Ця стаття Леонарда Ріда початково з’явилась у журналі «Freeman» у січні 1956 року. Автор написав її задовго до винайдення лібертаріанцем Девідом Ноланом його діаграми чи створення популярного нині політичного компасу. А проте роздуми Ріда про те, чи варто лібертаріанцям користуватись термінами «лівий» і «правий», досі становлять неабиякий інтерес.

«Та ви ані лівий, ані правий!» — це спостереження, що я почув після своєї промови, продемонструвало рідкісну проникливість. Рідкісну, оскільки я не часто таке чув. Проникливість, бо це було влучно.

Більшість із нас, здається, завжди прагне до спрощення слів — зручних узагальнень — бо вони часто допомагають у спілкуванні. Вони займають місце довгих, складених визначень. Однак слід бути обережними, щоб ці коротуни не робили семантичних трюків і не шкодили тим, хто їх використовує. Боюсь, що подібне трапляється з такими термінами, як «лівий» і «правий», коли їх використовують лібертаріанці, які, як я сподіваюся продемонструвати, не є ані лівими, ані правими в загальноприйнятому сенсі.

Терміни «лівий» і «правий» так чи інакше описують авторитарні позиції. Свобода ж не співвідноситься з авторитаризмом горизонтально. Співвідношення між лібертаріанством та авторитаризмом є суто вертикальним; вище бруду людського поневолення. Але почнімо спочатку.

Був час, коли ці поняття були доречними, а не неточними позначеннями ідеологічних розбіжностей. «Перші ліві були групою новообраних представників Національних установчих зборів на початку Французької революції 1789 року. Їх назвали «лівими» лише тому, що ті сиділи ліворуч на засіданнях.

Законодавці ж, які сиділи праворуч, називались «Партією правих», або «правими». Праві, або «реакціонери», виступали за високоцентралізований національний уряд, спеціальні закони та привілеї для профспілок та різних інших груп та класів, урядові економічні монополії та збереження державного контролю над цінами, виробництвом та розподілом.» (Див. Dean Russel, The First Leftist, Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Economic Education, 1951, p. 3).

Зустріч вночі 4 серпня 1789 року, Шарль Моне

Ліві за всіма практичними цілями були ідеологічно подібними до тих, хто зараз називає себе «лібертаріанцями». Праві ж були ідеологічно протилежними: етатистами, інтервенціоністами — словом, авторитаристами. У Франції протягом 1789–90 рр. ці терміни були семантично зручними та мали високий ступінь точності.

Але термін «ліві» незабаром був експропрійований авторитарними якобінцями і набув протилежного значення. Під «лівими» стали матись на увазі егалітаристи, а слово почало асоціюватися з марксизмом: комунізмом, соціалізмом, фабіанством.

Що ж тоді стосовно «правих»? Де їхнє місце в цьому семантичному перевороті «лівих»? Персонал московського апарату подбав про це за нас, і, звісно ж, на власну користь: все, що не було комуністичним чи соціалістичним, вони оголосили «фашистським». Це означає, що будь-яка ідеологія, яка не є комуністичною (лівою), стала широко сприйматись фашистською (правою). Погляньмо на визначення останнього в тлумачному словнику Вебстера:

«Будь-яка програма встановлення централізованого авторитарного режиму із вкрай націоналістичною політикою, що регламентує промисловість, торгівлю та фінанси з введенням жорсткої цензури та насильницьким придушенням опозиції».

У чому, власне, різниця між комунізмом і фашизмом? І те й інше — це форми етатизму, авторитаризму. Єдина відмінність сталінського комунізму від фашизму Муссоліні — незначна частина організаційної структури. Але один — «лівий», а другий — «правий»! Яке ж місце лібертаріанця у світі московського словотвору? Лібертаріанець насправді протилежний комуністу. Тим не менш, якщо лібертаріанець використовує терміни «лівий» і «правий», він потрапляє в семантичну пастку і змушений бути «правим» (фашистом) через те, що він не «лівий» (комуніст). Це семантичне кладовище для лібертаріанців, формулювання, яке виключає їхнє існування. Поки Москва продовжуватиме в тому ж дусі, у лібертаріанців будуть усі причини уникати обох понять.

