0:00 / 0:00

Ральф Райко

(Вперше опубліковано під назвою «Табу проти правди: Голокост та історики», «Свобода», вересень 1989 року).

«Мовити істину владі» не так легко, коли ти підтримуєш цю владу. Можливо, саме тому так мало західних істориків охочих розповісти правду про державні злочини протягом цього століття.

Останній випуск московських новин повідомив про знахідку масового поховання в Куропаті, поблизу Мінська, двома істориками-археологами. [1] Спершу науковці оцінили кількість жертв у близько 102.000, число, що пізніше було переглянуто та виправлено на 250 — 300.000. [2] З інтерв’ю зі старшими мешканцями села було виявлено, що, у період з 1937 до червня 1941, коли вторглися німці, вбивства ніколи не закінчувалися. «Протягом п’яти років ми не могли спати ночами через усю цю стрілянину», говорить один зі свідків.

Згодом у березні, радянська комісія нарешті визнала, що масове поховання в Биківні, за Києвом, було результатом роботи секретних сталінських служб, а не нацистів, як стверджувалося раніше. За неофіційними даними, в Биківні було вбито близько 200-300.000 людей. [3]

Ці могильники являють собою лише малу частку людських жертв, які еліти революційного марксизму принесли заради свого ідеологічного фетишу. Скільки загинуло під самим лише Сталіном, від розстрілів, штучного голоду, та концентраційних таборів лишається невідомим. Публікуючись в московському журналі, радянсько-маркситський дисидент Рой Медвєдєв зазначав кількість близько 20 мільйонів, число, яке радяніст Стівен Ф. Коген вважає значним применшенням. [4] Підрахунки Роберта Конквеста сягають чисел між 20-тьма та 30-тьма мільйонами, якщо не більше [5], тоді як Антон Антонов-Овсієнко припускає близько 41 мільйон смертей у період з 1930 та 1941. [6]

За загальним переконанням, більшість жертв було замордовано ще до того, як Сполучені Штати та Велика Британія прийняли Радянський Союз як свого союзника, у червні 1941 року. Проте на той час свідчення про щонайменше занадто масові комуністичні вбивства були доступні кожному, хто був готовий їх слухати.

Якщо гласність триватиме і вся правда про епоху Леніна і Сталіна вийде назовні, освічена громадськість на Заході буде змушена переглянути деякі зі своїх найбільш усталених поглядів. З іншого боку, симпатики сталінізму, такі як Ліліан Геллман, Фріда Кірхвей і Оуен Латтимор, можливо, не будуть возвеличуватися так сильно, як раніше. Що ще важливіше, доведеться переосмислити, що означала для британського і американського урядів дружба з радянською росією під час Другої світової війни і всебічні похвали на адресу її вождя. Ця війна неминуче втратить частину своєї слави первозданно чистого хрестового походу, очолюваного великими героями Вінстоном Черчиллем і Франкліном Д. Рузвельтом. Так само неминуче з’являться порівняння з Голокостом.

«Суперечка істориків»

Подібні порівняння опинилися в центрі бурхливої полеміки у Федеративній Республіці Німеччина, яка отримала назву Historikerstreit, або суперечка істориків, і тепер стала міжнародною сенсацією. Вона спалахнула насамперед через роботу Ернста Нольте з Вільного університету Берліну, автора широко відомої книги «Три обличчя фашизму», опублікованої в США в 1966 році. У кількох важливих есеях великої книги «Громадянська війна в Європі, 1917-1945», опублікованій у 1987 році, а також у томі відповідей своїм критикам, [7] Нольте відмовився трактувати нацистські масові вбивства євреїв у загальноприйнятій манері.

«Ці могили представляють невелику частину людських жертв, які еліта революційних марксистів принесла в жертву своєму ідеологічному фетишу».

Він відмовився розглядати Голокост метафізично, як унікальний об’єкт зла, що існував у невеликому відрізку історії, у майже ідеальному вакуумі, маючи щонайбільше ідеологічні зв’язки з расистською та соціал-дарвіністською думкою попереднього століття. Натомість, не заперечуючи важливості ідеології, він спробував вписати Голокост у контекст історії Європи перших десятиліть 20-го століття. Його метою жодним чином не було виправдати масові вбивства євреїв чи применшити провину нацистів за цей жахливий злочин. Але він наполягав на тому, що це масове вбивство не повинно призвести до того, що ми забудемо про інші, особливо про ті, які можуть бути з ним пов’язані.

Коротко кажучи, теза Нольте полягає в тому, що саме комуністи принесли в сучасну Європу жахливий досвід і страхітливу загрозу вбивства цивільного населення у величезних масштабах, маючи на увазі знищення цілих категорій людей. (Один старий більшовик, Зінов’єв, ще в 1918 році відкрито говорив про необхідність знищення 10 000 000 жителів росії). Роками та десятиліттями після російської революції середній та вищий класи, католики та інші європейці добре усвідомлювали цей факт, оскільки саме для них ця загроза була надто реальною. Це пояснює люту ненависть, яку католики, консерватори, фашисти і навіть соціал-демократи виявляли до внутрішніх комуністів різних європейських країн.

Теза Нольте розвивається далі: ті, хто став нацистською елітою, були добре поінформовані про події в росії через білих росіян та балтійських німецьких емігрантів (які навіть перебільшували масштаби перших, ленінських, звірств). У їхній свідомості, як і у свідомості правих загалом, дії більшовиків ірраціонально дорівнювали діям євреїв, чому сприяла наявність великої їх частки серед перших більшовицьких лідерів. (Схильні до антисемітизму від самого початку, праві ігнорували той факт, що, як зазначає Нольте, серед меншовиків ця частка була вищою, і, звичайно, переважна більшість європейських євреїв ніколи не були комуністами). Подібне, ідеологічно санкціоноване витіснення, однак, відбувалося і серед самих комуністів: після вбивства Урицького та замаху на Леніна есерами, наприклад, були страчені сотні «буржуазних» заручників.

Комуністи не переставали наголошувати, що всі їхні вороги є інструментами єдиної змови «світової буржуазії».

Факти, що стосуються українського штучного Голодомору початку 1930-х років і сталінського ГУЛАГу, також були в загальних рисах відомі в європейських правих колах. У результаті Нольте приходить до висновку, що «ГУЛАГ з’явився раніше, ніж Освенцим». Якби не те, що сталося в радянській росії, європейський фашизм, особливо нацизм і нацистське масове вбивство євреїв, швидше за все, не стали б тим, чим вони врешті-решт стали.

Напад на Нольте

Попередні роботи Нольте з історії соціалізму навряд чи могли зробити його персоною грата серед лівих інтелектуалів у його власній країні. Серед іншого, він підкреслював архаїчний, реакційний характер марксизму та антисемітизм багатьох ранніх соціалістів, а також посилався на «ліберальний капіталізм» або «економічну свободу», а не на соціалізм, як на «справжню і модернізуючу революцію».

Атаку на Нольте розпочав лівий філософ Юрґен Габермас, який мав претензії не до історіографії Нольте — його есеї показують, що Габермас не в змозі судити про це — а до того, що він вважав ідеологічними висновками. Габермас також обрав своєю мішенню кількох інших німецьких істориків і додав до обвинувачення інші пункти, як-от план створення музеїв німецької історії у Західному Берліні та Бонні. Але Нольте і його дисертація продовжували залишатися в центрі уваги Historikerstreit. Його звинувачували в «історизації» та «релятивізації» Голокосту і докоряли за те, що він ставив під сумнів його «унікальність».

Кілька відомих істориків у Федеративній Республіці, а потім і у Великій Британії та Америці приєдналися до полювання, радісно вхопившись за деякі менш вдалі висловлювання Нольте та слабші другорядні моменти. У Берліні радикали підпалили його машину; в Оксфорді Коледж Вольфсона відкликав запрошення прочитати лекцію після тиску, так само як велика німецька організація, що надає дослідницькі гранти, під тиском Ізраїлю скасувала зобов’язання перед Нольте. В американській пресі необізнані редактори, яким байдуже, тепер регулярно дозволяють представляти Нольте як апологета нацизму.

Не можна сказати, що Нольте продемонстрував істинність своєї тези — його досягнення полягає радше в тому, що він вказав на важливі теми, які потребують подальших досліджень, — і його виклад є в деяких аспектах недосконалим. Але все ж таки можна задатися питанням, що є в його основному викладі, що виправдовує таку несамовитість. Порівняння між нацистськими та радянськими звірствами часто проводили поважні науковці. Роберт Конквест, скажімо, стверджує, що

Для росіян — і, безумовно, правильно, що це має стати правдою для всього світу — Колима [одна з частин ГУЛАГу] є словом жаху, цілком порівнянним з Освенцимом … там справді загинуло близько трьох мільйонів людей, цифра, що цілком відповідає кількості жертв Остаточного Вирішення [9]

Інші продовжують відстоювати причинно-наслідковий зв’язок. Пол Джонсон стверджує, що важливі елементи радянської системи таборів примусової праці були скопійовані нацистами, і вказує на зв’язок між українським Голодомором і Голокостом:

Система таборів була імпортована нацистами з росії…. Подібно до того, як звірства в Роемі підштовхнули Сталіна до наслідування, так і масштаби його масових звірств надихнули Гітлера у його воєнних планах змінити всю демографію Східної Європи… “Остаточне вирішення” Гітлером єврейської проблеми мало витоки не лише у його власному гарячковому розумі, але й у колективізації радянського селянства [10]

Нік Еберстадт, експерт з радянської демографії, робить висновок, що «Радянський Союз є не лише первісною державою-вбивцею, але й чудовим прикладом для іншої такої ж». [11] Що стосується тенденції серед європейських правих після 1917 року ототожнювати більшовицький режим з євреями, то доказам цього немає ліку. [12] Дійсно, це була надзвичайно трагічна помилка, до якої причетні навіть багато хто за межами правих кіл. У 1920 році, після візиту до Росії, Бертран Рассел написав леді Оттоліні Морель:

Більшовизм — це закрита тиранічна бюрократія, зі шпигунською системою, більш витонченою і страшнішою за царську, і такою ж нахабною і бездушною аристократією, що складається з американізованих євреїв. [13]

Але, незважаючи на існування наукового середовища, що підтримує позицію Нольте, він залишається в утиску на своїй батьківщині, і лише окремі люди, такі як Йоахім Фест, стають на його захист. Якщо останні англомовні публікації є достовірним свідченням, його становище не покращиться, коли суперечка пошириться на інші країни.

