У своєму есе старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд пояснює значення поняття «класичний лібералізм», розкриваючи його не зі звичної нам позиції низьких податків та держави — нічного сторожа, а в усій його філософській осяжності.

Цей текст є адаптацією стенограми відео «Learn Liberty» «Що таке класичний лібералізм?»

Якщо ви запитаєте у більшості людей, що таке класичний лібералізм, вони скажуть, що це – вільна ринкова економіка: низькі податки, laissez faire та зменшення державного втручання в економіку.

Але це досить збідніле і вузьке уявлення про те, чим є класичний лібералізм. Це – всебічна філософія, спосіб мислення про людське суспільство, наше життя та світ. Класичний лібералізм зробив великий внесок у різні наукові дисципліни протягом останніх 250 років.

Зараз я поясню, про що йде мова.

Основні засади класичного лібералізму

Ключові, базові засади класичного лібералізму були розроблені наприкінці XVIII – на початку XIX століття і не набули конкретної дисциплінарної належності. Адам Сміт був економістом чи філософом? Соціологом чи психологом? У якомусь сенсі він був усіма ними. Мультидисциплінарність характеризувала більшість тогочасних вчених.

Сьогодні, звичайно, різні дисципліни стали дуже виразними та досить відмінними. У чомусь це вигідно, оскільки дає змогу поглибити знання у вузькоспеціалізованій темі. З іншого боку, це недолік, бо зв’язки між різними дисциплінами тепер не такі явні чи очевидні для більшості людей. І це особливо актуально зараз, адже часто класичноліберальні уявлення є міждисциплінарними, і вони не отримують достатнього рівня визнання.

Які ж тоді основні ідеї?

  1. Метою життя є щастя, процвітання та добробут людини. Ви можете сказати, що це очевидна думка. Але насправді в нашій історії було багато людей, котрі вважали, що метою людського життя має бути щось інше, наприклад, заслужити щастя в іншому світі, служити своєму правителю, шукати слави чи цілу низку інших речей.
  2. Особистий вибір, а отже, і особиста свобода має вирішальне значення як для пояснення розвитку суспільства, так і досягнення особистого щастя та процвітання.
  3. Комерція, багатство та торгівля — це добре, а війна та конфлікти – погано. Знову ж таки, ви можете подумати, що це щось очевидне і тривіальне, але багато людей історично так не думали. Існує давня традиція, яка говорить, що війна виявляє найвищі якості у людині, і що багатство насправді нам шкодить. І це та ідея, котра процвітає в суспільстві і сьогодні.
  4. Індивідуалізм: люди різні, окремі та самоврядні.
  5. Спонтанний порядок: значна частина порядку та структури, яку ми бачимо в суспільстві, не є продуктом свідомого дизайну, а тим, що можливе лише тоді, коли у вас є правильні види інститутів та правил.
  6. Справи в суспільства можуть і будуть покращуватися з плином часу. Знову ж ви можете подумати, що це очевидно, але такий оптимістичний погляд на світ, ідея про те, що вдосконалення є і можливим, і бажаним, – є відносно недавнім здобутком.
  7. Розум, а не традиція чи авторитет, є способом зрозуміти і осмислити світ. Іншими словами, якщо ви хочете по-справжньому зрозуміти природу світу, як працює людське суспільство, найкращий спосіб – це не покладатися на священний текст чи свято вірити тому, що нам каже влада, а покластись на розум, емпіричний досвід та дослідження.

Як класичний лібералізм проявляється у наукових дисциплінах

Історія

У 2016 році ми святкували 50-річчя події, яка для класичних лібералів є однією з найважливіших у XX столітті: прибуття першого контейнеровоза з Елізабет, Нью-Джерсі до Північної Кароліни.

Ця єдина подія знизила вартість доставки товарів по всьому світу в 30 разів. У один момент доставка товарів по світу стала коштувати одну тридцяту попередньої ціни. Це дало величезний поштовх міжнародній торгівлі. Це пов’язало світ набагато тісніше, ніж коли-небудь раніше. Результатом стало величезне зростання людського добробуту, процвітання та взаємозв’язок між людьми у всьому світі. Ця подія зробила набагато більше для формування сучасного світу, ніж будь-які закони, політичні течії чи дії уряду.