Левіафан, Абрахам БоссОдним з важливих недоліків використання лібертаріанцем цих двох термінів є широка можливість застосування теорії «золотої середини». Протягом останніх двох тисяч років західна людина прийняла аристотелівську теорію про те, що розумна позиція знаходиться між двома крайнощами, вона відома сьогодні в політичній царині як «центризм». Однак, якщо лібертаріанці використовують терміни «лівий» і «правий», вони неодмінно оголошують себе крайніми правими через те, що вони надзвичайно віддалені у своїх поглядах від комуністів. Але термін «правий» було успішно ототожнено з фашизмом. Тому все більше людей вважають, що розумно знаходитись десь між комунізмом і фашизмом.

Теорія «золотої середини» не може належним чином застосовуватися без розбору. Наприклад, вона є достатньо обґрунтованою, якщо обирати між відсутністю їжі взагалі з одного боку та обжерливістю — з іншого. Але все інакше, якщо обирати між відсутністю крадіжки та крадіжкою 1000 доларів. Золота середина підказала б вкрасти 500 доларів. Таким чином, золота середина губить свою обґрунтованість, коли застосовується до комунізму та фашизму (дві назви одного й того ж), так само як у випадку з двома сумами у крадіжці. Лібертаріанець не може мати нічого спільного з «лівою» чи «правою» ідеологією, бо для нього прикра будь-яка форма авторитаризму — використання державою сили для контролю над творчим життям людини. Для нього комунізм, фашизм, нацизм, фабіанство, держава загального добробуту — весь егалітаризм — підпадають під опис, який Платон цинічно дав століттями до того, як будь-яка з цих систем примусу з’явилась:

«Найбільший принцип всього — ніхто, будь то чоловік чи жінка, не повинен бути без лідера. Також ніхто не має привчати себе робити взагалі щось за власною ініціативою; ні в завзяттях, ні навіть у грі. І на війні, і в умовах миру — слід дивитись на свого вождя і вірно йти за ним. І навіть у найдрібніших справах треба бути під керівництвом. Наприклад, не можна вставати, або рухатися, або митися чи їсти… якщо не сказано цього зробити…. Одним словом, люди повинні навчити свою душу ніколи й не мріяти діяти самостійно, стати абсолютно нездатними на це».

Піднесення над деградацією

Лібертаріанці відкидають цей принцип, і при цьому не знаходяться праворуч чи ліворуч від авторитаристів. Вони, як людський дух, який вони прагнуть звільнити, піднімуться — вище над цією деградацією. Їхнє положення, якщо використовувати напрямки, зверху — в тому сенсі, що й пара над сміттєвою купою підіймається в чисте небо. Якщо вже застосовувати ідею крайності до лібертаріанства, нехай вона базується на тому, наскільки надзвичайно далеко воно віддалилось від авторитарних переконань.

У світлі цієї концепції підйому та звільнення — а саме вона становить суть лібертаріанства — теорія «золотої середини» абсолютно непридатна. Бо не може бути місця на півдорозі між нулем і нескінченністю. Абсурдно припускати протилежне.

Який же спрощений термін мають використовувати лібертаріанці, щоб відмежувати себе від московського бренду «лівих» та «правих»? Я ще не винайшов такого, тому поки що задовольняюсь тим, що називаю себе лібертаріанцем, і я готовий пояснити це визначення будь-кому, хто шукає сенсу, а не ярликів.

Автор: Роман Лішнянський

Цей текст є перекладом статті 1955 року «Who is libertarian?», написаної професором економіки Рокфордського коледжу Діном Раселом для FEE (Foundation for economic education). Саме ця організація популяризувала термін «лібертаріанство» в сучасному його значенні.

Ті з нас, хто є прихильниками індивідуальної свободи й персональної відповідальності, так і не змогли домовитись щодо загальноприйнятної назви для нас і нашої філософії свободи. Це було б не так і важливо, якби не той факт, що суперники будуть нас якось називати, незалежно від нашого бажання. Тож нам краще вибрати логічну назву, аніж дозволяти їм обтяжувати нас епітетами.

Дехто з нас називає себе «індивідуалістами», інші ж зазначають, що наші противники часто використовують це слово для опису безсердечної людини, якій начхати на проблеми та прагнення інших.