Чому небеса не затьмарилися?

Свіжа робота Арно Дж. Майєра з Прінстона «Чому небеса не затьмарилися? [14] є певною мірою інформативною; [15] однак, перш за все, вона є чудовою ілюстрацією того, чому робота Нольте була так необхідна.

Ми можемо залишити осторонь підхід Майєра до витоків «юдоциду» (як він його називає), який є «функціоналістським», а не «інтенціоналістським», кажучи сучасним жаргоном, і який спровокував жорстоку рецензію. [16] Тут доречним є його представлення вбивств європейських євреїв як наслідку лютої ненависті до «жидо-більшовизму», яка нібито пронизала все німецьке та європейське «буржуазне» суспільство після 1917 року, досягнувши своєї кульмінації в нацистському русі та уряді. Такий підхід підтримує тезу Нольте.

Проблема, однак, полягає в тому, що Майєр не пропонує жодних реальних підстав для лютої ненависті, яку так багато хто плекав до більшовизму, окрім загрози, яку більшовизм абстрактно становив для їхніх вузьких і ретроградних «класових інтересів». Практично єдиним великим радянським звірством, про яке хоча б згадується на 449 сторінках тексту (дивним і непростимим чином немає жодних приміток) [17], є депортація близько 400 000 євреїв з територій, анексованих після пакту Гітлера-Сталіна. Однак і тут Майєр поспішає запевнити нас, що ця політика «не була специфічно антисемітською і не перешкоджала асимільованим і секуляризованим євреям продовжувати займати важливі посади в громадянському і політичному суспільстві … непропорційно велика кількість євреїв зайняли посади в таємній поліції і стали політичними комісарами в збройних силах». Що ж, Мазаль тов.

Страх і ненависть до комунізму, які, наприклад, відчували поляки, угорці та румуни у міжвоєнний період, і які рішуче підтримувалися їхніми національними церквами, Майєр кваліфікує як «одержимість». Для Майєра страх перед комунізмом завжди є «нав’язливим» і обмежується «правлячими класами», жертвами антибільшовицької «демонології». Але звернення до клінічних і богословських термінів не замінює історичного розуміння, а виклад Майєра — радянський комунізм з пропущеними вбивствами — перешкоджає такому розумінню.

Розглянемо випадок Клеменса Августа графа фон Галена, архієпископа Мюнстера.

Як зазначає Майєр, Гален очолив католицьких єпископів Німеччини в 1941 році, публічно протестуючи проти нацистської політики вбивства психічно хворих. Протест був чітко спланований і виявився успішним: Гітлер призупинив вбивства. Проте, як зазначає далі Майєр, архієпископ Гален (на жаль) «освятив» війну проти радянської росії. Чому?

Наведу ще один приклад: адмірал Хорті, регент Угорщини, був противником вбивства євреїв і намагався, в межах своїх обмежених можливостей, врятувати євреїв Будапешта. Проте він продовжував вести свої війська проти Радянського Союзу і на боці німців ще довго після того, як майбутня поразка була очевидною. Чому? Чи можливо, що в обох випадках попередня кривава історія радянського комунізму мала щось спільне з їхнім ставленням? У переказі Майєра злочини хрестоносців у Єрусалимі 1096 року є важливою частиною історії, але не злочини більшовиків у 1920-30-х роках.

Твердження про радянські злочини справді з’являються в книзі Майєра. Але вони вкладаються в уста Гітлера і Геббельса без жодних коментарів з боку Майєра, що свідчить про їхній «фанатичний» і «одержимий» характер, наприклад, «фюрер просторікував про те, що більшовизм загруз у крові глибше, ніж царизм» (насправді, твердження Гітлера тут навряд чи можна назвати вартим дискусії).

Насправді, схоже на те, що Майєр просто не вірить у те, що кількість жертв радянського режиму хоч трохи близька до десятків мільйонів. Він пише, наприклад, про «залізний зв’язок між абсолютною війною і масштабними політичними вбивствами у Східній Європі». Але більшість масштабних сталінських політичних вбивств сталися, коли Радянський Союз перебував у стані миру. Масштабні потрясіння з терором і масовими вбивствами, що супроводжували радянську історію в 1920-30-х роках, Майєр називає майже неймовірно нейтральним терміном «загальна трансформація політичного і громадянського суспільства». Іншими словами, Майєр наводить усі докази того, що український Голодомор, Великий терор і ГУЛАГ є «ревізіоністськими». Це той аспект книги Майєра, на який рецензенти у провідній пресі були зобов’язані звернути увагу, але не зробили цього.

Майєр не терпить припущень, що під час Другої світової війни та після неї проти німців могли бути скоєні великі злочини. Тут він приєднується до переважної більшості своїх сучасників, як професійних, так і непрофесійних, а також до самого Нюрнберзького трибуналу.

Табуйовані воєнні злочини союзників

Якщо радянські масові звірства створюють історичний контекст для нацистських злочинів, то це так само стосується низки злочинів, які мало хто, як у Федеративній Республіці, так і за її межами, здається, бажає виносити на обговорення: злочинів, скоєних, спланованих або узгоджених із західними союзниками.

Йдеться, насамперед, про політику терористичних бомбардувань міст Німеччини, розпочату британцями у 1942 році. Головний помічник міністра військово-повітряного міністерства пізніше вихвалявся британською ініціативою масового знищення цивільного населення з повітря. [18] Загалом, авіація Королівських ВПС і ВПС США вбила близько 600 000 німецьких цивільних осіб, [19] смерть яких британський військовий історик, генерал-майор Дж.Ф.К. Фуллер влучно охарактеризував як «жахливу різанину, яка зганьбила б Аттілу». [20] Нещодавно британський військовий історик зробив висновок: «Ціна наступу бомбардувальників у вигляді життів, скарбів і моральної переваги над ворогом трагічно перевищила результати, яких вони досягли». [21]

Запланованим, але зірваним звірством союзників був план Моргентау, розроблений міністром фінансів США Генрі Моргентау і затверджений Рузвельтом і Черчіллем на Другій Квебекській конференції у вересні 1944 року. План мав на меті перетворити повоєнну Німеччину на сільськогосподарську та скотарську країну, нездатну вести війну, оскільки в ній не було б промисловості. Навіть вугільні шахти Руру мали бути затоплені. Звичайно, в процесі цього загинули б десятки мільйонів німців. Божевілля, притаманне цьому плану, дуже швидко змусило інших радників Рузвельта натиснути на нього, щоб він відмовився від нього, але не раніше, ніж він став надбанням громадськості (оскільки відмова від нього не відбулася).

Після політики «беззастережної капітуляції», оголошеної на початку 1943 року, план Моргентау розпалив нацистську лють. «Геббельс і підконтрольна йому нацистська преса святкували перемогу…» «Рузвельт і Черчілль погоджуються у Квебеку на план вбивства євреїв» і «Подробиці диявольського плану знищення: Моргентау — речник світового юдаїзму». [22]

Є ще два інших масових злочини за участю урядів союзників, які заслуговують на згадку (обмежимося європейським театром військових дій). Сьогодні досить добре відомо, що після закінчення війни британські та американські політичні та військові лідери керували примусовою репатріацією сотень тисяч радянських підданих (і капітуляцією деяких з них, наприклад, козаків, які ніколи не були підданими радянської держави). Багатьох було страчено, більшість потрапили до ГУЛАГу. Солженіцин мав гіркі слова на адресу західних лідерів, які передали Сталіну залишки російської визвольної армії Власова:

У своїх країнах Рузвельт і Черчилль вшановуються як втілення державницької мудрості. Для нас, у наших російських тюремних розмовах, їхня послідовна недалекоглядність і дурість виділялася як дивовижно очевидна … який військовий чи політичний сенс був у тому, що вони здали на знищення від рук Сталіна сотні тисяч озброєних радянських громадян, які були сповнені рішучості не здаватися? [23]

Про Вінстона Черчилля Олександр Солженіцин писав наступне:

Він передав радянському командуванню казацький корпус чисельністю 90 000 чоловік. Разом з ними він також передав багато возів зі старими, жінками та дітьми…. Цей великий герой, пам’ятники якому з часом покриють всю Англію, наказав, щоб їх теж здали в полон на смерть. [24]

Великим злочином, який сьогодні практично забутий, було примусове виселення, починаючи з 1945 року, німців з їхніх багатовікових батьківщин у Східній Пруссії, Померанії, Сілезії, Судетській області та інших регіонах. Близько 16 мільйонів осіб були переміщені, близько 2 мільйонів з них загинули в цьому процесі. [25] Це факт, який, як сухо зауважує американський правознавець Альфред де Заяс, «якимось чином вислизнув від уваги, на яку він заслуговує». [26] Хоча безпосередніми винуватцями були, головним чином, радянська влада, поляки та чехи (останні на чолі з відомим демократом і гуманістом Едуардом Бенешем), британські та американські лідери на ранньому етапі санкціонували принцип вигнання німців і таким чином підготували підґрунтя для того, що сталося наприкінці війни. Енн О’Хара МакКормік, кореспондентка «Нью-Йорк Таймс», яка була свідком виселення німців, писала про це в 1946 році:

Масштаби цього переселення та умови, в яких воно відбувається, не мають прецеденту в історії. Ніхто, хто бачив його жахи на власні очі, не може сумніватися, що це злочин проти людяності, за який історія вимагатиме страшної відплати.

Маккормік додав: «Ми поділяємо відповідальність за жахіття, які можна порівняти лише з нацистською жорстокістю». [27]

Притягнення до відповідальності всіх державних терористів

Сьогодні у Федеративній Республіці згадка про будь-який з цих злочинів союзників — або навіть радянських злочинів — нарівні з нацистськими означає накликати на себе нищівні звинувачення у спробі Aufrechnen — нівелювання або зрівноважування. Це означає, що хтось намагається якимось чином зменшити невмирущу провину нацистів за Голокост, вказуючи на провину інших урядів за інші злочини. Мені здається, що це дуже викривлена перспектива.

