Існує багато способів покращення рівня громадського здоров’я за допомогою приватної ініціативи. Такі заходи ґрунтуються на місцевих знаннях, підприємницькій діяльності та активності громадянського суспільства, і спрямовані на досягнення базових цілей охорони здоров’я, таких як контроль за поширенням інфекційних захворювань. Ба більше, приватні ініціативи покращують рівень загального добробуту завдяки зниженню витрат на боротьбу з хворобами та мінімізації негативних наслідків. Враховуючи те, що цей підхід дає такі ж результати, як і урядові програми, а іноді і перевищує їх, чи не варто нам замислитися, коли і де саме звертатися до державних структур для покращення громадського здоров’я?
Два види приватних заходів
Згідно з концепцією Вернона Сміта і його розрізнення конструктивістської та екологічної раціональності, приватні суб’єкти можуть долучатися до покращення громадського здоров’я двома шляхами: через спільні, організовані проєкти, спрямовані на покращення громадського здоров’я, та через оперативне реагування в різноманітних випадках. Наведені нижче історії Вільяма Волша, Марти Клегорн та Едвіна Гулда демонструють як спільні зусилля допомагають досягти цієї мети.
Волш, католицький священик і президент Товариства батька Метью в місті Мемфіс (штат Теннессі), за допомогою товариства влаштував табір для біженців за межами міста, чим допоміг сотням людей уникнути жовтої гарячки під час епідемії 1878 року, однієї з найстрашніших епідемій жовтої гарячки в країні. Незабаром після того, як з’ясувалося, що переносниками хвороб можуть бути комарі (до 1901 року), Клегорн, яка очолювала комітет з громадянських питань у Клубі XX століття у районі Річмонд-Гілл на Лонг-Айленді, організувала протикомарину кампанію, що позбавила цей район від потенційно небезпечних носіїв інфекції. Усвідомивши, що багато його працівників хворіють на малярію, Гулд, президент залізниці Сент-Луїс-Саутвестерн, використав свої статки та фірму для фінансування та розробки кампанії боротьби з комарами по всьому Техасу.
Ці приклади демонструють, як деякі люди, зважаючи на конкретні обставини, можуть виявити проблеми громадського здоров’я і використати власні знання та наявні ресурси для їх вирішення. Зовсім нещодавно ми всі стикнулися з приватними, конструктивістськими заходами у боротьбі проти COVID-19. Кожен з нас думав, як обмежити соціальні контакти до безпечного рівня. Багато людей власноруч робили маски зі старого одягу або купували їх у виробників. Підприємства, магазини, ресторани та безліч інших установ знайшли різноманітні способи зменшити ризик зараження серед співробітників і клієнтів. Мій улюблений приклад, хоч і не надто поширений, — так звана «бульбашка», яку запровадила НБА (Національна баскетбольна асоціація), куди розмістили команди, забезпечивши можливість проведення ігор, та обмежили поширення інфекції. Ліга змогла завершити сезон 2020 року і визначити чемпіона саме завдяки цьому приватно спроєктованому й реалізованому рішенню з «бульбашкою». Важливо, що воно працювало над досягненням усіх поставлених цілей одночасно, а не лише однієї з них. Усі згадані випадки свідчать, як приватні ініціативи допомагають зменшувати ризик зараження через перемовини, діалог і взаємовигідні рішення.
На додачу до приватних рішень важливими, а, можливо, й важливішими, є нові підходи у сфері громадського здоров’я. Довготривалі міграційні процеси та моделі розселення, спрямовані на уникнення інфекційних хвороб, належне харчування, гігієна, санітарія й утвердження соціальних норм для заохочення профілактичної поведінки — усе це різновиди стихійних заходів з покращення громадського здоров’я. Кожен із цих підходів, що сформувався як результат спільних зусиль багатьох людей, є суттєвим для боротьби із захворюваннями.
Насамперед звернімо увагу, як переселення допомагає зменшити рівень захворюваності. Щойно люди усвідомили, що проживання поблизу стоячих водойм підвищує ймовірність зараження такими хворобами, як малярія, вони почали залишати ці території й уникати їх надалі. Такі райони стали відомими як «небезпечні для здоров’я» і почали обростати міфами, щоб відлякувати потенційних мешканців. З подібних причин Римська Кампанья протягом століть залишалася малозаселеною. Подібні культурні асоціації були поширені й в інших регіонах: у Північній і Південній Кароліні люди селилися у високогірних районах та брали літні відпустки, аби не заразитися малярією. Розвиток районів Іст-Енд і Вест-Енд у Лондоні також відбувався через те, що люди могли переміщуватися, рятуючись від одних хвороб або наражаючись на інші.
Хоча такі міграційні процеси можуть відбуватися десятиліттями, вони не менш дієві для подолання гострих криз у сфері громадського здоров’я. Під час епідемії жовтої гарячки 1878 року на півдні США тисячі людей масово покидали свої міста, використовуючи будь-який доступний транспорт. Хтось їхав на північ, багато хто знайшов тимчасове житло у передмістях, і чимало людей організували наметові містечка та табори біженців за межами міст. Так, під Мемфісом, у таборах на кшталт того, що організував Вільям Волш, сотні й тисячі осіб уникнули зараження протягом осені 1878 року.
По-друге, базові зрушення у сферах харчування, гігієни і санітарії також з’являються внаслідок самоорганізації. Вони виникають завдяки ініціативам людей та підприємців і часто тісно пов’язані з ринковими відносинами та добровільним споживанням. Відомий медик Томас Маккеон стверджував, що зростання доходів стимулювало добровільні зміни у споживанні, що сприяло покращенню харчування, санітарних умов та зниженню показників смертності. Такі зміни особливо впливали на жінок і матерів, які обрали більш поживні продукти й покращували гігієну в побуті. З розвитком уявлень про мікроби, історикиня Ненсі Томс зауважувала, що приватний сектор активно просував ідеї покращення домашньої гігієни та харчування через публікації в газетах, журналах, посібниках та книжках. Розвиваючи ідеї Томс, економічні історики Ребекка Стайн і Джоел Мокір підтвердили, що люди змінювали підходи щодо особистої гігієни, санітарії, прибирання та раціону в міру того, як поглиблювалися їхні знання про мікроби. Завдяки цьому люди змогли забезпечити прийнятний рівень контакту з мікроорганізмами відповідно до власних пріоритетів.
Безперечно, скоординовані заходи у сфері громадського здоров’я того періоду також пояснюють тенденцію до зниження рівня смертності. Наприклад, прокладання водогонів було свідомою спробою покращити рівень громадського здоров’я, і будувалися вони як державними, так і приватними секторами, демонструючи подібний позитивний вплив на здоров’я. Справа в тому, що хоча ми схильні насамперед пов’язувати поліпшення здоров’я із запровадженням громадського водопостачання, варто звернути увагу й на поступові зміни в культурі споживання.
Наостанок варто згадати і про соціальні норми чи правила, що заохочують профілактичну поведінку. Такі норми визначають, які вчинки припустимі, а які ні. Вони застосовуються й посилюються децентралізовано та відображають цінності членів громади. Якщо ці норми стосуються питань громадського здоров’я, вони висвітлюють небезпечну поведінку як менш привабливу, водночас підвищуючи цінність профілактичних дій. Прикладом є прикривання рота під час чхання, що, окрім стримування поширення хвороби, також допомагає уникнути осуду з боку оточення.
Іншим прикладом такої норми, що знизила ризик зараження завдяки заохоченню безпечнішої поведінки, є негласний кодекс використання засобів захисту під час піку епідемії ВІЛ/СНІДу. Дотримання безпечніших сексуальних практик сприймалося як належний вчинок та прояв турботи про інших. І навпаки — недотримання нових правил почало засуджуватися. Це не запровадила одна людина чи інституція — це результат спілкування та взаємодії членів різних спільнот, які намагалися зберегти повноцінне статеве життя і водночас обмежити поширення хвороби. Важливо й те, що ці норми мали сильніший ефект у громадах, що використовували свій соціальний капітал для розуміння того, що саме потрібно змінити, та як ефективніше контролювати дотримання встановлених правил. Це було особливо актуально для ЛГБТК-спільнот у густонаселених районах, таких як Нью-Йорк і Лос-Анджелес.
COVID-19 продемонстрував нові приклади соціальних норм, які спонукали людей до відповідної поведінки: дотримуватися дистанції, носити маски та вакцинуватися. Незалежно від офіційних розпоряджень, чимало людей самі пристосувалися до нових реалій. У спільнотах, де цінувалася така поведінка, носіння маски та вакцинація викликали схвалення, а нехтування ними — осуд. Статистика показує, що штати й міста з вищим рівнем соціального капіталу та розвиненішою культурою громадського здоров’я зазвичай мають вищі показники вакцинації проти COVID-19.
Покращення громадського здоров’я і більше
Попри те, що приватні ініціативи можуть покращувати стан громадського здоров’я, чи здатні вони перевершити стандартні методи? Приватні підходи зазвичай знижують сукупні витрати, пов’язані із захворюваннями, і водночас обмежують зовнішні чинники. Розгляньмо докладніше кожен аспект приватних механізмів реагування.
Боротьба з інфекційними хворобами та їх профілактика становлять подвійний виклик, оскільки доводиться зважати не лише на можливість заразитися, а й на вартість профілактичних дій та встановлення обмежень. Відтак сукупні витрати від інфекційного захворювання охоплюють як ті, що безпосередньо пов’язані з хворобою (фізичну та моральну шкоду, а також альтернативні виплати через непрацездатність), так і витрати на запобіжні та захисні заходи. Якщо з першим пунктом усе більш-менш зрозуміло, то з другим варто розібратися детальніше. Наприклад, самоізоляція під час застуди означає втрату потенційно цінних соціальних контактів, а використання презервативів для запобігання захворювань, що передаються статевим шляхом, — втрату певних аспектів задоволення. Значно менше занепокоєння викликають хвороби, від яких доступні вакцини та інші лікарські препарати, оскільки вартість їхньої профілактики менша порівняно з хворобами, для яких фармацевтичні засоби відсутні. Профілактичні заходи з боку держави також передбачають витрати. Багатьом знайомі наслідки, яких ми зазнали через публічні та приватні обмежувальні заходи під час COVID-19: від ізоляції, зниження рівня освіти, різких спадів економічної активності до зростання депресії та домашнього насильства. Задовго до COVID-19, люди також скаржилися на носіння масок під час іспанського грипу, обурювалися примусовим карантином проти жовтої гарячки та протестували проти закриття лазень на початку епідемії ВІЛ.
Рисунок 1 ілюструє головну дилему: шкідливий вплив мають як самі хвороби, так і методи протидії їм.
Це зображення базується на роботах Бхаттачарії, Гайда та Ту (2013) і Філіпсона (2000),які визначають різницю між сукупними витратами та прямими витратами на хворобу як «додатковий тягар». Тобто, додатковий тягар залежить від того, наскільки серйозно ми реагуємо на хворобу в приватному і державному секторі. У випадку звичайної застуди він мінімальний, оскільки підвищена температура, можливий біль в горлі чи кілька днів відсутності на роботі є несуттєвими; до того ж, більшість людей не докладають надмірних зусиль, щоб вберегтися від застуди. У випадку чуми додатковий тягар набагато важчий: окрім серйозніших симптомів та смертельної небезпеки, але й реакція є набагато серйознішою. Варто зазначити, що витрати на хворобу зростають з її поширеністю та погіршенням симптомів, але, зрештою, знижуються, оскільки тяжчі захворювання зазвичай менш поширені. Втім, ніхто не хоче заразитися серйозним захворюванням, тому суворі запобіжні заходи видаються нам виправданими. Ми можемо уникати будь-яких соціальних контактів, а влада може встановлювати суворі карантинні правила. За певних обставин трапляється, що «ліки» можуть виявитись гіршими за саму хворобу.
Зазначені вище приватні механізми реагування сприяють зниженню сукупних витрат, оскільки люди самі обирають найзручніші для себе рішення, спираючись на локальні умови та доступні ресурси. Клегорн використала свої зв’язки з мешканцями району і соціальний капітал своєї громадської спілки, щоб переконати сусідів позбутися застійної води на подвір’ях — так вона знизила витрати на боротьбу з комарами. Подібно до цього Гулд залучив організаційну структуру своєї компанії: найняв фахівців з боротьби з комахами і заснував окремий санітарний відділ. Обидва ці підходи є недорогими способами захисту від комарів.
Стихійні рішення також зменшують загальні витрати на хворобу, оскільки дають людям можливість обирати дешевший варіант з різноманітних способів профілактики. Для окремих людей, що живуть у районах, де поширена малярія, переїзд може бути дешевшим, ніж будь-які інші заходи. Нині багато людей захищаються від комарів за допомогою москітних сіток, покращеного планування житла чи кондиціонерів. Говорячи про хвороби, що передаються статевим шляхом, як-от ВІЛ, хтось надає перевагу використанню презервативів для запобігання передачі ВІЛ, щоб не утримуватися від статевої активності повністю. Так само деякі люди радше оберуть відносно ризиковані інтимні стосунки в моногамних стосунках або якщо знають попередній досвід своїх партнерів. Можливість індивідуального вибору профілактичних заходів знижує сукупні витрати порівняно з уніфікованими державними заходами.
Зовнішні впливи інфекційних захворювань, як негативні, так і позитивні, демонструють відповідно надмірну ризиковану поведінку та недостатню увагу до профілактики. Хоч влаштовувати вечірку справа приємна, але вона також передбачає витрати на напої і закуски та, що важливіше, ймовірність підхопити хворобу. Відвідуючи кав’ярню, ви сплачуєте не лише вартість кави, а й ризик поширення інфекції серед інших відвідувачів. Те саме можна сказати про безліч інших соціальних активностей: заняття в класах чи відвідування баскетбольного матчу, перевезення товарів та пасажирів, або ж статеві контакти. Коли ми вакцинуємося, прикриваємо рот, дотримуємося самоізоляції чи практикуємо безпечну статеву поведінку — ми дбаємо про здоров’я усіх навколо. Якщо ці зовнішні ефекти не враховувати, інфекція поширюється надмірно швидко.
Підсумовуючи, варто продовжувати більш критично ставитися до того, як саме приватні та державні суб’єкти можуть поліпшувати громадське здоров’я і загальне благополуччя. Що важливіше, варто визнати: окремі люди спроможні на більше, ніж ми часто думаємо, надто коли йдеться про свідомі зусилля покращити громадське здоров’я, прийняті спільно рішеннями. Приватні ініціативи можуть перевершувати державні за певними показниками. Громади краще володіють місцевою інформацією й можуть винаходити унікальні рішення, які відповідають їхнім пріоритетам, а не пріоритетам чиновників. Подібні приклади й потенційні можливості свідчать про наявність дешевших та ефективніших способів поліпшити громадське здоров’я.
Переклад: Соломія Лимар
Смута в місті: Велике Суспільство Гаєка та наші атавістичні упередження
Скільки людей ви знаєте? Дослідники людських соціальних мереж (у доінтернетному розумінні цього терміну) називають цю кількість «об’ємом знайомств», і її складно виміряти достовірно. Основною фундаментальною роботою в цьому питанні є праця Ітіеля де Сола Пула та Манфреда Кохена 1978-9 рр. «Контакти та вплив». Вони використали кілька емпіричних підходів для відповіді на це питання. У більшості з них результати показали, що типовий індивід у будь-який момент часу має від 100 до 500 знайомих, а виняткові постаті, такі як політики, – понад 1000 [1]. Якщо ж розширити визначення «знайомства» за межі людей, з якими ми активно взаємодіємо, і включити до нього тих, кого ми просто пам’ятаємо або впізнаємо, ми можемо подвоїти або потроїти цю цифру[1].
Така кількість людей вже, скоріше за все, більше за те, з чим здатен впоратися наш мозок. Якщо ви читали вдосталь популярної психології, то, ймовірно, стикалися з «Числом Данбара». У статті під назвою «Коеволюція розміру неокортексу, розміру групи та мови у людей» антрополог Робін Данбар розглядає мозок і розміри соціальних груп різних приматів та екстраполює ці спостереження на найбільш проблемних приматів з усіх: сучасних людей. Данбар припускає, що наш мозок еволюційно пристосований до соціальної мікрогрупи, яка налічує близько 147,8 осіб[2].
Коло людей, з якими ми співпрацюємо і координуємо свої дії в сучасному суспільстві, набагато-набагато більше, ніж кількість людей, яких ми знаємо або яких наш мозок запрограмований вважати частиною нашого племені – це не тисячі і навіть не мільйони, а мільярди людей.
Якщо я живу в маленькому містечку, я можу знати кожного, кого зустрічаю – їхні імена, обличчя, навіть їхні вподобання та антипатії, а також їхні відносні сили та слабкості. Я можу зіткнутися з необхідністю «бути на хорошому рахунку» у всіх, кого зустрічаю, або, принаймні, у певних лідерів громади, і, таким чином, я можу бути обмежений у ризиках, на які я вважаю безпечним іти. Такий життєвий досвід може створити в мене ілюзію, що порядок сучасної цивілізації ґрунтується на тій самій основі, що й єдність племені.
Така ілюзія неможлива, якщо я живу в місті. Від цього може стати незручно, але це також дає нам можливість глибше зрозуміти, як сучасна цивілізація тримається купи.
У книзі «Право, законодавство і свобода» Фрідріх Гаєк досліджує (серед інших тем) упередження, які ми несемо з собою з нашої давньої історії життя в малих групах. Життя в сучасній цивілізації, життя в тому, що Гаєк називає «Великим суспільством», вимагає від нас мирної взаємодії не лише з тими людьми, з якими ми б жили в племінному суспільстві – з людьми, знайомими нам, які поділяють наші погляди і значною мірою поділяють наші цілі і наші знання про світ, – але й з незнайомцями. Іноді буває важко «побачити» Велике Суспільство в повсякденному житті, але це легше зробити в містах. Більше того, коли ми можемо бачити Велике Суспільство, ми здатні краще протистояти спокусі потурати атавістичним інстинктам, які підривають його фундамент.
Велике Суспільство
Показово, що коли Пул і Кохен намагаються “на око” оцінити найкоротший ланцюжок контактів між двома найбільш соціально відокремленими людьми в Сполучених Штатах, який тільки можна собі уявити, вони виходять із твердження: «Кожен відлюдник, безумовно, знає торговця»[1]. Гаєк же зауважує, що саме ринок більше, ніж будь-яка інша людська інституція, пов’язує нас усіх разом:
«Більшість людей все ще не бажають визнати той факт, що саме зневажений «грошовий зв’язок» повинен тримати Велике Суспільство разом, що великий ідеал єдності людства повинен в останню чергу залежати від відносин між його частинами, які керуються прагненням до кращого задоволення своїх матеріальних потреб. … Ця взаємозалежність усіх людей, яка зараз у всіх на вустах і яка прагне зробити все людство Єдиним Світом, не тільки є наслідком ринкового порядку, але й не могла б виникнути ніяким іншим шляхом. Те, що сьогодні пов’язує життя будь-якого європейця чи американця з тим, що відбувається в Австралії, Японії чи Заїрі, – це наслідки, поширювані мережею ринкових відносин»[3].
Що це за «Велике Суспільство», про яке згадує Хайєк? Для багатьох людей ця фраза насамперед асоціюється з внутрішньою політикоюадміністрації Ліндона Б. Джонсона, але це не те значення, яке закладає Гайєк.
У книзі «Право, законодавство і свобода» Гаєк використовує терміни «Велике Суспільство» і «Відкрите суспільство» як взаємозамінні, щоб описати виникаючий порядок, в якому мільярди людей координують свої плани у взаємному мирі, якщо не взаєморозумінні. Жодна з цих фраз не є його авторською – він запозичив «Велике Суспільство» у Адама Сміта, а «Відкрите суспільство» – у Карла Поппера, – але використання цих термінів у Гаєка відмінне від інших.
Гаєк називає ринковий порядок, який утримує Велике Суспільство разом, «каталаксією», від давньогрецького слова katallattein, «що означало, по суті, не лише «обмінюватися», але й «приймати до спільноти» та «перетворювати ворога на друга»»[3]. Каталаксія, пояснює Гаєк, – це «особливий вид спонтанного порядку, що створюється ринком за допомогою людей, які діють у межах правил права власності, делікту та контракту»[3].
Чого б ми не хотіли досягти, – а Гаєк вважає, що наші цілі повинні охоплювати як вузько визначені власні інтереси, так і «суспільні цілі» – ми будемо реалізовувати їх у контексті «Великого суспільства, в якому індивіди будуть вільні у використанні власних знань для власних цілей». Саме завдяки передачі знань через ринкові ціни та «свободі вибору цілей своєї діяльності досягається використання знань, розпорошених у суспільстві», і наші плани дій стають взаємовигідними (якщо говорити загалом, не обов’язково в кожному конкретному випадку). Ринок досягає цього, незважаючи на те, що ми, можливо, ніколи не зустрічалися і не маємо спільної мети. «Те, що ми допомагаємо в реалізації цілей інших людей, не поділяючи їх і навіть не знаючи про них, а виключно для того, щоб досягти наших власних цілей, – каже Гаєк, – є джерелом сили Великого Суспільства».
У містах Велике Суспільство стає видимим
Міста ставлять нас перед фактом, що ми живемо у Великому Суспільстві, яке складається з мільярдів особистостей, і міське життя піддає нас впливу появи і відходу людей, чиїх цілей ми не знаємо, не кажучи про те, щоб їх поділяти. Частково з цієї причини ліберальні цінності, що підтримують Велике Суспільство, виникли в містах, і лише згодом поширилися назовні. Гаєк описує цей процес таким чином:
«Моральні погляди, що лежать в основі Відкритого Суспільства, довгий час були обмежені невеликими групами в кількох міських районах, а загалом стали керувати законами і думками в західному світі настільки відносно недавно, що часто все ще відчуваються як штучні і неприродні на відміну від інтуїтивних, а частково, можливо, навіть інстинктивних почуттів, успадкованих від старого родоплемінного суспільства. Моральні почуття, які зробили можливим Відкрите Суспільство, виросли в містах, комерційних і торгових центрах, в той час як почуттями широких мас все ще керували парафіяльні сентименти і ксенофобські та войовничі настрої, що панували в племінних групах[3]».
Видатна урбаністка Джейн Джейкобс описала щось схоже на гаєківський спонтанний порядок у розділі своєї книги «Смерть і життя великих американських міст», присвяченому руху та активності на тротуарах міських районів:
«Під позірним безладом старого міста, скрізь, де воно успішно функціонує, є дивовижний порядок, який підтримує безпеку вулиць і свободу міста. Це складний порядок. Його суть – у хитросплетінні використання тротуарів, що приносить з собою постійну змінюваність глядачів. Цей порядок складається з руху і змін, і хоча це життя, а не мистецтво, ми можемо химерно назвати його формою мистецтва міста і порівняти його з танцем – не з простодушним точним танком, коли всі одночасно піднімають ноги, кружляють в унісон і масово кланяються, а зі складним балетом, в якому окремі танцюристи і ансамблі мають характерні ролі, які дивовижним чином підсилюють одна одну і складають упорядковане ціле. Балет хорошого міського тротуару ніколи не повторюється від місця до місця, і в будь-якому місці завжди сповнений нових імпровізацій»[4].
Частиною цього «тротуарного балету» є важливі, навіть життєво важливі зустрічі з людьми, яких ми ніколи не зустрічали раніше і ніколи не зустрінемо знову. Джейкобс розповідає анекдот про двох незнайомців, які прийшли разом із сусідами Джейкобс, щоб врятувати життя хлопчика, який випав з вікна. Один незнайомець наклав джгут, який зупинив кровотечу, а інший, коли жінка взяла у нього з рук частину грошей за таксі, щоб подзвонити в лікарню з таксофона, пішов за нею, щоб, про всяк випадок, віддати їй решту. Звідки всі знали, що потрібно робити в такій ситуації, хоча багато хто з них ніколи одне з одним не зустрічався? Гайєк хоч і говорить в контексті економічних рішень, а не медичної невідкладної допомоги, пояснює:
«Те, що робить людей членами однієї цивілізації і дозволяє їм жити і працювати разом у мирі, – це те, що переслідуючи свої індивідуальні цілі, конкретні грошові імпульси, які штовхають їхні зусилля до конкретних результатів, керуються і стримуються тими самими абстрактними правилами. …Дія, або акт волі, завжди є конкретною, чіткою та індивідуальною подією, тоді як загальні правила, які керують нею, є соціальними, загальними та абстрактними… Те, що примиряє індивідів і зв’язує їх у загальну та стійку модель суспільства, криється в тому, що на ці різні конкретні ситуації вони реагують відповідно до одних і тих самих абстрактних правил»[3].
З огляду на це, стає зрозуміло, чому міста і цивілізація за своєю суттю є космополітичними – і чому лібералізм також. Щоб скористатися перевагами Великого Суспільства, ми повинні навчитися ставитися до чужинця не як до загрози чи суперника, а як до такого ж «громадянина світу». В іншому випадку це може призвести до жахливих потенційних наслідків.
Інстинкти моралі з глибокого минулого людства
Гаєк стверджує, що хоча ми, сучасні люди, все ще прагнемо ясності та єдності цілей маленької племінної групи, ця упередженість призводить до того, що ми руйнуємо основи Великого Суспільства:
«Якщо ми всі час від часу відчуваємо, що добре мати спільну мету зі своїми товаришами, і насолоджуємося почуттям піднесення, коли можемо діяти як член групи, що прагне до спільних цілей, то це інстинкт, який ми успадкували від родоплемінного суспільства і який, без сумніву, часто все ще стає нам в нагоді, коли важливо, щоб у невеликій групі ми діяли узгоджено, щоб протистояти раптовій надзвичайній ситуації. Він яскраво проявляється, коли навіть початок війни сприймається як задоволення жаги до спільної мети; а найбільш виразно він постає в наш час у двох найбільших загрозах для вільної цивілізації: націоналізмі та соціалізмі»[3].
В довгих фрагментах «Права, законодавства і свободи» Гаєк говорить про загрозу, яку наші атавістичні інстинкти становлять для Великого Суспільства, лише в загальних словах, використовуючи такі терміни, як «соціалізм» і «розподільча справедливість», які затуманюють більше, ніж висвітлюють. Вузьке, конкретне занепокоєння Гаєка полягає в тому, що групи, об’єднані спільними інтересами, будуть використовувати владу держави, щоб відкинути абстрактні правила власності та контрактів, які полегшують і регулюють потік ресурсів у каталаксі Великого Суспільства, натомість розподіляючи ресурси між групами чітко і напряму. Це проблема з глибоким корінням:
«Вся історія розвитку народних інститутів – це історія безперервної боротьби за те, щоб запобігти зловживанню окремими групами державним апаратом на користь колективного інтересу цих груп. Ця боротьба, безумовно, не закінчилася з нинішньою тенденцією визначати як загальний інтерес все, що вирішує більшість, сформована коаліцією організованих інтересів»[3].
Гаєк говорив, що міста були інкубаторами моральних ідей, які лежали в основі Великого суспільства. Оскільки міста протистоять нашій тенденції дивитися на світ крізь призму племінної лояльності, вони також можуть відігравати певну роль у захисті цих ідей від упереджень, які їм загрожують.
Переклав: Іван Ландарь
Список використаних джерел
Pool, Ithiel de Sola and Manfred Kochen. 1978-1979. “Contacts and Influence.” Social Networks 1.1: pp. 5-51. See especially section 2, “Empirical estimates of acquaintanceship parameters.”
Dunbar, R.I.M. 1993. “Coevolution of Neocortical Size, Group Size and Language in Humans.” Behavioral and Brain Sciences 16.4: pp. 681-735.
Hayek, F.A. 2021. Law, Legislation, and Liberty. 3 combined vols. Edited by Jeremy Shearmur. Chicago: The University of Chicago Press.
Jacobs, Jane. 1961. The Death and Life of Great American Cities. New York: Vintage Books.
Чому у Сінгапуру вийшло?
Сінгапур – місто-держава, розмір якої не перевищує площі столиці України, Києва. Станом на 2024 рік, Сінгапур очолює рейтинг економічної свободи, входить до п’ятірки передових сходинок серед країн з найменшим рівнем корупції, а також протягом останніх двох десятиліть є лідером за легкістю ведення бізнесу. Країну називають однією з чотирьох «азійських тигрів» завдяки високим темпам економічного зростання. Однак ще близько 60 років тому країна вважалася абсолютно безперспективною, не мала власних великих природних ресурсів та виробництва, фактично перебувала в залежності від своїх сусідів, що не були зацікавлені в процвітанні Сінгапура та зміцненню його суверенітету. Отже, яким чином карликова держава стала однією з передових країн світу?
Лібералізація економіки
Після здобуття незалежності у 1965 році, Сінгапур був однією з найбідніших країн світу, якій навіть доводилось закуповувати питну воду. Держава не могла спрямовувати ресурси на допомогу власним громадянам. Третина населення мали симпатії до комуністичних ідей. В таких непростих умовах тодішній прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю розпочав впроваджувати цілу низку реформ.
Одним з дієвих методів для розв’язання економічних проблем стали лібералізація ринків та заохочення до підприємницької діяльності. Знищення перешкод для розвитку приватного сектора дозволила відкривати власний бізнес без мінімального необхідного капіталу та нарощувати багатство всередині країни.
Наразі країна славиться своєю податковою системою, що працює за територіальним принципом. Міжнародні доходи, що отримують місцеві корпорації, не підлягають оподаткуванню. Податок на приріст капіталу від продажу активів тут теж відсутній. Резиденти та нерезиденти Сінгапуру оподатковуються у ситуаціях, виключно коли їхній дохід походить з території країни або переводиться на рахунки сінгапурських банків. Податкове навантаження в Сінгапурі становить лише 13,4% від загального внутрішнього доходу. Крім цього, оподаткуванню не підлягають операції з продажу житлової нерухомості, цінних паперів та фінансових послуг. Зазначені умови зробили Сінгапур фінансовим центром Азії. Такі умови не лише залучили іноземні корпорації, але й підтримали місцевих виробників, що мали можливість зростати в умовах мінімальної податкової звітності.
Антикорупційна політика
Іншим об’єктом реформ в країні для уряду Лі Куан Ю стало питання корупції. Високий рівень корупції лякав потенційних інвесторів, а важливі зміни в економіці просто не були б дієвими без розв’язання цієї проблеми.
Значним проривом стало прийняття Акту про попередження корупції (Pact of Corruption Act), який конкретизував роботу Бюро з розслідування корупції (Corrupt Practices Investigation Bureau). Завдяки цьому Акту були чітко визначені всі види корупції, включно з хабарництвом у формі подарунків. Крім того, Акт надав Бюро розширені повноваження для розслідування, арешт рахунків міг здійснюватися за рішенням слідчого, а податкові інспектори були зобов’язані надавати всю інформацію про підслідного. Тюремні строки та штрафи суттєво були також суттєво збільшені. Завдяки акту в Сінгапурі діє «презумпція корумпованості», чиновник який звинувачується в незаконному збагачені визнається винним, якщо не може довести протилежного.
Для забезпечення незалежності CPIB директор Бюро підзвітний прем’єр-міністру, а в разі блокування розслідувань може звернутися до президента, що підтримує систему стримувань і противаг. Всі випадки корупції проходять узгодження з Генеральною прокуратурою.
Окрім антикорупційного законодавства, Сінгапур вдало упереджує корупцію завдяки гідної оплати праці держслужбовцям. В країні заробітна плата чиновника є відповідною до успішних галузей економіки, співвідносною до платні менеджерів приватного сектору, що також приваблює займатися державною політикою професіоналів з високими етичними стандартами.
Меритократичні принципи
Сінгапурський уряд приділяє особливу увагу якості державного управління. Державний апарат функціонує за принципами меритократії – системі, в якій просування по службі базується виключно на особистих заслугах, здібностях і професійних якостях. Лі Куан Ю вважав, що успіх країни залежить від її людського капіталу, тож ключові позиції в уряді та компаніях отримували ті, хто демонстрував видатні результати та відданість своїй роботі.
Відбір майбутніх державних службовців починається ще зі шкільних років, коли виявляють здібних учнів, яких надалі підтримують на шляху до університету та надають можливості для навчання за кордоном. Кожен працівник, що досягає успіхів, отримує належне визнання і шанс на відповідне просування по службі. Система кадрових призначень в Сінгапурі орієнтована на прозорість і справедливість, адже кар’єрний ріст ґрунтується на заслугах та талантах, а не на зв’язках. Меритократія Сінгапуру є не лише якісною системою підбору кадрів, а й запорукою довіри громадян до державних інституцій.
За даними Human Capital Index 2020 року від Світового Банку, Сінгапур очолює рейтинг зі 173 країн. Це означає, що країна успішно інвестує в здоров’я, освіту та можливості для своїх громадян.
Чому може навчитися Україна?
На сьогодні Сінгапур є прикладом успішної трансформації для усіх країн світу. Попри відмінність України з мікродержавою за масштабом, географією та історичними умовами – універсальні уроки, отримані з сінгапурського досвіду, можуть стати основою для значних змін.
На сьогодні наша держава стикається з серйозними викликами, які стримують її добробут. Від російського вторгнення до податкового пекла, що робить ведення бізнесу надзвичайно важким. Україна не приваблює до себе системних іноземних інвестицій. Згідно Tax Hell Index 2023, що враховує рівень оподаткування та якість урядового менеджменту, Україна входить до четвірки країн антирейтингу. Крім цього, нові корупційні скандали, особливо у сфері оборонних закупівель, підривають нашу довіру до державних інститутів.
Подальший розвиток нашої країни цілковито залежить від якості державного управління. Подібно до Сінгапуру, Україна на початку своєї незалежності не мала великих перспектив. Однак необхідні реформи та прагматизм, втілені в прикладі Сінгапуру, доводять, що економічний розвиток можливий навіть у складних умовах.
Автор: Володимир Коверя
Біографічний нарис про Карла Менгера
Автор: Фрідріх фон Візер
Примітка від Ріхарда Ебелінга: Фрідріх фон Візер (1851-1926) був одним з провідних представників «другого покоління» Австрійської школи економіки. Ця пам’ятна стаття, присвячена Карлу Менгеру, засновнику Австрійської школи, була опублікована німецькою мовою невдовзі після смерті Менгера у 1921 році. Візер пояснює стан економіки до появи праць Менгера з економічної теорії, неминущу важливість його внеску в економічну науку, а також вплив ідей Менгера на нього самого та його зятя, іншого відомого австрійського економіста, Ойгена фон Бем-Баверка. Есе Візера спочатку з’явилося в «Neue Österreichische Biographie» («Нові австрійські біографії»), том 2, (1923). Раніше він не перекладався і не публікувався англійською мовою.
У похилому віці – через три дні після того, як йому виповнився 81 рік – Карл Менгер, засновник Австрійської школи економіки, помер 26 лютого 1921 року.
Карл Менгер походив з родини австрійських державних службовців і офіцерів. Його брати були відомими діячами: Макс Менгер [1838–1911] — депутат парламенту, та Антон Менгер [1841–1906] — видатний юрист і письменник-соціолог. Їхній батько, Антон Менгер, працював юристом, спочатку в місті Новий Сандес у Галіції, де Карл Менгер народився [23 лютого 1840 року], а згодом в Бєліці; він був нагороджений родовим дворянським титулом «Антон Менгер Едлер фон Вольфесґрюн», але його сини вирішили не приймати цього титулу. Мати, Кароліна, уродженка Герцабек, була дочкою заможного купця, який переїхав із Богемії до Галіції та придбав там маєток Манів, де діти щороку проводили канікули.
Навчання Карла Менгера привело його з Праги до Відня, як і його братів. У Відні зосередилося все його життя, загальні обриси якого можна розповісти в кількох словах. Він вступив на державну службу і знайшов у цій роботі можливість для спостережень за економікою, результати яких були опубліковані у його Grundsätze der Volkswirtschaftslehre [Принципи економіки] в 1871 р. З цією роботою він завершив свою габілітацію в 1872 р. у Віденському університеті і був призначений приват-доцентом [неоплачуваним викладачем] з політичної економії. Наступного року його призначили доцентом, а невдовзі – професором політичної економії. Він присвятив себе професійному викладанню з найбільшим завзяттям і успіхом.
У 1883 році він опублікував свою другу велику роботу Untersuchungen über die Methode der Sozialwissenschaften und der Politischen Ökonomie insbesondere (Дослідження методів соціальних наук, зокрема політичної економії). У ній він відповів на критику Густава фон Шмоллера [1838–1917], лідера Німецької історичної школи економіки, пристрасною полемікою Die Irrtümer des Historismus in der deutschen Nationalökonomie (Помилки історизму в німецькій політичній економії, 1884).