Дехто з нас зве себе «консерваторами», однак під цим терміном також маються на увазі люди, які схвалюють інститути більше з огляду на їх вік, ніж на закладену в них цінність.

Багато хто з нас називає себе «лібералами». І справді, колись це слово означало людину, що поважає індивіда та остерігається імперативу мас. Але ліві зіпсували і вкрали цей колись гордий термін, щоб позначати ним сторонників державного контролю над власністю та особистістю. В результаті ті з нас, хто вірить у свободу, мусять пояснювати, що, називаючи себе лібералами, вони мають на увазі лібералів у незіпсованому класичному сенсі. Це в кращому разі незручно і викликає непорозуміння.

Ось моя пропозиція: нехай ті з нас, хто любить свободу, зарезервують за собою слово «лібертаріанець».

Новий міжнародний словник Вебстерa» визначає лібертаріанця як «прихильника вчення про свободу волі; також того, хто дотримується принципів свободи, особливо індивідуальних свобод думки і дії».

В популярній термінології лібертаріанець — це протилежність до авторитариста. Строго кажучи, лібертаріанець — це людина, яка відкидає ідею використання насильства або погроз насильством, легальним чи ні, для нав’язування своєї волі чи думки людям. Загалом лібертаріанець — це той, хто хоче, щоб його життя стало набагато менш зарегульованим, ніж воно є зараз.

Лібертаріанець вважає, що уряд повинен однаково захищати всіх людей від зовнішньої і внутрішньої агресії, але в інших аспектах повинен залишити за людьми право самостійно вирішувати свої проблеми і діяти відповідно до своїх прагнень.

Лібертаріанець розраховує, що його уряд забезпечить індивіду захист від відвертого шахрайства, але не сподівається, що влада захищатиме когось від наслідків його власного вільного вибору. Лібертаріанець вважає, що люди, які роблять розумний вибір, мають право насолоджуватися плодами своєї мудрості, а особи, що роблять нерозумний вибір, не мають права вимагати, щоб їм відшкодували кошти за їхню нерозважливість.

Лібертаріанець очікує, що його уряд створюватиме, підтримуватиме та виконуватиме рішення неупереджених судів — судів, які не беруть до уваги расу, релігію чи економічний статус людини. Рішення цих судів лише тоді можуть вважатися справедливими, якщо вони є однаково обов’язковими як для чиновників, так і для інших осіб.

Лібертаріанець поважає право кожної людини користуватися і розпоряджатись своїм чесно набутим майном — торгувати ним, продавати або навіть дарувати його, бо він знає, що свобода людини неможлива без дотримання цього фундаментального права.

Лібертаріанець вважає, що щоденні потреби людей найкраще може задовольнити вільний та конкурентний ринок. Він також твердо переконаний, що вільні люди, користуючись власними чесно заробленими грошима, знаходяться в найкращій з позицій, щоб зрозуміти і допомогти своїм ближнім.

Лібертаріанець виступає за сильно обмежену форму держави з багатьма запобіжниками, у тому числі розподілом владних повноважень, які б допомогли уникнути зловживань з боку уряду. З точки зору лібертаріанця, керувати людьми необхідно менше, а не навпаки.

Лібертаріанець вірить у свою здатність і здатність інших людей досягти щастя і процвітання в суспільстві, де ніхто не має права змушувати інших діяти відповідно до чиїхось поглядів чи бажань. Його спосіб життя ґрунтується на повазі до себе та інших.

Лібертаріанець не виступає за збройне повстання проти уряду, якщо це тільки не єдина можливість уникнути концентраційних таборів. Однак, коли дії влади з точки зору лібертаріанця є шкідливими, він зобов’язаний постаратися пояснити тим, хто виступає за них, чому ці дії шкідливі і позбавлені сенсу.

Метою лібертаріанця є дружба і мир з сусідами вдома і за кордоном.