Всі масові вбивці — всі державні терористи великого масштабу, незалежно від їхньої етнічної приналежності чи етнічної приналежності їхніх жертв — повинні постати перед судом історії. Неприпустимо випускати когось із них з рук, навіть якщо діяння інших можна охарактеризувати як унікальні у своєму нахабному прийнятті зла і своєму огидному жаху. Як сказав лорд Актон, історик повинен бути таким собі вішальним суддею, бо музою історії є не Кліо, а Радамант, месник за невинну кров.

В Америці був час, коли відомі письменники вважали своїм обов’язком нагадувати співгромадянам про злочинні дії свого уряду, навіть проти німців. Так, відважний радикал Дуайт Макдональд засуджував повітряну війну проти німецького цивільного населення під час самої війни. [28] З іншого боку спектру, шанований консервативний журналіст Вільям Генрі Чемберлен у книзі, виданій Генрі Реджері, розкритикував геноцидний план Моргентау і назвав вигнання східних німців «однією з найбільш варварських акцій в європейській історії». [29]

Сьогодні єдиним виданням, яке, здається, переймається цими старими кривдами, є «Spectator» (той, що справжній, звісно), який, до того ж, є найкраще відредагованим політичним журналом англійською мовою. «Spectator» публікує статті британських письменників, які з честю зізнаються в тому, що їм соромно дивитися на те, що залишилося від великих міст Німеччини, колись прославлених в анналах науки і мистецтва. Інші автори вказували на значення втрати старого німецького населення регіону, який сьогодні знову модно називати Mitteleuropa. Нещодавно про це написав угорський письменник Г.М. Тамаш,

Євреїв убивали і оплакували…. Але хто оплакував німців? Хто відчуває провину за мільйони вигнаних з Сілезії, Моравії та Поволжя, вбитих під час довгого шляху, заморених голодом, кинутих у табори, зґвалтованих, заляканих, принижених… Хто наважився згадати, що вигнання німців зробило комуністичні партії досить популярними в 1940-х роках? Кого обурює, що нечисленні німці, які залишилися, чиї предки будували наші собори, монастирі, університети і вокзали, сьогодні не можуть мати початкової школи рідною мовою? Світ очікує, що Німеччина та Австрія «примиряться» зі своїм минулим. Але ніхто не закликає нас, поляків, чехів та угорців, зробити те саме. Темна таємниця Східної Європи залишається таємницею. Було знищено всесвіт культури. [30]

Ще більш прикметно, що Оберон Во звернув увагу на палку підтримку, яку британські лідери надавали нігерійським генералам під час громадянської війни (1967-70), в той час, «коли Міжнародний Червоний Хрест запевняв нас, що 10 000 біафранців щодня вмирають від голоду», стаючи жертвами свідомої, прорахованої політики. [31] Його спостереження було пророцтвом різанини на площі Тяньаньмень і майже повсюдної страти китайських лідерів; воно було промовистим.

Насправді, як радянські, так і нацистські масові вбивства слід розглядати в ширшому контексті. Так само, як навряд чи нацистська расистська ідеологія сама по собі може пояснити вбивство євреїв — і багатьох інших — так само ленінського аморалізму, ймовірно, недостатньо для пояснення більшовицьких злочинів. Вирішальним проміжним історичним фактом може бути масове вбивство під час Першої світової війни — мільйонів солдатів, а також тисяч цивільних у відкритому морі німецькими підводними човнами і сотень тисяч цивільних у Центральній Європі під час британської голодної блокади. [32] Арно Майєр робить важливе зауваження щодо Першої світової війни, що «це величезне кровопролиття… сприяло привчанню Європи до масових вбивств у майбутньому». Він має на увазі нацистів, але, ймовірно, це стосується і самих комуністів, свідків результатів війни, спричиненої «капіталістичним імперіалізмом». Ніщо з цього, звісно, не виправдовує жодного з наступних державних злочинців.

Фактично, всі великі держави в цьому столітті були державами-вбивцями, більшою чи меншою мірою. Звичайно, «ступінь» має значення — іноді дуже велике. Але виокремлювати одне масове звірство, а потім концентруватися на ньому, фактично виключаючи всі інші, історично і морально безглуздо. Результатом такого збоченого моралізму може бути лише піднесення до статусу героїв лідерів, яких страшенно хотілося б повісити, і зміцнення удаваної праведності держав, які будуть ще більш схильні до вбивств, оскільки історія «доводить», що вони є «хорошими» державами.

Переклад: Софія Панченко

Примітки:

1 — Washington Post, 23 жовтня 1988 р.

2 — Роберт Конквест в The Independent (Лондон), 5 грудня 1988 р.

3 — New York Times, 25 березня 1989 р.

4 — New York Times, 4 лютого 1989 р. Стівен Ф. Коен, «Вцілілий як історик: вступ», в Антон Антонов-Овсеєнко, Час Сталіна: портрет у тиранії, пер. Джордж Сондерс (Нью-Йорк: Harper and Row, 1980), стор. vii.

5 — Роберт Конквест, Великий терор: Сталінські чистки тридцятих років (Macmillan: London, 1968), стор. 533. Див. також примітку 2.

6 — Там само, 213.

7 — Перше есе Нолті про вогонь спочатку з’явилося англійською мовою: «Між міфом і ревізіонізмом?» Третій Рейх у перспективі 1980-х років», у важливому томі під редакцією H.W. Koch, Aspects of the Third Reich (London: Macmillan, 1985), стор. 17–39. Деякі внески Нольте в дискусію, а також внески багатьох інших письменників, з’являються в корисній збірці «Historikerstreit»: Die Dokumentation der Kontroverse um die Einzigartigkeit der nationalsozialistischen Judenvernichtung (Munich: Piper, 1987). Der europaeische Buergerkrieg Нольте, 1917–1945. Nationalsozialismus und Bolschewismus (Frankfurt/Main: Propylen, 1987) ще не перекладено. Його спростування деяких нападів містяться в його Das Vergehen der Vergangenheit. Antwort an meine Kritiker im sogenannten Historikerstreit (2nd ed., Ullstein: Berlin, 1988).

8 — Звичайно, нацисти відповідальні за смерть мільйонів неєвреїв, особливо поляків і радянських військовополонених. Проте геноцид євреїв був у центрі дискусії.

9 — Роберт Конквест, Колима: Арктичні табори смерті (Нью-Йорк: Вікінг, 1978), стор. 15 — 16.

10 — Пол Джонсон, Modern Times (Нью-Йорк: Harper and Row, 1983), стор. 304–305. Однак Джонсон не надає відповідних джерел для цієї заяви.

11 — Nick Eberstadt, Introduction to Iosif G. Dyadkin, , Unnatural Deaths in the U.S.S.S.R., 1928–1954 (New Brunswick, N.J.: Transaction Books, 1983), 4.

12 — Див. Арно Дж. Майєр, Чому небо не потемніло? «Остаточне рішення» в історії (Нью-Йорк: Пантеон, 1988), passim.

13 — Бертран Рассел, , Автобіографія Бертранда Рассела, II, 1914–1944 (Бостон: Uttle, Brown, 1968), стор. 172.

14 — Див. примітку 12.

15 — Майєр робить висновок, що напад Гітлера на Радянський Союз не був задуманий як крок до «світового панування», а був кульмінацією його планів забезпечити Німеччині Lebensraum, або життєвий простір, який він, на свою архаїчну думку, вважав передумова для виживання та процвітання Німеччини.

16 — Деніел Джона Голдхаген, «Лжесвідок», The New Republic, 17 квітня 1989 р., стор. 39–44. Справедливе пояснення відмінностей між інтенціоналістами та функціоналістами можна знайти у вступі Сола Фрідлендера до книги Джеральда Флемінга «Гітлер і остаточне рішення» (Berkeley: University of California Press, 1982).

17 — Примітки, ймовірно, додали б довжини книги, але автор міг би компенсувати це, опустивши своє повторення добре відомої політичної та військової історії того періоду.

18 — J. M. Spaight, цитується в J.F.C. Фуллер, Друга світова війна, 1939–45. Стратегічна і тактична історія (Лондон: Ейр і Споттісвуд, 1954), стор. 222.

19 — Макс Гастінгс, Bomber Command (Нью-Йорк: Dial, 1979), стор. 352.

20 — Фуллер, Друга світова війна, стор. 228.

21 — Гастінгс, командування бомбардувальників. Найкращим коротким вступом до теми є рецензія на книгу Гастінгса талановитого лондонського журналіста Джеффрі Уіткрофта «The Spectator», 29 вересня 1979 року, передрукована в Inquiry 24 грудня 1979 року. Це була єдина рецензія, яку коли-небудь передруковували в Inquiry.

22 — Енн Армстронг, Беззастережна капітуляція. The Impact of the Casablanca Policy on World War 11 (1961; repro. Westport, Conn.: Greenwood, 1974), p. 76. Про план Моргентау див. там же, стор. 68–77. Текст плану див. Alfred de Zayas, Nemesis at Potsdam. Англо-американці та вигнання німців. Передумови, страта та наслідки (Лондон: Routledge and Kegan Paul, 1977), стор. 229–232.

23 — Олександр Іванович Солженіцин, Архіпелаг ГУЛАГ, 1918–1956. Дослід з літературного дослідження, I-II, пер. Томас П. Вітні (Нью-Йорк: Harper and Row, 1973), стор. 259п.

24 — Там само, стор. 259–260.

25 — Альфред де Заяс, Немезида в Потсдамі, стор. xix.

26 — Там же.

27 — Там само, с. 123.

28 — Багато нарисів Дуайта Макдональда, які критикують поведінку союзників під час війни, зібрано в його «Мемуарах революціонера» (Нью-Йорк: Фаррар, Страус і Кудахі, 1957).

29 — Вільям Генрі Чемберлін, Другий хрестовий похід Америки (Чикаго: Генрі Регнері, 1950), стор. 304, 310, 312.

30 — Г.М. Тамаш, «Німці, що зникають», The Spectator, 6 травня 1989 р.

31 — The Spectator, 10 червня 1989 р.

32 — Про британську голодну блокаду та її ймовірний вплив на формування жорстокості нацистів див. мій внесок «The Politics of Hunger: A Review», The Review of Austrian Economics, III (1988), стор. 253–259.

0:00 / 0:00

До сторіччя від дня народження Айн Ренд

Автор: Браян Докеті

Посилання на оригінал

Докеті поєднує коротку біографію матері Об’єктивізму з аналізом інтелектуального впливу її опублікованих робіт.

