Сяоган: як село пішло вперед, коли весь Китай йшов назад

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

«Великий стрибок» Мао Цзедуна спричинив масштабний голод. Маленьке село Сяоган страждало від комуністичних методів господарювання, тож мешканці вирішили відновити приватну власність — і результати цього рішення змінили всю китайську націю

Ще у 1981-му десь 88% населення Китаю жило вкрай бідно. Сьогодні таких — менше одного відсотка. У країні, де проживає більш 1,5 мільярда людей це означає, що десятки й сотні мільйонів людей стали жити краще, ніж будь-коли за всю 3500-літню історію Китаю.

Класичні ліберали та лібертаріанці завжди звертали увагу, що міста непропорційно більше розвинені в технологічному й економічному плані. Однак з кожного правила є винятки. Невелике селище Сяоган у Китаї є якраз таким: винятком, який змінив економіку не тільки Китаю, але й, мимоволі, всього світу.

Великий стрибок та масовий голод

За часів ревного комуніста Мао Цзедуна, держава почала повністю керувати економікою. Бюрократи вирішували, що виробляти, кого брати на роботу чи звільняти, куди вкладати гроші і скільки платити робітникам. Державні підприємства не були орієнтовані на прибуток і стали мертвим грузом для економіки, постійно працювали неефективно.

Були й ті, хто виступав проти такої радянської моделі економіки, наприклад — Гу Чжун та Сунь Єфан. У 1956-му Гу доводив важливість ринку навіть в умовах соціалістичної економіки. За такі погляди його засудили як «правого» і більшу частину свого життя він провів за ґратами та у виправних колоніях. Сунь помітив, що державним підприємствам бракує автономії, що вони нездатні адаптуватися до змінних умов. За такі ідеї Суня назвали «ревізіоністом» та ув’язнили на сім років під час Культурної революції.

Хоч вони й обоє перебували за ґратами, але прогнози Гу та Суня справдилися після згубної політики «Великого стрибка» Мао.

«Великий стрибок» — це масштабна соціально-економічна кампанія, розпочата Комуністичною партією Китаю в 1958-му році з метою швидкого перетворення Китаю з аграрної на соціалістичну економіку шляхом індустріалізації та колективізації. Постійне недофінансування сільського господарства та неефективний процес колективізації призвели до того, що в країні просто не було чого їсти. За оцінками істориків, десятки мільйонів людей загинули від такого спричиненого державою голоду.

Коли Мао Цзедун помер у 1976-му році, то тоді й зник запал продовжувати будівництво такої суворо планової економіки. У грудні 1978-го в Пекіні відбувся Третій пленарний з’їзд 11-го Центрального комітету КПК — цю подію називають початком економічних реформ та відкриття економіки Китаю. Лібералізація на ринкових засадах, яка почалася після цього, перетворила Китай із застійного соціалістичного суспільства на економіку, яка динамічно розвивалася та шокувала увесь світ своїми темпами зростання.

Але ще навіть до того, як у Пекіні почали проводити реформи, то в селах Китаю роками ухилялася від державної командно-адміністративної політики. Селяни у Сяогані, можна сказати, стояли у витоків економічного злету Китаю.

Сяоган — вигнанець

«Великий стрибок» та хибна колективістська політика найпагубніше вплинули на такі провінції, як Аньхой. Взимку 1978-го року селяни Сяогана зібралися разом, щоб обговорити, як їм разом вижити. Врожаї, що збиралися в часи колективізації, були все гіршими й гіршими. Селяни вирішили, що замість того, щоб вести колективне господарство, вони роздадуть кожній сім’ї ділянку землі, яку та буде самостійно обробляти та зберігати плоди своєї праці.

Вісімнадцять голів сімей підписали документ, який формалізував певні правила: кожен підписант присягнув мовчати і зобов’язався піклуватися про дітей тих, кого вб’ють чи заарештуюють за саботаж колективізації. Документ заховали в шматку бамбука на даху будинку.

Завдяки тому, що селяни отримали самостійність та стали відповідальними за свої прибутки й збитки, Сяоган швидко став успішним та великим селом, значно збільшивши урожай вже на перший рік після підписання угоди. Розуміючи скрутне становище селян, місцеві чиновники крізь пальці дивилися на їх діяльність, дозволяючи Сяогану вижити. Інші села таємно наслідували сяоганців і теж досягали успіхів. Найбідніші закапелки Китаю заново відкривали для себе наріжний камінь ринкової економіки: приватну власність.

Поки держава пробуксовувала, реальні зміни відбувалися там, де бюрократи мали найменший вплив. На периферії Китаю таємно процвітав ринок. До того, як столичні політики послабили заборону приватного господарства, фермери вже поширили свою практику по всьому сільському Китаї, особливо в Аньхої. Приватна власність стала життєдайним напоєм, кожною краплиною якого неабияк дорожили. Партія почала помічати покращення у колись найбідніших регіонах та пом’якшила свою політику, визнавши, що ринок та приватна власність необхідні для процвітання Китаю.

Майбутнє Китаю

Третій пленарний З’їзд КПК, який реформував китайську економіку, тепер визнається поворотним моментом у історії китайського економічного дива. На нього вплинув приклад невеликої групи селян. За наступні 30 років найнаселеніша країна світу перетворилася з бідної, прогнилої соціалістичної економіки на серйозну економічну силу. Села, подібні Сяогану, заново відкрили для себе переваги приватної власності. Фермери змогли діяти самостійно і, вперше за багато десятиліть, реалізовувати свій потенціал.

Поворот до приватної власності та особистої відповідальності після жахливих експериментів Мао з колективізмом не суперечив китайській традиції. У «Дао-де-Дзи» Лао-Цзи ще у V ст. до н.е. стверджував, що державі не варто втручатися в життя людей, пишучи: «Керувати великою країною — це все одно, що смажити маленьку рибину. Ти зіпсуєш її, якщо будеш занадто сильно штовахти» Мен-Цзи, учень Конфуція, вірив у вільну торгівлю і пояснював королю Ці Сюаню, що хороші правителі тримають податки на низькому рівні, сприяють торгівлі та не підвищують мита. Вчений XVII ст. Хуан Сунсі виступав за впровадження конституційної форми правління з поділом влади та надійним захистом приватної власності. Тож не можна казати, що китайці — природжені колективісти.

Сяоган є свідченням того, що процвітання йде не від дій держави, а починається із зусиль звичайних людей, які прагнуть зробити світ кращим. Світову історію рухають великі політики й держави, але Сяоган показує нам, що навіть знедолені люди можуть стати на чолі тихої революції.

Хоч приватна власність вже не є поза законом, але досі Китай — далеко не вільне суспільство. КНР залишається авторитарною державою, але все більше народ схиляється до ринку і весь світ спостерігає за тим, як він преображає Китай. Потужні перешкоди Свободі та laissez-faire досі чиняться в Китаї. Третій пленарний З’їзд не планував різкого переходу до капіталізму, то був лише маленький крок — але немає такого кроку до Свободу, який був би незначним. Кожному такому кроку варто радіти!

Капіталізм та його імена

Автор Педро Шварц

Оригінал статті за посиланням.

«Сучасне економічне зростання — одночасне подвоєння доходів і чисельності населення за п’ятдесят чи сімдесят років — стало найбільшим тріумфом капіталізму», C. Нік Харлі [1].

Немає нічого більш популярного, ніж критикувати капіталізм. Капіталізм вважається вкрай нерівним і заснованим на експлуатації слабких. Він ділить суспільство на ворогуючі класи. Його прогрес зруйнував спільноти і навіть цілі цивілізації. Він виявляється нежиттєздатним, оскільки забруднює атмосферу, виснажує моря і ставить під загрозу біорізноманіття. Його нестримне споживання підриває етику праці, заощаджень та інвестицій, які дозволили йому процвітати. Він замінив природну свободу особистості прихованою регуляцією. Він отруїв кращі людські здібності, звівши їх до простого інструментального розуму. Капіталізм бачить суспільство як згусток окремих атомів, а не як гармонійне ціле. В основі своїй ця ідеологія глибоко аморальна, оскільки заохочує антисоціальну жадібність і войовничу конкуренцію, підриваючи таким чином більш братерські та спільні нахили людства.

Захист від таких звинувачень я залишу на інший раз. У цій колонці я хочу перейти в наступ. Я не розглядаю історію капіталізму як розповідь про бездоганний прогрес, не заплямований жорстокістю: так, протягом кількох століть торгові суспільства Європи та Америки будували господарство на рабах і експлуатували їх; врешті-решт рабів звільнили, але не з економічних причин, а під впливом морального та релігійного пориву. [2] Але якими б не були вади капіталізму, я хочу показати одне з його безсумнівних досягнень. Я хочу показати, що капіталізм зробив для бідних.

Назва, яку прийняли всі

Термін «капіталізм» вже добре відомий і прийнятий навіть прихильниками індивідуальної свободи. Спочатку цей термін використовувався як зневажливе позначення вільної ринкової економіки, вигадане Карлом Марксом і його другом Фрідріхом Енгельсом. Але поступово він став терміном для позначення різнобарвного історичного процесу, який приносить такі досягнення у сфері людського добробуту, існування яких має визнати навіть найсліпіший скептик.