Цитати про лібертаріанство 

«Лібертаріанці заперечують не чужі смаки, а нав’язування смаків іншим», — Чарльз Т. Спредінг

«Ідея насильницького управління іншою, рівною мені в очах Бога людиною мені осоружна. Я не хочу цього робити. Я не хочу, щоб хто-небудь керував мною будь-яким чином. Я розумна істота, тому все, що мені потрібно це показати, що є найкращим для мене і тоді, оскільки я розумний, я зроблю правильний для себе вибір, так само, як і ви. Я не вірю, що душа ніколи не була примушена ні до чого, крім руїни», — Самуель Мілтон Джонс

«Свобода для небагатьох — це несвобода. Свобода для мене і рабство для вас означають рабство для обох», — Самуель Мілтон Джонс

«Інститути громадянської свободи дають право кожній людині в своїй кар’єрі діяти по-своєму, гарантуючи їй, що все, що вона робить на шляху до промисловості, економіки, розсудливості, здорового глузду тощо, буде сприяти її благополуччю, а не приносити вигоди іншим людям. Звичайно, це неминучий наслідок того, що кожна людина повинна понести покарання за свої вади і свої помилки.

Нам кажуть, що станеться, якщо кожен з нас піде і зробить щось для блага іншого; але чому б не подумати і про величезну вигоду, яку ми отримаємо, якщо кожен зробить щось для себе?

Скрізь, де колективні стандарти, кодекси, ідеали і мотиви замінюють собою індивідуальну відповідальність, про це ми знаємо з досвіду, там спонтанність і незалежна відповідальність, які необхідні для моральної сили, обов’язково втрачаються», — Вільям Грехем Самнер.

У своєму есе виконавчий віце-президент Atlas Network Том Палмер не лише визначає, що таке лібертаріанство, а й пояснює, чому, на його думку, це ідеологія здорового глузду.

У книзі під назвою «Чому свобода?» було б логічним розпочати з прямолінійного пояснення того, що таке лібертаріанство і чому люди повинні приймати свободу як принцип соціального устрою.

В ході вашого життя ви майже зі 100-відсотковою вірогідністю поводитеся як лібертаріанець. Можете запитати, що означає «поводитися як лібертаріанець»? Це не настільки вже і складно. Ви не будете бити інших людей, якщо вас дратує їх поведінка. Ви не забираєте їх речі. Ви не брешете людям, щоб змусити їх віддати вам те, що їм належить, не вводите людей в оману, і не показуєте у бік обриву дороги, коли вас питають як кудись проїхати. Ви просто так не робите.

Ви поважаєте інших людей. Ви поважаєте їх права. Вам навіть іноді кортить врізати комусь, коли той сказав щось справді образливе, але ви берете себе в руки і йдете геть, або просто відповідаєте словами на слова. Ви цивілізована людина.

Вітаю. Ви усвідомили та прийняли базові принципи лібертаріанства. Ви живете своїм життям, користуєтеся своїми свободами, при цьому поважаючи права і свободи інших. Ви поводитеся як лібертаріанець.

Лібертаціанці сповідують принцип добровільної згоди, а не силового примусу. І дуже ймовірно, що саме цим принципом ви послуговуєтеся у своєму повсякденному спілкуванні та житті.

Але зачекайте хвилинку, хіба лібертаріанство не політична філософія, набір ідей стосовно управління та політики? Саме так. Тоді чому вона не базується на тому, що влада мала би робити, радше ніж на тому, що мали б робити окремі громадяни? О, от саме в цьому є глибинна відмінність між лібертаріанством та іншими ідеями про політику. Лібертаріанці не вважають, що влада є чимось магічним. Її здійснюють люди. Вони такі самі як ми. Немає окремої особливої раси (можемо назвати їх королі, імператори, чарівники, маги, президенти, законотворці чи прем’єр міністри), що має надлюдський розум, мудрість чи силу, які б робили їх вище, ніж всі нормальні люди. Правителі, навіть коли вони обрані демократичним шляхом, не є більш, а навпаки часто-густо набагато менше, «просякнуті духом патріотизму», ніж пересічні громадяни. Немає жодних доказів того, що вони хоч трохи менш егоїстичні чи більш великодушні ніж решта людей. Немає жодних доказів, що вони більше ніж решта людей переймаються тим, що є правильним, а що неправильним. Вони такі як ми.

