Праця «Чи працює державне втручання?». Людвіг фон Мізес

Автор: Розоліно Кандела
Переклад: Матвій Сухачов 
Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
Чи працює державне втручання?

Чи працює державне втручання? Відповідь на це питання лаконічно, але всебічно дав Людвіг фон Мізес у праці «Інтервенціонізм: Економічний аналіз», яка була написана німецькою у 1940 році та вперше перекладена Томасом Френсісом МакМанусом і Генріхом Бундом. На думку Мізеса, державне втручання не працює, бо це спричиняє ненавмисні або навіть небажані наслідки відповідно до цілей, пред’явлених власними прихильниками. Поки тут не може бути сумнівів щодо того, що Мізес був ярим прихильником вільної ринкової економіки та обмеженого уряду, неспроможність державного втручання не є нормативним звинуваченням щодо державного втручання як такого. Нездатність державного впливу досягти поставлених цілей не є критикою ані його цілей, ані намірів самих регуляторів. Скоріш за все, аргументом Мізеса є позитивний аналіз того, як регуляції у вигляді податків, субсидій, тарифів, квот, ліцензій, тощо, зазнають провалу у власних умовах.

Для того, щоб зрозуміти теорію Мізеса про інтервенціонізм, нам треба не лише відрізняти інтервенціоністську економіку від капіталізму чи соціалізму, але також і те, як інтервенціонізм Мізеса пов’язаний з «невидимою рукою» ринкових процесів. На думку Мізеса, капіталізм – це економічна система, що визначається певним набором інституцій, які включають приватну власність на засоби виробництва (як от землю, працю та капітал) і свободу укладання договорів відповідно до верховенства права. Капіталізм керується попитом споживачів на товари і послуги, які, в свою чергу, змушують підприємців спрямовувати засоби виробництва відповідно до їх найціннішого споживчого використання. Купівля (і утримання від покупки) кінцевих товарів споживачами та засобів виробництва підприємцями генерує систему ринкових цін, яка координує діяльність виробників, а також сигнали про прибутки (і збитки) для передачі інформації, коли вони використовували засоби виробництва таким чином, щоб задовільнити найбільш цінні потреби людини. Поява соціальної співпраці в умовах поділу праці – це і є «невидима рука» Адама Сміта у дії.

Соціалістична економічна модель є однією з тих систем, в якій скасовуються приватна власність та вільне ринкове ціноутворення на засоби виробництва. Незалежно від того, визначають його як комунізм чи фашизм, будь-який соціалізм передбачає управління засобами виробництва не споживацькими вимогами, а державними наказами. Приватна власність і вільне ціноутворення фактично скасовуються. Для Мізеса питання того, чи є капіталістична система кращою за соціалістичну з точки зору росту загального добробуту суспільства, не ґрунтується на можливості жодної системи усунути підприємницькі помилки та економічне марнотратство. Здебільшого, враховуючи те, що помилка прийняття рішень завжди існуватиме в невизначеному світі, найактуальнішим питанням є те, яка система стимулюватиме людей до виявлення допущених помилок і того, як вчитися на цих помилках. Без приватної власності, грошових цін і сигналів «прибутків-збитків», урядовий бюрократ, який керує виробництвом, був би «капітаном корабля, що пливе у відкритому морі без системи навігації чи якихось знань». Прибираючи «невидиму руку» ринкових процесів, результатом впровадження соціалізму, підштовхнутим до якогось логічного кінця, може бути лише заміна «невидимої руки» тоталітаризмом.

Проте, Мізес змальовує різницю між інституційними передумовами капіталізму та соціалізму щоб висвітлити виразні риси інтервенціонізму, або того, що Мізес також називає «ринковою економікою з перешкодами». Як підказує назва, інтервенціонізм не є синонімом соціалізму, але зветься економічною системою, в якій уряд, або де-факто регуляторний орган, підтриманий урядом, заважає діяльності вільних ринкових процесів, не усуваючи їх загалом. Втручання у вигляді податків, субсидій, монопольних привілеїв або контролі цін здійснюються прямо державними посадовцями, або непрямо регуляторними органами, змушуючи підприємців використовувати засоби виробництва відмінні від тих, якими вони користувалися б в безперешкодному ринку. «Чи не ті можливо втручання створюють результати, які, згідно з точкою зору уряду, виглядають менш бажаними, ніж умови в вільно-ринковій економіці, які він прагне змінити?». Відповідь ґрунтується на розумінні зв’язку між інтервенціонізмом та невидимою рукою, яку найкраще сформулювали Мілтон та Роз Фрідман в «Свободі вибору». Використовуючи те, що Мізес стверджував 40 років тому, Фрідмани написали, що «в сфері уряду, як і в ринку, здається, є «невидима рука», але вона діє прямо в протилежному напрямку від «руки Адама Сміта»: особа, яка має намір лише обслуговувати суспільні інтереси шляхом заохочення державного втручання, керується невидимою рукою для просування власних інтересів, які не були частиною його намірів».

     «…Дія втручання в ринкові процеси, яким би добрим наміром це не було, передбачає перенаправлення засобів виробництва з навмисним результатом на користь однієї групи людей на противагу іншій.»

Мізес показує не лише економічні наслідки втручання, але й також її соціальні і політичні розгалуження. Щоб зрозуміти процес, яким інтервенціонізм генерує ненавмисні та навіть небажані для своїх прихильників наслідки, Мізес висвітлює дві думки. По-перше, якщо державне втручання має намір усунути те, що вважається небажаним наслідком безперешкодного ринкового процесу, то воно має спотворювати інституційні передумови, на яких базується безперешкодний ринок: приватна власність. По-друге, дія втручання в ринкові процеси, яким би добрим наміром це не було, передбачає перенаправлення засобів виробництва з навмисним результатом на користь однієї групи людей на противагу іншій. Така дія втручання, за визначенням, є засобом для створення спеціальних привілеїв. Наприклад, тарифи, спрямовані на підвищення загального добробуту нації, в умовах забезпечення внутрішнього виробництва товару чи послуги та запобіганні втраті робочих місць у певній галузі, не можуть такого зробити без створення штучного дефіциту та спеціального монопольного привілея для тієї галузі та її робітників. Споживачі мають платити вищі ціни як результат цього монопольного привілея, залишаючи їх з меншим доходом для витрат на інші товари і послуги, таким чином ставлячи ці інші галузі та їхніх робітників у невигідне становище. Отриманий ефект суперечить наміру сприяти загальному добробуту. Отже, підводячи до логічного висновку, «комплексна тарифна система може тільки знижувати задоволення усім», як це показано в США небажаними наслідками тарифів Смута-Гоулі у 1930 році, що поглибило Велику Депресію. Інші види інтервенціонізму, такі як інфляція, яка розглядається як захід, призначений для отримання вигоди збіднілим боржникам за рахунок багатих кредиторів, має протилежний ефект, зокрема коли «багатій інвестував свої статки в обладнання, торгові склади, будинки, маєтки і звичайні акції, він, як наслідок, частіше є боржником, ніж кредитором».

Ці небажані наслідки втручання, особливо у випадку контролю цін, ілюструють, як ці заплановані наслідки залежать від хибної дихотомії між споживачами та виробниками в ринковому процесі. Природа ринкових процесів полягає в тому, що покупці змагаються з покупцями, пропонуючи вищі ціни за товари і послуги, та продавці змагаються з продавцями, пропонуючи нижчі ціни на товари і послуги. Однак, кожний продавець є споживачем, коли вони купують засоби виробництва та інші необхідні товари, призначені для остаточної продукції. Таким чином, ринковий процес — це процес, у якому покупці та продавці співпрацюють, обмінюючись своїми правами власності, а не конкуруючи один з одним, і це так само добре стосується ринку праці, коли виробники конкурують один з одним, щоб забезпечити капітал для підвищення продуктивності працівників, що дозволяє робітникам продавати свою працю за вищу (а не нижчу) заробітну плату.