Класичний лібералізм розглядає історію, яка зосереджується на стані свободи, її еволюції, на подіях, датах та місцях, завдяки яким свобода зростала чи зменшувалася. Він розглядає історію, зосереджуючись на речах, які необхідні для існування свободи, речах непритаманних свободі та тих, що прагнуть її знищити.

Це також погляд на історію, в якому справді важливі люди – це не полководці, політики, королі, папи, правителі чи ті, хто здійснює політичну владу, а звичайні люди, люди, які живуть разом та за рахунок мирного обміну створюють хороші речі: багатство, необхідні фізичні блага, інтелектуальну дискусію та культурні продукти, що роблять життя більш насиченим та повноцінним. Особливо важливі серед них – винахідники та підприємці.

Таким чином, це також погляд на історію, який підкреслює зміни як на краще, так і на гірше. Іншими словами, він підкреслює, як сучасний світ став чимось новим, чимось безпрецедентним і набагато кращим за все, що було раніше. Одне з ключових ліберальних понять в історії – це те, що сучасний світ є найкращим. Якби, наприклад, ви народилися в якійсь епосі минулого, тоді ви мали б шанс померти, не доживши до першого дня народження. І майже точно ви б пережили смерть близького родича до ваших двадцятих уродин.

Коло доступних можливостей також було б надзвичайно обмеженим порівняно з тими, які зараз доступні навіть людям найнижчого соціального статусу. Іншими словами, нам надзвичайно пощастило. І це, зрештою, неабияк пов’язано з тим, що наше суспільство значно вільніше, ніж суспільства минулого.

Економіка

Здебільшого саме економіка була першою дисципліною, де застосовувалися ключові уявлення класичного лібералізму. У чомусь вона залишається центральною через важливість фізичного добробуту, затишку та багатства для процвітання людини. Але економіка – ширша дисципліна, ніж ми часто думаємо. І це особливо помітно, коли ви застосовуєте класичноліберальні принципи прогресу, індивідуалізму та важливості процвітання людини та людського щастя.

Одне з завдань економіки як дисципліни – дослідити, як організувати життя в суспільстві так, щоб кожна людина отримала максимальну можливість реалізувати власні цілі та максимізувати свій добробут. Іншими словами, основною метою економіки з точки зору класичного лібералізму є розуміння того, як суспільство може бути організоване таким чином, щоб його пересічний член мав вищі шанси на досягнення життєвих цілей, ніж у будь-якому іншому суспільстві.

Це не те саме, що рівність або будь-який інший вид суспільного блага, що широко цінують у суспільстві. Річ у тім, щоб люди максимізували свої життєві плани, досягали розквіту та на основі вільного вибору максимізували власне щастя. В наш час це, безсумнівно, етично прийнятна ціль. Одним із ключових класичноліберальних поглядів на економіку є те, що вона насправді стосується діяльності, цілей та поведінки, які є етично доброчесними.

Думка багатьох противників класичного лібералізму полягає в тому, що все в економіці крутиться навколо жадібності, грошей та матеріалізму. Наша відповідь: гроші та матеріалізм важливі в економіці, але в цьому немає нічого поганого.

Наприклад, є розуміння того, що успішною і здатною функціонувати є економіка, де присутній максимальний ступінь вільного обміну між автономними особами. Це — можливість обміну між двома людьми, яким обмін приносить користь, якої раніше не було. Звичайно, це щось доброчесне, щось хороше. Це не те, що повинно викликати у вас моральну зневагу.

Наприкінці XVIII-XIX століття розвиток економічної науки став реакцією проти ворожості до торгівлі, обміну товарами та розкоші. Такий спосіб мислення притаманний і нам. Є люди, які вважають, що повинні існувати податки на певні товари чи послуги, обґрунтовуючи це тим, що вони шкідливі.