Прикладом цієї новознайденої респектабельності є публікація двох томів «Кембриджської історії капіталізму» у 2014 році; вони стали несподіваним науковим внеском, довгоочікуваним променем світла серед антиліберальної темряви, розсіяної Великою рецесією початку 21-го століття. Так, у другому томі цієї колективної праці професор Леандро Прадос де ла Ескосура написав статтю “Капіталізм і людський добробут“, де він починає з наступного твердження:

«У довгостроковому порівнянні, що охоплює останню половину тисячоліття, […] дані свідчать про те, що індустріалізація і глобалізація мали тривалий позитивний вплив на добробут не тільки через підвищення рівня доходів, але й через зменшення нерівності», (стор. 504).

Це гарне визнання могутності капіталізму. Однак «капіталістичний спосіб виробництва» (за висловом Маркса, його архікритика) не слід зводити до індустріалізації та глобалізації. Перш ніж говорити про причини зародження і поширення капіталізму, слід заглибитися в умови, в яких він виник. Суто матеріалістична інтерпретація прогресу капіталізму, як це було у Маркса, є не тільки неповною, але й може бути навіть небезпечною; приклади імперської Німеччини, радянського союзу і, можливо, завтрашнього Китаю попереджають нас, що влада може захотіти за будь-яку ціну спрямувати ринкову економіку в бік важкої промисловості та експорту, оскільки вона бачить капіталістичний розвиток як інструмент зміцнення державної влади.

По-друге, що стосується соціальних результатів зростання і поширення капіталізму, то акцентування уваги на «добробуті» і «рівності», знову ж таки, є поверхневим і також може спрямувати державну політику в небажаному напрямку. Звичайно, підвищення рівня доходу в цілому є одним з бажаних ефектів капіталізму. Звісно ж, вільна і конкурентна ринкова економіка зменшує нерівність набагато більше, ніж це може зробити традиційна, або планова економіка. Однак аналіз має бути глибшим. Ці бажані результати випливають з більшої свободи можливостей при капіталізмі. За допомогою велферистських та егалітарних заходів влада може мимоволі закривати шлях до подальшого соціального прогресу. Державна політика, яка призупиняє роботу конкуренції задля підвищення добробуту та рівності, може виявитися такою, що приносить збитки економічному зростанню та індивідуальній свободі. Ми ніколи не повинні забувати, що саме зі свободи особистості випливають усі ці блага: науковий розвиток, технічний прогрес, капіталістичне виробництво, скорочення бідності, соціальна мобільність, здоров’я і довголіття, а також політичне представництво усі риси, відображені в «Індексі людського розвитку» Організації Об’єднаних Націй.

Поняття капіталізму

Політичні дискусії традиційно затьмарюються прагненням попереднього визначення термінів. Аристотель, незважаючи на те, що був емпірично мислячим і спостережливим, вважав, що знання просуваються шляхом визначення сутності речей і аналізу відмінних рис, підсумованих у визначенні кожної сутності. Гонитва за сутністю марна справа. Так звані «трактування» капіталізму слід розглядати як гіпотези про умови зародження і розвитку цього способу організації суспільства.

На практиці, «визначення» капіталізму істориками та економістами під виглядом прагнення прояснити термін, насправді підкреслюють ті з його різноманітних суспільних елементів, які призвели до занепаду традиційних або командних економік. Так, коли Діпак Лал (2001, с. 71 і далі), даючи визначення капіталізму, підкреслював риси індивідуалізму, допитливої зацікавленості, соціального і правового середовища, сприятливого для торговців, і визнання державою приватної власності, неявно протиставляв капіталістичні традиції та інститути традиціям і інститутам більш консервативних суспільств. Коли Ларрі Ніл у своєму вступі до першого тому «Кембриджської історії капіталізму» (стор. 2) додав «ринки з гнучкими цінами», він протиставив це інстинктивному неприйняттю ринкових спекуляцій і прагненню до «справедливих цін» регульованих суспільств. Додавання Нілом «підтримуючих урядів» до його умов капіталізму є особливим, оскільки може здивувати не одного прихильника вільного ринку ідея, яку Ніл розвинув у тій же книзі, представляючи меркантилізм як історичну схему вільних ринків і вільної торгівлі.

Ще більш нетрадиційним є портрет капіталізму Дейдри МакКлоскі. (2006, стор. 14) До типових визначень вона додає вільну працю, ринки, що реагують на ціни; вона замінює верховенство права на прихильний уряд; і вінчає його нагадуванням про етичний консенсус, який запобігає гріхам заздрості та гніву, що вбивають інновації. Цей останній елемент особливо характерний для її акценту на моральній та інтелектуальній стороні капіталістичної революції. Вона говорить про «буржуазну риторику» як про вирішальний елемент у переході до працьовитого, розважливого, ощадливого суспільства, що інвестує в прибуток, вперше повністю розгорнутого в купецькій республіці «Низьких країн». Таким чином, ці «визначення» демонструють деякі суттєві відмінності. Так звані «анархо-капіталісти» категорично відкинули б вимогу Ларрі Ніла про необхідність сприятливого уряду як умову капіталізму; те ж саме можна сказати і про умови Лала щодо «підтримуючих урядів». І ця остання умова явно стає вимогою державного примусу та втручання в есе Прадо, якщо прочитати його повністю.

Проте контраст з поглядом на капіталізм у наведених вище «визначеннях» з поглядом Маркса та Енгельса (1848) не може бути більш разючим. Для цих двох комуністів саме клас буржуазії в цілому, а не окремі люди, створив «продуктивні сили, більш масивні і колосальні, ніж сума всіх попередніх поколінь у минулому». І для них накопичення фізичного і фінансового капіталу було саморушним двигуном, керованим непереборними історичними законами, а не результатом зміни моральних цінностей, як для МакКлоскі.

Все це свідчить про те, що ми маємо справу не з визначеннями, а з суперечливими історичними гіпотезами щодо необхідних інституційних умов та інтелектуальних і етичних переконань для прогресивного становлення вільних ринків.

Як живуть бідні при капіталізмі

Дозвольте мені розпочати дискусію про можливі відповіді, зафіксувавши сучасний прогрес. У 2000 році Організація Об’єднаних Націй поставила перед світом завдання досягти «Цілей розвитку тисячоліття» (ЦРТ). Ці цілі були такими:

  1. Викорінити бідність і голод;
  2. Забезпечити загальну початкову освіту;
  3. Сприяти гендерній рівності та розширенню прав і можливостей жінок;
  4. Знизити дитячу смертність;
  5. Покращити материнське здоров’я;
  6. Боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими захворюваннями;
  7. Забезпечити екологічну стійкість;
  8. Розвиток глобального партнерства заради розвитку.

За всіма з них досягнуто певного прогресу, як зазначено у «Доповіді щодо ЦРТ» за 2015 рік. Дозвольте мені зосередитися на викоріненні бідності та голоду.

Використовуючи долари з поправкою на інфляцію, першою Ціллю Тисячоліття було «скоротити вдвічі в період між 1990 і 2015 роками частку населення, чий дохід становить менше 1 долара на день». Насправді, якщо взяти ще вищу межу в 1,25 долара на день, то мета скорочення вдвічі частки дуже бідних порівняно із загальною кількістю населення була досягнута за п’ять років до цього, в 2010 році. За період 1990-2015 років фактичні результати (проілюстровані на графіку 1) були такими:

  • За останні два десятиліття рівень крайньої бідності значно знизився. У 1990 році майже половина населення країн, що розвиваються, жила менш ніж на 1,25 долара США на день; у 2015 році ця частка скоротилася до 14 відсотків.
  • У всьому світі кількість людей, що живуть в умовах крайньої бідності, скоротилася більш ніж наполовину — з 1,9 мільярда в 1990 році до 836 мільйонів у 2015 році.

Графік 1. Кількість людей, які живуть на  менш ніж $1,25 на день у світі, 1990-2015 рр. Джерело: «Доповідь про досягнення Цілей розвитку тисячоліття 2015», с. 15. Організація Об’єднаних Націй.

Зменшення рівня крайньої бідності з 47% до 14% — це подія, яку варто вітати. Так само, як і зменшення кількості дуже бідних на 2,44 мільйона. Але автори звіту справедливо зауважують, що «незважаючи на величезний прогрес, близько 800 мільйонів людей все ще живуть в умовах крайньої бідності» (ООН 2015, Огляд, стор. 8).

Ангус Дітон (2013, с. 249-255) використовує цифри і дати Світового банку: 1,25 долара в доларах 2005 року, що для сім’ї з чотирьох осіб означає 1 825 доларів на рік. За цими розрахунками, кількість цих вкрай бідних людей скоротилася з 1,5 мільярда у 1981 році до 8,05 мільйона у 2008 році. Враховуючи зростання населення в ті роки майже на 2 мільярди осіб, частка меншої кількості дуже бідних у загальній чисельності населення мала б скоротитися ще швидше: так воно і сталося — з 42% до 14%.

