вони, безперечно, були фундаментом, на якому наша країна утвердилася як одна з найбільш високорозвинених у моральному та матеріальному плані нація з часів ліберальної Конституції 1853 року до Другої світової війни.

Після військових переворотів 1930 і 1943 років Аргентина впровадила статистичні практики, які призвели до тривалого занепаду, залишивши нас у нинішніх відчайдушних обставинах. Обраний президент Мілей розуміє, що цей статизм є всеосяжним та руйнівним, що він пронизує всі аспекти діяльності нашого уряду. Саме з цієї причини він стверджував, що в майбутніх реформах «немає місця для поступовості». Цією фразою Мілей оголосив, що уряд збирається зайнятися фундаментальними питаннями, на яких зосереджена вся конституційна теорія нашої країни. Ми сподіваємося, що всі добросовісні політики приєднаються до нього, залишивши позаду вкорінений і збіднілий колективізм… як і на те, що радикали надихнуться ліберальними принципами свого видатного засновника, Леандро Н. Алема, і підтримають бачення Мілея щодо свободи та процвітання. 

Ми процитуємо лише кілька ключових ідей Хуана Баутісти Альберді, викладених у двох працях кінця ХІХ століття, а саме: «Економічна та ренто-орієнтована система аргентинської конституції» (Sistema económico y rentístico de la Constitución Argentina) та «Економічні дослідження» (Estudios económicos). Ідеї, висловлені в цих двох роботах, є основою розуміння нової державної політики. 

«Бувши служителями іспанських податкових служб, ми стали такими для національних податкових служб: ось вам і вся різниця. Після колонізації Іспанією нас колонізували наші національні уряди (Sistema económico y rentístico de la Confederación Argentina, según su Constitución de 1853, Хуан Баутіста Альберді, 1854, с. 8)»

Цей фундаментальний вирок присвячений періоду між 1810 і 1853 роками, який ряснів силовиками, рекетом і бандитизмом на тлі невдалих спроб створити вільне суспільство. Установча Конституція визначила новий вектор розвитку країни, викорінивши корупцію та утвердивши серед нас провідний принцип свободи. Цей переломний момент спричинив надзвичайний прогрес, який викликав захоплення всього світу та спричинив появу нових хвиль мігрантів, які приїхали на ці землі, щоб «творити Америку». Це були вражаючі досягнення, які можна порівняти лише з тими, які пізніше були відкинуті на користь варварства астрономічних податків, колосальних боргів, нестримної інфляції, трудового законодавства, спрямованого проти працюючих, і блокади міжнародної торгівлі  — все це характерно для найвідсталіших бананових республік світу. Ми були і все ще залишаємося колонізованими нашими власними урядами.

«Якщо ви ставите під загрозу право на безпеку власності (а під власністю ми маємо на увазі виняткове право кожної людини використовувати і розпоряджатися своєю працею, своїм капіталом і своєю землею, щоб виробляти те, що відповідає її потребам й інтересам), то ви відбираєте ключові засоби виробництва і перешкоджаєте його плідним функціям, що, в свою чергу, унеможливлює достаток… окремий злодій слабкіший за ворогів, яких визнає власність. Вона може зазнати нападу з боку держави та в ім’я суспільного блага. (Sistema económico, с. 14)»

Перед нами головний творець Великої хартії вольностей (нашої основоположної конституції), який наголошує на ключовому питанні. Оскільки матеріальні блага не ростуть на деревах і їх не існує в необмеженій кількості для всіх, стає необхідним розподіляти права власності, щоб мати можливість передавати вічно обмежені ресурси в руки того, хто найкраще задовольняє потреби ближнього свого. При цьому торговці, які задовольняють вимоги інших, отримують прибутки, а ті, що не справляються, зазнають збитків, на відміну від псевдопідприємців, які процвітають завдяки союзу з політичною владою та експлуатують своїх співгромадян, отримуючи різного роду привілеї. Як уже було продемонстровано, ліквідація приватної власності призводить до зникнення цін, оскільки вони з’являються саме як наслідок транзакцій, пов’язаних з правами власності у світі дефіциту. Це, в свою чергу, виключає можливість оцінювання проектів, обліку прибутків та збитків чи взагалі будь-яких економічних розрахунків. Для того, щоб проілюструвати цю неможливість, я використовував наступний приклад: чим ми будуватимемо дорогу  — бетоном чи золотом? 

Існує багато способів зруйнувати вільну економіку. Порушення прав власності можуть бути очевидними, але їх також можна здійснювати за допомогою більш прихованих форм державного контролю, таких як податки або регуляторні акти. Таким чином, ціни розмиваються, а оскільки вони є єдиним індикатором того, куди інвестувати, а куди ні, капітал витрачається даремно. Пам’ятайте, що капітал є єдиним джерелом зарплат та доходів у реальному еквіваленті. Отже, те, що слідує за цим, без сумніву, є бідністю. 

«Допоки уряд матиме можливість випускати гроші — звичайні папірці, які нічого не обіцяють і не примушують повертати борги, доти всеохоплююча влада житиме непорушно, як черв’як, що роз’їдає серце самої Конституції. (Sistema económico, с. 35)»

Тут Альберді звертається до абсурдності створення центрального банку, особливо коли він заснований на системі фіатних грошей. Як показує історія, ця установа може діяти лише одним з трьох способів: друкувати гроші, скорочувати їх кількість або не впливати на грошову одиницю взагалі. Подібне маніпулювання грошима та ціновою системою призводить до того, про що ми вже згадували. В цьому ж контексті Альберді зазначав: «Реформа державного банку неможлива. Є лише один спосіб провести реформи: ліквідувати його». Це свідчить про те, що підприємництво  — це не гра та не симуляція: або ти працюєш на ринку з усіма його суворими вимогами і ризикуєш власними ресурсами, або користуєшся плодами чужої праці. Державні банки допомагають лише тим галузям, які є пріоритетними для бюрократії.

