Чому у Сінгапуру вийшло?

Сінгапур – місто-держава, розмір якої не перевищує площі столиці України, Києва. Станом на 2024 рік, Сінгапур очолює рейтинг економічної свободи, входить до п’ятірки передових сходинок серед країн з найменшим рівнем корупції, а також протягом останніх двох десятиліть є лідером за легкістю ведення бізнесу. Країну називають однією з чотирьох «азійських тигрів» завдяки високим темпам економічного зростання. Однак ще близько 60 років тому країна вважалася абсолютно безперспективною, не мала власних великих природних ресурсів та виробництва, фактично перебувала в залежності від своїх сусідів, що не були зацікавлені в процвітанні Сінгапура та зміцненню його суверенітету. Отже, яким чином карликова держава стала однією з передових країн світу?

Лібералізація економіки

Після здобуття незалежності у 1965 році, Сінгапур був однією з найбідніших країн світу, якій навіть доводилось закуповувати питну воду. Держава не могла спрямовувати ресурси на допомогу власним громадянам. Третина населення мали симпатії до комуністичних ідей. В таких непростих умовах тодішній прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю розпочав впроваджувати цілу низку реформ.

Одним з дієвих методів для розв’язання економічних проблем стали лібералізація ринків та заохочення до підприємницької діяльності. Знищення перешкод для розвитку приватного сектора дозволила відкривати власний бізнес без мінімального необхідного капіталу та нарощувати багатство всередині країни.

Наразі країна славиться своєю податковою системою, що працює за територіальним принципом. Міжнародні доходи, що отримують місцеві корпорації, не підлягають оподаткуванню. Податок на приріст капіталу від продажу активів тут теж відсутній. Резиденти та нерезиденти Сінгапуру оподатковуються у ситуаціях, виключно коли їхній дохід походить з території країни або переводиться на рахунки сінгапурських банків. Податкове навантаження в Сінгапурі становить лише 13,4% від загального внутрішнього доходу. Крім цього, оподаткуванню не підлягають операції з продажу житлової нерухомості, цінних паперів та фінансових послуг. Зазначені умови зробили Сінгапур фінансовим центром Азії. Такі умови не лише залучили іноземні корпорації, але й підтримали місцевих виробників, що мали можливість зростати в умовах мінімальної податкової звітності.

Антикорупційна політика

Іншим об’єктом реформ в країні для уряду Лі Куан Ю стало питання корупції. Високий рівень корупції лякав потенційних інвесторів, а важливі зміни в економіці просто не були б дієвими без розв’язання цієї проблеми.

Значним проривом стало прийняття Акту про попередження корупції (Pact of Corruption Act), який конкретизував роботу Бюро з розслідування корупції (Corrupt Practices Investigation Bureau). Завдяки цьому Акту були чітко визначені всі види корупції, включно з хабарництвом у формі подарунків. Крім того, Акт надав Бюро розширені повноваження для розслідування, арешт рахунків міг здійснюватися за рішенням слідчого, а податкові інспектори були зобов’язані надавати всю інформацію про підслідного. Тюремні строки та штрафи суттєво були також суттєво збільшені. Завдяки акту в Сінгапурі діє «презумпція корумпованості», чиновник який звинувачується в незаконному збагачені визнається винним, якщо не може довести протилежного.

Для забезпечення незалежності CPIB директор Бюро підзвітний прем’єр-міністру, а в разі блокування розслідувань може звернутися до президента, що підтримує систему стримувань і противаг. Всі випадки корупції проходять узгодження з Генеральною прокуратурою.

Окрім антикорупційного законодавства, Сінгапур вдало упереджує корупцію завдяки гідної оплати праці держслужбовцям. В країні заробітна плата чиновника є відповідною до успішних галузей економіки, співвідносною до платні менеджерів приватного сектору, що також приваблює займатися державною політикою професіоналів з високими етичними стандартами.

Меритократичні принципи

Сінгапурський уряд приділяє особливу увагу якості державного управління. Державний апарат функціонує за принципами меритократії – системі, в якій просування по службі базується виключно на особистих заслугах, здібностях і професійних якостях. Лі Куан Ю вважав, що успіх країни залежить від її людського капіталу, тож ключові позиції в уряді та компаніях отримували ті, хто демонстрував видатні результати та відданість своїй роботі.

Відбір майбутніх державних службовців починається ще зі шкільних років, коли виявляють здібних учнів, яких надалі підтримують на шляху до університету та надають можливості для навчання за кордоном. Кожен працівник, що досягає успіхів, отримує належне визнання і шанс на відповідне просування по службі. Система кадрових призначень в Сінгапурі орієнтована на прозорість і справедливість, адже кар’єрний ріст ґрунтується на заслугах та талантах, а не на зв’язках. Меритократія Сінгапуру є не лише якісною системою підбору кадрів, а й запорукою довіри громадян до державних інституцій.

За даними Human Capital Index 2020 року від Світового Банку, Сінгапур очолює рейтинг зі 173 країн. Це означає, що країна успішно інвестує в здоров’я, освіту та можливості для своїх громадян.

Чому може навчитися Україна?

На сьогодні Сінгапур є прикладом успішної трансформації для усіх країн світу. Попри відмінність України з мікродержавою за масштабом, географією та історичними умовами – універсальні уроки, отримані з сінгапурського досвіду, можуть стати основою для значних змін.

На сьогодні наша держава стикається з серйозними викликами, які стримують її добробут. Від російського вторгнення до податкового пекла, що робить ведення бізнесу надзвичайно важким. Україна не приваблює до себе системних іноземних інвестицій. Згідно Tax Hell Index 2023, що враховує рівень оподаткування та якість урядового менеджменту, Україна входить до четвірки країн антирейтингу. Крім цього, нові корупційні скандали, особливо у сфері оборонних закупівель, підривають нашу довіру до державних інститутів.

Подальший розвиток нашої країни цілковито залежить від якості державного управління. Подібно до Сінгапуру, Україна на початку своєї незалежності не мала великих перспектив. Однак необхідні реформи та прагматизм, втілені в прикладі Сінгапуру, доводять, що економічний розвиток можливий навіть у складних умовах.

Автор: Володимир Коверя

Денарій та долар: регулювання цін тоді і зараз

Оригінал за посиланням
Автор: Джордж Вайгель

Після боротьби з COVID-19, головною економічною проблемою американської громадськості стало зростання цін. Намагаючись завоювати прихильність виборців, віцепрезидентка Камала Гарріс нещодавно (прим. пер. — стаття опублікована 19 вересня 2024 року) заявила про підтримку контролю над цінами, зростання яких вона пов’язує з проблемами в ланцюгах постачання і з жадібністю корпорацій.

Сьогодні часто здається, що наша країна знає лише кілька банальностей про ринки, які сягають не далі середини 1930-х, а може, й 1920-х років. Інфляція та знецінення валюти, однак, сягають набагато глибших часів. Ба більше, вони часто супроводжуються спробами виправити їх за допомогою регулювання цін, що особливо характерно для імперій.

Минулого року з’явився своєрідний мем, коли жінки з подивом дізнавалися, як часто їхні чоловіки думали про Римську імперію упродовж тижня. Чоловіки можуть навіть згадати Колізей, акведуки, або завоювання Цезарем Галлії, пояснюючи, що саме вони уявляли, коли думали про Рим. Якщо ми хочемо дізнатися про знецінення валюти та регулювання цін, я вважаю, що нам слід звернутися до кризи ІІІ століття.

Криза ІІІ століття — це приблизно 50-річний період у Римській імперії, який тривав з 235 по 284 рік нашої ери. Серед багатьох проблем, з якими зіткнувся Рим у цей період, була і девальвація валюти, зумовлена зменшенням кількості срібла в римському денарії.

Римляни витрачали більше, ніж могли собі дозволити, як це часто буває з імперіями. Війни проти готів, алеманів і Сасанідів різко збільшили військові витрати. Громадські роботи та соціальна допомога також зростали. Під час Völkerwanderung, або Великого переселення народів, Рим заполонили германські племена, які оселилися в його межах, що також вплинуло на витрати імперії. Приблизно за 200 років римський денарій перейшов від карбування з 95-98% срібла до 2-5%. Вміст срібла, який визначав цінність денарію, скоротили більш ніж на 90%.

Долар, безперечно, не є монетою і вже давно не підкріплюється жодним матеріальним активом. Це фіатна валюта. Девальвація нашої валюти відбувається не через зменшення кількості срібла чи золота в процесі карбування, а внаслідок надмірного друку більшої кількості доларів. За трохи більше ніж 100 років з моменту заснування Федерального резерву в 1913 році, долар США знецінився на 97%. Наприклад, у 1913 році фунт хліба в середньому коштував 5 центів, тоді як сьогодні фунт хліба в середньому коштує близько 2,05 долара.

І в Римі, і в сучасному світі, регулювання цін або використовували, або пропонували як розв’язання проблеми зростання цін. Звичайно, в будь-якому разі, так званим «винуватцем» зростання цін називали не політику імператорів чи Федерального резерву, а жадібність торговців.

На початку IV століття нашої ери імператор Діоклетіан прийняв Edictum de pretiis rerum venalium (Едикт про ціни на товари, що продаються) — великий указ, який встановлював максимальні ціни на понад 1200 товарів. Цей ціновий контроль поширювався на харчові продукти, одяг, текстиль, дорогоцінні метали та навіть рабів. За порушення указу передбачалися покарання аж до страти. Проте контроль цін не спрацював, а натомість створив дефіцит, чорні ринки та ще більше підвищення цін.

Хоча віцепрезидентка Гарріс зараз применшує значення своїх коментарів щодо боротьби з «завищенням цін», її погляди спочатку були схожі на погляди Діоклетіана, за винятком, звісно, таких суворих покарань, як смертна кара. Початкові тези Гарріс щодо регулювання цін були досить однозначними.