Цього року (2005. — Прим. пер.) відзначаємо сто років з дня народження Аліси Розенбаум, яка здобула популярність та прихильність мільйонів під псевдонімом Айн Ренд. Коли Джером Таксілл написав свою напіввигадану одіссею про лібертаріанського активіста 1950-х — початку 1970-х років, її назва здавалася очевидною: «Зазвичай це починається з Айн Ренд» (ориг. «It Usually Begins with Ayn Rand». — Прим. пер.). Ренд була найвідомішою та найвпливовішою фігурою лібертаріанства ХХ століття. Однак незмінно важливою частиною цього не обов’язково є її відверта політична та економічна філософія.

Вона народилася в санкт-петербурзі 2 лютого 1905 року в сім’ї власника аптеки. Коли совєти прийшли до влади, вони забрали її в батька. Поневіряння сім’ї (і нації) та протистояння комунізму лягли в основу її першого роману «Ми, живі» (1936). У незламній героїні цієї книжки, Кірі Арґуновій, легко впізнати Алісу — ще одну молоду дівчину, совєтську за умислом долі, проте не за духом, яку мотивувало мало що, окрім бажання втекти. Бажання Кіри закінчилося трагедією, бажання Ренд — тріумфом.

Після тривалих спроб Ренд отримала бажаний та рідкісний паспорт на виїзд з росії та 1926 року дісталася Америки. Хоча її візит мав бути коротким, Ренд знала, що ніколи не повернеться до пастки, з якої втекла. Протягом багатьох років вона розповідатиме історію, що нагадувала про місію, яку взяла на себе. За її словами, хтось підійшов до неї під час прощальної вечірки і сказав: «Якщо в Америці тебе питатимуть, скажи їм, що росія — це велике кладовище, на якому ми всі повільно вмираємо».

Це вона власне й зробила, найбільш конкретно в романі «Ми, живі» та більш абстрактно впродовж своєї кар’єри. Так вона створила значну кількість творів, художніх та документальних, які утвердили її в XX столітті як головну богиню – не обов’язково Розуму, завдяки якому вона хотіла бути відомою, чи навіть політичної свободи, але Героїзму та Досягнень. І таким чином вона зробила найкращий можливий подарунок країні, яка її прийняла.

Розбудова індивідуалістичного руху

Розбудовуючи рух індивідуалістів, Ренд ще 1934 року знала, чого хоче досягти.

Того року вона надіслала Генрі Менкену копію рукопису «Ми, живі» та похвалила його як «найвидатнішого представника філософії, якій я хочу присвятити все своє життя. … Я завжди вважала вас головним поборником індивідуалізму в цій країні. … Можливо, зараз це видається даремною справою і є ті, хто скаже, що я запізнилася, що я можу лише сподіватися стати останнім борцем за спосіб мислення, якому немає місця в майбутньому. Але я так не думаю. Я маю намір бути першою в новій битві, якої світ потребує як ніколи раніше». На це пішло десятиліття, проте Ренд досягла бажаного.

На початку 1940-х вона планувала разом із театральним критиком Ченнінгом Поллоком заснувати національну організацію індивідуалістів. Та багато проринкових бізнесменів, яких вона з Поллоком намагалася залучити, сумнівалися, що потрібна така група. Зрештою, хіба Національна асоціація виробників не обстоює інтереси бізнесу та вільних ринків? Ренд писала Поллоку: «Головна мета нашої організації буде інтелектуальна та філософська, а не лише політична та економічна».

Ми дамо людям віру – позитивну, зрозумілу та послідовну систему переконань. Хто зробив це? Точно не Національна асоціація виробників. Вони … просто борються за систему приватного підприємництва, і увесь їхній метод полягає в навчанні та роз’ясненні суті цієї системи. Це хороша робота, але її недостатньо… Ми хочемо навчати людей не того, що таке система приватного підприємництва, а того, чому маємо вірити в неї та боротися за неї. Ми хочемо дати духовне, етичне та філософське підґрунтя для віри в систему приватного підприємництва.

Хоча пізніше Ренд, безсумнівно, здригалася б при слові «віра», вона вже тоді усвідомлювала своє завдання – стати на захист індивідуалізму та капіталізму, який піде далі, ближче до витоків – більш радикальним у справжньому сенсі – ніж будь-який інший, що існує.

Попри те що була письменницею-борцем, вона бачила себе як «радикалку за капіталізм». Ця запланована організація так ніколи й не побачила світ. Натомість сталося щось важливіше – 1943 року вийшла її книга, перший значний успіх — роман «Джерело», у якому вона донесла свої ідеї не через маніфест, а через вигаданих персонажів, що драматично переживали боротьбу ідей та духу, яку Ренд хотіла виграти. Сюжет розгортався навколо переплетених кар’єр та боротьби двох архітекторів – індивідуаліста та героя Говарда Рорка та поступливого, некреативного, боягузливого Пітера Кітінґа.

У буквальному сенсі так і є, вони романтичні, живі втілення її ідей. Вона романтизує не лише своїх героїв, а й свого лиходія – сучасного інтелектуала-колективіста в особі Еллсворта Тухі, дотепного, інтелігентного та дуже впливового архітектурного та соціального критика, який зрозумів: коли обеззброюєш людську душу невпинними нападками на велике та підносиш посереднє, люди стають відкритими до маніпуляцій. Те, що колективістський лиходій є критиком, а не політиком, яскраво демонструє, що хвилює Ренд. Вона усвідомлювала, що ворогами індивідуальної свободи є не лише ті, хто відкрито підтримує тиранію, але й будь-хто, хто підриває основи індивідуальної величі. Вона завжди стверджувала, що за своєю суттю зло безсиле і що воно перемагає лише за мовчазної згоди потенційного добра. Головний лиходій «Джерела» Тухі та герой роману Рорк зустрічаються лише раз, і то антиклімактично. Тухі, охоплений цікавістю, запитує Рорка, що він, Рорк, думає про нього. А той, перш ніж піти, відповідає: «Але я не думаю про тебе».

Використання художньої літератури для ілюстрації ідей

Критики часто засуджують персонажів Ренд за нереалістичність.

Наступний та останній роман Ренд «Атлант розправив плечі» став синтезом її філософії та її конкретизації; у ньому ми бачимо наслідки прийняття її філософії та філософії її ворогів. Ми бачимо, як її шлях веде до великих досягнень, багатства, братерства та миру, а шлях її опонентів – до невдачі, гниття, корупції, ненависті до себе та, зрештою, руйнування суспільства. Шалено динамічний сюжет книги стосувався першого страйку творчих розумних людей. В «Атланті», особливо в 57-сторінковій промові лідера страйку Джона Ґолта, у якій він пояснює світові, що котиться до загибелі, де саме він помилився, Ренд зшила воєдино своє філософське бачення, пізніше знане як об’єктивізм. Як відомо, Ґолт сказав тоді багато.

Проте коли Ренд кидали виклик, вона могла викласти суть своєї філософії, стоячи на одній нозі: «Метафізика: об’єктивна реальність. Епістемологія: розум. Етика: егоїзм. Політика: капіталізм». Експозиція Ґолта наповнила цю оголену презентацію змістом, контекстом та драматизмом і пов’язала жахливий світ, показаний в «Атланті», із відмовою людей від одного або всіх згаданих вище принципів. Та найважливіше, що і «Атлант», і її менш відверто політичний роман «Джерело» стали тим, що Ренд називала «емоційним паливом». Ренд писала: «Романтичне мистецтво — це паливо та іскра людської душі. Його завдання — розпалити вогонь душі та не дати йому згаснути. А завдання забезпечити тому вогню живлення та напрям руху належить філософії».

Її романи дали читачам можливість у драматичній формі споглядати захопливі та фантастичні місця, до яких може привести розумний, самовідданий та послідовний пошук цілей. І не мало значення, чи ці цілі були грандіозними в очах решти світу — архітектура Рорка подобалася не всім. Вона не просто розповіла, вона показала унікальне поєднання емоційного та раціонального в хорошій художній літературі, що воно є більш вагомим і легшим для сприйняття, ніж кожне з них окремо. Хоча іноді її вважають просто незграбною політично-ідеологічною письменницею, найважливіша частина звернення Ренд не є суто політичною. Це її заклик до того, що засновник консервативного руху Рассел Кірк, повторюючи за Едмундом Берке, назвав «моральною уявою».

Хоча консерваторам на зразок Кірка мало що подобалося в Ренд, вона, навпаки, більше за значну частину консервативних інтелектуалів, працювала з ідеєю, що душу людини має живити не лише політика та економіка. Вірила, що й літературне мистецтво могло би фокусувати людську душу на вищих прагненнях. Ренд створювала персонажів, які надихали та підтримували прагнення до вищого, кращого, більш дивовижного та сміливого бачення того, яким може бути життя людини; хоча її персонажі можуть видаватися нереалістичними, оскільки «вони не говорять і не поводяться як “люди в крамниці за рогом”».

Оскільки показувала своїх героїв і героїнь, як відданих творчій і продуктивній роботі в контексті бізнесу, ринків та науки, ця російська письменниця пішла направду американським шляхом, знаходячи ключ до того, що було дійсно славетне та натхненне в цій країні. Барбара Бренден у своїй біографії Айн Ренд «Захоплення Айн Ренд» (ориг. «The Passion of Ayn Rand». — Прим. пер.) писала: «“Атлант розправив плечі” був подарунком від Айн Америці. Моральною санкцією. Філософською демонстрацією, що жити заради власного раціонального інтересу, йти за своїми егоїстичними, раціональними цілями, поставити свій розум на службу власному життю та щастю — це найблагородніша, найвища та найбільш моральна з людських діяльностей… Звертаючись до безіменного, незахищеного, пульсуючого серця її нової землі, Айн мала сказати: “Слава тобі”». Із самого початку Ренд знала, наскільки ця слава стосувалася як індивідуальних творчих пошуків, так і політики, як такої.