«Щоб закон писаний був раціональним, він повинен бути надійним вираженням природного закону. (Sistema económico, с. 62)»

Ця декларація виступає проти юридичного позитивізму, який стверджує, що закон  — це сукупність правових норм, ратифікованих владою. Природне право, навпаки, стверджує, що існують універсальні принципи, які формують наше відчуття справедливості. Подібно до того, як камені та троянди мають свої властивості та особливості, зумовлені їхньою природою, людина також має свої універсальні якості. До них відносяться індивідуальні права, які з’явилися раніше, ніж державний апарат, і мають вищу пріоритетність. Роль держави у вільному суспільстві полягає у захисті та забезпеченні цих прав. Такі міркування збігаються з іншими аргументами, висунутими Альберді: «Конституція сама по собі нічого не створює і нічого не надає, вона декларує людям, що, будучи рівними перед законом, деякі з них наділені більшими здібностями, ніж інші, створюючи таким чином нерівність статків, яка є продуктом здібностей, а не закону» (Sistema económico, с. 69).

У цьому сенсі Альберді критикує примусовий перерозподіл, що передбачає фактичну рівність, і натомість висуває ідею про те, що найефективнішими і найпродуктивнішими є ті, хто збільшує інвестиції, неминуче покращуючи соціальне становище малозабезпечених верств населення. Автор також додає: “В кінцевому результаті, закон не міг би зробити людей рівними, оскільки це означало б порушення свободи та власності, а цей процес надання одним і забирання в інших не міг би існувати в системі Конституції, яка передбачає рівне ставлення до всіх як основну підвалину державного законодавства” (Sistema económico, с. 69). 

«Що вимагає багатство від закону, щоб створювати та формувати себе? Те, що Діоген вимагав від Александра: не відкидати тіні. (Sistema económico, с. 5)»

В якості власного анекдоту розповім, що ця фраза викарбувана в моєму домашньому саду поруч з бронзовою копією Альберді, яку мені подарував студент. Ця думка відображає сутність автора аргентинської Конституції. Альберді, по суті, каже: не заважайте мирній взаємодії та співпраці між людьми і за будь-яку ціну уникайте маніакального та зарозумілого відношення влади, яка розпоряджається життями та кишенями інших за власною примхою. 

«Держава, яка одночасно стає банкіром, страховиком, аукціонером, підприємцем та виконує багато інших ролей, виходить за межі своєї конституційної ролі. Якщо вона виключає з цих сфер інших, вона нехтує приватним правом і Конституцією, занурюючи країну в бідність та свавілля (Sistema económico, с. 80)»

У сфері міжнародної торгівлі Альберді наголошує, що державний апарат не повинен перешкоджати вільному пересуванню та вільній торгівлі. Держава не повинна «робити з митниці інструмент оборони, а тим більше засіб обмеження та заборони, не змінюючи і не порушуючи при цьому дух Конституції». Щодо останнього пункту він підкреслює, що «протекціонізм» робить державу надзвичайно вразливою. Заклики до впровадження захисного законодавства (тарифів або подібного регулювання) розраховані на підприємців, які шукають прибутку і які, якщо вони не здатні конкурувати через брак ресурсів, повинні об’єднуватися з іншими місцевими представниками або ж іноземцями замість того, щоб перекладати відповідальність на плечі несвідомих громадян. Якщо ніхто не купує їхні товари чи послуги, це означає, що вони не є конкурентоспроможними. Альберді додає: «Паспорт, створений завдяки деспотизму Французької конвенції 1793 року, є інструментом для залякування людей і фактично перетворює територію нації на в’язницю… Від паспорта до мита  — лише один крок. Спочатку митниця для людей, потім паспорт для речей» (Sistema económico, с.96). Цілком зрозуміло, що держава повинна бути пильною у боротьбі зі злочинністю та правопорушеннями, незалежно від того, чи надходять вони з-за кордону, чи в межах національних границь. Національні кордони можуть бути корисними, оскільки вони децентралізують владу, розділяючи її між різними країнами, але коли вони стають методом обмеження торгівлі та вільного пересування людей, то перетворюються на загрозу. 

Це дуже стислий огляд тих цінностей, які пропагував Хуан Баутіста Альберді, який, як він сам розповідає у своїй Автобіографії, надихався такими авторами, як Адам Сміт, Монтеск’є, Джеремі Бентам, Бенджамін Констан, Алексіс де Токвіль, Фредерік Бастіа, Жан Батіст Сей, Стори та багатьма іншими, ідеями, які підсумовані у назві цієї знаменитої вступної промови на юридичному факультеті, виголошеної 24 травня 1880 року: «Всемогутність держави є запереченням індивідуальної свободи» (ісп.).

Наостанок, для тих читачів, які бажають глибше дослідити цього видатного мислителя, додам, що його Obras Completas (Повне зібрання творів) складається з восьми томів, а Escritos póstumos (Посмертні роботи)  — з шістнадцяти додаткових томів, загальний обсяг яких становить близько 15 000 сторінок в оригінальних виданнях.

Ця стаття була вперше опублікована на Infobae (Аргентина) 25 листопада 2023 року, та переопублікована на ElCato 27 листопада.

