У своїй післямові до книги «Конституція свободи» нобелівський лауреат з економіки та політичний мислитель Фрідріх фон Гаєк препарує поняття «лібералізм» і «консерватизм». З одного боку, автор критикує консерватизм як систему ідей, а з іншого — показує, чому в сучасному світі прихильник свободи не може називати себе лібералом.

«В усі часи свобода мала небагато щирих друзів, і її тріумфи завдячуємо меншостям, які одержували перевагу, пов’язуючи себе з кимсь іншим, чиї цілі часто різнилися від їхніх; цей зв’язок, завжди небезпечний, а інколи навіть згубний, давав опонентам підстави для справедливої критики», – Лорд Ектон.

1

Тоді, коли більшість рухів, які вважаємо прогресивними, підтримують дальші посягання на індивідуальну свободу, ті, хто дбає про неї, витрачають свою енергію, щоби зберегти її. При цьому вони здебільшого знаходяться по той бік барикад, що й ті, хто за звичкою опирається змінам. Нині у контексті поточної політики вони взагалі не мають жодної альтернативи, окрім як підтримувати консервативні партії. І, хоч позицію, яку підтримую я, також часто визначають як «консервативну», вона дуже різниться від тієї, якій традиційно приписують цю назву. Існує небезпека сплутати умови, які ставлять в один ряд захисників свободи і справжніх консерваторів у спільній протидії такому розвиткові, який однаково загрожуватиме їхнім різним ідеалам. Таким чином,важливо чітко розмежувати позицію, яку відстоюю тут, від тієї, яка давно була відома під відповідною назвою — консерватизм.

Власне консерватизм — це законне, можливо, необхідне і дуже поширене ставлення опозиції до драстичних змін. Із часів Французької революції упродовж півтора століття він відігравав важливу роль в европейській політиці, доки не виник соціялізм, протидією якому став лібералізм. До цього конфлікту нічого такого не спостерігаємо в історії Сполучених Штатів, тому що те, що в Европі нарекли «лібералізмом», тут було загальною традицією, на якій збудовано американську політичну систему: отже, захисник американських традицій був лібералом в европейському сенсі.

Цю плутанину поглибили недавні спроби перенести до Америки европейський тип консерватизму, який, оскільки він чужий американській традиції, набув дещо дивних рис. А за якийсь час перед цим американські радикали та соціялісти почали називати себе «лібералами». Проте нині я вважаю ліберальною ту позицію, якої дотримуюсь і яка, сподіваюся, відрізняється від справжнього консерватизму, як і від соціялізму. Дозвольте мені відразу наголосити, що я роблю це із щораз більшим передчуттям недоброго, а тому пізніше буду змушений розглянути те, якою мала б бути відповідна назва для партії свободи. Причина цього не тільки в тому, що термін «ліберальний» сьогодні став джерелом постійного непорозуміння у Сполучених Штатах, але й у тому, що в Европі панівний тип раціоналістичного лібералізму давно слугував одним із законодавців моди для соціялізму.

Дозвольте мені рішуче виступити проти будь-якого консерватизму, який заслуговує на таку назву. Саме завдяки своїй справжній суті він не може запропонувати альтернативи тому напряму, куди ми рухаємося. Він може успішно протидіяти поточним тенденціям, сповільнювати небажаний розвиток, але, оскільки він не вказує на альтернативні напрями, він не може запобігти цьому розвиткові. Саме тому незмінною долею консерватизму є рух не за власним вибором. Перетягування канату між консерваторами та прогресистами може вплинути тільки на швидкість, але не на напрям сучасного розвитку. І хоч існує потреба у «гальмі для машини прогресу», я особисто не можу бути задоволений простою роллю гальма. Ліберал передусім повинен запитати, не як швидко або як далеко ми маємо рухатися, а куди ми повинні рухатися. Фактично, він набагато більше відрізняється від сьогоднішніх колективістських радикалів, ніж консерватор. У той час як останній назагал дотримується м’якої та помірної лінії стосовно упереджень, ліберал сьогодні повинен рішучіше опонувати деяким основним концепціям, які більшість консерваторів поділяє із соціялістами.