«Тож, повірте мені, як президентка, я буду переслідувати поганих суб’єктів. І я працюватиму над прийняттям першої в історії федеральної заборони на завищення цін на продукти харчування. Мій план включатиме нові покарання для опортуністичних компаній, які користуються кризою та порушують правила», — сказала Гарріс. Подібно до Діоклетіана та інших, хто запроваджував регулювання цін, правда про ослаблення валюти не обговорюється, не визнається і жодним чином не страждає від цього. Натомість це новоявлена «жадібність» торговців, корпорацій чи будь-кого, кого можна оголосити «поганими суб’єктами».

Коли уряд, сучасний чи стародавній, намагається розв’язати проблему високих цін, встановлюючи контроль над цінами, це неминуче призведе лише до ще більших економічних труднощів. Належною поведінкою було б звернути увагу на факт знецінення національної валюти та причини, які змусили уряд знецінити валюту. На жаль, ні римські імператори, ні кейнсіанські економісти, ні опортуністичні політики не схильні бачити проблему настільки чітко.

Переклад: Лілія Іваницька

0:00 / 0:00
Чи можна знайти секрет сучасного процвітання 
у минулому Амстердама?

Авторка: Челсі Фоллет

Посилання на оригінал

Міста створили сучасний світ. Моя нова книга «Центри прогресу: 40 міст, що змінили світ» запрошує читача на екскурсію найважливішими місцями позитивних змін у науці, мистецтві тощо. Звичайно, не всі міста стають великими інноваційними центрами. Чого ми можемо навчитися у тих, що стали? Хоча в книзі представлені різні міста з усього світу, можна виокремити кілька важливих речей. Центри прогресу, як правило, є густонаселеними (отже, містами). Вони, як правило, досягають свого творчого піку в періоди відносного миру і, що особливо важливо, відносної свободи чи відкритості. Мабуть, жодне місто не ілюструє цей останній наріжний камінь прогресу — відкритість — краще, ніж Амстердам часів Золотого віку Нідерландів — періоду між заснуванням Нідерландської республіки у 1581 році та французьким військовим вторгненням у 1672 році.

Не буде великим перебільшенням сказати, що сучасне процвітання народилося на ринках Амстердама, виплекане цим духом відкритості. Будь-який довгостроковий графік рівня життя нагадує хокейну ключку, що залишається більш-менш стабільною протягом більшої частини історії, а потім стрімко зростає в останні кілька століть. За останні 200 років світова економіка зросла більш ніж у сто разів, а середня тривалість життя збільшилася більш ніж удвічі. Середній дохід за останні 100 років зріс удвічі більше, ніж за попередні 1800 років, і, можливо, третина всього багатства, коли-небудь створеного людством, з’явилася лише за останні два десятиліття. Цей вибух створення багатства назавжди змінив наш спосіб життя, і розуміння його походження може розкрити секрет майбутнього економічного зростання.

Це, схоже на хокейну ключку покращення умов життя, не відбулося в усіх частинах світу одночасно. Воно десь почалося, і цим «десь» був Амстердам. Місто було центральним у Золотому столітті Нідерландів, коли Нідерланди перетворилися з маленької, маловідомої країни на березі Північного моря, на одну з найбагатших і найвпливовіших країн світу. Амстердам називають «столицею Золотого віку», оскільки піднесення Нідерландів було зумовлене швидким і безперервним економічним зростанням, зосередженим в Амстердамі.

Економічна історикиня Дейдра МакКлоскі стверджує, що Велике збагачення було спричинене зміною ідейного клімату, «різким ідеологічним поворотом, що походить з Голландії». У 17 столітті в Голландській республіці відбулися фундаментальні зміни в мисленні людей. Це був світанок лібералізму (в первісному розумінні), суспільної відкритості та відносної поваги до особистої та економічної свободи.

Що це означало на практиці? Амстердам став раннім центром глобалізації, демонструючи відкритість до іноземних ідей, людей і товарів. Голландці відкрили глобальну торговельну мережу з Далеким Сходом і завоювали ще більшу частку світової торгівлі, звільнивши амстердамців для участі в міжнародній комерції. Місто також було напрочуд толерантним щодо релігійних та інтелектуальних свобод. Тут знаходили безпечний притулок як суперечливі філософи, так і релігійні біженці. Амстердам слугував штаб-квартирою першої у світі багатонаціональної корпорації — Голландської Ост-Індійської компанії, заснованої у 1602 році. Амстердам може похвалитися першою сучасною фондовою біржею, яка безперервно торгує з початку 17-го століття і яку прийнято вважати найстарішим ринком цінних паперів у світі. У міру того, як торгівля та фінансові інновації збагачували місто, Амстердам також став світовим лідером у науці та мистецтві.

Своєю винахідливістю Амстердам, принаймні частково, завдячує історичній толерантності та відкритості. Під час релігійних війн у Європі Амстердам став притулком для протестантів різних віросповідань. Звичайно, толерантність міста не відповідала сучасним стандартам. Публічні прояви католицизму були незаконними, а католицькі храми повинні були відповідати певним критеріям і залишатися прихованими від очей громадськості. Але в епоху, коли реакція релігійної нетерпимості могла бути смертельною, і навіть різні протестантські конфесії часто запекло протистояли одна одній, Амстердам практикував відносно відкритий підхід. Амстердамці все приймали і приймали кваліфікованих іноземців різних віросповідань, у той час, коли багато інших європейських країн ставали все більш замкненими і релігійно нетерпимими.

До 1600 року третина мешканців Амстердама була іноземного походження. Ця відкритість до іммігрантів різного віросповідання та походження, допомогла Амстердаму подвоїти своє населення до 50 000 осіб між 1570 та 1600 роками. Амстердам також був центром голландської єврейської громади. Повстання проти Іспанської імперії, що призвело до заснування Нідерландської республіки і розпочало золотий вік країни, також спричинило приплив іберійських євреїв, які прагнули більшої релігійної свободи. Незабаром Амстердам прийняв єврейських біженців з Тридцятилітньої війни (1618-1648) та козацько-польської війни (1648-1657). До сьогодні одним із прізвиськ міста є Мокум, що з їдишу означає «безпечний притулок». Толерантність Амстердама допомогла місту зростати. До 1660-х років, наприкінці Золотого віку Нідерландів, населення Амстердама зросло до 200 000, що зробило місто ще більш продуктивним і творчим.

У 1602 році різні конкуруючі голландські торгові компанії об’єднали зусилля, щоб сформувати першу в світі багатонаціональну корпорацію зі штаб-квартирою в Амстердамі. Голландська Ост-Індійська компанія сприяла торгівлі з Індією Великих Моголів під час ранньої індустріалізації останньої. Компанія імпортувала текстиль і шовк, забезпечувала морські перевезення та диверсифікувала інші види комерційної діяльності. За свою складність її називають прото-конгломератом. Голландську Ост-Індійську компанію також називають прототипом, або попередником сучасної корпорації. Ця мегакорпорація була одночасно і трансконтинентальним роботодавцем, і першопрохідцем прямих іноземних інвестицій. Утворення компанії було, мабуть, ключовим епізодом на зорі сучасного капіталізму. Слід зазначити, що компанія, як не дивно, також була пов’язана з голландською работоргівлею та колоніальним експансіонізмом. На той час рабство все ще було поширеним явищем у багатьох суспільствах, і голландські колоністи не були винятком.

Хоча в цьому, на жаль, не було нічого нового, безпрецедентним було те, що амстердамці також торгували акціями, тобто створили першу сучасну фондову біржу. Голландська Ост-Індійська компанія заснувала Амстердамську фондову біржу в 1602 році і стала не лише першою сучасною корпорацією, але й першою корпорацією у світі, акції якої були зареєстровані на фондовій біржі.

Торгівля на далекі відстані кораблями була ризикованою справою, а товари, що прямували з Азії до Європи, могли втрачатися під час корабельних аварій або викрадатися піратами. Фондова біржа дозволила компанії розподілити ризики (а також дивіденди) міжнародної торгівлі між широким колом інвесторів. Коли плавання закінчувалося корабельною аварією, жоден суб’єкт (компанія чи інвестор) не мусив нести повну вартість збитків. Коли експедиція була успішною, багато інвесторів отримувало вигоду. Незабаром акціонери отримали можливість передавати свої акції третім особам, і до середини 17-го століття процвітання фондової біржі надихнуло створення «торгових клубів» навколо Амстердама. Ці клуби збиралися в кав’ярнях і трактирах по всьому місту, де обговорювали транзакції, і сприяли зростанню спільноти трейдерів. Однак, на жаль, Нідерланди також стали батьківщиною першої великої спекулятивної фінансової бульбашки.

Амстердам дедалі більше процвітав завдяки своїй ролі фінансового центру та ключового гравця в міжнародній торгівлі. Коли Нідерландська Республіка стала однією з найбагатших країн світу, голландці вкладали кошти в науку і мистецтво. У цю епоху голландці винайшли мікробіологію, відкрили супутник Сатурна Титан і створили маятниковий годинник. Золотий вік Нідерландів також дав життя деяким з найулюбленіших художників, таких як Рембрандт, який працював в Амстердамі, і Вермеєр, який жив у Делфті, але отримував мистецьке фінансування від підприємців з Амстердама, зокрема від торговця шовком Хендріка Сорга.

Відома толерантність Амстердама приваблювала передових мислителів, таких як французький філософ Рене Декарт і англійський «батько лібералізму» Джон Лок, які знаходили тут притулок на деякий час. Атмосфера міста також давала корінним жителям, таким як філософ БарУх Спіноза, інтелектуальну свободу для дослідження своїх ідей. Амстердам був готовий друкувати багато контроверсійних книг, які інші європейські міста не друкували, що заохочувало різних інтелектуалів з-за кордону, наприклад Томаса Гоббса, домовлятися про друк їхніх книг у голландському місті. Те, що місто толерувало погляди таких далеких один від одного мислителів, як Лока, прихильника класичного республіканізму, і Гоббса, прихильника абсолютної монархії, демонструє ступінь відданості Амстердама свободі слова та відкритим дебатам.