Ці цифри обов’язково мають бути приблизними, зважаючи на складність їх отримання в усьому світі та віднесення до людей, які перебувають у різних соціальних ситуаціях. Бідність можна виміряти, оцінивши сукупний дохід або сукупні витрати двома методами: один з них — це обстеження домогосподарств, коли опитують сім’ї і підраховують, скільки людей проживає в будинку; інший — це національні рахунки доходів, які повинні містити дані про дохід і витрати на душу населення для кожної країни. [3] Незалежно від їхньої точності щодо абсолютних цифр, ці два джерела можна використовувати для перевірки один одного, і, як підкреслює Дітон, вони є більш надійними для відображення тенденцій. Крім того, необхідно вирішити, який обмінний курс використовувати при порівнянні витрат або доходів між країнами з різними валютами. Ринкові обмінні курси є нестабільними і відображають багато різних обставин, тому краще визначати обмінну вартість шляхом порівняння купівельної спроможності грошей у відповідних країнах. Навіть у цьому випадку паритети купівельної спроможності (ПКС) дають суперечливі результати. І останнє (Дітон, стор. 255): у країнах, де бідні становлять значну частку населення, мільйони людей перебувають трохи вище або нижче межі бідності, так що невелика зміна у визначенні суттєво збільшує або зменшує кількість таких людей.

Втім, великий і всеохоплюючий результат полягає в тому, що, незважаючи на їхній приблизний характер, цифри дійсно дають надійне уявлення про покращення. Зростання доходу на домогосподарство разом зі збільшенням кількості населення є чітким свідченням покращення рівня життя. Як зазначає МакКлоскі (стор. 16), з 1830 по 2000 рік населення світу збільшилося «в шість разів». Тим часом, додає вона, «кількість товарів і послуг, вироблених і спожитих середньостатистичною людиною на планеті, зросла з 1830 року приблизно у вісім з половиною разів». Останнє означає, що загальний обсяг виробництва на душу населення збільшився в чотирнадцять з половиною разів — не на 14,5%, а на 1,550%. Томас Мальтус спростований капіталістичною продуктивністю!

Особистий добробут при капіталізмі

Феноменальне зростання продуктивності праці на душу населення з часів купецьких міст-держав Північної Італії у 13 столітті до наших днів було головним рушієм покращення умов життя людей протягом останніх п’яти століть. Саме тому в поясненні пізнього прогресу людства я хочу відокремити елемент «echt Kapitalismus» від домішок соціального добробуту нашого часу.

Без сумніву, капіталізм загального добробуту, створений на Заході протягом останнього століття, прямо чи опосередковано підвищив добробут людства. У вищезгаданому есе професор Прадос наслідує приклад багатьох інших видатних економістів, які вважають за краще вимірювати прогрес капіталістичних суспільств «добробутом», а не продуктивністю на душу населення. Добробут він визначає так само, як і Організація Об’єднаних Націй з її вищезгаданим Індексом людського розвитку (ІЛР), який, окрім національного доходу на душу населення, включає в себе очікувану тривалість життя при народженні, рівень шкільної освіти та грамотності. У деяких версіях ІРЛП коригується на нерівність, таким чином непомітно стверджуючи перевагу соціал—демократичного капіталізму над капіталізмом laissez-faire.

Я в жодному разі не хочу сказати, що добробут, виміряний за допомогою ІЛР, не є важливим. Крім того, на зростання ВВП на душу населення в будь-якому випадку частково впливає прогрес у вимірах, відображених у показниках ІЛР; існує зворотній зв’язок між охороною здоров’я, освітою, «агентською діяльністю» та рівністю і продуктивністю праці, що вимірюється ВВП на душу населення. Але здебільшого ці зміни є наслідками, а не причинами зростання національного продукту. Можна навіть сказати, що ця перерозподільна соціальна політика здебільшого відволікає увагу від зростання, спричиненого вільним ринком.

Зростання виробництва на душу населення

Підсумовуючи, ми повинні прийняти валовий внутрішній продукт на душу населення як найкращий показник феноменального прогресу наших суспільств протягом останніх семи століть. З усіма його недоліками як показника доходу [4] і неточністю даних за віддалені періоди, ВВП на душу населення найближче підходить до вимірювання впливу капіталістичної системи на суспільство, як якщо б це відбувалося протягом усього періоду дії системи «laissez faire».

Класичним джерелом еволюції ВВП на душу населення є великий економічний історик Ангус Меддісон (1926-2010), що прожив життя, сповнене невпинних досліджень. Його учні та друзі вирішили продовжити його зусилля в «Проекті Меддісона: спільні дослідження історичних національних рахунків», один з яких проілюстровано на графіку 2 — «ВВП на душу населення», скоригований на інфляцію:

Графік 2. ВВП на душу населення, скоригований на інфляцію. Графік, складений на основі даних Ангуса Меддісона, який порівнює ВВП на душу населення кількох великих економік з 1700 року нашої ери. Джерело: М. Трейсі Хантер.

Графік 2 цілком виправдовує мене, коли я говорю про «економічне диво капіталізму».

Втеча антикапіталістів

Ангус Дітон, лауреат Нобелівської премії з економіки 2015 року, народився в Шотландії, але за своїми поглядами є радше американським лібералом, аніж класичним лібералом. У своєму тонкому аналізі, який він називає «Велика втеча» (2013), він показує, що прогрес у сфері охорони здоров’я, частково незалежний від ринку, сприяв покращенню долі людства. Стримування хвороб і продовження життя, які ми спостерігали протягом останніх двох століть, без сумніву, є результатом, принаймні частково, державного втручання та міжнародної політики. Я сам багато років тому написав статтю про Едвіна Чедвіка і Джона Стюарта Мілля, де розповів історію їхнього захисту адміністративного втручання для боротьби з поширенням холери в деяких лондонських кварталах шляхом примусу місцевої влади до очищення забрудненої питної води. (Шварц, 1966). Діттон красномовно розповідає про внесок держави в охорону здоров’я, що змінює життя людей.

Тут я знову посилаюся на авторитет МакКлоскі, коли вона підкреслює духовні та моральні елементи в історії капіталізму. [5] Суто матеріалістичний погляд на розвиток капіталізму, представлений Марксом та Енгельсом, все ще є надмірно впливовим. Справа не лише в тому, що заходи з покращення здоров’я, про які красномовно розповідає Дітон, були б недосяжними для більшості без економічної продуктивності вільних ринків. Важливіше те, що прогрес знань, на якому ґрунтується диво здоров’я, в основі своїй є результатом свободи думки і інновацій. Так само, як і вільний ринок. Капіталізм — це лише одна з форм індивідуальної свободи.

Переклад: Максим Чабаненко

Джерела

  • Deaton, Angus (2013): The Great Escape. Health, Wealth and the Origins of Inequality. Princeton University Press.
  • Fogel, Robert William (1989): Without Consent or Contract. The Rise and Fall of American Slavery. W.W. Norton, New York.
  • Harley, C. Nick (2014): “British and European industrialization”, in Larry Neal and Jeffrey G. Williamson, eds.: The Cambridge History of Capitalism, vol. I, pgs. 491—532. Cambridge University Press.
  • Lal, Deepak (2001): Unintended Consequences. The Impact of Factor Endowment, Culture, and Politics on Long—Run Economic Performance. MIT Press.
  • Maddison, Angus (2016): http://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=34088252
  • Marx, Karl, and Engels, Friedrich (1848): The Communist Manifesto. Many editions.
  • McCloskey, Deirdre Nansen (2006): The Bourgeois Virtues. Ethics for an Age of Commerce. Chicago University Press.
  • —— (2016): Bourgeois Equality. How Ideas, not Capital or Institutions, Enriched the World. Oxford University Press.
  • Neal, Larry, and Williamson, Jeffrey G., eds. (2014): The Cambridge History of Capitalism. Vol. I, The Rise of Capitalism: From Ancient Origins to 1848. Vol. II, The Spread of Capitalism: From 1848 to the Present. Cambridge University Press.
  • Pinkowskyi, Maxim, and Sala—i—Martin, Xavier (2009): “Parametric estimations of the World Distribution of Income”, Working Paper 15433, NBER.
  • Prados de la Escosura, Leandro (2014): “Capitalism and Human Welfare”, in Neall et al. (2014), pgs. 501—538. Cambridge University Press.
  • Schwartz, Pedro (1966): “John Stuart Mill and Laissez Faire: London Water”. Economica, N.S. vol. 38, nr. 129, February, pgs 71—83.
  • United Nations (1916): Report on the Millennium Development Goals. http://www.undp.org/content/undp/en/home/sdgoverview/mdg_goals/mdg1/ and http://www.un.org/millenniumgoals/2015_MDG_Report/pdf/MDG%202015%20rev%20(July%201).pdf
  • United Nations (yearly): Human Development Index. http://hdr.undp.org/sites/default/files/2015_human_development_report.pdf

Виноски

  1. Harley, C. Nick (2014): “British and European industrialization”, in Larry Neal and Jeffrey G. Williamson, eds.: The Cambridge History of Capitalism, vol. I, pgs. 491—532. Cambridge University Press.
  2. Fogel (1989), ”Afterword”.
  3. Pinkowskyi and Sala—i—Martin (2009) merge both survey and national income data—a cross check that makes their results more reliable. Also they present their results in the form of bell curves, which allows one to see their results intuitively in as far as they differ from a (log)—normal distribution shape.
  4. See Angus Deaton (2013), pages 169—173. GDP per capita includes income generated in the country for the benefit of foreign parts, undistributed company profits, and budget surpluses of the federal state and local government. From the point of view of personal progress we might want to use personal disposable income or even consumers’ expenditure.
  5. Deepak Lal (1998) also underlines the element of individualism and scientific curiosity, as added to factor endowments and politics, for the explanation of then ‘Promethean’ growth of capitalism.