Однак, природа контролю цін підриває соціальну співпрацю ринкових процесів та генерує динаміки інтервенціонізму, в результаті чого покупці співпрацюють заради привілеїв проти продавців (наприклад, у випадку контролю орендної плати), а продавці співпрацюють заради привілеїв проти покупців (як у випадку мінімальної заробітної плати). Проте, за визначенням, змагання за привілеї ніколи не можуть бути в загальному інтересі якихось покупців чи продавців. Наприклад, у випадку мінімальної заробітної плати, який має за намір збільшити зарплати працівників, має небажаний результат, приносячи користь певній групі працівників, які залишаються зайнятими з високими зарплатами, залишаючи іншу групу працівників безробітною. Отже, для Мізеса не випадково, що обмежуючи пропозицію робочої сили, робітничі профспілки є прихильниками підвищення мінімальної заробітної плати. Виробники остаточних товарів і послуг є споживачами робочої сили, а тому закон попиту застосовується до ринку праці, як і до будь-якого ринку.

Що є навіть більш важливим для розуміння шкідливих наслідків інтервенціонізму, так це не лише видимі небажані наслідки, а й невидимі. Припустимо, уряд вважає ринкову ціну на молоко небажано високою, встановлюючи контроль над цінами з метою зробити молоко більш доступним для кінцевого споживання. Корови продукують не лише молоко, але й інші молочні продукти, як масло, йогурт та сир. Небажаним результатом контролю цін на молоко буде те, що більша кількість корів зробить більш доступними інші молочні продукти, а на ринку стане менше доступного молока, всупереч цілі цінової стелі. Державний орган залишається з двома виборами: або цінова стеля буде знята, щоб усунути небажані наслідки; або орган може знову втрутитись, щоб пом’якшити небажані наслідки цінової стелі, як от встановити обмеження на кількість молока, доступного для молочних продуктів, щоб більше молока було доступним для кінцевого споживання. Однак, якщо орган вважає повернення до безперешкодного ринку небажаним, тоді в органу не залишається іншого вибору, як продовжувати процес втручання для подальших небажаних наслідків. Логічним результатом буде державний контроль над землею, працею та капіталом, щоб запобігти перепрофілюванню ресурсів на інше використання, окрім розведення молочних корів. Такий приклад показує важливий урок, викладений Мізесом: інтервенціонізм, якщо його просувати далі послідовно й наполегливо, повинен вести до соціалізму. Але такий результат не є неминучим, якщо громадська думка щодо державного втручання зміниться.

«Інтервенціонізм» Мізеса не повинен читатися як останнє слово щодо того, чому державне втручання не працює. Скоріше за все, як показує зростання літератури, що базується на теоретичних ідеях Мізеса, «Інтервенціонізм» забезпечує важливий внесок у програму прогресивних досліджень для розуміння динаміки інтервенціонізму в часі та місці, включаючи агрокультурну політику, політику міжнародної торгівлі та забезпечення суспільних товарів.

Інтервенціонізм також пояснює деякі оманливі твердження щодо державної політики. Аргументи проти державного втручання та на користь вільноринкового капіталізму не є синонімами до «дерегуляції», якщо ми розуміємо, що капіталізм за своїм визначенням передбачає наявність вбудованого регуляторного механізму: приватної власності. Крім того, «Інтервенціонізм» показує, що, в розріз до популярної думки, аргумент на користь приватновласницької капіталістичної системи не є синонімом до привілейованих інтересів капіталістів. Швидше за все, «особисті інтереси підприємців та капіталістів також вимагають від втручання захисту для себе проти змагання з більш ефективними і активними людьми. Має бути забезпечений вільний розвиток ринкової економіки не для інтересів багатіїв, а для інтересів суспільства». Отже, оскільки втручання в рамки прав приватної власності спотворює стимули та знання, втілені в ринкових цінах, а також сигнали про прибутки та збитки, інтервенціонізм не може бути «ліками» від передбачуваних хвороб, пов’язаних з капіталізмом, таких як монополія на силу, макроекономічна нестабільність, масове безробіття, штучний дефіцит, тощо. Скоріш за все, інтервенціонізм часто є причиною саме таких недуг, зокрема через спотворення приватної власності та служінню засобам побудови монопольних привілеїв на користь груп з особливими інтересами.

Чому Ілону Маску варто прочитати «Бюрократію» Мізеса?

Оригінал за посиланням

Автор: Девід Брейді-молодший.

У своєму подкасті «Вердикт» від 13 листопада Тед Круз [1] звернувся до книги Людвіга фон Мізеса «Бюрократія», обговорюючи створення «Міністерства ефективності уряду». Цю ініціативу того ж дня анонсував новообраний президент Дональд Трамп. Круз наголосив, що Мізес вдало описав основну проблему, на яку спрямований цей план. Ідея полягає в тому, щоб зробити урядову систему більш ефективною. На думку Круза, очолити новий департамент мають Ілон Маск і Вівек Рамасвамі [2].

На перший погляд, ця ідея здається переконливою, але насправді, у своїй праці Людвіг фон Мізес пояснив чому вона не працюватиме. Його теорія соціалістичного розрахунку не лише поклала край дебатам про соціалізм, але й дала глибоке розуміння природи бюрократії. Щоб повністю зрозуміти, на що вказує сенатор Круз, звертаючись до Мізеса, варто спершу розібратися, чому бізнес працює ефективно, а уряд — ні. Відповіді на обидва ці питання можна знайти в працях Мізеса.

Чому бізнес працює ефективно, а уряд – ні?

«Бюрократія» — це справжня перлина у творчій спадщині Мізеса. У цій роботі Мізес переносить свою знамениту теорію про неможливість соціалістичного економічного розрахунку на аналіз бюрократії. Щоб глибше зрозуміти його аргументи, варто спершу відповісти на запитання: що таке бюрократія і що нею не є?

Мізес швидко дав відповідь на ці питання. Навіть у 1944 році, коли він писав цю книгу, слово «бюрократія» часто використовували як узагальнювальне кліше для позначення неефективності. Прогресисти називали «бюрократією» корпоративні відносини, тоді як консерватори вживали це слово щодо урядів. Однак Мізес пояснює, що бізнес за своєю природою не може бути «бюрократичним» у тому сенсі, як це зазвичай розуміють.
Бізнес від природи є ефективним. Бізнес керується підприємцями, які мають особисту зацікавленість у результатах завдяки праву власності. Їхня основна мета — отримання прибутку.
Прибуток, на думку Мізеса, це не свідчення експлуатації, а доказ того, що використання ресурсів приносить цінність суспільству.

Ринковий обмін можливий лише тоді, коли обидві сторони вважають, що отримають більше користі від того, що вони здобудуть, ніж від того, що віддають. Завдяки цьому процесу, доповненому використанням грошей як засобу обміну, формуються ринкові ціни та система економічного розрахунку.

Економічний розрахунок — це основа ринкової економіки. Він дозволяє оцінити, наскільки ефективно використовуються ресурси — земля, праця і капітал. Саме ця здатність робить бізнес ефективним. Підприємства мають можливість аналізувати, чи приносять їхні дії прибуток, зокрема завдяки системі подвійного запису в бухгалтерському обліку, про яку говорить Мізес. Вона дозволяє підприємцям визначати, які фактори сприяють загальній рентабельності і змушує керівників шукати найефективніші шляхи ведення бізнесу, адже в іншому випадку вони ризикують втратити свої позиції.

Ринок сам по собі розв’язує проблему неефективності. Менеджери та підприємці, які невдало прогнозують майбутні ризики, зазнають збитків і виходять з ринку. Ті ж, хто робить точніші прогнози, отримують прибуток і продовжують розвиватися.

Таким чином, бізнес є ефективним за своєю природою, і його навряд чи можна назвати «бюрократією» у сучасному розумінні цього слова. Але що тоді насправді є бюрократією?