Кількість інших його публікацій не дуже велика, і він відносно рано пішов у відставку від офіційних обов’язків; проте він залишався відданим своїм дослідженням до кінця життя, про що свідчить велика кількість рукописів, знайдених серед його паперів. Особливої уваги заслуговує розширене і частково перероблене видання його Grundsätze (Основ), першої книги, з якої він розпочав [свою кар’єру] молодому віці 31 року; праця, створена в тиші та самотності, без учителя чи прикладів для наслідування, забезпечила йому місце серед провідних економічних мислителів світу.
Економічні основи та економічна методологія
Характерною рисою наукового підходу Менгера було те, що він присвятив усю свою старанність тому, щоб чітко і міцно опрацювати теоретичні основи економічної науки. Якщо інші мали продовжити почату ним роботу, то він, перш за все, був зацікавлений у тому, щоб поринути в науково досяжні глибини.
Читач, який не є фахівцем у цій галузі, може не зацікавиться всіма деталями наукової роботи Менгера, але освіченій публіці можна розповісти про його досягнення, які забезпечили йому видатний науковий статус.
Що ж дозволило йому стати засновником нової економічної школи? Якщо ми хочемо належним чином відповісти на це питання, то ми повинні повернутися, як це робив Менгер зі своїми проблемами, звернутися до тих остаточних – чи правильніше сказати, «фундаментальних» – елементів, які залишаються відкритими для людського пізнання, і на основі яких Менгеру вдалося подолати труднощі, що перешкоджали економічному мисленню до нього.
У цьому контексті, виклад, призначений для фахівців, неодмінно повинен повертатися до методології, яку використовував Менгер; натомість презентація, орієнтована на широку освічену аудиторію, може бути коротшою і може оминути всю дискусію щодо економічних методів. Менгер написав свою книгу з методології через те, що його попередня праця Grundsätze не знайшла схвального відгуку у більш історично орієнтованих економістів Німеччини, і він вважав за необхідне загалом обґрунтувати цінність теоретичного економічного аналізу у порівнянні з аналізом, заснованим на історичних підходах.
Ріхард Ваґнер [1813–1883] після створення своїх опер доповнював їх написанням текстів, у яких пояснював візію, що стоїть за кожною з них; проте, у кінцевому підсумку, будь-яка переконливість цих текстів базувалася виключно на приголомшливому впливі самих опер. Так само і з Менгером. Зрештою, його книга з економічної методології завдячує будь-якій своїй доказовій силі тим результатам, які він виявив і представив у Grundsätze; у цьому сенсі вона є демонстрацією застосованого методу. Хто може заперечити, що Менгер усвідомив методологічний шлях, якого слід дотримуватися, на основі цих знахідок? До того ж очевидно, що не існує такого дослідницького методу, який був би настільки точним, щоб гарантувати успіх. Будь-який метод може лише вказати загальний напрямок для дослідження і характер інструментів, які слід застосувати; але в конкретному випадку саме дослідник вирішує, який метод обрати.
Безперечно, у природничих науках цінні знання були отримані завдяки експериментальному методу; проте, значно важливішим є успіх видатного мислителя завдяки щасливому експерименту, який забезпечив розширення знань у певній галузі. Головне методологічне досягнення Менгера полягає не в його книзі про метод, а у відкритті низки конкретних ідей, які він продемонстрував у Grundsätze через детальний аналіз низки ключових аспектів. Саме ці конкретні концептуальні знахідки забезпечили йому послідовників та заснування нової школи економічної думки.
Візер та Бьом-Баверк у пошуках економічних основ
Саме в цих конкретних відкриттях я бачу наукове досягнення Менгера. Гадаю, що для досягнення моєї мети найкраще буде детально зупинитися на змісті його роботи та її важливості для нашого часу. Таким чином, мені не потрібно говорити загальностями; я маю унікальну перевагу продемонструвати вплив Grundsätze Менгера на конкретному прикладі, бо я сам це пережив. Ейген фон Бьом-Баверк [1851–1914], який був моїм товаришем ще з середньої школи, і я були одними з перших читачів Grundsätze Менгера; вивчення цієї книги назавжди змінило наше розуміння теоретичної економіки. Я не відступлю від своєї теми, якщо спочатку опишу наш душевний стан до та після знайомства з Grundsätze Менгера.
Як і всі економісти в Австрії [у XIX столітті], ми прийшли до економіки через юриспруденцію і завжди з вдячністю згадували, яку підтримку в розумінні економіки ми отримали завдяки нашій суворій юридичній підготовці. Римське приватне право, цей шедевр концептуального пояснення, є правом власності та бізнесу. Його чіткі правові структури цілком побудовані на економічних елементах.
Так само, римська історія права, з історичними наслідками цих правових механізмів, є формою завершеної економічної історії, створеної ще до того, як виникла сама ідея написання економічної історії. У цьому відношенні австрійський юрист також має підготовку в економічній історії. Ми ввібрали в себе весь цей багатий зміст, і саме чітка структура, з якою він нам викладався, викликала нашу юнацьку зарозумілість. Юриспруденція сприймалася як щось завершене, закінчене, що не було новою проблемою. Але ми прагнули дізнатися, як право надає владу законодавцю; тому ми відклали наші юридичні підручники і звернулися до неписаних економічних «законів» суспільства.
Коли ми звернулися безпосередньо до класиків, на нас чекало нове розчарування. Нам відкрився багатий зміст, який справляв сильне враження духом просвітницьких, соціально-революційних ідей XVIII століття; адже, на відміну від революцій сучасності [1923], революція XVIII століття народилася з цього духу Просвітництва. Проте незабаром ми усвідомили, що мисленню класичних економістів бракувало переконливої єдності у їхніх ідеях.
Межі класичних економістів
Передусім, дивлячись на світ, класичні економісти надали вірі у свободу належне місце у своїй системі ідей. З огляду на те, що їхня аудиторія перебувала в гармонії з значенням, яке вони надавали свободі, не було великої шкоди у тому, що вони подали свої ідеї в ідеалізованій та фактично недосконалій формі. Але на противагу вимозі XVIII століття досягти максимально можливої свободи, ми живемо в час, коли звучать заклики до її подальших обмежень, і тому ідеї класичних економістів зараз розглядаються значно критичніше.
Якщо Адам Сміт і залишався актуальним, це пояснювалося тим (як дотепно висловився один французький суддя), що ніхто особливо не переймався тим, наскільки логічні розбіжності, до яких він дійшов, не узгоджувалися з фактами досвіду; водночас Рікардо був сповнений рішучості до самого кінця залишатися якомога логічно послідовнішим, навіть якщо його логіка була в нерозв’язній суперечності з фактами реальності.
Ми могли б знайти своє місце в класичній системі, якби її помилки та прогалини стосувалися лише окремих результатів; але вони зачіпали власне самі концептуальні основи, які ми шукали. Отже, від самого початку ми були занурені в невизначеність і сумніви. У Німеччині головне звинувачення проти класичних економістів полягало в їхній прихильності до «індивідуалістичного» підходу; проте ми виявили, що насправді вони з самого початку не дотримувалися своїх індивідуалістичних засад.
Бувши справжніми [методологічними] індивідуалістами, вони б почали з погляду індивідів і показали, як їхні взаємозв’язки один з одним пояснюють функціонування економіки в цілому; вони б продемонстрували, як із думок індивідів виникають суперечливі дії та оцінки, які створюють економічний процес. Але це їх не цікавило.
Економіка розглядалася як самостійне явище, а ринкова обмінна вартість товарів не мала нічого спільного з особистою споживчою вартістю товарів для індивідів. Наявність споживчої вартості забезпечувала утилітарну цінність товарів; однак багато корисних речей, таких як повітря і вода, не мають обмінної вартості, тоді як інші товари, наприклад золото й діаманти, які мають незначну [суттєву] корисність, мають набагато вищу обмінну вартість, ніж інші товари з більшою корисністю, такі як залізо та їжа.
Хибні засади трудової теорії вартості
Але щоб зробити обмінну вартість товарів хоч якось зрозумілою, необхідно було знайти спосіб пов’язати її з особистими оцінками індивіда. Класичні економісти, відчуваючи потребу зробити це, вважали, що вони знайшли таке пояснення, якщо не для всіх товарів, то принаймні для їхньої значної більшості: велика частина товарів є результатом застосування людської праці.
Як пояснював Адам Сміт, справжня вартість будь-якого товару — це праця та зусилля, необхідні для його отримання, а отже, обмінна вартість товару відповідає вартості тієї праці й зусиль, які людина заощаджує, отримуючи цей товар через обмін. Але читач, який слідкував за аргументами до цього моменту, стикається з найбільшим подивом, коли Адам Сміт, здійснюючи один зі своїх відомих логічних стрибків, стверджує, що вартість товару насправді не ґрунтується на праці. Це було колись, у ранні часи, до того, як земля перейшла у приватну власність; але землевласники, які люблять пожинати те, чого не сіяли, вимагають ренту за використання їхньої землі. Відтоді, як виникла приватна власність, вартість товарів більше не відображає лише працю, необхідну для їхнього виробництва, а включає й низку інших визначальних чинників.
Рікардо, зі своєю непохитною логікою, намагається залишатися якомога ближче до теорії трудової вартості; але, попри всю свою винахідливість, врешті-решт він також змушений визнати, що насправді вартість товарів походить не тільки від праці, а й від інших чинників. Таким чином, класична доктрина завершується ідеалізованим уявленням про вартість товарів, що суперечить реальній вартості товарів. Класичні теоретики змушені були дотримуватися ідеалізованої теорії вартості товарів, яка не відображала реальності, оскільки вони вважали, що лише за допомогою цієї ідеї «трудових витрат» можна зробити зрозумілою вартість товарів.
Чи справді це так? Чи вдалося завдяки цій гіпотетичній концепції вартості товарів проникнути у зовсім іншу реальність оцінки товарів? Чи ж, навпаки, це не є відмовою від реальності, коли теорія вартості будується інакше, ніж мала б відповідно до реальності вартості товарів? Чи соціалістична критика сучасного суспільства є правильною? Чи не має Карл Маркс рацію зі своєю теорією додаткової вартості? Чи не є соціалістична теорія кінцевим результатом класичної системи, яку класичні економісти не мали сміливості продумати до кінця?
Візер і Бем-Баверк знаходять відповідь у Менгера
Я не знаю, чи вдалося мені чітко передати читачеві, в якій скруті перебувало наше мислення, коли ми починали вивчати економіку. Тоді ми відчували це розчарування до глибини душі. Ми не могли стати на бік класичних економістів; у цьому ми не мали жодних сумнівів. Але ми також не могли звернутися до соціалістів, оскільки, довівши підхід класиків до логічного завершення, вони лише продовжили їхні помилки.
У розпал нашої розгубленості ми натрапили на «Grundsätze» Менгера, і раптово всі наші сумніви розвіялися. Нам було дано твердий архімедівський пункт, з якого ми знайшли ще більше; перед нами постала ціла архімедівська площина, яка забезпечила міцну основу та достатньо інформації, щоб ми могли рухатися впевненими кроками.
Менгер якось розповів мені, як він прийшов до цього міцного фундаменту. Бувши молодим співробітником Wiener Zeitung (Віденської газети), він повинен був писати огляди стану товарних ринків. Готуючи ці звіти, він зрозумів, що факти, яким найдосвідченіші експерти надавали найбільшого значення для пояснення формування цін, мали мало спільного з теоріями витрат, викладеними класичними економістами. Спостерігаючи за процесом формування цін на ринках, Менгер поступово став на правильний шлях.
Він виявив, що фактичною основою формування цін є оцінюючі судження кінцевих споживачів товарів. Цінність, яку споживачі надають товарам, базується на оцінці важливості їхніх потреб, що визначається ступенем значущості, наданим конкретній потребі, яку можна задовольнити, а це, своєю чергою, залежить від ступеня [граничного] задоволення, вже досягнутого. Зі зростанням насиченості інтенсивність бажання зменшується.
Таким чином, Менгер дійшов закону насичення потреб, як і деякі інші економічні мислителі, які незалежно відкрили його. Але його версія набула особливої важливості завдяки тому, як він пов’язав її у видимо продуктивний спосіб з іншими відкриттями. Теоретично важливим елементом у законі насичення потреб є те, що кількість пропозиції товару розглядається як фактор, який впливає на його цінність. Закон насичення потреб говорить нам, що збільшення пропозиції, розширюючи ступінь задоволення потреби, призводить до зменшення цінності товару. І таким чином, виводиться ринковий закон попиту і пропозиції. Оскільки значущість конкретної потреби є суб’єктивною цінністю, її споживчою цінністю, а закон попиту і пропозиції стосується обмінної цінності, розбіжність в класичній доктрині, яке стосувалося розбіжності між споживчою цінністю та обмінною цінністю, усувається завдяки елементу суб’єктивної [граничної] оцінки, як це має бути зрозуміло кожному з особистого досвіду.
Товари вищого порядку та етапи виробництва
З тією ж ясністю, з якою Менгер проник у внутрішній світ людських потреб, він також дослідив структуру зовнішнього світу товарів. Він розподілив усе багатство та різноманіття речей, що складають людське багатство, на серію «порядків», які відповідають етапам, через які повинні пройти виробничі процеси — від видобутку корисних копалин із землі, перетворення цих матеріалів з однієї форми в іншу, транспортування всіх форм товарів з одного місця в інше, аж поки готовий продукт не зможе виконати своє бажане призначення в домашньому господарстві.
Однак Менгер не класифікує етапи у послідовності, як вони йдуть один за одним від сировини до готового продукту у виробничому процесі. Навпаки, він впорядковує їх, починаючи з людської потреби, від якої готовий продукт першого порядку отримує свою цінність.
Від цієї цінності готового товару першого порядку передається цінність тим товарам «другого порядку», з яких виробляються ці товари першого порядку найбільш безпосередньо, наприклад, борошну, з якого випікається хліб. Від товарів другого порядку цінність передається до товарів третього порядку, четвертого порядку, і цей процес передачі цінності триває до найдальших порядків товарів, до яких людина поширює свою виробничу діяльність.
Однак цінність надається товарам вищого порядку таким чином лише настільки, наскільки це необхідно через обмежену кількість готового продукту. Для тих товарів, які доступні в природному надлишку, людина не відчуває залежності від кількості, яку вона має, оскільки вони можуть використовуватися довільно, без шкоди для задоволення будь-якої важливої потреби. Людина не відчуває втрати, коли будь-яка частина такого товару виходить з її володіння; вона не стає біднішою, тому що навіть із таким надлишком має достатньо для задоволення своїх потреб.
На кожному з етапів виробництва, зі своїми відповідними товарами, цінність готового продукту розподіляється між взаємодіючими виробничими факторами, або, як називає їх Менгер, «доповнюючими» факторами. В яких «закономірностях» відбувається розподіл цінності кінцевого продукту, що задовольняє людську потребу, між факторами виробництва, далі не обговорюється. Достатньо зазначити, що кожен виробник і кожен споживач, переслідуючи свої власні цілі, у реальних обставинах їхньої економічної важливості, визначають свій вплив на цінність товарів, з якими вони мають справу.
Суб’єктивні ціннісні судження кожної людини разом з кількістю ресурсів, які вона має у своєму розпорядженні, встановлюють межі впливу кожного виробника й споживача на ринок через їхні відповідні пропозиції та заявки на ціни, з яких формуються фактичні ринкові ціни. Оскільки дохід складається з грошових винагород, отриманих за цими цінами, пояснення Менгера, яке починається з індивіда, замикає повне коло й доходить до суті великого економічного процесу.
Основи економічної теорії Менгера
Основні положення Менгера анітрохи не вичерпують всієї сукупності проблем економічної теорії. Залишилося багато відкритих питань, зокрема деякі з надзвичайною важливістю та складністю. Алечитачеві вже має бути зрозуміло, що зроблене ним, полягало в тому, що він своїми початковими припущеннями бездоганно забезпечив для нас ту саму «Архімедову площину», про яку я згадував раніше.
Бем-Баверк і я мали те саме відчуття, що, спираючись на основу, закладену Менгером, ми можемо продовжувати його роботу, не боячись, що помилка може звести нас на манівці. Ба більш, ми обидва відчували майже непереборний поклик продовжити працю Менгера, ніби він кидав нам виклик, пропонуючи розв’язати ті проблеми, які він залишив відкритими й без відповіді.
Ми обидва відчували себе подібно до шахіста, перед яким поставлено складну задачу, створену майстром вищого класу, і яка, попри її складність, повинна мати рішення. Менгер навчив нас бачити ринкові процеси як поступовий історичний результат напрямів, якими рухається економіка, і які дослідницький розум, застосовуючи силу економічного мислення, може вивчати за умови достатньої уваги й творчих зусиль. Адже в економічній теорії немає нерозв’язних проблем, якщо вдумливий розум дотримується шляху наполегливості та терпіння.
Сьогодні минуло пів століття з моменту публікації Grundsätze Менгера. За ці десятиліття Австрійська школа розвинула вчення Менгера у систему, яка, безсумнівно, все ще не повністю завершена і не до кінця консолідована. Проте можна стверджувати, що самі «принципи», на яких ґрунтується ця система, були повністю доведені. Менгер одного разу сказав мені, що він точно усвідомлює, наскільки незавершеною була його робота, але він міг заявити, що надав ряд будівельних блоків для побудови економічної теорії. Він міг би сказати, що це не просто будівельні блоки, а наріжні камені економічної теорії.
Нещодавно я провів короткий семінар у Болонському університеті на тему: «Україна: Війна пізнього капіталізму?». Я подумав, що було б цікаво представити окремі ключові моменти цього семінару тут. Для тих, хто тут вперше, ось трохи деталей про те, хто я і про що цей простір. Сподіваюся, цей текст вас зацікавить.
ТРЦ «ЦУМ» на Хрещатику, Київ (Фото: DMD)
Я зробив це фото о 21:00 в середу. На ньому зображений ЦУМ, найшикарніший і наймодніший торговий центр Києва, освітлений різдвяними вогнями під час загальноміського відключення електроенергії. Моя квартира, менш ніж за кілометр від нього, була на той час знеструмлена, як і домівки приблизно 500 000 киян та мільйонів інших українців. Половина з цих людей використовує електрику для опалювання своїх домівок, тож під час відключень вони змушені сидіти в холоді.
Відключення електроенергії відбувалося за розкладом і було заздалегідь запланованим. Після численних російських обстрілів енергосистеми, відключення електроенергії від чотирьох до восьми годин на добу стало нормою в Україні. У прифронтових містах і селах світла ще менше — або немає взагалі — а опалення відсутнє повністю.
ТРЦ має власні генератори та, ймовірно, підключений до системи електропостачання сусідньої станції метро «Театральна». В результаті, як і кілька тисяч інших будівель, він зберігає доступ до електрики навіть під час відключень. Що б не сталося, в умовах загальнонаціонального дефіциту електроенергії та графіків відключень, «Київський Harrods» залишається повністю освітленим.
Багато українських економістів пояснювали мені, що цьому є логічне пояснення, яке криється радше в економічній раціональності, ніж у корупції чи кричущій нерівності. Залишаючись відкритим і привабливим, зі святковими вогнями та розкішними різдвяними вітринами, торговий центр «ЦУМ» та інші елітні магазини на головній вулиці Києва приносять дохід і сплачують податки — кошти, які безпосередньо йдуть на оборону країни.
Відключення електроенергії мають бути егалітарними — але лише до певної міри. Ви можете купити генератори, паливо, якщо маєте на це кошти, або ж, прямо чи опосередковано бути віднесеними урядом до категорії об’єктів критичної інфраструктури. Залишати світло у вітринах зачинених магазинів на головній вулиці вночі може здатися марнотратством в умовах дефіциту енергії. Однак у колах політиків переважає думка, що якщо змусити ЦУМ вимкнути різдвяну ілюмінацію, це може призвести до закриття магазинів і перенесення їх до Дубаю або кудись ще, що позбавить уряд важливих бюджетних надходжень, а іноземні інвестори та партнери, швидше за все, розкритикують такі дії як авторитарну або антиринкову поведінку.
Чим глибше занурюєшся, тим більше розкривається споживацький менталітет і ринкові механізми, які лежать в основі воєнних сил України. Дивовижним чином, і, можливо, без історичного прецеденту, ці механізми стали домінувати в одному з найважливіших аспектів сучасного українського життя: у вирішенні питання про те, кого з чоловіків і жінок відправляти на фронт.
Військова реклама в Києві (Фото: DMD)
Ви, напевно, вже бачили цю фотографію. Це зображення з маркетингової кампанії одного з найвідоміших військових підрозділів України — Третьої штурмової бригади. Розпочата наприкінці минулого літа, ця кампанія викликаласуперечки через представлення жінок як сексуалізованих та невинних; як тих, хто потребує захисту. Але ще більш вражаючим є те, що ця кампанія не була створена армією чи Міністерством оборони, а фінансувалася з приватних джерел і проводилася військовою частиною. Вебсайт, на який вона посилається, є приватним сайтом компанії, яка керує порталом, який Третя штурмова бригада використовує для вербування бійців, збору коштів, публікації відео та інших маркетингових матеріалів. Завдяки пожертвам найбільшої в Україні букмекерської компанії Favbet, бригаді вдалося зняти цілий фільм, який був розповсюджений на Netflix.
Третя штурмова, що входить до складу ультраправого «Азову», є лише найяскравішим прикладом того, як підрозділ успішно розгортає свою маркетингову кампанію. Втім, кожна українська військова частина намагається робити те ж саме з тими ресурсами, які є в їхньому розпорядженні. Як доброволець, ви можете вибрати, до якого підрозділу приєднатися, а як призовник, ви можете подати запит на переведення через офіційний військовий додаток лише кількома дотиками до екрана — нещодавно уряд пообіцяв ще більше спростити цей процес. Таким чином, між українськими військовими частинами існує жорстка конкуренція за залучення найкращих і найбільш підготовлених призовників.
Ринкові механізми впливають не лише на попит, але й на пропозицію в процесі вербування. Чим вища заробітна плата цивільної особи, тим менша ймовірність того, що її буде мобілізовано. У цьому контексті заробітна плата розглядається як показник корисності для економіки та, відповідно, для військових потреб. З певного рівня, податки, які ви сплачуєте, вважаються більш цінними, ніж ваша служба в окопах. Багато хто в парламенті пропонував формалізувати цю практику і зробити її загальноприйнятою, чітко прив’язавши звільнення від мобілізації до заробітної плати, але такі спроби були розкритиковані. Проте, подібна перспектива зовсім не є непопулярною серед еліт та експертів.
Військові частини також змагаються за благодійні пожертви. Українській армії бракує базового обладнання, починаючи від одягу і закінчуючи засобами захисту. Майже кожна бригада в Україні покриває частину своїх потреб коштом волонтерів або іншими шляхами, наприклад з особистих коштів бійців. Гроші потрібні на все: від одягу до палива та оренди житла. Солдатам часто доводиться платити за власне житло, а воно поблизу переповненої лінії фронту коштує недешево.
Мати підрозділ молодих, добре навчених і оснащених за останнім словом техніки пілотів безпілотників вигідно, оскільки вони менше ризикують бути принесеними в жертву як стрільці в окопах. Але шикарна Третя штурмова, з її витонченим вебсайтом, гарним приватним рекрутинговим центром і повністю екіпірованими солдатами, є винятком. Більшість бригад ледве можуть дозволити собі рекламу, зроблену за допомогою Microsoft Paint, тоді як інші значною мірою покладаються на благодійні фонди. Деякі підрозділи не можуть зробити навіть цього, оскільки їм не вистачає людей, щоб розібратися з паперовою роботою, необхідною для отримання пожертв.
Я відвідав такий підрозділ навесні, він розташований поблизу Вовчанська. Там мені розповіли, що лише один солдат у роті старший за їхню техніку — самохідну гаубицю, побудовану в 1976 році у сусідньому Харкові. Більшу частину одягу їм довелося купувати самим, а також збирати кошти на бензин і ремонт автомобілів роти. Військові магазини, які постачають все: від зимових курток до бронежилетів, перетворилися на успішний бізнес в Україні. Люди встановлюють тимчасові магазинчики у наметах на перехрестях доріг і в селах поблизу лінії фронту.
Наметові магазини військового спорядження в Куп’янську, Харківська область (Фото: DMD)
У такій ситуації можна було б очікувати, що держава буде усіма силами вишукувати ресурси, які так відчайдушно потрібні на фронті, до останньої краплі. І це не повністю хибне припущення. Значні економічні скорочення торкнулися всього, чим можна було пожертвувати, причому найбільше постраждав сектор освіти, тоді як непрямі податки були збільшені. Але в усьому іншому уряд продовжує політику економічної війни, яка тісно пов’язана з Вашингтонським консенсусом. Не було широкомасштабної націоналізації, прописки робітників чи нормування споживчих товарів. Уряд навіть спробував розширити програму приватизації та продовжує скорочувати бюрократичну тяганину, або принаймні стверджує, що робить це для того, щоб зробити країну більш привабливою для міжнародних інвесторів.
Це — неолібералізм війни, хоча й сильно субсидований іноземними державами. Уряд був змушений визнати свої невдачі й реформувати податкову систему лише місяць тому. Протягом майже трьох років війни, яку багато хто вважає екзистенційною для країни, він утримував податкові ставки на довоєнному рівні — за винятком майже символічного військового збору у розмірі 1,5%, запровадженого на початку війни.
Економісти Києва та багато інших експертів пояснюють це необхідністю. Подальше підвищення податків, ймовірно, підштовхне значну частину економіки в тінь або за кордон, тим самим підриваючи зусилля щодо отримання доходів. Це може здатися схожим на відому криву Лаффера, але проблема лежить глибше. Справжнє занепокоєння полягає в тому, що за нинішніх національних і особливо міжнародних обмежень це єдиний життєздатний підхід. Навіть у воєнний час Україна не може уникнути впливу глобалізації.
Я набагато менше обізнаний з Росією, порівняно з Україною, але вважаю, що можна провести чимало паралелей. Соціолог Володимир Іщенко обговорював концепцію «військового кейнсіанства» у військових діях Росії, що передбачає реальний перерозподіл багатства між верхівкою та окремими сегментами низів — тими, хто безпосередньо бере участь у «військовій операції» — та їхніми сім’ями. У певному сенсі, можна було б розглядати неоліберальний підхід України до війни як політичну протилежність російському військовому кейнсіанству. Однак я вважаю, що відмінності між цими двома «системами» є радше поверхневими, ніж суттєвими.
Я вважаю, що Ельвіра Набіулліна, голова Центрального банку Росії, та російське вище економічне керівництво відповіли б так само як і київські економісти, на питання про те, як управляти економікою в умовах війни. Ті російські еліти, які виступали за повну мобілізацію суспільства і впровадження тотальної військової економіки, здебільшого залишилися осторонь — принаймні, поки що.
Ключовим аспектом є те, що і Росія, і Україна діють в умовах частково спільних обмежень і контекстів. Хоча Росія залишається менш залежною від транснаціональних співпраць і набагато більш авторитарною, що дозволяє їй мати більше свободи у втручанні в економіку і суспільство, її військові зусилля залишаються глибоко «маркетизованими» і «приватизованими». Як і Україна, Росія прагне мінімізувати вплив війни на цивільне населення, особливо на тих, хто вважається економічно активним і продуктивним. Навіть якщо Путін називає війну екзистенційною і цивілізаційною, спрямованою проти колективного Заходу, світло в московському ЦУМі, як і в його київському аналогу, повинно горіти.
Крім того, в Росії ми стали свідками найвищого прикладу приватизації всього під час бунту приватної військової компанії Пригожина, який нахабно кинув виклик монополії держави на насильство. Хоча ця подія була радше символічною, ніж передвісником подальших заколотів, вона залишається потужним і вражаючим прикладом.
Пізній капіталізм визначається по-різному, але останнім часом він став означати економічну систему сучасного розвиненого світу, що характеризується міжнародною економічною інтеграцією, великими корпораціями, приватизацією та споживацьким світоглядом. Війна в епоху пізнього капіталізму — це війна, яка відображає ці економічні та суспільні реалії. Це конфлікт, де ринкові сили обмежують частку економіки, яка може бути мобілізована на військові потреби, диктуючи значну частину розподілу ресурсів як в тилу, так і, часто, на фронті.
Повномасштабне вторгнення Путіна в Україну є першим конфліктом у своєму роді. Ніколи раніше дві розвинені нації не боролися з такою силою. Це не колоніальна експедиція проти бунтівного ополчення; скоріше, це справжній конфлікт між двома квазірівними левіафанами. Давно ми не бачили такого зіткнення титанів. Востаннє ми були свідками чогось подібного, коли імперські та тоталітарні держави першої половини XX століття вели війни, масштабні битви між життям і смертю, мобілізуючи цілі народи. Результатом цього стали руйнування великих масштабів, небачених ні до, ні після. На противагу цьому, неоліберальні, пізньокапіталістичні суспільства, коли вперше зіткнулися з рівними собі, вели війну настільки обмежено, наскільки могли, і воювали, не відриваючи очей від фондового ринку. Принаймні в цьому ми не можемо їх звинувачувати.
Переклад: Софія Панченко
Велика французька фінансова криза
Автор: Юрій Уршанський, активіст УСС
«Старий режим» — устрій, який був влаштований у передреволюційній Франції, накопичив дуже багато проблем в економіці.
Серед цих проблем можна виділити:
— хронічний дефіцит бюджету
— продаж державних посад аристократії, корупція і неефективність державного апарату
— внутрішні мита між провінціями, які перешкоджали торгівлі
— величезна кількість податків та повинностей — пережитків Середньовіччя
— бартер замість операцій за допомогою грошей (через постійне псування монети довіра до валюти була низькою)
Ситуацію намагався виправити міністр фінансів Жозеф Марі Терре.
За свій час на посаді (1769-1774), він прийняв багато рішень і розпочав фіскальну реформу:
зменшив державні видатки, скасував звільнення від податків, ввів перший податок на прибуток, скоротив кількість продажних посад, замінив їх найманими чиновниками.
Результатом стало зменшення податкових втрат і збільшення надходжень до бюджету — французький бюджет протягом 1773-1775 рр. отримав профіцит.
Терре відновив здатність Корони брати запозичення, але своїми рішеннями нажив собі багато ворогів, через що був знятий з посади.
Його замінив на посаді Анн-Робер-Жак Тюрго, призначений вже Людовиком XVI.
Новий міністр (1774-1776) продовжував бюджетну політику попередника, однак мав ширші погляди на реформи — він був палким прихильником вільної торгівлі та планував здійснити податкову реформу.
На жаль, його рішення не знайшли підтримки в уряді — багато його пропозицій були заблоковані, а згодом він взагалі був відправлений у відставку.
Рішення попередніх кабінетів були правильні й поступово розв’язували проблему хронічної заборгованості Корони. Проте з початком Американської Революції французи включились у війну, через що різко збільшились витрати бюджету.
Французька економіка знову опинилась в загрозливому стані, звідки її потрібно було витягати…
Одним із найкращих кадрових рішень Людовика XVI було призначення протестанта, іноземця за походженням Жака Неккера (1776-1781).
Найбільшим досягнення Неккера слід вважати його здатність фінансувати війну за допомогою позик. Він вірив, що можна позичати будь-які суми на покриття непередбачених потреб, водночас як виплату відсотків за боргами можна було здійснювати коштом бюджетних надходжень.
Завдяки грамотній податковій політиці (не вводив нових податків, а продовжив дію старих) Неккер зміг домогтись ухвали його рішень урядом.
Неккер продовжував скорочення витрат, скоротив ще більше продажних посад — дефіцит було ліквідовано, а згодом у 1778 році бюджет мав профіцит.
За попередніми прогнозами сучасників, завдяки курсу Неккера уряд міг і в наступні роки закрити бюджет з профіцитом, однак через тривалу війну і витрати на неї дефіцит збільшився у 1780 і 1781 рр.
Через це почалась критика його політики, тому Неккер вирішив оприлюднити бюджет громадськості — і був першим, хто зробив подібне. Однак це не допомогло — через політичні інтриги він змушений був залишити посаду.
На жаль, наступні призначення на посаду міністра фінансів були не такими вдалими. В період 1781-1788 рр. французька економіка наблизилась до свого колапсу.
Повернення «старої гвардії» (відновлення на посадах багатьох скорочених чиновників), накопичення боргів і нездатність їх фінансувати, хронічний дефіцит бюджету — так можна описати наслідки управлінських рішень наступників Неккера.
Звісно, вони намагалися виправити ситуацію: скасували внутрішні митниці, збільшили кількість зон вільної торгівлі, запровадили нові податки.
Однак через відсутність політичної волі короля та опір аристократії ці рішення мали обмежений ефект.
Витрати бюджету зростали, надходження стагнували через неефективність чиновників, а дефіцит продовжував збільшуватися. Катастрофа наближалася…
Економічна ситуація була настільки критичною, що король змушений був повторно призначити Неккера на посаду. Однак дива не сталося. Дефіцит бюджету був величезним, і Неккер змушений був покривати його за рахунок нових запозичень та друку грошей.
Для порятунку ситуації були необхідні системні зміни. У короля не залишалося іншого вибору, як скликати Генеральні Штати в надії заручитись підтримкою для проведення таких необхідних реформ. Так починалась Революція…
Чи можна було уникнути економічного колапсу уряду і заразом соціальних потрясінь, які спіткають країну згодом?
Можливо, якби в короля було достатньо політичної волі опиратись аристократії та духовенству, якби уряд проводив такі необхідні реформи, якби Франція не фінансувала війну на Американському континенті (витрати на яку становили майже 1 млрд ліврів, 960 млн яких було профінансовано коштом запозичень).
Якби, якби, якби… Можливо історія склалася б інакше. Однак ці події є яскравим прикладом того, наскільки економіка є важливою і яким урокам вона може нас навчити.
Півстоліття тому, богом забутий економіст, на власний подив, отримав новину, що його нагородили призом Свергіса Риксбенка у секції економічних наук імені Альфреда Нобеля. Тоді Фрідріх А. Гаєк та Гуннар Мирдал неочікувано отримали шосту нобелівську премію з економіки. Виразно соціал-демократичні погляди економіста Мирдала значно відрізнялися від класичного ліберального світогляду Гаєка.
Однак, у двох не схожих одне на одного лавреатів було дещо спільне. В анонсі лавреатів Нобелівської премії з економіки, Шведська королівська академія наук зауважила, що причиною здобуття премії обома економістами був «їх детальний аналіз взаємозалежности економічних, соціальних та інтерінституційних явищ». Мирдал, наприклад, писав про расові відносини в Америці з міждисциплінарного погляду. Його дослідження цієї галузі цитували у вироці Верховного суду США в справі «Браун проти Ради з питань освіти».
Як пишуть у своїй книзі «Гаєк: біографія, 1899—1950» Брюс Кальдвел та Хансйорг Клаузінгер, Гаєк почав вивчати міждисциплінарну економіку в 1930-х, коли зацікавився тим, чому світ шукав порятунку через посилення контролю над економікою та суспільством загалом. Гаєк поглибив ці знання, коли став членом Комітету соціальної думки університету Чикаго в 1950-му році.
Однією зі значних тем Гаєкових досліджень у галузях психології, політології та права було засудження того, що соціальні науки, зокрема й економіка, повністю перейняли методи дослідження, що їх використовують у природничих науках. Те, що Гаєк називає «науковістю», значно обмежує дослідження економіки, фокусуючись лише на тому, що можна виміряти чи спостерігати. Він зазначив, що, хоча цей метод чудово працює у природничих науках, надмірне його використання в економіці призведе до хибних висновків, оскільки мова йде про людську взаємодію, яку й досліджує економіка. У своїх роботах Гаєк постійно повертався до цієї теми, зокрема тому, що вона вкорінилася занадто глибоко в природу економічних досліджень та її здатності покращити життя людей.
«Стара» чи «Нова» економіка
Гаєк був не єдиним економістом, що започаткував післявоєнні зміни у вивченні економіки. До нього учні Джона Кейнса намагалися сконцентрувати вивчення дисципліни на кількісних макроагрегатах, що на думку багатьох післявоєнних економістів могли надати урядам та технократам інформацію для керування економікою. Колега Гаєка з ліберальної партії Рьопке також писав багато досліджень на цю тему. У есе «Кейнс та економічна революція» 1952-го року Рьопке зазначив, що «нова економіка» керувалася логікою, відмінною від «Станової економіки» (до Кейнсівської).
Найбільш відомим вкладом Гаєка у сферу «Нової економіки» є праця «Суспільне використання інформації» в Американському економічному Огляді 1945-го року. Безпосередньою метою статті стало твердження лівих економістів, зокрема польського соціаліста Оскара Ланге про те, що планова економіка була сумісна з роботою цінового механізму. Таким чином, Гаєкова стаття стала частиною дебатів про соціалістичні розрахунки, що точилися з 1920-х років. Особливістю статті Гаєка 1945-го року було те, що він розглянув деякі глибинні епістемологічні питання, що були в основі тогочасних суперечок. Насамперед — первинне питання про те, що людина може знати насправді. На думку Гаєка, це питання робило планову економіку неефективною та потенційно небезпечною.