 

Педро Шварц є професором економіки в Університеті Каміло Хосе в Мадриді, який носить звання «Рафаель дель Піно». Член Королівської академії моральних і політичних наук у Мадриді, він часто публікується в європейських ЗМІ з питань поточної фінансової та соціальної ситуації. Наразі він є президентом Товариства Мон Пелерин.

Ваш прибуток — це мій збиток?

Автор: Джон Алкорн

 

Оригінал статті за посиланням

Афінський політик та оратор Демад засудив одного афінянина, який займався похоронними послугами, звинувачуючи його в тому, що він занадто наживається на смертях інших людей. Це судження виглядає обґрунтованим, дійсно ніякої вигоди не можна отримати іншим чином, окрім як за рахунок іншого. Засуджуючи так цього конкретного чоловіка, Демад повинен засуджувати і будь-яку іншу вигоду будь-якого роду. Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості, землероб — завдяки дорогому збіжжю, архітектор — бо старі будівлі руйнуються, юристи та службовці — бо люди подають позови і мають суперечки: навіть честь і високе становище богословів походять від людської смерті та пороків. Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, каже давньогрецький письменник-гуморист, як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо. І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання з’являться, а його таємні надії виростуть за чужий рахунок. Після цього мені спадає на думку, що природа в цьому не відхиляється від свого загального устрою; Бо лікарі вважають, що народження, розвиток і життя кожної речі є загрозою для інших». — Мішель де Монтень, «Нариси»

На перший погляд, можна просто відкинути теорію Монтеня, характерну для свого історичного періоду. Мислення з нульовою сумою відображає труднощі та конфлікти у Франції XVI століття, позначені великими релігійними війнами. Потім були Адам Сміт і промислова революція. Теорія обміну з нульовою сумою — це вчорашній день після формулювання ідеї невидимої руки ринку.

Проте давайте не так швидко. Розглянемо докладніше.

Попит і пропозиція

Ринки мають сторону пропозиції і сторону попиту. Різні приклади прибутку Монтеня вказують на кілька видів причин виникнення попиту:

  1. Гріхи: «Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості […] Навіть честь і становище богословів походять від людської смерті і пороків».
  2. Нестача рівноваги (голод, землетрус): «хлібороб заробляє, користуючись дороговизною збіжжя, архітектор — руйнацією будівель».
  3. Гострі конфлікти (суперечки, війни): «адвокати і службовці заробляють  заявдяки позовам і суперечкам людей». Монтень потім ще згадує про солдатів.
  4. Хвороби. Тут Монтень згадує про лікарів.

Вражає те, що він акцентує увагу тільки на негативних причинах попиту.

Далі він ставить під сумнів мотиви дійових осіб у будь-якій професії з боку пропозиції:

«Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, — каже давньогрецький письменник-гуморист,— як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо».

Психологія тонка. Особи, що формують пропозицію (лікарі, військові), «не отримують задоволення», якщо потенційні клієнти випадково користуються благами (здоров’ям, спокоєм), які знижують попит на їхні послуги. З огляду на те, що Монтень наголошує на взаємодії з нульовою сумою, примітно, що він не висвітлює будь-якого явного злого наміру чи шахрайства з боку пропозиції. Він не згадує про неетичну поведінку постачальників для створення або збільшення попиту.

Якби Монтень писав сьогодні про індустрію охорони здоров’я та про військову справу, чи міг би він обуритися рекламі що вводить в оману (наприклад, випадок з оксиконтином), що використовує тактику залякування (наприклад, винахід зброї масового знищення) та активному лобіюванню з боку великих фармацевтичних компаній чи військово-промислового комплексу?

Егоїзм з нульовою сумою та соціальна психологія

Далі Монтень виходить за рамки ринків і розширює соціологічні рамки своїх спостережень про психологію з нульовою сумою. Щоб більше зацікавити читача, він закликає до самоаналізу. Самоаналіз занурюється в найпотаємніші бажання:

«І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання походять, а потаємні надії виростають за чужий рахунок».

Зверніть увагу, що Монтень вказує на особисті бажання і таємні надії. Це бажання, які не виносять світла дня. Будь-яка культура або спільнота має характерну нормативну ієрархію мотивацій. Наприклад, помста благородна в традиційних культурах честі, але неоднозначна в сучасній культурі. Глибоке розуміння Монтеня полягає в тому, що особлива соціальна мотивація, егоїзм з нульовою сумою, є одночасно частиною людської природи і суперечить соціальним нормам.

Соціальні норми змушують людину приховувати мотиви своїх корисливих інтересів з нульовою сумою від інших (тобто обманювати) і навіть від самого себе (чинити самообман). Натомість прихований неблагородний мотив може проявлятися у високому камуфляжі. Відомим прикладом є психологічна трансмутація заздрості (потворний мотив) в праведне обурення (благородний мотив). Аналогічно, мотив корисливості з нульовою сумою може маскуватися під місію використовувати свої особливі навички для служіння нужденним. (А іноді сигара – це просто сигара. Альтруїзм теж реальний. Мотиви можуть бути складними і множинними). Самообман робить точний самоаналіз невловимим. Оскільки Монтень переконливо робить себе відкритою книгою тут, там і всюди у своїх «Нарисах», ми починаємо довіряти його судженням  про самоаналіз.

Яка частка і які сфери поведінки нормальної людини мотивовані егоїзмом з нульовою сумою? Монтень цього не каже. Тим не менш, він явно має на увазі, що мотив корисливих інтересів з нульовою сумою керує ринковою поведінкою.

Сьогодні деякі критики ринків стверджують, що «ринковий мотив» (егоїстичний інтерес) має тенденцію витісняти благородніші мотиви, такі як альтруїзм чи суспільне благо. Наприклад, деякі критики кажуть, що ринок послуг з переливання крові підірве бажання здавати кров. Думку цю аргументують тим, що ринки псують суспільство і людську природу. На противагу цьому, Монтень стверджує, що прибуток є вираженням з боку пропозиції мотиву корисливості з нульовою сумою, який є частиною людської природи і вираженням циклу Природи.

Монтень за Адамом Смітом і Робертом Сагденом

Акцент Монтеня на природі ринкового обміну з нульовою сумою дійсно є застарілим і недоречним у багатьох важливих аспектах. Коли покупець і продавець поводяться чесно і є добре поінформованими, то кожна сторона виграє від добровільного обміну. Ринки динамічно реагують, покриваючи дефіцит, підлаштовуючись під  потреби та вподобання споживачів. Робота ринкової руки-невидимки приголомшлива! Надлишок виробника і споживчий надлишок реальні. Монополія на стороні пропозиції, а не ринковий обмін як такий, укладає колоду. І так далі — це те, що казав Адам Сміт.

Але теорія Монтеня є стримуючим нагадуванням про необхідність ретельного вивчення ринків на предмет наявності будь-яких аспектів з нульовою сумою. Розглянемо відповідні ринки — ринки, на яких треба вибирати. Як приклад можна навести шлюбний ринок. Якщо А одружується з Б, то В не може одружитися з А. Ц сподівається знайти (або спробує “заробити”) запасний збіг. Якщо ми змінимо правила і дозволимо полігамію (шлюб більше двох осіб), і якщо з’явиться відносно висока поширеність полігінії (шлюб одного чоловіка з кількома жінками одночасно), то ринок визначить значній частині чоловіків дотримуватися целібату.

У більш загальному плані, ринкам притаманний елемент несправедливості в можливостях. Роберт Сагден пояснює:

«На ринку можливості кожної людини — це можливість здійснювати операції з тими, хто у цьому зацікавлений. Кожен індивід вільний у виборі зі свого власного набору можливостей, але зміст цього набору значною мірою визначається вибором, який інші індивіди роблять зі свого. У розвиненій ринковій економіці найціннішими можливостями більшості людей є умови, на яких інші люди готові здійснювати з ними угоди. Неминучим наслідком цього факту є те, що кожна людина може мати широкий спектр можливостей тільки в тому разі, якщо набір можливостей кожного може розширюватися або звужуватися в результаті рішень інших людей щодо того, як використовувати свої можливості. У цьому сенсі несправедливість притаманна ринкам» (Роберт Сагден, Спільнота переваг: захист ринку поведінковим економістом) (Oxford U. Press, 2018), с. 192

Монтень знаходить «нульову суму» в прямому результаті для учасників конкретного ринкового обміну. Прибуток і збиток — це дві сторони однієї медалі — обміну. На противагу цьому, професор Сагден вбачає несправедливість у непрямому результаті конкретних обмінів, а саме в будь-якому негативному побічному впливі цих обмінів на ринкові можливості інших осіб. Мій і ваш прибуток – наші прибутки від двостороннього обміну – можуть становити щось на кшталт ситуації з нульовою сумою для сторонніх спостерігачів на решті ринку.

Теорія прибутку Монтеня ігнорує динамічну пропозицію і нехтує споживчим надлишком. Тим не менш, він виявляє важливу рятівну благодать. Він відкидає політичне придушення тих, хто отримує прибуток, тому що прибуток є проявом органічного закону природи про збереження. Таким чином, його теорія економічно помилкова, але політично вірна. (Бачите, як я вмію?) Теорія прибутку Монтеня також цікава завдяки його ланцюжку міркувань, який сягає глибин соціальної психології.