Бюрократії і їх неефективність

Мізес дає чітке визначення бюрократії: це метод управління адміністративними справами, де результати не мають грошової оцінки на ринку. Він наголошує, що бюрократія — це не форма управління і навіть не обов’язково організаційна структура. Це характеристика установ, які не можуть або не прагнуть досягати прибутку, а отже, не мають змоги проводити економічні розрахунки.
Без прибутку бюрократія втрачає ефективність, що є основою теорії соціалістичного розрахунку Мізеса. Він визнає, що центральні планувальники можуть мати хороші наміри, знання та доступ до ресурсів. Однак без можливості проводити економічний розрахунок вони не здатні визначити, чи витрачають ресурси раціонально, чи ні. Чи виробляють вони забагато або замало? Чи обирають найефективніші методи? Такі питання залишаються без відповіді, якщо відсутній механізм ринкових розрахунків.
Те саме стосується бюрократії. Такі організації часто керуються ідеалами, відмінними від прибутку і не мають інструментів для вимірювання ефективності. За словами Мізеса, уряд не працює заради прибутку і не має можливості робити це, навіть якби хотів.

Розглянемо, наприклад, поштову службу. Поштова служба США (USPS) часто критикується за свою неефективність, тоді як приватні компанії, такі як UPS і FedEx, демонструють значно кращі результати. Основна відмінність полягає в тому, що USPS не орієнтована на прибуток. Її діяльність зводиться до виконання завдань, покладених на неї урядом, з обмеженнями, що походять від того ж уряду. Бюрократи, які керують цією службою, не мають механізмів для оцінки прибутковості, а невеликі доходи, які вона отримує, є результатом зборів, а не ринкових цін.
Таким чином, бюрократія — це не бізнес, а інструмент уряду. Державні установи, такі як поліція, податкові чи імміграційні служби, не мають орієнтації на прибутковість, а отже, і на ефективність. Без ринкових цін уряд, умовно кажучи, рухається в темряві, не знаючи свого місця, поки не зіткнеться з черговою проблемою.

Бізнесмен і бюрократія

Чи може успішний підприємець змінити роботу бюрократії? Чи здатен він застосувати принципи ефективного бізнесу до державних структур і зробити їх результативнішими? На перший погляд, ідея здається логічною: чому б компетентній людині не покращити функціонування уряду? Однак така думка ігнорує основну проблему — ефективність уряду залежить не від особистостей, а від самої системи, в якій вони працюють.

Мізес пояснює, що підприємницькі якості не є властивістю людини, а залежать від її позиції в ринковій системі. Якщо колишній підприємець очолює державну установу, то він перестає бути підприємцем і стає бюрократом. Його завдання полягає не в досягненні прибутку, а в дотриманні правил і норм. Бюрократія обмежує його повноваження, залишаючи лише можливість впливати на незначні процедури, тоді як загальні рамки визначаються зовнішніми регуляціями.
Методи підприємця, спрямовані на прибуток і зменшення витрат, у бюрократичній системі просто не працюють. У державному управлінні результати не мають ринкової вартості: їх не можна купити чи продати, а отже, немає можливості оцінити їхню ефективність через механізм прибутків і збитків.
Прагнення зробити уряд більш ефективним — це похвальний намір, але проблема не вирішується шляхом змін у персоналі, політиці чи процесах. Без механізму економічних розрахунків уряд не здатен ефективно розподіляти ресурси. Він підпорядковується кодексу, а не споживачеві, тому діяти як підприємець у таких умовах неможливо.

Сенатор Круз влучно підсумував цю думку: «Всі стимули в уряді не лише не орієнтовані на прибуток, вони прямо суперечать цьому мотиву. Саме тому я порекомендував Ілону прочитати цю книгу Мізеса, і він її прочитав».

Урядова бюрократія за своєю природою не може бути ефективною. Найкраще, що можна зробити, — це мінімізувати її вплив, відкривши шлях до ефективності для підприємців, таких як Ілон Маск і Вівек Рамасвамі. Щоб повернути Америці ефективність, слід позбутися бюрократії. Можливо, саме праця Мізеса зможе надихнути на цей шлях, адже вона чітко вказує на основні недоліки урядових систем. Стати ефективними означає стати небюрократичними.

Переклад: Олександра Андрусик

Озвучив: Микола Жмайло

Примітки

[1] Тед Круз — американський політик, сенатор США від штату Техас з 3 січня 2013 року, член Республіканської партії
[2] Вівек Рамасвамі — американський проросійський підприємець, засновник Roivant Sciences та співзасновник Strive Asset Management. Рамасвамі виступає за «значні поступки Росії» в російсько-українській війні та припинення військової підтримки України. Він підтримує заборону України на членство в НАТО та дозвіл Росії окупувати регіони України в обмін на домовленість про те, що Росія «розриває альянс з Китаєм»

З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Людвіг фон Мізес про росію

Оригінал: https://mises.org/library/liberalism-classical-tradition/html/p/48

З книги Людвіга фон Мізеса «Лібералізм у класичній традиції»

Розділ 3. Ліберальна зовнішня політика

Частина 11. росія

Законослухняний громадянин своєю працею служить і собі, і своїм ближнім, і таким чином мирно інтегрується в суспільний порядок. Натомість грабіжник має на меті не чесну працю, а насильницьке привласнення плодів чужої роботи. Тисячоліттями світ був змушений підкорятися ярму військових завойовників і феодалів, які сприймали як належне, що продукти виробництва інших людей існують для того, щоб вони їх споживали. Еволюція людства в бік цивілізації і зміцнення соціальних зв’язків вимагала, перш за все, подолання інтелектуального і фізичного впливу військово-феодальних каст, які прагнули керувати світом, і заміни ідеалу буржуа ідеалом спадкового лорда. 

Витіснення мілітаристського ідеалу, який шанує лише воїна і зневажає чесну працю, аж ніяк ще не було досягнуте повністю. У кожній нації все ще є люди, чий розум повністю зайнятий ідеями та образами мілітаристської епохи. Є нації, в яких швидкоплинні атавістичні імпульси до грабунку і насильства, які, здавалося б, вже давно подолані, все ще виникають і знову беруть гору. Але, за великим рахунком, про нації білої раси, які сьогодні населяють Центральну і Західну Європу та Америку, можна сказати, що менталітет, який Герберт Спенсер назвав «мілітаристським», був замінений менталітетом, якому він дав назву «індустріальний». Сьогодні існує лише одна велика нація, яка непохитно дотримується мілітаристського ідеалу, а саме — росіяни.

Звичайно, навіть серед росіян є ті, хто не поділяє такої позиції. Залишається лише шкодувати, що вони не змогли взяти гору над своїми співвітчизниками. Відтоді, як росія вперше отримала можливість впливати на європейську політику, вона постійно поводилася як грабіжник, який вичікує моменту, щоб накинутися на свою жертву і розграбувати її майно. російські царі ніколи не визнавали жодних інших меж розширення їх імперії, окрім тих, які диктувалися силою обставин. Позиція більшовиків щодо питання територіального розширення їхніх володінь нічим не відрізняється. Вони також не визнають іншого правила, окрім того, що у завоюванні нових земель можна і навіть потрібно зайти настільки далеко, наскільки посмієш, зважаючи на свої ресурси. Щасливою обставиною, яка врятувала цивілізацію від знищення росіянами, був той факт, що народи Європи були достатньо сильними, щоб успішно протистояти натиску орд російських варварів. Досвід росіян у наполеонівських війнах, Кримській війні та турецькій кампанії 1877-78 років показав їм, що, незважаючи на велику кількість солдатів, їхня армія нездатна перейти в наступ на Європу. Світова війна лише підтвердила це.