2

Картина, яка в загальному мала б змальовувати відносну позицію трьох сторін, більше затемнює, ніж висвітлює їхні справжні відносини. Зазвичай різні позиції цих напрямів представляють на одній лінії так: соціялісти зліва, консерватори справа, а ліберали десь посередині. Ніщо інше не є більш оманливим. Якщо б ми хотіли зобразити це схематично, то було би слушно розмістити їх у трикутнику з консерваторами, які займають один кут, соціялістами, які тягнуть до другого, і лібералами — до третього. Оскільки соціялісти мали змогу упродовж тривалого часу тягнути сильніше, то консерватори схиляються до того, щоби слідувати радше соціялістичним, ніж ліберальним напрямом, приймаючи за цей час ті ідеї, які радикальна пропаґанда зробила досить респектабельними. Саме консерватори реґулярно йшли на компроміси із соціялізмом і приховували його загрозу. Консерватори, захисники серединного шляху, не мали власних цілей і керувалися переконанням, що правда має лежати десь посередині між крайнощами — як результат, вони переміщали свою позицію щоразу, коли з якого-небудь боку з’являвся екстремальний рух.

Тому позиція, яку справедливо можна назвати консервативною, у будь-який момент залежить від напряму наявних тенденцій. Оскільки протягом останніх десятиріч розвиток тривав у соціялістичному руслі, може видатися, що і консерватори, і ліберали займалися переважно сповільненням цього руху. Але головним пунктом лібералізму є те, що він хоче рухатися далі, а не стояти непорушно. Хоча сьогодні може виникнути і протилежне враження, викликане тим, що були часи, коли лібералізм мав сильніші позиції і досягав деяких цілей, однак він ніколи не був доктриною, що дивиться назад. Ніколи ще не було, щоб ідеали лібералізму було повністю реалізовано, лібералізм дивиться в майбутнє для подальшого вдосконалення інституцій. Лібералізм прихильний до еволюції та змін; і коли урядовий контроль стримує спонтанні зміни, він прагне великих політичних перетворень. Сьогодні, допоки питання стосується поточних дій уряду, для ліберала існує небагато причин, щоб прагнути зберегти речі такими, якими вони є. Справді, лібералові має здаватися, що невідкладним завданням для більшости реґіонів є ретельне усунення перешкод на шляху до вільного зростання.

Цю різницю між лібералізмом і консерватизмом не знівельовано у Сполучених Штатах, де все ще можливо боронити індивідуальну свободу, захищаючи загальноприйняті інституції. Для ліберала вони цінні не тому, що загальноприйняті чи просто американські, а тому, що вони відповідають тим ідеалам, які він плекав.

3

Перед тим як розглянути головні питання, стосовно яких ліберальна позиція різко протистоїть консервативній, я повинен наголосити, що існує багато речей, яких ліберал міг би з користю навчитися, читаючи праці деяких консервативних мислителів. Нам варто запозичити (щоправда, поза межами економічної сфери) їхнє пристрасне і шанобливе вивчення ролі суспільних інституцій, глибоке проникнення в суть речей, що є цінним внеском у наше розуміння вільного суспільства. Якими б політичними реакціонерами не були такі фігури, як Кольрідж, Бональд, де Местр, Мезер чи Донозо Кортес, вони справді виявляли неабияке розуміння сутности спонтанно виниклих інституцій, зокрема мови, закону, моралі та звичаїв, що розвинуло сучасні наукові підходи і з чого могли б користати ліберали. Але захоплення консерваторів вільним зростанням загалом звернено тільки в минуле. Вони постійно відчувають брак відваги привітати ті ж незаплановані зміни, із яких виникають нові засоби людських прагнень.

Це підводить мене до першого питання, у якому консервативна та ліберальна позиції відрізняються радикально. Як часто підтверджували автори-консерватори, однією з основних характерних рис консервативної позиції є страх перед зміною, очевидна недовіра до нового, у той час як ліберальна позиція ґрунтується на підтримці та довірі, на готовності дозволити змінам іти своїм шляхом, навіть якщо ми не можемо передбачити, куди вони приведуть. Мало що можна було б заперечити, якби консерваторам просто не подобалися занадто стрімкі зміни в інституціях та громадській політиці; у цьому разі арґументи на користь обережности та повільного процесу дійсно переконливі. Але консерватори схильні використовувати повноваження уряду, щоб запобігти змінам або обмежувати їх значення, незважаючи на заклики до обережних підходів. Коли консерватори дивляться в майбутнє, вони відчувають брак віри у спонтанні сили пристосування, яка примушує ліберала беззастережно приймати зміни, навіть якщо він не знає, як будуть відбуватися необхідні пристосування. Дійсно, одним з елементів ліберальної позиції є припущення, що, зокрема в галузі економіки, саморегуляційні сили ринку здійснюють необхідне пристосування до нових умов, хоча ніхто не може передбачати, як вони це зроблять у конкретній ситуації. Можливо, немає жодного іншого чинника, що так би посилював небажання людей дозволити ринкові запрацювати, ніж їхня нездатність зрозуміти, як без свідомого управління вдасться забезпечити необхідний баланс між попитом і пропозицією, між експортом та імпортом тощо. Консерватор почуває себе безпечним та вдоволеним, тільки якщо йому ґарантовано, що деякий вищий розум слідкує та наглядає за змінами, та тільки тоді, коли він знатиме, що деяка владна структура уповноважена провадити зміни «організовано».