Приймаючи різні народи та ідеї, маленьке рибальське містечко перетворилося на процвітаючу світову столицю філософії, науки та мистецтва. Широкомасштабна торгівля, нові корпоративні структури, інновації у фінансовій сфері та прийняття інтелектуальних і релігійних біженців — все це допомогло Амстердаму досягти успіху. З огляду на безліч новаторських досягнень і відкритість, що лежала в основі цих досягнень, Амстердам 17-го століття може багато чому навчити нас про те, як сприяти прогресу в сучасному світі. Щоб дізнатися більше про найбільш інноваційні міста в історії, я закликаю вас прочитати книгу «Центри прогресу», а також послухати мою нещодавню розлогу розмову з Полом Міні про книгу «Біржа свободи».

Переклад: Максим Чабаненко

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?»  та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Вплив лібералізму на історію

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років. 

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Середньовічна свобода та її еволюція

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг  відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім   слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії.  Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави.  Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах  до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом.  На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним».  Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

 

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак

 

Автор: Річард Гундерман
професор радіології, педіатрії, медичної освіти, філософії, вільних мистецтв, філантропії та медичних гуманітарних наук і медичних досліджень в університеті Індіани. Доктор філософії, PhD (Комітет соціальної думки) з відзнакою Чиказького університету

Посилання на оригінал

«Бекон, Лок та Ньютон — я стверджую, що це без всяких суперечень найвеличніші чоловіки, які коли-небудь жили на білому світі»

— Томас Джефферсон, 1789 рік.

Багато людей забувають, що Джон Лок був лікарем. А навіть багато з тих, котрі пам’ятають про це, думають, що його лікарська практика мало вплинула на нього як на філософа. Проте насправді є глибокі підстави думати, що на погляди Лока вплинула саме його лікарська свідомість. Турбота про пацієнтів зміцнила його повагу до людської індивідуальності в принципі, дала розуміння того, що навіть найавторитетнішу думку потрібно перевіряти (особливо думку державних службовців, які беруться вирішувати, що є кращим для людей, а що – ні) та закріпила у його голові глибоко емпіричний підхід до суті та обмежень людського пізнання. Цей підхід ґрунтується на увазі до реальних результатів, а не до теоретичних прогнозів. Твори Лока ґрунтуються на його медичній діяльності та містять глибоке розуміння медицини.

Завдяки своєму внеску, Лок є мабуть найвпливовішим лікарем в історії людства. Хоч його робота і не відображена в підручниках для медиків. Як великий мислитель епохи Просвітництва, Лок також є одним із засновників економічного та політичного лібералізму, світилом філософії емпіризму. Він вніс мабуть найбільший вклад у розвиток епістеміології та, ймовірно, був тим мислителем, який найбільше вплинув на погляди батьків-засновників Америки. Сучасні основи політичного дискурсу, серед яких і свобода, і природні прави, і представництво народу в органах влади, і право на непокору – все це детально було обдумано у його творах.

Життя Лока

Лок народився у Сомерсеті в Англії. Його батько був адвокатом-пуританином, тож Лок зростав у дуже нон-конформістській родині. Він навчався у Вестмінстерській школі Лондона, а потім – у Оксфордському університеті. Йому не сподобалася навчальна програма, тож більшу частину знань він отримував самостійно. У 20 років здобув ступені бакалавра та магістра, працюючи з хіміком Робертом Бойлем, який описав у свій час взаємозв’язок між тиском та об’ємом газів та з Робертом Гуком, який був одним з перших дослідників мікроорганізмів та ввів термін «клітина» для позначення найменшої одиниці живого.

Перебуваючи в Оксфорді, Лок познайомився і з майбутнім графом Шефтсбері. Лок захопився медициною та переїхав до цього старого чоловіка в Лондон, ставши членом його родини. Медичну освіту Лок отримав аж у 40 років та продовжив свої дослідження разом з Томасом Сіденхемом, «англійським Гіппократом», чий емпіричний підхід до медицини опирався на спостереження за пацієнтами та на веденні детальних записів. Пізніше Лок переконав Шефтсбері лягти на операцію щодо дренування абсцесу печінки – чим, ймовірно, врятував своєму наставнику життя.

У 1672 році Шефстбері призначили лордом-канцлером. Він отримав величезний вплив не лише на британську політику, а й на політичне мислення Лока. На жаль, політична кар’єра Шефтсбері незабаром зазнала краху, після чого Лок виїхав до Франції. Потім він знову повернувся до Англії, але всьому завадила розкрита у 1683-му році змова Рай Хаусу щодо вбивства короля Карла ІІ та його брата Джеймса. Хоч і немає доказів участі Лока, проте підозра на нього впала через членство у партії вігів, яка критично ставилася до ідеї абсолютної монархії, надаючи перевагу парламентаризму. Лок вирішив не ризикувати і знову втік з Англії, цього разу до Нідерландів, де жив більше 6 років.

Людське розуміння

Через рік після повернення у 1689-му році, Лок опублікував 4 великі філософські та політичні праці: «Есе про людське розуміння» у 2 частинах, «Лист про віротерпимість», а також перший та другий Трактати про урядування. Ці твори показують, що він ще задовго до Адама Сміта та Фрідріха Гаєка задумувався про «проблеми знання». Лок, на якого сильно вплинув Сіденхем, стверджує, що людський розум при народженні – це чиста дошка, на яку досвід дає відбитки усіх отриманих нами знань. Лок заперечує широко розповсюджену віру у так звані вроджені ідеї, наприклад про існування Бога, математичні істини та мораль. Він стверджує, що наше почуття ідентичності ґрунтується на безперервності досвіду. І перш за все – на тому, що здатність людини знати щось є обмеженою і це вимагає від нас остерігатися того, щоб відсутність розуміння чогось не призводила до помилкових дій.

Лок є перш за все противником ідеї інтелектуальної гордості, коли людина відкидає думку, що може знати не все, що інші люди мають багато чого, чому нам варто вчитися і що кожному потрібно ще багато вчитися. Як лікар, він ніколи не міг сказати, що бачив все, чи що пізнав найглибші таємниці медицини. Як і його вчитель, Сіденхем, Лок вважав, що людський організм, норма та патологія, настільки складні та багаті, що жоден лікар ніколи не зможе їх повністю усвідомити. Ми можемо здобувати нові знання, але перед нами завжди буде ще довгий шлях. Лок пише:

«Немає нічого більш примхливого, що перешкоджало б нашому розуму, ніж рослини й тварини… Майстерність премудрого та всемогутнього Бога у вражаючій побудові світу та кожної його частинки набагато перевищує можливості розуміння навіть найдопитливішої та найрозумнішої людини – ось вам і концепція великої неосвіченості розумних створінь», – Есе про людське розуміння, книга ІІІ, розділ VI.

Лок був скептиком у найкращому сенсі цього слова. Він вважав, що спостережувані явища завжди повинні переважати над теоретичними судженнями. Думки лікаря та його знання можуть стверджувати, що стан пацієнта завдяки певному лікуванню покращиться, але дивитися потрібно не на теорію, а на пацієнта. І якщо одна методика не спрацювала, то лікарі мусять бути готові розглянути інші. Найважливіші і, певним чином, найреальніші – це ті знання, які не з підручників чи наукових статей, а від конкретного пацієнта. І вся робота лікаря завжди має бути спрямована на найкраще врахування інтересів пацієнта.

Про терпіння

У «Листі про віротерпимість» Лок стверджує, що відкритість до розбіжностей у релігійних переконаннях є християнською чеснотою і що держава не повинна піклуватися про духовне життя своїх підданих, таким чином він висловлює принцип відділення церкви від держави. Обмеження людського інтелекту означають, що жодна особа чи держава не можуть стверджувати, що вони точно знають, у що вірити правильно, а у що – ні. Отже і права інших людей на своє віросповідання варто поважати. Проте терпимість Лока не поширювалася на атеїзм, який він висміював як заперечення самої основи морального та політичного життя.

Застереження Лока щодо терпіння до інших релігійних переконань мають своє відображення і у переконаннях про науку та медицину. Вважати свою методику єдиною вірною – означає підпадати впливу страшної гордині, чи-то з питань релігії, чи з медицини, чи з будь-яких інших, цим самим людина відрізає себе від можливості подальшого навчання. Інші обов’язково бачать речі під іншим кутом і їх точки зору дозволяють побачити те, що ми пропустили. Розум віруючої людини, як і розум лікаря чи вченого, повинен завжди бути готовим до усвідомлення чогось нового. Істини, швидше за все, знаходяться не в непорушних догмах, а в невпинному пошуку нових відповідей на нові запитання.

Визначною чеснотою Лока була не впевненість, а допитливість: постійне прагнення розуміти нове, безупинна перевірка власних припущень та пошук нових можливостей для навчання. Медична практика – це не застосування певних знань до випадків окремих пацієнтів. Навпаки, найкраще це описати як пригоду, яка розгортається у завжди нових обставинах. Старший лікар має більше досвіду, ніж новачок, але порівняно з тим, як Бог знає медицину – обидва вони знаходять дуже-дуже низько. У всіх випадках слід уникати догматизму, про що пише Лок так:

«Той, хто у галузі фізики може викласти певні аксіоми, вивести з них якусь проблему, вирішити її за допомогою наукових методів – той значно розширив наукову думку, можливо заклав основу для нескінченних суперечок. Але якщо він сподівається привести людей за допомогою цих методів до пізнання недуг людського тіла, то він дуже помиляється».