Більш небезпечною, ніж багнети і гармати, є зброя розуму. Безумовно, той відгук, який ідеї росіян знайшли в Європі, був зумовлений, насамперед, тим, що сама Європа вже була переповнена цими ідеями до того, як вони вийшли з росії. Насправді, можливо, правильніше було б сказати, що самі ці російські ідеї не були споконвічно російськими, хоч як би вони не відповідали духу російського народу, але вони були запозичені росіянами з Європи. Інтелектуальна безплідність росіян настільки велика, що вони так і не змогли сформулювати для себе вираження власної глибинної природи.

Лібералізм, який повністю ґрунтується на науці і чиї політики є нічим іншим, як застосуванням наукових результатів, повинен бути обережним, щоб не робити ненаукових оціночних суджень. Оціночні судження стоять поза наукою і завжди суто суб’єктивні. Тому не можна класифікувати нації відповідно до їхньої цінності і говорити про них як про гідні чи менш гідні. Відповідно, питання, чи є росіяни меншовартісними, повністю лежить поза межами нашого розгляду. Ми зовсім не стверджуємо, що це так. Ми стверджуємо лише те, що вони не бажають входити в схему людської соціальної співпраці. По відношенню до людського суспільства і спільноти націй вони займають позицію народу, який не має ніякого наміру, крім споживання того, що накопичили інші. Люди, для яких ідеї достоєвського, толстого і лєніна є життєвою силою, не можуть створити тривалу соціальну організацію. Вони мусять повертатись до стану цілковитого варварства. росія від природи набагато багатше наділена родючістю ґрунтів і всілякими мінеральними ресурсами, ніж Сполучені Штати. Якби росіяни проводили таку ж капіталістичну політику, як американці, то сьогодні вони були б найбагатшим народом у світі. Деспотизм, імперіалізм і більшовизм зробили їх найбіднішими. Тепер вони шукають капітал і позики по всьому світу.

Щойно цей факт визнаний, чітко випливає, що має бути керівним принципом політики цивілізованих країн щодо росії. Дати росіянам бути росіянами. Нехай вони роблять те, що хочуть у своїй країні. Але не дозволяти їм виходити за межі власної землі, щоб нищити європейську цивілізацію. Це, звісно, не означає, що слід заборонити ввезення та переклад російських творів. Невротики можуть насолоджуватися ними скільки завгодно; здорові люди, в будь-якому випадку, будуть уникати їх. Це також не означає, що росіянам слід заборонити поширювати свою пропаганду і роздавати хабарі, як це робили царі по всьому світу. Якби сучасна цивілізація не могла захистити себе від нападів найманців, то вона в будь-якому випадку не змогла б проіснувати набагато довше. Це також не означає, що американцям чи європейцям слід забороняти відвідувати росію, якщо вона їх приваблює. Нехай вони на власний страх і ризик та під власну відповідальність побачать країну масових вбивств і масових страждань. Це також не означає, що капіталістам слід заборонити надавати кредити радянському союзу чи іншим чином інвестувати капітал у росію. Якщо вони настільки дурні, що вірять у те, що коли-небудь знову побачать хоч якусь частину цих інвестицій, то нехай ризикують.

Але уряди Європи та Америки повинні припинити сприяти радянському деструктивізму, виплачуючи премії за експорт до радянської росії і тим самим підтримуючи російську радянську систему своїми фінансовими дотаціями. Нехай вони припинять пропаганду еміграції та експорту капіталу до радянської росії.

Відмовитися від радянської системи чи ні — це питання, яке російський народ має вирішити сам. Країна кнутів і концентраційних таборів сьогодні більше не становить загрози для світу. З усією своєю волею до війни і руйнування росіяни більше не здатні серйозно загрожувати миру в Європі. Тому можна спокійно залишити їх у спокої. Єдине, чому потрібно протистояти, — це будь-якій тенденції з нашого боку підтримувати чи заохочувати деструктивну політику радянського союзу.

Переклад: Іван Ландарь

Людвіг Фон Мізес та економічні розрахунки при соціалізмі (частина 1)

Джордж Г. Сміт працював старшим науковим співробітником Інституту гуманітарних досліджень, виступав з лекціями на тему історії Америки на літніх семінарах Cato, займав посаду виконавчого редактора Knowledge Products. Четверта й остання книга Сміта “Система свободи” була видана у 2013 році видавництвом Cambridge University Press.

Сміт пояснює теорію вартості — основу аргументу про неможливість раціонального економічного розрахунку при соціалістичній економіці.

Людвіг фон Мізес (1881-1973 рр.) був не тільки видатним економістом, провідним поборником Австрійської економічної школи, ба більше — міждисциплінарним вражаючої широти поглядів мислителем, компетентним в історії, соціальній теорії та філософії. Його найкраща книга “Людська діяльність” є майстерним доробком з праксеології (однойменна з книгою наука). Багато його інших робіт таких, як “Теорія і історія”, “Епістемологічні проблеми економіки” та “Теорія грошей і кредиту” уособлюють оригінальний зразок першокласної розумової діяльності.

Мізес найбільш відомий, мабуть, за його ранню критику соціалізму, яка переконала багатьох економістів, включаючи молодого соціаліста Фрідріха Гаєка, в тому, що раціональний економічний розрахунок є несумісним із соціалістичною економічною системою. Оптимальна економічна координація вимагає вільного ринку, в якому ціни відображають основну інформацію про попит і пропозиції капітальних благ.

Мізес спирався на Австрійську теорію вартості (цінності) як підтвердження неспроможності соціалізму вирішити проблему економічного розрахунку. Так, перш ніж представити аргумент Мізеса, я наведу довідкову інформацію щодо теорії вартості.

Центральним для всіх видів економічного аналізу є концепт вартості (цінності). В класичній економіці, головними представниками якої є Адам Сміт, Девід Рікардо та Джон Стюарт Мілль, часто розрізняють два види цінності: споживча цінність та цінність в обміні.

  • “Споживна цінність” означає корисність або вигідність певного товару, наприкад, води, яка, будучи життєво необхідною для людини, має високу споживчу цінність.
  • “Цінність в обміні”, навпаки, позначає щось, що можна отримати з товару на ринку у разі його обміну на щось інше. Алмази відомі своєю високою обмінною цінністю, оскільки за їх наявності можна укласти вигідну угоду.

Як зауважив Адам Сміт у книзі “Багатство націй”: слово вартість (цінність) “має два різних значення й іноді виражає корисність певного предмету, а іноді – здатність, доступну завдяки володінню цим предметом, купувати інші блага”.

Визначивши різницю між “споживчою цінністю” й “цінністю в обміні” Сміт продовжує:

Речі, що мають найбільшу споживчу цінність, часто мають низьку або взагалі відсутню цінність в обміні, і, навпаки, ті речі, що мають найбільшу цінність в обміні, як правило, мають або низьку, або жодної споживної цінності. Немає нічого кориснішого за воду: вона “купить” будь-що, що знаходиться в дефіциті, але мало чого можна отримати в обмін на неї. Проте в обмін на алмаз, який не має високої споживчої цінності, часто можна отримати багато інших товарів.

Хоча сучасні економісти іноді й називають цю різницю “парадоксом цінності” (або “парадоксом води та алмазів”), Сміт та його численні попередники (аж до Аристотеля) інакше інтерпретували цей “парадокс”, який для Сміта парадоксом зовсім не був і який він пояснив подібно до вже існуючих пояснень – з точки зору відносного дефіциту. Як він зазначив у своїх “Лекціях з юриспруденції”, ринкова ціна товару залежить від трьох речей: 1) “попиту або необхідності в товарі (незалежно від того, реальна вона чи непостійна)”; 2) “достатку товару пропорційно до попиту на нього”; 3) “багатства… споживачів”.