Цей страх перед довірою до неконтрольованих соціяльних сил тісно пов’язаний із такими двома іншими особливостями консерватизму, як любов до влади та відсутність розуміння економічних сил. Оскільки він не довіряє ні абстрактній теорії, ні загальним принципам, то ані не розуміє тих спонтанних сил, на які покладається політика свободи, ані не володіє базою для формулювання політичних принципів. Для консерваторів порядок є результатом безперервної уваги влади, якій для досягнення цієї мети треба дозволити робити те, чого вимагають конкретні обставини, а не прив’язуватися до жорсткого правила. Відданість принципам передбачає розуміння загальних сил, якими скоординовано зусилля суспільства, але саме такої теорії суспільства, особливо економічного механізму, консерватизмові помітно бракує. Консерватизм був настільки непродуктивним у виробленні загальної концепції того, як встановлюється соціяльний лад, що сучасні його прихильники при спробі побудувати теоретичні основи незмінно посилаються на авторів, які вважають себе лібералами. Маколей, Токвілль, лорд Ектон і Ласкі, безперечно, справедливо вважали себе лібералами, навіть Едмунд Берк до кінця зоставався старим віґом і, напевно, здригнувся б при думці, що його могли б сприйняти за торі.

Дозвольте мені повернутися, однак, до головного, чи то б пак до характерного для консерваторів самозаспокоєння стосовно діяльности встановлених владних структур, та до їхньої основної турботи, щоби владні структури не ослабли, аніж щоб утримувати їхню владу в деяких рамках. Це важко узгодити зі збереженням свободи. Загалом можна сказати, що консерватор не протестує проти примусу чи дискреційних повноважень, доки їх використовують для реалізації мети, яку він уважає за правильну. Якщо уряд, на думку консерваторів, знаходиться в руках достойної людини, то його не треба обмежувати занадто жорсткими правилами. Оскільки консерватор — у своїй суті опортуніст і не має власних принципів, то його головною надією є те, щоби правили мудрість і добро — і то не тільки прикладом, як бажають усі, але на основі наданих і реалізованих повноважень. Як і соціяліст, він менше переймається проблемою того, як треба обмежити повноваження уряду, а більше тим, кому їх надано; як соціяліст, він уважає, що має право силою нав’язувати іншим ті цінності, яких сам дотримується.

Коли я говорю, що консерваторам бракує принципів, я не маю на увазі, що їм бракує моральних переконань. Типовий консерватор насправді є людиною з дуже сильними моральними переконаннями. Я маю на увазі, що він не має політичних принципів, які давали б йому можливість працювати з людьми, чиї моральні цінності відрізняються від його власних, заради утвердження політичного ладу, у якому обидва могли б дотримуватися своїх переконань. Саме визнання таких принципів, які дозволяють співіснувати різним ціннісним системам, робить можливим з допомогою мінімальних зусиль збудувати мирне суспільство. Прийняття таких принципів означає, що ми погоджуємося толерувати багато з того, що нам не подобається. Багато цінностей консерваторів приваблюють мене більше, ніж цінності соціялістів; однак для ліберала роль, яку він бачить у конкретних цілях, не є достатнім виправданням, аби примушувати інших служити їм. Я не сумніваюся, що деяких моїх друзів-консерваторів шокуватимуть ті погляди, які я виклав у третьому розділі цієї книги; вони, мабуть, трактуватимуть їх так, наче я писав на догоду сучасним віянням. Мені, так само як і їм, можуть не подобатися деякі розглянуті заходи, і я міг би голосувати проти них, проте я не знаю загальних принципів, до яких я міг би апелювати, щоб переконати тих, хто дотримується інших поглядів, що такі заходи недозволені в такому суспільстві, до якого ми прагнемо. Успішне співжиття і праця поряд з іншими потребує більше, ніж відданости конкретній меті. Це вимагає інтелектуальної прив’язаности до того ладу, при якому навіть у фундаментальних для когось питаннях іншим дозволяється переслідувати інші цілі.