Лок із симпатією ставився б до думки, що пацієнти можуть мати скільки завгодно будь-яких хвороб, що означає, що медичні висновки ніколи не можуть бути остаточними та потребуватимуть постійного перегляду. Бритва Оккама – ідея про те, що слід віддавати перевагу найпростішим поясненням – може мати великий сенс, але людський розум є недосконалим. Тож те, що здається для нього кращим (тобто найпростішим), може бути зовсім хибним насправді. На відміну від математики, де істину можна вивести з визначень, аксіом і теорем, медицина та природничі науки звертаються до сфер, у яких завжди необхідно віддавати перевагу емпіричним підходам.

На відміну від замкнутості, терпимість є ефективною стратегією поширення знань. Уникаючи догматизму та цензури, кожен шукач має більше можливостей зіткнутися з різними точками зору. Такий обмін думок створює середовище, у якому знання найкраще розвиваються. Поки віра, ідеї, наука та медицина залишаються повні ніби-то беззаперечних істин та статики, доти вони не зможуть розвиватися. Але саме обмін різними думками дозволяє усім бачити питання по-новому і стимулює нові відкриття. Лок, ймовірно, з ентузіазмом ставився б до міждисциплінарних конференцій, журналів з науковими статтями і зустрічей професіоналів, які б сприяли такому діалогу.

Перший трактат: проти пригноблення

Найбільший внесок у політичну філософію Лок зробив, написавши 2 Трактати про урядування. Перший трактат критикує працю «Patriarcha» Роберта Філмера (1680), у якому той захищав спадкову та абсолютну владу монарха на підставі того, що Бог дав Адаму та його нащадкам необмежену владу над іншими людьми та всіма земними створіннями. Лок стверджує, що Адам не мав абсолютної влади над своїми дітьми, що влада не повинна передаватися по спадковості і що ніхто не має права поневолювати інших. Крім того, запитує Лок, кого сьогодні можна прямими нащадками Адама?

На перший погляд може здатися, що монархія майже не відіграє ролі у сучасних медицині та природознавстві. Зрештою немає і королів чи королев, медичні заклади часто змінюють керівників. Ніхто не претендує на посаду декана, президента чи директора за правом свого народження. Проте критика абсолютної монархії від Лока не є такою неактуальною для сучасності, як може здатися на перший погляд. І його міркування про це варто дослідити.

Лок – палкий противник пригноблення, репресій за погляди. Він вірить, що любов до істини повинна витіснити всі наші прагнення і що всі чесноти виникають якраз з неї.  Лікарі та науковці повинні бути палкими захисниками істини, навіть якщо такий захист ставить їх по різні боки барикад з керівниками, яким вони підпорядковані. Медичний університет може захотіти зберегти імідж, лікарня – ухилитися від юридичної відповідальності, але з точки зору Лока, лікар має у такому разі навіть поставити під загрозу свої кар’єрні перспективи. Право на совість не може бути обмежене. Лок пише:

«Уява завжди неспокійна і підкидує нам все нові й нові думки, а воля, відкинувши підпорядкування розуму, готова до будь-якого імпульсивного задуму; і в цьому стані той, хто найбільше віддаляється від протоптаного шляху, вважається найкращим кандидатом у лідери, більшість впевнена у ньому. І коли випадок дурнуватої поведінки стає звичаєм, тоді його захищають, ніби це щось священне і вважається нахабством чи божевіллям суперечити та сумніватися у такому рішенні».

Необхідно раз і назавжди відкинути придушення та спотворення ідей, а також будь-які порушення інтересів пацієнтів. Совість лікаря та галузі охорони здоров’я – не в політичних рішеннях та методичках з університету, а в серцях кожного лікаря та вченого. І саме у цьому покликанні виявляється їх професіоналізм. Бути професіоналом означає сповідувати щось, бути готовим говорити те, що потрібно сказати і робити те, що потрібно зробити заради вищого блага. Щоб зберегти таку можливість, потрібна постійна пильність, аби жоден інституційний чи культурний тиск не перешкоджав цьому.

Другий трактат: похвала Свободі

Другий трактат є однією з найбільших праць в історії політичної філософії. Слідом за Томасом Гоббсом, Лок посилається на ідею природного порядку, але його природний порядок – це не стан війни усіх з усіма, а стан відносного миру та комфорту, в якому люди мають власність і рівні один з одним. Коли люди погоджуються бути підкореними, то роблять це, аби захистити свої вже існуючі права на життя, свободу та наявну власність. Поки уряди захищають ці права, доти вони є легітимними. Однак якщо влада погрожує цим правам, то стає тираном в очах народу і провокує повстання. Уряди, вважав Лок, існують для блага людей, а не для тих, хто їх очолює.

Актуальність другого трактату Лока для сучасної медицини важко перебільшити. Останні кілька десятиліть пройшли під егідою кардинальних змін у медицині: зменшується кількість лікарів, які володіють часткою власності у власній практиці, все більше і більше працюють у великих лікарнях і об’єднані в систему охорони здоров’я, інколи навіть у власності корпорацій. Таким чином все більше лікарів перебувають під тиском необхідності служити своїм роботодавцям, включаючи федеральний уряд та уряди штатів, які платять за їхню роботу, а не за відстоювання інтересів пацієнтів.

Розглянемо, наприклад, лікарів, які вважають, що в інтересах їхнього пацієнта звернутися на певну консультацією. З точки зору роботодавця, таке рішення може виглядати як втрата джерела доходу на користь конкурента і заклад може протистояти цьому адміністративно. Або лікарі можуть наполягати на такій діагностиці чи методу лікування, який не принесе закладу прибутку. Як мають вести себе лікарі в такій ситуації, аби унеможливити адміністративний вплив на себе?

Згідно Лока, такі заклади засновуються не для власного прибутку, а для блага пацієнтів. Ті хто думає, що хвороби та травми існують для того, щоб забезпечувати прибутки лікарням – переоконані у зворотньому. В більшості випадків саме лікар та інший медичний персонал, які доглядають за пацієнтом та знають його найкраще – саме вони найкраще можуть сказати, що найбільше підходить для пацієнта. Щоб зберегти свою професійну відповідальність, лікарі повинні опиратися поспішним рішенням, аби економічна доцільність не переважала над добром для пацієнта.

Подібним чином сучасна медична наука може взяти важливі уроки зі спадку Лока. Сучасні наукові журнали ніби й заохочують свободу думку та дискусії, якщо вони підкріплені аргументами та доказами. Насправді, однак, багато журналів нав’язують якусь одну повістку, яку вважають правильною, безжально відкидаючи ті погляди, які їм не подобаються. Наприклад під час пандемії COVID-19 було відхилено без розгляду багато праць науковців, які вивчали ефективність карантину, ізоляції та носіння масок.

Лок пише: «Мета закону полягає не в тому, щоб скасувати чи обмежити свободу, а в тому, щоб зберегти її та розширити». Якщо говорити про медицину, це означає, що в будь-якому об’єднанні лікарів головне – не контролювати кожен крок спеціалістів, а дати їм більше можливостей робити те, що вони вважають потрібним для своїх пацієнтів. Подібним чином журнали повинні вітати більш різноманітні точки зору та аргументовану критику загальноприйнятих методів – це той підхід, який найкраще стимулює наукові відкриття, на відміну від часто пануючої одноманітності.

Медицина переконала Лока у важливості служіння вищим цілям – захисту Свободи, природних прав і гідності кожної людини. Завдяки пацієнтам він зрозумів, що кожна людина – це набагато більша та складніша реальність, ніж людський розум може її собі уявити. Це спонукало його засумніватися у тому, що влада може сміливо вважати, ніби знає, що краще для людей, а що ні. Лок зрозумів, що уряди мають служити людям, а не навпаки; що коли інституції стають занадто великими, то вони стоять на перепоні розвитку особистостей. Думки Лока стосуються не лише урядів, а й медицини та медичної науки, які іноді створюють власні загрози для пошуку істини та процвітання людства.

Переклад: Владислав Бойко

Ваш прибуток — це мій збиток?

Автор: Джон Алкорн

 

Оригінал статті за посиланням

Афінський політик та оратор Демад засудив одного афінянина, який займався похоронними послугами, звинувачуючи його в тому, що він занадто наживається на смертях інших людей. Це судження виглядає обґрунтованим, дійсно ніякої вигоди не можна отримати іншим чином, окрім як за рахунок іншого. Засуджуючи так цього конкретного чоловіка, Демад повинен засуджувати і будь-яку іншу вигоду будь-якого роду. Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості, землероб — завдяки дорогому збіжжю, архітектор — бо старі будівлі руйнуються, юристи та службовці — бо люди подають позови і мають суперечки: навіть честь і високе становище богословів походять від людської смерті та пороків. Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, каже давньогрецький письменник-гуморист, як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо. І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання з’являться, а його таємні надії виростуть за чужий рахунок. Після цього мені спадає на думку, що природа в цьому не відхиляється від свого загального устрою; Бо лікарі вважають, що народження, розвиток і життя кожної речі є загрозою для інших». — Мішель де Монтень, «Нариси»

На перший погляд, можна просто відкинути теорію Монтеня, характерну для свого історичного періоду. Мислення з нульовою сумою відображає труднощі та конфлікти у Франції XVI століття, позначені великими релігійними війнами. Потім були Адам Сміт і промислова революція. Теорія обміну з нульовою сумою — це вчорашній день після формулювання ідеї невидимої руки ринку.

Проте давайте не так швидко. Розглянемо докладніше.

Попит і пропозиція

Ринки мають сторону пропозиції і сторону попиту. Різні приклади прибутку Монтеня вказують на кілька видів причин виникнення попиту:

  1. Гріхи: «Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості […] Навіть честь і становище богословів походять від людської смерті і пороків».
  2. Нестача рівноваги (голод, землетрус): «хлібороб заробляє, користуючись дороговизною збіжжя, архітектор — руйнацією будівель».
  3. Гострі конфлікти (суперечки, війни): «адвокати і службовці заробляють  заявдяки позовам і суперечкам людей». Монтень потім ще згадує про солдатів.
  4. Хвороби. Тут Монтень згадує про лікарів.

Вражає те, що він акцентує увагу тільки на негативних причинах попиту.