Переклад на англійську Габріели Кальдерон де Бургос 

Переклад на українську: Софія Панченко

Чи варто нам знищити сільське господарство? Ні, якщо ми піклуємося про людське благополуччя.

Автор: Савл Зімет

Посилання на оригінал

 

Конфлікт між фермерами та захисниками навколишнього середовища закипав роками, а в 2023 році він врешті перекипів у виборчу політику. Голландський BBB (BoerBurgerBeweging) або Фермерсько-громадянський рух з’явився у 2019 році у вигляді серії протестів проти екологічних регуляцій, які непропорційно впливали на фермерів. У березні 23 року рух переріс у виграшну політичну партію.

 «Фермерська» партія застала голландську політику зненацька і, схоже, стане найбільшою партією у верхній палаті парламенту після провінційних виборів», — повідомило BBC після підрахування голосів. «Результати за 16 березня показали, що партія BBB виборола більшість голосів у восьми з 12 провінцій», — повідомили в CNN через кілька днів. Як заявила лідерка партії Каролін ван дер Плас після здобуття перемоги: «Ніхто більше не зможе нас ігнорувати».

До такого розкладу призвели роки дедалі жорсткішого регулювання сільського господарства та масові фермерські протести в Нідерландах й інших місцях. У 2019 році американський сенатор Ед Марклі та конгресвумен Александрія Окасіо-Кортес у своїй початковій резолюції «Новий зелений курс» закликали до цілковитої ліквідації «бздячих корів». Тоді різке скорочення сільськогосподарського виробництва заради збереження навколишнього середовища по-новому зачепило багатьох людей. До 2023 року конфлікти між фермерами та законодавцями спалахнули по всьому світу.

На думку спадає багато прикладів. У 2021 уряд Шрі Ланки заборонив синтетичні добрива десь на 6 місяців, але згодом заборону скасували через загострення масової нестачі продуктів харчування та появи недоїдання по всій країні. У 2022 уряд Нідерландів висунув безпрецедентні обмеження на сільське господарство, щоб зменшити викиди азоту. «Ферми, наближені до природних заповідників, зобов’язані скоротити викиди нітрогену на 70%», — написали в Economist. «Великій кількості корів і свиней у країні доведеться зникнути, те саме стосується частки великої рогатої худоби та молочних ферм». Згідно з Irish Times, це призведе до закриття близько 11 тисяч діючих ферм. Ірландський уряд наслідував приклад Нідерландів у 2023, наполягаючи на вбивстві 200 тисяч молочних корів протягом трьох років, із метою скорочення викидів парникового газу.

Подібні регуляційні кроки викликали появу масових фермерський протестів не лише в Нідерландах й Ірландії, а й в Італії, Іспанії, Польщі та ще в кількох країна у 2022 та 2023 роках. Уже в перший місяць 2024 року протести в Німеччині переросли в опозицію до нещодавно оголошеного законодавства про скорочення субсидій та підвищення податків на сільськогосподарське виробництво. «Конвої тракторів і вантажівок зібралися на дорогах при мінусовій температурі майже у всіх 16 федеральних землях. У цей час протестувальники мали сутички з поліцією, а провідні політики попередили, що заворушення можуть бути організовані екстремістами», — заявили у виданні Reuters 8 січня.

У 2024 році масові дебати щодо сільського господарства скоріше розпаляться, ніж охолонуть, оскільки вони зачіпають фундаментальне питання в серці екології: чи варто дозволяти людям змінювати навколишнє середовище, щоб збагатити себе та інших?

Зміни в середовищі, спричинені продуктивністю дій людини, разом із усіма компромісами та непередбачуваними наслідками, є необхідними, щоб збагатити людство і покращити умови людського життя. Саме так, продуктивні зміни в середовищі — це створення фізичного багатства без якого люди радше вимерли б.

Ця продуктивність може бути у вигляді вирубки лісу, щоб переробити дерева на будівлі, які захищатимуть людей від природних стихій. Це може бути буріння землі в пошуках палива і матеріалів, за допомогою яких ми можемо створювати і приводити в дію технологічні винаходи, чи обробка землі і виведення худоби для поліпшення людського харчування, або це може бути незліченна кількість інших змін. Але яку форму вони б не приймали, ви не знайдете покращення людського життя у «консервуванні» середовища в його нинішньому стані. Те, що багато екологів називають «консервуванням», економісти знають як «стагнацію».

Багато противників сільського господарства це розуміють і часто цілком свідомо обирають збереження довкілля, а не збагачення людини, навіть незважаючи на те, що сотні мільйонів людей по цей день страждають від недоїдання (це проблема, яку можна вирішити, збільшивши пропозицію сільськогосподарської пропозиції, що призведе до зниження цін на неї).

«Ми повинні відійти від дешевої моделі виробництва продуктів харчування», — заявив голландський політик і депутат парламенту Тьєрд де Грот. DutchNews.nl повідомило: «вчені-агроекологи кажуть, що голландське сільське господарство має значно зменшити свою ефективність, інакше навколишнє середовище постраждає ще більше».

Відзначений нагородами екологічний активіст і колумніст видання Guardian, Джордж Монбіо, доводить цю точку зору до логічного завершення у своєму бестселері 2022 року «Відродження: прогодувати світ і не поглинути планету» («Regenesis: Feeding the World Without Devouring the Planet»), який вийшов друком у Sunday Times (Лондон). Там він виступає за державну заборону фермерства. «Агітатори, шеф-кухарі та кулінарні автори виступають проти “інтенсивного землеробства” та шкоди, яку воно завдає нам і нашому світу», — пише він. «Але проблема не в прикметнику, а в іменнику».