Переклад: Анастасія Гордєєва

Джон Алкорн є головним викладачем формальних організацій Фонду Шелбі Каллом Девіс, Трініті-коледж, Коннектикут. Докори сумління щодо принципів історичного дослідження та викладання в основній навчальній програмі «великих книг» Колумбійського університету привели його до вивчення методологічного індивідуалізму та соціальних наук. Як і в пісні Dry Bones, об’єднання авторів — Джон Ельстер, Дієго Гамбетта, Томас Шеллінг, Роберт Сагден, Девід Фрідман та Майкл Мангер — зрештою привело його до відкриття EconTalk та EconLog.

Людвіг Фон Мізес та економічні розрахунки при соціалізмі (частина 1)

Джордж Г. Сміт працював старшим науковим співробітником Інституту гуманітарних досліджень, виступав з лекціями на тему історії Америки на літніх семінарах Cato, займав посаду виконавчого редактора Knowledge Products. Четверта й остання книга Сміта “Система свободи” була видана у 2013 році видавництвом Cambridge University Press.

Сміт пояснює теорію вартості — основу аргументу про неможливість раціонального економічного розрахунку при соціалістичній економіці.

Людвіг фон Мізес (1881-1973 рр.) був не тільки видатним економістом, провідним поборником Австрійської економічної школи, ба більше — міждисциплінарним вражаючої широти поглядів мислителем, компетентним в історії, соціальній теорії та філософії. Його найкраща книга “Людська діяльність” є майстерним доробком з праксеології (однойменна з книгою наука). Багато його інших робіт таких, як “Теорія і історія”, “Епістемологічні проблеми економіки” та “Теорія грошей і кредиту” уособлюють оригінальний зразок першокласної розумової діяльності.

Мізес найбільш відомий, мабуть, за його ранню критику соціалізму, яка переконала багатьох економістів, включаючи молодого соціаліста Фрідріха Гаєка, в тому, що раціональний економічний розрахунок є несумісним із соціалістичною економічною системою. Оптимальна економічна координація вимагає вільного ринку, в якому ціни відображають основну інформацію про попит і пропозиції капітальних благ.

Мізес спирався на Австрійську теорію вартості (цінності) як підтвердження неспроможності соціалізму вирішити проблему економічного розрахунку. Так, перш ніж представити аргумент Мізеса, я наведу довідкову інформацію щодо теорії вартості.

Центральним для всіх видів економічного аналізу є концепт вартості (цінності). В класичній економіці, головними представниками якої є Адам Сміт, Девід Рікардо та Джон Стюарт Мілль, часто розрізняють два види цінності: споживча цінність та цінність в обміні.

  • “Споживна цінність” означає корисність або вигідність певного товару, наприкад, води, яка, будучи життєво необхідною для людини, має високу споживчу цінність.
  • “Цінність в обміні”, навпаки, позначає щось, що можна отримати з товару на ринку у разі його обміну на щось інше. Алмази відомі своєю високою обмінною цінністю, оскільки за їх наявності можна укласти вигідну угоду.

Як зауважив Адам Сміт у книзі “Багатство націй”: слово вартість (цінність) “має два різних значення й іноді виражає корисність певного предмету, а іноді – здатність, доступну завдяки володінню цим предметом, купувати інші блага”.

Визначивши різницю між “споживчою цінністю” й “цінністю в обміні” Сміт продовжує:

Речі, що мають найбільшу споживчу цінність, часто мають низьку або взагалі відсутню цінність в обміні, і, навпаки, ті речі, що мають найбільшу цінність в обміні, як правило, мають або низьку, або жодної споживної цінності. Немає нічого кориснішого за воду: вона “купить” будь-що, що знаходиться в дефіциті, але мало чого можна отримати в обмін на неї. Проте в обмін на алмаз, який не має високої споживчої цінності, часто можна отримати багато інших товарів.

Хоча сучасні економісти іноді й називають цю різницю “парадоксом цінності” (або “парадоксом води та алмазів”), Сміт та його численні попередники (аж до Аристотеля) інакше інтерпретували цей “парадокс”, який для Сміта парадоксом зовсім не був і який він пояснив подібно до вже існуючих пояснень – з точки зору відносного дефіциту. Як він зазначив у своїх “Лекціях з юриспруденції”, ринкова ціна товару залежить від трьох речей: 1) “попиту або необхідності в товарі (незалежно від того, реальна вона чи непостійна)”; 2) “достатку товару пропорційно до попиту на нього”; 3) “багатства… споживачів”.

Товари, попит на які відсутній, наприклад, як на грудку глини, не будуть продаватися за ринковою ціною. Але якщо товар визнано корисним і, як наслідок, попит на нього зростає, то “його ціна регулюватиметься згідно з попитом”. Так, навіть товари з низькою споживчою цінністю продаватимуться за високою ціною, “якщо кількість не задовольняє попит (що й пояснює ціну алмазів)”. З іншого боку, якщо надзвичайно корисний товар такий, як вода, існує в надлишку і здатний “більш ніж задовольнити всі можливі потреби, це робить воду взагалі безцінною”.

Хоча й пояснення Сміта в певному сенсі справедливе, твердження про два різних типи “вартості (цінності)” спричинило серед класичних економістів виникнення певної нерозв’язної проблематики. Про єдину теорію вартості (цінності) не було мови до 1870-х років, коли з економічною думкою сталося те, що називають “маржиналістською революцією (теорія граничної корисності)”. Це важливе нововведення було створено окремо трьома людьми: Вільямом Стенлі Джевонсоном в Англії, Леоном Вальрасом в Швейцарії та Карлом Менгером в Австрії. Незважаючи на певні відмінності в трактуванні граничної корисності, ключові думки у трьох чоловіків, по суті, збігалися. (Термін “гранична корисність” був впроваджений австрійським економістом Фрідріхом фон Візером)

За твердженнями вище згаданих економістів, коли ми обираємо один товар з-поміж інших, ми не враховуємо його загальну корисність. До прикладу, ми не розглядаємо корисність води (її роль в підтримці життєздатності людини), коли вирішуємо, скільки [будь-чого] ми готові обміняти на певну кількість води. В дійсності, якби нам довелося обирати між всією водою світу і всіма алмазами світу, ми б обрали воду, але ми рідко опиняємося в ситуаціях “все або нічого”. Натомість ми маємо справу з товарами, оскільки вони існують в певних кількостях або одиницях, і те, на скільки ми суб’єктивно оцінюємо дану одиницю даного товару, залежить від того, як ми плануємо її використовувати.

Припустімо, ми вирішуємо, чи купувати нам галон (3,8 л) води. Сума, яку ми готові заплатити, залежатиме не від корисності води як такої, а від ефекту додаткового галона води, який задовольнить наші “граничні” потреби. А це, звісно, залежить від того, скільки води ми вже маємо. Чоловік, що помирає від спраги в пустелі, оцінить галон води дорожче, ніж він зробив би це за звичайних умов, тому що він використає цей галон для збереження свого життя, а не для, скажімо, миття своєї машини, як він міг би зробити це за обставин, коли вода наявна в достатній кількості.

Отже, економічна вартість (цінність) зрештою залежить не від загальної корисності товару, а від конкретної корисності, або граничної корисності, даної одиниці товару для задоволення найбільш нагальних потреб. Якщо води вдосталь, тобто якщо більшість з наших пріоритетних потреб легко задовольнити за рахунок доступності води, то кожна додаткова одиниця води буде мати для нас низьку цінність, оскільки її можна буде використати для задоволення ненагальної потреби. Якщо ж алмази, хоча й мають високу вартість (цінність), як правило, є дефіцитними, ми надаватимемо відносно високу вартість (цінність) кожній додатковій одиниці алмазів, тому що ця одиниця буде використана для задоволення першочергових потреб в нашій шкалі переваг.

Як я зазначив раніше, класичні економісти змогли доволі якісно пояснити парадокс води та алмазів з точки зору відносного дефіциту, але їхня дуалістична теорія вартості (цінності), яка розрізняє споживчу цінність і цінність в обміні, створила більше проблем, ніж вирішила. Теорія граничної корисності, позбувшись цієї дихотомії на користь єдиної теорії вартості (цінності), ознаменувала теоретичний прогрес. Відтепер стало зрозуміло, що цінність в обміні можна пояснити через призму споживчої цінності за умови, що ми вірно розуміємо значення “споживчої цінності” як посилання на граничне використання певної кількості економічного блага.

На цьому етапі розуміння Карлом Менгером (1840-1921) граничної корисності потребує особливої уваги, якщо ми хочемо правильно зрозуміти позицію Людвіга фон Мізеса стосовно економічного розрахунку. Менгер, загальновизнаний засновник Австрійської Школи, наголошував на суб’єктивному характері споживчої цінності. Економічна цінність товару, як стверджував Менгер, зрештою залежить від наших суб’єктивних оцінок, зокрема від того, як ми визначаємо корисність товару для досягнення суб’єктивних цілей. Наука економіка не встановлює справжньої або об’єктивної цінності економічного блага. Економіка також, наприклад, не визначає “справжньої” цінності води відносно алмазів. Економіка, скоріше, бере за відправну точку фактичні цінності людей, а потім аналізує економічні явища, що виникають в результаті переслідувань людьми суб’єктивних цілей.