Далі він ставить під сумнів мотиви дійових осіб у будь-якій професії з боку пропозиції:

«Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, — каже давньогрецький письменник-гуморист,— як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо».

Психологія тонка. Особи, що формують пропозицію (лікарі, військові), «не отримують задоволення», якщо потенційні клієнти випадково користуються благами (здоров’ям, спокоєм), які знижують попит на їхні послуги. З огляду на те, що Монтень наголошує на взаємодії з нульовою сумою, примітно, що він не висвітлює будь-якого явного злого наміру чи шахрайства з боку пропозиції. Він не згадує про неетичну поведінку постачальників для створення або збільшення попиту.

Якби Монтень писав сьогодні про індустрію охорони здоров’я та про військову справу, чи міг би він обуритися рекламі що вводить в оману (наприклад, випадок з оксиконтином), що використовує тактику залякування (наприклад, винахід зброї масового знищення) та активному лобіюванню з боку великих фармацевтичних компаній чи військово-промислового комплексу?

Егоїзм з нульовою сумою та соціальна психологія

Далі Монтень виходить за рамки ринків і розширює соціологічні рамки своїх спостережень про психологію з нульовою сумою. Щоб більше зацікавити читача, він закликає до самоаналізу. Самоаналіз занурюється в найпотаємніші бажання:

«І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання походять, а потаємні надії виростають за чужий рахунок».

Зверніть увагу, що Монтень вказує на особисті бажання і таємні надії. Це бажання, які не виносять світла дня. Будь-яка культура або спільнота має характерну нормативну ієрархію мотивацій. Наприклад, помста благородна в традиційних культурах честі, але неоднозначна в сучасній культурі. Глибоке розуміння Монтеня полягає в тому, що особлива соціальна мотивація, егоїзм з нульовою сумою, є одночасно частиною людської природи і суперечить соціальним нормам.

Соціальні норми змушують людину приховувати мотиви своїх корисливих інтересів з нульовою сумою від інших (тобто обманювати) і навіть від самого себе (чинити самообман). Натомість прихований неблагородний мотив може проявлятися у високому камуфляжі. Відомим прикладом є психологічна трансмутація заздрості (потворний мотив) в праведне обурення (благородний мотив). Аналогічно, мотив корисливості з нульовою сумою може маскуватися під місію використовувати свої особливі навички для служіння нужденним. (А іноді сигара – це просто сигара. Альтруїзм теж реальний. Мотиви можуть бути складними і множинними). Самообман робить точний самоаналіз невловимим. Оскільки Монтень переконливо робить себе відкритою книгою тут, там і всюди у своїх «Нарисах», ми починаємо довіряти його судженням  про самоаналіз.

Яка частка і які сфери поведінки нормальної людини мотивовані егоїзмом з нульовою сумою? Монтень цього не каже. Тим не менш, він явно має на увазі, що мотив корисливих інтересів з нульовою сумою керує ринковою поведінкою.

Сьогодні деякі критики ринків стверджують, що «ринковий мотив» (егоїстичний інтерес) має тенденцію витісняти благородніші мотиви, такі як альтруїзм чи суспільне благо. Наприклад, деякі критики кажуть, що ринок послуг з переливання крові підірве бажання здавати кров. Думку цю аргументують тим, що ринки псують суспільство і людську природу. На противагу цьому, Монтень стверджує, що прибуток є вираженням з боку пропозиції мотиву корисливості з нульовою сумою, який є частиною людської природи і вираженням циклу Природи.

Монтень за Адамом Смітом і Робертом Сагденом

Акцент Монтеня на природі ринкового обміну з нульовою сумою дійсно є застарілим і недоречним у багатьох важливих аспектах. Коли покупець і продавець поводяться чесно і є добре поінформованими, то кожна сторона виграє від добровільного обміну. Ринки динамічно реагують, покриваючи дефіцит, підлаштовуючись під  потреби та вподобання споживачів. Робота ринкової руки-невидимки приголомшлива! Надлишок виробника і споживчий надлишок реальні. Монополія на стороні пропозиції, а не ринковий обмін як такий, укладає колоду. І так далі — це те, що казав Адам Сміт.

Але теорія Монтеня є стримуючим нагадуванням про необхідність ретельного вивчення ринків на предмет наявності будь-яких аспектів з нульовою сумою. Розглянемо відповідні ринки — ринки, на яких треба вибирати. Як приклад можна навести шлюбний ринок. Якщо А одружується з Б, то В не може одружитися з А. Ц сподівається знайти (або спробує “заробити”) запасний збіг. Якщо ми змінимо правила і дозволимо полігамію (шлюб більше двох осіб), і якщо з’явиться відносно висока поширеність полігінії (шлюб одного чоловіка з кількома жінками одночасно), то ринок визначить значній частині чоловіків дотримуватися целібату.

У більш загальному плані, ринкам притаманний елемент несправедливості в можливостях. Роберт Сагден пояснює:

«На ринку можливості кожної людини — це можливість здійснювати операції з тими, хто у цьому зацікавлений. Кожен індивід вільний у виборі зі свого власного набору можливостей, але зміст цього набору значною мірою визначається вибором, який інші індивіди роблять зі свого. У розвиненій ринковій економіці найціннішими можливостями більшості людей є умови, на яких інші люди готові здійснювати з ними угоди. Неминучим наслідком цього факту є те, що кожна людина може мати широкий спектр можливостей тільки в тому разі, якщо набір можливостей кожного може розширюватися або звужуватися в результаті рішень інших людей щодо того, як використовувати свої можливості. У цьому сенсі несправедливість притаманна ринкам» (Роберт Сагден, Спільнота переваг: захист ринку поведінковим економістом) (Oxford U. Press, 2018), с. 192

Монтень знаходить «нульову суму» в прямому результаті для учасників конкретного ринкового обміну. Прибуток і збиток — це дві сторони однієї медалі — обміну. На противагу цьому, професор Сагден вбачає несправедливість у непрямому результаті конкретних обмінів, а саме в будь-якому негативному побічному впливі цих обмінів на ринкові можливості інших осіб. Мій і ваш прибуток – наші прибутки від двостороннього обміну – можуть становити щось на кшталт ситуації з нульовою сумою для сторонніх спостерігачів на решті ринку.

Теорія прибутку Монтеня ігнорує динамічну пропозицію і нехтує споживчим надлишком. Тим не менш, він виявляє важливу рятівну благодать. Він відкидає політичне придушення тих, хто отримує прибуток, тому що прибуток є проявом органічного закону природи про збереження. Таким чином, його теорія економічно помилкова, але політично вірна. (Бачите, як я вмію?) Теорія прибутку Монтеня також цікава завдяки його ланцюжку міркувань, який сягає глибин соціальної психології.

Переклад: Анастасія Гордєєва

Джон Алкорн є головним викладачем формальних організацій Фонду Шелбі Каллом Девіс, Трініті-коледж, Коннектикут. Докори сумління щодо принципів історичного дослідження та викладання в основній навчальній програмі «великих книг» Колумбійського університету привели його до вивчення методологічного індивідуалізму та соціальних наук. Як і в пісні Dry Bones, об’єднання авторів — Джон Ельстер, Дієго Гамбетта, Томас Шеллінг, Роберт Сагден, Девід Фрідман та Майкл Мангер — зрештою привело його до відкриття EconTalk та EconLog.

У своєму есе старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд пояснює значення поняття «класичний лібералізм», розкриваючи його не зі звичної нам позиції низьких податків та держави — нічного сторожа, а в усій його філософській осяжності.

Цей текст є адаптацією стенограми відео «Learn Liberty» «Що таке класичний лібералізм?»

Якщо ви запитаєте у більшості людей, що таке класичний лібералізм, вони скажуть, що це – вільна ринкова економіка: низькі податки, laissez faire та зменшення державного втручання в економіку.

Але це досить збідніле і вузьке уявлення про те, чим є класичний лібералізм. Це – всебічна філософія, спосіб мислення про людське суспільство, наше життя та світ. Класичний лібералізм зробив великий внесок у різні наукові дисципліни протягом останніх 250 років.

Зараз я поясню, про що йде мова.

Основні засади класичного лібералізму

Ключові, базові засади класичного лібералізму були розроблені наприкінці XVIII – на початку XIX століття і не набули конкретної дисциплінарної належності. Адам Сміт був економістом чи філософом? Соціологом чи психологом? У якомусь сенсі він був усіма ними. Мультидисциплінарність характеризувала більшість тогочасних вчених.

Сьогодні, звичайно, різні дисципліни стали дуже виразними та досить відмінними. У чомусь це вигідно, оскільки дає змогу поглибити знання у вузькоспеціалізованій темі. З іншого боку, це недолік, бо зв’язки між різними дисциплінами тепер не такі явні чи очевидні для більшості людей. І це особливо актуально зараз, адже часто класичноліберальні уявлення є міждисциплінарними, і вони не отримують достатнього рівня визнання.

Які ж тоді основні ідеї?

  1. Метою життя є щастя, процвітання та добробут людини. Ви можете сказати, що це очевидна думка. Але насправді в нашій історії було багато людей, котрі вважали, що метою людського життя має бути щось інше, наприклад, заслужити щастя в іншому світі, служити своєму правителю, шукати слави чи цілу низку інших речей.
  2. Особистий вибір, а отже, і особиста свобода має вирішальне значення як для пояснення розвитку суспільства, так і досягнення особистого щастя та процвітання.
  3. Комерція, багатство та торгівля — це добре, а війна та конфлікти – погано. Знову ж таки, ви можете подумати, що це щось очевидне і тривіальне, але багато людей історично так не думали. Існує давня традиція, яка говорить, що війна виявляє найвищі якості у людині, і що багатство насправді нам шкодить. І це та ідея, котра процвітає в суспільстві і сьогодні.
  4. Індивідуалізм: люди різні, окремі та самоврядні.
  5. Спонтанний порядок: значна частина порядку та структури, яку ми бачимо в суспільстві, не є продуктом свідомого дизайну, а тим, що можливе лише тоді, коли у вас є правильні види інститутів та правил.
  6. Справи в суспільства можуть і будуть покращуватися з плином часу. Знову ж ви можете подумати, що це очевидно, але такий оптимістичний погляд на світ, ідея про те, що вдосконалення є і можливим, і бажаним, – є відносно недавнім здобутком.
  7. Розум, а не традиція чи авторитет, є способом зрозуміти і осмислити світ. Іншими словами, якщо ви хочете по-справжньому зрозуміти природу світу, як працює людське суспільство, найкращий спосіб – це не покладатися на священний текст чи свято вірити тому, що нам каже влада, а покластись на розум, емпіричний досвід та дослідження.