Але зачекайте ще хвилинку, політичні лідери справді мають владні повноваження, яких немає в інших. Вони мають право арештовувати людей, розпочинати війни і вбивати людей, видавати укази стосовно того, що можуть чи не можуть читати люди, чи мають вони поклонятися Богу і якщо так, то у який спосіб, на кому вони можуть одружуватися, що вони можуть чи не можуть їсти, пити, курити, чим вони можуть чи не можуть заробляти на життя, де вони можуть жити, в яку школу ходити, чи можна їм подорожувати, які товари та послуги вони можуть надавати іншим і по яким цінам та багато чого іншого. Вони точно мають такі права, які решта нас не має.

Саме так. Вони використовують силу і вони сприймають це як належне — саме це вирізняє владу від інших інститутів. Але ні їх навички сприйняття, аналізу та прогнозування не кращі за наші з вами, ні їхні моральні устої не є вищими за звичайні. Дехто може бути розумнішим за пересічних громадян, інші трохи менш розумними, але немає жодних свідчень того, що вони якось вищі за решту людства, щоб могти вважатися вищою кастою, нашими природніми володарями.

Чому вони використовують силу в той час як решта з нас у стосунках з іншими покладається на добровільне переконання? Ті, хто наділений політичною владою, не ангели і не боги, то чому вони заявляють про свої права на здійснення влади, коли ніхто інший не готовий заявити про такі права? Чому ми повинні підкорятися їх примусу? Якщо я не маю жодного права увірватися до тебе в домівку, щоб розказати, що ти маєш їсти, що ти маєш курити, чи коли тобі лягати спати, чи з ким саме тобі лягати спати, то чому такі повноваження має політик чи бюрократ, чи генерал армії, чи король, чи губернатор?

Чи давали ми згоду на примус?

Але зачекайте, ми ж і є влада, чи не так? Принаймні, як стверджували деякі мудрі філософи, такі як Жан-Жак Руссо, в умовах демократії ми погоджуємося виконувати вказівки влади стосовно того, що робити чи не робити. Влада реалізує «загальну волю» народу, а це означає, що вона реалізує нашу волю. Отже, коли влада застосовує проти нас силу, вона просто змушує нас бути вільними, адже вона змушує нас слідувати нашій власній волі, а не робити те, що нам здається ми хочемо. Як казав Руссо у своїй надзвичайно впливовій книзі «Соціальний договір», «спільна воля є завжди правильною і тяжіє до досягнення суспільного блага; але це не означає, що рішення народу завжди мають такий самий правильний напрямок… Часто існує істотна відмінність між волею усіх [чого хочуть усі індивіди] і спільною волею.» [i]

У цій теорії Руссо поєднує примус із свободою, адже, як він стверджує «хто відмовляється підкорюватися спільній волі, має бути змушений це зробити усією структурою, що означає не що інше, як те, що його мають змусити бути вільним.» врешті решт, ти не знаєш чого ти насправді хочеш, поки держава не вирішила, що ти хочеш, отже коли ти думаєш, що ти хочеш щось зробити, але тебе зупиняє поліція, чи саджає тебе до в’язниці, то вона робить тебе вільним. Тобі видавалося, що ти хочеш ослухатися державу, а поліція просто допомогла тобі обрати те, що ти хотів насправді, але був занадто недалеким, неосвіченим, нерозумним чи слабким, щоб це усвідомити.

Так, напевне, ми занадто зайшли в площину метафізичного, тож давайте повернемося трохи назад і поміркуємо над тим, за що виступають прихильники правління більшості. Якимось чином, шляхом виборів чи у якийсь інший спосіб, ми генеруємо «волю народу», навіть якщо частина цього народу з цим і не згодна (як мінімум ті, хто програв вибори, не згодні з більшістю). Цих людей змусять слідувати за більшістю і, наприклад, не вживати алкоголь чи марихуану чи сплачувати власні гроші для фінансування того, з чим вони не згодні, наприклад, війни з іншими державами чи дотації для впливових бізнесів. Більшість проголосувала за закон, що забороняє Х чи вимагає Y, чи за кандидатів, котрі обіцяли заборонити Х чи вимагати Y, і отже тепер ми знаємо «волю народу». І якщо хтось продовжує пити пиво чи курити марихуану, чи приховує свої доходи, то така особа не виконує волю народу, на дотримання якої він давав згоду. Давайте заглибимося в це ще трішки.