У 1945-му році в одній зі статей Гаєк писав: «Сьогодні важко припустити, що наукові знання це не те ж, що й всі знання, зібрані докупи». Проте, він зазначив, що існують інші типи інформації, значна частина яких — специфічна для окремих осіб. Під знанням він мав на увазі «знання конкретних обставин, часу й місця». Володіння такою негласною й, таким чином, здебільшого невимірюваною інформацією «надає практично кожному індивіду перевагу над іншими, оскільки він володіє інформацією, яку можна використати з користю. Проте її можна використати лише тоді, коли рішення, що приймаються на основі цієї інформації, залишаються на його власний розсуд чи приймаються за його активної участи».
Такий порядок речей також створює складнощі для державного економічного планування. Воно попросту не може встигати за постійними інформаційними змінами та обмінами, на що люди реагують на мікрорівні, та що Гаєк називає «економікою знань». Жоден планувальник не може знати про нескінченну кількість мінливих факторів (зокрема — про мінливість уподобань мільярдів людей, які реагують на постійні зміни цін), що будь-коли впливають на ціни мільйонів товарів і послуг. Посткейнський акцент на зіставленні та діях на основі макроагрегатів обмежених і підданих вимірюванню форм інформації, негативно впливає на уряди та технократів, оскільки змушує їх не зважати на ці непізнавані фактори. Це неминуче призвело до значних політичних помилок, зокрема тому, що як казав Гаєк, це передбачає готовність «відвернутися від проблеми й ігнорувати все, що важливе й значуще в реальному світі».
Типи виправдань
Протягом трьох десятиліть після друку есе Гаєка в 1945-му році, західну економіку характеризували стабільним економічним зростанням, низькими рівнями інфляції й безробіття. Всупереч Гаєку, здавалося, що уряди, яким допомагають люди навчені новій економіці, можуть успішно спрямовувати економічне життя на реалізацію дуже точних, заздалегідь визначених цілей. «Стара економіка», уособленням якої був Гаєк та кілька ринкових лібералів, виявилася мертвою.
Упевненість у цих розрахунках послабилась у другій половині 1960-х, коли західна економіка знову й знову почала переживати сценарій, що його прихильники «нової економіки» вважали неможливим: високий рівень безробіття зі стрімкою інфляцією. Ці обставини, разом із присудженням Гаєку Нобелівської премії в 1974-му році, знову привернули увагу до критики плановости економіки та розгляду альтернативних ідей економічного розвитку, із якими асоціювався вже немолодий Гаєк.
Ніхто б не здивувався, якби Гаєк використав нобелівську лекцію, аби наголосити на нагальних економічних проблемах чи вдатися до ретроспективи в дусі «а я ж казав». Проте він вирішив зосередитись на епістемологічних питаннях, які порушував у статті 1945-го року, та інших своїх роботах, зокрема в есе з трьох частин «Науковість і вивчення суспільства», що публікували в «Економіці» в 1942, 1943 та 1944-му роках. Саме це робить виступ «Удавання знань» Гаєка на врученні Нобелівської премії одним із його найбільших здобутків і робить цей виступ вартим до прочитання навіть за 50 років після свого виголосу в Стокгольмі.
Зарозумілість коштує дорого
Гайєк розпочав свою Нобелівську лекцію з дещо полемічного зауваження про те, що економістів закликають врятувати вільний світ від «прискорення інфляції». На думку Гайєка вона відбувається через політику, яку «уряди проводять за рекомендаціями й навіть закликами більшости економістів». Він вважає це ознакою того, наскільки професія економістів «занедбала речі».
Основною причиною економічної кризи, як стверджував Гаєк, був «”науковий” підхід», що лежав у основі повоєнної економіки. Він зазначив, що протягом трьох десятиліть економісти наполягали на тому, що існує «проста додатна кореляція між цілковитим безробіттям і ажіотажним попитом на продукти й послуги». Це, додав Гаєк, призвело до «віри в можливість забезпечення повної робочої зайнятости шляхом підтримання загальних грошових витрат на належному рівні».
Натомість для Гаєка було важливим те, що під цим переконанням ховалася залежність від сукупности «кількісних даних». Але, за його словами, здатність цих даних охопити такі складні явища, як інфляція й безробіття — «неминуче обмежена». Гаєк визнавав, що є значна кількість фактів, що їх ми не спроможні виміряти й про які маємо лише дуже неточну й загальну інформацію. А оскільки вплив цих фактів у конкретному випадку неможливо підтвердити кількісними доказами, то їх попросту ігнорують ті, хто присягнувся визнавати лише те, що вони вважають науковими доказами. Відтак вони з радістю продовжують вигадувати, ніби фактори, які можна виміряти — єдині, що мають значення.
Іншими словами, якщо ви не можете щось виміряти, це не означає, що це не існує чи не важливе. За словами Гаєка, звідси випливає, що обчислення великих агрегатів з тієї кількості речей, які піддаються вимірюванню, а потім спроба розробити теорії для пояснення зв’язків між такими агрегатами, призведе до розуміння, скажімо, зростання інфляції, яке буде неточним стосовно того, що відбувається на мікрорівні економіки. Гаєк підтвердив свою думку аналізом формування цін та заробітної плати в ринковій економіці. Він пояснював, що «на визначення цих цін і заробітної плати впливатиме конкретна інформація, якою володіє кожен з учасників ринкового процесу, — сума фактів, які у своїй сукупності не можуть бути відомі ні науковому спостерігачеві, ні будь-якому іншому окремо взятому мозку». Отже, якою б витонченою не була економетрична модель, економісти не можуть знати, «яка саме структура цін і заробітної плати призведе до того, що попит скрізь буде дорівнювати пропозиції».
Це зовсім не означає, що Гаєк вважав недоцільним уживання в економіці математики. Він зазначив, що таким чином можна простежити загальні закономірності. Проте неможливо охопити все, що визначає формування цін, оскільки жодна модель не може охопити всю інформацію, яка впливає на формування цін.
Як зазначив Гаєк, це дуже добре розуміли філософи природного права шістнадцятого століття, такі як Єзуїт Луїс Моліна та Хуан де Луґо, що навчались в Саламанкському університеті. За його словами, вони наполягали на тому, що «те, що вони називали «pretium mathematicum», математична ціна, залежить від стількох конкретних обставин, що ніколи не будуть відомі людині, а лише Богові».
Ні смирення, ні свободи
У цьому і полягає нормативне й політичне значення нобелівської лекції Гаєка. В її основі був заклик до економістів уникати пихатости, яку заохочує науковість. Це не лише про збереження цілісности економіки як соціальної науки. Це також питання практичного розуміння того, що може передбачити економіка: практичне розуміння, що повинно перешкоджати нереалістичним очікуванням урядів і громадян щодо того, що може зробити економіка, економічна політика та економісти.
Регуляція цих очікувань була критично необхідною, як зазначав Гаєк. По-перше, він наполягав на тому, що: «Конфлікт між тим, що наразі громадськість очікує від науки, щоб задовольнити народні сподівання, й тим, що насправді в її силах, — це серйозно». Надмірні сподівання призводять до того, що виборці уявляють, ніби уряди можуть досягти економічних результатів, просто потягнувши за різні інтервенціоністські важелі, а політичні лідери й технократи поводяться так, ніби вони можуть це зробити. Це рецепт розчарування і, потенційно, глибоких потрясінь у політиці.
Друга причина занепокоєння Гаєка була загалом цивілізаційною. Коли економіка й економічна політика заражені вірусом науковости, ми починаємо уявляти, що можемо змінити соціальний порядок за власним бажанням через управління згори до нижчих структур. Як описав Гаєк, таке «фатальне прагнення», підживлюване відмовою визнати «непереборні межі свого знання», може зробити людину «не лише тираном над своїми ближніми, а й руйнівником цивілізації, яку не створив жоден мозок, але яка виросла завдяки вільним зусиллям мільйонів людей».
З цього погляду, нобелівська лекція Гаєка вийшла далеко за межі економіки.
Це радше була загальна апеляція до того, чого постійно чекаєш: інтелектуального й політичного смирення. Для Гаєка успішна зміна суспільства через економіку чи будь-яку іншу соціальну науку ґрунтується на визнанні того, що існують сфери людського життя, про які «ми не можемо набути повного знання, що зробило б можливим опанування подій», як він зазначив перед шведами в 1974-му році.
Коли Гаєк висловив свою думку, знову набули популярности тези про неспроможність державного планування керувати економічними справами.
За шість років після Гаєкової лекції, Рональд Рейган і Маргарет Тетчер були при владі й обіцяли різкий розрив з післявоєнною інтервенціоністською політикою.
Той світ здається дуже далеким від сьогодення. Значна частина правих приєдналася до лівих, наполягаючи на тому, що уряд може й повинен використовуватися для досягнення цілком конкретних економічних результатів. Наприклад, за допомогою таких засобів як активні центральні банки, протекціонізм, промислова політика та сильніше регулювання. Навіть контроль цін обговорюють в усьому політичному спектрі.
Проблема багатьох цих думок полягає в тому, що вони заперечують спостереження Гаєка про те, що ми не боги й не Бог. А тому ні економісти, ні урядовці не володіють божественними якостями, що необхідні для подолання серйозних обмежень, спричинених проблемою нестачі знань.
Переконання Гаєка з цього приводу були настільки глибокими, що він висловив сумніви під час свого виступу на Нобелівському бенкеті щодо загалом доцільності заснування Нобелівської премії з економіки. Серед іншого, Гаєк побоювався, що це надасть «окремій людині владу, якою в економіці ніхто не повинен володіти».
Смиренність не зустрінеш серед тих, хто намагається створити рай на землі чи спасти світ технократією. Проте це те, що тримає нас на зв’язку з реальністю про економіку, суспільство й нас самих. Це те, що робить нобелівське твердження Гаєка про нашу здатність до пізнання дуже потужною вправою з правдомовства на довгі роки.
Нещодавно професор економіки Колумбійського університету Джозеф Стігліц опублікував книгу «Шлях до свободи: економіка та хороше суспільство». У ній Стігліц, який розділив Премію економіки імені Нобеля з Джорджем Акерлофом і Майклом Спенсом у 2001 році, критикує те, що він називає «неолібералізмом», і виділяє Мілтона Фрідмана і Фрідріха Гаєка як двох видатних неолібералів.
Стігліц стверджує, що Фрідман, Гаєк та інші економісти не визнавали важливість провалів ринку і були занадто оптимістичними щодо конкурентоспроможності економіки без державного втручання. При тому, що Фрідман стверджував, що економічна свобода є необхідною, але все ж недостатньою умовою для політичної свободи, Стігліц перевертає цей аргумент з ніг на голову. На його думку, економічна свобода, яку відстоював Фрідман, призведе до зменшення політичної свободи. Цікаво, що сам Стігліц виступає за меншу свободу слова для людей з певними поглядами та стверджує, що уряду було б добре придушити те, що Стігліц вважає оманливими висловлюваннями, зокрема про пандемію COVID-19 і маски.
Протягом усієї книги Стігліц робить категоричні твердження, які майже не підкріплені жодними доказами. Хоча в книзі багато зносок, вони в основному пояснюють деякі з його ідей або посилаються на інші книги чи статті, написані, в більшості, Стігліцом. У книзі мало точних цифр, до того ж автор майже не намагається цитувати роботи тих, кого критикує. Він також демонструє колосальне незнання економічної історії і, обговорюючи підвищення цін, не виявляє жодної обізнаності щодо негативних наслідків урядового контролю над цінами. У своїй критиці комунізму він не згадує про мільйони смертей, які спричинила ця ідеологія. Коли Стігліц розповідає про кліматичні зміни, його однобокі докази вказують на абсолютне незнання ним теми. Ба більше, Стігліц не соромиться робити особисті нападки на Фрідмана і Гаєка. В результаті вийшла книга, яка розрахована лиш на ту публіку, яка вже згодна з ним і не потребує переконливих доказів чи аргументів на підтримку своїх поглядів.
Неолібералізм та економіка просочування
У передмові до книги Стігліц визначає неолібералізм як «віру в нерегульовані, необмежені ринки». У виносці він обіцяє надати «ширше визначення» в першому розділі, якого, однак, там немає.
Стігліц, як і багато інших критиків вільного ринку, використовує термін, який майже ніхто з них не вживає — «неолібералізм». Єдиний економіст, якого я знаю, який називає себе так, — це блогер EconLog Скотт Самнер. Мілтон Фрідман згадував слово «неоліберал» лише раз у своєму есе 1951 року, опубліковане в норвезькому журналі. До того ж навіть там Фрідман не називав себе неолібералом. У жодній зі своїх подальших неакадемічних робіт — а я прочитав практично всі з них — Фрідман не асоціював себе з неолібералізмом.
Стігліц називає людей «правих поглядів» (він пише це слово з великої літери) прихильниками «стікаючої економіки». Вони стверджують, каже він, що «якщо ми зробимо економічний пиріг більшим, то зрештою всім стане краще». Проте мені ніколи не вдавалося знайти людей «правої ідеології» (нехай то класичні ліберали, консерватори чи лібертаріанці), які б використовували термін «стікаюча економіка» для позначення ідей, яких вони дотримуються. Якщо хтось, описуючи чужу для себе ідеологію, використовує такі терміни, які її прихильники ніколи не використовують — це змушує замислитися над правдивістю такого опису.
А поки ми зараз обговорюємо це питання, важливо згадати, що останні два століття повністю виправдовують ідею того, що стабільне економічне зростання в суспільстві дійсно робить майже всім людям краще. Джей Бредфорд ДеЛонг, економіст з Каліфорнійського університету в Берклі — точно не той, кого Стігліц вважав би «неолібералом» — чудово задокументував цей факт у роботі Національного бюро економічних досліджень 2000 року під влучною назвою «Ріг достатку: Темпи економічного зростання у двадцятому столітті». Це не стікаюча економіка, це економіка виливання
Економічна концентрація та монополії XIX століття
У своїй критиці Гаєка та Фрідмана Стігліц стверджує, що вони вірили в те, що ринки самі по собі залишатимуться конкурентними без втручання держави, але забули «досвід монополізації та концентрації економічної влади, через який було створено антимонопольне законодавство». Це твердження хибне аж двічі. По-перше, і Гаєк, і Фрідман підтримували певну версію антимонопольного законодавства. У своїй праці 1962 року «Капіталізм і свобода» Фрідман писав: «Антимонопольне законодавство Шермана, навіть попри недоліки, самою наявністю сприяло розвитку конкуренції». А в третьому томі книги «Право, законодавство і свобода» (1979) Гаєк писав, що здатність монополістів до цінової дискримінації «повинна бути обмежена відповідними правилами» у випадках, коли «ринкова влада перешкоджає іншим краще обслуговувати споживача». Я не захищаю повністю погляди Фрідмана та Гаєка, я просто захищаю їх від наклепів Стігліца.
По-друге, що більш важливо, Стігліц демонструє власне незнання того, наскільки конкурентними були «трести» наприкінці ХІХ століття. У новаторському дослідженні, про яке Стігліц не згадує, економіст Томас ДіЛоренцо показав, що в шести досліджуваних ним «трестах» між 1880 і 1890 роками реальний обсяг виробництва збільшився на 175% в той час, коли трести завойовували частку ринку, а загальний обсяг виробництва в економіці зріс лише на 24%. У своїй статті «Витоки антимонопольного законодавства: Перспектива зацікавлених груп», опублікованій в «Міжнародному огляді права та економіки», ДіЛоренцо виявив, що реальні ціни в цих галузях падали. Хоча індекс споживчих цін за це десятиліття знизився на 7%, ціни на сталь впали на 53%, на рафінований цукор — на 22%, на свинець — на 12%, а на цинк — на 20%. Єдиною ціною, яка впала менше ніж на 7% у нібито монополізованих галузях, була лише ціна на вугілля.
А як щодо нафти, яку видобував знаменитий трест Standart Oil of New Jersey? У своїй книзі 1987 року «Теорія ефективної кооперації та конкуренції» Лестер Телсер, економіст Чиказького університету, зазначив, що протягом того ж десятиліття (1880-1890) виробництво нафтопродуктів зросло на 393%, а ціна впала на 61%. Єдиний висновок, який узгоджується з цими фактами, — це два речення Телсера: «Нафтовий трест не встановлював високі ціни, тому що він контролював 90% ринку. Він отримав 90% ринку нафтопродуктів, встановлюючи низькі ціни». Але ви не знайдете жодної згадки про це в книзі Стігліца.
Особисті нападки Стігліца
Не можна оминати увагою особисті чи, щонайменше, безпідставні звинувачення Стігліца щодо Фрідмана та Гаєка. У своєму ж першому розділі Стігліц пише: «як і багато інших консерваторів, Фрідман і Гаєк мають стабільно похмурий погляд на людську природу. Можливо, саме через глибокий самоаналіз вони прийшли до своїх радикальних поглядів на егоїзм, який вони наклали на всіх». Я не можу говорити за Гаєка. Я провів з ним близько тижня на конференції в червні 1975 року і не познайомився з ним ближче, але я точно не бачив у ньому відвертого егоїста. Головне, що я помітив — його величезне задоволення від того, що він знаходив молодих економістів, діяльність яких була спрямована на ринок більше, ніж в нього самого.
Я добре знав Мілтона Фрідмана, оскільки неодноразово спілкувався з ним у проміжку 1970-2000-х. Я бачив у ньому людину з великою духовною щедрістю. Це просто не вписується в стіглцівський образ людини, що приписує свій власний егоїзм до егоїзму всіх інших.
До речі, Стігліц звинувачує Фрідмана в тому, що він був «ключовим радником сумнозвісного чилійського диктатора Августо Піночета». Це твердження було спростоване незліченну кількість разів. Сам Фрідман зазначив (і ніхто не спростував його твердження), що він провів близько 45 хвилин, розмовляючи з Піночетом. Наскільки це значне спілкування? І що можна сказати про тісні консультаційні стосунки самого Стігліца з венесуельським лідером Уго Чавесом?
Роздування цін
Одна річ, яка, як правило, відокремлює економістів від не економістів, — це розуміння економістами позитивних наслідків дозволу на так зване «завищення цін». В межах цього аргументу я визначатиму «цінове здирництво» як швидке та суттєве підвищення ціни на товар, коли попит на нього раптово зростає або пропозиція раптово падає. Опитування, проведене між відомими економістами у 2012 році, показало, що лише 8% опитаних погодилися з ідеєю прийняття закону, який запобігав би завищенню цін під час «суворих погодних умов або надзвичайних ситуацій», тоді як 51% виступив проти. Якщо зважити на довіру до їхніх поглядів, то результати виявилися ще більш однобокими — 7% погодилися, тоді як 77% відповіли негативно.
Чому так багато економістів вважають, що дозвіл на завищення цін не є поганою ідеєю? З трьох основних причин.
По-перше, навіть якщо підвищені ціни не призводять до збільшення виробництва, вони змушують продавати раптово дефіцитний товар тим, хто його найбільше цінує. Ми вимірюємо цінність готовністю платити. Це може здатися проблематичним, але твердження, що багатші люди готові платити більше, не завжди відповідає дійсності. Уявіть ураган, в якому всім потрібно отримати фанеру для того, аби закрити вікна. Так, багатша людина неодмінно отримає достатньо матеріалів, щоб закрити вікна свого маєтку. Однак людина, що живе в трейлері та потребує фанери для цього, має всі шанси перебити пропозицію багатія, якому фанера потрібна для сараю з інструментами.
По-друге, якщо постачальники знають, що вони можуть підвищити ціни у випадку раптового збільшення попиту або зменшення пропозиції, вони з більшою ймовірністю створюватимуть запаси товарів, ніж якщо вони знають, що не зможуть підвищити ціни.
По-третє, постачальники (знаючи, що вони матимуть змогу встановлювати незвично високі ціни), будуть мотивовані доставляти товари в регіон, де раптово виник дефіцит. Відомі випадки, коли продавці пиломатеріалів у Джорджії готувалися відправляти їх до Флориди та були впевнені, що зможуть отримати більший прибуток.
На якій позиції знаходиться Стігліц? Він у 7 або 8%. Вирішуючи питання цін на парасольки під час дощів, він виступає за «просте, обовʼязкове правило — не підвищувати ціни під час дощу». Його аргумент на користь цього правила полягає в тому, що це призведе до того, що люди не будуть інвестувати в інформацію про погоду. Він вважає, що це добре. Але він навіть не намагається вирішити проблеми, про які я зазначав вище: виділення певної кількості парасольок, стимулювання до накопичення запасів і доставлення парасольок з інших районів. (Останнє, щоправда, мабуть, не є важливим для раптових злив).
Зміна клімату
Стігліц називає зміну клімату «екзистенційною загрозою». Він пише:
«Зміна клімату — це більше, ніж нагрівання планети на кілька градусів; це збільшення кількості екстремальних погодних явищ. Більше посух, повеней та ураганів, більше екстремальної спеки й екстремальних похолодань, підвищення рівня моря і збільшення кислотності океану, а з тим і всі жахливі наслідки, які з цього випливають: від знищення морів й лісових пожеж до втрати життя і майна».
Такі сильні твердження вимагають емпіричного фактажу, якого Стігліц не наводить. Проте фізик Стівен Кунін у своїй книзі 2021 року «Неврегульовані: що нам каже кліматична наука, чого вона не знає і чому це має значення» наводить достовірні дані, значна частина яких взята з Національної оцінки клімату федерального уряду, що спростовують твердження, аналогічні процитованим вище. Я розглядаю деякі з них у своєму огляді «Невирішені» за 2022 рік.
COVID, маски, цензура і комунізм
Такою ж бездоказовою упевненістю пронизані й твердження Стігліца про ефективність носіння масок під час COVID. Він стверджує, що «вчені виявили, що маскування і соціальне дистанціювання є ефективними за незмінності інших умов». Хороша новина — він посилається на це твердження. Погана новина — в примітці не наведено жодних доказів цього твердження.
Ще більш зловісним є те, що Стігліц рішуче виступає за цензуру людей, чиї погляди на COVID відрізняються від його. Він пише
«Коли люди вірять неправдивій інформації — коли багато людей очевидно нездатні ідентифікувати дезінформацію — можливо варто ввести обмеження на її поширення. Ми зробили це під час пандемії і було б нерозумно і соціально шкідливо цього не зробити».
У зв’язку з цим виникає ще ряд запитань. Люди, діючи на основі явно помилкових марксистських ідей, не один раз приводили до влади уряд, який вбивав десятки мільйонів людей. Чи піддав би Стігліц цензурі Карла Маркса?
Я б поставив на те, що він відповів би «ні», і частково тому, що він не відчуває сильних симпатій до комунізму. Ось його короткий виклад мінусів комунізму:
Комунізм досяг успіху в забезпеченні рівності та безпеки в матеріальних благах, але зазнав поразки в інших аспектах, включаючи низьке економічне зростання, відсутність свободи в усіх вимірах, узурпацію влади та більшу нерівність у рівні життя, ніж комуністичні правителі могли б визнати.
Залишимо осторонь той факт, що при комунізмі існувала велика нерівність. Як ми зазначали у статті «Прихована нерівність при соціалізмі», Леонід Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС і президент СРСР, мав автомобілі Rolls Royce, Mercedes, Cadillac, Lincoln Continental, Monte Carlo, Matra та Lancia Beta. А як щодо цілеспрямованого мору голодом мільйонів українців Йосипом Сталіним на початку 1930-х років? Невже Стігліц, розумний чоловік, ніколи не чув про Голодомор?
Як помилитися з Коузом
Одним з основних фігур серед економістів вільного ринку минулого століття був покійний Рональд Коуз, який був популярним ще й в XXI. Коуз, як відомо, встановив, що маяки в Британії, які, на думку багатьох економістів, включаючи вчителя Стігліца Пола Самуельсона, мали б забезпечуватися урядом, насправді забезпечувалися приватними компаніями. Коуз ніколи не стверджував, що приватні виробники можуть забезпечити всі суспільні блага. Проте в таблиці, що підсумовує різні «неоліберальні» погляди, Стігліц пише: «Теорема Коуза стверджує, що ринок ефективно вирішує проблеми суспільних благ». Він взагалі читав Коуза?
Чи є в книзі щось цінне?
Інші частини книги також можна піддавати критиці. Вони включають ідею Стігліца про те, що економіка США деіндустріалізувалася — а це не так; претензії до республіканців за махінації, хоча демократи теж цим займаються; критика ідеї про дозвіл людям продавати свої органи, в якій він забуває аргументувати, чому їм не можна цього робити. Це далеко не повний перелік слабких місць, які досі залишаються в книзі.
Я був більш критичним до книги Стігліца, ніж зазвичай ставлюся до інших книг економістів, які знаходяться лівіше центру на політичному компасі. У зв’язку з цим виникає питання: чи є в його книзі щось цінне? Так. Є дві основні речі.
По-перше, щодо імміграції. Стігліц критикує медіа за те, що вони показують «хвилі біженців, які намагаються перетнути кордон». Він стверджує, що це відбувається «відносно рідко». Я не впевнений, що він правий. Але я згоден, що покази в медіа, ймовірно, перебільшують проблему. Однак навіть у питанні імміграції Стігліц втрачає можливість зробити більш вагому заяву. Він пише:
«Лібертаріанські твердження [про те, що люди заслуговують на свої доходи] стають ще слабшими, коли ми замислюємося над тим, якими були б їхні доходи, якби вони народилися в бідній країні без верховенства права, інституцій, інфраструктури та людського капіталу, які змушують економіку розвинених країн працювати так добре. Недостатньо мати такі активи, як підприємницький талант. Якщо ви народилися в неправильному середовищі, ці активи нічого не значать».
Виступаючи перед американською аудиторією, я підбиваю підсумки цієї тези, кажучи, що для більшості з них найціннішим активом є їхнє американське громадянство.
Але є просте рішення, яке відстоюють багато лібертаріанців, але не пропонує Стігліц: дозволити більшій кількості людей іммігрувати. Протягом всієї книги Стігліц висловлює стурбованість долею людей у бідних країнах. Наведена вище цитата показує, що він розуміє, як допомогти мільйонам з них. Але він навіть не намагається про це заявити.
У передмові до своєї книги «Шлях до кріпацтва» (1944) Фрідріх Гаєк зазначив: «Це політична робота». Гаєк був ученим-економістом, який у 1930-х роках дискутував із Джоном Мейнардом Кейнсом щодо його «Економічного трактату», а також опублікував «Чисту теорію капіталу» (1941) і низку інших ранніх робіт. Однак цього разу він вступив у масштабну дискусію про природу державного планування та ті сумні наслідки, які, на його думку, завжди супроводжують його впровадження. «Шлях до кріпацтва» став криком душі, спрямованим на викриття темної суті колективістської логіки. Гаєк переконував, що позірна «любов» до нових свобод у таких системах завжди виправдовує розширення контролю над людьми, їхньою власністю, доходами, кар’єрою і навіть вибором.
Звісно, книга викликала суперечливі реакції серед інтелектуалів. Ісайя Берлін писав своєму другові, що «досі читає жахливого доктора Гаєка». Інші називали цю роботу захистом домінування бізнесу над життям людей, «реакційною капіталістичною агресією», як сказали б сучасні ліві. Джордж Орвелл стверджував, що Гаєк просто обрав «отруту монополій» замість інших проблем соціалізму. Орвелл запитував: чому не можна об’єднати найкраще з обох світів — промисловість та державу, яка працює на благо трудящих класів? У підсумку Гаєка звинуватили в тому, що він застряг у застарілих ідеях XIX століття.
Іншої думки дотримувався ринок. Британські та американські громадяни виявили глибокий інтерес до книги, яка змушувала їх переосмислювати політичні та економічні реалії свого часу. Початковий наклад у 2000 примірників у Великій Британії розкупили миттєво. Попри те, що книга була орієнтована на британців, вона викликала широкий резонанс і в США. У вересні 1944 року Sunday Times Book Review опублікував рецензію Генрі Газліта, яка спричинила бум популярності. Протягом 10 днів після виходу третього накладу книгу розкупили повністю. Reader’s Digest згодом надрукував скорочену версію накладом 600 000 примірників.
Суть критики Гаєка
Гаєк стверджував, що соціалістичний ідеалізм, позірна гуманність і науковий фасад колективізму маскують небезпеку державного планування, яке знищує свободу, підриває верховенство права і прокладає шлях до диктатури. Він попереджав, що централізація економічної влади завжди призводить до посилення контролю над суспільством, замість сприяння свободі.
Гаєк розвивав цю думку, спираючись на досвід Німеччини. Він вважав, що фашизм, на відміну від поширеної думки, був не провалом капіталізму, а наслідком соціалістичних тенденцій. Цей процес почався ще за часів Бісмарка, коли державне втручання у промисловість стало нормою. З часом, держава все більше підпорядковувала собі економіку, обмежуючи свободи підприємств і громадян.
Інтелектуальні ідеї, що пропагували соціалізм і планування, на думку Гаєка, стали шкідливим експортом до ліберальних держав. Особливо це було помітно у Великій Британії, де, як він зауважив, навіть освічені верстви почали відкидати традиційні ідеали свободи.
Гаєк: критика та відповідь
Книга викликала суперечки, особливо після того, як у післявоєнний період західні держави створили системи соціального забезпечення і бюрократії. Французький мислитель Раймон Арон зазначав, що змішана економіка може забезпечити баланс між свободою та регулюванням.
Гаєк відповідав критикам у передмові до перевидання 1956 року, зазначаючи, що його робота була спрямована не лише на попередження про ризик тиранії, але й на показ того, як державне планування може призводити до економічної неефективності й поступового занепаду свободи.
Сучасне значення ідей Гаєка
Деякі аргументи Гаєка залишаються актуальними навіть сьогодні. Його застереження про те, що адміністративна держава здатна спотворювати індивідуальні свободи через постійне розширення бюрократії, знайшли своє відображення у багатьох сучасних демократіях. Його ідеї про важливість збереження верховенства права і критика колективізму досі слугують основою для захисту політичної та економічної свободи.
Переклад: Софії Панченко
Редактор: Марина Поливач
Підвищення рівня мінімальної заробітної плати: панацея від бідності чи гальмо для економіки?
Авторка: Анна Рибакова — одна з переможниць Конкурсу есе від УСС
В українському суспільстві, де війна й далі спустошує життя людей, а економіка намагається оговтатися від її ударів, питання про мінімальну заробітну плату стає все більш гострим.
Зростання цін на продукти харчування, послуги та інші товари, підвищення курсу валют, емісія гривні, що була здійснена у великих обсягах з початку повномасштабного вторгнення змушує багатьох українців жити за межею бідності або ледве зводити кінці з кінцями. Кажуть, підвищення рівня мінімальної заробітної плати обіцяє змінити цей сценарій, подарувавши надію на краще майбутнє. Але чи це справді так? Чи може воно стати панацеєю від бідності, або ж, навпаки, призвести до непередбачуваних економічних наслідків, які лише погіршать ситуацію?
Почнімо з того, що робочі місця створюють лише підприємці. Мінімальний рівень заробітної плати означає те, що за наймання працівників вони змушені будуть платити як мінімум таку (встановлену) суму грошей. Вивчення поведінки та мотивації власників бізнесу може допомогти нам краще розуміти їхні дії та те, як вони впливають на економіку.
Очевидно, що кожен підприємець прагне отримати прибуток, бажано якомога більше. Коли виникає потреба в робочій силі, він намагається найняти до себе людину, яка, як очікується, якнайкраще буде сприяти збільшенню прибутку компанії завдяки своїм знанням та навичкам. Через це ми можемо спостерігати, що зазвичай на певну посаду беруть амбітних працівників, які найбільше за всіх інших кандидатів вирізняються своїм досвідом, досягненнями і т.д. Якщо ж, наприклад, один працівник приносить бізнесу 7000 грн/місяць, а рівень мінімальної зарплати встановлений на рівні 8000 грн/місяць, то підприємець не буде зацікавлений у таких трудових відносинах.
Коли держава штучно піднімає рівень «мінімалки», то якась частина робітників залишається за межею того, щоб підприємцю було економічно вигідно їх утримувати: витрати на зарплату стають вищі ніж прибуток, який генерується цією людиною. Дії підприємця – звільнити таких колег; як наслідок — зростання рівня безробіття. Роботодавці можуть не лише скоротити штат, а й автоматизувати певні завдання або перевести деякі роботи на субпідряд. Без роботи залишаються такі вразливі прошарки населення, як менш кваліфіковані працівники, студенти без досвіду роботи тощо. Більше того, страждають навіть ті, хто працює: підприємець не зможе (або буде меншою мірою) підвищувати зарплату наявним робітникам, покращувати їхні
умови праці, створювати нові робочі місця – умови праці стають гіршими (принаймні, гіршими, якби не було прийнято рішення про підвищення рівня мінімальної з/п), бо в наявності у підприємця стає менше ресурсів.
У зв’язку з цим виникає логічне питання: якщо користі від підвищення рівня мінімальної з/п для людей мало, то навіщо взагалі це робити? Справа в тому, що в 99% випадків чиновники ніколи не приймають рішення, які їм не вигідні. У нашому випадку, такий перебіг подій для них підходить ось чому: збільшення рівня мінімальної заробітної плати впливає на податки, які сплачує підприємець за своїх працівників (вища з/п – вищі податки). Отже, один з мотивів — збільшення надходжень до державного бюджету.
Підвищення мінімальної заробітної плати завжди супроводжується очікуваннями щодо поліпшення рівня життя. Однак, що таке рівень життя та коли він насправді підвищується? Рівень життя людини визначається кількістю доступних йому товарів та послуг. Коли йдеться про підвищення рівня життя, мається на увазі, що людині стало доступно більше потрібних їй товарів та послуг. Для цього треба більше заробляти (більше заробляєш – більше можеш собі дозволити). На перший погляд, усе здається логічним: вищий рівень з/п, то й заможніше життя. Однак, не все так просто. Багатство
людини некоректно вимірювати наявними в її розпорядженні грошима. Просте збільшення грошових ресурсів не означає що людина моментально стала багатшою. У разі, якщо підвищення мінімального рівня заробітної плати спровокує високий рівень безробіття, то це означатиме, що товарів та послуг в економіці тепер вироблятиметься менше. Маємо ситуацію, за якої попит на товари та послуги з боку населення стабільний, а пропозиція їх скорочується – за інших рівних умов це веде до збільшення рівня цін на ті самі товари та послуги. У результаті, навіть із вищими доходами, людина не обов’язково стане багатшою, оскільки зростання цін знижує купівельну
спроможність гривні.
Будь-яке державне регулювання – це перешкода для нормального, природного функціонування економіки. В економіці все настільки взаємопов’язано, що, здавалося б, одне (ще й ніби позитивне) рішення може призвести до неочевидних наслідків, після яких ще треба буде чекати, щоб ситуація повернулася до попереднього рівня. Якби держава не займалася регулюванням рівня мінімальної з/п, то підприємці мали б більше ресурсів для розширення бізнесу, вироблялося більше товарів та послуг, зарплати зростали б швидшими темпами тощо. Ключ до багатства не в руках політиків, а тільки в наших. Саме ми, завдяки праці, підприємництву та добровільному обміну, можемо створювати цінності та покращувати свій
добробут. Північна Корея, Куба, Венесуела — це лише деякі з прикладів країн, де надмірне втручання держави в економіку призвело до бідності, злиднів та
ізоляції.
Тому, якщо ми хочемо прагнути перемогти бідність, то треба дивитися в корінь проблеми й не сподіватися на манну з небес від чиновників. Натомість варто звернутися до принципів вільного ринку, де успіх та добробут генеруються не штучно, а зусиллями та підприємницькою ініціативою самих людей.
Соціологія, за належним їй визначенням, є аналітичним, порівняльним і історичним дослідженням суспільств. Як така, вона є важливою частиною лібертаріанської освіти, оскільки може надати емпіричну основу для оцінки типів інституційних устроїв, котрі сприяють розвитку свободи, в порівнянні з тими, які є ворожими до її розвитку. Тоді як економіст або філософ може передбачити на основі апріорних міркувань, що свобода не процвітатиме в соціалістичному суспільстві, де всі засоби виробництва знаходяться в колективній власності (належать державі або кооперативам), соціолог може підтвердити це шляхом безпосереднього спостереження за великою кількістю соціалістичних і капіталістичних суспільств. «Порівнюйте, порівнюйте, порівнюйте» — це основа якісної соціології.