Як класичний лібералізм проявляється у наукових дисциплінах

Історія

У 2016 році ми святкували 50-річчя події, яка для класичних лібералів є однією з найважливіших у XX столітті: прибуття першого контейнеровоза з Елізабет, Нью-Джерсі до Північної Кароліни.

Ця єдина подія знизила вартість доставки товарів по всьому світу в 30 разів. У один момент доставка товарів по світу стала коштувати одну тридцяту попередньої ціни. Це дало величезний поштовх міжнародній торгівлі. Це пов’язало світ набагато тісніше, ніж коли-небудь раніше. Результатом стало величезне зростання людського добробуту, процвітання та взаємозв’язок між людьми у всьому світі. Ця подія зробила набагато більше для формування сучасного світу, ніж будь-які закони, політичні течії чи дії уряду.

Класичний лібералізм розглядає історію, яка зосереджується на стані свободи, її еволюції, на подіях, датах та місцях, завдяки яким свобода зростала чи зменшувалася. Він розглядає історію, зосереджуючись на речах, які необхідні для існування свободи, речах непритаманних свободі та тих, що прагнуть її знищити.

Це також погляд на історію, в якому справді важливі люди – це не полководці, політики, королі, папи, правителі чи ті, хто здійснює політичну владу, а звичайні люди, люди, які живуть разом та за рахунок мирного обміну створюють хороші речі: багатство, необхідні фізичні блага, інтелектуальну дискусію та культурні продукти, що роблять життя більш насиченим та повноцінним. Особливо важливі серед них – винахідники та підприємці.

Таким чином, це також погляд на історію, який підкреслює зміни як на краще, так і на гірше. Іншими словами, він підкреслює, як сучасний світ став чимось новим, чимось безпрецедентним і набагато кращим за все, що було раніше. Одне з ключових ліберальних понять в історії – це те, що сучасний світ є найкращим. Якби, наприклад, ви народилися в якійсь епосі минулого, тоді ви мали б шанс померти, не доживши до першого дня народження. І майже точно ви б пережили смерть близького родича до ваших двадцятих уродин.

Коло доступних можливостей також було б надзвичайно обмеженим порівняно з тими, які зараз доступні навіть людям найнижчого соціального статусу. Іншими словами, нам надзвичайно пощастило. І це, зрештою, неабияк пов’язано з тим, що наше суспільство значно вільніше, ніж суспільства минулого.

Економіка

Здебільшого саме економіка була першою дисципліною, де застосовувалися ключові уявлення класичного лібералізму. У чомусь вона залишається центральною через важливість фізичного добробуту, затишку та багатства для процвітання людини. Але економіка – ширша дисципліна, ніж ми часто думаємо. І це особливо помітно, коли ви застосовуєте класичноліберальні принципи прогресу, індивідуалізму та важливості процвітання людини та людського щастя.

Одне з завдань економіки як дисципліни – дослідити, як організувати життя в суспільстві так, щоб кожна людина отримала максимальну можливість реалізувати власні цілі та максимізувати свій добробут. Іншими словами, основною метою економіки з точки зору класичного лібералізму є розуміння того, як суспільство може бути організоване таким чином, щоб його пересічний член мав вищі шанси на досягнення життєвих цілей, ніж у будь-якому іншому суспільстві.

Це не те саме, що рівність або будь-який інший вид суспільного блага, що широко цінують у суспільстві. Річ у тім, щоб люди максимізували свої життєві плани, досягали розквіту та на основі вільного вибору максимізували власне щастя. В наш час це, безсумнівно, етично прийнятна ціль. Одним із ключових класичноліберальних поглядів на економіку є те, що вона насправді стосується діяльності, цілей та поведінки, які є етично доброчесними.

Думка багатьох противників класичного лібералізму полягає в тому, що все в економіці крутиться навколо жадібності, грошей та матеріалізму. Наша відповідь: гроші та матеріалізм важливі в економіці, але в цьому немає нічого поганого.

Наприклад, є розуміння того, що успішною і здатною функціонувати є економіка, де присутній максимальний ступінь вільного обміну між автономними особами. Це — можливість обміну між двома людьми, яким обмін приносить користь, якої раніше не було. Звичайно, це щось доброчесне, щось хороше. Це не те, що повинно викликати у вас моральну зневагу.

Наприкінці XVIII-XIX століття розвиток економічної науки став реакцією проти ворожості до торгівлі, обміну товарами та розкоші. Такий спосіб мислення притаманний і нам. Є люди, які вважають, що повинні існувати податки на певні товари чи послуги, обґрунтовуючи це тим, що вони шкідливі.

Існує хтось з-поміж еліти, хто краще за вас знає, що для вас найкраще. І така ідея є нагадуванням про ідеї, якими були атаковані ранні класичноліберальні економісти. Але, застосовуючи класичний ліберальний спосіб мислення, ви розумієте, що метою політики має бути максимізація можливостей для кожної пересічної людини. Ви, звичайно, не будете підтримувати політику, яка передбачає отримання великої кількості ресурсів від звичайних людей та надання їх спеціально привілейованим групам, наприклад, некомпетентним менеджерам великих автомобільних виробничих компаній або людям у секторі фінансових послуг, котрі накрутили махінацій та побігли до своїх друзів в уряді, щоб ті їх врятували.

Останній ключовий момент для розуміння класичноліберальної економіки – це те, що в багатьох випадках ми визнаємо альтернативи індивідуального та колективного вибору. Чи хочете ви мати право вибору розпоряджатися власними ресурсами, чи хочете, щоб вибір був зроблений від вашого імені шляхом колективного політичного процесу і, зрештою, не вами, а політичним класом? Відповідь на це питання, я вважаю, є ключовою з погляду економіки протягом останніх 200 років.

Психологія

Класичний лібералізм надає нам особливий спосіб осмислення людського розуму та особистості. Ключова ідея – це ідея автономної людини, котра має свободу вибору.

Класичний лібералізм просуває думку про те, що люди не контролюються іншими безособовими силами чи структурами. Що вони є собою, результатом власного вибору, незалежно доброго чи поганого.

Ваша сутність, ваша особистість – це певний проєкт, над яким ви працюєте все життя. Ви, повністю серйозно, створюєте себе самі. Очевидно, що зовнішні речі також впливають, але саме ваша реакція та вибір насправді формують ту людину, якою ви є, ті якості розуму та характеру, які ви розвиваєте.

Таке мислення є відмінним від цілого ряду інших підходів у психології, які наголошують на ступені відсутності вільного вибору, це та межа, до якої ваша особистість і мислення є продуктом зовнішніх сил, над якими ви не маєте контролю. Так, наприклад, у Фройда існує ціла низка структур людського розуму, якими ви справді не можете керувати. Ви маєте їх пригнічувати, тому що це єдиний спосіб існувати в людському суспільстві, а це зі свого боку, прирікає вас на жалюгідне життя. Це ідея про те, що ваша психологія є продуктом соціальних обставин, що ваш тип особистості та розумові навички визначатимуться вашим соціальним походженням та фізичним середовищем.

Інший спосіб мислення психології, протилежний класичному лібералізму, полягає в тому, що психологію можна звести до генетики. Все зводиться до того, як жили наші предки палеоліту, і до тієї генетичної спадщини, що ми успадкували. Цим пояснюють цілу купу нав’язливих поведінок. Наприклад, саме тому багато людей не можуть перестати їсти багато цукру. Це тому, що їх тягне до цукру через генетичну передвизначеність.

Класичноліберальна психологія навпаки орієнтується на самовизначення, самостійність, а отже, особисту відповідальність. І ми можемо притягувати людей до відповідальності за свої дії: як добрі, так і погані.

Історія психології має багату класичну ліберальну історію. У XX столітті Маслоу та Ролло Мей зробили свій внесок у класичноліберальну традицію своїм гуманістичним підходом до людської психіки. В класичноліберальній психології також існує давня критика примусових аспектів сучасної психіатрії. Наприклад, робота Томаса Саша атакує спосіб, яким концепція психічної хвороби була використана для виправдання суворих обмежень особистої свободи.

Соціологія

Сьогодні ми схильні вважати соціологію соціалістичною чи соціал-демократичною дисципліною. Часто кажуть, що в соціології все залежить від поглядів і настроїв у суспільстві в цілому. Безумовно, річ у тім, що є мало професорів та студентів-соціологів, які дотримуються класичноліберальних поглядів порівняно з іншими науковими дисциплінами. Але насправді багато основних діячів розвитку соціології були великими мислителями класичного лібералізму.

Наприклад, Герберт Спенсер, дуже важливий діяч у розвитку соціології як дисципліни, також є одним із великих класичноліберальних мислителів. Вільям Грем Самнер, людина, яка винайшла концепцію фольклору, поки він був професором соціології в Єлі, був гострим прихильником laissez-faire та великим противником імперіалізму.

Класичноліберальний підхід до соціології сприймає людське суспільство, наголошуючи на людській діяльності, значущості власного вибору людей, а не через якусь автономну і ратифіковану структуру.

Але, мабуть, головною засадою класичного лібералізму, застосовного до соціології, є принцип спонтанного порядку: виникнення соціальних процесів, їх розвиток та зміни залежать не від чийогось задуму чи використання зовнішньої сили, а від процесу, розуміння якого ніхто не має.

