Минає час, і я у своїй відпустці після Програми Лідерства 2024 не можу дочитати Роберта Нозіка та його «Анархію, Державу, Утопію». Книга дійсно дуже широка і по суті є кількома книгами у одному пальто. Колись у світі виникне тоталітарний лідер, який заборонить філософам писати більше 10 сторінок тексту за раз, і тим самим запросто вбʼє модерну філософію. Читаючи Нозіка, я чомусь подумав про давню фразу, яка закріпилась у моїй голові після уроків української літератури, що в ретроспективі нагадували буткемп парамілітарної організації за побудовою, ніж урок у школі. Фраза ця належала Анатолю Франсу у повісті «Таїс», і пізніше перекочувала рукою Валерʼяна Підмогильного у його власний роман «Місто»: «Хіба ти вільний, Евкріте, коли маєш тіло?». Нозік у своїх роздумах про мету та межі анархічного суспільства (у цьому маючи подобу Роджера Пілона, який аналогічно розглядав мету та межі уряду США) очевидно несвідомо, оскільки далі він не заглиблювався в це, торкнувся теми обмежень свободи. Йдеться не про чинники та випадки, що обмежують свободу індивіда, однак про внутрішні суперечності того поняття, що ми, переконані ідеологи вільного світу, називаємо свободою. 

Нозік з методичністю і водночас награністю філософа роздумує над тим, чим обмежується свобода дій індивіда у анархічному суспільстві. Найпростішим чинником, певно, є свобода іншого індивіда. Дійсно, фраза «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого», первинно народжена вустами голови національної комісії з питань заборони алкоголю, настільки стала максимою, що її раціональність не потрібно пояснювати навіть школярам, що затіяли бійку у дворі. Дійсно, свобода дій у суспільстві не може бути повністю реалізована без того, що прийнято називати принципом ненападу (Non Aggression Principle). Але чи не криється у свободі махати кулаками обмеження, викликане довжиною рук?

Іншими словами, чи не стоїть головним запобіжником тотальної свободи індивіда сам індивід і його фізіологічні обмеження? У боротьбі за свободу особистості ми часто ставимо в опоненти класичного ворога – державу, що намагається збільшуватися і розростатися. Тим не менш, такий фокус є легким, оскільки є протореним шляхом численної кількості борців за індивідуальні свободи. Протореність цього шляху, своєрідна борозна в землі, яку борці за свободу утворили, певною мірою не дає неофітам глянути за межі боротьби проти зростання уряду. А за межами знаходиться інший ворог свободи – сам індивід. 

Давньогрецькі мислителі історично були доволі спортивними. Платон в принципі отримав це імʼя якраз через те, що мав широкі плечі і спину. Піфагор брав участь у Олімпійських іграх. Дуже часто ми можемо помітити з того періоду думку про те, що кожна людина має побачити межі своєї фізичної форми хоча би раз за життя. Подібне прагнення до фізичної досконалості задля досягнення ментальної та особистісної досконалості розділяє Юкіо Мішіма, і описує у книзі «Сонце і Сталь». Справедливо зауважити, що борець за свободу не може довго бути на вістрі боротьби, якщо банально помре або захворіє. Відтак, довголіття та здоровʼя є такими ж важливими ресурсами для свободотворця, як і політична освіченість та критичне мислення. Поширення інтелектуалізму мало наслідком те, що фізична підготовка та увага до тіла стала антитетичною до інтелектуального збагачення. Ви могли чути фразу «кожен накачаний мускул культуриста – це книга, яку він не прочитав». Мені видається це твердження не стільки неправильним, скільки дуже вузьколобим (що саме по собі є смішним на адресу інтелектуала), тому що робота над тілом є дуже інтелектовмісним заняттям і потребує прикладання розуму та раціонального мислення. Не можна сказати, однак, що у таборі атлетів немає зворотної відрази до нуднуватого заучування старезних текстів. Втім, серед атлетів питання про раціональність тренувань вперше підняв Майк Менцер, засновник високоінтенсивних тренувань. Його логіка була проста: навіщо розмазувати тренування на довгий час, якщо можна ефективно його витратити за годину інтервалу? Менцер є прикладом того, що навіть поверхнево безрозумна праця потребує раціоналізації та роздумів. До речі, в його літературі можна побачити неочевидні посилання на думки Айн Ренд.