Очевидно, що капіталізм є необхідною, хоча й недостатньою, умовою для існування і здійснення свободи. Чим більше соціалізму у державі, тим менше свобод мають її громадяни. А в крайніх випадках, таких як радянський союз, Маоїстський Китай, комуністична Ефіопія та Камбоджа, мільйони людей було навмисно вбито лише через соціальний клас, до якого вони чи їхні предки належали. Соціалізм — це примусова позитивна дискримінація. Достатньо було бути сином чи дочкою заможного селянина, носити окуляри або колекціонувати іноземні марки, щоб бути вбитим. Соціалізм є протилежним тому, за що виступає лібертаріанство. Основою лібертаріанства є право жити вільно від держави; соціалізм, принаймні в його найбільш поширеній формі, зазвичай включає смерть від рук держави. Традиційні авторитарні суспільства також відомі своєю здатністю до жорстоких вбивств, але рідко в подібних масштабах чи щодо людей, які не є політичними опонентами уряду. Інші випадки такого роду масових вбивств у 20-му столітті відбувалися здебільшого в таких країнах, як націонал-соціалістична Німеччина або баасистський соціалістичний Ірак, які також поєднували партійне розшарування з прагненням до соціальних перетворень. Плоди соціалізму — смерть. Іронія в тому, що соціологія може пояснити, чому це так. А саме через ту ж нав’язливу ідею щодо соціальної стратифікації, яка викривила сприйняття соціологами того, як насправді функціонують капіталістичні суспільства.
Соціологія дозволяє зрозуміти згубні наслідки соціалістичного суспільного ладу, яке розділене за різним доступом до примусу державної влади, а не за відмінностями у доходах, багатстві чи соціальному статусі. Усі суспільства стратифіковані; питання лише в тому, як саме. У лібертаріанській еволюційній соціології Герберта Спенсера суспільства, засновані на вільному ринку та контрактах, возвеличились, оскільки вони витісняли ранні військові суспільства, стратифіковані за владою або доступом до засобів насилля — влади, яка тоді також використовувалася для підтримання соціальних відмінностей, що мали риси кастової системи. Спенсер домінував у мисленні кінця XIX століття в англомовних країнах і особливо у США завдяки багатству емпіричних і історичних даних, які він залучив для обґрунтування свободи.
Люди, які є лібертаріанцями на основі абсолютного принципу, можуть відчувати дискомфорт, бачачи обґрунтування свободи утилітарними міркуваннями, але в прагматичному світі традиція, започаткована Спенсером, є життєво необхідною. Вона дозволяє зрозуміти сучасну версію закритої стратифікації, розділення за партійною приналежністю, яка є сутністю соціалізму і антитезою лібертаріанському капіталістичному суспільству. Вона також пояснює інші обмеження свободи, характерні для соціалістичних суспільств, такі як надзвичайно жорстоке переслідування чоловіків-гомосексуалів у колишньому радянському союзі, маоїстському Китаї чи на Кубі. Таке переслідування є неминучим наслідком суспільства, в якому панівною інституцією є партійна ієрархія, підпорядкована суворому центральному контролю та боязлива перед будь-якими незалежними зв’язками між її членами (особливо на різних рівнях ієрархії) або між ними та зовнішніми особами, які вона не може контролювати.
Слід зазначити, що більшість соціологів другої половини ХХ століття не усвідомлювали і не пропагували цих ключових інсайтів про те, як працює суспільство. Існує дуже мало лібертаріанських соціологів, а більшість соціологів прямо чи опосередковано ворожі до індивідуальної свободи. У соціалістичних суспільствах вони часто були слугами держави й могли дотримуватися панівної ідеології через психологічні та матеріальні винагороди, які це приносило. Зрештою, така держава може надати їм привілейоване становище як пророків неминучого тріумфу соціалізму або «великого плану». У м’якшій формі те саме стосується багатьох соціологів у західних суспільствах, оскільки держава пропонує їм привілейовані посади, фінансує їхні ідеологічно заангажовані дослідження та дозволяє їм відчувати задоволення від ілюзії, що вони формують суспільство. Власний інтерес частково пояснює, чому так багато соціологів бояться скорочення і послаблення державної влади та державного втручання. Соціал-демократія часто означає робочі місця в державному секторі для соціологів, які інакше були б непрацевлаштованими. Соціологи, які виступають проти свободи і працюють у сфері освіти, расових відносин, соціального забезпечення або кримінології, мали великий вплив у суспільствах, заснованих на вільному ринку, і завдали цим суспільствам значної шкоди.
Однак головною причиною, через яку так багато соціологів у вільних суспільствах ворожі до лібертаріанства і не здатні оцінити ані його чесноти, ані переваги, є їхня прихильність до егалітаризму. З багатьох причин суспільства, засновані на свободі слова, праві на власність, свободі контрактів, вільній торгівлі та вільному ринку праці, схильні створювати значну нерівність результатів. Деякі люди набагато успішніші за інших. Хоча в капіталістичних суспільствах існує високий рівень індивідуальної соціальної мобільності, природа речей така, що успадкування власності, навичок, контактів, робочої етики, а також загального інтелекту і конкретних талантів означає, що діти успішних людей з більшою ймовірністю досягнуть успіху. Це суспільство, яке є нерівним, але загалом справедливим. Як таке, воно є неприйнятним для професійних егалітаристів, які домінують серед соціологів і підтримують масивне державне втручання, що обмежує свободу задля досягнення більшої рівності не лише можливостей, а й результатів. З цих самих причин сучасні соціологи, як правило, недолюблюють і дистанціюються від психології та економіки, обидві з яких демонструють, що нерівність часто є природним станом. Центральна тема соціології полягає у запереченні цих реалій; вони мають бути заперечені, приховані й придушені державою.
Соціологи в західних суспільствах часто виступають проти тих самих суспільств, які надають їм свободу слова, субсидують їхні дослідження і працевлаштовують їх на комфортних посадах. Можна сказати, що платники податків платять за мотузку, якою їх і повісять. Марксизм приваблює соціологів (навіть після краху або трансформації основних соціалістичних економік), і, як зазначає Девід Марсланд, марксистські праці часто домінують у списках читання в їхніх коледжах. Натомість мало хто з них читає або заохочує своїх студентів читати засновника соціології Адама Сміта, який визнавав, що ринкові сили ведуть до соціального та економічного прогресу, якого неможливо досягти жодним іншим чином. Соціологія втратила це розуміння, коли висхідна спеціалізація відокремила її від економіки та, власне, психології, які підкреслюють індивідуальну автономію та відповідальність.
Більшість соціологів не мають знань ні в неокласичній, ні в австрійській економіці. Замість того, щоб співпрацювати з економістами у розв’язанні соціологічних проблем, виявлених економічним аналізом, вони займають маргінальну позицію й нарікають на нерівність. Лібертаріанці можуть мати різні погляди на роль національної держави та її збройних сил, але вони зазвичай схильні погоджуватися з економістами, які доводять перевагу добровільної армії над примусовою. Соціологи ж, які визнають потребу в арміях, часто виступають за примус і призов, оскільки це зрівнює шанси бути вбитим. Їхня реакція на значне зростання рівня життя й тривалості життя в капіталістичних суспільствах полягає у винайденні концепцій «постійної бідності» й «відносного позбавлення» та відповідному заклику до більшого державного втручання. Більшість соціологів відкрито вороже ставляться до свободи. Навіть коли вони виглядають лібертаріанцями, як, скажімо, коли вони виступають за легальний продаж рекреаційних наркотиків, вони роблять це лише тому, що ті, хто їх вживає і торгує ними, вважаються «знедоленими». Водночас вони не здатні зрозуміти, що високі податки на тютюн, введені під приводом «примусового покращення здоров’я», так само порушують свободу і провокують контрабанду, нелегальну торгівлю й організовану злочинність, як і обмеження щодо інших рекреаційних наркотиків. Центральна слабкість соціології — це небажання соціологів зрозуміти важливість цін і працювати з ними так, як це роблять економісти.
Існує більш загальний зв’язок між девіантною поведінкою та соціальними змінами, який соціологи відмовляються визнавати. Наприкінці XIX століття, в епоху зростання організацій взаємодопомоги та стабільних сімей, рівень як насильницьких, так і корисливих злочинів досягнув мінімуму в більшості західних суспільств. Люди свідомо утримувалися від нападів на особистість чи власність інших не тому, що держава їх зупиняла, а тому, що цей спонтанний порядок, створений вільними індивідами, підтримував законослухняну етику. Масове зростання злочинності всіх видів, яке нині вважається характерною рисою сучасних суспільств, почалося лише в середині 1950-х років, після запровадження держави добробуту. Це те, що передбачав би лібертаріанець, але те, що абсолютно суперечить прогнозам соціологічного колективізму. Через такі суперечності багато соціологів почали поступово відходити від своїх претензій бути вченими, до пустих концепцій постмодернізму: якщо ми не можемо мати рацію, то ніхто не може.
Трагедія соціології полягає в тому, що вона почалася з ідей Адама Сміта, Герберта Спенсера та Вільяма Грема Самнера як засіб для пропагування лібертаріанської думки. Однак ця дисципліна була захоплена соціалістами та колективістами, часто послідовниками авторитарних традицій Конта і Маркса. У США, Великій Британії та Європі сьогодні є багато лібертаріанських економістів, правознавців, психологів, істориків і філософів, але лібертаріанських соціологів знайти дуже важко. Ця відсутність ідеологічного різноманіття в межах дисципліни зробила її безплідною. Я спробував вище інтерпретувати соціологію з лібертаріанського погляду й описати стан цієї дисципліни.
Після боротьби з COVID-19, головною економічною проблемою американської громадськості стало зростання цін. Намагаючись завоювати прихильність виборців, віцепрезидентка Камала Гарріс нещодавно (прим. пер. — стаття опублікована 19 вересня 2024 року) заявила про підтримку контролю над цінами, зростання яких вона пов’язує з проблемами в ланцюгах постачання і з жадібністю корпорацій.
Сьогодні часто здається, що наша країна знає лише кілька банальностей про ринки, які сягають не далі середини 1930-х, а може, й 1920-х років. Інфляція та знецінення валюти, однак, сягають набагато глибших часів. Ба більше, вони часто супроводжуються спробами виправити їх за допомогою регулювання цін, що особливо характерно для імперій.
Минулого року з’явився своєрідний мем, коли жінки з подивом дізнавалися, як часто їхні чоловіки думали про Римську імперію упродовж тижня. Чоловіки можуть навіть згадати Колізей, акведуки, або завоювання Цезарем Галлії, пояснюючи, що саме вони уявляли, коли думали про Рим. Якщо ми хочемо дізнатися про знецінення валюти та регулювання цін, я вважаю, що нам слід звернутися до кризи ІІІ століття.
Криза ІІІ століття — це приблизно 50-річний період у Римській імперії, який тривав з 235 по 284 рік нашої ери. Серед багатьох проблем, з якими зіткнувся Рим у цей період, була і девальвація валюти, зумовлена зменшенням кількості срібла в римському денарії.
Римляни витрачали більше, ніж могли собі дозволити, як це часто буває з імперіями. Війни проти готів, алеманів і Сасанідів різко збільшили військові витрати. Громадські роботи та соціальна допомога також зростали. Під час Völkerwanderung, або Великого переселення народів, Рим заполонили германські племена, які оселилися в його межах, що також вплинуло на витрати імперії. Приблизно за 200 років римський денарій перейшов від карбування з 95-98% срібла до 2-5%. Вміст срібла, який визначав цінність денарію, скоротили більш ніж на 90%.
Долар, безперечно, не є монетою і вже давно не підкріплюється жодним матеріальним активом. Це фіатна валюта. Девальвація нашої валюти відбувається не через зменшення кількості срібла чи золота в процесі карбування, а внаслідок надмірного друку більшої кількості доларів. За трохи більше ніж 100 років з моменту заснування Федерального резерву в 1913 році, долар США знецінився на 97%. Наприклад, у 1913 році фунт хліба в середньому коштував 5 центів, тоді як сьогодні фунт хліба в середньому коштує близько 2,05 долара.
І в Римі, і в сучасному світі, регулювання цін або використовували, або пропонували як розв’язання проблеми зростання цін. Звичайно, в будь-якому разі, так званим «винуватцем» зростання цін називали не політику імператорів чи Федерального резерву, а жадібність торговців.
На початку IV століття нашої ери імператор Діоклетіан прийняв Edictum de pretiis rerum venalium (Едикт про ціни на товари, що продаються) — великий указ, який встановлював максимальні ціни на понад 1200 товарів. Цей ціновий контроль поширювався на харчові продукти, одяг, текстиль, дорогоцінні метали та навіть рабів. За порушення указу передбачалися покарання аж до страти. Проте контроль цін не спрацював, а натомість створив дефіцит, чорні ринки та ще більше підвищення цін.
Хоча віцепрезидентка Гарріс зараз применшує значення своїх коментарів щодо боротьби з «завищенням цін», її погляди спочатку були схожі на погляди Діоклетіана, за винятком, звісно, таких суворих покарань, як смертна кара. Початкові тези Гарріс щодо регулювання цін були досить однозначними.
«Тож, повірте мені, як президентка, я буду переслідувати поганих суб’єктів. І я працюватиму над прийняттям першої в історії федеральної заборони на завищення цін на продукти харчування. Мій план включатиме нові покарання для опортуністичних компаній, які користуються кризою та порушують правила», — сказала Гарріс. Подібно до Діоклетіана та інших, хто запроваджував регулювання цін, правда про ослаблення валюти не обговорюється, не визнається і жодним чином не страждає від цього. Натомість це новоявлена «жадібність» торговців, корпорацій чи будь-кого, кого можна оголосити «поганими суб’єктами».
Коли уряд, сучасний чи стародавній, намагається розв’язати проблему високих цін, встановлюючи контроль над цінами, це неминуче призведе лише до ще більших економічних труднощів. Належною поведінкою було б звернути увагу на факт знецінення національної валюти та причини, які змусили уряд знецінити валюту. На жаль, ні римські імператори, ні кейнсіанські економісти, ні опортуністичні політики не схильні бачити проблему настільки чітко.
Стрімке поширення криптовалют породило безліч думок з приводу того, яким чином формується їхня цінність. У той час як деякі люди позитивно ставляться до криптовалют, інші вважають їх небезпечним і нестабільним новаторством. Думки цих скептиків значною мірою ґрунтуються на хибних уявленнях. Вони не розуміють справжньої природи криптовалют, зокрема біткоїна, і тих позитивних змін, які він може принести.
Томас Джигерс, експерт з криптовалют, розібрався з цими хибними уявленнями за допомогою ретельного аналізу основ біткоїна — найпопулярнішої та найціннішої криптовалюти. Як автор книги «Розуміння основ криптовалют», він має два магістерські ступені з економіки, ступінь MBA від INSEAD та низку сертифікатів у сфері фінансів, зокрема, як сертифікований фінансовий аналітик (CFA) та менеджер фінансових ризиків (FRM), а також сертифікати в області блокчейн-технологій.
Біткоїн: децентралізована валюта
У світлі неймовірного зростання біткоїна, Джигерс запропонував зробити крок назад і замислитися над тим, чому біткоїн взагалі має цінність. Окрім того, що біткоїн слугує інвестиційним інструментом, він також має значну грошову цінність. Біткоїн володіє багатьма позитивними властивостями, які відрізняють його від фіатних валют. Зокрема, ця криптовалюта дозволяє здійснювати «однорангові транзакції», в яких вартість змінюється «в цифровому середовищі без участі третьої сторони», такої як банк чи уряд. Завдяки такій децентралізації від третіх сторін, біткоїн вільний від різних форм урядового контролю.
Децентралізована природа біткоїна дозволяє йому слугувати «ESG-активом», який можна використовувати для позитивного впливу на навколишнє середовище, суспільство та управлінські структури. Наприклад, Джигерс згадує, як у Афганістані люди використовували біткоїн, аби підірвати спроби уряду талібів обмежити можливість жінок здобувати освіту. Активісти не могли підтримувати жіночу освіту традиційними валютами, оскільки ці транзакції відстежуються і цензуруються. Біткоїн дозволяє їм фінансувати корисні програми без обмежень з боку Талібану. Біткоїн прибирає «руки уряду від контролю над грошима», стимулюючи добровільні транзакції, вільні від центрального примусу.
Міцний і стабільний дефіцит
Джигерс визначив біткоїн і як мережу, і як актив. Як мережа, біткоїн «доступний для всіх без будь-яких бар’єрів для входу». Це «публічна платіжна інфраструктура», яка дозволяє будь-кому по всьому світі здійснювати вартісні транзакції, незалежно від статків чи статусу. Як грошовий актив «без центрального банку, що стоїть за ним», біткоїн пропонує унікальний і абсолютний дефіцит. Фіатні валюти, такі як долар США та євро, мають лише штучний дефіцит, оскільки центральна влада підтримує їх відносний дефіцит. Цей дефіцит може бути зменшений, якщо центральна влада збільшить грошову масу. З іншого боку, біткоїн має природний дефіцит, оскільки жодна влада не може маніпулювати його пропозицією. Подібно до золота, видобуток біткоїна потребує багато часу та енергії від приватних підприємців. Відповідно, біткоїн має більш стабільну і передбачувану пропозицію, ніж будь-яка фіатна валюта, пропозиція якої може змінюватися за примхою центральних банків чи урядів.
Щоб оцінити вартість біткоїна, Джигерс запропонував модель «запас – випуск» (S2F), яка оцінює дефіцит товару. Розділивши поточну загальну кількість товару на кількість, що випускається щороку, S2F розраховує кількість років, необхідних для подвоєння пропозиції, якщо припустити, що темпи видобутку залишатимуться незмінними. Для золота показник S2F становить приблизно 60 років, що означає високий рівень дефіциту. Протягом всієї історії золото завжди було активом з найвищим рівнем дефіциту (відповідно до S2F). Джигерс встановив, що коефіцієнт S2F біткоїна за останні 12 місяців майже не змінився і становить 59,93 років. Ба більше, вхідний потік біткоїна протягом наступного року скоротиться вдвічі в результаті нещодавнього скорочення пропозиції вдвічі, що призведе до того, що через рік коефіцієнт S2F становитиме «120,86 років». Це зробить біткоїн вдвічі більш дефіцитним, ніж золото. Вперше в історії людства золото перестане бути найдефіцитнішим товаром, що робить 2024 рік переломним.
Енергоефективність
Біткоїн відомий своєю «енергоємністю», оскільки для його видобутку потрібно багато енергії. Хоча спершу цей факт викликав занепокоєння у багатьох скептиків, варто розглянути реалії енергоємності біткоїна більш детально. Насправді енергія, яка використовується для видобутку біткоїна, є виключно дешевою енергією, тобто енергією, яка не може бути використана для будь-яких інших цілей, енергією, яка в іншому випадку була б втрачена. Тільки така дешева енергія має сенс для видобутку біткоїна, тому що, якби це було можливо, майнер краще знайшов би для неї альтернативне застосування (наприклад, продавши її за вищою ціною). Тому для видобутку біткоїна використовується лише непридатна для інших цілей енергія. Такою є, наприклад, енергія відновлюваних електростанцій (таких як гідро- або вітрових) вночі, коли немає попиту в електромережі, але станція все ще виробляє електроенергію. Отже, власники повинні платити за утилізацію цієї енергії. Видобуваючи біткоїн, коли немає попиту на електроенергію, ці електростанції стають прибутковими 24/7. Таким чином, видобуток біткоїна надає унікальну можливість монетизувати енергію, яка не використовується. Ця можливість є потужним стимулом для будівництва більшої кількості відновлювальних електростанцій і, відповідно, покращення балансу електроенергії в усьому світі. Звідси зрозуміло, чому переважна більшість енергії, яка використовується для видобутку біткоїна, надходить з відновлюваних джерел і чому ця тенденція продовжує поліпшуватися. Отже, біткоїн не тільки НЕ витрачає енергію дарма, але й фактично є найкращою технологією, доступною сьогодні для стимулювання розвитку та використання інфраструктури відновлюваних джерел енергії. Тому будь-яка людина, яка піклується про навколишнє середовище, повинна бути палким прихильником майнінгу біткоїнів.
Чи вказують історичні тенденції на майбутній успіх біткоїна?
За допомогою S-подібної кривої Джигерс встановив, що всім інноваціям, таким як мобільний телефон або інтернет, для того, щоб пройти процес сприйняття у суспільстві від 10% до 90%, потрібно приблизно стільки ж часу, скільки й від 0% до 10%. Біткоїну знадобилося 13 років, з моменту його появи у 2009 році до 2022, щоб досягти 10% сприйняття. Таким чином, ця модель демонструє, що біткоїн досягне 90% сприйняття до 2035 року!
Чому біткоїн має зростати так само швидко, як інші успішні інновації, такі як соціальні мережі чи Uber? Джигерс доводить, що закон Меткалфа дозволяє пояснити зростання цих успішних платформ, а також майбутній ріст біткоїна. Цей закон стверджує, що мережа, наприклад така, як телефонний зв’язок, зростає в ціні в міру того, як до неї приєднується все більше користувачів. Перший в історії телефон не мав ніякої цінності, оскільки не було інших телефонів, на які можна було б зателефонувати. З появою більшої кількості телефонів, телефонні послуги зросли в ціні, оскільки з’явилося більше людей, яким можна було дзвонити. Цю ж концепцію можна застосувати й до біткоїна. Біткоїн матиме невелику цінність як валюта, якщо ним користуватиметься мало людей. Однак корисність, якою користуються наявні та нові користувачі, зростає експоненціально в міру того, як все більше людей визнають цю валюту. Зі зростанням цінності Біткоїн-мережі зростає і стимул для не-користувачів приєднатися до неї.
Методи оцінки цінності
На додаток до презентації Джигерса, Губертус Гофкірхнер з Bitcredit представив оцінку вартості біткоїна як засобу обміну на основі запропонованого Мізесом співвідношення базових та кредитних грошей за часів золотого стандарту, що дорівнювала одному до десяти.
У 2021 році активи світових центральних банків становили 44 трильйони доларів США. Застосувавши співвідношення Мізеса до цієї суми, Гофкірхнер вирахував загальну потребу в базових грошах у розмірі 4,4 трильйона доларів США, або 10% від попередньої цифри. Припускаючи, що біткоїн може стати глобальним засобом обміну при такому співвідношенні, Гофкірхнер підрахував, що біткоїн повинен бути оцінений приблизно у 210 000 доларів США за монету, що більш ніж втричі перевищує ціну на момент написання цієї статті, але набагато нижче деяких найбільш обурливих оцінок, що існують у спільноті. Це означає, що ймовірність того, що біткойн досягне цієї позначки, становить 33%.
Згодом Гофкірхнер порівняв цю цифру з вартістю золотого запасу центрального банку — 17% від 17,5 трильйонів доларів США у травні 2024 року, що відповідає ціні біткоїна на рівні 150 000 доларів США за монету. Це означає, що шанси на те, що біткоїн стане глобальною валютою в майбутньому, становлять 50/50. Приватні золоті запаси можуть збільшити цю цифру, але, можливо, їх просто утримуватимуть через сумніви щодо стабільності фіатної системи і, таким чином, вони втратять свою актуальність у системі біткоїна. Всі ці оцінки відображають прогнозовану ймовірність того, що біткоїн стане світовим засобом обміну.
Що далі?
Позитивні, унікальні характеристики біткоїна, безсумнівно, сприяли зростанню його потенціалу як засобу обміну. Такі фірми, як Coinbase і Crypto.com, які дозволяють користувачам розраховуватися криптовалютою, є першопрохідцями майбутнього біткоїна. В той час як урядова політика продовжує підривати цінність і стабільність фіатних валют, біткоїн зростатиме як альтернативне розв’язання проблеми неефективності монетарної політики в більшості держав.
Зростання ролі біткоїна як грошей призведе до більш вільного і стабільного ринку, передаючи економіку в руки виробників і споживачів, а не уряду. Не дивно, що уряди й центральні банківські системи спочатку боялися криптовалют, оскільки вони позбавляють їх можливості маніпулювати та самозбагачуватися. Зіткнувшись з неспроможністю зупинити зростання біткоїна, уряди в усьому світі зараз поступово підтримують його (наприклад, він стає політичною темою на прийдешніх президентських виборах у США), щоб отримати вигоду від цієї трансформаційної інновації.
Мілтон Фрідман — американський економіст і нобелівський лауреат, відомий як найвпливовіший прихильник капіталізму та монетаризму у 20-му столітті.
На початку своєї кар’єри у 1950-х та 1960-х роках Фрідман рішуче відстоював перевагу монетарної політики над фіскальною та вільних ринків над державним втручанням, що вважалося радикальним для усталеної спільноти макроекономістів. На той час у цій сфері домінувала кейнсіанська позиція, згідно з якою фіскальна політика — державні видатки та податкова політика з метою впливу на економіку — була важливішою за монетарну — контроль за загальною пропозицією грошей, доступною банкам, споживачам та підприємствам, — і що уряд, який втручається, може пом’якшити рецесію, використовуючи фіскальну політику для підтримки сукупного попиту, стимулювання споживання та скорочення безробіття.
Основні висновки
Мілтон Фрідман, один з провідних голосів економіки другої половини 20-го століття, популяризував багато економічних ідей, що досі є важливими — насамперед, капіталізм вільного ринку та монетаризм.
Економічні теорії Фрідмана стали відомими як монетаризм, що спростував важливі частини кейнсіанської економіки, школи, панівної в першій половині 20-го століття.
Обстоювання Фрідманом монетаризму було настільки ефективним, що він повернув хід економічної думки від кейнсіанської фіскальної політики до монетарної політики, зосередженої на контролі над грошовою масою з метою контролю інфляції.
Протягом своєї академічної кар’єри Фрідман писав впливові статті про сучасну економіку та публікував новаторські книги, які змінили спосіб викладання економіки.
Кидаючи прямий виклик кейнсіанській доктрині, Фрідман та його колеги-монетаристи стверджували, що уряди можуть сприяти економічній стабільності, контролюючи пропозицію грошей, яка надходить в економіку, і дозволяючи решті ринку саморегулюватися. Він виступав за повернення до вільного ринку, зокрема за зменшення уряду і дерегуляцію в більшості сфер економіки.
Коли Фрідман помер 2006 року у віці 94 років, його теорії були настільки впливовими, що Wall Street Journal заявив, що він «змінив сучасний капіталізм» і «забезпечив інтелектуальну основу для антиінфляційної, податкової та антиурядової політики» президента Рональда Рейгана і прем’єр-міністерки Великої Британії Маргарет Тетчер.
Освіта та рання кар’єра
Мілтон Фрідман (1912–2006) народився в родині іммігрантів у Брукліні, штат Нью-Йорк, і виріс у маленькому містечку в Нью-Джерсі, за 20 миль від Нью-Йорка. У своїй нобелівській біографії Фрідман описав свою сім’ю як «теплу і турботливу», але сімейний дохід як «невеликий і дуже непевний». Його батько помер, коли він навчався у випускному класі старшої школи, і він брався за різні роботи, щоб доповнити стипендію в Ратґерському університеті, де 1932 року отримав ступінь бакалавра математики та економіки. За рекомендацією тамтешнього професора Фрідман отримав стипендію для навчання в аспірантурі Чиказького університету 1932 року.
Протягом наступних 14 років, окрім академічної роботи в Чиказькому та Колумбійському університетах, Фрідман обіймав низку державних посад, що поглибило його знання в галузі математичної статистики та економічної теорії, а також сприяло появі публікацій з аналізу споживання та доходів, які стали початком його кар’єри.
Наприклад, дослідження споживчого бюджету Фрідмана в Комітеті національних ресурсів сприяло створенню його знаменитої «Теорії функції споживання». Його дослідження професійних доходів «Доходи від незалежної професійної практики» в Національному бюро економічних досліджень (NBER) ввели в економічній науці новаторські концепції постійного та тимчасового доходу.
Перш ніж отримати ступінь доктора економічних наук у Колумбійському університеті 1946 року, Другу світову війну Фрідман провів у складі групи статистичних аналітиків, які працювали над податковою політикою воєнного часу для Міністерства фінансів США (1941–1943 рр.), а також були математичними статистиками з питань розробки зброї, військової тактики та металургійних експериментів у Колумбійському університеті (1943–1945 рр.). Слід зазначити, що в перші роки роботи в Казначействі США цей відомий борець з оподаткуванням рекомендував збільшити податки, щоб придушити інфляцію воєнного часу, і розробив першу систему утримання податку на прибуток.
Чиказький університет та Інститут Гувера (1946–2006)
1946 року Фрідман прийняв пропозицію викладати економічну теорію в Чиказькому університеті і провів наступні 30 років за новаторським аналізом і розробкою теорій вільного ринку, що кинули виклик кейнсіанській економіці — школі, яка домінувала в макроекономіці з часів Нового курсу. Семінар з питань грошей та банківської справи: Ключовим інституційним досягненням цього періоду в Чиказькому університеті стало заснування Фрідманом семінару з грошей та банківської справи, що дозволило його монетарним дослідженням перетворитися з індивідуальної наукової роботи на сукупність праць, які сприяли відродженню як емпіричних, так і теоретичних досліджень в галузі монетарної історії та статистики. Чиказька школа економіки: Фрідман також став найвідомішим випускником Чиказької школи економіки — неокласичної школи, заснованої в 1930-х роках його професором Френком Найтом для просування вільних ринків та концепції раціональних очікувань, макроекономічної теорії, яка стверджує, що індивіди ухвалюють рішення на основі трьох факторів — людської раціональності, доступної інформації та минулого досвіду, що водночас означає, що поточні очікування безпосередньо впливають на майбутню економіку, і що економісти можуть точно змоделювати майбутню інфляцію та відсоткові ставки без потреби державного втручання. Нобелівська премія з економіки (1976): 1976 року, незадовго до виходу на пенсію з Чиказького університету, Фрідман отримав Нобелівську премію з економіки за досягнення в галузі аналізу споживання, монетарної історії та теорії, а також за демонстрацію складності стабілізаційної політики. Інститут Гувера Стенфордського університету: З 1977 року, залишивши активну викладацьку діяльність в Чиказькому університеті, і до своєї смерті в 2006 році Фрідман працював старшим науковим співробітником Гуверівського інституту Стенфордського університету, аналітичного центру державної політики, який просуває принципи індивідуальної, економічної та політичної свободи.
Фрідман — економіст-теоретик
Певні досягнення Фрідмана як економіста-теоретика були настільки значними, що навіть затяті неокейнсіанські критики захоплюються геніальністю його логіки, зокрема його твердженням, що економічні моделі слід оцінювати за точністю їхніх прогнозів щодо поведінки, а не за їхнім психологічним реалізмом.
Наприклад, у моделі раціональної поведінки Фрідмана споживчі уподобання можуть бути математично виражені в термінах корисності, а вибір споживача визначається раціональними розрахунками, спрямованими на максимізацію корисності. До цього часу кейнсіанські економісти пояснювали споживчі рішення більш вільно в психологічних термінах, таких як тенденція витрачати частину, але не весь приріст доходу.
Серед помітних похвал з боку ідеологічних опонентів є заява Пола Круґмана про те, що «два найбільші тріумфи Фрідмана як економічного теоретика відбулися завдяки застосуванню гіпотези раціональної поведінки до питань, які інші економісти вважали недосяжними для неї».
Теорія функції споживання
Першим загальновизнаним застосуванням Фрідманом гіпотези раціональної поведінки до економічних моделей була «Теорія функції споживання», книга 1957 року, яка обґрунтувала його гіпотезу постійного доходу. Це була теорія споживчих витрат, яка стверджувала, що рішення про заощадження та витрати ґрунтуються на сприйнятті постійних, а не тимчасових змін доходу. Люди витрачають на рівні, що відповідає їхнім очікуваним довгостроковим доходам, і заощаджують лише тоді, коли поточний дохід вищий за очікуваний постійний дохід. Ефективно усунувши попередні неточності в аналізі взаємозв’язку між доходом і витратами, Фрідман заклав фундамент для всього подальшого економічного аналізу моделей витрат і заощаджень.
Передбачення стагфляції
Ще однією беззаперечною перемогою Фрідмана, яку високо оцінили як критики, так і шанувальники, було те, що його раціонально-поведінкове пояснення інфляції точно передбачило феномен, який доктрина кейнсіанців вважала неможливим — стагфляцію, період стагнації економічного зростання з одночасною високою інфляцією та високим рівнем безробіття.
1967 року, коли Фрідман представив свій прогноз стагфляції в президентському зверненні до Американської економічної асоціації, він кидав виклик панівним економічним теоріям, заснованим на кривій Філіпса, економічній моделі, яка демонструвала історичну кореляцію між безробіттям та інфляцією, та яку кейнсіанські економісти завжди вважали стабільною.
У той час кейнсіанські економісти використовували криву Філіпса, щоб стверджувати, що стабільний компроміс між безробіттям та інфляцією виправдовував експансіоністську фіскальну політику та дефіцитні видатки, що спричинювали вищу інфляцію, оскільки це б утримувало безробіття на низькому рівні. Контраргументом Фрідмана до кейнсіанців у 1967 році було те, що хоч дані й демонстрували кореляцію між інфляцією й безробіттям, це було лише тимчасовим компромісом, а не стабільною кореляцією, і зрештою як інфляція так і безробіття будуть високими водночас. Фрідмановим аргументом раціональної поведінки було те, що споживачі, стикаючись із довгостроковою інфляцією, згодом закладають очікування майбутньої інфляції в рішення стосовно заощаджень і витрат, що у підсумку нівелює здатність високої інфляції підтримувати високий рівень зайнятості.
Коли стагфляція пізніх 1970-х довела точність прогнозу Фрідмана про те, що історична кореляція між інфляцією й безробіттям зрештою зруйнується, це було визнано «одним із великих тріумфів повоєнної економіки».
Монетаризм і Велика депресія
Коли Фрідман отримав Нобелівську премію 1976 року, Комітет процитував книгу про монетаризм, котру він і його колега Анна Шварц опублікували 1963 року, «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867–1960». У цій книзі Фрідман використав дуже детальний теоретичний та емпіричний аналіз ролі грошей в економіці США після Громадянської війни, щоб довести антикейнсіанський аргумент про те, що контроль грошової маси є основним інструментом управління економікою, як і впродовж докейнсіанської економіки.
Аргумент проти монетарної політики домінував з часів Великої депресії 1930, коли масивна економічна криза зробила відсоткові ставки такими низькими, що не було жодних стимулів для інвестування — і кейнсіанці вірили, що будь-яка додаткова готівка, влита в економіку, просто залишалася би в приватних осіб і банків без активізації економіки. У цьому контексті кейнсіанці успішно захищали фіскальну політику проти монетарної, щоб витягнути економіку з Великої депресії.
Найбільш суперечлива позиція у Фрідмановій книжці 1967 року була спрямована на цей кейнсіанський підхід до Великої депресії й стала досить впливовою серед економістів і широкого загалу. У ній він стверджував, що уряд, а саме Федеральна резервна система, погіршила Велику депресію, не вводячи в дію монетарну політику. У книзі Фрідман заявляв, що якби Федеральна резервна система запобігла драматичному зменшенню грошових мас, виручивши банки в ранніх 1930-х, це могло би попередити хвилю їхніх банкрутств, що переконали людей вирішити зберігати готівку, а не відкривати депозити, а банки — тримати депозити, а не надавати позики для відродження економіки.
Однією з причин, чому такий антиурядовий економіст як Фрідман захищав би хоч якісь дії уряду, було те, що монетарна політика є найменш інтервенціоністським, і, в ідеалі, аполітичним вчинком, який держава може зробити в економіці. Наприклад, Федеральна резервна система є центральним банком, тож вона контролює грошову базу — сукупну валюту в обігу й банкових сховищах, так само як і банкові депозити самої резервної системи.
За Фрідманом, усе що треба було зробити Федеральній резервній системі, щоб збільшити грошову масу, це створити грошову базу, а потім дозволити ринковим силам діяти без подальшого втручання уряду. На противагу цьому, кейнсіанська фіскальна політика вимагала значно більшого державного втручання в економіку. До прикладу, фінансований урядом проєкт для підвищення рівня працевлаштованості не лише був би керований державними посадовцями, а й міг би бути використаний у політичних цілях.
До неокейнсіанських критиків книги належить Пол Круґман, котрий, хоч і назвав «Монетарну історію» «величезною роботою надзвичайної вченості», не погодився з аргументом Фрідмана про те, що Федеральна резервна система погіршила Велику депресію, не запровадивши монетарну політику. Насправді ж ФРС збільшила грошовий агрегат під своїм контролем, також відомий як грошова база, тож Круґман вважає доволі спірним говорити, що ФРС могла попередити крах грошової маси, який своєю чергою, спричинив обвал витрат, що поглибив депресію (грошова маса це інший грошовий агрегат, що включає валюту плюс банківські депозити, які можна використати як готівку).
Круґман також застерігав, що заяву Фрідмана в книзі — що Федеральна резервна система перетворила циклічну рецесію на велику депресію, не допомігши банкам — було широко неправильно витлумачено деякими економістами й широким загалом як те, що Фрідман вірив, що Федеральна резервна система спричинила депресію, що зробило її провалом великого уряду, а не провалом необмежених вільних ринків.