Юна Аліса в радянській росії любила Америку не так за Томаса Джефферсона та Декларацію незалежності, як за Сесіла Б. Де Мілля та його легкі, але поживні для душі голлівудські розваги. І оскільки американське майбутнє розгортається в ХХІ столітті, насправді важливими постатями для майбутнього людства, ймовірно, будуть не політики, а творці — чоловіки та жінки, які розроблятимуть нові комп’ютерні технології, нові джерела енергії, нові методи контролю фізичного світу – від сталі й аж до наших генів, а також фізичні та ринкові методи, які дозволять нам покинути поверхню цієї планети. Саме для таких людей – бізнесменів та технологів, які роблять життя багатшим і створюють більше опцій для всіх, – Айн Ренд є покровителькою та натхненницею.

Ідеї мають наслідки

Звісно, політика має значення, і ніхто не драматизував це в художній літературі краще, ніж Ренд, особливо в романі «Атлант розправив плечі». Там ми чітко бачимо, як рішення безликих, озлоблених чи просто неосвічених бюрократів призводять до жахливих наслідків у житті людей. Ми бачимо реальне підтвердження ідей Ренд у похмурих, обмежених деприваціях, які охопили радянський блок протягом більшої частини ХХ століття, і в меншому масштабі Америку, де безліч мрій і життів було зруйновано через принцип верховенства державної влади, заборону наркотиків, оподаткування спадщини і навіть місцеве зонуванням та бізнес-регулювання. (Спроба започаткувати бізнес у багатьох сучасних американських регуляторних середовищах може не здаватися трагедією, поки це не станеться з вами чи вашою близькою людиною.)

Сьогодні соціальне забезпечення, медична допомога та страховка, схоже, мають на меті змусити американців працювати більшу частину свого життя лише для того, щоб прогодувати державну машину, покликану, повертати їм частину їхніх власних грошей, супроводжуючи це численними наглядачами, залякуваннями, наказами і великими відрахуваннями зверху. Це може здатися абстрактним, особливо у світі, де утримують податок на прибуток. Але Ренд допомагає дійсно побачити і відчути, що може статися з людською душею, коли ваші зусилля, ваше життя, вашу сутність викрадають з-під вашого власного вибору й підпорядковують забаганкам бюрократів.

Заклик Ренд до креативності

Попри загальне несприйняття її фрази «чеснота егоїзму» (використовувалась навмисне, щоб шокувати), світогляд Ренд у жодному разі не був егоїстичним, адже мислителька не хотіла, аби лише вона була щасливою. Її мотивувала любов, захоплення всім, що є найкращого в людстві, та прагнення до світу, який заохочував та винагороджував велич. Зображення таких персонажів «Атланта», як Шеріл Таґґарт та Едді Віллерс, показує глибоке співчуття до порядних людей, які страждали у світі, що керувався хибними принципами, у чому , і це мотивувало те, що недоброзичливці Ренд вбачали жахливо безжалісне презирство до «мародерів», які знищували цінності цивілізації.

Критики Ренд, які чують у ній лише ненависть та безсердечність, самі є глухими до дзвонів слави. Як писала Барбара Бренден: «У присутності Айн і в її творах відчувався цей наказ – наказ діяти на максимумі своїх можливостей, бути найкращою версією себе, постійно прагнути більше та ніколи не зраджувати своїх найвищих ідеалів». Або ж, як казала сама Ренд: «Суть життя досягати радості, а не втікати від болю». Фанати «Джерела» не просто хотіли шипіти на Тухі, вони хотіли бути Рорком. Та попри закиди про його «нереальність» та «негуманність», людина неперевершеної майстерності, вибухової креативності та непохитної цілісності — це людина, якою варто бути.

Це позитивний бік того, що іноді розглядається як суто негативне бачення лібертаріанства щодо обмеження держави. Це важливе доповнення руху «сенсу життя». Суть звернення Ренд — не презирство, а її палка віра в перспективу величі та слави індивіда і захоплення нею.

Проте в суті твердження Брендена про непохитну заповідь Ренд зростати лежить ключ до ще одного поширеного серед читачів Ренд явища. Політичне та етичне послання її романів важко спотворити, а в «Атланті» — майже неможливо (хоча часто можна почути про людей, які «пропускають промови»). Ренд мала десятки мільйонів читачів. Проте, здається, лише дуже малий відсоток із них засвоїв її політичні та етичні послання і живе згідно з ними. Люди часто говорять про прихильність чи захоплення Ренд, як про захоплення своєї юності, яке вони «переросли». Бренден припускає, що «люди зрозуміли, наскільки непопулярними були її ідеї, і, можливо, вони нічого не переросли, можливо, вони просто боялися зізнатися в цьому публічно, тому що на них зійшов би праведний гнів людей, яких вони знали».

Стандарти Ренд вимогливі: заклик бути найкращою версією себе, досягати найбільшого, що можеш. Але повага та визнання, яке вона виявляла до тих, хто піднявся до цих вимог, були як тепле, життєдайне сонце. Художні твори Ренд стали зарядом енергії для мільйонів, включаючи майже кожну важливу постать в американському лібертаріанському русі. І її книжки, безсумнівно, далі друкуватимуть, вони захоплюватимуть та надихатимуть майбутні покоління і через її романтичне зображення героїчних особистостей вестимуть певний відсоток спостережливих, вдумливих читачів до того, щоб дійсно побачити і відчути, як особиста свобода та обмежений уряд необхідні для такого героїчного прагнення досягти свого зеніту.

Тепер лібертаріанство може «не завжди» розпочинатися з Айн Ренд. Проте її літературні здібності та палка моральна пристрасть, як і її скрупульозний, системний підхід до зв’язків між розумом та свободою залишатимуться потужним вступом до ідеї, що ваше життя належить вам, а не державі чи колективу, і до насиченої та складної серії висновків про істинну природу та місію держави, які випливають з цієї ідеї.

Переклад: Євгенія Наумук

Анатомія житлової кризи в Китаї: кінцівка фінансових утисків

Автор: Джеймс Дорн

Анатомія житлової кризи в Китаї: кінцівка фінансових утисків

Посилання на оригінал

За часів правління Мао Цзедуна не існувало житла в приватній власності. Будь-яка приватна власність вважалася незаконною і такою, що суперечить марксистським принципам. Провал комунальної власності призвів до експериментів з різними формами власності за часів Дена Сяопіна. Сьогодні приватна власність на житло є широко розповсюдженою, на неї припадає близько 25% ВВП КНР і вона є найбільшою формою багатства домогосподарств, що оцінюється майже в 70%.

Однак уповільнення економічного зростання, локдауни через COVID-19 та вичерпання кредитів для забудовників раптово зупинили гарячий ринок житла. Обсяги нового будівництва впали на 2% у 2020 році порівняно з попереднім роком, на 11% у 2021 році та на 39% у 2022 році. Тим часом доходи місцевих бюджетів від продажу землі знизилися з понад 40 відсотків у 2021 році до 37 відсотків у 2022 році (He 2023 року).

Стиснення ліквідності, ініційоване верховним лідером Китаю Сі Цзіньпіном наприкінці 2020 року, щоб зупинити спекуляції на ринку житла та надмірне використання кредитних коштів забудовниками, призвело до дефолтів, більшість з яких припадає на офшорні борги. З 50 забудовників, які випустили найбільше доларових облігацій у Гонконзі, дві третини оголосили дефолт з виплати відсотків. Як наслідок, ринкова вартість цих облігацій значною мірою випарувалася, втративши майже 90% своєї вартості (136 мільярдів доларів США) за останні 2 роки (Wilkins 2023).

Падіння найбільших китайських забудовників

Двом найбільшим забудовникам Китаю, обом приватним, загрожує можлива ліквідація. Компанії Evergrande та Country Garden оголосили дефолт за доларовими облігаціями і мають боргові зобов’язання, які значно перевищують їхні активи. У грудні 2021 року Evergrande не змогла виплатити два купони за доларовими облігаціями. Це найбільш заборгований забудовник у Китаї, його зобов’язання становлять майже 330 мільярдів доларів, включаючи 20 мільярдів доларів офшорного боргу.

Голова Evergrande Ху Каян був затриманий за можливі фінансові злочини, і його компанії загрожує ліквідація, якщо вона не зможе запропонувати прийнятний план реструктуризації свого офшорного боргу до 4 грудня (Ао і Ю 2023 року).

Фінансове законодавство забороняє Evergrande випускати нові облігації, оскільки компанія вже має надмірне боргове навантаження, і її майбутнє виглядає похмурим. Фінансові звіти за 2021 і 2022 роки потрапили під перевірку Prism, невеликої аудиторської фірми, яку Evergrande найняла в січні. Після перевірки Prism не змогла підтвердити достовірність цих звітів. Більше того, вона дійшла висновку, що за перше півріччя цього року було занадто багато невизначеностей, щоб видати переконливий звіт про прибутки. Така непрозорість є ендемічною для ринкової соціалістичної економіки Китаю.

Компанія Country Garden, яка має облігації в доларах США на суму близько 11 мільярдів доларів, пропустила виплату відсотків на суму 15,4 мільйона доларів за своїми облігаціями під 6,15% річних, термін сплати яких настав 17 вересня. 30-денний пільговий період закінчився, і компанія оголосила дефолт. Ринкова ціна її 6,15-відсоткових облігацій впала приблизно до 5 центів за долар. Отже, дефолт за перехресними платежами за іншими доларовими облігаціями видається ймовірним, якщо Country Garden не зможе запропонувати прийнятний план реструктуризації (Tobin 2023).

Інший великий забудовник, China Vanke, зазнав різкого падіння вартості своїх доларових облігацій після дефолту Country Garden. Цього року акції Vanke, що котируються на біржі в Гонконзі, впали на 50 відсотків, оскільки продажі різко скоротилися. Щомісячні продажі за контрактами досягли максимуму в 100 мільярдів юанів у 2021 році, але зараз вони становлять близько 30 мільярдів юанів.

Походження китайської житлової кризи

Розвиток за рахунок боргів, відсутність інвестиційних альтернатив для домогосподарств в умовах соціалістичної ринкової економіки, слабка система соціального захисту та державна політика, спрямована на підтримку житлового сектору, — все це разом призвело до створення житлової «бульбашки» до 2020 року. За оцінками, 96% міських домогосподарств мають у власності принаймні один будинок або квартиру.

Зі збільшенням попиту на житло та зростанням цін на нього було поширеним очікування, що ціни так і продовжуватимуть зростати. Однак ці очікування були раптово змінені рішенням Сі Цзіньпіна запровадити нові правила, щоб зупинити спекуляції.