Товари, попит на які відсутній, наприклад, як на грудку глини, не будуть продаватися за ринковою ціною. Але якщо товар визнано корисним і, як наслідок, попит на нього зростає, то “його ціна регулюватиметься згідно з попитом”. Так, навіть товари з низькою споживчою цінністю продаватимуться за високою ціною, “якщо кількість не задовольняє попит (що й пояснює ціну алмазів)”. З іншого боку, якщо надзвичайно корисний товар такий, як вода, існує в надлишку і здатний “більш ніж задовольнити всі можливі потреби, це робить воду взагалі безцінною”.

Хоча й пояснення Сміта в певному сенсі справедливе, твердження про два різних типи “вартості (цінності)” спричинило серед класичних економістів виникнення певної нерозв’язної проблематики. Про єдину теорію вартості (цінності) не було мови до 1870-х років, коли з економічною думкою сталося те, що називають “маржиналістською революцією (теорія граничної корисності)”. Це важливе нововведення було створено окремо трьома людьми: Вільямом Стенлі Джевонсоном в Англії, Леоном Вальрасом в Швейцарії та Карлом Менгером в Австрії. Незважаючи на певні відмінності в трактуванні граничної корисності, ключові думки у трьох чоловіків, по суті, збігалися. (Термін “гранична корисність” був впроваджений австрійським економістом Фрідріхом фон Візером)

За твердженнями вище згаданих економістів, коли ми обираємо один товар з-поміж інших, ми не враховуємо його загальну корисність. До прикладу, ми не розглядаємо корисність води (її роль в підтримці життєздатності людини), коли вирішуємо, скільки [будь-чого] ми готові обміняти на певну кількість води. В дійсності, якби нам довелося обирати між всією водою світу і всіма алмазами світу, ми б обрали воду, але ми рідко опиняємося в ситуаціях “все або нічого”. Натомість ми маємо справу з товарами, оскільки вони існують в певних кількостях або одиницях, і те, на скільки ми суб’єктивно оцінюємо дану одиницю даного товару, залежить від того, як ми плануємо її використовувати.

Припустімо, ми вирішуємо, чи купувати нам галон (3,8 л) води. Сума, яку ми готові заплатити, залежатиме не від корисності води як такої, а від ефекту додаткового галона води, який задовольнить наші “граничні” потреби. А це, звісно, залежить від того, скільки води ми вже маємо. Чоловік, що помирає від спраги в пустелі, оцінить галон води дорожче, ніж він зробив би це за звичайних умов, тому що він використає цей галон для збереження свого життя, а не для, скажімо, миття своєї машини, як він міг би зробити це за обставин, коли вода наявна в достатній кількості.

Отже, економічна вартість (цінність) зрештою залежить не від загальної корисності товару, а від конкретної корисності, або граничної корисності, даної одиниці товару для задоволення найбільш нагальних потреб. Якщо води вдосталь, тобто якщо більшість з наших пріоритетних потреб легко задовольнити за рахунок доступності води, то кожна додаткова одиниця води буде мати для нас низьку цінність, оскільки її можна буде використати для задоволення ненагальної потреби. Якщо ж алмази, хоча й мають високу вартість (цінність), як правило, є дефіцитними, ми надаватимемо відносно високу вартість (цінність) кожній додатковій одиниці алмазів, тому що ця одиниця буде використана для задоволення першочергових потреб в нашій шкалі переваг.

Як я зазначив раніше, класичні економісти змогли доволі якісно пояснити парадокс води та алмазів з точки зору відносного дефіциту, але їхня дуалістична теорія вартості (цінності), яка розрізняє споживчу цінність і цінність в обміні, створила більше проблем, ніж вирішила. Теорія граничної корисності, позбувшись цієї дихотомії на користь єдиної теорії вартості (цінності), ознаменувала теоретичний прогрес. Відтепер стало зрозуміло, що цінність в обміні можна пояснити через призму споживчої цінності за умови, що ми вірно розуміємо значення “споживчої цінності” як посилання на граничне використання певної кількості економічного блага.

На цьому етапі розуміння Карлом Менгером (1840-1921) граничної корисності потребує особливої уваги, якщо ми хочемо правильно зрозуміти позицію Людвіга фон Мізеса стосовно економічного розрахунку. Менгер, загальновизнаний засновник Австрійської Школи, наголошував на суб’єктивному характері споживчої цінності. Економічна цінність товару, як стверджував Менгер, зрештою залежить від наших суб’єктивних оцінок, зокрема від того, як ми визначаємо корисність товару для досягнення суб’єктивних цілей. Наука економіка не встановлює справжньої або об’єктивної цінності економічного блага. Економіка також, наприклад, не визначає “справжньої” цінності води відносно алмазів. Економіка, скоріше, бере за відправну точку фактичні цінності людей, а потім аналізує економічні явища, що виникають в результаті переслідувань людьми суб’єктивних цілей.

Вагомим внеском Менгера в теорію граничної корисності було її розширення до введення “проміжних товарів”, або до так званих “капітальних благ” або “засобів виробництва”, на відміну від “споживчих товарів”. Багато економістів протиставляли пропозицію (або чинники виробництва) споживчому попиту, ніби ці елементи діють згідно з різними принципами цінності. Проте Менгер вважає такий підхід некоректним: врешті решт, на вартість усіх проміжних товарів впливає їхня роль у виробництві споживчих товарів – речей, які люди використовують безпосередньо для задоволення своїх бажань. “Проміжні товари або товари вищого порядку (eng. goods of a higher order; назва обумовлена тим, що в масштабі виробництва ці товари займають вищу від споживчих товарів позицію)” є непрямими засобами задоволення людських потреб. Сталеливарне підприємство може й не виробляти продукту, напряму використовуваного покупцями, але воно опосередковано задовольняє запит споживачів, виробляючи матеріал для побудови машин та інших виробів, напряму ними використовуваними.

Міркування Менгера щодо проміжних товарів дозволили йому застосувати поняття граничної корисності не лише до споживчих товарів, а й до чинників виробництва. Усвідомлення цього стало вагомим для мізеського аргументу про те, що планувальники в соціалістичній економіці не зможуть виконувати раціональний економічний розрахунок. Мізес вперше використав свій аргумент в есе “Економічний розрахунок в соціалістичній державі” в 1920 році, а через два роки доповнив його в своєму фундаментальному доробку “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз”.

Чистий соціалізм являє собою систему, в якій немає приватної власності на засоби виробництва, а всі виробничі рішення приймаються центральним органом планування. На відміну від ринкової системи, де виробничі рішення капіталістів та підприємців базуються на ринкових цінах проміжних товарів, планувальники соціалістичного типу економіки не мають таких цін, на які можна було б спиратися. Чим в такому випадку ці планувальники можуть замінити ринкові ціни? Які раціональні критерії вони можуть використати для визначення, на які проміжні товари є запит та в якій кількості, щоб виробляти необхідні споживчі товари?

Без ринкових цін, на які спиралося б виробництво, за словами Мізеса, раціональний розрахунок є неможливим. Так, передбачуване раціональне економічне планування соціалізму (або будь-якого виду планової економіки) викликає економічний хаос, неефективність та марнотратство непомірного масштабу.

Переклад: Дар’я Бєляєва.

У цій статті старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд розглядає основні сучасні школи думки класичного лібералізму.

Усі класичні ліберали сходяться на тому, що уряд повинен бути обмеженим, але вони не погоджуються в деталях. Я хочу звернутись до цих розбіжностей, розглянувши три різні питання, які повинні хвилювати всіх, кого турбує роль влади.

  1. Яка методологія чи філософія визначає роль уряду?
  2. Чому уряд має бути обмеженим? Чи слід його обмежувати через наслідки його дій чи через те, що люди мають природні права?
  3. Яка законна роль уряду? Що урядам варто робити, а чого не слід?

Я поставлю ці три питання п’ятьом різним школам думки. Усі вони є класичноліберальними, і всі вважають, що свобода є найважливішою політичною цінністю, але вони не можуть дійти згоди в цих трьох фундаментальних питаннях.