Монбіо захищає рух, який він називає «контраграрною революцією», і аргументує це тим, що «новий рух повинен початися з визнання незручної, але усталеної реальності. Реальності, яку занадто часто замітають під килимок: сільське господарство, неважливо інтенсивне, чи екстенсивне, є головною причиною руйнування довкілля у всьому світі».

Він зауважує: «Подібно до того, як підвищення ефективності зрошення призводить до більшого використання води, підвищення ефективності сільського господарства може призвести до більшого використання землі. Це відбувається тому, що ефективне сільське господарство, як правило, стає прибутковим при залученні капіталу».

Деякі з екологічно вмотивованих реформ, що пропонують запровадити в сільському господарстві, є виправданими. Наприклад, скасування субсидій, які спотворюють ринок. Але нав’язане регулюванням скорочення і повна ліквідація сільського господарства призведуть до масового вимирання (від голоду), не лише худоби, а й людського роду. Імовірно, що в таких умовах вижити зможе менше одного відсотка нинішнього людського населення. Антиаграрії зазвичай відмахуються від цього суттєвого наслідку їхніх політичних уподобань. Монбіо вважає, що «настав час розробити нову революційну кухню, засновану на продуктах, вирощених на фермах». Але звісно він не збирається зачекати на ці наукові та індустріальні прориви, перед тим як уряд заборонить «найбільш руйнівну людську діяльність із всіх, що коли-небудь засмічували Землю», а саме сільське господарство.

Рух захисників довкілля, який у випадку з сільським господарством прямо і відкрито продемонстрував свою готовність пожертвувати здоров’ям і процвітанням людини заради своєї ідеологічної мети, закріпив свої регуляторні плани на суттєвій концептуальній помилці: вони прирівнюють антропогенні зміни довкілля до деградації. Перш ніж їм дозволять зазіхнути на свободу людей займатися сільськогосподарським виробництвом, вони мусять, як мінімум, довести, свою теорію про те, що зміни в довкіллі дорівнюють деградації.

Проте ця теза є необґрунтованою. Будь-які екологічні зміни мають як позитивні, так і негативні сторони. Промислове, сільськогосподарське та інші виробництва мають негативні зовнішні ефекти, наприклад забруднення. Але є і позитивні ефекти, такі як економічне піднесення, яке знижує ціни на товари першої необхідності, водночас сприяючи збільшенню інвестицій у науково-технічний прогрес, що забезпечує вирішення довгострокових екологічних проблем з позитивною віддачею.

Досі історія економічного зростання показувала, що втручання у земну поверхню через людську волю та винахідливість було радше корисним, ніж шкідливим для перспектив людського добробуту. Постачання продуктів харчування на душу населення, яке, завдяки зростанню сільськогосподарського виробництва значно збільшилося з часів промислової революції, є необхідною умовою технологічного, наукового та економічного прогресу. Воно дозволило збільшити тривалість людського життя і навіть стрімко знизити кліматичну небезпеку до історичного мінімуму.

Що стосується майбутнього антропогенних змін клімату у довгостроковій перспективі, то шлях постійного технологічного і наукового вдосконалення для забезпечення кліматичної стійкості та адаптації людини є набагато правдоподібнішою версією сталого розвитку, ніж єдиний інший запропонований варіант: масове недоїдання і зубожіння під проводом авторитарних режимів. Саме ця можливість пропонується антиаграріями, тому що нічого більше не буде достатньо, щоб змусити людей відчутно скоротити сільськогосподарське виробництво.

Люди змінюють навколишнє середовище через прибуткову економічну діяльність — це складне, але загалом позитивне явище задля процвітання цивілізації, і сільське господарство є одним із найяскравіших прикладів цього. Але навіть якби свобода людей покращувати свої запаси продовольства та інших ресурсів не була однозначно позитивною для широкого загалу, передбачення екологів про майбутню зміну нинішніх тенденцій щодо кліматичної стійкості не виправдали б «контраграрної революції», яку так багато регуляторів були би щасливі здійснити.

Цього року уряди та громадяни в усьому світі будуть приймати ключові рішення щодо того, як і в якій мірі люди повинні мати можливість прогодувати себе та своїх близьких в умовах ринкової економіки.

Переклад: Інна Лук’яненко

Ісламське лібертаріанство у Корані

Автор: Леррі Ернхарт

Публікація книги Роуз Вайлдер Лейн «Відкриття Свободи: боротьба людини проти влади» стала однією з перших гучних заяв, яка свідчила про становлення сучасного американського лібертаріанства. Лейн була відомою журналісткою, письменницею та мандрівницею, її матір Лора Інґлз Вайлер — авторка серії романів «Хатинка у преріях». Лейн допомагала матері в написанні цих романів і деякі читачі відзначають у них лібертаріанські мотиви.

У «Відкритті Свободи» вся історія людства представлена як боротьба між свободою і владою. Авторка стверджувала, що кожна людина від природи є вільною у творенні й спрямуванні своїх природних бажань, сприяючи безпечнішому, здоровішому, довшому і приємнішому житті людей на землі. Водночас вона стверджувала, що люди не досягнуть цього без співпраці з іншими людьми. Таким чином, робиться висновок, що всі люди є братами й співпрацівниками у потребі об’єднувати свої зусилля заради того, щоб жити. І тому кожен, хто шкодить іншій людині, перш за все шкодить собі. Це змушує нас задуматися над тим, як можна контролювати об’єднану енергію багатьох людей так, аби задовольнити усіх. Кожна людина спрямовує свою енергію відповідно до свого особистого уявлення про бажане, добре. Ця віра, за суттю своєю, є релігійною.