Існує хтось з-поміж еліти, хто краще за вас знає, що для вас найкраще. І така ідея є нагадуванням про ідеї, якими були атаковані ранні класичноліберальні економісти. Але, застосовуючи класичний ліберальний спосіб мислення, ви розумієте, що метою політики має бути максимізація можливостей для кожної пересічної людини. Ви, звичайно, не будете підтримувати політику, яка передбачає отримання великої кількості ресурсів від звичайних людей та надання їх спеціально привілейованим групам, наприклад, некомпетентним менеджерам великих автомобільних виробничих компаній або людям у секторі фінансових послуг, котрі накрутили махінацій та побігли до своїх друзів в уряді, щоб ті їх врятували.

Останній ключовий момент для розуміння класичноліберальної економіки – це те, що в багатьох випадках ми визнаємо альтернативи індивідуального та колективного вибору. Чи хочете ви мати право вибору розпоряджатися власними ресурсами, чи хочете, щоб вибір був зроблений від вашого імені шляхом колективного політичного процесу і, зрештою, не вами, а політичним класом? Відповідь на це питання, я вважаю, є ключовою з погляду економіки протягом останніх 200 років.

Психологія

Класичний лібералізм надає нам особливий спосіб осмислення людського розуму та особистості. Ключова ідея – це ідея автономної людини, котра має свободу вибору.

Класичний лібералізм просуває думку про те, що люди не контролюються іншими безособовими силами чи структурами. Що вони є собою, результатом власного вибору, незалежно доброго чи поганого.

Ваша сутність, ваша особистість – це певний проєкт, над яким ви працюєте все життя. Ви, повністю серйозно, створюєте себе самі. Очевидно, що зовнішні речі також впливають, але саме ваша реакція та вибір насправді формують ту людину, якою ви є, ті якості розуму та характеру, які ви розвиваєте.

Таке мислення є відмінним від цілого ряду інших підходів у психології, які наголошують на ступені відсутності вільного вибору, це та межа, до якої ваша особистість і мислення є продуктом зовнішніх сил, над якими ви не маєте контролю. Так, наприклад, у Фройда існує ціла низка структур людського розуму, якими ви справді не можете керувати. Ви маєте їх пригнічувати, тому що це єдиний спосіб існувати в людському суспільстві, а це зі свого боку, прирікає вас на жалюгідне життя. Це ідея про те, що ваша психологія є продуктом соціальних обставин, що ваш тип особистості та розумові навички визначатимуться вашим соціальним походженням та фізичним середовищем.

Інший спосіб мислення психології, протилежний класичному лібералізму, полягає в тому, що психологію можна звести до генетики. Все зводиться до того, як жили наші предки палеоліту, і до тієї генетичної спадщини, що ми успадкували. Цим пояснюють цілу купу нав’язливих поведінок. Наприклад, саме тому багато людей не можуть перестати їсти багато цукру. Це тому, що їх тягне до цукру через генетичну передвизначеність.

Класичноліберальна психологія навпаки орієнтується на самовизначення, самостійність, а отже, особисту відповідальність. І ми можемо притягувати людей до відповідальності за свої дії: як добрі, так і погані.

Історія психології має багату класичну ліберальну історію. У XX столітті Маслоу та Ролло Мей зробили свій внесок у класичноліберальну традицію своїм гуманістичним підходом до людської психіки. В класичноліберальній психології також існує давня критика примусових аспектів сучасної психіатрії. Наприклад, робота Томаса Саша атакує спосіб, яким концепція психічної хвороби була використана для виправдання суворих обмежень особистої свободи.

Соціологія

Сьогодні ми схильні вважати соціологію соціалістичною чи соціал-демократичною дисципліною. Часто кажуть, що в соціології все залежить від поглядів і настроїв у суспільстві в цілому. Безумовно, річ у тім, що є мало професорів та студентів-соціологів, які дотримуються класичноліберальних поглядів порівняно з іншими науковими дисциплінами. Але насправді багато основних діячів розвитку соціології були великими мислителями класичного лібералізму.

Наприклад, Герберт Спенсер, дуже важливий діяч у розвитку соціології як дисципліни, також є одним із великих класичноліберальних мислителів. Вільям Грем Самнер, людина, яка винайшла концепцію фольклору, поки він був професором соціології в Єлі, був гострим прихильником laissez-faire та великим противником імперіалізму.