Вагомим внеском Менгера в теорію граничної корисності було її розширення до введення “проміжних товарів”, або до так званих “капітальних благ” або “засобів виробництва”, на відміну від “споживчих товарів”. Багато економістів протиставляли пропозицію (або чинники виробництва) споживчому попиту, ніби ці елементи діють згідно з різними принципами цінності. Проте Менгер вважає такий підхід некоректним: врешті решт, на вартість усіх проміжних товарів впливає їхня роль у виробництві споживчих товарів – речей, які люди використовують безпосередньо для задоволення своїх бажань. “Проміжні товари або товари вищого порядку (eng. goods of a higher order; назва обумовлена тим, що в масштабі виробництва ці товари займають вищу від споживчих товарів позицію)” є непрямими засобами задоволення людських потреб. Сталеливарне підприємство може й не виробляти продукту, напряму використовуваного покупцями, але воно опосередковано задовольняє запит споживачів, виробляючи матеріал для побудови машин та інших виробів, напряму ними використовуваними.

Міркування Менгера щодо проміжних товарів дозволили йому застосувати поняття граничної корисності не лише до споживчих товарів, а й до чинників виробництва. Усвідомлення цього стало вагомим для мізеського аргументу про те, що планувальники в соціалістичній економіці не зможуть виконувати раціональний економічний розрахунок. Мізес вперше використав свій аргумент в есе “Економічний розрахунок в соціалістичній державі” в 1920 році, а через два роки доповнив його в своєму фундаментальному доробку “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз”.

Чистий соціалізм являє собою систему, в якій немає приватної власності на засоби виробництва, а всі виробничі рішення приймаються центральним органом планування. На відміну від ринкової системи, де виробничі рішення капіталістів та підприємців базуються на ринкових цінах проміжних товарів, планувальники соціалістичного типу економіки не мають таких цін, на які можна було б спиратися. Чим в такому випадку ці планувальники можуть замінити ринкові ціни? Які раціональні критерії вони можуть використати для визначення, на які проміжні товари є запит та в якій кількості, щоб виробляти необхідні споживчі товари?

Без ринкових цін, на які спиралося б виробництво, за словами Мізеса, раціональний розрахунок є неможливим. Так, передбачуване раціональне економічне планування соціалізму (або будь-якого виду планової економіки) викликає економічний хаос, неефективність та марнотратство непомірного масштабу.

Переклад: Дар’я Бєляєва.

В своєму есе аналітичний філософ і один з класиків лібертаріанства Роберт Нозік намагається відповісти на питання, чому ж серед інтелектуалів стільки противників капіталізму?

Неприязнь лівих інтелектуалів до капіталізму спричинена різницею в оцінці винагород між традиційною освітньою системою та капіталістичним суспільством.

Дивно, що інтелігенція настільки сильно виступає проти капіталізму. Інші представники схожих соціально-економічниз груп не виявляють такого спротиву. Отож, за статистикою, інтелектуали – це аномалія.

Не всі інтелектуали притримуються «лівих» поглядів. Як і в інших групах, політичні погляди інтелектуалів розташовані по всьому спектру. Але саме інтелектуали частіше хилять до соціалізму/комунізму.

Під інтелігенцією я маю на увазі не всіх людей з високими інтелектуальними здібностями чи певного рівня освіти, а тих, хто за своїм покликанням мають справу з ідеями, вираженими у слові і формують потоки широко доступної інформації. Це – люди слова: поети, романісти, літературознавці, журналісти та професори-гуманітарії. Проте, це не ті, хто в першу чергу виробляє і подає обраховані чи математично сформульовані дані, люди чисел, і не ті, хто працює у візуальних засобах масової інформації: художники, скульптори, оператори. На відміну від інтелектуалів слова, люди цих професій непропорційно протидіють капіталізму. Люди слова зосереджені на певних професійних майданчиках: університети, ЗМІ, урядова бюрократія.

Інтелігенти-словесники комфортно живуть в капіталістичному суспільстві; вони мають велику свободу формулювати, поширювати та пропагувати свої ідеї, обговорювати та ділитися думками. Їхні професійні навички користуються попитом, а дохід вищий за середній. Чому тоді люди слова непропорційно виступають проти капіталізму? Дійсно, деякі дані говорять про те, що чим заможніший і успішніший інтелектуал, тим більше шансів, що він протистоятиме капіталізму. Спротив з’являється переважно на лівій півкулі політичної площини, але не завжди. Йейтс, Еліот і Фунт виступали проти ринкового суспільства, підтримуючи праві погляди.

Роберт Нозік
Роберт Нозік

Протистояння інтелектуалів капіталізму має суспільне значення. Вони формують ідеї та образи для нашого суспільства. Від трактатів до гасел, вони дають нам готові думки, загорнуті в гарні слова для висловлювання своїх поглядів. Їхнє протистояння має значення, особливо в суспільстві, яке все більше залежить від чіткого формулювання та дедалі швидшого поширення інформації.

Ми можемо виділити два пояснення щодо відносно високої частки інтелектуалів-противників капіталізму. Перший – це унікальність антикапіталістичних інтелектуалів-митців слова. Друге пояснення – чинник, що застосовується до всіх осіб; він визначає рушійну силу, що спонукає до лівих поглядів. Чи підштовхне це якогось конкретного інтелектуала до цього залежатиме від багатьох чинників. Однак, сукупно цей фактор призведе до більшої частки антикапіталістичної інтелігенції. Наші подальші пояснення стосуються саме другого типу. Ми визначимо фактор, який схиляє інтелектуалів до відповідного ставлення, але не гарантує цього в кожному конкретному випадку.

Роль інтелектуалів

Зараз інтелектуали є серед найцінніших та найвпливовіших членів суспільства. Інтелектуал сприймає цей статус як належне. Але загалом капіталістичне суспільство не шанує інтелектуалів. Людвіг фон Мізес пояснює особливе обурення інтелектуалів, кажучи, що в соціумі вони змішуються з успішними капіталістами, і порівнюючи себе з ними, відчувають обурення від свого нижчого соціального статусу. Навіть ті інтелектуали, які не асимілюються з капіталістами, так само обурюються. Однак соціальне змішування – не головна причина: спортивні та танцювальні інструктори, які обслуговують багатих і на щодень мають з ними справу, переважно не виявляють лівих поглядів.

Чому тоді сучасні інтелектуали відчувають право на найвищі нагороди, які їм може запропонувати суспільство, і обурюються, коли вони цього не отримують?

Вони вважають себе найціннішими людьми; тими, хто має найвищі заслуги, і що суспільство повинно винагороджувати людей відповідно до їхньої системи цінності та заслуг. Але капіталістичне суспільство не відповідає цьому принципу розподілу.

Окрім подарунків, спадщин та виграшів від азартних ігор, які відбуваються у вільному суспільстві, ринок постачає те, що задовольняє платоспроможний попит прибутковою пропозицією. Невдалі бізнесмени і працівники у цій грі не мають такої ж неприязні до капіталістичної системи, як інтелектуали-словесники. Тільки почуття невизнаної вищості та зради породжує їх неприязнь до успішних капіталістів.

Чому інтелектуали слова вважають, що вони найцінніші, і чому вони думають, що розподіл благ повинен відбуватися згідно з їхніми цінностями? Зауважмо, що цей другий принцип не є необхідним. Існують також інші схеми розподілу, включаючи рівний поділ, поділ за моральними заслугами, розподіл відповідно до потреб. Насправді, не повинно бути жодного шаблону розподілу, якого би прагнуло досягти суспільство, навіть суспільство націлене на справедливість. Справедливість розподілу повинна базуватися на справедливому процесі добровільного обміну справедливо придбаних майна та послуг. Який би результат не був досягнутий цим процесом, він буде правильним. Немає конкретної закономірності, яким саме повинен бути результат. Чому ж тоді інтелектуали вважають себе найбільш цінними і пропагують принцип розподілу винагород за цінністю у суспільстві?

Від перших записаних ідей та думок мислителі розповідали нам, що їх діяльність є найважливішою. Платон цінував здатність раціоналізувати вище мужності та матеріального благополуччя і вважав, що філософи повинні правити; Арістотель вважав, що інтелектуальне споглядання є найвищою діяльністю. Не дивно, що вцілілі тексти фіксують цю високу оцінку інтелектуальної діяльності. Люди, які сформулювали таку перспективу та обґрунтували цю думку, зрештою, були інтелектуалами. Вони себе хвалили. Ті, хто цінував інші речі більше, ніж обдумувати та занотовувати слова, як-от полювання, чи боротьба за владу, чи безперебійне чуттєве задоволення, не намагалися залишити довговічні письмові записи своїх цінностей. Тільки мислителі розробили теорію своєї вищості.

Шкільне навчання інтелектуалів

Який фактор породив снобізм в інтелектуалів? Я хочу зосередити увагу на головному – школі. З плином часу мудрість книжок ставала все більш важливою, і шкільне навчання молоді грамоти поширювалося. Школи стали основним закладом поза сім’єю, який формував світогляд молоді, і майже всі, хто згодом ставав інтелігенцією, пройшли через заклади освіти. Там вони були успішними. Їх порівнювали з іншими учнями і вважали кращими. Їх хвалили та нагороджували, вони були улюбленцями вчителів. Як вони не могли не бачити себе вищими та найліпшими? В школах їм казали і демонстрували, що вони саме такі.

Школи також демонстрували і навчали принципу винагороди відповідно до (інтелектуальних) заслуг. Інтелектуально успішним учням діставалися похвали, прихильність учителя та найвищі оцінки. У валюті, яку запропонували школи, найрозумніші складали вищий клас. Хоча це і не є частиною офіційних навчальних програм, у школах майбутні мислителі засвоювали уроки своєї більшої цінності порівняно з іншими, і про те, що ця більша цінність принесе їм більшу винагороду.