«Направду, — зауважує Лейн, — незалежно від того, чи богом для людини є Господь Авраама і Христа, чи Розум, чи Доля, чи Історія, чи Астрологія, чи Економічний-Детермінізм, чи Виживання-Найсильнішого, чи будь-який інших бог із будь-яким ім’я» (розділи XXIV-XXV).

Для більшості людей протягом останніх 6000 років, ця релігійна віра була язичницькою вірою у всесвіт, де є якась сила, яка керує енергією всіх людей. Ті, хто так по-язичницьки вірять у якусь владу – ті не знають, що всі люди від природи вільні.

За шість тисячоліть письмової історії людства, на думку Лейн, було три спроби пояснити, що всі люди є вільними від природи. Перша спроба була зроблена Авраамом і його нащадками, які відкидали віру в язичницьких богів, які, як вважалося тоді, контролювали весь світ. Натомість вони казали про існування єдиного Бога, який є Господом і Суддею всього, але дарує людям свободу обирати між добром і злом; Який об’єднує людей у братерстві і дає їм процвітати у цьому єднанні.

Друга спроба роз’яснити особисту свободу була вчинена Мухаммедом, який погоджувався з Авраамом і у питанні заперечення влади язичницьких божків, і у вірі в єдиного Бога, Який бажає, аби люди брали відповідальність за своє життя.

І третіми спробували це зробити американські революціонери, які відстоювали природні права всіх людей, запевняли, що жоден уряд не має влади над людьми і що справедливий уряд існує лише за умови згоди громадян і ставить собі за мету забезпечувати їхні природні права.

Багато читачів Лейн дивуються, що Мухаммеда й іслам вона наводить як приклад боротьби свободи проти влади. Зрештою, хіба іслам не пропагував авторитарні соціальні порядки, які зневажають особисту свободу? Хіба не бачимо ми сьогодні в насильницькому режимі Ісламської Держави та в інших ісламістських рухах авторитаризму і намагання встановити всесвітній халіфат? Хіба не бачимо цього в режимах на кшталт Саудівської Аравії?

Лейн вбачала лібертаріанське вчення у релігії, яку сповідував Мухаммед – і особливо в Корані як в богооткровенному для нього Тексті. Це лібертаріанське вчення пояснювало, на її думку, надзвичайну творчість ісламської цивілізації упродовж перших 800-та років її існування. Останнім часом деякі діячі класичного лібералізму пропонують додаткові аргументи на користь її поглядів на ісламське лібертаріанство. Одним з найкращих прикладів є книга Мустафи Акйола «Іслам без крайнощів: Мусульманський аргумент за свободу» 2013-го року. Акйол – мусульманин з Туреччинни, прихильник класичного лібералізму. Він також бачить у Корані ліберальне чи лібертаріанське зерно, натомість заявляючи, що авторитарні звичаї серед мусульман не мають коранічного підґрунтя.

Лейн підкреслює, що Мухаммед був купцем, який займався міжнародною торгівлею і що ісламська імперія забезпечила вільну торгівлю від Індії до Іспанії. Також вона відзначає особливе підкреслення в Корані того, що в релігії не повинно бути «ніякого примусу» (Коран, 2:256 — тут і далі український переклад подається за виданням «Коран. Переклад смислів українською мовою», пер. Михайла Якубовича) (Лейн, с. 86), тому що справжня віра може бути лише результатом вільного вибору людини. Вона зазначила, що перші мусульманські спільноти захищали релігійну свободу, щоб мусульмани, євреї, християни, індуїсти та інші могли жити в мирі. Більше того, ця свобода робила можливим вільний обмін у сферах торгівлі, науки та технологій, сприяла швидкій урбанізації. До 800-го року на ісламському Близькому Сході було 13 міст із населенням понад 50 000 людей, тоді як Європа таке місто мала лише одне – Рим.

В Іраку представники мутазилітів – однієї зі шкіл ісламського мислительства – стверджували, що Боже творіння діє за раціональними законами, які можуть бути пізнані завдяки науці чи філософії. А отже відстоювали поєднання віри та розуму. Це дозволило таким мусульманським філософам, як Аль-Фарабі та Аверроес, поділитися з мусульманським світом, а потім і з західним середньовічним християнством, ідеями давньогрецьких філософів. В Аль-Андалусі, мусульманському володінні в Іспанії, мусульмани, юдеї та християни могли співпрацювати над перекладами та вивченням текстів Платона й Аристотеля.

У Корані є багато аятів, де говориться про збройну боротьбу за істинну віру та й сам Мухаммед був полководцем. Саме ці аяти цитують Аль-Каїда, Талібан й Ісламська Держава. Ними вони хочуть виправдати свою священну війну проти невірних і єретиків. Але Лейн припустила, що ці войовничі рядки можна сприймати як такі, що говорять про справедливість лише обороних воєн – зокрема такими були війни Мухаммеда проти язичників, які хотіли знищити іслам. Як сказано в Корані:

«Дозволено вести боротьбу тим, із ким учинили несправедливо» (22:39).