Класичноліберальний підхід до соціології сприймає людське суспільство, наголошуючи на людській діяльності, значущості власного вибору людей, а не через якусь автономну і ратифіковану структуру.

Але, мабуть, головною засадою класичного лібералізму, застосовного до соціології, є принцип спонтанного порядку: виникнення соціальних процесів, їх розвиток та зміни залежать не від чийогось задуму чи використання зовнішньої сили, а від процесу, розуміння якого ніхто не має.

Цей погляд дозволяє нам усвідомити цілу низку соціальних явищ, які в іншому випадку вкрай важко пояснити. Наприклад, у Сполучених Штатах з початку 1960-х до початку 1990-х років спостерігалося сильне зростання рівня злочинності на душу населення, а від початку 90-х спостерігається дуже стрімкий його спад, який триває досі. Зараз є багато людей, які стверджують, що це пов’язано з деяким зрушенням у державній політиці, діями уряду чи управлінь поліції. Такі люди, як Руді Джуліані, намагалися взяти на себе відповідальність за зменшення рівня злочинності. Але, дивлячись на це з точки зору класичного лібералізму, ми розуміємо, що це не так. Зростання злочинності до 1992 року та зниження опісля відбулося незалежно від того, якою була державна політика. Висновок, до якого потрібно дійти, полягає в тому, що ви маєте справу зі стихійним і доволі загадковим соціальним процесом, в якому державна політика насправді мала дуже малу роль.

Інша важлива засада класичноліберальної соціології – це постійне напруження у людському суспільстві між владою та добровільними суспільними відносинами. Це дає змогу зрозуміти весь спектр людських інститутів та масштабні закономірності соціальної взаємодії як такі, що виникають із коливального балансу між цими двома речами. Це також дає чудове розуміння, як розвивалися такі інститути, як сім’я, шлюб та дитинство.

Політична теорія

У політичній теорії є багато важливих фігур, які, як правило, є важливими фігурантами генеалогії чи історії класичного лібералізму. У XVII столітті – це Джон Локк. У XVIII-му – Адам Сміт, Монтеск’є та Джеремі Бентам. У XIX столітті – такі представники, як Джон Стюарт Міл, а в XX столітті – Фрідріх Гаєк.

Є кілька ключових класичноліберальних поглядів, спільних для усіх цих мислителів. Перший полягає в тому, що метою політики є добробут людини. Метою політичних домовленостей, метою форм правління, метою політики як процесу є максимальне благополуччя людини та мінімізація того, що шкодить добробуту людини. Це означає зведення до мінімуму конфліктів та насильства як засобу врегулювання розбіжностей або досягнення статусу чи багатства.

Друга засада – ідея індивідуалізму. Людське суспільство отримує свою мотивацію та функціонує, базуючись на свободі вибору. Стосовно уряду головним ліберальним поглядом є те, що уряди, по суті, здійснюють лише делеговані повноваження. Вони мають лише ті повноваження, які їм тимчасово передані особами, з яких складається суспільство. Правителі, президенти та царі не володіють якоюсь особливою владою, тим більше владою, що походить від Бога або іншої вищої сили. Вони мають лише повноваження, які їм дають люди, над якими вони врядують. І, звичайно, наслідком цього є можливість позбавити їх влади в будь-який момент.

Третя важлива засада полягає в тому, що роль влади в суспільстві повинна бути дуже суворо обмежена і захищена. Класичні ліберальні мислителі завжди усвідомлювали: необмежена політична влада може нести величезну небезпеку для людей та суспільства.

Класичним прикладом цього є теза політолога Р. Дж. Руммеля про те, що протягом ХХ століття у вас було вдвічі більше шансів бути вбитим вашим власним урядом, ніж чужим.

Коли ви складаєте всіх людей, які загинули у війнах, а потім складаєте всіх людей, які були вбиті власною владою, у другій категорії їх більш ніж удвічі більше. Так, якби ви були росіянином, наприклад, для вас була б удвічі більша імовірність бути вбитим Сталіним, ніж Гітлером та його агентами. І такий принцип показує, наскільки небезпечна політична влада.