Проте ширше ринкове суспільство жило за своїми правилами. Tут найбільші нагороди не дісталися словесно найяскравішим. Тут інтелектуальні навички не завжди були високо оцінені. Навчені в школі, що вони найцінніші та найбільш достойні отримати винагороду, інтелектуали почали обурюватись на капіталістичне суспільство, яке позбавило їх “справедливих” заслуг, на котрі їхня “вищість” надавала право. Чи дивно те, що освічені інтелектуали відчували до капіталістичного суспільства глибоку і похмуру неприязнь, яка, хоч і вбрана в різні суспільно-прийнятні причини, продовжувалася навіть тоді, коли ці конкретні причини виявились неадекватними?

Кажучи, що словесники відчувають право на найвищі нагороди, які може запропонувати суспільство загалом (багатство, статус тощо), я не маю на увазі, що вони вважають ці нагороди найвищими благами. Можливо, вони більше цінують внутрішню винагороду від самої інтелектуальної діяльності чи повагу поколінь. Водночас вони відчувають право на найвищу оцінку від суспільства і на те, що воно може запропонувати, хай би який мізер це може бути. Я не хочу особливо наголошувати на винагороді, яка потрапляє безпосередньо в кишені інтелектуалів. Вони можуть обуритися тим, що інтелектуальна діяльність не є найвище оцінена та винагороджена.

Інтелектуал хоче, щоб все суспільство було великою школою, щоб було схоже на середовище, де йому все так добре вдавалося, і де його так сильно цінували.

Ті, хто знаходився на вершині ієрархії шкільного соціуму, хочуть мати право на вище становище не лише в тому мікросвіті, але і в широкому суспільстві, система котрого їх обурюватиме, адже світ не буде ставитись до них відповідно до придуманих бажань і прав. Шкільна система тим самим породжує антикапіталістичне почуття серед інтелігенції змалечку. Найбільш обурливо реагують люди слова. Чому в людей чисел не сформувалося таке ж ставлення, як у попередніх? Я припускаю, що діти обдаровані математично, хоч і отримують хороші оцінки на відповідних іспитах, але не отримують такої ж особистої уваги та схвалення від вчителів, як і вербально обдаровані діти. Саме словесні навички приносять особисті нагороди від викладача, і, мабуть, саме ці нагороди особливо формують почуття права власності на успіх.

Центральне планування в класі

Є ще один важливий момент. Інтелектуали слова (в майбутньому) мають успіх у формальній офіційній шкільній системі оцінювання, де нагороди розподіляються центральним авторитетом – учителем. Проте в школах є ще одна, неформальна, система соціальної оцінки поза заняттями в класі на перервах та на шкільних подвір’ях, де винагорода розподіляється не учителем, а спонтанно, виходячи з задоволень та примх однокласників. У ній інтелектуали зазвичай менш успішні.

Тому не дивно, що розподіл товарів і винагород за допомогою централізовано організованого механізму розподілу здається інтелектуалам більш доречним, ніж «анархія і хаос» ринку. Так як розподіл в централізованому плановому соціалістичному суспільстві протистоїть розподілу в капіталістичному суспільстві, так розподіл нагород вчителем перечить хаотичному розподілу соціальної першості на шкільному дворі.

Наше пояснення не постулює, що (майбутні) інтелектуали становлять більшість або всю шкільну еліту. Ця група може складатися також з тих, хто має начитаність вищу середньої, поряд із соціальною активністю, внутрішньою мотивацією, дружелюбністю, способом взаємовигідно мислити та здатністю грати за правилами. Вчителі високо оцінюють та винагороджують і таких учнів, вони згодом стануть успішними в широкому суспільстві. Наше пояснення передбачає, що майбутні мислителі непропорційно представлені на (офіційній) верхівці шкільного оцінювання, котра з часом втратить першість у широкому суспільстві. Неприязнь виникне перед шкільним випуском, переживаючи фактичне зниження соціального статусу в той момент, коли розумний учень усвідомлює, що йому (ймовірно) буде не так легко широкому суспільстві, аніж раніше. Це ненавмисний наслідок шкільної системи: антикапіталістичні погляди майбутніх інтелектуалів, безумовно, підсилюються, коли учні навчаються у дорослих мислителів-викладачів, носіїв антикапіталістичних поглядів.

Складно спростувати, що шкільні норми впливатимуть на переконання людей після того, як вони закінчать навчання. Зрештою, школа – це друге після сім’ї за важливістю середовище, в якому діти навчаються правил життя в соціумі, отже, навчання в школі – це підготовка до життя в суспільстві загалом. Не дивно, що успішні за стандартами шкільної системи учні відчувають образу в суспільстві, котре сповідує інші правила і не дає їм попереднього успіху. Обурюються саме ті, хто продовжує формувати імідж суспільства, його оцінку і заповнює культурний простір своїми думками. Якби ви проектували суспільство, ви б не прагнули розробити його так, щоб впливові мислителі були навчені неприязні до норм суспільства?

Наше пояснення непропорційного антикапіталізму інтелектуалів ґрунтується на дуже правдоподібному соціологічному узагальненні.

У суспільстві, де існує одна позасімейна система чи установа для молодих людей, котра розподіляє нагороди тим, хто робить все найкраще рамках системи, найуспішніші вихідці будуть прагнути використовувати у широкому вжитку норми цієї установи, та очікуватимуть, що широке суспільство буде діяти згідно з цими нормами. На приклад, вони відчуватимуть право на поділ акцій відповідно до навченої в школі системи цінностей. Більше того, ті, що становлять вищий клас в межах цього першого позасімейного інституту, які потім переживають або відчувають, що переходять на нижчу відносну позицію в широкому суспільстві, через почуття розчарованості, прагнуть протистояти соціальній системі притаманній широкому суспільстві.

Зауважте, що це не визначальний закон. Не всі, хто відчуває спад соціальної ролі, будуть протистояти цінностям широкого суспільства. Однак факт втрати впливу інтелектуалів в позашкільному середовищі має тенденцію до впливу в цьому напрямку, і так проявляє себе сукупно в різних пропорціях. Ми можемо розпізнати два способи втрати інтелектуалами соціального значення: вони можуть отримати менше, ніж інша група поки жодна група не рухається над ним, або він може застигнути на місці і не отримати більше, ніж ті, котрі раніше вважалися нижчими. Перший тип спаду соціальної ролі особливо викликає знущання і обурення; другий тип набагато більш терпимий. Багато мислителів, скажімо, підтримують рівність, хоча лише невелика кількість закликає до аристократії. Наша гіпотеза говорить про перший тип спаду соціальної ролі як рушійний фактор росту нелюбові до капіталізму і обурення.

Шкільна система нагороджує лише деякі навички, важливі для успіху в подальшому житті (це врешті-решт спеціалізована установа), тому шкільна система винагород відрізняється від системи суспільства в цілому. Це гарантує, що деякі люди, йдучи у широкий світ, відчують зниження можливостей та його наслідки.

Раніше я говорив, що інтелектуали хочуть, щоб ціле суспільство було великою школою. Тепер ми бачимо, що обурення, спричинене розчаруванням, випливає з того, що школи (як спеціалізована перша позасімейна соціальна система) не відтворюють малу модель суспільства.

Наше пояснення зараз, здається, передбачає непропорційне обурення школярів-інтелектуалів проти їхнього суспільства незалежно від його типу, капіталістичного чи комуністичного. Очевидно, що тоді дані про ставлення інтелектуалів комуністичних країн до членів комуністичної партії були б доречними; чи почуватиметься інтелігенція в такому суспільстві вороже до цієї системи?

Нашу гіпотезу потрібно вдосконалити, щоб вона не стосувалася кожного суспільства. Чи повинні шкільні системи всюди неминуче створювати ворожість інтелектуалів, які не отримують найвищих нагород, до цього суспільства? Напевно, ні. Капіталізму властиве те, що він проголошує відкритість та чуйність лише до таланту, індивідуальної ініціативи, особистих заслуг. Виховання в спадковому кастовому чи феодальному суспільстві не означає, що винагорода буде чи повинна відповідати особистій цінності. Незважаючи на створені сподівання, капіталістичне суспільство винагороджує людей лише в тій мірі, в якій вони служать виголошеним на ринку бажанням інших; капіталізм винагороджує відповідно до економічного внеску, а не особистої цінності. Однак особисту цінність та внесок дуже часто плутають. Характер широкого суспільства схожий на шкільне, і ця подібність створює обурення. Капіталістичні товариства винагороджують досягнення людей або оголошують, що вони роблять, і тому вони залишають інтелектуала, який вважає себе найбільш досконалим, особливо засмученим.