Скажімо, сухий закон було прийнято і він вступив в силу, а ви голосували за цей сухий закон чи кандидата, що його підтримував. Можна сказати, що ви дали згоду на обмеження, передбачені цим законом. А якщо ви голосували проти сухого закону чи за кандидата, що виступав проти прийняття даного закону? Ну, тоді можна сказати, що ви брали участь в процесі, в результаті якого дане рішення було прийнято, а отже дали згоду на обмеження, передбачені цим законом. А якщо ви не голосували і взагалі немає жодної точки хору з даного питання? Ну, тоді ви точно не можете скаржитися, адже не голосуючи ви не скористалися своїм шансом вплинути на результат! Як уже досить давно казав англійський лібертаріанець Герберт Спенсер, «як не дивно, виходить, що він [громадянин] дав згоду незалежно від того, що він робив: казав так, казав ні чи залишався нейтральним! Досить дивна доктрина.» Справді, дивна, що не кажи. Якщо ти завжди «даєш згоду», незалежно від того, що ти робиш чи говориш насправді, тоді фраза «дати згоду» нічого не означає, адже вона означає як «незгоду» так і «згоду». А в такому випадку руйнується саме значення слова.

Адже насправді людина, яку арештували за куріння марихуани в її власному помешканні, ніяким логічним чином не «давала згоди» на свій арешт. Саме тому поліція має при собі палиці та зброю, щоб залякувати людей насиллям.

Але, можливо, ці повноваження делеговані владі народом, тому якщо люди могли вирішити на курити марихуану, тоді вони могли б вирішити арештовувати себе. Але якщо у тебе немає права виламати двері твого сусіда і вломитися до нього в дім зі зброєю, щоб витягти його з дому і посадити у клітку, як ти можеш делегувати це право комусь іншому? Отже, ми повертаємося до того магічного твердження, що ваші сусіди-курці марихуани дозволили свій арешт, незалежно від того, яку точку зору вони відстоювали і що вони робили.

Але, можливо, просто від того, що ти живеш в державі, це автоматично означає, що ти дав згоду на все, що влада вимагає від тебе. Врешті решт, якщо ти приходиш до мене додому, ти напевне погоджуєшся слідувати моїм правилам. Але «країна» — це не зовсім «мій дім». Я є власником свого будинку, але я не є «власником» своєї країни. Країна складається з багатьох людей, котрі мають власне бачення, стосовно того, як вони хочуть прожити своє життя. І вони мені не належать. Це справді є найбільш важливе усвідомлення зрілих людей: інші люди мені не належать. Вони мають прожити своє життя. Ти, як людина зріла, це розумієш, а твої дії є тому підтвердженням. Ти не вриваєшся в домівки інших людей і не розказуєш як їм жити. Ти не крадеш їх речі просто від того, що вважаєш, що користуватимешся ними краще. Ти не б’єш, ріжеш чи стріляєш людей, коли вони з тобою не погоджуються, навіть у дуже важливих питаннях.

Отже, якщо ти вже поводишся як лібертаріанець, можливо, тобі слід стати ним.

Що означає бути лібертаріанцем?

Це означає не лише те, що ти не порушуєш права інших, а саме, поважаєш закони справедливості по відношенню до інших людей, але також на ментальному рівні усвідомлюєш, що означає те, що люди мають права, як права створюють фундамент для мирної суспільної співпраці, і як функціонують добровільні товариства. Це означає, що ти захищаєш не лише власну свободу, а й свободу інших людей. Великий бразильський мислитель присвятив своє життя скасуванню найбільшого можливого порушення свободи — рабства. Його звали Жоакім Набуко і він проголосив лібертаріанське кредо, котрим він керувався у власному житті:

Вчіть своїх дітей, вчіться самі, в любові до свободи інших, адже тільки тоді ваша власна свобода не буде незаслуженим подарунком долі. Ви будете усвідомлювати її ціну і ви будете мати мужність захищати її.

Бути лібертаріанцем — це означає піклуватися про свободу кожного. Це означає поважати права інших людей, навіть коли ми вважаємо їх слова чи дії неприйнятними.