Застосування монетаризму в реальному світі
Фрідман вперше представив монетаризм у своїй книзі 1959 року «Програма монетарної стабільності», і протягом наступних трьох десятиліть монетаризм був головною темою економічних дебатів. У публікаціях та публічних виступах протягом наступних 25 років він настільки ефективно обґрунтовував необхідність контролю над грошовою масою, що його репутація як економіста значною мірою визначалася створеною ним доктриною монетаризму.
Однак у 1980-х роках, унаслідок помітних невдач основних ініціатив монетарної політики в реальному світі, деякі з його найпалкіших прихильників почали відмовлятися від своєї підтримки монетаризму. Коли визнана у Великій Британії монетаристка, прем’єр-міністерка Маргарет Тетчер запровадила монетарну політику для контролю інфляції на початку 1980-х років, рівень інфляції підскочив до 23%. Від монетаризму відмовилися до 1982 року. У США, коли Федеральна резервна система спробувала застосувати монетаризм, постійно збільшуючи грошову масу для контролю над інфляцією наприкінці 1970-х років, наслідком стала болюча рецесія 1981–1982 років.
До 1982 року США відмовилися від монетаризму на практиці, а 1986 року газета The New York Times повідомила, що Берил Спринкел, головний економіст президента Рейгана і один з «найзатятіших прихильників» монетаризму, публічно відмовився від цієї теорії.
Варто зазначити, що коли Фрідмана запитали про невдалу спробу США, він відповів, що те, що сталося, було не провалом монетаризму, а невдалим його виконанням Федеральною резервною системою, яка, за його словами, зосередилася на відсоткових ставках, а не на грошах. «Монетаризм працював би, якби ФРС підключила політику до комп’ютера і покладалася б переважно на комп’ютер в управлінні економікою».
У цьому контексті критики пояснюють активну підтримку Фрідманом монетаризму насамперед партійною мотивацією: монетаризм слугував його односторонньому антиурядовому порядку денному. Оскільки він вважав, що Федеральна резервна система повинна збільшувати грошову масу стабільними, низькими, фіксованими темпами без навіть невеликих відхилень у відповідь на економічні умови, монетарна політика може бути на автопілоті — і урядовці не матимуть жодного контролю над нею.
Монетаризм Фрідмана проти кейнсіанської економіки
Джон Мейнард Кейнс і Мілтон Фрідман були двома найвпливовішими економічними та державними мислителями 20-го століття. Якщо Кейнс був найвпливовішим економічним мислителем першої половини 20-го століття, то Фрідман був найвпливовішим економічним мислителем другої половини.
До Фрідмана, кейнсіанська економіка була панівною парадигмою економічної думки. Урядова політика США значною мірою керувалася кейнсіанськими принципами інтервенціоністської фіскальної політики, щоб пом’якшувати рецесії й підтримувати сукупний попит, включаючи стратегічні державні витрати для стимулювання споживання й полегшення безробіття.
Критики Кейнса назвали його теорії псевдонауковим виправданням для недалекоглядних обраних політиків, щоб мати фінансовий дефіцит і накопичувати значні обсяги державного боргу.
Хоча Кейнс залишався популярним — і йому приписують створення першого системного підходу до макроекономічної державної політики, — аргументи Фрідмана проти кейнсіанської фіскальної політики та за монетарну політику домінують з 1980-х років.
Критики Фрідмана стверджують, що він надихнув політику, яка залишила мільйони людей «без роботи в гонитві за низькою інфляцією», і що він «демонізував майже все, що робив уряд, незалежно від того, наскільки це було вигідно чи демократично обрано». Як сказав Джеймс Ґелбрейт, син ліберального економіста Джона Кеннета Ґелбрейта: «Мілтон Фрідман не розрізняв великого уряду Китайської Народної Республіки і великого уряду Сполучених Штатів».
Публічне обличчя вільних ринків
1976 року, коли Фрідман отримав Нобелівську премію з економіки за свої роботи з аналізу споживання, монетарної історії та теорії, а також складності стабілізаційної політики, це ознаменувало поворот від трьох десятиліть кейнсіанської економіки до Чиказької школи економіки, співзасновником якої він був.
Із цим міжнародним визнанням його теорій і головній інтелектуальній перемозі, його передбаченню стагфляції в пізніх 1970-х, Фрідман став новим публічним обличчям вільних ринків.
Після трьох десятиліть панування кейнсіанства Фрідман переформатував академічну думку в економіці, зробивши акцент на вільному ринку, цінах, інфляції та людських стимулах — на противагу акценту Кейнса на зайнятості, відсотках та державній політиці.
Протягом наступних трьох десятиліть Фрідман та його колеги з Чиказької школи економіки виступали проти дефіцитних видатків та експансіоністської фіскальної політики, за монетаризм, дерегуляцію в більшості сфер економіки та повернення до принципів вільного ринку та малого уряду класиків економіки, таких як Адам Сміт.
Фрідман — публічний інтелектуал
Одним з найважливіших досягнень Фрідмана було те, наскільки його теорії вплинули на державну політику та громадську думку, так само як і на економічні дослідження. Як зазначив Нобелівський комітет 1976 року, «дуже рідко економіст має такий вплив, прямий і непрямий, не лише на напрямок наукових досліджень, але й на реальну політику». Після смерті Фрідмана 2006 року голова Федеральної резервної системи Бен Бернанке сказав: «Серед вчених-економістів Мілтону Фрідману не було рівних. Прямий і непрямий вплив його мислення на сучасну монетарну економіку важко переоцінити».
Не менш вражаючою була і різнобічність Фрідмана як речника. Окрім того, що він мав користувався довірою впливових політиків та писав наукові праці, він звертався до громадськості через популярні книги, колонки та виступи на телебаченні. Від обговорення високотехнічних економічних принципів на академічному рівні до донесення економічних переваг вільних ринків і невеликого уряду прямою, зрозумілою мовою для телевізійної авдиторії — мало хто з публічних інтелектуалів у будь-якій сфері був настільки ж ефективним.
Під час знакових інтерв’ю Фрідмана на шоу Філа Донаг’ю у 1979 та 1980 роках ведучий заявив, що його гість — «людина, яку ніколи не звинуватять у тому, що вона заплутує економіку», і сказав Фрідману: «Приємна річ про вас це те, що коли ви говорите, я майже завжди вас розумію».
Окрім лекцій в університетах, Фрідман мав 10-серійну телевізійну програму під назвою «Свобода вибору», засновану на його однойменному бестселері.
Економіст Волтер Блок, іноді дружній агітатор Фрідмана, згадуючи про смерть свого сучасника у 2006 році, написав: «Відважний, дотепний, мудрий, красномовний і, так, я скажу це, натхненний аналіз Мілтона має стати прикладом для всіх нас».
Комунікація економіки з масами
Одним з показників того, наскільки Фрідман змістив центр дебатів про належну роль уряду в економіці, є той факт, що деякі з його основних ідей стали народною мудрістю.
«Судіть про політику за її результатами, а не за намірами»
Багато в чому Фрідман був ідеалістом і лібертаріанським активістом, але його економічний аналіз завжди ґрунтувався на практичній реальності. Про це він сказав в інтерв’ю Річарду Геффнеру, ведучому програми «Відкритий розум»: «Одна з найбільших помилок — судити про політику і програми за їхніми намірами, а не за результатами».
Багато з найбільш суперечливих позицій Фрідмана ґрунтувалися на цьому принципі. Він виступав проти підвищення мінімальної заробітної плати, оскільки вважав, що це ненавмисно шкодить молодим і низькокваліфікованим працівникам, особливо меншинам. Він також виступав проти тарифів і субсидій, оскільки вони ненавмисно завдавали шкоди вітчизняним споживачам.
Його знаменитий «Відкритий лист» 1989 року до тодішнього наркокороля Білла Беннета закликав до декриміналізації всіх наркотиків, здебільшого через руйнівні ненавмисні наслідки війни з наркотиками. Через цей лист Фрідман втратив частину консервативних прихильників, які, за його словами, не змогли «визнати, що ті самі заходи, які ви підтримуєте, є основним джерелом зла, яке ви засуджуєте».
«Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом»
Найвідоміший уривок з праць та виступів Фрідмана: «Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом». Він кинув виклик інтелектуальному клімату своєї епохи і підтвердив, що кількісна теорія грошей є життєздатним економічним принципом. У статті 1956 року під назвою «Дослідження кількісної теорії грошей» Фрідман виявив, що в довгостроковій перспективі зростання грошової маси призводить до підвищення цін, але насправді не впливає на обсяги виробництва.
Робота Фрідмана зруйнувала класичну кейнсіанську дихотомію щодо інфляції, яка стверджувала, що ціни зростають внаслідок або «впливу витрат», або «впливу попиту». Він також поставив монетарну політику на один рівень з фіскальною політикою.
«Технократи не повинні контролювати економіку»
У колонці журналу Newsweek 1980 року Мілтон Фрідман сказав: «Якщо ви доручите федеральному уряду керувати пустелею Сахара, через п’ять років там не вистачатиме піску». Хоча ця відома цитата, можливо, і поетична, вона ілюструє часто доктринерську опозицію Фрідмана до державного втручання в економіку; насправді пустеля Сахара вже давно перебуває у власності різних (африканських) національних урядів і ніколи не відчувала дефіциту піску.
Фрідман був затятим критиком державної влади і був переконаний, що вільні ринки діють краще з точки зору моралі та ефективності. У плані реальної економіки, Фрідман спирався на кілька істин і базовий аналіз, заснований на стимулах. Він стверджував, що жоден бюрократ не зможе і не буде витрачати гроші так мудро чи дбайливо, як платники податків, у яких вони були взяті. Він часто говорив про регуляторне захоплення — явище, коли потужні спеціальні інтереси залучають ті самі установи, які покликані їх контролювати.
На думку Фрідмана, державна політика створюється і здійснюється через силу, і ця сила створює непередбачувані наслідки, які не є результатом добровільної торгівлі. Політична влада уряду створює стимул для багатих і хитрих людей зловживати нею, допомагаючи породжувати те, що Фрідман назвав «провалом уряду».
«Провали уряду можуть бути такими ж поганими, або навіть гіршими, ніж провали ринку»
Фрідман любив вказувати на державні невдачі таким чином, щоб довести свої аргументи про непередбачувані наслідки та погані стимули державної політики.
Він викрив, як контроль над заробітною платою і цінами президента Річарда Ніксона призвів до дефіциту бензину і зростання безробіття. Він виступав проти Міждержавної торгової комісії (ICC) та Федеральної комісії зв’язку (FCC) за створення фактичних монополій в транспорті та ЗМІ. Відомо, що він стверджував, що поєднання державної шкільної освіти, законів про мінімальну заробітну плату, заборони наркотиків і програм соціального забезпечення ненавмисно змусило багато міських родин зануритися в цикл злочинності й бідності.
Чи казав Фрідман, що жадібність це добре?
Фрідман не говорив, що «жадібність це добре» — це рядок із фільму Волл Стріт 1987 року, — але 1970 він написав відому статтю в The New York Times, що називалася «Соціальна відповідальність бізнесу полягає в збільшенні прибутку». Цю статтю назвали натхненням для надмірної жадібності інвесторів-активістів, що підштовхують компанії до створення акціонерної вартості за будь-яку ціну, нехтуючи всіма іншими міркуваннями, включно з інвестуванням у працівників і створенням цінності для клієнтів.
Чи був Фрідман лібертаріанцем?
Волтер Блок казав, що Фрідман називав себе лібертаріанцем з малої літери, і протягом своєї кар’єри він чітко дотримувався лібертаріанських принципів невеликого, менш нав’язливого уряду й дерегуляції.
Що надихнуло Фрідмана стати економістом?
Фрідман, який народився 1912 року, казав, що Велика депресія була одним із найважливіших чинників, що вплинули на його рішення стати економістом. Він хотів дослідити причини й наслідки такого широкомасштабного економічного лиха.
Підсумок
Мілтон Фрідман вважається найвпливовішим мислителем у сфері економіки та державної політики другої половини 20-го століття, так само як Кейнс вважається найвпливовішим у першій половині. Одним із найбільш значущих досягнень Фрідмана був масштаб, у якому його теорії вплинули на державну політику і суспільну думку так само як на економічні дослідження.
Теорії державної політики Фрідмана базуються на двох основних принципах: що добровільна взаємодія між споживачами й бізнесом часто приносить кращі результати ніж та, що створюється постановами уряду; і що політика має неочікувані наслідки, тому економістам слід зосереджуватися на результатах, а не намірах.
Використання Фрідманом монетаризму для заперечення кейнсіанських теорій, заснованих на кривій Філіпса, великим інтелектуальним тріумфом вважають як критики, так і прихильники. Коли стагфляція 1970-х довела точність його передбачення, що історична кореляція між інфляцією й безробіттям зрештою зруйнується, це було визнано «одним із найбільших тріумфів повоєнної економіки».
Слово «цивілізація» немодне.Воно передбачає контраст, а цей контраст стає некомфортним. І якщо деякі суспільства дійшли до того, аби називатися такими, то інші є набагато менш цивілізованими, або, що гірше, варварськими. Для багатьох людей така оцінка є просто неприйнятною.
Тих, хто стверджують, що такі відмінності можуть і мають бути зроблені, називають консерваторами, або навіть націоналістами за політичним компасом. Однак деякі ідеї про природу цивілізації сприймалися достатньо серйозно ключовими лібералами класиками та їхніми попередниками. Деякі теорії соціального розвитку допомогли їм пояснити, як певні концепти прав та політичні, економічні та правові інститути виникли та поєдналися в одне ціле. Сьогодні, на мою думку, так концепти цивілізації мають потенціал надати сучасному класичному лібералізму унормованого світогляду, який він потребує протягом сучасної атаки конкурентів з усього політичного спектру.
ЦИВІЛІЗАЦІЯ ГАЄКА
Одна з цікавинок«Конституції свободи» Ф. Гаєка це її присвята «Невідомій цивілізації, що росте в Америці». Завдяки книзі Брюса Колдуелла та Гансйорга Клаузінгера «Гаєк: Життя 1899-1950» ми знаємо, що він, як і багато європейських класиків його покоління, мали неоднозначні погляди щодо Америки. Однак у чому Гаєк не сумнівався, так це у потребі класичного лібералізму влитися у цивілізаційний порядок денний.
У своїх творах Гаєк посилається на класичний лібералізм, знаходячи підкріплення у визначенні прогресу. Проте для нього правильно сприйнятий лібералізм має цивілізаційний вимір. Частково він пояснював це рухом до більшої політичної, соціальної та економічної свободи, відмітної для Європи ХІХ століття. Як і в його інтелектуального спаринг-партнера — Джона Кейнса— більшість думок Гаєка були спрямовані на захист цінностей, які вони обоє асоціювали з довоєнною ліберальною Європою — і, у випадку Гаєка, ліберальною Британією того ж століття, яка цілком і повністю зникла задовго до його переїзду до Лондона у 1931-ому.
Тоді якими ж були основні ліберальні цінності для Гаєка? Деякі з них виокремлені в «Конституції Свободи». Безумовно, він цінує блага, які тісно пов’язані зі Свободою, зокрема простір, який вільне суспільство створює для творчості та толерантності. Однак конституціоналізму та верховенству права приділяється приблизно стільки ж, скільки й благу як такому і навіть особиста відповідальність визнається невід’ємною частиною свободи.
Деякі з них відображені в різних зобов’язаннях, на які посилається Заява про цілі, затверджена на першій зустрічі Товариства Мон-Пелерін — групою класичних ліберальних мислителів, скликаних Гаєком у 1947 році. Заява починається з однозначного твердження – «центральні цінності цивілізації знаходяться в небезпеці». Частина цих цінностей містять «людську гідність та свободу» та «верховенство права». Заява чітко описує «свободу думки та вираження поглядів» як «дорогоцінну власність людини західного зразка», повʼязуючи тим самим цю свободу з точною історичною та культурною траєкторією.
Є, однак, інший сенс, у якому Гаєк використовує поняття цивілізації. У «Конституції Свободи» він позначає цивілізацію як накопичення знань і досвіду, які ніколи не могли бути спроектовані жодною людською думкою, але які дозволяють людям переслідувати свої індивідуальні цілі. Масштаб можливостей, відкритих для людей у будь-який момент часу — це те, що Гаєк називає «станом цивілізації». Деякі цивілізації містять більше можливостей, ніж інші, тому Гаєк говорить про «вищу цивілізацію».
Таким чином цивілізація в розумінні Гаєка втілює в собі мудрість, передану з минулого, часто у формі умовностей і традицій. І хоча ці знання не може збагнути жодна людина, вони дозволяють людям досягати «своїх особистих цілей набагато успішніше, ніж вони могли б поодинці». Ця «консервативна» риса цивілізації одночасно поєднується з «ліберальним» визнанням того, що коли люди вільно переслідують свої цілі, вони можуть робити помилки, але при тім розкривати нову інформацію. Це може стати основою для критики існуючих ідей, інститутів і умовностей, що, в той же час, пропонує перегляд того, що ми вже знаємо.
Отже, ліберальна цивілізація Гаєка характеризується певними незмінними зобов’язаннями разом із відкритістю до змін, готовністю ставити під сумнів і, перш за все, складністю у своєму концептуальному розумінні. Повне знання різних елементів, які складають вищу цивілізацію, для Гаєка є за межами людського розуму. Дійсно, саме цивілізація дозволяє нам подолати «наше незнання обставин, від яких залежать результати наших дій». З тієї ж причини Гаєк вважав важливим, щоб уряди не втручалися надмірно в досягнення ліберальної цивілізації. На його думку такі дії можуть підривати канали передачі знань, повна цінність яких може не бути очевидною для нас, доки вона не буде втрачена.
ШОТЛАНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
Якщо ці ідеї звучать схожими на ідеї Берка, це так. Гаєк підтвердив характеристику Берка лордом Актоном як одного з «трьох найбільших лібералів» і як частину ліберальної традиції, яка помітно відрізнялася від того, що Гаєк назвав «раціоналістичним континентальним лібералізмом» і «англійським лібералізмом утилітаристів». Тому пізніше Гаєк назвав себе в інтерв’ю «Вігом Берка» не просто так.
Вживаючи цей вислів Гаєк мав на увазі британський звичай свободи XVIII століття, в рамках якого він поставив Берка поруч із відомими шотландськими мислителями епохи Просвітництва. Це має значення ще й тому, що ці шотландці (досі орієнтир для багатьох класичних лібералів) представили деякі зі своїх аргументів у явних цивілізаційних термінах.
Одним із виражень цього була теорія з чотирьох стадій суспільного розвитку, сформульована філософом і суддею Генрі Хоумом, лордом Кеймсом у його «Історично-правових трактатах» (1758) та «Нарисах людської історії» (1774). Починаючи зі стадії мисливця-збирача перед тим, як перейти до устрою скотарів, а потім і до повномасштабного сільськогосподарського соціуму, Кеймс встановив четвертий етап, який він назвав «комерційним суспільством».
Як і випливає з самої назви, це був соціальний та економічний порядок, в центрі якого були постійно зростаючий ринковий обмін, урбанізація та промисловість. Він також характеризувався складною мережею взаємозв’язків, законів і вільно прийнятих зобов’язань, які дедалі більше оберталися навколо ринкових угод і вивчення переслідування власних інтересів. Однак ця складність принесла більше, ніж просто матеріальне процвітання: Кеймс також вважав, що це призвело до прискореного розширення знань, зростання соціальних і культурних можливостей і, зрештою, більшої свободи та більш послідовного становлення верховенства права та правосуддя.
Подібні наративи про цивілізаційний розвиток пронизували думки й інших діячів шотландського Просвітництва, починаючи від Френсіса Гатчесона та Адама Сміта та закінчуючи Девідом Юмом та Адамом Ферґюсоном. У своєму есе 1752 року «Про вишуканість у мистецтві» Юм стверджував, що «розум набуває нової сили [і] розширює свої сили та здібності» в комерційних суспільствах. Ця енергія виливається в культурну, політичну та правову сфери. «Дух епохи, писав Юм, впливає на всі мистецтва; і уми людей, будучи одного разу пробуджені від летаргії та введені в бродіння, показують себе з усіх боків і вносять удосконалення в кожне мистецтво та науку».
Говорячи про величезний масштаб культурних досягнень Шотландії наприкінці XVIII століття, університети в якій стали предметом заздрощів у Європі, коли вона перетворювалася з бідної напівфеодальної країни на суспільство, де панувала торгівля, Юм мав рацію. У той же час задоволення цих мислителів появою комерційної цивілізації не означало, що вони вважали її безплатним заняттям. Як люди, заглиблені в класичну та середньовічну історію, шотландці визнавали, що суспільства тих епох мали власні чесноти. Вони хвилювалися, що комерційне суспільство може позбутися цих моральних звичок разом із недоліками попередніх суспільних порядків. У своїх «Нарисах» Кеймс висловлював стурбованість тим, що одержимість споживанням заради споживання може послабити окремих людей і суспільство в цілому.
Найбільше з усіх шотландців про цей ризик говорив Адам Фергюсон. У своєму «Есею про історію громадянського суспільства» (1767) Фергюсон описав «переваги цивілізованого та процвітаючого народу» як такі, що виникають із безлічі індивідів, що переслідують певні цілі, а не «втілення будь-якого людського задуму» (фраза, яку часто цитував Гаєк). За словами Фергюсона такі досягнення багато в чому завдячують «впливу чесноти». Під цим Фергюсон мав на увазі такі звички, як наполеглива праця, ініціатива, ризик і креативність, які люди, що прагнуть комерційного просування, повинні прийняти.
Тим не менш, Фергюсон також вважав, що успіхи комерційної цивілізації, а особливо їхня здатність створювати багатство та розкіш, можуть послабити ті самі звички та знецінити важливість інших. «Розхвалювальні вишуканості вішліфованої до блиску епохи не позбавлені небезпеки, — наполягав Фергюсон, — вони відкривають двері до катастрофи, такі ж широкі й доступні, як і ті, які були ними зачинені. Якщо вони будують стіни та вали, вони виснажують розум тих, хто поставлений їх захищати».
ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СВОБОДА ЯК ЧЕСНОТА
Нині не важко знайти побоювання щодо потенціалу комерційної цивілізації та вигод, створених нею для підриву чеснот, пов’язаних із попередніми стадіями розвитку. Не бракує як «лівих», так і «правих» мислителів, які вважають, що ринковий порядок, пропагований класичними ліберальними ідеями, розбещує цілі суспільства, маргіналізуючи турботу про доброчесність, тим самим роблячи людей слабкими, неефективними чи навіть байдужими до спокуси обіцянками вітчизняних демагогів або загрози з боку іноземних ворогів.
Однак більшість таких критиків пропускає важливий момент: багато шотландців, які прихильно ставилися до комерційного суспільства, так само наполягали на тому, що цивілізована свобода, про яку вони говорили, вимагає міцного підґрунтя, що стоїть на чеснотах, які виходили за рамки тих, які пов’язані з комерцією.
Френсіс Гатчесон доклав чимало зусиль, щоб показати, що доброзичливі мотиви часто лежать в основі гонитви за власним економічним інтересом і що рішення, які ведуть до комерційних обмінів, часто були менш егоїстичними, ніж багато хто припускає. У своїй інавгураційній лекції в Університеті Глазго Гатчесон зазначив, що «коли кажуть, що люди шукають прибутку або власної вигоди, вони досить часто служать інтересам своєї сімʼї та нащадків».
Шотландські просвітники також вважали, що весь набір чеснот можна і потрібно викладати в комерційних замовленнях. Гатчесон і його учень Адам Сміт твердо вірили в силу освіти прищепити моральні знання та витонченість серед еліт і широких верств населення в умовах їхнього часу, що ставали все більш комерційними. Для Сміта це було важливо, оскільки він вважав, що тих чеснот, які помітно виявлялися в ринковій діяльності, недостатньо для того, щоб комерційне суспільство було цивілізованим.
У пʼятій частині «Теорії моральних почуттів» під назвою «Про характер чесноти», яку Сміт додав вже наприкінці свого життя, він пояснює, що комерційні чесноти вимагають доповнення класичними, зокрема великодушністю і справедливістю, а також безкорисливими звичками, такими як милосердя, щедрість і дружба. Усі ці чесноти, вважав Сміт, спонукають нас дивитися за межі власних переваг.
Такі чесноти сприймалися не просто як додаткове мастило для змащення колеса торгівлі. Чеснота, сказав Сміт, це не що інше, як «досконалість, щось незвичайне, велике і прекрасне». Це зробило б більш природнім використання нашої свободи в комерційному суспільстві, а також гарантувало б, що наші горизонти не обмежуються технічними та матеріальними перемогами ринку, якими б грізними вони не були. Особливо важливою в цьому відношенні є чеснота смирення. Бо якщо Гаєк мав рацію, стверджуючи, що цивілізаційний розвиток багато в чому завдячує, як зауважив Фергюсон, «націям [натрапляючим] на установи», ми повинні протистояти зарозумілості уяви, яка стверджує, що ми можемо якимось чином створювати краще суспільство та вищу культуру згори донизу.
Якщо класичні ліберали двадцять першого сторіччя хочуть уникнути карикатур себе у ролі обмежених технократів чи софістичних матеріалістів, вони не могли б зробити нічого гіршого, ніж наслідувати своїх інтелектуальних предків, переробляючи класичний лібералізм як справді цивілізаційне зусилля, яке прагне до досконалості, яку описує Сміт. У тій мірі, в якій класичний лібералізм сьогодні може показати, що любов до істини, добра і прекрасного може йти поряд з багатством, свободами і складнощами, пов’язаними з ринком, сила і привабливість його ідей будуть обов’язково рости.
14 серпня 2024 року. Аналітичні записки з економічної політики № 396
Автори: Алекс Брілл, Брайан Дж. Міллер та Стен Фойгер
Переклав Максим Чабаненко
Хоча деталі майбутнього федерального законодавства та дій виконавчої влади щодо легалізації, регулювання та оподаткування канабісу залишаються невідомими, така політика може мати значний вплив на федеральний бюджет. Нові акцизи, регуляторні збори та зміни в пропозиції робочої сили можуть вплинути на податкові зобов’язання, а отже, і на державні доходи. Вплив на витрати може включати зменшення видатків на забезпечення дотримання заборони та збільшення видатків на регулювання канабісу та рецептурний канабіс (залежно від того, як він регулюється). Наслідки для ключових показників громадського здоров’я та соціальних результатів, таких як злочинність, смертність на дорогах та рівень освіти, також можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки для бюджету.
У нашому дослідженні визначено основні наслідки легалізації канабісу для федерального бюджету та, за можливості, оцінено їхню величину. Це дослідження припускає, що канабіс регулюється і що як медичний, так і рекреаційний канабіс буде оподатковуватися, а штати та місцеві органи влади наслідуватимуть цей приклад. Воно покращує обмежені попередні дослідження в цій галузі, аналізуючи набагато ширший набір джерел федеральних доходів і витрат.
Наші ключові висновки щодо доходів полягають у тому, що найбільший потенційний ефект може бути досягнутий за рахунок збільшення участі робочої сили, що, згідно з попередніми дослідженнями, може бути наслідком використання канабісу як форми знеболення. Збільшення державних доходів від акцизного податку на канабіс також може бути значним, навіть якщо врахувати очікувані нівелюючі фактори. Існуючі дані свідчать про те, що легалізація канабісу може зменшити споживання алкоголю і, таким чином, знизити надходження від податку на алкоголь. Інші зміни в доходах, включаючи надходження від податку на прибуток підприємств для виробників канабісу або збори Управління з контролю за продуктами та ліками, ймовірно, будуть менш значними.
З точки зору витрат, вирішальне значення для бюджетних наслідків легалізації має те, чи будуть продукти з канабісу розглядатися як рецептурні препарати. Якщо так, то це призведе до значних федеральних витрат на канабіс через програми Medicare, Medicaid та програми медичного страхування ветеранів, хоча ці витрати можуть бути компенсовані за рахунок скорочення видаток на інші форми охорони здоров’я. Дослідження показують, що легалізація канабісу зменшує споживання опіоїдів за рецептом, кількість звернень до відділень невідкладної допомоги, пов’язаних з опіоїдами, та госпіталізацій до наркологічних центрів для лікування від героїнової залежності. Однак ці переваги можуть бути нівельовані витратами, пов’язаними з розладами, спричиненими вживанням канабісу, в тому числі збільшенням кількості звернень до відділень невідкладної допомоги. Крім того, якщо легалізація канабісу призведе до збільшення сукупних витрат на приватне медичне страхування, то зростуть недоотримані доходи, пов’язані зі звільненням від оподаткування медичного страхування, що фінансується роботодавцем.
Різноманітні фактори обмежують ймовірний вплив на витрати. Більшість конопляних компаній, найімовірніше, звертатимуться до Управління з контролю за продуктами та ліками за дозволом на продаж відповідно до регуляторного стандарту зменшення шкоди або харчових добавок, на відміну від більш суворого стандарту безпечності та ефективності, який застосовується до рецептурних препаратів, що виключає їх з обов’язкового покриття федеральними програмами медичного страхування. Нечисленні продукти канабісу, які отримали схвалення на ринку як рецептурні препарати, ймовірно, матимуть вищі ставки доплат і співстрахування, а програми медичного страхування, ймовірно, вимагатимуть від пацієнтів попереднього дозволу, перш ніж покривати ці препарати. Таким чином, більшість канабісу та продуктів на його основі, ймовірно, поширюватимуться через канали роздрібної торгівлі зі значними обмеженнями, такими як місця продажу лише канабісу з контрольованим доступом, магазини з віковими обмеженнями або безрецептурні препарати. Багато планів вирішать не покривати продукти канабісу, що відпускаються без рецепта, з огляду на політичну природу цих ринків, а також на нові, але все ще слабкі клінічні дані, що з’являються.
Легалізація канабісу може також опосередковано вплинути на федеральні витрати. Наприклад, припустимо, що легалізація канабісу призведе до зменшення вживання опіоїдів і подальшого зниження смертності від зловживання опіоїдами. У такому випадку зростуть витрати на програми Medicare і соціального забезпечення через збільшення тривалості життя.
Багато з цих бюджетних наслідків значною мірою залежать від детального вибору майбутньої політики. Наприклад, визначення економічно оптимального акцизного податку вимагає кількісної оцінки соціальної шкоди від споживання канабісу. Крім того, на регульованому ринку неподаткові заходи, такі як детальне регулювання продукції та ліцензійні обмеження, що обмежують кількість продавців, стримують конкуренцію, тим самим підвищуючи ціни і створюючи неявний податок. Тому визначення оптимального акцизного податку також вимагає точної оцінки цього вже існуючого непрямого податку. Наприклад, дослідження штату Вашингтон показало, що хоча явний податок на канабіс у штаті становить 37%, поєднання регуляторної та податкової політики створює неявний податок у розмірі 63%.
Така динаміка має потенційно важливі наслідки для федеральної політики щодо канабісу. Відповідний федеральний акцизний податок слід розглядати в поєднанні з оцінкою впливу регуляторних обмежень на конкуренцію і ціни на ринку канабісу.
Нарешті, хоча вплив федеральної легалізації канабісу на бюджет впливає як на доходи, так і на видатки, не обов’язково встановлювати режим акцизного податку таким чином, щоб доходи дорівнювали видаткам, це не є оптимальним. Немає жодних підстав вважати, що такий механізм, коли податки на приватне споживання фінансують державне споживання, обов’язково є оптимальним, так само, як не є оптимальним фінансування державних шкіл повністю за рахунок податків на приватні школи. Тим не менш, чистий бюджетний вплив федеральної легалізації є важливим як з політичних міркувань, так і з точки зору процедури роботи Конгресу.
Примітка
Ця аналітична записка ґрунтується на публікації Алекса Брілла, Брайана Дж. Міллера та Стена Вейгера «Наслідки легалізації конопель для федерального бюджету США», Public Budgeting & Finance (готується до друку).
Про авторів
Алекс Брілл — Американський інститут підприємництва
Брайан Дж. Міллер — Університет Джона Хопкінса; Американський інститут підприємництва
Стен Фойгер — Американський інститут підприємництва; Гарвардський університет; IE University
0:00/0:00
Кейс для інновацій та оптимізму
АДАМ ТІЄРЕР: Джейсоне, у своїх нещодавніх есеях ви говорили, що «нам потрібна філософія прогресу», і стверджували, що «дослідження прогресу є моральним імперативом/обов’язком. Я поділяю це переконання, і в своїй роботі над цими питаннями я намагався обґрунтувати «раціональний оптимізм» щодо прогресу і моральне обґрунтування технологічних інновацій. Проте, я боюся, що ми втрачаємо позиції перед численними технопесимістами. Сем Альтман нещодавно зазначив у широко розповсюдженому твіті: «Технооптимізм — це єдине правильне рішення наших нинішніх проблем. На жаль, якимось чином висловлення оптимізму щодо майбутнього стало радикальним актом». Як стався цей поворот?
Джейсон КРОУФОРД: Історично, перехід від оптимізму до песимізму щодо технологій почався разом з Першою світовою війною. До того часу багато людей були оптимістично налаштовані не лише щодо матеріального, але й щодо морального та соціального прогресу — вони вважали, що ці два процеси йдуть пліч-о-пліч. Дехто вважав, що зростання промисловості, розширення торгівлі між країнами та такі винаходи, як телеграф, принесуть нову еру миру в усьому світі. Світові війни довели, що це уявлення катастрофічно помилкове: технологія не лише не призвела до припинення війни, але й зробила її ще більш руйнівною.
Приблизно в той самий час на перший план вийшли інші проблеми — довкілля, нерівність, «межі зростання». Колективне переосмислення цілого покоління після Другої світової війни призвело до виникнення радикальних соціальних рухів, заснованих на глибокій недовірі до технологій та індустрії. Зрушення завершилися на початку 1970-х років. Сьогодні ми бачимо заголовки на кшталт «Чи корисний “прогрес” для людства?», а економічне зростання по-різному називають «залежністю», «фетишем», «фінансовою пірамідою» і навіть «казкою».
ТІЄРЕР: Існує радикальна течія під назвою «дегресія», прихильники якої ставлять під сумнів те, чи є економічне зростання стійким або навіть бажаним. Прихильники деґроутворення стверджують, що більша частина сучасного прогресу насправді не була прогресом, а технологічні інновації є чистим негативом для цивілізації. У той же час, відновився академічний інтерес до луддизму, і багато вчених тепер відкрито стверджують, що «немає нічого поганого в тому, щоб бути луддитом». Чи варто нам турбуватися про ці крайні голоси?
КРОУФОРД: Так. Прогрес не є автоматичним чи неминучим — він вимагає вибору і зусиль, і, зрештою, вимагає, щоб люди вірили (явно чи неявно), що прогрес можливий і бажаний.
Рідко (але не неможливо), коли такі крайні погляди стають мейнстрімом, але зазвичай мейнстрім потрапляє під їхній вплив і приймає їхню слабшу версію — і це вже траплялося. Зрештою, я думаю, що суспільство отримує те, що воно цінує. Чим більше ми будемо бачити в індустріальному прогресі лише негатив, тим менше молодих людей будуть мотивовані продовжувати його, і тим більше буде активістів, які намагатимуться його зупинити.
ТІЄРЕР: Що таке справжній прогрес? Як відомо, багато критиків стверджують, що економісти та історики надають занадто великого значення валовому внутрішньому продукту та іншим економічним показникам. Які найкращі показники, щоб оцінити, наскільки далеко зайшла цивілізація, або наскільки далеко ми можемо піти?
КРОУФОРД: Найбільш значущий прогрес — це прогрес у людському добробуті, і жоден показник не відображає цього. Я вважаю, що нам потрібно дивитися на різні показники — на цілу інформаційну панель. ВВП — це добре, але недосконалий показник; смертність і тривалість життя; використання енергії (чим більше, тим краще) тощо. А потім нам потрібно поєднати кількісні та якісні дані, щоб зрозуміти повну картину прогресу.
ТІЄРЕР: Чому технологічні інновації мають таку погану репутацію у світі масової культури? Як я вже зазначав у своїх роботах, здається, що кожного разу, коли технологія займає центральне місце в сюжеті книги, телешоу чи фільму, вона майже завжди зображується як руйнівна сила, яка підірве наше життя і людство. Це, ймовірно, пом’якшує підґрунтя для регуляторних кроків, спрямованих на блокування інновацій. Ви зазначили, що так було не завжди, і підкреслили деякі старі вірші, які вихваляли переваги прогресу. Але здається майже немислимим, що сьогодні хтось напише оду інноваціям та економічному прогресу, і я досі не можу назвати жодного великого кінофільму чи телешоу, де технологія розглядалася б як корисна сила. Чому так відбувається, і чи можна якось протистояти цій тенденції?