Я сподіваюся, вам вдасться зібрати докупи розуміння засад лібералізму як інтелектуальної дисципліни, фундаментальних уявлень класичного лібералізму, способу мислення про людське життя, суспільство та світ, ви зможете підійти до предмета в такий спосіб, який пояснить, що таке свобода і чому вона має значення.

Переклад: Наталя Дрозд

Ця стаття Леонарда Ріда початково з’явилась у журналі «Freeman» у січні 1956 року. Автор написав її задовго до винайдення лібертаріанцем Девідом Ноланом його діаграми чи створення популярного нині політичного компасу. А проте роздуми Ріда про те, чи варто лібертаріанцям користуватись термінами «лівий» і «правий», досі становлять неабиякий інтерес.

«Та ви ані лівий, ані правий!» — це спостереження, що я почув після своєї промови, продемонструвало рідкісну проникливість. Рідкісну, оскільки я не часто таке чув. Проникливість, бо це було влучно.

Більшість із нас, здається, завжди прагне до спрощення слів — зручних узагальнень — бо вони часто допомагають у спілкуванні. Вони займають місце довгих, складених визначень. Однак слід бути обережними, щоб ці коротуни не робили семантичних трюків і не шкодили тим, хто їх використовує. Боюсь, що подібне трапляється з такими термінами, як «лівий» і «правий», коли їх використовують лібертаріанці, які, як я сподіваюся продемонструвати, не є ані лівими, ані правими в загальноприйнятому сенсі.

Терміни «лівий» і «правий» так чи інакше описують авторитарні позиції. Свобода ж не співвідноситься з авторитаризмом горизонтально. Співвідношення між лібертаріанством та авторитаризмом є суто вертикальним; вище бруду людського поневолення. Але почнімо спочатку.

Був час, коли ці поняття були доречними, а не неточними позначеннями ідеологічних розбіжностей. «Перші ліві були групою новообраних представників Національних установчих зборів на початку Французької революції 1789 року. Їх назвали «лівими» лише тому, що ті сиділи ліворуч на засіданнях.

Законодавці ж, які сиділи праворуч, називались «Партією правих», або «правими». Праві, або «реакціонери», виступали за високоцентралізований національний уряд, спеціальні закони та привілеї для профспілок та різних інших груп та класів, урядові економічні монополії та збереження державного контролю над цінами, виробництвом та розподілом.» (Див. Dean Russel, The First Leftist, Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Economic Education, 1951, p. 3).

Зустріч вночі 4 серпня 1789 року, Шарль Моне

Ліві за всіма практичними цілями були ідеологічно подібними до тих, хто зараз називає себе «лібертаріанцями». Праві ж були ідеологічно протилежними: етатистами, інтервенціоністами — словом, авторитаристами. У Франції протягом 1789–90 рр. ці терміни були семантично зручними та мали високий ступінь точності.

Але термін «ліві» незабаром був експропрійований авторитарними якобінцями і набув протилежного значення. Під «лівими» стали матись на увазі егалітаристи, а слово почало асоціюватися з марксизмом: комунізмом, соціалізмом, фабіанством.

Що ж тоді стосовно «правих»? Де їхнє місце в цьому семантичному перевороті «лівих»? Персонал московського апарату подбав про це за нас, і, звісно ж, на власну користь: все, що не було комуністичним чи соціалістичним, вони оголосили «фашистським». Це означає, що будь-яка ідеологія, яка не є комуністичною (лівою), стала широко сприйматись фашистською (правою). Погляньмо на визначення останнього в тлумачному словнику Вебстера:

«Будь-яка програма встановлення централізованого авторитарного режиму із вкрай націоналістичною політикою, що регламентує промисловість, торгівлю та фінанси з введенням жорсткої цензури та насильницьким придушенням опозиції».