Мілтон Фрідман і Чиказька школа

Мілтон Фрідман

Методологія

Чиказька школа економіки розглядає зазначені вище питання, використовуючи емпіричну методологію. Вона полягає в тестуванні сили теорій.

Для перевірки теорії економісти Чиказької школи представили б гіпотезу (наприклад, якщо ви збільшите мінімальну заробітну плату, працівникам з нижчою кваліфікацією буде складніше знайти роботу) та перевірили б її емпіричними доказами.

Чому обмежений уряд?

Чиказька школа вважає, що існує таке поняття, як провал ринку: ринки іноді виходять з ладу. Але існує також таке явище, як провал уряду. І школа стверджую, що зазвичай останній є набагато гіршим.

Під час багатьох публічних дебатів щодо ролі влади політики визначають провал ринку та припускають, що ідеальний уряд міг би прийти і вирішити цю проблему. Чиказька школа каже, що це не так. Нам слід порівняти недосконалі ринки з усіма їх недоліками з недосконалими урядами з усіма їх мінусами. Чиказька школа вважає, що, якщо зробити ці дві речі, провал уряду, як правило, виявляється набагато гіршим за провал ринку.

В основі цього твердження лежить зауваження, що існує розрив між намірами політиків та реальними результатами того, за що вони виступають. Іноді конкретна політика навіть призводить до протилежного бажаному результату. Наприклад, ідея державного регулювання орендної плати — забезпечити житлом бідних людей. Але, знижуючи ціну на оренду нерухомості, ви фактично зменшуєте пропозицію орендної нерухомості, що ускладнює бідним людям пошук житла. Це має протилежний ефект до зазначеної цілі.

Чому ж існує цей розрив між намірами та наслідками? Чиказька школа стверджує, що це пов’язано з тим, що політики не враховують важливість егоїзму в поясненні поведінки людей. Вони ігнорують людську природу.

Такожі існує багато інших урядових політик, які, хоча реально можуть досягти поставлених цілей, також мають негативні, непередбачувані наслідки. Наприклад, деякі люди отримують вигоду від підвищення мінімальної зарплатні, але велика кількість людей взагалі не може отримати роботу через це. І тому нам потрібно порівнювати як позитивні наслідки, які передбачались, так і негативні, ненавмисні наслідки.

Роль уряду

Мілтон Фрідман виділяє чотири основні сфери відповідальності уряду:

  • Захист: нам потрібні військові, щоб оборонятись від зовнішніх ворогів, і поліція, щоб захищатись від злочинців.
  • Правосуддя: оскільки ви живете в суспільстві з іншими людьми, люди неминуче вступають у конфлікт один з одним. Одним із можливих способів вирішення будь-якого конфлікту є побиття іншої людини. Імовірно, тим не менш, що ми не хочемо жити в суспільстві, де кожен раз, коли виникають розбіжності, ми намагаємося вести фізичну боротьбу з іншою людиною. Тож ми хочемо, щоб якийсь нейтральний арбітр, який не пов’язаний з жодною зі сторін, сказав, хто правий, а хто помилявся. Завдання уряду — надання судів для цієї послуги.
  • Суспільні блага та негативні зовнішні ефекти (екстерналії): є деякі речі, які ринок просто не може забезпечити задовільно, і уряд має зробити внесок у їх забезпечення. Суспільні блага мають дві характеристики. По-перше, ви не можете виключити людей з їх бенефіціарів. По-друге, вони «неконкурентні», тобто те, що я споживаю більше, не означає, що у вас меншає продукту.
    Класичним прикладом суспільного блага є захист. Припустимо, я не хотів би платити податки за оборону. Проблема полягає в тому, що а) американські військові будуть захищати мене, хочу я цього чи ні. Мене не можуть виключити з американської оборони. І б) вона неконкурентна. Мій захист не означає менше захисту для когось іншого. Це не працювало б у добровільній системі, оскільки люди просто не сприятимуть суспільним благам, вважаючи за краще бути безбілетниками.

 

Негативні екстерналії виникають, коли взаємодія між людьми має наслідки для третіх сторін. Класичний випадок — це забруднення, коли моє виробництво створює забруднення, яке потім шкодить мешканцям прилеглого району. Чиказька школа каже, що нам потрібен певний спосіб контролювати ці негативні зовнішні явища.

Більш суперечливим є твердження Мілтона Фрідмана, що бідні є негативним зовнішнім ефектом. Ми не хочемо жити в суспільстві, де на вулиці є люди, що жебракують і голодують. Тому Фрідман виступає за певну форму соціального захисту (safety net).

  • Захист тих, хто не може відповідати за себе: класичний випадок, коли владі доцільно піклуватися про тих, хто не може піклуватися про себе, — це діти. Зазвичай ми можемо залишити це завдання батькам, але нам все одно треба слідкувати. Не всі дорослі ставляться до дітей належним чином.
    Підхід Чиказької школи до ролі уряду часто називають соціальним ринковим підходом. Фрідман вважав, що, хоча уряди мають певні обов’язки, вони повинні максимально використовувати ринкові механізми для досягнення своїх цілей. Так, наприклад, відповідальністю уряду є забезпечення освітою кожної дитини, але це не означає, що держава має забезпечувати школи. Уряд може видавати ваучери або підтримувати приватне навчання. Хоча влада несе соціальну відповідальність, не обов’язково безпосередньо передбачати, що саме вона буде її задовольняти.

Школа громадського вибору

Методологія

Підхід Школи громадського вибору до питання про визначення ролі уряду — шукати «суспільний договір». Припустімо, раціональні індивіди зібрались і мали вирішити, що робити. Яку вони обрали б форму правління, щоб усі погодились?

Вчені з громадського вибору починають з питання, що було б, якби у нас взагалі не було держави. Вони вважають, що це було б схоже на «природний стан» англійського філософа Томаса Гоббса. Гоббс заявив, що життя без уряду є «бридким, брутальним і коротким». Без уряду люди в основному могли б робити три дії: виробляти речі, красти речі інших людей або витрачати час на захист своїх речей.

Оскільки життя в природному стані було б не дуже приємним, було б в інтересах кожного створити інституцію для захисту того, що ми виробляємо. Маючи захисний урядовий орган, ми могли б витратити набагато більше енергії на виробництво. Ми були б заможнішими. У нас не було б необхідності витрачати стільки ресурсів на захист себе. Отже, констатується, що раціональні люди, розмірковуючи про те, яку владу вони хочуть, створили б уряд, відповідальністю якого був би захист нашого життя та власності.

Чому обмежений уряд?

В економіці ми припускаємо, що людей мотивує власна вигода, а науковці з громадського вибору кажуть, що люди поводяться в політичній царині точно так само, як і в економічній.

Однак те, до чого їх спонукає бажання вигоди, може різнитись. В економіці ми схильні шукати егоїстичні інтереси людей у доході та багатстві. У політиці вашим інтересом стає обрання та переобрання на державні посади. Політики досягають його, обіцяючи «смаколики» певним групам. Проголосуйте за мене, і я буду захищати ваше соціальне забезпечення! Проголосуйте за мене, і я зменшу ваші студентські позики! Голосуйте за мене, і я буду підтримувати ваші господарства! Тож у політиків є особиста зацікавленість обіцяти «смаколики» певним групам у суспільстві.

Бюрократи також егоїстичні. Чиновники зацікавлені в більшому уряді. Чим більший уряд, тим більше доходів вони, ймовірно, матимуть і тим більше влади в них буде. Тим більшими будуть їх офіси.

Зацікавлені групи так само є егоїстичними. Вони прагнуть маніпулювати урядом, щоб той працював на їх користь. Використовуючи економічні терміни, вони є рентоорієнтованими. Вони намагаються скласти правила таким чином, щоб ті ускладнювали, наприклад, конкуренту вихід на ринок і змагання на ньому.