Три червоні лінії Сі

У серпні 2020 року були прийняті обмеження, названі «Трьома червоними лініями», які вимагали від забудовників утримувати свої зобов’язання (борг) на рівні менше 70% активів; підтримувати співвідношення боргу до власного капіталу на рівні менше 100%; і співвідношення грошових коштів до короткострокового боргу на рівні не менше 100%. Банки також були суттєво обмежені у наданні кредитів забудовникам. Результатом став крах житлової бульбашки, оскільки кредитування забудовників із надмірним борговим навантаженням припинилося. У вересні 2023 року продажі 100 найбільших забудовників Китаю впали на 29 відсотків порівняно з минулим роком, а продажі компанії Country Garden — на 81 відсоток (Fung and Yoon 2023).

Уповільнення економічного зростання

Китай значною мірою уникнув глобальної фінансової кризи (2007-09 рр.), стимулюючи внутрішній попит, щоб компенсувати втрату експорту. Ринок житла був важливою складовою китайської політики стимулювання економіки. Однак в умовах уповільнення економічного зростання — через пандемію, неефективність державних підприємств, відхід Сі Цзіньпіна від ринкового розвитку, старіння населення, фінансові утиски та відсутність свободи капіталу (тобто вільного руху капіталу та вільного ринку ідей) — майбутній розвиток Китаю стикається з багатьма викликами.

Підтримка цін заважає ринкам ліквідувати надлишкову пропозицію житла

На вільному ринку надлишкова пропозиція житла усувалася б шляхом зниження ціни на житло до моменту досягнення нової рівноваги, за якої кількість житла, що пропонується, і попит на нього, зрівнювалися б. Прихильність Китаю до ринкового соціалізму підштовхнула його до використання політики підтримки цін, щоб запобігти зменшенню попиту (тобто зсуву кривої попиту вліво) від зниження цін з метою очищення ринку. Рисунок 1 показує, що встановлення мінімальної ціни на житло (на рівні Р1) призводить до виникнення надлишкової пропозиції, коли попит падає. Для того, щоб ринок очистився, ціна на житло повинна впасти до Р2.

Теперішні власники житла, очевидно, виступають проти будь-якого падіння цін на житло, тому існує політичний тиск, спрямований на збереження підтримки цін. Проте політики визнають, що оскільки майже 80 мільйонів одиниць житла зараз є вільними, ціни необхідно знижувати. Цао Лі повідомляє, що державні установи починають надавати забудовникам більше свободи у зниженні цін, щоб усунути велику надлишкову пропозицію. Створення більш вільного ринку шляхом скасування контролю над цінами значною мірою сприятиме стабілізації ринку житла.

Фінансові репресії

Китай тривалий час стримував депозитні ставки та суворо обмежував інвестиційний вибір за допомогою контролю за рухом капіталу. Відсутність вільного ринку капіталу, підкріпленого справжнім верховенством права та прозорою фінансовою системою, якій можна довіряти, зробила приватне житло однією з найкращих альтернатив заощадженням у банках. Як зауважив оглядач Wall Street Journal Джозеф Стернберг:

«фінансові репресії, які придушили відсотковий дохід від заощаджень домогосподарств для субсидування кредитування політично пов’язаних компаній, допомогли стимулювати надмірний попит на нерухомість як альтернативу інвестиціям».

Зіткнувшись з дискримінаційною політикою щодо іноземних фірм, включаючи обмеження доступу до офіційних економічних даних, капітал тікає з Китаю. Значна його частина прямує до Сполучених Штатів, до чого спонукають сильний долар, висока дохідність американських облігацій та інституції, яким довіряють. Вперше за 25 років загальний обсяг прямих іноземних інвестицій у Китаї став від’ємним, оскільки в третьому кварталі цього року відтік капіталу перевищив приплив майже на 12 мільярдів доларів США.

Хоча Китай досяг певного прогресу у зміцненні своїх фінансових ринків, багато чого ще належить зробити. Тінг Лу, головний економіст Nomura Securities China, стверджує, що:

«зняття обмежень і відновлення ринкового розподілу ресурсів, включаючи розподіл коштів і земельних ресурсів», має «першочергове значення».

Висновок

Житлова криза в Китаї є невід’ємною частиною ринкового соціалізму, який ставить владу Комуністичної партії Китаю (КПК) вище за економічну та особисту свободу. Це стало зрозуміло на засіданні Центральної конференції з фінансової роботи в жовтні. Як повідомило агентство Сіньхуа, «конференція підкреслила необхідність дотримуватися централізованого і єдиного керівництва ЦК КПК у фінансовій роботі»; «керуватися» думкою Сі Цзіньпіна про «соціалізм з китайською специфікою в нову епоху»; і слідувати «марксистській фінансовій теорії» в розвитку «фінансів по-китайськи».

Така розпливчастість залишає КПК багато простору для контролю над ключовими політичними змінними, при цьому на словах дотримуючись принципів верховенства права та відкритих ринків. Це також створює велику невизначеність щодо долі ринків і цін при наданні кредитів. Якщо Шанхай хоче стати світовим фінансовим центром, Китаю доведеться запровадити справжнє верховенство права, прийняти прозорі стандарти бухгалтерського обліку, покласти край контролю над цінами та капіталом і рухатися до вільного ринку ідей. Існує мало доказів того, що Сі зробить це.

Більш імовірно, що Пекін врешті-решт врятує житловий сектор, поглиблюючи і без того значну проблему морального ризику, яка була створена борговим житловим бумом у Китаї та очікуванням кредиторів, що вони були б врятовані колись.

Переклад: Юрій Уршанський

Немає свободи без відповідальності: Гаєк та Гавел

Автор: Пол Мейні

Немає_Свободи_без_відповідальності_просвіта_УСС

Посилання на оригінал

І Фрідріх Гаєк, і Вацлав Гавел усвідомлювали, що ідеологічні концепції можуть ізолювати людей від справжньої взаємодії з реальністю.

Тоталітаристи як лівого, так і правого спрямування виправдовують свої жорстокі методи нібито благородними цілями. Історично, такі комуністи, як Ленін, обіцяли безкласове, бездержавне суспільство, здобуте шляхом революції. Фашисти, як Муссоліні та Гітлер, мріяли про расово чисте майбутнє, досягнуте шляхом підриву парламентської демократії та захоплення контролю над державою. Грандіозні обіцянки цих двох ідеологій були використані для спроби раціоналізації найбільш жахаючих подій 20-го століття.

Фрідріх Гаєк і Вацлав Гавел, хоч їх і рідко коли порівнюють, поділяли одне фундаментальне переконання: руйнування особистої відповідальності призведе до її заміни переважаючою силою держави, яку підтримує армія бюрократів і очолює авторитарний головоріз. Тим не менш, кожен з них зосереджувався на різних елементах відповідальності: Гаєк наголошував на відповідальності як еволюційній та економічній концепції, а Гавел, навпаки, зосереджувався на її екзистенційних та моральних засадах. Обидва дійшли висновку, що свобода не може існувати без відповідного етосу індивідуальної відповідальності.

Вузький шлях порятунку Гаєка

Фрідріх Авґуст фон Гаєк народився у 1899 році у Відні, який тоді був частиною Австро-Угорської імперії. Завдяки інтелектуальному наставництву австрійського економіста Людвіга фон Мізеса, Гаєк усвідомлював загрози, які комунізм і фашизм становили для лібералізму. Протягом своєї кар’єри Гаєк став одним з найвідоміших у світі захисників лібералізму, публікуючи книги та статті про економіку, історію, право, психологію і т.д — цей список можна продовжувати вічно. Не будучи враженим зростанням ентузіазму щодо комунізму чи фашизму, він, навпаки, був стурбований і занепокоєний цим. Переїхавши до Лондона, він не повернувся до Австрії, вважаючи прихід Гітлера до влади вагомою причиною для того, щоб триматися подалі. У своїй знаменитій праці «Шлях до рабства» Гаєк писав:

«Мало хто готовий визнати, що поява фашизму і нацизму була не реакцією на соціалістичні тенденції попереднього штибу, а закономірним наслідком цих тенденцій» (Гаєк 2009, ст. 59).

Гаєку пощастило уникнути кошмару, який пережила його батьківщина.

Гавел народився в тоталітарній державі

Вацлав Гавел народився 1936 року в Празі, що входила до складу тодішньої Чехословаччини. Ця нова держава проголосила свою незалежність від Австро-Угорщини у 1918 році. Всього через два роки після народження Гавела, Чехословаччину було окуповано нацистами. Але поразка нацистського режиму не призвела до відновлення незалежності Чехословаччини. У 1948 році війська Радянського Союзу помінялися місцями з вигнаними нацистами і стали новою загарбницькою силою на найближчі 41 рік. На відміну від Гаєка, Гавел не міг втекти від своєї країни, тепер оточеної сторожовими вежами та колючим дротом. Незважаючи на ці обставини, він став успішним драматургом і поетом. Під опікою Яна Паточки Гавел приєднався до «Хартії 77» — неформальної громадської ініціативи, сформованої чеськими та словацькими інтелектуалами, художниками та письменниками, які критикували комуністичний режим за недотримання положень про права людини, які були публічно визнаними, зокрема, в Конституції Чехословаччини 1960 року. Зрештою, Хартія 77 надихнула політичний рух, який завершився Оксамитовою революцією 1989 року — ненасильницьким переходом влади від однопартійної комуністичної держави до конституційної демократії. Гавел став президентом Чехословаччини, а згодом і Чеської Республіки, коли 1 січня 1993 року Чехословаччина мирно розділилася на дві держави.

Ключові роботи

Хоча Гаєк був плідним письменником, біограф і дослідник Брюс Колдуелл назвав його видатну книгу 1960 року «Конституція свободи» найвагомішою та найдовговічнішою його працею. Гаєк написав «Конституцію свободи», маючи намір проілюструвати, що суспільні науки не можуть використовувати ту саму методологію для пошуку рішень проблем політичної організації, що використовують природничі науки.

«Ця надмірна академічність, — застерігав Гаєк, — призведе до того, що дедалі більша частина нашого життя буде віддаватись на безкарний розсуд так званої експертної думки».

Незважаючи на своє економічне минуле, він писав:

«Я все більше і більше відчуваю, що відповіді на більшість нагальних соціальних питань нашого часу можна знайти, кінець кінцем, у визнанні принципів, котрі перебувають поза межами технічної економіки або будь-якої іншої окремо взятої дисципліни» (Гаєк, 2011, с. 49).