У чому, власне, різниця між комунізмом і фашизмом? І те й інше — це форми етатизму, авторитаризму. Єдина відмінність сталінського комунізму від фашизму Муссоліні — незначна частина організаційної структури. Але один — «лівий», а другий — «правий»! Яке ж місце лібертаріанця у світі московського словотвору? Лібертаріанець насправді протилежний комуністу. Тим не менш, якщо лібертаріанець використовує терміни «лівий» і «правий», він потрапляє в семантичну пастку і змушений бути «правим» (фашистом) через те, що він не «лівий» (комуніст). Це семантичне кладовище для лібертаріанців, формулювання, яке виключає їхнє існування. Поки Москва продовжуватиме в тому ж дусі, у лібертаріанців будуть усі причини уникати обох понять.

Левіафан, Абрахам БоссОдним з важливих недоліків використання лібертаріанцем цих двох термінів є широка можливість застосування теорії «золотої середини». Протягом останніх двох тисяч років західна людина прийняла аристотелівську теорію про те, що розумна позиція знаходиться між двома крайнощами, вона відома сьогодні в політичній царині як «центризм». Однак, якщо лібертаріанці використовують терміни «лівий» і «правий», вони неодмінно оголошують себе крайніми правими через те, що вони надзвичайно віддалені у своїх поглядах від комуністів. Але термін «правий» було успішно ототожнено з фашизмом. Тому все більше людей вважають, що розумно знаходитись десь між комунізмом і фашизмом.

Теорія «золотої середини» не може належним чином застосовуватися без розбору. Наприклад, вона є достатньо обґрунтованою, якщо обирати між відсутністю їжі взагалі з одного боку та обжерливістю — з іншого. Але все інакше, якщо обирати між відсутністю крадіжки та крадіжкою 1000 доларів. Золота середина підказала б вкрасти 500 доларів. Таким чином, золота середина губить свою обґрунтованість, коли застосовується до комунізму та фашизму (дві назви одного й того ж), так само як у випадку з двома сумами у крадіжці. Лібертаріанець не може мати нічого спільного з «лівою» чи «правою» ідеологією, бо для нього прикра будь-яка форма авторитаризму — використання державою сили для контролю над творчим життям людини. Для нього комунізм, фашизм, нацизм, фабіанство, держава загального добробуту — весь егалітаризм — підпадають під опис, який Платон цинічно дав століттями до того, як будь-яка з цих систем примусу з’явилась:

«Найбільший принцип всього — ніхто, будь то чоловік чи жінка, не повинен бути без лідера. Також ніхто не має привчати себе робити взагалі щось за власною ініціативою; ні в завзяттях, ні навіть у грі. І на війні, і в умовах миру — слід дивитись на свого вождя і вірно йти за ним. І навіть у найдрібніших справах треба бути під керівництвом. Наприклад, не можна вставати, або рухатися, або митися чи їсти… якщо не сказано цього зробити…. Одним словом, люди повинні навчити свою душу ніколи й не мріяти діяти самостійно, стати абсолютно нездатними на це».

Піднесення над деградацією

Лібертаріанці відкидають цей принцип, і при цьому не знаходяться праворуч чи ліворуч від авторитаристів. Вони, як людський дух, який вони прагнуть звільнити, піднімуться — вище над цією деградацією. Їхнє положення, якщо використовувати напрямки, зверху — в тому сенсі, що й пара над сміттєвою купою підіймається в чисте небо. Якщо вже застосовувати ідею крайності до лібертаріанства, нехай вона базується на тому, наскільки надзвичайно далеко воно віддалилось від авторитарних переконань.

У світлі цієї концепції підйому та звільнення — а саме вона становить суть лібертаріанства — теорія «золотої середини» абсолютно непридатна. Бо не може бути місця на півдорозі між нулем і нескінченністю. Абсурдно припускати протилежне.

Який же спрощений термін мають використовувати лібертаріанці, щоб відмежувати себе від московського бренду «лівих» та «правих»? Я ще не винайшов такого, тому поки що задовольняюсь тим, що називаю себе лібертаріанцем, і я готовий пояснити це визначення будь-кому, хто шукає сенсу, а не ярликів.

Автор: Роман Лішнянський

Щоб уповні зрозуміти причини й передумови Голодомору, потрібно розглянути економічне й соціальне тло трагедії, що формувалося протягом двох десятиліть. А на його погіршення вплинуло багато чинників – від Першої світової війни до безвідповідальної політики більшовиків. Про ці чинники і розповідаємо далі.