Войовничість ісламістських терористів походить не з Корану, а з первісних звичаїв, які криються в арабській культурі. Коран попереджає про це:

«Бедуїни – найзапекліші в невір’ї та лицемірстві. Вони найвпертіше не визнають обмежень, які зіслав Аллаг Своєму Посланцю» (9:97)

Кілька років тому я читав серію лекцій на такі теми: «Політика у Старому Завіті», «Політика у Новому Завіті» та «Політика Корану». Коли ми зі студентами читали Коран, мене вразило те, що багато того, що ми собі уявляємо про іслам — насправді відсутнє у Корані. Більшості жорстоких норм шаріату, таких як побиття камінням перелюбників, покарання п’яниць, вбивство відступників й богохульників, вбивство в ім’я честі, скалічення жіночих статевих органів, прагнення до всесвітнього халіфату і організація «релігійної поліції» – їх ми у Корані не знайдемо, тому що це виникло через сотні років після смерті Мухаммеда на основі традицій, які знайшли своє виправдання у хадисах (переказах про життя і вислови Мухаммеда). Серед ісламських богословів існують великі розбіжності щодо того, як трактувати ті чи інші хадиси і навіть щодо щодо приналежності Мухаммеду багатьох приписуваних йому у них фразах. Навіть більше, вважаючи слова й вчинки Мухаммеда якимись освяченими, хадиси протирічать коранічному вченню про те, що Мухаммед був людиною, а не божеством.

«Скажи: “Воістину, я – така сама людина, як і ви. Тільки відкрито мені, що Бог ваш – Бог Єдиний. І хто сподівається на зустріч із Господом своїм, то нехай робить добрі справи й не додає Господу своєму рівного в поклонінні!» (18:110).

Таким чином Коран має божественне походження, а Мухаммед – ні.

Акйол показав, що ті мусульмани, які спираються на одкровення в Корані більше, ніж на хадиси, мають змогу легше дотримуватися ліберальних чи лібертаріанських поглядів, подібних тим, яких притримувалася Лейн. Одними з перших прихильників такого ісламського лібералізму були мурджиїти.

Мухаммед помер у 632-му році, не залишивши жодних вказівок щодо того, хто ж має посісти пост лідера після нього. Мусульмани вирішили, що їх повинен очолити найдостойніших із послідовників Мухаммеда. Абу Бакр став першим «халіфом» («спадкоємцем» Мухаммеда). Після «халіфату» Абу Бакра поставали «халіфати» Умара, Усмана та Алі (останній був двоюрідним братом та зятем Мухаммеда). Сунніти вважають цих чотирьох «праведними халіфами», а шиїти — що єдиним гідним спадкоємцем був Алі, а інші троє — це узурпатори. У 657-му році між мусульманами спалахнула громадянська війна, в якій Алі очолив одну армію, а Муавія — іншу. На додачу до цього з’явилися і хариджити («незгодні»), які засудили і Алі, і Муавію, назвавши їх невірними. Один з хариджитів вбив Алі у 701-му році. Після цього Муавія заснував династію Омейядів, яка опиралася на підтримку суннітів, які й стали складати більшість мусульман. (Напружені до сьогодні конфлікти між суннітським режимом Саудівської Аравії та шиїтським в Ірані на прикладі показують, наскільки глибокий цей розкол).

Таким чином, протягом одного покоління після смерті Мухаммеда, мусульмани вбивали один одного, тому що поєднався авторитет релігійний з політичною владою і саме через це розбіжності у віруваннях переросли в жорстокі політичні конфлікти. Одним із способів вирішення цієї проблеми могло б стати відокремлення релігії від політики таким чином, щоб уряд був світський, а віра лишалася справою особистого вибору, який ніхто не в праві нав’язати. Хоча ці ідеї плюралізму й світськості здаються чимось сучасним, проте мурджитська школа мусульманського богослов’я впритул наблизилася до них ще в перші століття історії ісламу.

Арабське слово «ірджа» означає «відкладати». Деякі мусульманські вчені почали називати себе мурджиїтами, оскільки вони стверджували, що не людям судити про те, хто вірує істинно і що це питання потрібно «відкласти» до Божого суду, коли Він сам розсудить і покарає невірючих у пеклі, а вірні увійдуть до райського блаженства. Такі міркування сприяють віротерпимості й свободі, оскільки передбачається, що справжня побожність залежить від особистої й добровільної віри кожної людини, до чого не можна якось примушувати з боку суспільства. Також вони свідчать про зарозумілість людей, які вважають, що вони можуть судити, хто вірить істинно, а хто – ні. На думку мурджиїтів, лише Бог бачить сокровенні помисли серця кожної людини.

Схожі міркування мали у XVII столітті Роджер Вільямс та Джон Локк, які стверджували, що Євангеліє не підтримує примусового навернення до віри, натомість свідчить на користь терпимості й свободи в земному житті із розумінням того, що Господь всіх розсудить у майбутньому. Ісус Христос казав, що Його Царство не від цього світу. Отже Він прийшов не заради того, щоб встановити суворий релігійний режим, а щоб спасти тих, кому уготоване місце в Царстві Небесному. До подібних висновків дійшли й кораністи-мурджиїти.

Вони могли б послатися на аят 2:256 про відсутність примусу в релігії. Також тут можна процитувати інші аяти, зокрема:

«Якби побажав Аллаг, то створив би Він вас громадою єдиною, але випробовує Він у тому вас, що дарував вам. Змагайтеся ж у добрих справах, до Аллага ви всі повернетеся, і сповістить Він вам про те, щодо чого були ви незгодні одне з одним!» (5:51, — прим. пер: автор припустився помилки, адже наведений текст стосується аяту 5:48) та «А є ті, які чекають наказу Аллага. Або Він скарає їх, або прийме каяття їхнє. Аллаг — Всезнаючий, Мудрий!» (9:106).

Коран вчить:

«Щоб ви не сідали разом із тими, які почувши знамення Аллага, не вірують у них та насміхаються з них — поки вони не почнуть розмовляти про щось інше» (4:140).