КРОУФОРД: Існує кілька позитивних зображень технологій — наприклад, «Залізна людина». Я думаю, що наше суспільство суперечливо ставиться до технологій. Люди люблять свої айфони, і вони роблять Ілона Маска знаменитістю за те, що він будує ракети на Марс. Але вони також переживають, що викопне паливо руйнує клімат, що роботи заберуть усі робочі місця і що соціальні мережі призведуть до падіння демократії. Усе це є частиною загального переходу 20-го століття від настрою віри в прогрес до настрою страху і недовіри, який я описав вище.
Протидіяти цьому можна… шляхом протидії. Творіть оптимістичну наукову фантастику! Наводьте позитивні приклади того, яким має бути наше ставлення до технологій. Або робіть те, що роблю я: Працюйте над історією та філософією прогресу і надихайте наступне покоління розповідати кращі історії.
ТІЄРЕР: Як ширша суспільна напруженість та неліберальне мислення впливають на перспективи прогресу? Я помітив, що Клей Раутледж з Університету штату Північна Дакота нещодавно розпочав новий проект «Психологія прогресу», метою якого є вивчення того, як зростаючий суспільний песимізм впливає на технологічний прогрес та економічне зростання. Він побоюється, що «люди втрачають віру в свою націю і один в одного», і що це матиме наслідки для нашої здатності до інновацій і процвітання як народу. Ви стурбовані тим, що такі широкі суспільні тенденції означають для довгострокових інновацій? Я знаю, що ви нещодавно створили нову серію «Дослідження прогресу для молодих науковців», щоб навчити старшокласників краще розуміти історію інновацій. Що ще може допомогти?
КРОУФОРД: Так, це проблема, якщо наступне покоління не сприймає прогрес як можливий і бажаний. Більше половини молодих людей в нещодавньому опитуванні вважають, що людство «приречене» через зміну клімату. Навіщо взагалі намагатися вчитися і працювати заради кращого майбутнього, якщо його немає?
Я вважаю, що найпотужніша річ, яку ми можемо зробити в довгостроковій перспективі, — це викладати історію прогресу молодим людям. Історія настільки захоплююча, а факти про те, як покращився рівень життя, настільки переконливі — від сільськогосподарського достатку до вакцин і антибіотиків, від водопроводу до інтернету, — що якщо їх правильно розповісти, то вони переважать будь-яку контр-аргументацію. Створений мною навчальний план повинен викладатися в кожній середній школі світу.
ТІЄРЕР Ми обидва є великими шанувальниками нещодавньої книги Й. Сторрса Холла «Де мій літаючий автомобіль?». По суті, його книга є непрямою критикою принципу обережності, або уявлення про те, що експерименти методом проб і помилок повинні бути заборонені за замовчуванням. Він наводить переконливі докази того, що таке антитехнологічне мислення і надмірне регулювання «зруйнували криву навчання» в кількох важливих технологічних секторах, особливо в енергетиці і транспорті. Коли ми думаємо про реформи державної політики, які можуть допомогти Америці знову почати впроваджувати інновації та будувати, з чого ми повинні почати?
КРOУФОРД: Політика не є моєю спеціалізацією, тому дозвольте мені в основному вказати на цікаві ідеї інших:
Скасувати доктрину ALARA (тобто рівень радіації «настільки низький, наскільки це розумно досяжно») в ядерному регулюванні. Джек Девані переконливо написав про це, і я рецензував його книгу тут.
Запровадити «право на спробу» для ліків, які довели свою безпеку, але ще не довели ефективність (для схвалення FDA ліки повинні довести як безпеку, так і ефективність). Загалом, запровадити багаторівневу систему схвалення ліків, а не систему «все або нічого», яку ми маємо сьогодні.
Інститут прогресу, який нещодавно розпочав свою роботу, ймовірно, має кращі ідеї, ніж я, оскільки вони дійсно розуміють, що можливо в окрузі Колумбія.
ТІЄРЕР: Нарешті, що означає весь цей новий технопесимізм для глобальної конкурентної позиції Америки? Американська економіка та споживачі дійсно виграли від інтернету та комп’ютерної революції, оскільки американські фірми зайняли лідируючі позиції в цифровій сфері. Але з огляду на те, що сьогодні так багато експертів і політиків критикують великі технології, якими є їхні ширші наслідки? Крім того, як ви вважаєте, чи усвідомлюють інноватори та бізнесмени цю загрозу, і чи готові і чи здатні вони дати відсіч, не виглядаючи при цьому корисливими?
КРОУФОРД: Я схильний вважати, що Америка продовжуватиме лідирувати у світі в осяжному майбутньому — але я менш впевнений у цьому, ніж був у 2015 чи навіть у 2019 році. Історично склалося так, що потрібно близько століття, щоб лідерство перейшло від однієї країни до іншої в межах одного культурного блоку (наприклад, промислове лідерство перейшло від Великобританії у 1800-х роках до США у 1900-х роках) і кілька століть, щоб воно перейшло від одного культурного блоку до іншого (наприклад, Близький Схід був набагато більш розвиненим, ніж Європа у 1100-х роках, але значно відстав від неї до 1700-х років). Отже, хоча піднесення Китаю не є неможливим, це може зайняти більше часу, ніж люди очікують. З іншого боку, історія зараз рухається швидше.
Я думаю, що деякі вчені, інженери та підприємці відчувають проблему, але для них недостатньо відштовхуватися в ізоляції. Нам потрібен рух прогресу, який включає в себе письменництво, ораторське мистецтво, освіту, журналістику, мистецтво/розваги та політику.
Переклад: Анна Тимошенко
З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»
З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»
Розділ 6. Воєнна економіка
Частина 1. Війна та ринкова економіка
Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.
Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.
Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.
У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.
Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.
Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.
Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.
Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм
Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.
Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.
Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.
Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.
У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.
Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.
Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.
Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.
Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона
Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.
Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.
«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.
Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?
Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.
Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.
У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.
Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.
Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.
Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.
Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.
Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.
В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.
Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.
Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.
Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!
Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.
В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».
На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.
Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.
Перекладач: Іван Ландарь
Диктор: Арсентій Петрик
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності
Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.
Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.
Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.
Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.
Ідеальна республіка Платона
У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».
Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.
Охоронці й комунізм Платона
Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».
Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.
Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?
Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.
Щасливе життя та зовнішні блага
У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.
Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.
Проблема не у власності, а в пороці
Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.
Чи принесе спільне використання більше єдності?
Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.
Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.
Приватна власність і щедрість
У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.
Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.
Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.
За межами ефективності
Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.
Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.
Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.
Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?» та автором Creative Historical Thinking.
Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.
У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.
Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.
Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.
«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.
Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.
«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».
«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»
Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.
Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.
Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років.
Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.
Перекладач: Тарас Якимчук
Диктор: Ірина Купчак
Середньовічна свобода та її еволюція
«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».
Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.
Единбурзький університет Алана Гардинга
«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.
Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.
Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.
По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.
Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.
Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.
Переклад: Дана Мосьпан
Диктор: Дар’я Гаврилко
Оголошуємо конкурс есе!
Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.
🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя! Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!
Конкурс проходить у трьох номінаціях:
Економіка
Політологія
Філософія
Які теми робіт приймаються?
Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо. Орієнтовні приклади тем: «Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?» «Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?» «Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?» «Економічне зростання через дерегуляцію»
Які вимоги до робіт?
Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки. Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.
Які винагороди передбачає участь?
Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт. Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.
Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!
Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.
Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії. Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави. Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах до сьогодні.
Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства
Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом. На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.
Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства
У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».
Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.
Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж
Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним». Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.
У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.
Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.
Важливість анархістсько-мінархічного протистояння
З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.
Цього разу конференція відбуватиметься 20 та 21 липня у Львові, місті видатного економіста та класичного ліберала, Людвіга фон Мізеса. Протягом двох днів ми поспілкуємося з українськими та іноземними експертами, досліджуватимемо українську стійкість, обговорюватимемо реформи, які наша країна може здійснити вже зараз, аби зміцнити економіку та стати провідним політичним гравцем в Європі. Усе це аби зрозуміти наші подальші дії в стані війни, в якому ми досі вчимось жити.
Мови конференції: Англійська та Українська
Оскільки конференція міжнародна, готуйтеся до того, що більшість виступів звучатимуть саме англійською мовою.
Окрім цього, у вас буде багато можливостей для нетворкінгу та взаємодії як зі спікерами, так і з іншими відвідувачами: політиками, економістами, активістами, журналістами та бізнесменами, а також українськими та іноземними студентами. Протягом цього місяця, ви дізнаєтесь більше про гостей та спікерів конференції, очікуйте оновлення цієї сторінки та підписуйтесь на соцмережі Львівського осередку УСС, аби нічого не пропустити!
Доцентка права, авторка освітніх курсів для лікарів та управлінців, експерт з мед. права, міністерка охорони здоров’я (2019-2020).
🇱🇹 Ремігіюс Шимашіус
Колишній мер Вільнюса, старший радник Centenary Policy Institute, ексміністр юстиції Литви та експрезидент Lithuanian Free Market Institute.
Марія Мезенцева
Український політик, голова української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), голова Комітету з питань рівності та за запобіганню дискримінації в ПАРЄ, заступниця голови Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.
🇬🇧 Деніел Фрімен
Головний редактор IEA. Наглядає за дослідженнями організації, редагує публікацій, а також працює з видавцями та постачальниками. До приходу в IEA Деніел працював викладачем у Великій Британії та за кордоном, спеціалізуючись на гуманітарних науках. Має ступінь з історії в Оксфордському університеті.
🇺🇦 Наталія Мельник
Виконавча директорка Bendukidze Free Market Center в Києві, авторка і тренерка численних семінарів для молоді та вчителів, редакторка української версії звіту Інституту Фрейзера про економічну свободу в світі за 2018 і 2019 роки, співавторкою і викладачка онлайн-курсу з економічної грамотності “Економіка на кожен день”, редакторка підручника “Економіка для 8-9 класів”, а також співавторка посібника “Економіка здорового глузду” для вчителів.
🇺🇦 Мар’ян Заблоцький
Народний депутат України. До того, як почати політичну кар’єру, Мар’ян був учасником кількох громадських організацій, що просували ідеї економічної свободи в Україні. Свою діяльність він зосередив навколо земельною та податкової реформ, окрім цього активно працює над створенням коаліцій кубинських, венесуельських, іранських та діаспор з інших країн, що потерпають від впливу тоталітарних режимів.
🇺🇦 Михайло Лавровський
Президент «Інституту Економічного Лідерства», аналітичного центру, що займається дослідження державних видатків та регуляцій уряду. Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу». Водій первинної ланки евакуації медичного батальйону «Госпітальєри».
🇺🇦 Даніїл Лубкін
Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу», однієї з найбільших молодіжних організацій України. Станом на 2024 рік до УСС приєдналося понад 650 учасників. У 2021 році Даніїл залишив посаду Гоо=лови Правління і був призначений Головою Наглядової Ради, де працює до сьогодні. Організація з кожним роком поповнюється активістами з усієї України. Даніїл також став співзасновником Beholder, революційного стартапу зі штучним інтелектом, який знаходить важливі корисні копалини. На сьогодні стартап залучив понад 1 мільйон євро інвестицій. З початку повномасштабного вторгнення Даніїл організовував кампанії зі збору коштів на допомогу українським військовим і цивільним. З 2022 року зібрано сотні тисяч доларів прямої допомоги.
🇩🇪 Андреас Юргенс
Генеральний директор Freedom Today Network. У 2017 році FTN зняли документальний фільм «Російська агресія та західне невігластво», де передбачили вторгнення в Україну.
🇩🇪 Фелікс Хоссе
Засновник «EGO Institute» та CEO «Clear Conscience». Досліджує способи застосування лібертаріанських ідеалів за допомогою технологій. «Clear Conscience» дозволяє споживачам уникати компаній, які ведуть бізнес у Росії, надаючи їм право голосу та зменшуючи російські податкові надходження.
Наталі Фогель
Науковий співробітник Інституту світової політики, Центр міжморських досліджень. Членкиня Центру європейських цінностей політики безпеки у Празі. Її портфоліо включає моніторинг ворожого китайського та російського впливу та кампаній дезінформації в німецькомовному інформаційному просторі, розробку навчальних модулів з інформаційної війни та брифінг союзних урядів, міжнародних організацій та НГО. Аналіз Наталі Фогель про гібридну війну, правоохоронні органи та операції розвідки з’являється в ЗМІ США, Франції, Німеччини, Австрії та Чехії. Наталі Фогель походила із сім’ї запорозького кубанського козака. До 2016 року була Секретарем Козацького Конгресу Америки.
🇺🇦 Роман Янів
Менеджер продукту у компанії OpenMinds. Займається розробкою платформи на основі штучного інтелекту для аналізу інформаційного поля в авторитарних суспільствах. Роман вивчав соціальні науки у Карловому університеті в Празі та Українському католицькому університеті у Львові. Також має досвід роботи з аналізом великих баз даних у компаніях, таких як Nestlé.
🇺🇦 Микита Храмов
Президент ГО «Українські Студенти за Свободу», студент політолог Київського Національного Університету.
🇺🇦 Володимир Півненко
Член ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро України, очільник руху Демократична сокира у м. Черкаси, підприємець, юрист, провідний юрисконсульт та викладач кафедри філософських і політичних наук Черкаського державного технологічного університету.
🇺🇦 Богдан Рудковський
Співзасновник оздоровчого центру НЕЗКРАЮ (медицина та психологія).
5 років працював у мобільній групі гуманітарної місії на посаді головного медичного консультанта. Був учасником координаційних зустрічей щодо гуманітарної кризи в зоні конфлікту на сході України. У 2020 році розпочав приватну медичну практику в Маріуполі.
🇺🇦 Павло Фіщук
Розробник, інвестор. Засновник компаній «FlyFish», «Li-Tay» та Українського Бізнес-Братства.
🇺🇦 Іван Лиховид
Засновник міжнародного бренду «Queen Wear», власник «Active factory» швейного виробництва повного циклу. Засновник ГО «Львівського Оборонного Кластеру», співзасновник та учасник «Українського Бізнес-Братства».
🇺🇦 Максим Плєхов
Голова наглядової ради інвестеційного фонду «Українські оборонні інновації». Голова правління Львівського оборонного кластеру.
🇺🇦 Сергій Грибовський
Засновник і керівник компанії Smile Energy group — компанії, що експортує протетичні вироби у країни Європи, а також навчає спеціалістів в Україні. Ментор та лідер думки у своїй галузі один, з перших хто впровадив цифровий метод дизайну протетичних стоматологічних конструкцій в Україні.
🇺🇦 Микола Козак
Президент Українського Бізнес-Братства, ІТ підприємиць, СЕО Clover Dynamics.
🇺🇦 Антон Федченко
Керівник відділу комунікацій Львівського Оборонного Кластеру.
🇺🇦 Анна Костюк
Власниця студії йоги та масажу «Майоран», виконавчий директор компанії «Лідерфлекс», учасниця Українського Бізнес-Братства.
Мартін Панек
Директор Ліберального інституту, найстарішого ліберального think-tank’у в Чехії. Минулого року багато часу та ресурсів Інститут присвятив своїй гуманітарній місії в Україні під назвою «Operace Kyseláč», в рамках якої Інститут доставив в Україну гуманітарної допомоги на суму понад 1,2 мільйона доларів США.
Віт Самек
Колишній фельдшер, публіцист, співзасновник і керівник місії Operace Kyseláč (операція Sour Ale), від початку повномасштабного вторгнення доставив в Україну значні обсяги гуманітарної допомоги.
🇵🇱 Миколай Писарський
Член правління та колишній президент Інституту економічної освіти ім. Мізеса, однієї з найстаріших установ, що захищає ідеї вільного ринку в Польщі.
🇵🇱 Грег Пятковскі
Президент Polish Global Entrepreneurs Council. Голова Програмної ради Фундації «Свобода та підприємництво». Член Ради меценатів Краківського економічного університету.
Викладач Школи польського та європейського права в Україні, а також Клубу Австрійської школи економіки. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету та факультет політичних наук Педагогічного університету в Кракові.
🇵🇱 Пьотр Палуткевич
Економіст, віце-президент Warsaw Enterprise Institute. Співзасновник і колишній президент Правління Instigos Institute of Economics and Consumerism, а колишній науковий співробітник School of Public and Non-Profit Administration, Grand Valley State University, USA.
🇵🇱 Себастьян Стодолак
Віце-президент Warsaw Enterprise Institute, економічний оглядач Dziennik Gazeta Prawna, випускник філософського факультету Варшавського університету та аспірантури з фінансів та монетарної політики Польської академії наук.
🇷🇴 Крістіан Насулеа
Виконавчий директор Institute of Economic Studies та професор Бухарестського університету. Науковець та підприємець.
🇷🇴 Раду Нечіта
Доцент кафедри європейських студій Університету Бабеш-Боляй в Клуж-Напоці. Просуває економічну освіту в різних формах: як тренер з особистих фінансів чи підприємницької освіти, публікує десятки статей у ЗМІ та берє участь у понад сотні теле- та радіошоу. З 2003 року він організовує «Семінари Фрідріха фон Гаєка», позакласну щотижневу серію інтерактивних конференцій, відкритих для всіх студентів з регіону Клуж-Напока.
Золтан Кеш
В минулому, вчитель та директором Фонду вільного ринку. В 2015 році виграв проміжні вибори до парламенту Угорщини та почав політичну кар’єру. Залишався незалежним парламентарем до завершення терміну в 2018 році.
Після політичної кар’єри повернувся у світ аналітичних центрів. З 2022 року працює на посаді керівника роботи з державними органами Центру споживчого вибору.
Реєструйтеся та ставайте частинкою Українського відродження!
Національна стратегія доходів України: оподаткувати не можна лишити в спокої?
27 грудня Кабінет Міністрів України погодив «Національну стратегію доходів» до 2030 року. Цей документ визначає ті бюджетні, податкові, митні та інші ініціативи, які держава хоче впровадити за наступні шість років.
Заплановане сальдо бюджету на 2024 рік – це дефіцит в майже 1,6 трильйона гривень, при тому що доходи бюджету заплановані на рівні 1,76 трильйона гривень.
Масла у вогонь підкидають і вимоги міжнародних кредиторів: у грудні, надавши чергову позику, МВФ поставив перед Україною вимогу залучити до бюджету у 2024 році додаткові 41 мільярди долари.
Де брати ці гроші – звісно, ніхто напевне сказати не може.
На жаль, при проєктуванні Національної стратегії доходів уряд звернувся до надзвичайно згубних фіскальних практик, серед яких:
Скасування спрощеної системи оподаткування юридичних осіб (спрощена система означає, що юрособа платить єдиний податок ставкою від 3% до 14%, в той час як загальна система передбачає для юросіб сплату податку на прибуток розміром у 18%). Також хочуть скоротити перелік видів діяльності, дозволених для участі в спрощеній системі оподаткування фізичних осіб-підприємців;
Обов’язкове встановлення РРО (касового апарату) для фізичних осіб на спрощеній системі оподаткування – впровадження цієї технології моніторингу вимагатиме від бізнесу значних витрат та, за оцінками 2019-го року, може принести в бюджет лише 2-2,5 мільярди гривень;
Повернення прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних осіб: у 2004 році цю шкалу було скасовано, адже вона призводила до свідомого приховування своїх доходів фізичними особами. Нині всі доходи оподатковуються за єдиною ставкою: 18% ПДФО + 1,5% військового збору;
Доступ Державної податкової служби до банківської інформації та можливість накладати арешт на рахунки без рішення суду. Прикриваючись благими намірами щодо спрощення подання податкової звітності, така ініціатива, фактично, запроваджує законну «“презумцію вини»” платника податків, адже податкова матиме змогу в будь-який момент висунути претензію щодо будь-яких зарахувань на рахунки фізичних осіб. І якщо платник податків не буде в змозі документально довести джерело таких доходів, і якщо податкова визнає ці доходи «“прибутками»”, то зможе вимагати сплати податку у 18% від суми транзакції. Більше того, заради цього банкам хочуть надати статус податкових агентів.
Окрім цих концептуальних рішень, які накликали найбільші нарікання з боку бізнесу, Національна стратегія доходів містить і інші, дрібніші, але не менш абсурдні речі: скасування пільг на сплату ПДВ, якщо аналогічних немає у директиві ЄС про ПДВ, підвищення акцизів, екологічного податку, введення податку на солодкі напої (такого немає навіть в більшості країн ЄС).
Митна політика
Окремої уваги заслуговують ініціативи НСД у сфері митної політики: так пропонується скасувати мораторій на проведення документальних перевірок митниками.
Знову пропонується криміналізувати контрабанду товарів та недостовірне декларування. Звучить дуже по-справедливому, але насправді ж криміналізація цих дій стане лише додатковим важелем корупційного тиску митних органів на імпортерів – власне така ситуація і мала місце до декриміналізації у 2012 році.
Зовсім абсурдним виглядає заплановане перетворення Державної митної служби на правоохоронний орган з правом проводити досудові розслідування та оперативно-розшукову діяльність! Для повного щастя не вистачає хіба дати податковій право збирати трибунал та карати «контрабандистів» прямо на місці.
Також текст НСДУ містить обережні згадки про розробку еталонного міжнародного договору про уникнення подвійного оподаткування товарів на кордоні, «що враховуватиме національні економічні інтереси України». Підозрюю, говорячи про інтереси України, розробники НСДУ мають на увазі саме підвищення митних надходжень, не звертаючи жодної уваги на те, як це вдарить по імпортерам та споживачам.
Як вишенька на торті, Національна стратегія доходів містить пункт про підвищення заробітних плат посадових осіб митних органів.
Позитивні моменти НСДУ
Сама готовність уряду до перегляду багатьох моментів у бюджетній сфері – це вже хороше явище. Вже традицією в Україні стало, що заплановані показники бюджету живуть своїм життям, а реальні доходи та видатки – зовсім іншим. НСДУ декларує зміну цього підходу.
Також поваги заслуговує постійний акцент на антикорупційних заходах та програмах, адже будь-які посилення податкового контролю неодмінно матимуть корупційні ризики, до яких потрібно бути готовими.
Заявлений розвиток програми авторизованого економічного оператору – це неабиякий крок вперед у питанні спрощення імпорту та уникненню бізнесом тиску митних органів. Зараз лише одне підприємство в Україні має статус АЕО – цей статус надається безстроково і спрощення його надання наблизить нас до практики економічно розвинених держав.
Цифровізація, – ще одне позитивне рішення, яке пропонується в НСДУ. Досвід впровадження Дія.Бізнес та давніших електронних державних послуг показав їх значний позитивний вплив на економіку (і, звісно ж, на доходи державного бюджету).
Висновки та пропозиції
Нечисленні хороші ініціативи НСДУ перекриваються абсолютно безглуздим та безконтрольним посиленням фіскалізації. Ми з колегами з громадської організації Українські Студенти за Свободу навіть відзначаємо, що як би це іронічно не звучало, впровадження НСДУ не призведе до очікуваного збільшення доходів державного бюджету. Адже чим більше бізнес буде обмежений у своєму розвитку, тим більше буде мотивації йти в тінь, тим менше з’являтиметься нових платників податків і тим гіршою буде ситуація для споживачів.
Натомість Національна стратегія доходів цілком оминає увагою державні підприємства – а абсолютна більшість з них є збитковими, навіть я б сказав, катастрофічно збитковими. Саме з приватизації, усунення державних монополій та зменшення видатків бюджету мала б розпочинатися ліквідація такого великого дефіциту.
За словами старшого наукового керівника аналітичного центру CASE Ukraine Володимира Дубровського, ефективним рішенням у покращенні діяльності митної служби була б автоматизація митного оформлення за рахунок використання інформації з країни-експортера. На підставі цієї інформації можна автоматично оформлювати вантажі при перетині українського кордону. Країни ЄС та більшість великих економік (окрім хіба що Китаю) укладають відповідні домовленості про обмін інформації.
Така автоматизація дала б можливість процвітати українському бізнесу та значно зменшила б видатки на митну діяльність – ось той шлях, який сприятиме збільшенню прибутків підприємців, а отже й податкових надходжень.
В цілому я переконаний – ключові пропозиції Національної стратегії доходів є руйнівними для української економіки. Її необхідно повністю переглянути та сфокусувати на усуненню перешкод для розвитку приватних ініціатив, на спрощенні процедур заходу інвесторів та позитивної мотивації переходити бізнесу з «тіні» в правове поле. Ось ті пункти, які на мою думку, і за досвідом багатьох ринкових економік, наповнять бюджет України та дадуть усьому населенню полегшення економічних тягарів від розв’язаною росією війни.
Наостанок додам: шлях фіскалізації, нових і нових перевірок, тиску на бізнес – це крок не до цивілізації, а наслідування авторитарних режимів. Тих режимів, які зараз гаряче підтримує росія і з тенет яких український народ вирвався у 1991-му році.
Я закликаю кожного, кому небайдужа доля української економіки та підприємців, підписати ініційовану CASE Ukraine та Останнім Капіталістом петицію до уряду щодо перегляду НСДУ!
Автор: Владислав Бойко, голова Департаменту просвіти Українських Студентів за Свободу, учасник програми Young Voices EU Fellowship Project
Повномасштабне військове вторгнення росії на територію України сколихнуло весь світ. російська агресія призвела до накладення наймасштабніших та безпрецедентних санкцій, які, здавалося б, мали знищити економіку росії.
Так, з 2022 року на росію накладено 14 пакетів санкцій, ініціаторами яких є Європейський союз, а також США, Канада, Великобританія, Японія, Південна Корея, Австралія та ряд інших країн. За інформацією глобальної бази даних щодо відстеження санкцій Castellum, з кінця лютого 2022 р. на рф накладено понад 16 тис. обмежень, а загалом із 2014 року — більш ніж 19 тис. Було заморожено понад 300 мільярдів доларів активів Центрального банку рф та інших російських банків, а також запроваджено жорсткі обмеження на експорт ключових товарів. За оцінками аналітиків, відтік капіталів з рф за кордон торік зріс на 143 млрд доларів.
Та попри всі докладені зусилля, росія досі функціонує як держава, має ресурси на торгівлю та цим продовжує впливати на світову економіку. МВФ прогнозує, що цього року зростання ВВП росії становитиме 2,6%. Це значно більше, ніж у Великобританії (0,6%) та ЄС (0,9%). Аналогічно, дефіцит бюджету росії залишиться на рівні нижче 1% ВВП. Чому ж так вийшло?
Відповідь на це питання – глобалізація економічних процесів. Завдяки довгим ланцюгам постачання і певним прогалинам у санкціях рф знаходить способи обійти обмеження. Для цього російські підприємці використовують міжнародні корупційні зв’язки, посередників із третіх країн та «сірі» схеми торгівлі.
З огляду на те, що запроваджені проти росії санкції поки що не забезпечують її повної міжнародної ізоляції, країна переорієнтовує свою економіку, у тому числі торгівельні операції, на країни Азії, Південного Кавказу та Близького Сходу. За даними ForbesUA, найбільші торгові потоки у 2022 році з росією наростили Туреччина, Казахстан, Вірменія, Узбекистан і Киргизстан.
Паралельно спостерігається значне збільшення обсягів торгових операцій між західними та зазначеними вище країнами. Водночас помітно різке зростання експорту з країн Європейського Союзу до Киргизстану та Казахстану товарів подвійного призначення (тобто таких, що можуть бути використані як для цивільних, так і для військових цілей). Такими товарами часто є мікрочіпи або засоби зв’язку, які згодом використовуються російськими військовими. І, незважаючи на усі зусилля, до повного режиму екстериторіальних торговельних санкцій, які забороняють будь-якій іноземній компанії торгувати з росією, ще далеко.
Товари, що підпадають під санкції, можуть також ввозитися на територію росії як транзитні, без сплати мит або будь-якого контролю, якщо вони призначені для постачання до країн Центральної Азії та Південного Кавказу. Після цього вони можуть залишатися в росії для використання виробництвами на підприємствах військово-промислового комплексу.
російські компанії також навчилися обходити санкції, спрямовані на природні ресурси, зокрема на нафту та газ. Теоретично, збут російської нафти країнам Заходу не повинен перевищувати верхній ліміт (60 доларів за барель), що мало бвеличезний вплив на прибутки росії.
Іран, друга країна за кількістю накладених санкцій, є важливим союзником росії. Так, Іран має багаторічний досвід обходу міжнародних обмежень – чим і допомагає росії. У партнерстві ці країни займаються пошуком сприятливих логістичних маршрутів задля уникнення санкцій, мита, тощо; здійснюють купівлю-продаж різних видів зброї; діляться технологічними здобутками.
Отже, на сьогодні росія перебуває під найбільшою кількістю санкцій у світі. Ці санкції мають певний вплив на росію, послаблюючи її економіку і ускладнюючи шляхи доставки товарів. У відповідь росія активно шукає способи обійти обмеження, використовуючи міжнародні корупційні мережі, посередників з інших країн та недосконалість санкцій. Від накладених обмежень відчутно потерпають багато російських фізичних та юридичних осіб. І все ж, хоча санкції не призведуть до припинення війни в короткостроковій перспективі, вони є демонстрацією недопустимості жорсткої агресії та погіршують життя російських еліт і звичайних громадян.
Озвучка: Микита Храмов (Мілтон Фрідман), Володимир Коверя (Рассел Робертс)
Нещодавно я, Рассел Робертс, зустрівся з Мілтоном Фрідманом за кілька днів до його 94-го дня народження, щоб обговорити вплив двох його найважливіших праць на економіку та свободу: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1870-1960» [у співавторстві з Анною Шварц] та «Капіталізм і свобода». Ідеї, викладені в обох книгах, мали величезний вплив на економічний та інтелектуальний ландшафт.
Ви можете прослухати нашу двосерійну розмову в подкасті на EconTalk:
Частина І: Мілтон Фрідман про гроші
Частина II: Фрідман про капіталізм і свободу
Наступна стенограма складається з уривків цієї розмови.
Рассел Робертс: Ласкаво просимо на EconTalk, частину Бібліотеки економіки і свободи. Я ваш ведучий, Расс Робертс з Університету Джорджа Мейсона. Мій сьогоднішній гість — Мілтон Фрідман. Мілтон — старший науковий співробітник Гуверівського інституту Стенфордського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 року і герой для мільйонів людей в США і в усьому світі за його ідеї та дії на користь економіки і свободи.
Расс Робертс: Мілтоне, я хотів би зосередити нашу розмову на ідеях, викладених у двох Ваших книгах: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960», масивній науковій праці, та «Капіталізм і свобода», тонкій монографії про принципи вільного суспільства.
Почнемо з монетарної історії Сполучених Штатів. Написана у співавторстві з Анною Шварц. Опублікована в 1963 році, вона стала надзвичайно детальним і ретельним дослідженням ролі грошей в економіці. І серед багатьох важливих висновків у ній стверджувалося, що інфляція є скрізь і завжди монетарним явищем. Коли ця книга була опублікована, якою була реакція наукової спільноти?
Мілтон Фрідман: Спільнота, загалом, високо оцінила цю наукову працю.. Наскільки я пам’ятаю, було три різні рецензії в трьох різних фахових журналах, і всі вони були дуже схвальними, хоча, як мені здається, дві з трьох [рецензій] були написані переконаними кейнсіанцями.
Расс Робертс: І як це вплинуло на те, як професійне середовище, принаймні в короткостроковій перспективі, змінило свій погляд на роль грошей?
Мілтон Фрідман: Я вважаю, що на це питання дуже важко відповісти. Очевидно, що у світі відбувалося багато речей. Діяла Бреттон-Вудська угода. 1960-ті роки були періодом досить непоганого процвітання. Загалом, протягом 50-х і 60-х років виглядало так, ніби кейнсіанська інтерпретація економічних процесів виявилася правильною. Зрештою, в цей період ми мали відносно процвітаючі країни, відносно стабільні ціни та відносно низькі відсоткові ставки податків.
Це була золота ера, так би мовити, і всі вважали, що працюють за кейнсіанськими принципами. Що дійсно змінило суспільне сприйняття, а також професійне сприйняття, так це досвід 1970-х років. У 1970-х роках ми отримали таку ситуацію, якої, на погляд кейнсіанців, не могло існувати. Ми стикнулися з одночасно високою інфляцією і високим безробіттям — з так званою стагфляцією — і таке поєднання навіть не розглядалося поширеним тоді кейнсіанством. Але саме цей досвід більше, ніж будь-що інше, призвів до фундаментальних змін у суспільному та інтелектуальному ставленні до грошей.
Расс Робертс: Тож науковцям і громадськості довелося з’ясовувати, чому цей, здавалося б, неможливий сценарій, все ж таки відбувся.
Мілтон Фрідман: І так, і ні. Завдяки нашій книзі, завдяки роботі Боба Лукаса, ми передбачили, що це станеться, і тому це було схоже на експеримент. Ви чекаєте і бачите, що станеться, і передбачені результати сталися.
Расс Робертс: Існувала лінза, через яку треба було дивитися, щоб пояснити, що відбувається.
Мілтон Фрідман: Звичайно, і ця лінза передбачила, що ви можете мати одночасно і високе безробіття, і високу інфляцію.
Расс Робертс: У 1970-х роках я був студентом і аспірантом, і мої підручники на рівні бакалаврату — не аспірантури, тому що я навчався в невеликому університеті на Середньому Заході, з яким, я думаю, ви колись були пов’язані, в Чиказькому університеті, — але коли я був студентом, мої підручники розповідали про всілякі теорії інфляції — про зростання витрат, про зниження витрат, про роль профспілок, про роль промислової концентрації і, звичайно ж, про те, що Мілтон Фрідман, цей дивакуватий мислитель, мав рацію, і що гроші якось з нею пов’язані.
Мені здається, що інтелектуальне середовище сьогодні розуміє, що інфляція спричинена швидким зростанням грошової маси.
Мілтон Фрідман: Я думаю, що так. Я думаю, що це очевидно, і останні 30 років, точніше, останні 20 років, зробили дуже багато для того, щоб це зрозуміти, тому що кожен центральний банк погодився з думкою, що він несе відповідальність за інфляцію.
Расс Робертс: Давайте поговоримо про центральні банки. Як ви вважаєте, яку роль відіграла «Монетарна історія» — і, звичайно, пов’язана з нею робота — у тому, що центральні банки зосередили увагу на грошовій масі та її ролі у впливі на інфляцію?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що вона мала великий вплив. Гадаю, що найважливішим був розділ «Монетарної історії», присвячений Великій депресії. Труднощі з розумінням людьми монетарної теорії дуже прості — центральні банки добре вміють спілкуватися з пресою. Центральні банки наймають людей, і в них працює значна частина всіх економістів, тому події висвітлюються у вигідному центральним банкам світлі.
Але Велика депресія була такою великою подією і такою катастрофою, що від неї ніяк не можна було ухилитися відмовками, хоча тоді й намагалися це зробити. Якщо ви почитаєте річні звіти Федеральної резервної системи, або її свідчення перед Конгресом, то побачите, що ще в 1933 році, в самий розпал депресії, вони казали про те, наскільки гірше було б, якби ФРС не поводилася так добре.
Але докази протилежного були надзвичайно очевидними. З 1929 по 1933 рік кількість грошей зменшилася на третину, і це збіглося з падінням економіки приблизно на половину. Коли у вас 25 відсотків робочої сили безробітні, ви не можете просто відмахнутися від цього.
Расс Робертс: Але в той час головний урок, який люди винесли з цього, полягав у тому, що капіталізм перестав працювати.
Мілтон Фрідман: Безумовно. Урок, який люди винесли, полягав у тому, що це була помилка бізнесу. Це був провал ринку. Але я думаю, що причиною того, що вони так вирішили, був спосіб, у який власні інтереси монетарної влади змусили їх так думати.
Расс Робертс: А ще можна додати особистий інтерес Рузвельта, який зображав себе рятівником, незважаючи на важку рецесію 1938 року.
Мілтон Фрідман: Але це було б те ж саме для них, навіть якби вони визнали причину, тільки вони були б більше зосереджені на тому, що зробити — скасувати чи реформувати ФРС. Але причина, чому громадськість та інтелектуали в цілому дотримувалися такого сприйняття, полягала в тому, що саме так їм говорила влада.
Расс Робертс: Очевидно, це виправдовувало значне державне втручання в економіку в той час.
Мілтон Фрідман: Безумовно, так.
Расс Робертс: І ви припускаєте, що «Монетарна історія» стала початком перегляду в бік іншої перспективи?
Мілтон Фрідман: Ну, я не знаю. З ідеологічного боку були інші речі, які працювали. Гайєкова «Дорога до кріпацтва», яка була опублікована в 1945 році, зробила ідеологічну справу. Я не знаю, яку роль «Монетарна історія» відіграла для широкого загалу, але з точки зору монетарної влади, з точки зору грошей, немає сумнівів, що вона відіграла значну роль.
Расс Робертс: І ця глава про Велику депресію, мабуть, дуже стривожила їх через те, що вони можуть завдати шкоди.
Мілтон Фрідман: Саме так, саме так.
Расс Робертс: У той час, у 1960-х роках, було багато дискусій про те, якою має бути роль центрального банку, і оскільки інфляція була відносно низькою, цій ролі приділялося набагато менше уваги.