Тому для ліберала ні моральні, ні релігійні ідеали не є об’єктами примусу, у той час як і консерватори, і соціялісти не визнають таких обмежень. Часом мені здається, що найпомітнішим атрибутом лібералізму, який відрізняє його від консерватизму і від соціялізму, є думка, що моральні переконання, які стосуються поведінки і безпосередньо не торкаються захищеної сфери інших осіб, не виправдовують примусу. Тому і зрозуміло, що соціяліст, який розкаявся, набагато легше знаходить новий духовний дім у таборі консерваторів, ніж лібералів.

Зрештою, консервативна позиція ґрунтується на переконанні, що в будь-якому суспільстві шанують осіб вищого ранґу, чиї успадковані стандарти, цінності і позиції потребують захисту, такі люди повинні мати більший, ніж інші, вплив на громадські справи. Ліберал, звичайно, не заперечує, що існують вибрані люди, він не еґалітарист, а проте заперечує, що будь-хто має повноваження вирішувати, кому належить стати саме цією людиною. Коли консерватори мають схильність захищати окремо встановлену ієрархію і прагнуть владних повноважень, щоб захистити статус тих, кого вони цінують, то ліберал відчуває, що ніяка повага до встановлених цінностей не може виправдати привілеї, монополії чи будь-якої іншої державної влади примусу, щоб захистити таких людей від впливу економічних змін. Ліберал повністю обізнаний із важливою роллю, яку в еволюції цивілізації відігравала культурна та інтелектуальна еліта, однак він уважає, що їй необхідно самоутверджуватися з допомогою власної здатности відстоювати свої позиції на основі тих самих правил, що і для решти.

З цим тісно пов’язане традиційне ставлення консерватора до демократії. Вище я чітко показав, що правило більшости я не вважаю за мету, але за спеціяльний засіб, можливо, навіть за найменше зло з-поміж усіх форм управління, яких можемо вибрати. Я переконаний, що консерватори ошукують себе, коли покладають вину за все зло нашого часу на демократію. Головним злом є необмежене правління, і не можна нікого призначити на таку посаду, аби посідати безмежну владу. Влада, якою розпоряджається сучасна демократія, була б ще нестерпнішою в руках нечисленної еліти.

Уважається що тільки тоді, коли влада перейшла в руки більшости, зникла потреба в дальшому обмеженні владних повноважень уряду. У цьому сенсі демократія та необмежене правління взаємопов’язані. Але небезпека не в самій демократії, а в необмеженому правлінні, і я не розумію, чому люди ще й досі не навчилися обмежувати владу більшости, як і будь-яку іншу владу. Принаймні, видається, що переваги демократії як методу мирних змін та політичного виховання такі значні порівняно з будьякою іншою системою, що важко мати симпатії до антидемократичної суті консерватизму. Не те, хто керує, але те, що уряд уповноважений робити — ось що здається мені основною проблемою.

Те, що консервативна опозиція стосовно надмірного контролю за урядом не є питанням принципу, а пов’язана з частковими цілями правління, чітко видно в економічній сфері. Консерватори зазвичай опонують колективістським та директивним заходам у виробничій сфері, і тут ліберали часто знаходять у них спільників. Але водночас консерватори, зазвичай, — прихильники протекціонізму, а тому часто підтримують соціялістичні заходи в сільському господарстві. Справді, хоча обмеження, які існують сьогодні у виробництві та комерції, переважно є наслідком соціялістичних поглядів, такі ж важливі обмеження (навіть раніше) у сільському господарстві було введено завдяки консерваторам. У своїх намаганнях дискредитувати вільне підприємництво багато консервативних лідерів могли б навіть позмагатися із соціялістами.