Економіка до 1914 року

Станом на 1913 рік Російська імперія була державою, що переживала економічний бум в аграрній і промисловій сферах. Вона стала найбільшим світовим експортером зернових, а промисловий потенціал збільшувався з кінця XIX століття. Це стало можливим завдяки ринковим реформам початку XX століття, закордонним інвестиціям у вугільну та нафтову індустрії, форсованому залученню західних технологій великими виробництвами та завдяки розвитку внутрішнього фінансового сектору за рахунок капіталу закордонних інвесторів і вітчизняних магнатів.

Попри швидкий розвиток різних галузей економіки, Російська імперія залишалася здебільшого сировинною країною, адже займала високі позиції у світовій торгівлі та виробництві лише за тими товарними позиціями, що передбачали видобуток сировини або легку промислову обробку. У передвоєнні часи країна була на другому місці у світі за видобутком нафти, четвертому – за обсягами машинобудування і п’ятому – за обсягами видобутого вугілля, залізної руди та виплавки сталі. Проте ці обсяги були обумовлені великою кількістю робітників, зайнятою в цих галузях. А у розрізі виробництва промислових товарів на душу населення Росія відставала від розвинутих країн у 5-10 разів.

У Першу світову війну Російська імперія вступила як аграрна країна, що мала великий потенціал та розвивалася швидше багатьох своїх конкурентів, але через запізнілі реформи не змогла перейти на якісно нову стадію індустріального суспільства.

Перша світова війна

Війна виснажила економіку імперії не стільки з ресурсної точки зору, скільки забравши велику кількість працездатного населення. Всього за 1914–1917 роки мобілізували понад 15,8 млн чоловіків. Це призвело до зменшення ВВП на підконтрольній Російській імперії території вже на 2% за підсумками 1914 року, хоча середньозважені темпи росту в довоєнні часи були близько 4%.

Проте у перші роки війни імперія все ж змогла пристосуватися до нових умов і збільшила свій воєнний потенціал та зберегла народне господарство.

Зміна ВВП Радянської міжвоєнної території, 1913-1928 рр.

Помірний за воєнними мірками спад економіки має кілька причин. Основна з них – це те, що царська влада інвестувала в сільське господарство, виділяючи гроші сім’ям, у яких чоловіки пішли на фронт. Обсяг таких інвестицій зріс з 270 млн рублів у 1914 році до майже 3 млрд рублів у 1917 році. Ці гроші йшли на купівлю зерна, що підтримувало внутрішній попит, або на придбання знарядь праці, завдяки чому в 1915 році навіть відбулося зростання економіки.

Іншим важливим фактором була зміна споживчого кошика середнього домогосподарства – менше грошей стали витрачати на спиртні напої.

Ця сума складала лише близько 1,25 млрд рублів щороку під час війни, адже головні споживачі горілки та інших спиртних напоїв були на фронті. Всього за часи активної участі Російської імперії у війні населення отримало від держави або зекономило понад 8 млрд рублів. При цьому загальний розмір економіки у 1913 році складав 18,7 млрд рублів.

Спад починається в 1916, коли виснажена війною економіка повністю перейшла на військові рейки та витратила всі свої раніше накопичені запаси, а також після цілковитої поразки на європейському фронті.

Військовополонені російської армії у Галичині

У тому ж році страйки набули найбільшого масштабу за воєнний час – за різними оцінками бастували від 1,17 до 1,56 млн робітників. Це підривало і військову машину імперії, і її продовольче виробництво, що своєю чергою радикалізувало звичайних людей та впевнювало військових у хибності обраного курсу. Фінансова система країни також занепала. Вона не могла спонсорувати керівництво країни і надавати кредити простим підданим.

Новій владі дісталися знеживлена економіка, проблеми на фронті, і люди, що прагнули швидких змін. Проте керівництво країни не могло закінчити війну, нормалізувати життя та повернути робітників до сімей ще понад пів року.