Мілтон Фрідман: Подекуди існували такі організації, як Федеральний резервний банк Сент-Луїса, який виступав проти політики Федерального резерву і стверджував, що вони повинні приділяти більше уваги кількості грошей, але вони були дисидентами. Але основна маса населення, спеціалісти — всі вони, завдяки службовцям ФРС, були прихильні до кейнсіанства.
Расс Робертс: Якщо зосередитися на ролі центрального банку, повертаючись до 70-х років, коли я навчався в школі і невдовзі після виходу Вашої книги, то основна увага приділялася грошовій масі — кількості грошей, їх підрахунку, контролю за ними через операції на відкритому ринку.
Щось змінилося за останні 25 чи 30 років. Це не те, про що говорять Алан Грінспен чи Бен Бернанке. Вони говорять про інші речі і граються з короткостроковою відсотковою ставкою, а не з так званим запасом грошей, на якому ви так інтенсивно зосереджувалися у своїй книзі.
Мілтон Фрідман: Це те, про що говорять, але це не те, що вони роблять.
Расс Робертс: Що вони роблять?
Мілтон Фрідман: Вони використовують короткострокову процентну ставку як спосіб контролювати кількість грошей. Якщо ви подивитеся на статистику, то темпи зміни кількості грошей від місяця до місяця, від кварталу до кварталу, від року до року ніколи не були такими низькими, як за останні 20 років.
Я не вірю, що в історії країни є ще один 20-річний період, в якому можна знайти настільки стабільні темпи зростання кількості грошей, і це не може бути випадковістю. Це тому, що вони використовують короткострокову процентну ставку. Погляньмо на це у найпростіший можливий спосіб.
ФРС каже, що короткострокова процентна ставка має бути 4,5%. Як вони утримують її на цьому рівні? Купуючи і продаючи цінні папери на відкритому ринку. Тепер ви — пан Бернанке чи пан Грінспен. Ви спостерігаєте за цим. І за поточної короткострокової відсоткової ставки ви бачите, що кількість грошей починає зростати швидше, ніж вам хотілося б. Тоді ви будете схильні до того, щоб утримувати їх на ринку. Тоді виникне бажання підвищити процентну ставку. За вищої процентної ставки попит на гроші менший, і тому пропозицію грошей намагаються утримати шляхом випуску державних облігацій. Можливо, я щось переплутав. Але в будь-якому випадку, короткострокова процентна ставка — це інструмент, за допомогою якого можна контролювати кількість грошей.
Расс Робертс: Але вони не говорять про це таким чином.
Мілтон Фрідман: Ні, про це так не говорять.
Расс Робертс: Як ви гадаєте, чому це так? У вас є якісь здогадки?
Мілтон Фрідман: Я не знаю. Мене завжди дивувало, чому вони наполягають на використанні процентної ставки, а не кількості грошей.
Якщо ви дійсно дотримуєтесь логіки щодо кількості грошей, то ви позбавляєте Федеральний резерв роботи. Припустімо, що Федеральний резерв заявив, що збирається збільшувати кількість грошей на 4 відсотки на рік, рік за роком, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Це був би суто механічний проект. Можна запрограмувати комп’ютер, щоб він це робив.
Расс Робертс: Індексований пайовий інвестиційний фонд забирає задоволення від того, щоб бути менеджером фонду.
Мілтон Фрідман: Так. Це другорядна причина. Але головна причина, я думаю, в іншому. Це те, що центральний банк асоціюється з банками. Він розглядає себе як свого роду наставника банківської системи, і для окремого банку він не вважає, що він створює кількість грошей. Для них це не має жодного сенсу.
Вони мають справу з відсотковими ставками, і тому природно, що багато керівників центральних банків самі є вихідцями з банківської сфери. Вони банкіри. Тому для них природно мислити в термінах відсоткових ставок і, більше того, коли вони мислять в термінах відсоткових ставок, у них є всі види відсоткових ставок — короткострокові відсоткові ставки, довгострокові відсоткові ставки — всі види виправдань для здійснення влади або для того, щоб думати, що вони здійснюють владу.
Расс Робертс: Присвоювати собі заслуги у здійсненні влади.
Мілтон Фрідман: Я завжди був прихильником скасування Федерального резерву і заміни його машинною програмою, яка б підтримувала постійне зростання кількості грошей.
Расс Робертс: І за останні 20 років вони наблизилися до цього.
Мілтон Фрідман: Наблизитися до цього. Безумовно.
Расс Робертс: Я б стверджував, і припускаю, що Ви також, що відносна стабільність американської економіки за останні 20 років є відображенням цього стабільного зростання грошової маси.
Мілтон Фрідман: Я думаю, що тут немає жодних сумнівів.
Расс Робертс: Неритмічний шлях.
Мілтон Фрідман: Це золотий період. Це період, коли інфляція знижувалася, але її темпи були досить стабільними. У нас було лише три рецесії, всі вони були короткими, всі вони були м’якими. Я не думаю, що в американській історії можна знайти інший такий 20-річний період. Але цікаво відзначити, що якщо говорити про міжнародне визнання монетарного контролю, то його започаткував Банк Нової Зеландії, а не Федеральна резервна система.
У 1980-х роках Нова Зеландія впритул наблизилася до приватизації свого центрального банку. Це створило ситуацію, в якій голова Центрального банку Нової Зеландії мав контракт з урядом, за яким він погоджувався утримувати рівень цін — інфляцію — в певних межах: від 0 до 3 відсотків або від 0 до 2 відсотків. І якщо він цього не робив, його могли звільнити.
Расс Робертс: Не обезголовлений, просто звільнений.
Мілтон Фрідман: Просто звільнений.
Расс Робертс: Але це все одно достатньо сильно зобов’язувало його до чогось.
Мілтон Фрідман: О, так. І Дон Браш був призначений першим головою Центрального банку Нової Зеландії. Зараз він є лідером опозиції в новозеландському парламенті. Але в той час він прийшов з бізнесу. Він був бізнесменом, надзвичайно здібним і ефективним, і він взявся за цю роботу в той час, коли в Новій Зеландії був дуже високий рівень інфляції, і йому вдалося протриматися на посаді до кінця свого контракту.
І це справді стало прикладом для наслідування. Я впевнений, що саме досвід Нової Зеландії більше вплинув на те, що інші центральні банки в усьому світі перейшли до інфляційного таргетування, ніж досвід Сполучених Штатів.
Расс Робертс: Тому що це було настільки ефективно в Новій Зеландії?
Мілтон Фрідман: Це був перший раз, коли хтось чітко прийняв інфляційну ціль. Тож це було те, за чим всі спостерігали. І, по-друге, це було дуже ефективно.
Расс Робертс: Ви оптимістично оцінюєте роль, яку центральний банк продовжуватиме відігравати в цій історії з інфляцією та рівнем цін? Ви сказали, що ми пережили золоту еру 20, 25 років стабільних цін, стабільного зростання з незначними — за історичними мірками — незначними рецесіями. Ви оптимістично дивитеся на наступні 25 років?
Мілтон Фрідман: Мені дуже важко не бути оптимістом з цього приводу. Здавалося б, усі докази свідчать на користь оптимізму. З іншого боку, я не можу стримати сумнівів. Уряди хочуть витрачати гроші, і рано чи пізно уряди захочуть витрачати гроші, не оподатковуючи їх, і єдиний спосіб зробити це — надрукувати гроші, тобто створити інфляцію.
Інфляція — це форма оподаткування. Як довго уряди зможуть протистояти спокусі? Особливо, коли люди звикнуть до життя у світі стабільної інфляції. Людей просто обманюватимуть, так би мовити. Цим буде дуже легко користуватися. Якби всі очікували інфляції, ви б не змогли нічого досягти, роздуваючи інфляцію.
Расс Робертс: Але як тільки ви заколисуєте людей очікуванням відсутності інфляції, з’являється потенціал, яким можна скористатися. Дозвольте мені поставити питання по-іншому. Багато людей вважають Алана Грінспена творцем цього зростання та успіху. Вони також віддають належне Полу Волкеру на початку цього періоду, про який ми говоримо.
Але їх слова звучать так, ніби ключ до успіху в монетарній політиці полягає в тому, що просто треба призначити правильну людину на цю посаду. Коли приходить Бен Бернанке або хто-небудь інший, відбувається це абсурдне мікроскопічне дослідження аури і випарів навколо такої людини. А ви стверджуєте, що стан економіки не має нічого спільного з особистостями.
Мілтон Фрідман: Ну, як же так виходить, що Нова Зеландія може це робити? Як це вдається Австралії? Як це вдалося Великій Британії? Це все країни, які пішли за Новою Зеландією. Нова Зеландія почала це робити. Але потім Австралія і Великобританія також перейшли до інфляційного таргетування.
Расс Робертс: Ну, їм просто пощастило знайти потрібну людину в кожному з цих місць.
Мілтон Фрідман: О, їм усім пощастило. Безумовно. (Сміється.) Я завжди вважав, що великий політичний недолік Федерального резерву полягає саме в тому, що так багато залежить від необраних представників. До центрального банку ставляться, як до Верховного суду. Саме тому під час Депресії не було ефективного контролю над центральним банком. Були члени Конгресу, які знали, що робити, і які намагалися змусити ФРС це робити, але не мали можливості це зробити.
Расс Робертс: Прямого стимулу не було. Звичайно, був непрямий стимул — приниження і стигма, яку вони пережили. На той час вони навіть не уявляли, наскільки погано це обернеться — як ті рішення будуть виглядати в ретроспективі. Але ви припускаєте, що недоліком нинішньої системи є брак підзвітності.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Але альтернативна, виборна система, має проблему, про яку ви згадували раніше, — спокусу використати здатність створювати гроші для збільшення доходів.
Мілтон Фрідман: Але саме тому ви хочете — якщо це можливо — механічну систему. Якщо і була якась перевага у золотого стандарту, то це була саме вона. Можливо, ви могли б створити те ж саме зараз. Моя улюблена пропозиція насправді трохи складніша — або менш складна, якщо ви хочете подивитися на це таким чином — ніж пряме збільшення кількості грошей. Я б — якби у мене був вибір — заморозив кількість потужних грошей. Не збільшував би їх.
Расс Робертс: Найпотужніші гроші — це банкноти та готівка.
Мілтон Фрідман: Потужні гроші — це валюта плюс банківські резерви.
Расс Робертс: Гаразд.
Мілтон Фрідман: Я б заморозив їх і тримав би на постійному рівні, як природну константу, як гравітацію чи щось подібне. Ви можете подумати, що це погана ідея, тому що не буде можливості для розширення; однак, потужні гроші — це невелика частка від загальної кількості грошей, і співвідношення загальної кількості грошей до потужніших грошей з часом зростає. Отже, економіка створюватиме більше грошей, і в середньому ви матимете досить стабільне зростання грошей і досить стабільну грошову систему.
Расс Робертс: Які, на вашу думку, шанси, що це станеться?
Мілтон Фрідман: Нуль.
Расс Робертс: Нуль? Ну, це невелика цифра, нуль. Хотілося б, щоб ви були трохи оптимістичнішими.
Мілтон Фрідман: Ні, я не думаю, що це станеться, якщо тільки не станеться ще одна катастрофа на кшталт Великої депресії. Але я не думаю, що таке станеться. Я думаю, що реальна небезпека її [нинішньої валютної системи] розпаду полягає в тому, що немає небезпеки її розпаду у вигляді Великої депресії. Реальна небезпека полягає в тому, що вона розпадеться на інфляцію.
Коли я бачу у звітах Федеральної резервної системи, що прогноз інфляції на 10, 20 років становить близько 2 відсотків на рік, мені дуже важко в це повірити. Рано чи пізно уряд вийде з-під контролю.
Расс Робертс: Але нинішній запуск є прекрасною ілюстрацією вашого ідеалу — недискреційного, механістичного правила. Пересічна людина вважає це дуже непривабливим. Дискреція завжди здається кращою за правила.
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Ви кажете, що з такою свободою дій — яка не є ідеальною у вашому світі — але з такою свободою дій вони дотримувалися правила.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Поки що. Вони створили у світі враження, що вони мудрі та обережні інженери, які стоять біля керма монетарної системи, але при цьому вони діяли як роботи.
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Який чудовий приклад відсутності шкоди, заподіяної цим розсудом. Поки що. Але я розумію ваш песимізм.
Расс Робертс: Мілтоне, давайте звернемося до «Капіталізму і свободи». У книзі ви викладаєте принципи того, що називаєте лібералізмом. Іноді ви називаєте це лібералізмом, іноді лібералізмом 19-го століття. Іноді ви називаєте його класичним лібералізмом. І ви відстоюєте обмежену роль держави в правовій та грошовій системі, а також максимальну свободу та відповідальність для особистості. І в тій книзі, яка була опублікована в 1962 році, але заснована на лекціях, які ви читали, здається, наприкінці 1950-х років –
Мілтон Фрідман: 1956.
Расс Робертс: Отже, ідеям, викладеним у цій книзі, цього року виповнюється 50 років. У 1956 році, а потім у книзі 1962 року, Ви виступали за добровольчу армію, гнучкий обмінний курс, монетарне правило для стабільних цін, освітні ваучери, приватизацію соціального забезпечення та від’ємний прибутковий податок. На той час ці ідеї зовсім не були консервативними
Мілтон Фрідман: Вони були дуже радикальними.
Расс Робертс: Хтось може назвати їх консервативними, але ви називали їх ліберальними, тому що вони були про свободу. Їх вважали або консервативними, або божевільними. Якою була реакція на книгу, коли вона вийшла?
Мілтон Фрідман: Я не знаю. Я справді не знаю, як відповісти на це питання, тому що, коли книга вийшла, вона не привернула до себе великої уваги. Її не рецензувала жодна велика газета. «Нью-Йорк Таймс» не рецензувала її. Єдині рецензії були у фахових журналах. Її рецензували в «Американському економічному оглядачі», в «Економічному журналі» та інших великих професійних журналах, але вона отримала дуже мало уваги громадськості.
Расс Робертс: І я здивований, що вона дійсно отримала там рецензію. Сьогодні подібна книга з набагато меншою ймовірністю потрапила б на рецензію в American Economic Review чи Economic Journal. Це була свого роду полеміка. Це трохи сильно сказано.
Мілтон Фрідман: Це була полеміка.
Расс Робертс: Це був трактат. Це був маніфест.
Мілтон Фрідман: Але на той час я вже здобув значну репутацію економіста у професійній економіці. Однак у цій книзі було багато такого, що мало важливе значення для професійної економіки. Те, про що ви згадали — плаваючі обмінні курси та інші монетарні речі. Це була полеміка, але не в першу чергу полеміка.
Расс Робертс: І вона написана не в полемічному стилі.
Мілтон Фрідман: Ні, вона намагалася бути раціональним аргументом і намагалася розглянути докази на користь тих пунктів, які були зроблені. Але ви підкреслюєте, як багато було досягнуто з того часу.
Расс Робертс: Правильно.
Мілтон Фрідман: Але я завжди наголошував на протилежному. Якщо ви подивитеся на список у розділі 1 або 2, то побачите, що у мене є великий список речей, які уряд не повинен робити.
Расс Робертс: І він не є вичерпним. Наприкінці ви кажете, що це лише початок списку.
Мілтон Фрідман: Єдине, чого дійсно вдалося досягти, — це добровольча армія.
Расс Робертс: Так. Ми досягли певних успіхів у потенційній ціновій підтримці сільського господарства, і це, здається, перше, що ви перерахували на цій сторінці. Насправді була досить серйозна розмова про їх зміну. Але ви маєте рацію. Можна стверджувати, що склянка наполовину порожня. Але, знову ж таки, як людина, яка інтелектуально сформувалася в 1970-х роках і яка симпатизувала ідеям, викладеним у книзі, відстоювала ці ідеї в той час, будь-яке з того, про що ми говорили з позитивного боку, що насправді відбулося або близьке до того, щоб відбутися, було рецептом того, що до неї ставилися як до блазня, дурня або безсердечної людини. Я думаю, що це надзвичайний інтелектуальний і політичний експеримент за останні 50 років, що так багато з цих ідей стали реальністю.
Мілтон Фрідман: І ось що сталося: ставлення громадськості разюче змінилося. У 1945, 1950 роках, наприкінці війни, інтелектуальна думка була майже повністю колективістською. Всі були соціалістами. Можливо, вони не використовували цей термін, але це було так. Однак практика не була соціалістичною. Практика була вільним підприємництвом.
Роль уряду в той час була набагато меншою, ніж вона стала згодом, і з 1945 до 1980 року ми мали соціалізм, що розвивався галопуючими темпами. Уряд перебирав на себе все більше і більше контролю. Урядові витрати зросли з приблизно 20 відсотків національного доходу — федеральні, державні та місцеві — до приблизно 40 відсотків національного доходу до приходу Рейгана.
Але Рейган зміг зробити те, що він зробив, тому що за цей 20-річний період інтелектуальна думка змінилася. Те, що раніше було гіпотезою, тепер стало фактом. Ставлення громадськості до уряду дуже змінилося за цей період, і я думаю, що, можливо, капіталізм і свобода додали трохи до цього, але я гадаю, що досвід тут зіграв куди більшу роль.
Расс Робертс: У той час інша сторона інтелектуальної суперечки, соціалістична чи комуністична, вела себе досить погано. Але ми про це не знали. радянський союз був набагато, набагато гіршим, ніж здавалося.
Мілтон Фрідман: Звичайно.
Расс Робертс: Якби у нас були факти про радянський союз, то експериментальні докази на користь капіталізму та ринків могли б бути ще сильнішими. Але справді вражає те, що, всупереч старанням тогочасних інтелектуальних апологетів радянського союзу, наскільки змінилася громадська думка, незважаючи на брак прямих доказів, які ми мали.
Мілтон Фрідман: У нас було дуже мало прямих доказів за межами Сполучених Штатів, і я думаю, що певну роль відіграли свідчення уряду Сполучених Штатів.
Але я ніколи не займався серйозною роботою, намагаючись простежити хід громадської думки, за винятком того, що це працювало на політику. Рейган ніколи не був би обраний, якби не відбулася велика зміна в громадській думці. Він не міг би бути обраним у 1950 році.
Расс Робертс: У 1964 році не був обраний Голдуотер, який багато в чому був найбільш вільноринковим кандидатом 20-го століття. Проте Джордж Буш, якого не можна назвати класичним лібералом, принаймні говорив про те, що він назвав приватизацією соціального забезпечення — тему, яку Рейган, можливо, вважав гарною ідеєю, але я не думаю, що він коли-небудь говорив про це публічно, відстоював її, ніколи не робив її темою своєї передвиборчої кампанії. Я думаю, що він, мабуть, боявся цього, і, можливо, правильно робив.
Я пам’ятаю, як у молодості, знову ж таки в 70-х роках, якщо ти відстоюєш ліквідацію соціального забезпечення, то всі думали, що ти хочеш бачити старих людей, що помирають на вулицях, «як це було до 1930-х років», так ніби соціальне забезпечення якимось чином запобігало цьому, що є дивним, враховуючи рівень соціального забезпечення в 30-х роках.
Мілтон Фрідман: Звичайно.
Расс Робертс: — І всі приватні механізми, які ми маємо для того, щоб піклуватися про себе. Тож, очевидно, капіталізм і свобода зіграли свою роль. Ви вже згадували про «Дорогу до кріпацтва» Гаєка у контексті впливу на громадську думку. Безумовно, був закладений інтелектуальний фундамент для цих змін у громадській думці, який дав людям щось, за що можна було вхопитися.
Мілтон Фрідман: Ну, ми знаємо, що, наприклад, Рейган прочитав «Капіталізм і свободу» до того, як я з ним познайомився, і, очевидно, це один із способів того, як ця книга на щось вплинула.
Расс Робертс: Але вона також має вплив через вплив на електорат, який…
Мілтон Фрідман: О, звичайно.
Расс Робертс: І «Свобода вибору», книга, про яку ми ще не згадували, яка спочатку була документальним фільмом на громадському телебаченні, а потім, як мені здається, книга пішла за документальним фільмом, чи навпаки?
Мілтон Фрідман: Книга була заснована на документальному фільмі, але з’явилася в друці раніше за нього. Ми закінчили всю роботу над документальним фільмом навесні 79-го і провели літо 79-го, використовуючи стенограми програми як основу для книги «Свобода вибору», а видавництво Harcourt Brace зробило чудову роботу з видання книги. Ми пішли до друкарні у вересні, а в книгарнях вона з’явилася в грудні. Йованович — на той час це був Гаркорт Брейс Йованович — Білл Йованович був нашим однодумцем, і він зробив свій внесок у нашу програму.
Расс Робертс: Яким чином?
Мілтон Фрідман: Почнемо з того, що першим кроком у створенні програми було те, що я прочитав серію лекцій по всій країні на теми, які мали бути в програмі, щоб надати продюсеру та режисерам матеріал для створення фільму. І він уклав з нами контракт на публікацію стенограм цих лекцій.
Расс Робертс: Тож це допомогло профінансувати поїздку. Книга і телесеріал, які переглянули мільйони глядачів, очевидно, допомогли також з ідеями «Капіталізму і свободи», які, можливо, продавалися не так добре — їх видало видавництво Чиказького університету, — але з подібними ідеями.
Мілтон Фрідман: Ні, ні. Видавництво Чиказького університету добре попрацювало над маркетингом, зважаючи на відсутність рецензій на книгу. Зрештою, «Капіталізм і свобода» була продана накладом близько 600 000 примірників. «Свобода вибору» розійшлася накладом понад мільйон примірників. І нам було дуже цікаво спостерігати за тим, як продавалися «Капіталізм і свобода». Спочатку продажі були досить невеликі. А потім вони поступово почали збільшуватися, і про книгу почали говорити між собою багато людей
Расс Робертс: І це книга, яка все ще досить актуальна.
Мілтон Фрідман: Основні принципи, в які ми віримо, залишаться незмінними протягом наступної тисячі років. Цей аспект ніколи не застаріє. Застарівають лише конкретні застосування. Ми все ще вважаємо, що книгу Адама Сміта «Багатство націй» варто читати, хоча вона була опублікована у 1776 році.
Расс Робертс: Так, це напрочуд інформативно.
Мілтон Фрідман: Безумовно, так, і вона дуже добре написана.
Расс Робертс: Я думаю, що величезна частина вашого успіху — очевидно, не логіка, а успіх ідей — полягає у вашій здатності чітко та ефективно спілкуватися з нетехнічною аудиторією.
Мілтон Фрідман: Ну, я не такий стиліст, яким був Сміт. Сучасний економіст, який, на мою думку, дійсно відповідає цьому, — Джордж Стіглер.
Расс Робертс: Абсолютно. У нього була витончена ручка. І це була ручка, а не клавіатура, якби я міг здогадатися.
Мілтон Фрідман: О, немає сумнівів, що це була ручка.
Расс Робертс: Я знаю, що ви можете надати нам емпіричні докази. Дозвольте мені запитати Вас про іншу ідею в «Капіталізмі і свободі», яку Ви пізніше розвинули в недільній статті в журналі «Нью-Йорк Таймс» на початку 1970-х років. Ви писали там: «Існує одна-єдина соціальна відповідальність бізнесу — використовувати свої ресурси і займатися діяльністю, спрямованою на збільшення своїх прибутків, доки він залишається в рамках правил гри, тобто бере участь у відкритій і вільній конкуренції без обману і шахрайства».
Я відчуваю, що цей погляд на бізнес, який говорить, що він повинен максимізувати свої прибутки, все частіше піддається нападкам, і в країні спостерігається сильна активність, спрямована на перетворення корпорацій і бізнесу в соціальні організації, соціальні установи, благодійні організації. По-перше, чи погоджуєтеся ви зі мною? Чи вважаєте ви, що це правда? І по-друге, що ми можемо з цим зробити? Є ідеї?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що це абсолютно вірно. Немає жодних сумнівів, що це так — думка про те, що є багато зацікавлених сторін, а не лише акціонери, набула популярності. І бізнес сам поширює цю ідею, тому що це хороший піар. Вони витрачають гроші виключно з метою отримання прибутку, але називають це витратами на соціальну відповідальність.
І я вважаю, що ця фраза все ще залишається такою ж правдивою, як і раніше, і я ніколи не бачив приводу, щоб змінити свою думку з цього приводу. Припустимо, бізнес хоче займатися благодійністю. Що дає йому якусь особливу здатність займатися благодійністю належним чином? Компанія XYZ, окрім того, що виробляє вантажівки XYZ, також хоче бути соціально відповідальною і тому займається тим, що вважає благодійністю. Що дає їй особливий потенціал для цього?
Вона може знати, як робити вантажівки, але чи знає вона, як правильно витрачати благодійні гроші? І чиї гроші вона витрачає? Вона витрачає чужі гроші. Це дуже погана практика. Бізнес отримав великий стимул називати себе соціально відповідальним, але він сам і несе основну відповідальність за свої дії в цій площині.
Расс Робертс: Так, я хвилююся, що вони стають на слизьку доріжку, вихваляючись тим, наскільки добре вони працюють у різних сферах. Я б хотів, щоб вони хвалилися тим, наскільки вони прибуткові. Це означає, що вони створили щось, що подобається людям, за що вони готові платити, і знайшли спосіб виробляти це з меншими витратами.
Мілтон Фрідман: Правда полягає в тому, що єдиний спосіб заробити гроші — це виробляти те, що люди хочуть купувати, але можна і роздавати гроші, не дотримуючись цього обмеження.
Расс Робертс: Це нагадує мені одне з пояснень того, чому люди, на мою думку, покладаються на бізнес, щоб він займався іншими видами діяльності, окрім якісного виробництва продукції. Це теорія Віллі Саттона про те, чому ви грабуєте банки — адже саме там знаходяться гроші.
Міська рада Чикаго нещодавно ухвалила постанову, яка вимагає від великих роздрібних мереж — переважно Wal-Mart і Target — платити щонайменше $10 на годину заробітної плати і $3 на годину пільг.
Якщо ви запитаєте прихильників, чому Wal-Mart повинен фінансувати вищий рівень життя для своїх працівників, чому інвестори Wal-Mart, акціонери і Target, повинні фінансувати це, я думаю, що відповідь буде: «Ну, у них є гроші».
При цьому, звичайно, не враховуються стимулюючі ефекти, які виникають в результаті. Вони — останні люди, яких ви хотіли б змусити фінансувати це, тому що це відбиває у них бажання створювати робочі місця для людей з низькою кваліфікацією. Але я думаю, що ефект першого порядку: «Ну, у них є гроші, вони виписують чеки, отже, вони несуть відповідальність» має величезну привабливість для пересічної людини.
Мілтон Фрідман: Але завжди було правдою, що бізнес не є другом вільного ринку. Я час від часу читаю лекції під назвою «Суїцидальні імпульси бізнес-спільноти», щось на кшталт цього, і це правда. Бізнес-спільнота зацікавлена в тому, щоб уряд став на її бік. Це в інтересах конкретного бізнесу. Подивіться на цей божевільний бізнес з етанолом. Хто від цього виграє?
Расс Робертс: Фермери. Кукурудзяні фермери.
Мілтон Фрідман: Ні, фермери не виграють.
Расс Робертс: Землевласники.
Мілтон Фрідман: Яка компанія його виробляє?
Расс Робертс: Archer Daniels Midland. Звичайно, вони лобіюють і говорять про величезні екологічні переваги етанолу.
Мілтон Фрідман: Але справжня головоломка — головоломка не зовсім правильне слово — справжня проблема полягає в тому, де ви знаходите підтримку для вільних ринків? Якби вільні ринки не були такими до біса ефективними, вони б ніколи не змогли вижити, тому що у них так багато ворогів і так мало друзів. Люди думають про капіталізм або вільні ринки як про щось, що, очевидно, підтримується бізнесом. Люди думають, що якщо бізнес-партія є партією в політиці, то вона буде просувати вільний ринок. Але це не так. В інтересах окремого бізнесу буде просувати тариф тут і тариф там, сприяти використанню етанолу — це буде в інтересах окремих бізнесменів.
Расс Робертс: Спеціальні правила для свого конкурента, які випадково застосовуються до його конкурентів, але не до нього самого
Мілтон Фрідман: Саме так.
Расс Робертс: Або яких вони вже дотримуються, а їхні конкуренти не дотримуються.
Мілтон Фрідман: І взагалі, дуже важко, набагато важче скасувати щось, що робить уряд, ніж змусити його це робити. Уряд робить так багато дурниць, які, очевидно, були б в інтересах суспільства в цілому, якби він їх скасував. Хто міг би — хто дійсно може на логічних підставах захистити квоти на цукор? Неможливо захистити квоти на цукор.
Расс Робертс: Ви не вважаєте, що це велика проблема національної безпеки? [сміх]
Мілтон Фрідман: Саме тому вони були нав’язані. Через Кубу. Спочатку вони були введені проти Кастро. Але як тільки ці квоти ввели, то вже не змогли їх позбутися.
Расс Робертс: Це хороший приклад, тому що бенефіціарів дуже мало.
Мілтон Фрідман: Їх дуже мало.
Расс Робертс: Ми розуміємо, що з політичної точки зору це дає їм певні підстави голосно розмовляти з представниками влади, але можна було б подумати, що їхня нечисленність зрештою стане вирішальною у скасуванні цього рішення, але цього не сталося.
Мілтон Фрідман: Ні, це не так, тому що це перевага. Якби 50 відсотків населення були цукровими фермерами, у вас не було б квот на цукор, тому що для інших він коштував би надто дорого. Але якщо 1% населення є виробниками цукру, то кожен долар, який вони отримують, ділиться на 99 осіб, і це лише один цент для кожної людини.
Расс Робертс: Отже, їхній стимул кричати невеликий — що повертає нас до питання, про яке ви пишете в «Капіталізмі і свободі». Випуск за випуском, легко навести аргументи на користь свободи розсуду.
Коли у вас перед очима кумулятивний ефект, то дійсно можна відстоювати певні принципи. Ви наводите приклад у книзі про свободу слова. Очевидно, що багато американців проти свободи слова.
Мілтон Фрідман: О, звичайно.
Расс Робертс: Якщо ви подивитеся всі випуски, то побачите багато промов, які були б відхилені як недоречні, але ми підтримуємо їх завдяки тому, що багато людей вірять, що це добре.
Мілтон Фрідман: Але навіть тут, із законами про фінансування виборчих кампаній, ми різко обмежуємо свободу слова.
Расс Робертс: Це повертає нас до вашої думки про те, що бізнес хоче, щоб уряд його захищав. У цьому випадку бізнес — це індустрія уряду. Політикам подобається захист, який дають їм закони про фінансування виборчих кампаній.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Це дуже складно, коли вони самі себе регулюють. Вони дійсно схильні бути трохи корисливими. Це дуже сумно.
Мілтон Фрідман: Але як нам його скасувати? Який політик підніметься і розпочне велику боротьбу за скасування закону Маккейна-Фейнгольда?
Расс Робертс: Хоча Верховний Суд час від часу висловлюється і припускає, що це не зовсім відповідає Конституції.
Мілтон Фрідман: Ну, Верховний Суд не є дуже сильною підтримкою в деяких випадках. Подивіться, що він зробив з власністю — з примусовим відчуженням. Справа Кело насправді не є гарною рекламою для Верховного суду, який працює на вільному ринку.
Расс Робертс: Але за іронією долі, на державному та місцевому рівнях це викликало негативну реакцію проти його використання.
Мілтон Фрідман: Інститут правосуддя, який є надзвичайно хорошою організацією, просуває цю негативну реакцію, і вони роблять дуже хорошу роботу. Цілком можливо, що в кінцевому підсумку ви отримаєте сильнішу підтримку власності, ніж мали спочатку. Але це не було наміром Верховного Суду.
Расс Робертс: Давайте повернемося до складності скасування поганих законів. Ви згадали квоти на цукор, підтримку цін на цукор, як приклад. Яку роль, на Вашу думку, відіграє економічна неграмотність, нерозуміння громадськістю всіх наслідків законодавства, у підтримці законів, які описуються як такі, що відповідають національним інтересам, але насправді слугують інтересам лише зацікавлених груп?
Мілтон Фрідман: Дуже мало. Тому що не в інтересах реципієнтів це з’ясовувати. Яка домогосподарка витрачатиме час на те, щоб заощадити зайві гроші — можливо, $5 чи $10 на рік, які вона додатково платить за цукор? Не варто намагатися це з’ясувати. Ви маєте справу з раціональним незнанням. Раціональна частина — це те, що я хочу підкреслити. Це не невігластво, якого можна уникнути, тому що бути невігласом — це раціонально.
Але так чи інакше, люди це розуміють. Ідея мінімальної заробітної плати стала менш популярною, ніж раніше. Вони роками намагаються ухвалити закон про підвищення мінімальної заробітної плати, але так і не ухвалили його. І це тому, що, на мою думку, з’явилося більше розуміння економічних переваг чи недоліків, ніж раніше — більше людей визнають, що вища мінімальна зарплата впливає на зайнятість бідних.
Расс Робертс: З іншого боку, прожитковий мінімум, тобто місцеві постанови, як, наприклад, у Чикаго, про який ми говорили раніше, привертають увагу, але часто не приймаються.
І якщо вже на те пішло, можна подумати, що на місцевому рівні наслідки будуть більш відчутними — роботодавці мають більше можливостей покинути регіон, чого вони не мають на федеральному рівні. Що стосується контролю над цінами на бензин, то, дійсно, ніхто не вимагає контролю над цінами, але ми маємо всі ці неявні контролюючі заходи над цінами — погрози генеральних прокурорів переслідувати махінаторів після урагану Катріна або, що ще гірше, виробників вакцин, які мають нахабство встановлювати ціну, що відповідає ринковому рівню.
Натомість дві зими тому президент Сполучених Штатів благав людей не використовувати вакцину, якщо вони не перебувають у групі ризику, замість того, щоб використовувати ціновий механізм, який є набагато ефективнішим. Це здається парадоксальною закономірністю? Чи є у вас якісь думки з цього приводу?
Мілтон Фрідман: Я не думаю, що в цьому є щось дуже парадоксальне. По-перше, ми зараз знаходимося лише за 20 чи 30 років від того часу, коли у нас був контроль над цінами [на бензин]. Тож значна частина населення мала з цим особистий досвід. Через 20-30 років, коли вже не залишиться нікого, хто мав би досвід контролю над цінами, я не здивуюся, якщо це знову повернеться.
Ми повинні бути відкритими до фактів. А факти полягають у тому, що світ з часом стає все кращим і кращим. 19 століття було кращим за 18 століття. 20 століття було кращим за 19 століття. 21 століття буде кращим за 20 століття. Одного разу була стаття, десь у 1780 році, в якій йшлося про те, скільки людей живе у вільних країнах, а скільки в решті — невільних.
І співвідношення людей, які живуть у вільних країнах, до загальної кількості населення світу, безумовно, зростало протягом усіх цих двох останніх століть. Найбільш різко воно зросло нещодавно, коли впала Берлінська стіна, коли Радянський Союз припинив своє існування. Тож є підстави для оптимізму.
Так чи інакше, ці дурні люди, які голосують за ці погані закони, здається, мають достатньо розуму, щоб не голосувати за закони, настільки погані, що створюють від’ємний валовий національний продукт. Тому я думаю, що в кінці кінців, ви повинні залишатися оптимістом.
Расс Робертс: Я поділяю ваш оптимізм і мені подобається довгострокова перспектива. У будь-який день ви завжди можете впасти в депресію через те, що відбувається у Вашингтоні або в мерії, але довгострокова тенденція спрямована на здобуття все більшої свободи і все вищого рівня життя, і хоча людям, здається, дуже важко визнати це — вони завжди стогнуть; освічений клас завжди стогне про те, що справи ще ніколи не були гіршими. Ми стоїмо на краю прірви або через торговельний дефіцит, або через Китай, або через занепад робочих місць у промисловості, або через нерівність, спричинену тим чи іншим фактором, або через імміграцію. Завжди є якась загроза нашому процвітанню, яка неминуче насувається, але нам вдається продовжувати йти вперед.
Мілтон Фрідман: І ще одна річ про напівпорожню склянку. Хоча всі скаржаться на зниження податків Бушем, ніхто насправді не виступає за підвищення податків. Немає широких настроїв, немає широкого руху [за підвищення податків].
Расс Робертс: Я хочу запитати Вас про Джорджа Стіглера, про якого Ви згадували раніше. Стіглер був спостерігачем на політичній сцені. Він був політекономістом, який описував, чому все відбувається саме так, як відбувається, але він вважав марною тратою часу бути адвокатом, проповідником, проповідником певної філософії чи ідеології, тому що політики стикаються з певними стимулами, і ви не зможете змінити те, що вони роблять. Бути прихильником тієї чи іншої політики або намагатися збільшити свободу — як це робите ви — є квіксотичною справою. Це справедлива оцінка його поглядів?