Це означає, що мусульмани повинні уникати своїх критиків і залишити Богові діло їх покарання. Якби Бог карав людей за всі їхні провини, то нікого не лишилося б в живих. Натомість Бог відкладає Свій суд (16:61). Коран радить:

«Скажи: “О ви, невіруючі! Я не поклоняюся тому, чому поклоняєтеся ви, а ви не поклоняєтесь тому, чому я поклоняюся! Я не поклоняюся так, як поклоняєтеся ви, а ви не будете поклонятися так, як буду поклонятись я, вам — ваша віра, а мені — моя!» (109:1-6). Невіруючим загрожує вічне покарання в пеклі. Але в цьому житті людина вільна обирати свій шлях. «Скажи: “Істина — від Господа вашого! Хто хоче, нехай вірує, а хто не хоче, нехай не вірує» (18:29).

Коли я читав свою лекцію про політику в Корані, одна зі студенток – побожна мусульманка – часто цитувала ці аяти для доведення своїх переконань про те, що ідеологія радикальних ісламістів-теократів суперечить вченню Корану. Хоч вона і ніколи не вважала себе прихильницею лібертаріанських ідей мурджиїтів, проте, фактично, притримувалася їх.

Акйол показує, як лібертаріанство мурджиїтів було втрачено з перемогою традиціоналістів, а потім відродилося в Османській імперії XIX століття та знову вже у Туреччині на початку 1980-х років. У 1856-му році османський султан заявив:

«Так як в моїх володіннях вільно можна сповідувати будь-яку віру, то жоден підданий імперії не має зазнавати перешкод у цьому сповіданні і не повинен тривожитися через це. Неприпустимо нікого змушувати змінити свої вірування» (Акйол, 151).

Група «Молодоосманів» відкрито виступала за ліберальні реформи, які забезпечили б особисту свободу й представницький устрій. У 1877-му році було обрано перший османський парламент, більше третини місць у якому посіли немусульмани.

Ця ліберальна ера в історії Османської імперії завершилася з початком Першої світової війни. Європейські держави-переможниці розвалили Османську імперію. Після Війни за свободу Туреччини (1919-1922), Мустафа Кемаль Ататюрк проголосив у 1923-му році Турецьку республіку, а наступного року скасував халіфат. Прихильники Ататюрка були об’єднані у Республіканській народній партії (РНП), яка пропагувала авторитарний секуляризм, при якому публічне вираження релігійних переконань каралося урядом. Опозиція – Прогресивно-республіканська партія (ПРП) – відстоювала ліберальну політику, в тому числі й повагу до релігійної свободи. Кемалісти заборонили ПРП, оскільки її політика «поваги до релігійних переконань та ідей» «підтримувала дух релігійних реакціонерів». Радикальний ісламізм якраз і виник у цей час як бунт проти кемалістського секуляризму, був спрямований на встановлення ісламської теократії.

Золота середина між світською й теократичною державою – ісламський лібералізм – заново був відкритий у Туреччині в 1983-му році, коли партія Тургута Озала – Вітчизна – перемогла на виборах. Політика Озала базувалася на «трьох свободах»  – ідеї, релігії та підприємництва. Його підтримувала ліберальна інтелігенція, яка була світською, та не секуляристською. Він був першим турецьким прем’єр-міністром, який здійснив хадж до Мекки та показав, що мусульмани можуть насолоджуватися релігійною свободою в ліберальній державі.

Після смерті Озала у 1993-му році, ісламістський рух на чолі з Неджметтіном Еркабаном спробував встановити ісламістський режим. Противниками його виступили військові-кемалісти, які здійснили переворот у 1997-му та придушили ісламістів.

У 2002-му році, як стверджує Акйол, чергове відродження ісламського лібералізму відбулося з перемогою Партії справедливості й розвитку (ПСР) на чолі з Реджепом Тайіпом Ердоганом, яка просувала ісламський ліберальний капіталізм. Ця ідея відкидала як світський авторитаризм, так і релігійний. Деякі турецькі ліберальні ідеологи висунули ідею Homo Islamicus, у якій би поєдналися ідеї вільного ринку, вільнодумства та ісламської етики.

Саме тут історія від Акйола мені починає здаватися неправдоподібною, адже він мовчить про жорстокий авторитаризм Ердогана, про його переслідування опозиційних журналістів. Коли суд розслідував причетність родини Ердогана до корупційних схем, то він заборонив Twitter i YouTube за поширення новин про судові дії.

Лібертаріанці на кшталт Лейн та Акйола можуть стверджувати, що для повноцінного життя всім людям потрібна свобода думати і діяти на власний розсуд, що включає свободу шукати Бога. У лібертаріанському суспільстві уряд не нав’язує жодних вірувань і практик, але забезпечує свободу вибору релігійної ідентичності. Отже мусульмани, які бажають жити за законами шаріату, можуть це робити, якщо вони приймуть для себе ці правила і не нав’язуватимуть іншим. Наприклад з 2008-го року мусульмани Великої Британії мають право звертатися до шаріатських судів за вирішенням питань, які стосуються сімейного права. Аналогічно в США і деяких інших західних країнах ортодоксальні євреї можуть жити згідно з Галахою, своїм релігійним кодексом. У тих же США християнські організації можуть у трудовому договорі чи контракті включати пункт, згідно якого всі суперечки за цим документом вирішуватимуться у християнських арбітражних установах за біблійними принципами.