4

Вище я вже звертав увагу на відмінності між консерватизмом і лібералізмом в інтелектуальній сфері, але хочу повернутися до цього ще раз, бо таке ставлення — не просто серйозний недолік консерватизму, але й шкодить будь-якій добрій справі, що пов’язана з цим напрямом. Консерватори інстинктивно відчувають, що саме нові ідеї, а не що-небудь інше приводять до змін. Але, опираючись на цей слушний погляд, консерватизм боїться нових ідей, бо він не має власних характерних принципів, щоб ставити їм чоло; і через свою недовіру до теорії та відсутність уяви (покладатися на те, що вже довів досвід), він позбавляє себе зброї, необхідної для боротьби ідей. На відміну від лібералізму з його фундаментальним переконанням стосовно далекосяжної влади ідей, консерватизм зв’язаний сукупністю ідей, успадкованих на цей час. І оскільки він дійсно не вірить у владу арґументів, його останнім захистом зазвичай стає претензія на вищу мудрість, яка оперта на деяку приписувану вищість.

Ця різниця найочевидніше виявляється в різному підході до поглиблення знань. Хоча ліберал не вважає всі зміни проґресом, він сприймає розвиток знань як одну з головних цілей людських зусиль й очікує від нього поступового вирішення проблем і труднощів. Не надаючи переваги новому тільки через те, що воно нове, ліберал усвідомлює, що суттю людських досягнень є продукування чогось нового; і він готовий погоджуватися з новими знаннями незалежно від того, чи подобаються йому безпосередні наслідки таких знань, чи ні.

Я вважаю, що найбільшим недоліком консервативної позиції є схильність відкидати цілком обґрунтоване нове знання тільки через те, що не до вподоби деякі його наслідки, які випливають з нього, тобто я маю на увазі обскурантизм. Я не заперечуватиму того, що вчені, так само як і інші люди, підлягають примхам і моді і що ми маємо багато причин обережно сприймати висновки, які вони роблять зі своїх найновіших теорій. Але причини нашого несприйняття самі собою мають бути раціональні, і їх необхідно відділяти від нашого почуття жалю, коли ці нові теорії руйнують наші стійкі переконання. Я не маю толерантности до тих, хто заперечує, наприклад, теорію еволюції або те, що називають «механістичними» поясненнями феномену життя, тільки через моральні наслідки, які випливають із цих теорій, а ще до тих, хто вважає, що ставити запитання — це виражати несхвалення чи взагалі неповагу. Відмовляючись визнавати факти, консерватор тільки послаблює власну позицію. Часто висновки, які з раціоналістичною самовпевненістю роблять на основі нового наукового відкриття, анітрохи не випливають із нього. Але тільки за активною участю в обробці результатів нових відкриттів ми насправді дізнаємося, пристосовуються вони до нашої картини світу, чи ні, і якщо так, то яким чином. Якби наші моральні переконання дійсно залежали від фактологічних припущень, некоректність яких було доведено, то заледве чи було б морально захищати їх, відмовляючись визнавати нові явища.

Недовіра консерваторів до нового та незнайомого поєднується з ворожістю до інтернаціоналізму та схильністю до різкого націоналізму. Ось де ще одне джерело слабкости консерватизму в боротьбі ідей! Не можна іґнорувати того, що ідеї, які змінюють нашу цивілізацію, не визнають кордонів. Але чиясь відмова ознайомитися з новими ідеями тільки позбавляє цю людину можливости ефективно протистояти їм, коли виникає така необхідність. Зародження ідей — міжнародний процес, і тільки ті, хто повністю заанґажований в їхнє обговорення, зможуть здійснювати значний вплив на нього. Не маємо підстав стверджувати, що сама ідея американська, британська чи німецька, що ідеали, навіть помилкові або хибні, ліпші, коли їх пропонує один із наших співвітчизників.

Про тісні зв’язки між консерватизмом та націоналізмом можна було б говорити більше, але я не хочу докладно зупинятися на цьому питанні, оскільки може видатися, що моя особиста позиція робить мене не здатним симпатизувати будь-якій формі націоналізму. Я тільки додам, що саме ця націоналістична упередженість часто прокладає місток від консерватизму до колективізму: якщо думати в термінах «наша» індустрія або ресурси, то це означає тільки незначне відхилення від вимоги, щоб такими національними фондами керували в суто національних інтересах. Але в цьому аспекті континентальний лібералізм, який започаткувала Французька Революція, дещо кращий від консерватизму. Мені заледве чи варто доводити, що такий націоналізм є чимось дуже відмінним від патріотизму і що несприйняття націоналізму зовсім не заперечує глибокої прихильности до національних традицій. Але те, що я віддаю перевагу і відчуваю пошану до деяких традицій мого суспільства, не мусить бути причиною ворожости до того, що незнайоме й інакше.