Цей погляд дозволяє нам усвідомити цілу низку соціальних явищ, які в іншому випадку вкрай важко пояснити. Наприклад, у Сполучених Штатах з початку 1960-х до початку 1990-х років спостерігалося сильне зростання рівня злочинності на душу населення, а від початку 90-х спостерігається дуже стрімкий його спад, який триває досі. Зараз є багато людей, які стверджують, що це пов’язано з деяким зрушенням у державній політиці, діями уряду чи управлінь поліції. Такі люди, як Руді Джуліані, намагалися взяти на себе відповідальність за зменшення рівня злочинності. Але, дивлячись на це з точки зору класичного лібералізму, ми розуміємо, що це не так. Зростання злочинності до 1992 року та зниження опісля відбулося незалежно від того, якою була державна політика. Висновок, до якого потрібно дійти, полягає в тому, що ви маєте справу зі стихійним і доволі загадковим соціальним процесом, в якому державна політика насправді мала дуже малу роль.

Інша важлива засада класичноліберальної соціології – це постійне напруження у людському суспільстві між владою та добровільними суспільними відносинами. Це дає змогу зрозуміти весь спектр людських інститутів та масштабні закономірності соціальної взаємодії як такі, що виникають із коливального балансу між цими двома речами. Це також дає чудове розуміння, як розвивалися такі інститути, як сім’я, шлюб та дитинство.

Політична теорія

У політичній теорії є багато важливих фігур, які, як правило, є важливими фігурантами генеалогії чи історії класичного лібералізму. У XVII столітті – це Джон Локк. У XVIII-му – Адам Сміт, Монтеск’є та Джеремі Бентам. У XIX столітті – такі представники, як Джон Стюарт Міл, а в XX столітті – Фрідріх Гаєк.

Є кілька ключових класичноліберальних поглядів, спільних для усіх цих мислителів. Перший полягає в тому, що метою політики є добробут людини. Метою політичних домовленостей, метою форм правління, метою політики як процесу є максимальне благополуччя людини та мінімізація того, що шкодить добробуту людини. Це означає зведення до мінімуму конфліктів та насильства як засобу врегулювання розбіжностей або досягнення статусу чи багатства.

Друга засада – ідея індивідуалізму. Людське суспільство отримує свою мотивацію та функціонує, базуючись на свободі вибору. Стосовно уряду головним ліберальним поглядом є те, що уряди, по суті, здійснюють лише делеговані повноваження. Вони мають лише ті повноваження, які їм тимчасово передані особами, з яких складається суспільство. Правителі, президенти та царі не володіють якоюсь особливою владою, тим більше владою, що походить від Бога або іншої вищої сили. Вони мають лише повноваження, які їм дають люди, над якими вони врядують. І, звичайно, наслідком цього є можливість позбавити їх влади в будь-який момент.

Третя важлива засада полягає в тому, що роль влади в суспільстві повинна бути дуже суворо обмежена і захищена. Класичні ліберальні мислителі завжди усвідомлювали: необмежена політична влада може нести величезну небезпеку для людей та суспільства.

Класичним прикладом цього є теза політолога Р. Дж. Руммеля про те, що протягом ХХ століття у вас було вдвічі більше шансів бути вбитим вашим власним урядом, ніж чужим.

Коли ви складаєте всіх людей, які загинули у війнах, а потім складаєте всіх людей, які були вбиті власною владою, у другій категорії їх більш ніж удвічі більше. Так, якби ви були росіянином, наприклад, для вас була б удвічі більша імовірність бути вбитим Сталіним, ніж Гітлером та його агентами. І такий принцип показує, наскільки небезпечна політична влада.

Я сподіваюся, вам вдасться зібрати докупи розуміння засад лібералізму як інтелектуальної дисципліни, фундаментальних уявлень класичного лібералізму, способу мислення про людське життя, суспільство та світ, ви зможете підійти до предмета в такий спосіб, який пояснить, що таке свобода і чому вона має значення.

Переклад: Наталя Дрозд

Ця стаття Леонарда Ріда початково з’явилась у журналі «Freeman» у січні 1956 року. Автор написав її задовго до винайдення лібертаріанцем Девідом Ноланом його діаграми чи створення популярного нині політичного компасу. А проте роздуми Ріда про те, чи варто лібертаріанцям користуватись термінами «лівий» і «правий», досі становлять неабиякий інтерес.

«Та ви ані лівий, ані правий!» — це спостереження, що я почув після своєї промови, продемонструвало рідкісну проникливість. Рідкісну, оскільки я не часто таке чув. Проникливість, бо це було влучно.

Більшість із нас, здається, завжди прагне до спрощення слів — зручних узагальнень — бо вони часто допомагають у спілкуванні. Вони займають місце довгих, складених визначень. Однак слід бути обережними, щоб ці коротуни не робили семантичних трюків і не шкодили тим, хто їх використовує. Боюсь, що подібне трапляється з такими термінами, як «лівий» і «правий», коли їх використовують лібертаріанці, які, як я сподіваюся продемонструвати, не є ані лівими, ані правими в загальноприйнятому сенсі.

Терміни «лівий» і «правий» так чи інакше описують авторитарні позиції. Свобода ж не співвідноситься з авторитаризмом горизонтально. Співвідношення між лібертаріанством та авторитаризмом є суто вертикальним; вище бруду людського поневолення. Але почнімо спочатку.

Був час, коли ці поняття були доречними, а не неточними позначеннями ідеологічних розбіжностей. «Перші ліві були групою новообраних представників Національних установчих зборів на початку Французької революції 1789 року. Їх назвали «лівими» лише тому, що ті сиділи ліворуч на засіданнях.

Законодавці ж, які сиділи праворуч, називались «Партією правих», або «правими». Праві, або «реакціонери», виступали за високоцентралізований національний уряд, спеціальні закони та привілеї для профспілок та різних інших груп та класів, урядові економічні монополії та збереження державного контролю над цінами, виробництвом та розподілом.» (Див. Dean Russel, The First Leftist, Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Economic Education, 1951, p. 3).

Зустріч вночі 4 серпня 1789 року, Шарль Моне

Ліві за всіма практичними цілями були ідеологічно подібними до тих, хто зараз називає себе «лібертаріанцями». Праві ж були ідеологічно протилежними: етатистами, інтервенціоністами — словом, авторитаристами. У Франції протягом 1789–90 рр. ці терміни були семантично зручними та мали високий ступінь точності.

Але термін «ліві» незабаром був експропрійований авторитарними якобінцями і набув протилежного значення. Під «лівими» стали матись на увазі егалітаристи, а слово почало асоціюватися з марксизмом: комунізмом, соціалізмом, фабіанством.

Що ж тоді стосовно «правих»? Де їхнє місце в цьому семантичному перевороті «лівих»? Персонал московського апарату подбав про це за нас, і, звісно ж, на власну користь: все, що не було комуністичним чи соціалістичним, вони оголосили «фашистським». Це означає, що будь-яка ідеологія, яка не є комуністичною (лівою), стала широко сприйматись фашистською (правою). Погляньмо на визначення останнього в тлумачному словнику Вебстера:

«Будь-яка програма встановлення централізованого авторитарного режиму із вкрай націоналістичною політикою, що регламентує промисловість, торгівлю та фінанси з введенням жорсткої цензури та насильницьким придушенням опозиції».

У чому, власне, різниця між комунізмом і фашизмом? І те й інше — це форми етатизму, авторитаризму. Єдина відмінність сталінського комунізму від фашизму Муссоліні — незначна частина організаційної структури. Але один — «лівий», а другий — «правий»! Яке ж місце лібертаріанця у світі московського словотвору? Лібертаріанець насправді протилежний комуністу. Тим не менш, якщо лібертаріанець використовує терміни «лівий» і «правий», він потрапляє в семантичну пастку і змушений бути «правим» (фашистом) через те, що він не «лівий» (комуніст). Це семантичне кладовище для лібертаріанців, формулювання, яке виключає їхнє існування. Поки Москва продовжуватиме в тому ж дусі, у лібертаріанців будуть усі причини уникати обох понять.

Левіафан, Абрахам Босс

Одним з важливих недоліків використання лібертаріанцем цих двох термінів є широка можливість застосування теорії «золотої середини». Протягом останніх двох тисяч років західна людина прийняла аристотелівську теорію про те, що розумна позиція знаходиться між двома крайнощами, вона відома сьогодні в політичній царині як «центризм». Однак, якщо лібертаріанці використовують терміни «лівий» і «правий», вони неодмінно оголошують себе крайніми правими через те, що вони надзвичайно віддалені у своїх поглядах від комуністів. Але термін «правий» було успішно ототожнено з фашизмом. Тому все більше людей вважають, що розумно знаходитись десь між комунізмом і фашизмом.

Теорія «золотої середини» не може належним чином застосовуватися без розбору. Наприклад, вона є достатньо обґрунтованою, якщо обирати між відсутністю їжі взагалі з одного боку та обжерливістю — з іншого. Але все інакше, якщо обирати між відсутністю крадіжки та крадіжкою 1000 доларів. Золота середина підказала б вкрасти 500 доларів. Таким чином, золота середина губить свою обґрунтованість, коли застосовується до комунізму та фашизму (дві назви одного й того ж), так само як у випадку з двома сумами у крадіжці. Лібертаріанець не може мати нічого спільного з «лівою» чи «правою» ідеологією, бо для нього прикра будь-яка форма авторитаризму — використання державою сили для контролю над творчим життям людини. Для нього комунізм, фашизм, нацизм, фабіанство, держава загального добробуту — весь егалітаризм — підпадають під опис, який Платон цинічно дав століттями до того, як будь-яка з цих систем примусу з’явилась:

«Найбільший принцип всього — ніхто, будь то чоловік чи жінка, не повинен бути без лідера. Також ніхто не має привчати себе робити взагалі щось за власною ініціативою; ні в завзяттях, ні навіть у грі. І на війні, і в умовах миру — слід дивитись на свого вождя і вірно йти за ним. І навіть у найдрібніших справах треба бути під керівництвом. Наприклад, не можна вставати, або рухатися, або митися чи їсти… якщо не сказано цього зробити…. Одним словом, люди повинні навчити свою душу ніколи й не мріяти діяти самостійно, стати абсолютно нездатними на це».