Одними практиками покращення здоровʼя повністю обмеження індивіда не знімеш. Так чи інакше, допоки боротьбою займається людина, ця боротьба буде обмежена віком людини. Ми вже бачимо, як вогники світових атлантів війни за кожен клаптик особистої свободи індивіда поступово стають тьмянішими, а то і геть згасають. А це значить, що ми завжди маємо рівнятися на недовговічність людської істоти. Чи ні? 

Цілий рух трансгуманістів постійно роздумує над тим, як побороти обмеження людського тіла. У цьому русі простежуються як цілком гуманістичні мотиви, зокрема способи допомоги людям з інвалідністю здолати умови, що накладені були на них зовні, так і певним градусом антигуманістичні, викликані бажанням замінити природні кінцівки та органи на штучні, технологічно просунутіші та антропогенні. Власне, з філософією трансгуманізму часто повʼязана естетика кіберпанку – мистецького жанру, який характеризується висвітленням екстремального високого рівня соціальної та економічної нерівності людей, у порівнянні з так само високим рівнем технологічного розвитку. Іншими словами, «high tech, low life». Власне, саме кіберпанк часто розкриває наріжну проблему, з якою стикаються трансгуманісти в роздумах над обмеженнями людини – чи не обмеження людини роблять її, власне, людиною? Я думаю, читачеві відомий роздум про корабель Тесея, кожну частину якого замінили на нову. Чи залишається відремонтований корабель кораблем Тесея? Якщо розглядати заміну деталей як заміну акциденцій, то з якого моменту субстанція корабля починає передаватися разом з акциденціями? Подібну лінію думок властиво прикласти і до людини – де в людині міститься особистість? У перегонах за зупинкою природньої деградації людського організму чи не втратимо ми фундаментальну основу існування людської істоти? 

Відповідаючи на ці питання, ми не обовʼязково можемо прийти до того, що свободі людей заважають люди. Втім, маючи відповідь на них, ми далі будемо вимушені відповідати на наступне питання: хто, окрім людей, може боротися за свободу людей?

Що цікаво, Нозік зачепив краєм пера це питання, але не там, де ми могли би подумати. Я вже казав про те, що «Анархія, Держава, Утопія» – це кілька книг у одному пальто. Одним з таких окремішних роздумів всередині книги є роздуми про веганську етику в контексті утилітаризму. Зокрема, Роберт Нозік думає над тим, на чому базується моральність вбивства тварин задля виробництва їжі. Якщо тварин можна вбивати для їжі, бо вони не наділені таким інтелектом, як люди, тоді теоретично може існувати істота з вищим від людини інтелектом, що буде морально уповноваженою вбивати людей для власного задоволення потреб. Повертаючись до наших роздумів, чи не буде боротьба постгуманістичного створіння, себто людини, що позбулася людських обмежень, за права людей подібна до боротьби людини за права тварин? Відтак, виникають сумніви стосовно того, що люди можуть побороти внутрішню суперечність власного організму задля досягнення повної свободи. Отже, є підстави вважати, що у широкофілософському сенсі людина завжди є рабом самого себе. Таке твердження не має суперечити лібертаріанському консенсусу стосовно примату індивіда, оскільки якщо людина є сама собі рабом, тоді тільки вона і може вирішувати власну долю. 

Втім, людина ніколи не зможе бути по справжньому вільною. 

Другий висновок, який випливає з цих роздумів, є менш очевидним. Людина як соціальний конструкт вже давно є ширшою за свою фізичну оболонку. Якщо брати на розгляд присутність окремо взятої людини в інтернеті, то така присутність буде з легкістю долати кордони людського тіла. Свідомість людини може мандрувати по всьому світу, допоки тіло продовжує залишатися у кімнаті. Більш того, така свідомість може комунікувати зі свідомостями інших людей і будувати соціальні звʼязки, ігноруючи фізичну дистанцію між цими людьми. Для деяких людей такі звʼязки є більш реальними та цінними, ніж ті, що утворені під час реальної взаємодії. Певною мірою вже можна казати, що трансгуманістичний потяг до покидання людського тіла є реалізованим завдяки Інтернету. Саме тому є сенс думати про важливість людяності та те, що робить нас людьми, на шляху до людської свободи. 

Автор: координатор УСС Аділь Абдураманов