Громадянська війна

За підсумками майже трьох з половиною років війни економіка імперії впала на 21,8%. Але це був лише початок. Реальний занепад почався з листопада 1917 року, коли до влади в Петрограді прийшли більшовики і країну поглинула тотальна війна.

Продрозверстка

Більшовики всюди, куди приходили, починали продрозверстку. Насправді вона була оголошена ще наприкінці 1916 року, але непосильних для людей розмірів набула лише після проголошення у травні 1918 року «продовольчої диктатури». Промисловість, що не займалася виробництвом гвинтівок або іншого військового спорядження, мусила перепрофільовуватися на військовий лад. Це означало поглиблення і без того значної кризи економіки вже колишньої Російської імперії.

Оскільки були втрачені величезні продовольчі бази, в першу чергу Україна, то сторони конфлікту ще більше грабували населення, щоб виграти у затяжній війні.

Встановлювалися норми подушного споживання домогосподарствами різних зернових культур та інших продовольчих товарів протягом року: 12 пудів зерна, 1 пуд крупи, 18 пудів на коня, 9 пудів на корову (1 пуд = 16,4 кілограма). Після 1919 року ці норми стали ще більш жорсткими. Весь врожай, що перебільшував норми, конфісковували на користь держави з оплатою фіксованої ціни за нього. Проте у 1919 році було оплачено тільки близько половини конфіскованого продукту, іноді – іншими товарами, а у 1920 році – лише 20%.

Така нищівна економічна політика спричинила стрімке падіння ВВП – за підсумками 1918 року економіка майбутнього Радянського Союзу в тих же територіях становила лише 50,2% від показника 1913 року.

Увесь золотий запас, який залишався від царської влади і зберігався на заході країни – 1101 млн рублів – дістався більшовикам, і міг би піти їм на користь, проте половину з нього довелося виплатити в рамках контрибуцій Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Литві, Латвії, Естонії та Польщі. Також 409 млн рублів золотом знаходилося в розпорядженні Колчака, але після його поразки в 1920 році його відправили з Іркутська до європейської частини Росії.

До 1 вересня 1921 року золотий запас більшовиків зменшився до 73 млн через вливання в армію, потяги, промисловість, сільське господарство та геополітичні авантюри як-от підтримку Мустафи Кемаля Ататюрка у війні за незалежність Туреччини.

Під час громадянської війни майже припинилася зовнішня торгівля Росії з іншими державами, особливо зі сторони більшовиків, адже найбільші тогочасні економіки світу були країнами-членами Антанти, яка активно підтримувала білих економічно і військово.

Всі ці фактори призвели до повної руйнації народного господарства, особливо в сільськогосподарському сегменті. У 1921 році ВВП міжвоєнних територій Радянського союзу, велика частина з яких навіть не контролювалася більшовиками, впав до історичного мінімуму, якого не було досягнуто навіть за часів Другої світової війни – 38,2% від рівня 1913 року.

Така руйнація та антигуманна політика більшовицької влади спричиняла повстання, з якими боролися навіть за допомогою хімічної зброї. Та апогеєм тривалої війни став голод 1921–1922 років, який зачепив понад 40 млн осіб та забрав життя до 5 млн.

Голодні діти, Бердянськ, 1922

Підсумки 7 років тотальної народної війни прості, проте разючі: втрачено 13 мільйонів людей та 62% ВВП. Країна пережила найбільший голод за всю її історію, були зруйновані сільське господарство та майже вся промисловість, окрім тих галузей, що виконували воєнні замовлення.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. «Россия на рубеже XIX-XX вв.»
  3. Дмитро Ніткін «Заметки по книге С.Г.Кара-Мурзы “Советская цивилизация”»
  4. Т. Атаев «Ротшильды – на Абшероне»
  5. «Экономическое развитие России в начале XX века»
  6. Михайло Давидов «1917: экономика русской революции»
  7. І.М. Пушкарьова «Изучая «рабочую историю» периода Первой мировой войны» 
  8. Мосякин, А.Г. «Судьба золота в Российской империи в срезе истории. 1880—1922. — Историческое расследование»
  9. Васильєв М.В., «Учет и реквизиции продовольствия в Псковской губернии 1917 – 1920 гг.