Спочатку здається парадоксальним, що антиінтернаціоналізм консерватора часто поєднується з імперіялізмом. Але чим більше особі не подобатиметься чуже і вона вважатиме свій шлях найкращим, тим більше вона схилятиметься до того, що її місією є «цивілізувати» інших — не через добровільне і вільне спілкування з ліберальними цінностями, але з допомогою занесення їм благ сучасного правління. Суттєво, що в цій ситуації ми знову часто бачимо братання консерваторів і соціялістів супроти лібералів — не тільки в Англії, де веббівці та їхні фабіянівці були відвертими імперіялістами, чи в Німеччині, де державний соціялізм і колоніальний експансіонізм ішли нога в ногу, знаходячи підтримку у групі «кафедральних соціялістів», але також у Сполучених Штатах, де навіть під час першого урядування Рузвельта можна було чути таке: «Шовіністи і соціяльні реформатори зібралися разом і сформували політичну партію, яка загрожувала захопити уряд і використовувати його для своєї програми цезарівського патерналізму, [цієї] небезпеки, як зараз видається, вдалося уникнути тільки завдяки іншим партіям, що прийняли цю програму в дещо м’якших формах».

5

Існує один момент, стосовно якого можна говорити, що ліберал займає проміжну позицію між соціялістом і консерватором: ліберал однаково далекий і від грубого раціоналізму соціяліста, який хоче перебудувати всі соціяльні інституції відповідно до зразка, який підказує йому власний розум, і від містицизму, у якому так часто знаходить притулок консерватор. Ліберали, як і консерватори, стоять на позиціях недовіри, що базується на здоровому глузді: ліберал дуже добре усвідомлює, що ми не знаємо всіх відповідей; він сумнівається, що відповіді, які ми маємо, абсолютно правильні або навіть що ми здатні знайти їх. Він також не вважає нижчим своєї гідности звертатися до будь-яких нераціональних інституцій чи традицій, що довели свою цінність.

Однак ліберал відрізняється від консерватора готовністю відкрито визнати свою необізнаність і погодитися з тим, як мало він знає, не посилаючись на авторитет надприродних джерел знання, тоді коли його розум зазнав невдачі. Варто визнати, що ліберал у своїй основі є дещо скептиком, але, здається, до такого ступеня скромним, щоб дозволити іншим знаходити успіх за власними методами і послідовно дотримуватися тієї толерантности, яка є істотною особливістю лібералізму.

Це не означає, що ця позиція мала б заперечувати наявність релігійних переконань у ліберала. На відміну від раціоналізму Французької революції, справжній лібералізм не суперечить релігії, і я можу тільки пошкодувати стосовно тієї войовничої і в суті своїй обмеженої антирелігійности, яка так часто стимулювала континентальний лібералізм XIX сторіччя. Те, що це внутрішньо не властиве лібералізмові, переконливо демонструють його англійські попередники, старі віґи, які постійно були виразниками конкретних релігійних переконань. Головне, що відрізняє ліберала від консерватора, це те, що якою б глибокою не була його власна духовна віра, він ніколи не вважатиме себе уповноваженим нав’язувати її іншим, і що для нього духовне та світське життя є різними сферами, яких не можна сплутувати.

6

Наведених доказів мало б бути достатньо, щоб пояснити, чому я не вважаю себе консерватором. Однак багато людей уважатимуть, що окреслена позиція заледве чи є тією, яку вони звикли називали «ліберальною». А тому я ставлю сьогодні питання, чи ця назва відповідає партії свободи. Я вже зазначав, що, хоч усе життя вважав себе лібералом, останнім часом роблю це з недобрими передчуттями — не тільки тому, що у Сполучених Штатах цей термін постійно викликає масу непорозумінь, але також і тому, що все більше усвідомлюю, яка велика прірва існує між моєю позицією та раціоналістичним континентальним лібералізмом або навіть англійським лібералізмом утилітаріянців.