Через вісімнадцять років після «Конституції свободи» Гаєка Гавел написав «Силу безсилих: Громадяни проти держави в Центрально-Східній Європі», есе, присвячене його нещодавно померлому наставнику Яну Паточці. У цьому есеї Гавел зазначає, що тоталітаризм чехословацької держави еволюціонував до такої міри, що його можна сміливо назвати посттоталітаризмом, що також визначають як «пізній тоталітаризм». Посттоталітарній державі більше не потрібно було покладатися на грубу силу і насильство. Вона мала нові засоби: всеосяжну та панівну доктрину. Гавел зазначав, що посттоталітарна держава «керується незрівнянно більш чіткою, логічно структурованою, загальнозрозумілою і, по суті, надзвичайно гнучкою ідеологією, що за своєю детальністю та довершеністю є майже секуляризованою релігією» (Гавел, 2016, с. 3).

Конституція свободи

П’ятий розділ «Конституції свободи» повністю присвячений природі відповідальності та свободи. Гаєк стверджує, що не можна відокремити свободу від відповідальності. Свобода означає, що кожна людина наділена одночасно і можливістю, і тягарем вибору. Свобода є цінністю, але вона супроводжується відповідальністю і вимагає різного рівня особистої дисципліни в усіх сферах життя.

Гаєк боявся, що серед інтелектуалів індивідуальна відповідальність «перетворилася на непопулярну концепцію» (Гаєк 2011, ст. 133). Він пояснює зниження популярності індивідуальної відповідальності тим, що досягнення природничих наук неналежним чином застосовуються до суспільних наук. Науковий погляд передбачав, що природні явища обумовлені передуючими подіями, які підпорядковуються впізнаваним і повторюваним законам. Якщо це так, то люди є частиною природи і підпорядковуються тим самим законам.

Гаєк нарікав на цю тенденцію застосування принципів природничих наук до суспільних, зазначаючи, що:

«Інтелектуальна історія останніх кількох поколінь дає нам безліч прикладів того, як ця детерміністська картина світу похитнула фундамент моральної та політичної віри в свободу» (Гаєк 2011, ст. 135).

Віра в те, що наукові методи можна застосувати до людських стосунків, призвела до незліченних спроб керувати, бюрократизувати і, зрештою, контролювати життя мільйонів людей. Не маючи можливості скористатися знаннями, доступними завдяки ринку у вільному суспільстві, тоталітарні держави не здатні забезпечити сталий економічний прогрес.

Коли Гаєк писав «Конституцію свободи», багато інтелектуалів все ще були закохані в комунізм радянського зразка. Гаєк вважав, що надмірне захоплення науково обґрунтованою, детерміністською філософією призвело до відставання його покоління інтелектуалів, обмеживши їхню уяву через відсутність будь-якої теорії спонтанності людських дій, що закономірно привело їх до абстрактних та утопічних ідеалів соціальної інженерії, втягнувши в орбіту комуністичних поглядів.

Розмивання індивідуальної відповідальності призводить до зростаючої залежності від держави у вирішенні потреб окремих індивідів та громад, чого держава, з її обмеженими знаннями та ще більш обмеженою гнучкістю в розробці правил, досягти не може. Для Гаєка індивіди не є універсальними одиницями, які можна за власним бажанням використовувати в будь-якій системі чи ситуації. Це люди зі знаннями та досвідом щодо конкретних обставин та умов, які можна використати для максимізації продуктивності та знань суспільства у вирішенні нових проблем; надзвичайно важливо, що ми дозволяємо людям бути відповідальними за власну долю, залишаємо їх вільними експериментувати, досліджувати, а іноді навіть борсатися у безвиході.

Гаєк усвідомлює тягар, який покладає на суспільство свобода. Він вважає, що нескінченний тиск відповідальності став одним з головних джерел невдоволення в розвиненому світі. Утім, чимало наших тяжких обов’язків нерозривно пов’язані зі свободою. Гаєк вірив, що вільне суспільство завжди високо цінувало індивідуальну автономію та відповідальність. Водночас він побоюється, що тягар свободи спонукатиме людей схилятися до держави, поступово придушуючи почуття відповідальності і, зрештою, індивідуальну свободу.

Сила безсилих

На відміну від Гаєка, Гавел жив у тоталітарній системі, коли писав «Силу безсилих» у 1978 році. Книга заглиблена у теоретичні дискусії, але її метою було каталізувати моральну революцію на прикладі членів «Хартії 77», які «живуть по совісті» — фраза, яку Гавел запозичив у свого російського колеги-дисидента Олександра Солженіцина. Есе Гавела не охоплює такої широти тем, яка властива набагато довшій праці Гаєка, але він приділяє стільки ж уваги питанню індивідуальної відповідальності.

Гавел виступає проти всього, що розмиває поняття індивідуальної відповідальності. Головним винуватцем цього є феномен «ідеології» — системи переконань, яка гіпотетично може дати відповідь майже на будь-яке поставлене запитання. Ідеологія дозволяє відкинути почуття особистої відповідальності. Згідно з Гавелом, ідеологія набуває багатьох форм і відіграє безліч ролей. Вона може виступати в якості ілюзії, що обманює, завіси, за якою ховаються, або клею, що скріплює всю соціальну систему. Гавел описує ідеологію як житло з низькою орендною платою, оскільки вона пропонує миттєво доступне місце (фальшивої) приналежності. Він зазначав, що:

«Ідеологія — це специфічний спосіб ставлення до світу. Вона пропонує людям ілюзію ідентичності, гідності та моралі, водночас полегшуючи їм процес їх позбавлення» (Гавел 2016, ст. 5).

Але незважаючи на жахливі обставини, Гавел вірив, що пригноблені завжди здатні подолати власне безсилля. Гавел характеризував ідеологію Комуністичної партії як «гіпнотичний шарм», який дозволяє людям комфортно долати розрив між реальністю і брехнею, створюючи виправдання, які знімають з них індивідуальну відповідальність (Гавел 2016, ст. 3). Відповідь Гавела полягала в тому, аби люди відкинули ідеологію і жили «по совісті».

«Жити по совісті» — це звучить дуже піднесено і благородно, але в обставинах Гавела це означало відкинути комфортну визначеність. Відбувалися постійні репресії проти дисидентів та їхніх родин. Відповідальність — це тягар. Сам Гавел писав:

«Ви не стаєте “дисидентом” лише тому, що одного дня вирішили обрати цю незвичайну професію. Вас штовхає до цього ваше особисте почуття відповідальності в поєднанні зі складним збігом зовнішніх обставин» (Гавел 2016, ст. 40).

Гавел вважав, що всі ми несемо відповідальність перед нашим оточенням і тими, хто є його складовою; ця відповідальність не є узагальненими ідеологічними установками, а конкретними, унікальними ситуаціями, на які кожна людина повинна відгукуватися по-своєму.

Спільні страхи

Для Гавела та Гаєка найбільшою ілюзією сучасності було те, що людина здатна об’єктивно розуміти та змінювати світ навколо себе, використовуючи певні моделі та надміру реалістичні принципи. У одному з перших розділів «Конституції свободи» Гаєк критикує те, що він називає «французькою раціоналістичною» традицією теоретизування, яка спирається на абстрактні міркування. Наше повсякденне життя регулюється правилами та практиками, які спонтанно виникають завдяки ринковій діяльності та громадянському суспільству, а не людському задуму. Гаєк вважав, що раціоналістичні концепції мають такий вплив у політичному мисленні, оскільки вони з легкістю пропонують «улесливі припущення про необмежену силу людського розуму» (Гаєк 2011, ст. 108). Гаєк виступав не проти логіки, а проти тези, що її використання вимагає «виняткових і примусових повноважень уряду» (Гаєк 2011, ст. 132).

Аналогічно, Гавел був переконаний, що сучасні раціоналісти обіцяють світле майбутнє, але їх дії призводять до становлення катастрофічних режимів, що спираються на владу держави. На власному досвіді Гавел переконався, що автократичні режими приховують свої справжні наміри панування в утопічних проектах, які маскуються під турботу про покращення людського життя. Як і Гаєк, Гавел бачив порятунок в діяльності громадських інституцій та індивідуальній відповідальності. У 1977 році члени Хартії 77 заявили:

«Вирішальною силою для нас завжди залишатиметься наша власна совість і свідомість громадянської відповідальності» (Скіллінг 1980, с. 15).

Довгостроковою метою Гавела як дисидента було закласти підвалини громадянського суспільства, керованого людьми, а не ідеологією чи партією.

Різні шляхи, єдина мета

Хоча Гаєк і Гавел нечасто згадуються в одному контексті, вони поділяють думку про те, що життя у вільному суспільстві передбачає індивідуальну відповідальність. Враховуючи взаємну повагу до громадянського суспільства та спонтанності, а також зневагу до надмірного раціоналізму та зловживання науковою мовою, Гаєк і Гавел дотримуються єдиного розуміння відповідальності, хоча обидва застосовують різні підходи до цього питання. Для Гаєка відповідальність — це еволюційна адаптація, яка змушує людей підкорятися правилам без примусу.

Гавел визначає відповідальність як екзистенційне прагнення зробити те, що ніхто інший зробити замість нього не може. На його думку, посттоталітарна система Чехословаччини була настільки ефективною, тому що вона підірвала поняття індивідуальної відповідальності і замінила його власним постулатом служіння режиму, таким чином поклавши на кожного індивіда колективну відповідальність за жахливі обставини, які зрештою склалися. Всеохоплююча ідеологія знищувала індивідуальну свободу та відповідальність, а Гавел невпинно виступав за її масове пробудження, що стало своєрідною прелюдією та попередньою умовою для повалення посттоталітарної системи.

Переклад: Софія Панченко

Цитовані праці

Гордон Скіллінг, Г. 1980. Хартія 77 і музичний андеграунд. Канадські славістичні студії 22.1: с. 1-14.
Гавел, Вацлав. 2016. Сила безсилих: Громадяни проти держави в Центрально-Східній Європі. Пер. з англ. Джон Кін. Лондон: Routledge.
Гаєк, Ф.А. 2011. Конституція свободи, остаточне видання. Ed. Рональд Хамові. Том 17 Зібрання творів Ф.А. Гаєка, за ред. Брюса Колдуелла. Чикаго: Видавництво Чиказького університету.
Гаєк, Ф.А. 2009. Дорога до рабства, остаточне видання. Ред. Рональд Хамові. Том 2 Зібрання творів Ф.А. Гаєка, за ред. Брюса Колдуелла. Чикаго: Видавництво Чиказького університету.