Це означає утримуватися від використання сили і натомість досягати своїх цілей, чи особистого щастя, чи покращення стану життя людства, чи знань, чи усього з вищеперерахованого, чи чогось іншого, виключно шляхом добровільних і мирних дій, чи то у «капіталістичному» світі вільного підприємництва та обміну, чи в науці, філантропії, мистецтві, коханні, дружбі чи бідь-яких інших починаннях людства, котрі структуровані правилами добровільної співпраці.

Скептицизм стосовно влади та повноважень

Бути лібертаріанцем означає розуміти, що права в безпеці виключно коли влада обмежена. Права вимагають верховенства права. Джон Лок, англійський радикальний філософ та активіст, допоміг закласти фундамент сучасного світу. Він виступав проти прихильників «абсолютизму», тих, хто вважав, що правителі повинні бути наділені необмеженою владою. Ті, хто відстоював ідеї абсолютної влади, заявляли, що якщо дати людям їх «свободу», це означатиме, що кожен буде робити те, що «надумає», тобто будь-що, що спаде йому на думку, не задумуючись про наслідки чи права інших.

Лок відповів, що ліберальна партія намагалася досягнути «свободи щодо своїх дій та можливості розпоряджатися своїм майном та особистістю відповідно до того, що вони вважають підходящим для себе в рамках закону природи, не запитуючи дозволу у якої небудь другої особи і не залежачи від волі когось.» Людина має право робити що їй заманеться із тим, що їй належить особисто: вільно слідувати за своїм бажанням, а не слухати накази інших, допоки вона поважає рівні права інших.

Філософ Майкл Х’юмер обґрунтовує лібертаріанство тим, що він називає «моральністю здорового глузду», яка складається із трьох компонент: «принципу не-агресії», що забороняє людям нападати, вбивати, красти чи вводити в оману один одного; «визнання насильницької природи влади… що підтверджується справжніми погрозами застосування фізичної сили проти тих, хто не підкоряється державі» та «скептицизм політичної влади… стосовно того, що держава не може зробити того, що було б не на користь будь-якої людини чи громадської організації.» Як він зазначає, «саме поняття повноважень формує справжнє ядро дискусії між лібертаріанством та іншими політичними філософіями».

Свобода, процвітання та порядок

Бути лібертаріанцем означає розуміти, як створюється багатство; не політиками, які видають укази, а вільними людьми, котрі працюють разом, роблять винаходи, творять, економлять, інвестують, купують та продають, і все це при повазі до приватної власності, а отже і прав інших. «Власність» не обмежується фізичними «речами», хоча ми часто сьогодні саме так використовуємо даний термін, вона включає в себе право на «життя, свободу та власність», якщо використовувати відому фразу Лока. Як казав Джеймс Медісон, один з основних авторів Конституції США, «Кажуть, людина має право на власність, можна так само сказати, що її права це її власність».

Любов та симпатія можуть бути достатніми для того, щоб забезпечити мирну та ефективну роботу невеликих груп, але лібертаріанці розуміють, що цього недостатньо для забезпечення миру та співпраці у великих групах, які не мають особистих контактів. Лібертаріанці підтримують ідею верховенства права у тому сенсі, що правила написані для всіх і не можуть бути перекрученими в той чи інший бік залежно від примх тих, хто при владі. Правила вільних товариств не створюються на користь для того, щоб дане товариство чи особа отримали вигоду; вони поважають права усіх людей, незалежно від статі, кольору шкіри, релігії, мови, сім’ї чи ще якоїсь характеристики.

Правила власності є одними з найважливіших засад добровільної співпраці між незнайомцями. Власність — це не лише те, що можна потримати в руках; це цілий взаємопов’язаний комплекс прав та обов’язків, якими керуються незнайомі між собою люди, що дозволяє їм мирно співіснувати, працювати разом в компаніях та асоціаціях та торгувати на взаємовигідних умовах, адже вони усвідомлюють базовий розподіл — що моє, а що твоє — і відштовхуючись від цього, кожен може діяти з метою того, щоб покращити своє становище. Майнові права, котрі чітко окреслені, юридично захищені та можуть бути продані третім особам, формують фундамент для добровільного співробітництва, загального процвітання, прогресу та миру. Це включає в себе не лише ті речі, котрі можна потримати в руках, чи на яких можна постояти, а також і складні бізнес структури, котрі виробляють ті блага, які вимагають співпраці тисяч людей, будь-то ліки, літаки, чи ананаси, котрі прикрашають ваші столи взимку.

