Соціологія та лібертаріанство

Посилання на оригінал

Автор: Крісті Девіс

Соціологія, за належним їй визначенням, є аналітичним, порівняльним і історичним дослідженням суспільств. Як така, вона є важливою частиною лібертаріанської освіти, оскільки може надати емпіричну основу для оцінки типів інституційних устроїв, котрі сприяють розвитку свободи, в порівнянні з тими, які є ворожими до її розвитку. Тоді як економіст або філософ може передбачити на основі апріорних міркувань, що свобода не процвітатиме в соціалістичному суспільстві, де всі засоби виробництва знаходяться в колективній власності (належать державі або кооперативам), соціолог може підтвердити це шляхом безпосереднього спостереження за великою кількістю соціалістичних і капіталістичних суспільств. «Порівнюйте, порівнюйте, порівнюйте» — це основа якісної соціології.

Очевидно, що капіталізм є необхідною, хоча й недостатньою, умовою для існування і здійснення свободи. Чим більше соціалізму у державі, тим менше свобод мають її громадяни. А в крайніх випадках, таких як радянський союз, Маоїстський Китай, комуністична Ефіопія та Камбоджа, мільйони людей було навмисно вбито лише через соціальний клас, до якого вони чи їхні предки належали. Соціалізм — це примусова позитивна дискримінація. Достатньо було бути сином чи дочкою заможного селянина, носити окуляри або колекціонувати іноземні марки, щоб бути вбитим. Соціалізм є протилежним тому, за що виступає лібертаріанство. Основою лібертаріанства є право жити вільно від держави; соціалізм, принаймні в його найбільш поширеній формі, зазвичай включає смерть від рук держави. Традиційні авторитарні суспільства також відомі своєю здатністю до жорстоких вбивств, але рідко в подібних масштабах чи щодо людей, які не є політичними опонентами уряду. Інші випадки такого роду масових вбивств у 20-му столітті відбувалися здебільшого в таких країнах, як націонал-соціалістична Німеччина або баасистський соціалістичний Ірак, які також поєднували партійне розшарування з прагненням до соціальних перетворень. Плоди соціалізму — смерть. Іронія в тому, що соціологія може пояснити, чому це так. А саме через ту ж нав’язливу ідею щодо соціальної стратифікації, яка викривила сприйняття соціологами того, як насправді функціонують капіталістичні суспільства.

Соціологія дозволяє зрозуміти згубні наслідки соціалістичного суспільного ладу, яке розділене за різним доступом до примусу державної влади, а не за відмінностями у доходах, багатстві чи соціальному статусі. Усі суспільства стратифіковані; питання лише в тому, як саме. У лібертаріанській еволюційній соціології Герберта Спенсера суспільства, засновані на вільному ринку та контрактах, возвеличились, оскільки вони витісняли ранні військові суспільства, стратифіковані за владою або доступом до засобів насилля — влади, яка тоді також використовувалася для підтримання соціальних відмінностей, що мали риси кастової системи. Спенсер домінував у мисленні кінця XIX століття в англомовних країнах і особливо у США завдяки багатству емпіричних і історичних даних, які він залучив для обґрунтування свободи.
Люди, які є лібертаріанцями на основі абсолютного принципу, можуть відчувати дискомфорт, бачачи обґрунтування свободи утилітарними міркуваннями, але в прагматичному світі традиція, започаткована Спенсером, є життєво необхідною. Вона дозволяє зрозуміти сучасну версію закритої стратифікації, розділення за партійною приналежністю, яка є сутністю соціалізму і антитезою лібертаріанському капіталістичному суспільству. Вона також пояснює інші обмеження свободи, характерні для соціалістичних суспільств, такі як надзвичайно жорстоке переслідування чоловіків-гомосексуалів у колишньому радянському союзі, маоїстському Китаї чи на Кубі. Таке переслідування є неминучим наслідком суспільства, в якому панівною інституцією є партійна ієрархія, підпорядкована суворому центральному контролю та боязлива перед будь-якими незалежними зв’язками між її членами (особливо на різних рівнях ієрархії) або між ними та зовнішніми особами, які вона не може контролювати.

Слід зазначити, що більшість соціологів другої половини ХХ століття не усвідомлювали і не пропагували цих ключових інсайтів про те, як працює суспільство. Існує дуже мало лібертаріанських соціологів, а більшість соціологів прямо чи опосередковано ворожі до індивідуальної свободи. У соціалістичних суспільствах вони часто були слугами держави й могли дотримуватися панівної ідеології через психологічні та матеріальні винагороди, які це приносило. Зрештою, така держава може надати їм привілейоване становище як пророків неминучого тріумфу соціалізму або «великого плану». У м’якшій формі те саме стосується багатьох соціологів у західних суспільствах, оскільки держава пропонує їм привілейовані посади, фінансує їхні ідеологічно заангажовані дослідження та дозволяє їм відчувати задоволення від ілюзії, що вони формують суспільство. Власний інтерес частково пояснює, чому так багато соціологів бояться скорочення і послаблення державної влади та державного втручання. Соціал-демократія часто означає робочі місця в державному секторі для соціологів, які інакше були б непрацевлаштованими. Соціологи, які виступають проти свободи і працюють у сфері освіти, расових відносин, соціального забезпечення або кримінології, мали великий вплив у суспільствах, заснованих на вільному ринку, і завдали цим суспільствам значної шкоди.