Отже, проблема для Школи громадського вибору полягає в тому, що більшість політичних суб’єктів зацікавлені у набагато більшому зростанні уряду, ніж люди погодились в суспільному договорі. Ось чому вони вважають, що уряд повинен бути обмежений: щоб запобігти його виходу за рамки належної йому ролі.

Роль уряду

То яка повинна бути роль уряду в цьому контексті? Це часто називають державою суспільних благ. Вона має два обов’язки:

  • Захист: вона повинна захищати права людини, особливо право на власність.
  • Виробництво: вона має забезпечувати суспільні блага та боротися із екстерналіями.

Не є обов’язком уряду, аргументує громадський вибір, забезпечувати будь-яку форму держави загального добробуту, яка значно виходить за рамки суспільного договору.

То чому влада, як правило, набагато перевищує те, на що люди розумно погодилися б у рамках цього договору? Наприклад, чому федеральний уряд у США робить набагато більше за обмежені та перелічені повноваження, встановлені Конституцією США? Школа громадського вибору пояснює це концепцією концентрованих вигод та розподілених витрат. Тобто переваги від урядової програми зосереджуються в руках відносно невеликої кількості людей, тоді як витрати на ці програми розподіляються серед більшої групи людей.

Візьмімо, наприклад, сільськогосподарську політику. Лише близько 3% населення США займається сільським господарством. 9% — ні. Але коли мова заходить про прийняття аграрної політики, ці 3% насправді сильно переймаються цим. Це визначає, за кого вони голосують, проводять агітацію, кому вони дадуть гроші.

3% кидають коров’ячий гній у політиків, які не підтримують сільськогосподарські субсидії та тарифи, що ускладнюють імпорт продуктів за межі США. 97% громадян програють у цьому. Ми програємо, тому що платимо більш високі податки, щоб це субсидувати. Ми втрачаємо, оскільки тарифи означають, що ми платимо більше за їжу, яку купуємо в супермаркетах.

Ви б могли подумати, що в умовах демократії політика, яка є в інтересах 3% і проти інтересів 97%, провалилася б. Однак кожна спроба покінчити з цією підтримкою сільського господарства зазнала невдачі. І це тому, що є ті, хто справді сильно переймається цим. Вони активні в даному питанні.

Решта з нас, населення, яке програє, навіть не думає про сільськогосподарську політику. Але навіть якщо б ми замислились над цим, збитки для кожного з нас становлять лише кілька доларів на тиждень. Ми не збираємось активно займатися цим питанням. Тож, якщо мова йде про дебати щодо аграрної політики, то саме 3% визначають, якою вона має бути. Відповідно до теорії громадського вибору, це стосується більшості урядових законів та програм. Ними керує невелика кількість людей, зосереджених бенефіціарів цієї політики, а зовсім не ті, хто сплачує витрати — споживачі та платники податків.

Австрійська школа

Економісти австрійської школи

Методологія

Австрійська школа економіки підходить до питання обмеженого уряду з двома різними методологіями, що їх пропонують двоє провідних діячів школи — Людвіг фон Мізес та Фрідріх Гаєк.

Виступаючи за обмежений уряд, Фрідріх Гаєк був схильний підкреслювати обмеженість людських знань і розуму. Він набагато більше був готовий віддавати пошану традиціям, як соціально-правовим нормам, що розвивалися протягом певного часу. Так, наприклад, його набагато більше цікавила концепція спонтанного порядку, як ми працюємо разом без будь-якого центрального планувальника, який би підказував нам, як нам поводитись. Його цікавило загальне право, як розвивалося традиційне право протягом віків.

Гаєк обережно ставився до природних прав, які, наприклад, розглядали засновники Конституції США. Він вважав, що значна частина порядку, який ми бачимо в суспільстві, була результатом людських дій, але не людського задуму. Візьмімо, наприклад, англійську мову: жодна група людей чи установа не вирішували, якою саме має бути англійська мова; це щось, що природно розвивалося з часом. Але ми розуміємо, які правила мови, і ми можемо жити з цим типом правил.

У Людвіга фон Мізеса був зовсім інший підхід. Він приймав те, що називається апріорним дедуктивним міркуванням. Він вважає, що ми можемо виявити певні істини щодо поведінки людини, які він називає аксіомами, і що ми можемо виявити ці аксіоми через наш досвід і за допомогою розуму:

  • Дія людини цілеспрямована. Тобто люди прагнуть досягти певних цілей. Дії не є ні випадковими, ні наперед визначеними. Ми можемо визначити, які цілі людей, і що вони намагаються досягти своїми діями.
  • Індивіди — єдині суб’єкти. Технічний термін для цього — «методологічний індивідуалізм». У політичній дискусії ми схильні говорити: «Франція робить те» або «Лондон робить те». Звісно, все це вчиняють не французька спільнота, але невелика кількість міністрів на вершині французького уряду, які вирішили діяти. Дії проводяться лише особами; їх не вчиняють широкі групи.
  • Цінність в очах спостерігача. Це так звана «суб’єктивна теорія вартості». Тобто речі не мають значення самі по собі, а лише ті, до яких люди відносять її. Наприклад, я вважаю, що реп — це лайно, але дехто його любить. Дехто вважає, що це добре. Об’єктивного значення для репу немає.

Ми часто чуємо в сторону економістів, що вони знають ціну всього і цінність нічого. Але це твердження передбачає, що ми можемо знати, у чому полягає цінність чогось. Але це неможливо. Значення однієї і тієї ж речі може бути різним для різних людей.

Мізес стверджує, що, просто використовуючи наш розум, ми можемо ідентифікувати ці аксіоми чи ці істини.

Чому обмежений уряд?

Отож Мізес і Гаєк сходяться на думці щодо того, чому слід обмежувати владу: адже урядові політики не мають знань, щоб:

  • Розуміти, які цілі мають звичайні люди.
  • Вирішити, які найкращі засоби для людей для досягнення цих цілей.

Ось чому розпався Радянський Союз. Він не міг знати, чого хочуть люди, і навіть якби було інакше — не знав би, як досягти цих бажань. Австрійська школа розділяє консеквеквенціалістську думку, що наслідки дій уряду часто бувають поганими.

Роль уряду

Стосовно ролі уряду Гаєк і Мізес знову розходяться. Гаєк говорив, що критеріями для вирішення того, що потрібно робити уряду, є те, що він називав «верховенством закону», під яким він мав на увазі, що існують певні загальні принципи, які ми повинні застосовувати до будь-яких дій уряду чи закону. Наприклад, у Сполучених Штатах Верховний Суд часто розглядає закон, ухвалений Конгресом і підписаний президентом, і застосовує його до конституції США.

Гаєк стверджує, що в кожному суспільстві повинні бути загальні принципи, які ми повинні застосовувати до кожної дії уряду та кожного громадянина, без винятку. Але в Америці дуже часто Конгрес США приймає закон, який стосується всіх, крім них самих.

Класичний приклад — Закон про американців з обмеженими можливостями. В законі йдеться, що всі будинки потрібно певним чином обладнати, щоб забезпечити доступ інвалідам. Однак під час дебатів конгресмени зрозуміли, що адаптування Капітолійського пагорбу до цих стандартів коштуватиме їм сотень мільйонів доларів. Тож вони виключили себе із цього законопроєкту. Це приклад нерівності перед законом.

Іншим прикладом можуть служити випадки, коли держава пропонує гроші певній компанії за тієї чи іншої умови. Гаєк стверджує, що це слід вважати нелегітимним, оскільки такі дії суперечать верховенству закону.

Гаєк вважає, що обмежена форма держави загального добробуту може бути виправдана, якщо дотримуватись верховенства права. Однак Людвіг фон Мізес робить висновок, що держава повинна бути лише мінімальною. Тобто, завдання уряду — виключно гарантувати захист життя, здоров’я, свободи та приватної власності. Для держави загального добробуту немає жодної ролі — лише мінімальна держава.