Якщо лібералізм означає те саме, що він означав у 1827 році для англійського історика, який говорив про революцію 1688 року як про «тріумф тих принципів, які мовою сьогоднішнього дня можна назвати ліберальними або конституційними»; якщо разом із лордом Ектоном можна вважати Берка, Маколея і Ґладстона трьома найбільшими лібералами чи погодитися з Гарольдом Ласкі, що визначив Токвілля і лорда Ектона як «основних лібералів XIX сторіччя», тоді я дійсно міг би гордитися таким ім’ям. Але, оскільки мені кортить називати їхній лібералізм справжнім лібералізмом, то мушу визнати, що більшість континентальних лібералів підтримувала такі ідеї, яким ці люди опонували, і що континентальні ліберали керувалися радше бажанням нав’язати світові упереджену раціональну систему, ніж надати йому можливість вільного зростання. Це ж саме стосується і того англійського середовища, яке вважає себе ліберальним ще з часів Ллойда Джорджа.

Таким чином, варто усвідомлювати, що те, що я називав «лібералізмом», має мало спільного з будь-яким сучасним політичним рухом із тією ж назвою. Також сумнівно, чи історичні асоціації, які має сьогодні ця назва, сприятливі для успіху будь-якого руху. Чи за цих обставин треба намагатися врятувати цей термін від того, що, на думку багатьох, є хибним вживаннями, чи ні, — питання, із приводу якого думки розбігаються. Особисто я все більше переконуюся, що його використання без довгих пояснень викликає багато плутанини і що той ярлик став більше баластом, ніж джерелом сили.

У Сполучених Штатах, де стало майже неможливо вживати слово «ліберальний» у тому сенсі, у якому використовую його я, замість нього впроваджено термін «лібертаріянський». Це може бути виходом із ситуації; але, як на мене, то таке слово винятково непривабливе. Як на мій смак, воно несе в собі дуже багато штучного, це щось на зразок замінника. Мені б хотілося, щоб це слово описувало партію життя, партію, яка підтримує вільне зростання і спонтанну еволюцію. Але я намарно виснажував свій мозок, щоб знайти вдалий термін, який би описував це поняття.

7

Не забуваймо, однак, що коли ідеали, які я спробував заново сформулювати, уперше поширилися на Заході, то партія, яка їх представила, мала загальновизнану назву. Саме ідеали англійських віґів надихали той рух, що пізніше в Европі став відомий як ліберальний, віґи пропонували ті концепції, які американські колоністи несли зі собою і використовували в боротьбі за незалежність, а також при створенні конституції. І допоки характер цієї традиції не змінила Французька революція з її тоталітарною демократією та соціялістичними нахилами, «віґ» було назвою, яку носила партія свободи. Ця назва померла у країні свого народження почасти тому, що принципи, які за нею стояли, не стали характерною особливістю конкретної партії, а люди, які носили цю назву, не залишалися вірними тим принципам. Партії віґів XIX сторіччя у Великобританії і Сполучених Штатах остаточно дискредитували цю назву. Але все-таки лібералізм зайняв місце віґізму тільки після того, як у рух за свободу проник грубий та войовничий раціоналізм Французької революції, і якщо ставимо собі за завдання звільнити цю традицію від надто раціоналістичних, націоналістичних і соціялістичних впливів, то справедливо, що віґізм є саме цією історично коректною назвою для ідей, у які я вірю. Чим більше вивчаю еволюцію ідей, тим більше переконуюся, що я нерозкаяний старий віґ, із наголосом на слові «старий».

Визнавати себе старим віґом зовсім не означає, звичайно, що хтось хоче повернутися назад у кінець XVII сторіччя. Одним із моїх намірів у цій книзі було показати, що доктрина, яка була сформульована тоді вперше, продовжувала поширюватися і розвиватися аж до моменту, що минув близько сімдесяти або вісімдесяти років тому, навіть якщо вона і не стала головною метою окремої партії. Відтоді ми багато чого навчилися, і це дасть нам змогу повторно сформулювати її в досконалішій та ефективній формі. І хоча вона вимагає повторного формулювання у світлі нашого теперішнього знання, основними залишаються все ті ж принципи старих віґів. Справді, пізніша історія партії, яка носила це ім’я, змусила деяких істориків засумніватися, чи існувала чітка система віґівських принципів; але я можу погодитися з лордом Ектоном, що, навіть якщо деякі «патріярхи доктрини і були ганебними людьми, однак поняття вищости закону над муніципальними кодексами, з якого почався віґізм, — це найвище досягнення англійців, надбання вігів, яке вони передали нації», а ми можемо сюди додати, — і світові. Саме це вчення лежить в основі загальної традиції англосаксонських країн. Саме з нього континентальний лібералізм почерпнув усе найцінніше. Саме на цьому вченні базується американська система управління. У Сполучених Штатах воно представлене не радикалізмом Джефферсона, не консерватизмом Гамільтона чи навіть Джона Адамса, а ідеями Джеймса Медісона, «батька Конституції».