Однак головною причиною, через яку так багато соціологів у вільних суспільствах ворожі до лібертаріанства і не здатні оцінити ані його чесноти, ані переваги, є їхня прихильність до егалітаризму. З багатьох причин суспільства, засновані на свободі слова, праві на власність, свободі контрактів, вільній торгівлі та вільному ринку праці, схильні створювати значну нерівність результатів. Деякі люди набагато успішніші за інших. Хоча в капіталістичних суспільствах існує високий рівень індивідуальної соціальної мобільності, природа речей така, що успадкування власності, навичок, контактів, робочої етики, а також загального інтелекту і конкретних талантів означає, що діти успішних людей з більшою ймовірністю досягнуть успіху. Це суспільство, яке є нерівним, але загалом справедливим. Як таке, воно є неприйнятним для професійних егалітаристів, які домінують серед соціологів і підтримують масивне державне втручання, що обмежує свободу задля досягнення більшої рівності не лише можливостей, а й результатів. З цих самих причин сучасні соціологи, як правило, недолюблюють і дистанціюються від психології та економіки, обидві з яких демонструють, що нерівність часто є природним станом. Центральна тема соціології полягає у запереченні цих реалій; вони мають бути заперечені, приховані й придушені державою.

Соціологи в західних суспільствах часто виступають проти тих самих суспільств, які надають їм свободу слова, субсидують їхні дослідження і працевлаштовують їх на комфортних посадах. Можна сказати, що платники податків платять за мотузку, якою їх і повісять. Марксизм приваблює соціологів (навіть після краху або трансформації основних соціалістичних економік), і, як зазначає Девід Марсланд, марксистські праці часто домінують у списках читання в їхніх коледжах. Натомість мало хто з них читає або заохочує своїх студентів читати засновника соціології Адама Сміта, який визнавав, що ринкові сили ведуть до соціального та економічного прогресу, якого неможливо досягти жодним іншим чином. Соціологія втратила це розуміння, коли висхідна спеціалізація відокремила її від економіки та, власне, психології, які підкреслюють індивідуальну автономію та відповідальність.

Більшість соціологів не мають знань ні в неокласичній, ні в австрійській економіці. Замість того, щоб співпрацювати з економістами у розв’язанні соціологічних проблем, виявлених економічним аналізом, вони займають маргінальну позицію й нарікають на нерівність. Лібертаріанці можуть мати різні погляди на роль національної держави та її збройних сил, але вони зазвичай схильні погоджуватися з економістами, які доводять перевагу добровільної армії над примусовою. Соціологи ж, які визнають потребу в арміях, часто виступають за примус і призов, оскільки це зрівнює шанси бути вбитим. Їхня реакція на значне зростання рівня життя й тривалості життя в капіталістичних суспільствах полягає у винайденні концепцій «постійної бідності» й «відносного позбавлення» та відповідному заклику до більшого державного втручання. Більшість соціологів відкрито вороже ставляться до свободи. Навіть коли вони виглядають лібертаріанцями, як, скажімо, коли вони виступають за легальний продаж рекреаційних наркотиків, вони роблять це лише тому, що ті, хто їх вживає і торгує ними, вважаються «знедоленими». Водночас вони не здатні зрозуміти, що високі податки на тютюн, введені під приводом «примусового покращення здоров’я», так само порушують свободу і провокують контрабанду, нелегальну торгівлю й організовану злочинність, як і обмеження щодо інших рекреаційних наркотиків. Центральна слабкість соціології — це небажання соціологів зрозуміти важливість цін і працювати з ними так, як це роблять економісти.
Існує більш загальний зв’язок між девіантною поведінкою та соціальними змінами, який соціологи відмовляються визнавати. Наприкінці XIX століття, в епоху зростання організацій взаємодопомоги та стабільних сімей, рівень як насильницьких, так і корисливих злочинів досягнув мінімуму в більшості західних суспільств. Люди свідомо утримувалися від нападів на особистість чи власність інших не тому, що держава їх зупиняла, а тому, що цей спонтанний порядок, створений вільними індивідами, підтримував законослухняну етику. Масове зростання злочинності всіх видів, яке нині вважається характерною рисою сучасних суспільств, почалося лише в середині 1950-х років, після запровадження держави добробуту. Це те, що передбачав би лібертаріанець, але те, що абсолютно суперечить прогнозам соціологічного колективізму. Через такі суперечності багато соціологів почали поступово відходити від своїх претензій бути вченими, до пустих концепцій постмодернізму: якщо ми не можемо мати рацію, то ніхто не може.

Трагедія соціології полягає в тому, що вона почалася з ідей Адама Сміта, Герберта Спенсера та Вільяма Грема Самнера як засіб для пропагування лібертаріанської думки. Однак ця дисципліна була захоплена соціалістами та колективістами, часто послідовниками авторитарних традицій Конта і Маркса. У США, Великій Британії та Європі сьогодні є багато лібертаріанських економістів, правознавців, психологів, істориків і філософів, але лібертаріанських соціологів знайти дуже важко. Ця відсутність ідеологічного різноманіття в межах дисципліни зробила її безплідною. Я спробував вище інтерпретувати соціологію з лібертаріанського погляду й описати стан цієї дисципліни.

Завдання лібертаріанців — змінити це.

Переклад: Назар Педченко