Природні права

Айн Ренд

В Америці є міцна традиція природних прав, що сягає заснування Америки. На неї сильно вплинули ідеї Джона Локка, який вважав, що ці природні права походять від Бога. І ми це бачимо в Декларації незалежності.

Мабуть два найвідоміші мислителі природних прав у класичноліберальній традиції — Айн Ренд та Роберт Нозік. Айн Ренд відома як романістка, але вона також написала багато філософії. Вона, мабуть, найбільш відома своєю книгою «Атлант розправив плечі». Роберт Нозік був гарвардським філософом, який написав відому книгу під назвою «Анархія, держава та утопія».

Методологія

Ренд асоціюється з тим, що вона назвала «об’єктивізмом». Вона вважала, що існує об’єктивна реальність і об’єктивна мораль, які ми можемо осягнути за допомогою розуму. Ми знаємо, що в природі людини — бажання жити та виживати. Для того, щоб люди це могли зробити, вони повинні мати певні природні права. Тобто природні права існують для цілі чи мети людей. Це називається «телеологічним» поясненням.

Роберт Нозік також вірив у природні права. Він вважав, що домагаючись раціонального особистого інтересу, ви не будете порушувати природні права інших людей. Він припускав, що права існують, і досліджував наслідки цього припущення. З його точки зору, природні права засновані на «деонтологічному» підході, говорять нам про межі того, що ми повинні робити. Наприклад, «не вбий» — це чіткий моральний принцип, який говорить нам, що ми повинні захищати права людей, щоб їх не вбивали.

Чому обмежений уряд?

Ренд і Нозік погоджуються, що проблема уряду полягає в тому, що він порушує наші природні права. Аморально застосовувати силу для досягнення своїх цілей. Капіталізм, стверджують вони, є єдиною моральною економічною системою. Він заснований на добровільному обміні, а не на примусі.

Роль уряду

На думку Ренд та Нозіка, ідеальний уряд — це мінімальна держава, єдиною метою якої є захист наших природних прав. Нозік вказує, що така би захищала нас від насильства, крадіжок та шахрайства. Він також стверджує, що забезпечення виконання договорів є виправданим. Все, що перевищує ці функції, є нелегітимним, оскільки порушує права людей.

Він також говорить про захист добровільних капіталістичних актів між дорослими людьми. Поки задіяні люди добровільно погоджуються, їм слід дозволити робити все, що вони хочуть. Результатом цього є те, що держава повинна бути покликана захищати нас. Тож держава повинна забезпечити військових, щоб захищати нас. Вона має забезпечити поліцію, щоб захистити нас від злочинців. Вона повинна забезпечити правосуддя, щоб уникнути конфліктів між людьми. І це все. Немає жодного виправдання для будь-якої форми правління поза цією, як, наприклад, держава загального добробуту.

Анархо-капіталізм

Отже, зараз ми розглянемо Мюрея Ротбарда, Девіда Фрідмана та анархо-капіталістів. Перший відомий своєю книгою «До нової свободи». Останній, син Мілтона Фрідмана, написав книгу під назвою «Механізм свободи».

Методологія

Мюррей Ротбард відстоював свою анархічну позицію за допомогою природних прав. У цьому сенсі він був схожий на Ренд і Нозіка. Але на нього також сильно вплинули Мізес та Австрійська школа, і він розробив те, що він назвав «аксіомою непримусу», або «істиною непримусу»: що завжди неправильно застосовувати силу, за винятком самозахисту. Ротбард стверджує, що це принцип, який ми повинні використовувати для встановлення того, що повинен робити уряд.

Девід Фрідман підходить до анархізму з іншої точки зору: емпіричного аналізу. Він порівнює відносну ефективність речей на ринку із відносною ефективністю передачі їх уряду.

І хоча Ротбард і Фрідман використовували дві дуже різні методології — одну, засновану на природних правах, а другу на наслідках — вони обоє вважають, що держави взагалі не повинно бути.

Чому обмежений уряд?

Класичне визначення держави дав німецький соціолог Макс Вебер. Держава — це будь-яке людське співтовариство, яке успішно претендує на монополію легітимного застосування фізичної сили в межах даної території. Тож у суспільстві, яке охоплює уряд, ніхто, крім уряду, не може використовувати силу.

Ротбард критикував це, оскільки сказав, що це означає, що уряди порушують наші права. Вони отримують те, що хочуть, за допомогою примусових засобів. Якщо ми не зробимо те, що хоче уряд, він кине нас до в’язниці. Так, наприклад, він каже, що оподаткування — це грабунок. Якби хтось прийшов і взяв 25 або 40% нашого доходу і сказав: «Якщо ви не дасте мені, я збираюся посадити вас у в’язницю», ми би назвали цю особу злочинцем. Ротбард запитує, чому ми поводимося інакше, коли держава вимагає 25 або 40% нашого доходу.

Девід Фрідман, використовуючи свій підхід до ефективності, каже, що держава неминуче неефективна — що ринок завжди буде більш ефективним, ніж уряд. Фрідман стверджує, що ринок навіть може забезпечити найефективніше речі, які більшість людей вважає, що може робити лише уряд — наприклад, захист чи забезпечення доріг.

Тож вони роблять висновок, що найкраще суспільство — це анархія, без уряду взагалі. За словами Ротбарда, уряд є нелегітимним — він не має конкретних моральних претензій на нас або на нашу власність. За словами Фрідмана, він неефективний — він не може надавати товари та послуги, які ринок може надати за менших витрат.

Роль уряду

І Ротбард, і Фрідман стверджують, що ми зазвичай забуваємо, що часто існують приватні рішення суспільних проблем. Наприклад, у секторі приватної безпеки зайнято більше людей, ніж працівників поліції. Більшість людей захищені приватними установами, а не поліцією. Ми просто схильні це ігнорувати. Ми ігноруємо той факт, що багато суперечок між бізнесом не надходять до наших державних судів. Насправді багато ділових спорів вирішуються в приватних арбітражних судах, оскільки державні суди повільні, неефективні та ненадійні. Багато підприємств вважають за краще використовувати приватні арбітражні агенції для цього.

Вони також стверджують, що навіть якщо ви вірите в ідею мінімальної держави, якщо ви створите її, вона не залишиться мінімальною назавжди. Вона буде нестабільною. І, скоріш за все, буде рости і рости, і рости. Ось чому вони прихильні до анархізму — ніякої держави не має бути.

Висновок. Яка ваша думка?

Тож, як ви вважаєте, якою має бути роль уряду? Які ваші критерії для вирішення того, що, на ваш погляд, має робити уряд? Яка ваша методологія? Яка ваша філософія?

Чому уряд слід обмежувати? Як ви вважаєте, він має бути обмеженим через наслідки його дій? Чи ви думаєте, він має бути обмеженим, оскільки порушує ваші природні права?

А якою, на вашу думку, повинна бути роль уряду? Чи вважаєте ви, що ролі для уряду немає? Ви анархіст? Чи думаєте ви, що роль уряду повинна бути мінімальною — що вона має забезпечувати лише армію, поліцію та суди, але нічого більше? Чи вірите ви, що існують такі суспільні блага, як оборона чи екстерналії, як у випадку з довкіллям? Чи вірите ви, що існує соціально-ринкова економіка, що відповідальність за поводження з найбіднішими в суспільстві є? Що нам потрібна якась базова форма держави загального добробуту, така як забезпечення того, щоб кожна дитина могла піти до школи?

Або ви дотримуєтесь некласичноліберальних поглядів на роль держави? Чи завдання держави просувати доброчесне суспільство, як стверджують деякі консерватори? Як ви вважаєте, чи є завданням держави забезпечення рівності, як каже багато людей зліва.

Ви соціаліст? Чи вірите ви, що уряд повинен або володіти, або контролювати всі аспекти економіки? Або ви (сподіваюсь, що ні) тоталітарист, фашист чи комуніст і вважаєте, що держава має контролювати всі аспекти життя?

Переклад: Роман Лішнянський