Я не знаю, чи відновлення цієї старої назви буде завданням практичної політики. Те, що для маси людей в англосаксонському світі та й повсюди вона сьогодні є терміном без визначених асоціяцій, є, мабуть, більше перевагою, аніж недоліком. Для тих, хто обізнаний з історією ідей, це, можливо, єдина назва, яка цілком виражає те, що означає ця традиція. Для істинного консерватора, а навіть більше — для тих соціялістів, які перетворилися на консерваторів, віґізм є головним предметом відрази, бо виявляє основний інстинкт їхньої групи. Це назва єдиної системи ідеалів, яка послідовно опонувала свавільній владі.

8

Закономірно може виникнути запитання, чи назва дійсно має таке велике значення. У такій країні, як Сполучені Штати, що загалом характеризується вільними інституціями, і де, таким чино зам, захист того, що існує, часто є захистом свободи, можна було б не робити такої великої різниці, якби захисники свободи не називали себе консерваторами, хоча навіть тут спілка з консерваторами через опозицію часто лякає. Навіть коли людина схвалює ті ж самі заходи, необхідно запитати, чи вона схвалює їх через те, що вони існують, чи через те, що вони потрібні самі собою. Загальний опір колективістській течії не повинен нівелювати того, що віра у спільну свободу ґрунтується на сутнісно перспективній позиції, а не на будь-якому ностальгічному прагненні минулого чи романтичному захопленні ним.

Однак потреба в чіткому розмежуванні доконечна там, де, як у багатьох реґіонах Европи, консерватори перейняли значну частку колективістських переконань — переконань, які керували політикою так довго, що велика кількість їхніх інституцій в очах людей стали звичайною річчю, джерелом гордости «консервативних» партій, які їх створили. У цій ситуації той, хто вірить у свободу, не може не конфліктувати з консерваторами і не зайняти радикальної позиції, спрямованої проти стійких упереджень, укорінених позицій та непохитно встановлених привілеїв. Дурниці та зловживання не ліпші за давно встановлені політичні принципи.

Хоча quieta non movere часом для державного діяча може бути і мудрим принципом, він не може задовольнити політичного філософа. Він хотів би, щоб політику здійснювали обережно, і тільки тоді, коли громадська думка готова її підтримати; але він не може схвалювати політичні заходи тільки тому, що поточна громадська думка санкціонувала їх. Нині у світі, як і на початку XIX сторіччя, назріла потреба звільнити спонтанний проґрес від тих перешкод, які виникли через людську недалекість, а тому його (політичного філософа) сподівання повинні ґрунтуватися на переконаннях і підтримці тих, хто за своїм становищем виконує «проґресивну» роль, тих, хто, може, і не знаходячи правильного шляху, прагне змін, критично досліджує їх і в разі необхідности змінює їхній напрям.

Сподіваюся, що я не ввів в оману читача, випадково говорячи про «партію» у тій ситуації, коли мав на увазі групу людей, які захищають систему інтелектуальних і моральних принципів. Партійна політика жодної країни не була предметом розгляду моєї книги. Питання про те, яким чином принципи, що я спробував відновити з окремих фрагментів традиції, можуть трансформуватися в загальновизнану програму, політичний філософ повинен покласти на «зрадливих і хитрих тварин, як вульґарно називають державних діячів і політиків, зібранням яких керують мінливі і змінні обставини». Єдиним завданням політичного філософа є вплив на громадську думку, а не організація людей до дії. Він робитиме це ефективно не тоді, коли опиратиметься на те, що можливе з політичного погляду, а тоді, коли послідовно захищатиме «загальні принципи, які завжди ті самі». У цьому сенсі я сумніваюся, чи може існувати така річ, як консервативна політична філософія. Консерватизм часто може бути корисною практичною максимою, але він не дає нам ніяких керівних принципів, які впливатимуть на тривалий розвиток.

Джерело матеріалу: «Конституція свободи», видавництво «Літопис», переклад Мирослави Олійник та Андрія Королишина.