Мурджиїти показують, наскільки глибоко таке лібертаріанське мислення вкорінено в історії ісламу. І хоч більшість сучасних мусульман, ймовірно, ніколи не чули про мурджиїтів, проте багато хто з них, фактично, прийняли сьогодні лібертаріанські мурджиїтські переконання. Недарма Ісламська держава визнала це як велику загрозу своєму ісламістському авторитаризму. Dabiq – щомісячний пропагандистський журнал ІД – у номері №8 за березень 2015-го року опублікував велику статтю під назвою «Ірджа – найнебезпечніша бід’а». Бід’а – це так звані «нововведення» в ісламі, чимось термін схожий до слова «єресь». Ірджа, отже, відноситься у статті до мурджиїтської єресі «відкладання» суду Божого. Попереджається, що багато де джихадисти навіть не запроваджують шаріат, оскільки місцеві мусульмани чинять цьому опір, вважаючи суворі правила занадто обтяжливими для себе. Для засудження мурджиїтів як єретиків, у статті наводять цитати різних ісламських вчених, але там немає жодного уривку з Корану, не показано, у чому ж мурджиїтське вчення суперечить Корану.

Можливо не найкращим аргументом на користь ісламської теократії є кілька аятів Корану, які накладають на вірних обов’язок «наказувати [робити] добре та забороняти неприйнятне» (3:104, 3:110, 9:71), що можна сприйняти як обов’язок вимагати обов’язкового дотримання найсуворіших норм шаріату. Але в Корані не уточнюється, що означає «наказувати [робити] добре та забороняти неприйнятне». Деякі ісламські вчені стверджують, що це означає лише відокремлювати віруючих від невіруючих, тобто поклонятися Аллагу і відмовлятися служити будь-якому іншому божеству. І якщо розглядати це в контексті всіх аятів, на які спираються мурджиїти, про відсутність примусу в релігійних переконаннях, то аят на початку абзацу виглядає надзвичайно слабким аргументом на користь ісламістів.

Отже це все підтверджує силу аргументів мурджиїтів на користь відзначення у Корані моментів підтримки лібералізму. Аналогічно, як я вже доводив у кількох дописах, існують вагомі аргументи на користь ліберального тлумачення Нового Завіту. Там теж підтримуються ліберальна світська політика, свобода віросповідання тощо. Більшість християн сьогодні – включно з Римо-Католицькою церквою – прийняли ліберальне тлумачення Біблії, так само й більшість мусульман прийняли ліберальне тлумачення Корану.

Як писав Акйол у нещодавній статті для New York Times, стаття Dabiq показує, що багато побожних мусульман стали лібералами в мурджиїтському сенсі, навіть не усвідомлюючи того, тому що вони прийняли вчення Корану про відсутність примусу в релігії як ісламську основу для сприйняття західного лібертаріанства.

Боротьба проти ІД та інших ісламістських радикалів — це не стільки боротьба військова, скільки інтелектуальна та богословська, війна ідей. Поразка теократичного ісламського устрою в цій битві призведе до тріумфі ісламського лібертаріанства.

Задумайтеся, як лібертаріанське розуміння свободи віросповідання і плюралізму можна застосувати до сучасного нам скандалу із можливим звільненням Ларісію Гокінс, професорки політології Вітонського коледжу в Іллінойсі, яка підтримала мусульман, одягнувши хіджаб і заявивши, що вони поклоняються тому ж Богові, якому поклоняються й християни, до яких вона себе зараховує.

У Вітонському коледжі всі працівники зобов’язані засвідчити документально вірність вірі (прим. пер.: цей документ затверджений адміністрацією і його положення багато в чому повторюють християнський Символ віри) Адміністрація коледжу стверджує, що професор Гокінс відмовилася пояснювати, як її висловлювання про іслам можуть бути узгоджені із підписаним сповіданням віри. Як наслідок, розпочалася процедура її звільнення.

Вітонське сповідання віри стверджує:

«вірую в єдиного Бога Вседержителя, вічноіснуючого у трьох особах: предвічного Отця, Його єдинородного Сина – Господа нашого Ісуса Христа – і в животворчого Духа Святого», і що Ісус Христос «є істинним Богом й істинною людиною в одній особі».

Ці християнські догмати заперечуються у Корані. Там Ісус називається пророком Божим і вісником для Ізраїля (3:49-51; 6:85). Але Ісус не називається божеством чи Сином Божим. Для мусульман богохульно сповідувати Бога як «вічноіснуючого в трьох особах», адже це заперечує для них те, що Бог – Єдиний (5:19, 75-80). Тому щоб дотримуватися Вітонського сповідання, професорці Гокінс потрібно відмовитися від ісламу, як від невірної релігії. Якщо вона відмовляється це зробити, то коледж має повне право звільнити її за порушення умов контракту.

Ось перед нами вираження свободи віросповідання і плюралізму. Адже коледж не примушує професорку до чогось. Піти на роботу туди було її свідомим та добровільним вольовим актом і ця дія вимагала згоди на певне віросповідання. Якщо ж вона не дотримується цієї норми, то може бути виключена з колективу, але її свобода зберігається. Вона може приєднатися як до христиняської громади, так і до мусульманської, яка не визнає божественну природу в Ісусі.

Ісламське лібертаріанство могло б дотримуватися такої системи теж. Мусульмани, християни, юдеї та всі інші могли б вільно приєднуватися до релігійних громад, які мали б право вимагати добровільного сповідання певної віри. Але у цьому не буде жодного примусу. А з’ясування того, яка громада справді дотримувалася істинної віри, ми покладемо на Господа, Котрий і розсудить всіх і все у майбутньому віці.

Переклад: Владислав Бойко

Диктор: Аділь Абдураманов