За сім років з моменту завершення громадянської війни економіка СРСР виросла більше ніж втричі, проте це не відповідало бажанням більшовиків, а найбільше головного з них – Сталіна.

Політична боротьба

В останні роки життя та після смерті Леніна у 1924 році в СРСР склалася система колективної влади. Вона розподілялася на три табори, які не були досить чітко окреслені. Перший – «ліві» під проводом Льва Троцького, який втратив керівні позиції ще в 1924, проте мав великий авторитет і почав «війну компроматів», що мала на меті відсторонити від влади його супротивників. Другий табір – «центристи», який мав найбільшу кількість повноважень з початку 1924 року. Кілька років його уособлював тріумвірат Сталіна, Каменєва та Зінов’єва, у якому протягом трьох років ніхто з них не міг стати лідером. І третій – «праві» на чолі з Бухаріним, який взяв участь у реальній боротьбі лише у 1928 році.

Як сталося, що Сталін вийшов переможцем із цієї боротьби, що тривала майже десятиліття? Він був головним бюрократом, який мав потужні позиції в партії та міг знаходити людей, які йому допоможуть, але не затьмарять його. Сталін використовував інших комуністів, які були щирими у своїх поглядах. Спочатку виступав за НЕП, проти колективізації та форсованої індустріалізації, яку підтримував Троцький, використовуючи Зінов’єва та Каменєва. Згодом, змовившись із «правим» табором, атакував усіх трьох. З 1928 року – боровся із Бухаріним, Риковим та Томським, виступаючи з позицій скасування НЕПу та переходу до колективізації.

Таким чином, станом на 1928 рік СРСР керувала людина, яка виступала за колективізацію та швидку індустріалізацію. Опонували ж йому ті, хто підтримував та створював НЕП. Саме тому завершення нової економічної політики було для Сталіна питанням не лише ідеологічним чи господарським, а й у першу чергу – політичним.

Сталінська революція

Основою політики «лівих», табір яких в 1928 році очолив Сталін, були колективізація та надіндустріалізація. Офіційно визначалося, що колективізація має бути виключно добровільною. Навіть не було розроблено жодних показників рівня колективізації.

Однак це була цілеспрямована політика, а не прорахунок радянської влади. Сталін вважав за краще прискорювати створення колгоспів апаратними методами, вдаючи, начебто центральна влада лише діє відповідно до місцевої ініціативи. Насправді ж Сталін ретельно контролював та стимулював цю «ініціативу».

Перша спроба сталінської революції показала нежиттєздатність цієї моделі. Після завершення НЕПу тогочасне керівництво СРСР прагнуло провести колективізацію форсованими темпами. Найбільшим їхнім досягненням була частка в 57% селянських господарств, що були в колгоспах станом на 1 березня 1930 року. Однак вже до кінця року більшість селян повернулася до одноосібного домогосподарства. Лише 21,5% господарств залишався в колгоспах станом на 1 вересня того ж року. На кінець 1930 року в колгоспах нараховувалось 25,9% селянських господарств.

Ці цифри явно вказують на небажання селян віддавати своє майно та оброблювані землі у спільне користування. Тільки-но послаблювався тиск з боку радянської влади — люди виходили з колгоспів, аби оброблювати власну землю ефективніше або навіть перерозподіляли землі колгоспу між одноосібними селянськими господарствами.

Розкуркулені селяни. с. Удачне, Сталінська (тепер Донецька) область, 1930 рр.

Попри великий тиск з боку радянської влади на колгоспи та одноосібні селянські господарства, результати хлібозаготівель були значно нижчими за план та на 3% меншими за відповідні показники неврожайного та посушливого 1931 року. Вже за цими результатами можна було зрозуміти, що впроваджувана більшовиками політика нежиттєздатна. Проте була низка факторів, яка або унеможливлювала зміну шляху на колективізацію, або навіть впевнювала Сталіна та його прибічників у правильності його обрання.

Неможливість повернення до обмеженої ринкової економіки була в лоні політичної боротьби, яка активно точилася до 1931 року включно. Поступки своїм партійним опонентам означали б для Сталіна політичне самовбивство.

Радянський Союз був поєднаний із «капіталістичним світом» незначною мірою – лише через обмін зерна на спеціалістів та технології. І криза, що розгорнулася в 1929 році, торкнулася обидвох цих галузей.

Ціна на зерно падала з початку кризи і становила в кінці 1933 року лише 38% від показника 1928 року на Лондонській товарній біржі. Це відбувалося на фоні значного спаду вирощування зернових культур та грандіозного зменшення споживання, як зі сторони населення, так і з боку підприємств. Результатом стало те, що велика частина експорту зернових із СРСР ставала нерентабельною, попри фактичну експропріацію в селян.

За перші чотири роки Великої депресії промислове виробництво скоротилося в розвинених країнах на 20-50%. Це мало б спричинити зростання цін на відповідну продукцію, проте, як сталося і з ринком зернових – випадання попиту значно перевищило зменшення пропозиції.

Розуміючи, що новостворена радянська країна розвивається навіть краще, аніж держави Заходу, бачачи результати надіндустріалізації останніх років, більшовицька влада ще більше впевнювалася у правильності обраного шляху.

Також вони розуміли, що за умов стрімкого спаду цін на зерно та зменшення рентабельності його вирощування, вони матимуть збільшувати експорт заради отримання якнайбільшої кількості обладнання та технологій, поки «капіталістичні країни» слабкі, щоб отримати разючу перевагу над ними. А той факт, що колгоспи та одноосібні селянські господарства працюють на межі можливостей, їх не хвилював.

Державні хлібозаготівлі, млн тонн зерна, 1928-1933 роки

Політика залучення усіх можливих ресурсів задля індустріалізації мала призвести до катастрофи. У багатьох селян – чи то у робітників колгоспів, чи то у тих, хто працював на власній ділянці — закінчувалися запаси зерна та іншої їжі ранньою весною або навіть ще зимою. Для власного фізичного виживання їм доводилося шукати інші шляхи знаходження їжі. І основним з цих способів стали торгзіни.

Торгзін

Із завершенням можливості громадянам СРСР вільно обмінюватися товарами, потреба в купівлі товарів високої якості не зникла. Іншою важливою причиною необхідності бодай залишків вільної торгівлі була необхідність підтримувати своє фізичне існування для найбідніших прошарків населення. А з прискоренням темпів індустріалізації таких ставало все більше і більше.

У вигляді рудименту ринкових відносин існувала «Всесоюзна контора з торгівлі з іноземцями», яка в народі називалася торгзіном. Початковою задачею цієї державної організації було обслуговування іноземців, які прагнули купувати місцевий антикваріат. Громадянам СРСР заборонялося не лише купувати будь-що в торгзінах, а й навіть заходити в магазини. Проте згодом, наприкінці 1931 року, радянська влада зрозуміла, що розширення цієї мережі магазинів може залучити більшу кількість ресурсів для потреб надіндустріалізації.

Після того, як громадянам дозволили обмінювати золото, іноземну валюту, а згодом й срібло, платину та діаманти на купони (бони), які вони могли обміняти на різноманітні товари, діяльність торгзіну миттєво поширилася всією країною. На піку власної діяльності в СРСР налічувалося понад 1500 таких пунктів обміну.

За весь час існування торгзінів, вони принесли владі доходу на 287,3 млн золотих рублів із неймовірною рентабельністю, адже через державно-монополістичну систему економіки ціни на зерно в торгзінах були в 3–5 разів вищими за відповідні експортні ціни.

Враховуючи наднизьку рентабельність постачання зернових культур до країн Заходу, торгзін став найкращою можливістю залучення золота для потреб індустріалізації. А вона тоді йшла форсованими темпами. Через падіння цін на зерно, сальдо зовнішньої торгівлі СРСР показувало найгірші показники за всі повоєнні роки, а отже необхідно було знаходити додаткові кошти.

Сальдо зовнішньої торгівлі, млн золотих рублів, 1924-1933 роки.

І вихід було знайдено – якщо у населення є коштовності, треба їх відібрати. За три півріччя – з початку 1932 до середини 1933 року — експортовано зерна було на 96,8 млн золотих рублів, а дохід торгзіну склав 94,7, проте за шаленої різниці в рентабельності, Держбюджет СРСР отримав в рази більше грошей від населення, аніж від експорту.

Цей факт відкриває нам реальні причини Голодомору. У школі нас вчили, що голод 1932–1933 років – злочин, викликаний дурістю радянської влади, яка відняла у людей надто багато зерна задля потреб індустріалізації, через що вони не змогли вижити. Однак реальність куди більш жорстока. Від зерна, що вони забирали у селян і експортували, бюджет практично не отримував грошей. Реальна коштовність була в дорогоцінностях, у сімейних реліквіях, які селяни мали віддавати, аби вижити.

Жертви голоду. Фото австрійського інженера Винненберга. 1933

Більшовики прагнули заморити голодом селян, аби вони віддали все, що мали. А коли ті все ж вмирали, вони не сильно засмучувалися. Окрім меркантильних цілей були й інші, бо що несли селяни до торгзінів? Ікону, перстень від прабабусі, обручку чоловіка, якого заслали в Сибір. Тобто радянська влада зазіхала одночасно й на виживання людини, і на її сімейну пам’ять. Вона прагнула зробити людей не тільки голодними жебраками, а й «Иванами, родства не помнящими». І за допомогою масового терору їй це вдалося. Була знищена селянська ідентичність, що формувалася сторіччями, а голодні жителі села були згодні піти до колгоспу, аби тільки такого страхіття не повторилося. Селянству зламали хребет.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

Башкин А. В. «Урожаи тридцатых или украденные достижения»
Осокина Е.А. «Торгсин в советской экономической системе 1930-х годов»
Хлевнюк О.В. «Хозяин: Сталин и утверждение сталинской диктатуры», с. 15 – 94.
Цырлин Р. «Мировой хлебный рынок в 1933 г.»
Черемисинов Г. А. «Конънктурные циклы НЕПа»