Лібертаріанець та професор права Річард Епштейн назвав одну із своїх найкращих книг «Прості правила складного світу». Цей заголовок ідеально вловлює основну ідею книги, що не потрібно складних правил, щоб створити складні організаційні структури. Достатньо і простих правил. Взагалі, прості, зрозумілі та постійні правила зазвичай і створюють порядок, в той час, як складні, незрозумілі та нестабільні правила зазвичай створюють хаос.

Чітко окреслені майнові права та право вести торгівлю на взаємо вигідних умовах, створюють умови для масштабної безконфліктної співпраці. Вільні ринки забезпечують більше (у жодному разі не менше) порядку та передбачуваності, ніж суспільства, що керуються чи регулюються за допомогою сили. Спонтанний порядок ринку, набагато більш абстрактний, комплексний та далекоглядний, ніж будь-які п’ятирічні плани чи державні регулювання економіки. Інститут ціноутворення, що виникає за умови вільного обміну, допомагає направляти ресурси і використовувати їх максимально ефективно, не наділяючи бюрократичну машину правом силового регулювання. Силою насаджене «планування» є насправді абсолютним антонімом до цього поняття; це є порушенням безперервного процесу координування плану, котрий закладено в суспільні інститути, що вільно розвиваються.

Порядок виникає спонтанно, в результаті вільних взаємодій людей, котрі захищені можливість вільно користуватися своїми правами. Це стосується не лише економічного ладу, а також і мови, суспільних звичаїв, традицій, науки та навіть таких сфер як мода та стиль. Використання сили, щоб спробувати підпорядкувати будь-яку чи усі ці сфери забаганкам правителя, диктатора, президента, комітету, законодавчого органу чи бюрократичного апарату, означатиме замінити порядок хаосом, свободу силою, а гармонію розбратом.

Лібертаріанці є прихильниками та працюють задля побудови мирного світу, в якому визнаються і поважаються права кожного окремого унікального індивіда, світу, де панує процвітання, досягнуте шляхом добровільної співпраці, що основане на системі законів, які захищають права та сприяють взаємовигідному обміну. Лібертаріанці є прихильниками та працюють задля обмеження владних повноважень, задля забезпечення верховенства права над забаганками влади, задля обмеження та мінімізації будь-яких форм жорстокості. Лібертаріанці є прихильниками та захищають право думати, працювати та поводитися як тобі заманеться, доти, поки цим ти не порушуєш ті самі права інших. Лібертаріанці є прихильниками і працюють задля того, щоб створити світ, у якому кожна людина вільна прагнути та досягати щастя, не питаючи нікого дозволу бути, діяти, жити.

Отож… Чому бути лібертаріанцем?

Чому бути лібертаріанцем? Може прозвучати дещо зухвало, але логічна відповідь на це питання: «А чому ні?» так само як стороні звинувачення потрібно довести вину відповідача, а не навпаки, так само необхідність давати докази лежить на тому, хто заперечує право іншої людини бути лібертаріанцем, а не на тому, хто ним є. якщо хтось хоче заспівати пісню чи спекти тортик не має починати з того, що він вимолює собі право співати чи пекти. І йому також непотрібно придумувати контраргументи на всі можливі аргументи проти співу чи кулінарії. Якщо людині мають заборонити співати чи пекти, той хто планує це зробити, має надати вагому на те причину. Причина може бути вагомою, наприклад, якщо спів буде занадто голосним і заважатиме іншим спати, чи якщо приготування торту може спричинити пожежу і спалити будинки сусідів. Це досить вагомі причини, щоб заборонити співати чи готувати. При цьому ми все-одно керуємося презумпцією свободи, а не за можливості використання сили, щоб обмежити свободу.

Лібертаріанець — це людина, яка вірить у презумпцію свободи. І саме з реалізацією даної презумпції на практиці, з’являється світ, в якому різні люди можуть реалізувати свої сценарії щастя так, як вони вважають за належне, світ, в якому люди можуть вільно та взаємовигідно торгувати, а суперечки вирішуються словами, а не бейсбольними бітами. Це не буде ідеальний світ, але це буде світ, за який варто поборотися.

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької