Позначка: Незалежність

Коли хтось каже, що такі країни як Канада чи Німеччина є «вільними державами», вони зазвичай мають на увазі, що ці країни мають політичні інституції, які поважають і захищають індивідуальні права. Коли хтось каже «Волю Тибету!» вони переслідують ідею того, що Тибетом має керувати уряд, представлений тибетцями, незалежними від влади китайської комуністичної партії у Пекіні. Ці два різні вживання слова «вільний» мають складний взаємозв’язок – і коли з ним поводяться неузгоджено, то виникають помилки та плутанина.

Що ліберали епохи Просвітництва мали на увазі під словом «вільний»?

Ліберали Просвітництва часто підтримували як свободу індивідуальних прав, так і свободу самоуправління, особливо демократичного самоуправління.

У Другому трактаті про правління Джон Лок пише:

Природна свобода людини означає бути вільним від будь-якої вищої влади на землі, не підкорятися волі чи законодавчій владі іншої людини, а мати своїм правилом лише закон природи. Свобода людини в суспільстві полягає в тому, щоб не бути під жодною іншою законодавчою владою, крім тієї, що встановлена за згодою в співдружності; не бути під пануванням жодної волі чи обмеженням жодного закону, крім того, що видасть законодавчий орган згідно з довірою, яка йому надана.

[Розділ IV. §22]

«Природна свобода людини» Лока – це набір дополітичних прав, які ми всі маємо. Іншими словами – свобода індивідуальних прав. Його «свобода людини у спільноті» включає свободу самоуправління, плюс деякі положення про те, які повноваження можуть бути делеговані законодавчому органу народом.

У концепції Лока, коли уряди – які прагнуть захищати індивідуальні права – формуються на основі суспільного договору, то створюється держава, яка має законний намір зберегти самоуправління. У наступних рядках Лок пояснює, чому суспільний договір, що створює уряд втрачає свою силу, коли цей уряд поступається владою іноземному: 

Мета, заради якої люди об’єдналися в суспільстві, полягала в тому, щоб зберегтися одним цілим, вільним, незалежним суспільством, яке буде керуватися своїми власними законами; ця мета втрачається, коли вони потрапляють під владу іншого уряду.

Лок мислить, що через те, що іноземні сили не є стороною, яка уклала суспільний договір, то вони не мають законної влади у цій країні. Тож будь-які спроби здійснювати дії, які законний уряд міг здійснювати, визнаються як посягання на свободу людей, зокрема на їхню свободу від влади будь-якого уряду, «окрім того, що встановлений за згодою в суспільстві».

Тісно пов’язаною з ідеєю самоуправління є ідея народного суверенітету, яка була висунута Локом та іншими мислителями Просвітництва, як така, що є альтернативою незаконним посяганням монархів на суверенітет. Держава, незалежно від її конкретної форми, повинна була виводити свою владу з народного мандату. Хоча монарх може стверджувати, що він представляє волю народу – Гоббс більш-менш обґрунтував певний тип монархії на цих умовах – народний суверенітет набагато більше підходить для обґрунтування демократичної республіки.

Спунер та анархістський поворот

Ліберальна традиція, однак, не Локком єдиним представлена! Більше 200 років потому, Лізандр Спунер провів різке розмежування між правителем і підвладними, і замість того, щоб вважати, що демократія стирає цю межу, він вбачав у виборчих урнах захист потенційних правителів від моральної та юридичної відповідальності за їхні дії.

І це, очевидно, єдина причина для голосування: за таємний уряд; за уряд таємних банд грабіжників і злодіїв. І ми достатньо не в собі, аби назвати це свободою! Бути членом цих таємних банд злочинців є шанованою привілегією та честю! Без цієї привілегії, людина вважається рабом; але з нею – вільною! Тому що вона тепер теж має владу таємно (шляхом таємного голосування) організувати пограбування, поневолення і вбивство іншої людини, як й інша людина з влади має право організувати своє пограбування, поневолення і вбивство. І це вони називають рівними правами!

Якщо якась кількість людей, тією чи іншою мірою, претендує на право керувати народом цієї країни, нехай вони укладуть і підпишуть між собою відкриту угоду про це. Нехай вони таким чином зроблять себе особисто відомими тим, ким хочуть керувати. І нехай вони таким чином відкрито візьмуть на себе законну відповідальність за свої дії.

[No Treason No. VI §9]

У той час як Лок атакував претензії на суверенітет абсолютних монархів, Спунер поставив під сумнів моральну легітимність народного суверенітету. Відмова Спунера від ідеї, де демократія означає, що «ми» управляємо «самими собою», була продовжена і розвинута наступними мислителями лібертаріанської традиції.

Ротбард і міф уряду про «нас»

Приблизно через сотню років опісля того як Спунер написав рядки вище, Мюррей Ротбард обговорював як міф уряду про «нас» працює на користь держави:

Протягом століть кожна держава досягла особливого успіху в нагнітанні страху серед своїх підданих перед правителями інших держав. Оскільки територія земної кулі нині поділена між окремими державами, однією з основних доктрин і тактик правителів кожної з них було ототожнення себе з територією, якою вони керують. Оскільки більшість людей схильні любити свою батьківщину, ототожнення цієї землі та її населення з державою є засобом примусити природний патріотизм працювати на користь держави. Якщо на «Рурітанію» нападає «Вальдавія», то перше завдання рурітанської держави та її інтелектуалів полягає в тому, щоб переконати народ Рурітанії, що напад відбувається саме на нього, а не просто на його правлячий клас. Таким чином, війна між правителями перетворюється на війну між народами, коли кожен народ кидається на захист своїх правил, помилково вважаючи, що правителі зайняті їх захистом (прим. перекладача: приклад сучасної росії є доволі показовим).

[For a New Liberty, p. 71]

Один з цікавих поглядів на Спунера і Ротбарда полягає в тому, що вони демонструють, як «природна свобода людини» Лока насправді перебуває в суперечності з його «свободою людини в суспільстві», оскільки держави – це інституції, які систематично порушують права, якими люди користуються згідно з «природним правом», і що з огляду на цю суперечність, ми повинні віддавати перевагу «природній свободі людини». Ротбард пише:

У фразі «ми – влада» корисний збірний термін «ми» дозволив накинути ідеологічний камуфляж на голу експлуататорську реальність політичного життя. … Уряд не є в жодному точному сенсі «представником» більшості народу, але навіть якби це було так, навіть якби 90% народу вирішили вбити або поневолити інші 10%, це все одно було б вбивством і рабством, а не добровільним самогубством або поневоленням з боку пригнобленої меншини. Злочин є злочином, агресія проти прав є агресією, незалежно від того, скільки громадян погоджуються на гноблення. У більшості немає нічого святого.

[For a New Liberty, p. 60]

Якщо уряд є окремим суб’єктом від тих, ким він керує, з окремими інтересами та вподобаннями, які він не поділяє з тими, ким він керує, то в такому випадку виникає питання, чи повинні лібертаріанці перейматися тим, чи є правлячий клас даної країни місцевим або іноземним і, якщо так, то наскільки сильно. Країна з національним правлячим класом не «править собою» більше, ніж країна з іноземним правлячим класом; в обох випадках одна група людей править іншою. Чи є причина для лібертаріанця віддавати перевагу одному устрою перед іншим? Погляди Ротбарда на це питання дещо заплутані. З одного боку, він каже, що претензії будь-якої держави на суверенітет так само нелегітимні, як і претензії будь-якої іншої держави. Обговорюючи війну між вигаданими країнами Белгравією та Граустарком, Ротбард пише:

Але «агресія» має сенс лише на індивідуальному рівні Сміта-Джонса, як і сам термін «поліцейські дії». На міждержавному рівні ці терміни не мають жодного сенсу. … Коли Сміт б’є Джонса або краде його майно, ми можемо ідентифікувати Сміта як агресора, виходячи з особистого чи майнового права його жертви. Але коли держава Граустаркіана вторгається на територію держави Белгравія, неприпустимо посилатися на «агресію» в аналогічний спосіб. Для лібертаріанця жоден уряд не має справедливих претензій на будь-яку власність або право «суверенітету» в даній територіальній області. … Жодна держава не має жодної законної власності; вся її територія є результатом якоїсь агресії та насильницького завоювання. Отже, вторгнення Граустаркської держави – це обов’язково битва між двома групами злодіїв і агресорів: проблема лише в тому, що з обох боків топчуть ні в чому не винних цивільних осіб.

[For a New Liberty, p. 335]

З іншого боку, обговорюючи зовнішню політику, Ротбард показує різницю між тиранією всередині та зовні державного кордону:

У відносинах між державами лібертаріанська мета полягає в тому, щоб кожна з цих держав не чинила насильства над іншими країнами, щоб тиранія кожної держави була принаймні обмежена її власною територією. Адже лібертаріанці зацікавлені в тому, щоб якомога більше скоротити сферу державної агресії проти всіх приватних осіб. Єдиний спосіб зробити це в міжнародних відносинах – це щоб люди кожної країни тиснули на свою державу, щоб вона обмежила свою діяльність монополізованою нею територією і не нападала на інші держави та не агресувала проти їхніх підданих. Коротше кажучи, мета лібертаріанців полягає в тому, щоб обмежити будь-яку існуючу державу до якомога меншого ступеня вторгнення в особистість і власність. А це означає повне уникнення війни.

[For a New Liberty, pp. 331-2]

Теза Ротбарда про те, що «єдиний спосіб» досягти лібертаріанських цілей у міжнародних відносинах – це «змусити людей кожної країни тиснути на свою державу, щоб вона обмежила свою діяльність сферою, яку вона монополізує», подається тут так, ніби це категоричне твердження, яке не допускає жодних винятків. Це дивно, оскільки аргумент, здається, ґрунтується на умовних емпіричних фактах про те, як держави поводилися в минулому, коли «поширювали своє насильство на інші країни». Можна уявити собі гуманітарну військову інтервенцію (або війну, породжену менш благородними мотивами), яка швидко досягає своїх цілей з мінімальними людськими жертвами і руйнуванням майна. Здається, так ніколи не буває – натомість, раз за разом, війни призводять до масової загибелі людей і руйнувань. Історичний досвід свідчить, що витрати на війну майже ніколи не перевищують вигоди, що має змусити лібертаріанців не схвалювати війну заради досягнення лібертаріанських цілей. Можливо, вага доказів настільки переконлива, що на практиці є нездоланною, але це рішення все одно має бути прийняте в кожному конкретному випадку. Для обґрунтування категоричного твердження знадобився б аргумент про те, що те, чи дозволено А робити щось проти B, який порушує права С, залежить від відносного географічного розташування А, B і С, а також від того, чи знаходяться сторони по той чи інший бік ліній, уявно проведених державами, тобто, за термінологією Ротбарда, купою злочинних угрупувань.

Непослідовність самоідентифікації

Коли люди намагаються надати морального значення знаходженню по той чи інший бік кордону, це найчастіше відбувається на основі права народу на самовизначення – тобто свободи народу в сенсі «Волю Тибету!». Оскільки держава Граустарк представляє народ Граустарку, стверджується, що держава Белгравія, яка представляє народ Белгравії, а не Граустарку, не повинна поширювати свою владу на територію Граустарку.

Але такі лібертаріанці, як Ротбард, вже відкинули ідею про те, що демократичний уряд якимось чином «представляє» народ, яким він керує, і що демократичні процеси можуть легітимізувати нелегітимні порушення прав. Абсурдно припускати, що те, що А порушує права B, не викликає жодного морального занепокоєння, якщо С, D, Е і т.д. голосували за це. Якщо взагалі існують такі речі, як дополітичні права, то вони не можуть бути обмежені, призупинені або відверто порушені лише на підставі якогось опитування громадської думки. Отже, представницька демократія не може надавати кордонам жодного морального значення.

Одним з наслідків всього цього є те, що різниця між народом, який чинить опір іноземному уряду, що не представляє цей народ, і «національним» урядом, який також не представляє його, зникає. Дійсно, як правило, «національна» держава на певному етапі історії була іноземною; держави беруть свій початок від групи завойовників, які створюють аристократію і експлуатують завойовану групу.

Інший висновок полягає в тому, що від локівської «свободи людини в суспільстві» для послідовного лібертаріанця залишилося не так вже й багато, щоб захищати її заради неї самої. (Демократична) свобода самоврядування є цінною – лише інструментально – в тій мірі, в якій вона сприяє свободі особистості.

Лібертаріанці можуть слушно зауважити, що демократична ідеологія лежить в основі державної влади, і тому саму демократію, зрештою, слід розглядати як ще один спосіб державного пригноблення – але з цього спостереження було б неправильно робити висновок, що будь-які кроки, зроблені проти демократії, неодмінно є кроками, зробленими назустріч свободі.

Навіть якщо Спунер має рацію в тому, що, голосуючи, людина стає співучасником злочинів держави, приєднуючись до «таємної банди грабіжників і вбивць», і навіть якщо це правда, як стверджують деякі анархісти-лібертаріанці, що голосування є актом агресії, лібертаріанцям варто пам’ятати, що відмова членам суспільства у виборчих правах, як і відмова у праві зберігати і носити зброю, часто є прелюдією до гноблення або навіть знищення позбавленого виборчих прав населення. Замість того, щоб вітати часткове обмеження виборчого права як вимушену міру у морально правильному напрямку скасування «демократичних» порушень прав, лібертаріанці повинні, пам’ятаючи історію, розглядати його як передвісник антидемократичних порушень прав. Коли уряди обмежують виборчі права, вони, безсумнівно, не роблять це з метою скасування держави.

Визначення того, чи матиме розширення або звуження національного самоврядування позитивний або негативний вплив на індивідуальні права, вимагає глибокого розуміння інституційного та історичного контексту. Наприклад, сьогодні в Гонконзі збереження свободи, заснованої на індивідуальних правах, значною мірою залежить від здатності гонконгців захищати самоврядування, навіть якщо це самоврядування зводиться до контролю з боку правлячого класу гонконгців, а не до контролю з боку Комуністичної партії Китаю. За іронією долі, свобода індивідуальних прав, яку так високо цінують жителі Гонконгу, нерозривно пов’язана з минулим міста як британської колонії. В Угорщині демократичне самоврядування поставило під загрозу свободу особистості: угорський народ наділив владою Віктора Орбана і «націонал-консервативну» партію Фідес. Опинившись при владі, Орбан і Фідес внесли зміни до угорської конституції, щоб консолідувати владу – аж до декретного правління – і просунути свої неліберальні політичні цілі. У Гонконзі та Угорщині, як і в багатьох інших місцях, відносини між самоврядуванням та індивідуальними правами є нюансованими і багатогранними. Щоб почати розбиратися, ми повинні розуміти цю різницю, а не безтурботно прикривати її двозначним словом «свобода».

Переклад: Андрій Прохорчук