Піднесення над деградацією

Лібертаріанці відкидають цей принцип, і при цьому не знаходяться праворуч чи ліворуч від авторитаристів. Вони, як людський дух, який вони прагнуть звільнити, піднімуться — вище над цією деградацією. Їхнє положення, якщо використовувати напрямки, зверху — в тому сенсі, що й пара над сміттєвою купою підіймається в чисте небо. Якщо вже застосовувати ідею крайності до лібертаріанства, нехай вона базується на тому, наскільки надзвичайно далеко воно віддалилось від авторитарних переконань.

У світлі цієї концепції підйому та звільнення — а саме вона становить суть лібертаріанства — теорія «золотої середини» абсолютно непридатна. Бо не може бути місця на півдорозі між нулем і нескінченністю. Абсурдно припускати протилежне.

Який же спрощений термін мають використовувати лібертаріанці, щоб відмежувати себе від московського бренду «лівих» та «правих»? Я ще не винайшов такого, тому поки що задовольняюсь тим, що називаю себе лібертаріанцем, і я готовий пояснити це визначення будь-кому, хто шукає сенсу, а не ярликів.

Автор: Роман Лішнянський

Щоб уповні зрозуміти причини й передумови Голодомору, потрібно розглянути економічне й соціальне тло трагедії, що формувалося протягом двох десятиліть. А на його погіршення вплинуло багато чинників – від Першої світової війни до безвідповідальної політики більшовиків. Про ці чинники і розповідаємо далі.

Економіка до 1914 року

Станом на 1913 рік Російська імперія була державою, що переживала економічний бум в аграрній і промисловій сферах. Вона стала найбільшим світовим експортером зернових, а промисловий потенціал збільшувався з кінця XIX століття. Це стало можливим завдяки ринковим реформам початку XX століття, закордонним інвестиціям у вугільну та нафтову індустрії, форсованому залученню західних технологій великими виробництвами та завдяки розвитку внутрішнього фінансового сектору за рахунок капіталу закордонних інвесторів і вітчизняних магнатів.

Попри швидкий розвиток різних галузей економіки, Російська імперія залишалася здебільшого сировинною країною, адже займала високі позиції у світовій торгівлі та виробництві лише за тими товарними позиціями, що передбачали видобуток сировини або легку промислову обробку. У передвоєнні часи країна була на другому місці у світі за видобутком нафти, четвертому – за обсягами машинобудування і п’ятому – за обсягами видобутого вугілля, залізної руди та виплавки сталі. Проте ці обсяги були обумовлені великою кількістю робітників, зайнятою в цих галузях. А у розрізі виробництва промислових товарів на душу населення Росія відставала від розвинутих країн у 5-10 разів.

У Першу світову війну Російська імперія вступила як аграрна країна, що мала великий потенціал та розвивалася швидше багатьох своїх конкурентів, але через запізнілі реформи не змогла перейти на якісно нову стадію індустріального суспільства.

Перша світова війна

Війна виснажила економіку імперії не стільки з ресурсної точки зору, скільки забравши велику кількість працездатного населення. Всього за 1914–1917 роки мобілізували понад 15,8 млн чоловіків. Це призвело до зменшення ВВП на підконтрольній Російській імперії території вже на 2% за підсумками 1914 року, хоча середньозважені темпи росту в довоєнні часи були близько 4%.

Проте у перші роки війни імперія все ж змогла пристосуватися до нових умов і збільшила свій воєнний потенціал та зберегла народне господарство.

Зміна ВВП Радянської міжвоєнної території, 1913-1928 рр.

Помірний за воєнними мірками спад економіки має кілька причин. Основна з них – це те, що царська влада інвестувала в сільське господарство, виділяючи гроші сім’ям, у яких чоловіки пішли на фронт. Обсяг таких інвестицій зріс з 270 млн рублів у 1914 році до майже 3 млрд рублів у 1917 році. Ці гроші йшли на купівлю зерна, що підтримувало внутрішній попит, або на придбання знарядь праці, завдяки чому в 1915 році навіть відбулося зростання економіки.

Іншим важливим фактором була зміна споживчого кошика середнього домогосподарства – менше грошей стали витрачати на спиртні напої.

Ця сума складала лише близько 1,25 млрд рублів щороку під час війни, адже головні споживачі горілки та інших спиртних напоїв були на фронті. Всього за часи активної участі Російської імперії у війні населення отримало від держави або зекономило понад 8 млрд рублів. При цьому загальний розмір економіки у 1913 році складав 18,7 млрд рублів.

Спад починається в 1916, коли виснажена війною економіка повністю перейшла на військові рейки та витратила всі свої раніше накопичені запаси, а також після цілковитої поразки на європейському фронті.

Військовополонені російської армії у Галичині

У тому ж році страйки набули найбільшого масштабу за воєнний час – за різними оцінками бастували від 1,17 до 1,56 млн робітників. Це підривало і військову машину імперії, і її продовольче виробництво, що своєю чергою радикалізувало звичайних людей та впевнювало військових у хибності обраного курсу. Фінансова система країни також занепала. Вона не могла спонсорувати керівництво країни і надавати кредити простим підданим.

Новій владі дісталися знеживлена економіка, проблеми на фронті, і люди, що прагнули швидких змін. Проте керівництво країни не могло закінчити війну, нормалізувати життя та повернути робітників до сімей ще понад пів року.

Громадянська війна

За підсумками майже трьох з половиною років війни економіка імперії впала на 21,8%. Але це був лише початок. Реальний занепад почався з листопада 1917 року, коли до влади в Петрограді прийшли більшовики і країну поглинула тотальна війна.

Продрозверстка

Більшовики всюди, куди приходили, починали продрозверстку. Насправді вона була оголошена ще наприкінці 1916 року, але непосильних для людей розмірів набула лише після проголошення у травні 1918 року «продовольчої диктатури». Промисловість, що не займалася виробництвом гвинтівок або іншого військового спорядження, мусила перепрофільовуватися на військовий лад. Це означало поглиблення і без того значної кризи економіки вже колишньої Російської імперії.

Оскільки були втрачені величезні продовольчі бази, в першу чергу Україна, то сторони конфлікту ще більше грабували населення, щоб виграти у затяжній війні.

Встановлювалися норми подушного споживання домогосподарствами різних зернових культур та інших продовольчих товарів протягом року: 12 пудів зерна, 1 пуд крупи, 18 пудів на коня, 9 пудів на корову (1 пуд = 16,4 кілограма). Після 1919 року ці норми стали ще більш жорсткими. Весь врожай, що перебільшував норми, конфісковували на користь держави з оплатою фіксованої ціни за нього. Проте у 1919 році було оплачено тільки близько половини конфіскованого продукту, іноді – іншими товарами, а у 1920 році – лише 20%.

Така нищівна економічна політика спричинила стрімке падіння ВВП – за підсумками 1918 року економіка майбутнього Радянського Союзу в тих же територіях становила лише 50,2% від показника 1913 року.

Увесь золотий запас, який залишався від царської влади і зберігався на заході країни – 1101 млн рублів – дістався більшовикам, і міг би піти їм на користь, проте половину з нього довелося виплатити в рамках контрибуцій Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Литві, Латвії, Естонії та Польщі. Також 409 млн рублів золотом знаходилося в розпорядженні Колчака, але після його поразки в 1920 році його відправили з Іркутська до європейської частини Росії.

До 1 вересня 1921 року золотий запас більшовиків зменшився до 73 млн через вливання в армію, потяги, промисловість, сільське господарство та геополітичні авантюри як-от підтримку Мустафи Кемаля Ататюрка у війні за незалежність Туреччини.

Під час громадянської війни майже припинилася зовнішня торгівля Росії з іншими державами, особливо зі сторони більшовиків, адже найбільші тогочасні економіки світу були країнами-членами Антанти, яка активно підтримувала білих економічно і військово.

Всі ці фактори призвели до повної руйнації народного господарства, особливо в сільськогосподарському сегменті. У 1921 році ВВП міжвоєнних територій Радянського союзу, велика частина з яких навіть не контролювалася більшовиками, впав до історичного мінімуму, якого не було досягнуто навіть за часів Другої світової війни – 38,2% від рівня 1913 року.

Така руйнація та антигуманна політика більшовицької влади спричиняла повстання, з якими боролися навіть за допомогою хімічної зброї. Та апогеєм тривалої війни став голод 1921–1922 років, який зачепив понад 40 млн осіб та забрав життя до 5 млн.

Голодні діти, Бердянськ, 1922

Підсумки 7 років тотальної народної війни прості, проте разючі: втрачено 13 мільйонів людей та 62% ВВП. Країна пережила найбільший голод за всю її історію, були зруйновані сільське господарство та майже вся промисловість, окрім тих галузей, що виконували воєнні замовлення.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. «Россия на рубеже XIX-XX вв.»
  3. Дмитро Ніткін «Заметки по книге С.Г.Кара-Мурзы “Советская цивилизация”»
  4. Т. Атаев «Ротшильды – на Абшероне»
  5. «Экономическое развитие России в начале XX века»
  6. Михайло Давидов «1917: экономика русской революции»
  7. І.М. Пушкарьова «Изучая «рабочую историю» периода Первой мировой войны» 
  8. Мосякин, А.Г. «Судьба золота в Российской империи в срезе истории. 1880—1922. — Историческое расследование»
  9. Васильєв М.В., «Учет и реквизиции продовольствия в Псковской губернии 1917 – 1920 гг.