Я вважаю, що ще один фактор відіграє певну роль різноманітність учнів. Чим більш різні учні навчаються разом, тим більше шкільне суспільство пропагуватиме нелюбов до капіталізму. Коли майже всі ті, хто буде економічно успішним, відвідують окремі школи, інтелігенція не набуде таких сильних антикапіталістичних настроїв. Але навіть якщо багато дітей вищого класу відвідують окремі школи, відкрите суспільство матиме інші, які навчатимуть різноманітних учнів, котрі стануть по-різному економічно успішними як підприємці чи наймані працівники, а інтелігенти-мислителі згодом зі смутком згадуватимуть, наскільки вони були кращими в школі за своїх однолітків, які сильніше просунулися у широкому суспільстві. Відкритість спільноти також має інший наслідок. Вихованці, майбутні майстри слова та інші, не знають, як їм розвиватися в майбутньому. Вони можуть сподіватися на що завгодно. У відкритому капіталістичному суспільстві учні мають перед собою багато можливостей і викликів; воно оголошує, що найздібніші та найцінніші піднімуться до самої його вершини. Школи, натомість, вже передали повідомлення академічно обдарованим, що вони найцінніші і заслуговують на найбільшу нагороду. Згодом обдаровані словесники з найбільшими сподіваннями бачать своїх ровесників, яких вони знають і вважають менш тямущими, котрі піднімаються вище за них, і здобувають першість. Мислителі вважають, що всі головні досягнення призначені для них за правом. Чи дивно, що вони сприймають це суспільство з неприязню?

Деякі подальші гіпотези

Ми допрацювали гіпотезу. Це не самі школи, а формальне навчання у визначеному соціальному контексті виробляє антикапіталістичне ставлення у інтелектуалів-словесників. Без сумніву, гіпотеза вимагає подальшого уточнення. Але цього зараз вистачить. Настав час передати гіпотезу соціальним науковцям і перенести її від домашніх міркувань і подати тим, хто зануриться у більш конкретні факти та дані. Ми можемо вказати на деякі сфери, де наша гіпотеза може спричинити вимірювані наслідки та прогнози. По-перше, можна передбачити, що чим більш меритократична шкільна система країни, тим більше шансів на те, що її інтелігенція буде дотримуватися лівих поглядів. (Поміркуйте про Францію.) По-друге, у тих інтелектуалів, які пізно досягли успіху в школі, не було розвинене сильне почуття права на найвищі нагороди; отже, менший відсоток інтелектуалів, котрі пізно в школі стали успішними буде антикапіталістичним, ніж ті, хто змалку звик до успіху. По-третє, ми обмежили свою гіпотезу тими суспільствами, де успішний учень може очікувати подальшого успіху в широкому суспільстві (на відміну від індійського кастового суспільства). На заході жінки донедавна не мали високих очікувань, тому ми не досвічили, що жінки-студенти, які здобули якісну освіту, але після навчання зазнали труднощів, відчували таку ж неприязнь до капіталізму, як чоловіки-інтелектуали.

Ми можемо передбачити, що чим більше суспільство буде рухатися до рівності у професійних можливостях між жінками та чоловіками, тим більше її інтелектуалки будуть виявляти той самий непропорційний антикапіталізм, який демонструють чоловіки-мислителі.

Деякі читачі можуть сумніватися в цьому поясненні лівих схильностей серед інтелектуалів. Як би там не було, я думаю, що було визначено важливе явище. Соціологічне узагальнення, яке ми заявили, інтуїтивно переконливе; десь тут має бути правда. Повинен існувати фактор, котрий впливає на успішних випускників шкіл, що зіткнулися з труднощами після закінчення навчання, і розвиває у цих студентів неприязнь і образу до суспільства. Якщо цей ефект не є непропорційною протидією інтелектуалів, то що ж тоді? Ми розпочали з дивовижного явища, яке потребує пояснення. Думаю, ми знайшли фактор, який настільки очевидний, що ми мусимо повірити, що він пояснює реальне явище.

Вперше опубліковано у звіті Cato Policy Report за січень / лютий 1998 року.

Книга нобелівського лауреата з економіки Мілтона Фрідмана «Капіталізм і свобода» вийшла у світ в США майже 55 років тому. Проте викладені в книзі ідеї зв’язку політичної та економічної свободи, децентралізації влади є актуальними для України і зараз.

Коли освіта — це суспільне благо

Існування стабільного демократичного суспільства неможливе без мінімального рівня грамотності й знань, доступних більшості громадян, як неможливе воно без спільного сприйняття певного загального набору цінностей. Освіта допомагає виконувати обидві ці умови. Тому освіта дитини корисна не тільки їй самій чи її батькам, а й іншим членам суспільства. Освіта моєї дитини прислужиться і вашому добробуту, оскільки вона сприяє розвиткові стабільного демократичного суспільства. Неможливо встановити, які саме індивіди (або родини) від цього виграють, і відповідно стягнути з них сплату за послуги. Тут, таким чином, наявний значний «зовнішній ефект».

Яку державну діяльність виправдовує цей зовнішній ефект? Найбільш очевидне — це вимога, щоб кожна дитина пройшла якесь мінімальне навчання певного типу. Цей обов’язок можна покласти на батьків без якихось додаткових заходів з боку держави, точнісінько так само, як володарів знань і — незрідка — автівок зобов’язують дотримуватися певних норм задля безпеки інших осіб. Однак між цими двома випадками є істотна різниця. Люди, не здатні до витрат, пов’язаних з дотриманням норм щодо будівель та автомобілів, зазвичай можуть позбутися цього майна, продавши його. Таким чином, дотримання цієї вимоги, як правило, може забезпечуватися без державної субсидії. Та ми не можемо забрати дитину в батьків, які не здатні сплатити за її обов’язкове навчання: це буде цілком несумісним з нашою опорою на сім’ю як на основну соціальну одиницю і з нашою вірою у свободу людини. Ба більше, це, певніше за все, завадить виховати з неї громадянина вільного суспільства.

Впустити ринок в освіту

Рішення, що видається найбільш обґрунтованим у світлі цих міркувань (принаймні, для початкових і середніх шкіл), полягає у комбінації державних та приватних шкіл. Батькам, які відправлять дітей до приватної школи, буде сплачено суму, що дорівнює орієнтовній вартості навчання дитини у державній школі за умови, що як мінімум цю суму буде витрачено на освіту в офіційно затвердженій школі. Такий захід буде відповіддю на вагоме міркування про природну монополію. Він задовольнить законні скарги батьків на те, що відсилаючи дітей до приватних несубсидованих шкіл, вони змушені сплачувати за освіту двічі: один раз у формі загальних податків і другий — безпосередньо за навчання. Він уможливить розвиток конкуренції. Таким чином з’явиться додатковий стимул до розвитку й покращення всіх шкіл. Поява конкуренції сприятиме здоровому розмаїттю шкіл. Окрім цього, він забезпечить гнучкість шкільної системи.

Не останньою перевагою конкуренції виявиться створення умов, за яких заробітна платня вчителів чутливіше реагуватиме на ринкові сили. Завдяки цьому у влади з’явиться незалежний критерій для оцінювання ставок зарплатні й більш оперативного внесення поправок відповідно до зміни умов попиту і пропозиції.

Чому вища освіта не повинна бути загальною

Коли йдеться про вищу освіту, аргумент на користь націоналізації, заснований на зовнішніх ефектах чи технічній монополії, стає ще більш слабким. Із приводу змісту шкільних програм, необхідних для виховання громадян демократичного суспільства, є майже повна одностайність: читання, письмо, арифметика і, здається, все. Але що вищий рівень освіти, то більше суперечок. Зрозуміло, навіть на рівні, набагато нижчому за рівень американського коледжу, уже немає достатньої одностайності думок, щоб нав’язувати всім погляди більшості, і вже тим паче — відносної більшості. Відсутність єдності думок може завести настільки далеко, що поставить під сумнів навіть доцільність субсидування навчання на цьому рівні; це однозначно дискредитує аргумент на користь націоналізації, заснований на необхідності виховання в дусі спільної системи цінностей. На цьому рівні навряд чи можливо взагалі говорити про «природну монополію» у світлі того, що для відвідування вищих навчальних закладів люди можуть переїздити і переїздять на великі відстані.

Що може робити держава

Якщо державі доводиться втручатися, то як саме? Очевидною — і єдиною на сьогодні — формою втручання є пряме державне субсидування спеціальної чи професійної освіти, що фінансується із загальних прибутків органів влади. Ця форма втручання уявляється вкрай недоречною.

Капіталовкладення слід робити доти, доки додатковий прибуток повертає вкладений капітал і приносить не менш ніж ринкову норму відсотків на нього.

Якщо гроші вкладаються в людину, додатковий дохід набуває форми підвищеної винагороди за послуги, що надаються цією людиною. За вільної ринкової економіки людина одержить цю винагороду у вигляді особистого прибутку. Якщо відповідні капіталовкладення субсидуються, їй не доведеться нести жодних витрат. Тому, якби субсидії надавалися всім, хто прагне набути освіту і відповідає певним мінімальним вимогам, виникла б тенденція до надмірних капіталовкладень у людей, оскільки в них був би стимул набувати освіту, аж поки додатковий прибуток перевищуватиме їхні приватні витрати, навіть якби цього прибутку не вистачило для покриття вкладеного капіталу, вже не кажучи про відсотки на нього. Щоб уникнути надлишку капіталовкладень, держава змушена була б обмежити субсидії. Навіть якщо не брати до уваги труднощів, з якими пов’язаний розрахунок «правильного» обсягу капіталовкладень, доведеться задовольнитися довільним лімітуванням обмеженого капіталу, позаяк претендентів на нього виявиться більше, ніж дозволяють можливості фінансування. Ті, кому пощастить отримати субсидію на освіту, пожнуть увесь прибуток із цих капіталовкладень, тоді як витрати ляжуть на плечі платників податків.

Джерело матеріалу: «Капіталізм і Свобода», видавництво «Наш Формат», переклад Нелі Рогачевської.