Мілтон Фрідман: У цьому є багато правди. Джордж завжди казав: «Мілтон хоче змінити світ. Я просто хочу спостерігати за ним». Але це була неправда. Це було те, що він говорив. Але, зрештою, ми ніколи не чули, щоб Джордж говорив щось хороше про великий уряд. Ми ніколи не чули, щоб він висловлював погляди, які б відрізнялися від наших з вами поглядів на те, що ми повинні робити. Тому я думаю, що це було трохи шоу, яке він влаштував.
Расс Робертс: Але він не витратив стільки часу, скільки ви, на професійну діяльність.
Мілтон Фрідман: Ні, ні. Він витрачав набагато більше часу на спостереження.
Расс Робертс: Ви витратили багато часу на спостереження, але значну частину часу на те, щоб закликати, спонукати чи підштовхувати політиків та інших — решту з нас — виступати за менший уряд та більшу індивідуальну свободу.
Мілтон Фрідман: Так.
Расс Робертс: Як людина, яка провела багато часу не лише в академічному винограднику, але й у винограднику політики, чи вважаєте Ви це плідною роботою?
Мілтон Фрідман: У мене насправді було два життя. Одне — як наукове життя, як економіст, і друге — як публічний інтелектуал. І кожен більш-менш займається своєю основною науковою роботою у відносно ранньому віці, і я вважаю, що це природно, що люди переключаються з однієї сфери на іншу. Насправді до 1970-х років я не мав особливих контактів з політикою.
Було трохи, але небагато. Але потім, я думаю, в міру того, як наукова сторона мого життя ставала все більш зрілою, і мені траплялося знати більше людей в політиці, мої інтереси і моя діяльність певною мірою переключалися. Я думаю, що найбільше це мотивувало мене, коли я писав колонки для Newsweek.
Расс Робертс: Що було весело, я припускаю.
Мілтон Фрідман: Було весело. Це було чудово. Я вважав це дуже цікавою справою, і це змушувало мене — змушувало мене — бути в курсі поточних справ, які відбувалися, а також дозволило мені контактувати з людьми, які були активними в політиці.
Расс Робертс: Чи висловлювали колеги, окрім Джорджа, думку про те, що ви так проводите свій час? Я знаю, що на той момент вашого життя ви вже були неймовірно шанованою та успішною людиною, але…
Мілтон Фрідман: Ні. Ні.
Расс Робертс: Для молодого науковця це часто не найкраще використання часу.
Мілтон Фрідман: Я завжди казав своїм студентам, що якщо вони їдуть до Вашингтона, то не повинні залишатися там більше двох років, інакше вони будуть зруйновані. І взагалі, я доводив молодим людям, які приходили до мене і хотіли бути ідеологами, хотіли просувати ідеологічні погляди, що їм краще спочатку утвердитися як економісти чи науковці, отримати хорошу роботу, а потім вони зможуть собі дозволити політичну діяльність.
Расс Робертс: Що б Ви порадили тим, хто любить свободу і хотів би бачити її процвітання? Ви говорили про певний оптимізм, про те, що загальні історичні тенденції є добрими. Чи є щось у короткостроковій перспективі, що, на Вашу думку, було б корисним чи добрим для людей, щоб вони знали про це або скористалися цим?
Мілтон Фрідман: Я думаю, що люди повинні робити те, що вони хочуть робити. Я думаю, що найкраще, що можуть зробити люди, які хочуть просувати вільний ринок — це говорити про вільний ринок, думати про вільний ринок, писати про вільний ринок і вступати в суперечки.
Расс Робертс: Це те, на що ви витратили багато часу.
Мілтон Фрідман: У мене був великий досвід у цьому, дуже великий.
«Сучасне економічне зростання — одночасне подвоєння доходів і чисельності населення за п’ятдесят чи сімдесят років — стало найбільшим тріумфом капіталізму»,— C. Нік Харлі [1].
Немає нічого більш популярного, ніж критикувати капіталізм. Капіталізм вважається вкрай нерівним і заснованим на експлуатації слабких. Він ділить суспільство на ворогуючі класи. Його прогрес зруйнував спільноти і навіть цілі цивілізації. Він виявляється нежиттєздатним, оскільки забруднює атмосферу, виснажує моря і ставить під загрозу біорізноманіття. Його нестримне споживання підриває етику праці, заощаджень та інвестицій, які дозволили йому процвітати. Він замінив природну свободу особистості прихованою регуляцією. Він отруїв кращі людські здібності, звівши їх до простого інструментального розуму. Капіталізм бачить суспільство як згусток окремих атомів, а не як гармонійне ціле. В основі своїй ця ідеологія глибоко аморальна, оскільки заохочує антисоціальну жадібність і войовничу конкуренцію, підриваючи таким чином більш братерські та спільні нахили людства.
Захист від таких звинувачень я залишу на інший раз. У цій колонці я хочу перейти в наступ. Я не розглядаю історію капіталізму як розповідь про бездоганний прогрес, не заплямований жорстокістю: так, протягом кількох століть торгові суспільства Європи та Америки будували господарство на рабах і експлуатували їх; врешті-решт рабів звільнили, але не з економічних причин, а під впливом морального та релігійного пориву. [2] Але якими б не були вади капіталізму, я хочу показати одне з його безсумнівних досягнень. Я хочу показати, що капіталізм зробив для бідних.
Назва, яку прийняли всі
Термін «капіталізм» вже добре відомий і прийнятий навіть прихильниками індивідуальної свободи. Спочатку цей термін використовувався як зневажливе позначення вільної ринкової економіки, вигадане Карлом Марксом і його другом Фрідріхом Енгельсом. Але поступово він став терміном для позначення різнобарвного історичного процесу, який приносить такі досягнення у сфері людського добробуту, існування яких має визнати навіть найсліпіший скептик.
Прикладом цієї новознайденої респектабельності є публікація двох томів «Кембриджської історії капіталізму» у 2014 році; вони стали несподіваним науковим внеском, довгоочікуваним променем світла серед антиліберальної темряви, розсіяної Великою рецесією початку 21-го століття. Так, у другому томі цієї колективної праці професор Леандро Прадос де ла Ескосура написав статтю “Капіталізм і людський добробут“, де він починає з наступного твердження:
«У довгостроковому порівнянні, що охоплює останню половину тисячоліття, […] дані свідчать про те, що індустріалізація і глобалізація мали тривалий позитивний вплив на добробут не тільки через підвищення рівня доходів, але й через зменшення нерівності», (стор. 504).
Це гарне визнання могутності капіталізму. Однак «капіталістичний спосіб виробництва» (за висловом Маркса, його архікритика) не слід зводити до індустріалізації та глобалізації. Перш ніж говорити про причини зародження і поширення капіталізму, слід заглибитися в умови, в яких він виник. Суто матеріалістична інтерпретація прогресу капіталізму, як це було у Маркса, є не тільки неповною, але й може бути навіть небезпечною; приклади імперської Німеччини, радянського союзу і, можливо, завтрашнього Китаю попереджають нас, що влада може захотіти за будь-яку ціну спрямувати ринкову економіку в бік важкої промисловості та експорту, оскільки вона бачить капіталістичний розвиток як інструмент зміцнення державної влади.
По-друге, що стосується соціальних результатів зростання і поширення капіталізму, то акцентування уваги на «добробуті» і «рівності», знову ж таки, є поверхневим і також може спрямувати державну політику в небажаному напрямку. Звичайно, підвищення рівня доходу в цілому є одним з бажаних ефектів капіталізму. Звісно ж, вільна і конкурентна ринкова економіка зменшує нерівність набагато більше, ніж це може зробити традиційна, або планова економіка. Однак аналіз має бути глибшим. Ці бажані результати випливають з більшої свободи можливостей при капіталізмі. За допомогою велферистських та егалітарних заходів влада може мимоволі закривати шлях до подальшого соціального прогресу. Державна політика, яка призупиняє роботу конкуренції задля підвищення добробуту та рівності, може виявитися такою, що приносить збитки економічному зростанню та індивідуальній свободі. Ми ніколи не повинні забувати, що саме зі свободи особистості випливають усі ці блага: науковий розвиток, технічний прогрес, капіталістичне виробництво, скорочення бідності, соціальна мобільність, здоров’я і довголіття, а також політичне представництво — усі риси, відображені в «Індексі людського розвитку» Організації Об’єднаних Націй.
Поняття капіталізму
Політичні дискусії традиційно затьмарюються прагненням попереднього визначення термінів. Аристотель, незважаючи на те, що був емпірично мислячим і спостережливим, вважав, що знання просуваються шляхом визначення сутності речей і аналізу відмінних рис, підсумованих у визначенні кожної сутності. Гонитва за сутністю — марна справа. Так звані «трактування» капіталізму слід розглядати як гіпотези про умови зародження і розвитку цього способу організації суспільства.
На практиці, «визначення» капіталізму істориками та економістами під виглядом прагнення прояснити термін, насправді підкреслюють ті з його різноманітних суспільних елементів, які призвели до занепаду традиційних або командних економік. Так, коли Діпак Лал (2001, с. 71 і далі), даючи визначення капіталізму, підкреслював риси індивідуалізму, допитливої зацікавленості, соціального і правового середовища, сприятливого для торговців, і визнання державою приватної власності, неявно протиставляв капіталістичні традиції та інститути традиціям і інститутам більш консервативних суспільств. Коли Ларрі Ніл у своєму вступі до першого тому «Кембриджської історії капіталізму» (стор. 2) додав «ринки з гнучкими цінами», він протиставив це інстинктивному неприйняттю ринкових спекуляцій і прагненню до «справедливих цін» регульованих суспільств. Додавання Нілом «підтримуючих урядів» до його умов капіталізму є особливим, оскільки може здивувати не одного прихильника вільного ринку — ідея, яку Ніл розвинув у тій же книзі, представляючи меркантилізм як історичну схему вільних ринків і вільної торгівлі.
Ще більш нетрадиційним є портрет капіталізму Дейдри МакКлоскі. (2006, стор. 14) До типових визначень вона додає вільну працю, ринки, що реагують на ціни; вона замінює верховенство права на прихильний уряд; і вінчає його нагадуванням про етичний консенсус, який запобігає гріхам заздрості та гніву, що вбивають інновації. Цей останній елемент особливо характерний для її акценту на моральній та інтелектуальній стороні капіталістичної революції. Вона говорить про «буржуазну риторику» як про вирішальний елемент у переході до працьовитого, розважливого, ощадливого суспільства, що інвестує в прибуток, — вперше повністю розгорнутого в купецькій республіці «Низьких країн». Таким чином, ці «визначення» демонструють деякі суттєві відмінності. Так звані «анархо-капіталісти» категорично відкинули б вимогу Ларрі Ніла про необхідність сприятливого уряду як умову капіталізму; те ж саме можна сказати і про умови Лала щодо «підтримуючих урядів». І ця остання умова явно стає вимогою державного примусу та втручання в есе Прадо, якщо прочитати його повністю.
Проте контраст з поглядом на капіталізм у наведених вище «визначеннях» з поглядом Маркса та Енгельса (1848) не може бути більш разючим. Для цих двох комуністів саме клас буржуазії в цілому, а не окремі люди, створив «продуктивні сили, більш масивні і колосальні, ніж сума всіх попередніх поколінь у минулому». І для них накопичення фізичного і фінансового капіталу було саморушним двигуном, керованим непереборними історичними законами, а не результатом зміни моральних цінностей, як для МакКлоскі.
Все це свідчить про те, що ми маємо справу не з визначеннями, а з суперечливими історичними гіпотезами щодо необхідних інституційних умов та інтелектуальних і етичних переконань для прогресивного становлення вільних ринків.
Як живуть бідні при капіталізмі
Дозвольте мені розпочати дискусію про можливі відповіді, зафіксувавши сучасний прогрес. У 2000 році Організація Об’єднаних Націй поставила перед світом завдання досягти «Цілей розвитку тисячоліття» (ЦРТ). Ці цілі були такими:
Викорінити бідність і голод;
Забезпечити загальну початкову освіту;
Сприяти гендерній рівності та розширенню прав і можливостей жінок;
Знизити дитячу смертність;
Покращити материнське здоров’я;
Боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими захворюваннями;
Забезпечити екологічну стійкість;
Розвиток глобального партнерства заради розвитку.
За всіма з них досягнуто певного прогресу, як зазначено у «Доповіді щодо ЦРТ» за 2015 рік. Дозвольте мені зосередитися на викоріненні бідності та голоду.
Використовуючи долари з поправкою на інфляцію, першою Ціллю Тисячоліття було «скоротити вдвічі в період між 1990 і 2015 роками частку населення, чий дохід становить менше 1 долара на день». Насправді, якщо взяти ще вищу межу в 1,25 долара на день, то мета скорочення вдвічі частки дуже бідних порівняно із загальною кількістю населення була досягнута за п’ять років до цього, в 2010 році. За період 1990-2015 років фактичні результати (проілюстровані на графіку 1) були такими:
За останні два десятиліття рівень крайньої бідності значно знизився. У 1990 році майже половина населення країн, що розвиваються, жила менш ніж на 1,25 долара США на день; у 2015 році ця частка скоротилася до 14 відсотків.
У всьому світі кількість людей, що живуть в умовах крайньої бідності, скоротилася більш ніж наполовину — з 1,9 мільярда в 1990 році до 836 мільйонів у 2015 році.
Зменшення рівня крайньої бідності з 47% до 14% — це подія, яку варто вітати. Так само, як і зменшення кількості дуже бідних на 2,44 мільйона. Але автори звіту справедливо зауважують, що «незважаючи на величезний прогрес, близько 800 мільйонів людей все ще живуть в умовах крайньої бідності» (ООН 2015, Огляд, стор. 8).
Ангус Дітон (2013, с. 249-255) використовує цифри і дати Світового банку: 1,25 долара в доларах 2005 року, що для сім’ї з чотирьох осіб означає 1 825 доларів на рік. За цими розрахунками, кількість цих вкрай бідних людей скоротилася з 1,5 мільярда у 1981 році до 8,05 мільйона у 2008 році. Враховуючи зростання населення в ті роки майже на 2 мільярди осіб, частка меншої кількості дуже бідних у загальній чисельності населення мала б скоротитися ще швидше: так воно і сталося — з 42% до 14%.
Ці цифри обов’язково мають бути приблизними, зважаючи на складність їх отримання в усьому світі та віднесення до людей, які перебувають у різних соціальних ситуаціях. Бідність можна виміряти, оцінивши сукупний дохід або сукупні витрати двома методами: один з них — це обстеження домогосподарств, коли опитують сім’ї і підраховують, скільки людей проживає в будинку; інший — це національні рахунки доходів, які повинні містити дані про дохід і витрати на душу населення для кожної країни. [3] Незалежно від їхньої точності щодо абсолютних цифр, ці два джерела можна використовувати для перевірки один одного, і, як підкреслює Дітон, вони є більш надійними для відображення тенденцій. Крім того, необхідно вирішити, який обмінний курс використовувати при порівнянні витрат або доходів між країнами з різними валютами. Ринкові обмінні курси є нестабільними і відображають багато різних обставин, тому краще визначати обмінну вартість шляхом порівняння купівельної спроможності грошей у відповідних країнах. Навіть у цьому випадку паритети купівельної спроможності (ПКС) дають суперечливі результати. І останнє (Дітон, стор. 255): у країнах, де бідні становлять значну частку населення, мільйони людей перебувають трохи вище або нижче межі бідності, так що невелика зміна у визначенні суттєво збільшує або зменшує кількість таких людей.
Втім, великий і всеохоплюючий результат полягає в тому, що, незважаючи на їхній приблизний характер, цифри дійсно дають надійне уявлення про покращення. Зростання доходу на домогосподарство разом зі збільшенням кількості населення є чітким свідченням покращення рівня життя. Як зазначає МакКлоскі (стор. 16), з 1830 по 2000 рік населення світу збільшилося «в шість разів». Тим часом, додає вона, «кількість товарів і послуг, вироблених і спожитих середньостатистичною людиною на планеті, зросла з 1830 року приблизно у вісім з половиною разів». Останнє означає, що загальний обсяг виробництва на душу населення збільшився в чотирнадцять з половиною разів — не на 14,5%, а на 1,550%. Томас Мальтус спростований капіталістичною продуктивністю!
Особистий добробут при капіталізмі
Феноменальне зростання продуктивності праці на душу населення з часів купецьких міст-держав Північної Італії у 13 столітті до наших днів було головним рушієм покращення умов життя людей протягом останніх п’яти століть. Саме тому в поясненні пізнього прогресу людства я хочу відокремити елемент «echt Kapitalismus» від домішок соціального добробуту нашого часу.
Без сумніву, капіталізм загального добробуту, створений на Заході протягом останнього століття, прямо чи опосередковано підвищив добробут людства. У вищезгаданому есе професор Прадос наслідує приклад багатьох інших видатних економістів, які вважають за краще вимірювати прогрес капіталістичних суспільств «добробутом», а не продуктивністю на душу населення. Добробут він визначає так само, як і Організація Об’єднаних Націй з її вищезгаданим Індексом людського розвитку (ІЛР), який, окрім національного доходу на душу населення, включає в себе очікувану тривалість життя при народженні, рівень шкільної освіти та грамотності. У деяких версіях ІРЛП коригується на нерівність, таким чином непомітно стверджуючи перевагу соціал—демократичного капіталізму над капіталізмом laissez-faire.
Я в жодному разі не хочу сказати, що добробут, виміряний за допомогою ІЛР, не є важливим. Крім того, на зростання ВВП на душу населення в будь-якому випадку частково впливає прогрес у вимірах, відображених у показниках ІЛР; існує зворотній зв’язок між охороною здоров’я, освітою, «агентською діяльністю» та рівністю і продуктивністю праці, що вимірюється ВВП на душу населення. Але здебільшого ці зміни є наслідками, а не причинами зростання національного продукту. Можна навіть сказати, що ця перерозподільна соціальна політика здебільшого відволікає увагу від зростання, спричиненого вільним ринком.
Зростання виробництва на душу населення
Підсумовуючи, ми повинні прийняти валовий внутрішній продукт на душу населення як найкращий показник феноменального прогресу наших суспільств протягом останніх семи століть. З усіма його недоліками як показника доходу [4] і неточністю даних за віддалені періоди, ВВП на душу населення найближче підходить до вимірювання впливу капіталістичної системи на суспільство, як якщо б це відбувалося протягом усього періоду дії системи «laissez faire».
Класичним джерелом еволюції ВВП на душу населення є великий економічний історик Ангус Меддісон (1926-2010), що прожив життя, сповнене невпинних досліджень. Його учні та друзі вирішили продовжити його зусилля в «Проекті Меддісона: спільні дослідження історичних національних рахунків», один з яких проілюстровано на графіку 2 — «ВВП на душу населення», скоригований на інфляцію:
Графік 2. ВВП на душу населення, скоригований на інфляцію. Графік, складений на основі даних Ангуса Меддісона, який порівнює ВВП на душу населення кількох великих економік з 1700 року нашої ери. Джерело: М. Трейсі Хантер.
Графік 2 цілком виправдовує мене, коли я говорю про «економічне диво капіталізму».
Втеча антикапіталістів
Ангус Дітон, лауреат Нобелівської премії з економіки 2015 року, народився в Шотландії, але за своїми поглядами є радше американським лібералом, аніж класичним лібералом. У своєму тонкому аналізі, який він називає «Велика втеча» (2013), він показує, що прогрес у сфері охорони здоров’я, частково незалежний від ринку, сприяв покращенню долі людства. Стримування хвороб і продовження життя, які ми спостерігали протягом останніх двох століть, без сумніву, є результатом, принаймні частково, державного втручання та міжнародної політики. Я сам багато років тому написав статтю про Едвіна Чедвіка і Джона Стюарта Мілля, де розповів історію їхнього захисту адміністративного втручання для боротьби з поширенням холери в деяких лондонських кварталах шляхом примусу місцевої влади до очищення забрудненої питної води. (Шварц, 1966). Діттон красномовно розповідає про внесок держави в охорону здоров’я, що змінює життя людей.
Тут я знову посилаюся на авторитет МакКлоскі, коли вона підкреслює духовні та моральні елементи в історії капіталізму. [5] Суто матеріалістичний погляд на розвиток капіталізму, представлений Марксом та Енгельсом, все ще є надмірно впливовим. Справа не лише в тому, що заходи з покращення здоров’я, про які красномовно розповідає Дітон, були б недосяжними для більшості без економічної продуктивності вільних ринків. Важливіше те, що прогрес знань, на якому ґрунтується диво здоров’я, в основі своїй є результатом свободи думки і інновацій. Так само, як і вільний ринок. Капіталізм — це лише одна з форм індивідуальної свободи.
Переклад: Максим Чабаненко
Джерела
Deaton, Angus (2013): The Great Escape. Health, Wealth and the Origins of Inequality. Princeton University Press.
Fogel, Robert William (1989): Without Consent or Contract. The Rise and Fall of American Slavery. W.W. Norton, New York.
Harley, C. Nick (2014): “British and European industrialization”, in Larry Neal and Jeffrey G. Williamson, eds.: The Cambridge History of Capitalism, vol. I, pgs. 491—532. Cambridge University Press.
Lal, Deepak (2001): Unintended Consequences. The Impact of Factor Endowment, Culture, and Politics on Long—Run Economic Performance. MIT Press.
Marx, Karl, and Engels, Friedrich (1848): The Communist Manifesto. Many editions.
McCloskey, Deirdre Nansen (2006): The Bourgeois Virtues. Ethics for an Age of Commerce. Chicago University Press.
—— (2016): Bourgeois Equality. How Ideas, not Capital or Institutions, Enriched the World. Oxford University Press.
Neal, Larry, and Williamson, Jeffrey G., eds. (2014): The Cambridge History of Capitalism. Vol. I, The Rise of Capitalism: From Ancient Origins to 1848. Vol. II, The Spread of Capitalism: From 1848 to the Present. Cambridge University Press.
Pinkowskyi, Maxim, and Sala—i—Martin, Xavier (2009): “Parametric estimations of the World Distribution of Income”, Working Paper 15433, NBER.
Prados de la Escosura, Leandro (2014): “Capitalism and Human Welfare”, in Neall et al. (2014), pgs. 501—538. Cambridge University Press.
Schwartz, Pedro (1966): “John Stuart Mill and Laissez Faire: London Water”. Economica, N.S. vol. 38, nr. 129, February, pgs 71—83.
United Nations (1916): Report on the Millennium Development Goals. http://www.undp.org/content/undp/en/home/sdgoverview/mdg_goals/mdg1/ and http://www.un.org/millenniumgoals/2015_MDG_Report/pdf/MDG%202015%20rev%20(July%201).pdf
Harley, C. Nick (2014): “British and European industrialization”, in Larry Neal and Jeffrey G. Williamson, eds.: The Cambridge History of Capitalism, vol. I, pgs. 491—532. Cambridge University Press.
Fogel (1989), ”Afterword”.
Pinkowskyi and Sala—i—Martin (2009) merge both survey and national income data—a cross check that makes their results more reliable. Also they present their results in the form of bell curves, which allows one to see their results intuitively in as far as they differ from a (log)—normal distribution shape.
See Angus Deaton (2013), pages 169—173. GDP per capita includes income generated in the country for the benefit of foreign parts, undistributed company profits, and budget surpluses of the federal state and local government. From the point of view of personal progress we might want to use personal disposable income or even consumers’ expenditure.
Deepak Lal (1998) also underlines the element of individualism and scientific curiosity, as added to factor endowments and politics, for the explanation of then ‘Promethean’ growth of capitalism.
Педро Шварц є професором економіки в Університеті Каміло Хосе в Мадриді, який носить звання «Рафаель дель Піно». Член Королівської академії моральних і політичних наук у Мадриді, він часто публікується в європейських ЗМІ з питань поточної фінансової та соціальної ситуації. Наразі він є президентом Товариства Мон Пелерин.
Анатомія житлової кризи в Китаї: кінцівка фінансових утисків
За часів правління Мао Цзедуна не існувало житла в приватній власності. Будь-яка приватна власність вважалася незаконною і такою, що суперечить марксистським принципам. Провал комунальної власності призвів до експериментів з різними формами власності за часів Дена Сяопіна. Сьогодні приватна власність на житло є широко розповсюдженою, на неї припадає близько 25% ВВП КНР і вона є найбільшою формою багатства домогосподарств, що оцінюється майже в 70%.
Однак уповільнення економічного зростання, локдауни через COVID-19 та вичерпання кредитів для забудовників раптово зупинили гарячий ринок житла. Обсяги нового будівництва впали на 2% у 2020 році порівняно з попереднім роком, на 11% у 2021 році та на 39% у 2022 році. Тим часом доходи місцевих бюджетів від продажу землі знизилися з понад 40 відсотків у 2021 році до 37 відсотків у 2022 році (He 2023 року).
Стиснення ліквідності, ініційоване верховним лідером Китаю Сі Цзіньпіном наприкінці 2020 року, щоб зупинити спекуляції на ринку житла та надмірне використання кредитних коштів забудовниками, призвело до дефолтів, більшість з яких припадає на офшорні борги. З 50 забудовників, які випустили найбільше доларових облігацій у Гонконзі, дві третини оголосили дефолт з виплати відсотків. Як наслідок, ринкова вартість цих облігацій значною мірою випарувалася, втративши майже 90% своєї вартості (136 мільярдів доларів США) за останні 2 роки (Wilkins 2023).
Падіння найбільших китайських забудовників
Двом найбільшим забудовникам Китаю, обом приватним, загрожує можлива ліквідація. Компанії Evergrande та Country Garden оголосили дефолт за доларовими облігаціями і мають боргові зобов’язання, які значно перевищують їхні активи. У грудні 2021 року Evergrande не змогла виплатити два купони за доларовими облігаціями. Це найбільш заборгований забудовник у Китаї, його зобов’язання становлять майже 330 мільярдів доларів, включаючи 20 мільярдів доларів офшорного боргу.
Голова Evergrande Ху Каян був затриманий за можливі фінансові злочини, і його компанії загрожує ліквідація, якщо вона не зможе запропонувати прийнятний план реструктуризації свого офшорного боргу до 4 грудня (Ао і Ю 2023 року).
Фінансове законодавство забороняє Evergrande випускати нові облігації, оскільки компанія вже має надмірне боргове навантаження, і її майбутнє виглядає похмурим. Фінансові звіти за 2021 і 2022 роки потрапили під перевірку Prism, невеликої аудиторської фірми, яку Evergrande найняла в січні. Після перевірки Prism не змогла підтвердити достовірність цих звітів. Більше того, вона дійшла висновку, що за перше півріччя цього року було занадто багато невизначеностей, щоб видати переконливий звіт про прибутки. Така непрозорість є ендемічною для ринкової соціалістичної економіки Китаю.
Компанія Country Garden, яка має облігації в доларах США на суму близько 11 мільярдів доларів, пропустила виплату відсотків на суму 15,4 мільйона доларів за своїми облігаціями під 6,15% річних, термін сплати яких настав 17 вересня. 30-денний пільговий період закінчився, і компанія оголосила дефолт. Ринкова ціна її 6,15-відсоткових облігацій впала приблизно до 5 центів за долар. Отже, дефолт за перехресними платежами за іншими доларовими облігаціями видається ймовірним, якщо Country Garden не зможе запропонувати прийнятний план реструктуризації(Tobin 2023).
Інший великий забудовник, China Vanke, зазнав різкого падіння вартості своїх доларових облігацій після дефолту Country Garden. Цього року акції Vanke, що котируються на біржі в Гонконзі, впали на 50 відсотків, оскільки продажі різко скоротилися. Щомісячні продажі за контрактами досягли максимуму в 100 мільярдів юанів у 2021 році, але зараз вони становлять близько 30 мільярдів юанів.
Походження китайської житлової кризи
Розвиток за рахунок боргів, відсутність інвестиційних альтернатив для домогосподарств в умовах соціалістичної ринкової економіки, слабка система соціального захисту та державна політика, спрямована на підтримку житлового сектору, — все це разом призвело до створення житлової «бульбашки» до 2020 року. За оцінками, 96% міських домогосподарств мають у власності принаймні один будинок або квартиру.
Зі збільшенням попиту на житло та зростанням цін на нього було поширеним очікування, що ціни так і продовжуватимуть зростати. Однак ці очікування були раптово змінені рішенням Сі Цзіньпіна запровадити нові правила, щоб зупинити спекуляції.
Три червоні лінії Сі
У серпні 2020 року були прийняті обмеження, названі «Трьома червоними лініями», які вимагали від забудовників утримувати свої зобов’язання (борг) на рівні менше 70% активів; підтримувати співвідношення боргу до власного капіталу на рівні менше 100%; і співвідношення грошових коштів до короткострокового боргу на рівні не менше 100%. Банки також були суттєво обмежені у наданні кредитів забудовникам. Результатом став крах житлової бульбашки, оскільки кредитування забудовників із надмірним борговим навантаженням припинилося. У вересні 2023 року продажі 100 найбільших забудовників Китаю впали на 29 відсотків порівняно з минулим роком, а продажі компанії Country Garden — на 81 відсоток (Fung and Yoon 2023).
Уповільнення економічного зростання
Китай значною мірою уникнув глобальної фінансової кризи (2007-09 рр.), стимулюючи внутрішній попит, щоб компенсувати втрату експорту. Ринок житла був важливою складовою китайської політики стимулювання економіки. Однак в умовах уповільнення економічного зростання — через пандемію, неефективність державних підприємств, відхід Сі Цзіньпіна від ринкового розвитку, старіння населення, фінансові утиски та відсутність свободи капіталу (тобто вільного руху капіталу та вільного ринку ідей) — майбутній розвиток Китаю стикається з багатьма викликами.
Підтримка цін заважає ринкам ліквідувати надлишкову пропозицію житла
На вільному ринку надлишкова пропозиція житла усувалася б шляхом зниження ціни на житло до моменту досягнення нової рівноваги, за якої кількість житла, що пропонується, і попит на нього, зрівнювалися б. Прихильність Китаю до ринкового соціалізму підштовхнула його до використання політики підтримки цін, щоб запобігти зменшенню попиту (тобто зсуву кривої попиту вліво) від зниження цін з метою очищення ринку. Рисунок 1 показує, що встановлення мінімальної ціни на житло (на рівні Р1) призводить до виникнення надлишкової пропозиції, коли попит падає. Для того, щоб ринок очистився, ціна на житло повинна впасти до Р2.
Теперішні власники житла, очевидно, виступають проти будь-якого падіння цін на житло, тому існує політичний тиск, спрямований на збереження підтримки цін. Проте політики визнають, що оскільки майже 80 мільйонів одиниць житла зараз є вільними, ціни необхідно знижувати. Цао Лі повідомляє, що державні установи починають надавати забудовникам більше свободи у зниженні цін, щоб усунути велику надлишкову пропозицію. Створення більш вільного ринку шляхом скасування контролю над цінами значною мірою сприятиме стабілізації ринку житла.
Фінансові репресії
Китай тривалий час стримував депозитні ставки та суворо обмежував інвестиційний вибір за допомогою контролю за рухом капіталу. Відсутність вільного ринку капіталу, підкріпленого справжнім верховенством права та прозорою фінансовою системою, якій можна довіряти, зробила приватне житло однією з найкращих альтернатив заощадженням у банках. Як зауважив оглядач Wall Street Journal Джозеф Стернберг:
«фінансові репресії, які придушили відсотковий дохід від заощаджень домогосподарств для субсидування кредитування політично пов’язаних компаній, допомогли стимулювати надмірний попит на нерухомість як альтернативу інвестиціям».
Зіткнувшись з дискримінаційною політикою щодо іноземних фірм, включаючи обмеження доступу до офіційних економічних даних, капітал тікає з Китаю. Значна його частина прямує до Сполучених Штатів, до чого спонукають сильний долар, висока дохідність американських облігацій та інституції, яким довіряють. Вперше за 25 років загальний обсяг прямих іноземних інвестицій у Китаї став від’ємним, оскільки в третьому кварталі цього року відтік капіталу перевищив приплив майже на 12 мільярдів доларів США.
Хоча Китай досяг певного прогресу у зміцненні своїх фінансових ринків, багато чого ще належить зробити. Тінг Лу, головний економіст Nomura Securities China, стверджує, що:
«зняття обмежень і відновлення ринкового розподілу ресурсів, включаючи розподіл коштів і земельних ресурсів», має «першочергове значення».
Висновок
Житлова криза в Китаї є невід’ємною частиною ринкового соціалізму, який ставить владу Комуністичної партії Китаю (КПК) вище за економічну та особисту свободу. Це стало зрозуміло на засіданні Центральної конференції з фінансової роботи в жовтні. Як повідомило агентство Сіньхуа, «конференція підкреслила необхідність дотримуватися централізованого і єдиного керівництва ЦК КПК у фінансовій роботі»; «керуватися» думкою Сі Цзіньпіна про «соціалізм з китайською специфікою в нову епоху»; і слідувати «марксистській фінансовій теорії» в розвитку «фінансів по-китайськи».
Така розпливчастість залишає КПК багато простору для контролю над ключовими політичними змінними, при цьому на словах дотримуючись принципів верховенства права та відкритих ринків. Це також створює велику невизначеність щодо долі ринків і цін при наданні кредитів. Якщо Шанхай хоче стати світовим фінансовим центром, Китаю доведеться запровадити справжнє верховенство права, прийняти прозорі стандарти бухгалтерського обліку, покласти край контролю над цінами та капіталом і рухатися до вільного ринку ідей. Існує мало доказів того, що Сі зробить це.
Більш імовірно, що Пекін врешті-решт врятує житловий сектор, поглиблюючи і без того значну проблему морального ризику, яка була створена борговим житловим бумом у Китаї та очікуванням кредиторів, що вони були б врятовані колись.
Афінський політик та оратор Демад засудив одного афінянина, який займався похоронними послугами, звинувачуючи його в тому, що він занадто наживається на смертях інших людей. Це судження виглядає обґрунтованим, дійсно ніякої вигоди не можна отримати іншим чином, окрім як за рахунок іншого. Засуджуючи так цього конкретного чоловіка, Демад повинен засуджувати і будь-яку іншу вигоду будь-якого роду. Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості, землероб — завдяки дорогому збіжжю, архітектор — бо старі будівлі руйнуються, юристи та службовці — бо люди подають позови і мають суперечки: навіть честь і високе становище богословів походять від людської смерті та пороків. Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, каже давньогрецький письменник-гуморист, як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо. І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання з’являться, а його таємні надії виростуть за чужий рахунок. Після цього мені спадає на думку, що природа в цьому не відхиляється від свого загального устрою; Бо лікарі вважають, що народження, розвиток і життя кожної речі є загрозою для інших». — Мішель де Монтень, «Нариси»
На перший погляд, можна просто відкинути теорію Монтеня, характерну для свого історичного періоду. Мислення з нульовою сумою відображає труднощі та конфлікти у Франції XVI століття, позначені великими релігійними війнами. Потім були Адам Сміт і промислова революція. Теорія обміну з нульовою сумою — це вчорашній день після формулювання ідеї невидимої руки ринку.
Проте давайте не так швидко. Розглянемо докладніше.
Попит і пропозиція
Ринки мають сторону пропозиції і сторону попиту. Різні приклади прибутку Монтеня вказують на кілька видів причин виникнення попиту:
Гріхи: «Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості […] Навіть честь і становище богословів походять від людської смерті і пороків».
Гострі конфлікти (суперечки, війни): «адвокати і службовці заробляють заявдяки позовам і суперечкам людей». Монтень потім ще згадує про солдатів.
Хвороби. Тут Монтень згадує про лікарів.
Вражає те, що він акцентує увагу тільки на негативних причинах попиту.
Далі він ставить під сумнів мотиви дійових осіб у будь-якій професії з боку пропозиції:
«Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, — каже давньогрецький письменник-гуморист,—як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо».
Психологія тонка. Особи, що формують пропозицію (лікарі, військові), «не отримують задоволення», якщо потенційні клієнти випадково користуються благами (здоров’ям, спокоєм), які знижують попит на їхні послуги. З огляду на те, що Монтень наголошує на взаємодії з нульовою сумою, примітно, що він не висвітлює будь-якого явного злого наміру чи шахрайства з боку пропозиції. Він не згадує про неетичну поведінку постачальників для створення або збільшення попиту.
Якби Монтень писав сьогодні про індустрію охорони здоров’я та про військову справу, чи міг би він обуритися рекламі що вводить в оману (наприклад, випадок з оксиконтином), що використовує тактику залякування (наприклад, винахід зброї масового знищення) та активному лобіюванню з боку великих фармацевтичних компаній чи військово-промислового комплексу?
Егоїзм з нульовою сумою та соціальна психологія
Далі Монтень виходить за рамки ринків і розширює соціологічні рамки своїх спостережень про психологію з нульовою сумою. Щоб більше зацікавити читача, він закликає до самоаналізу. Самоаналіз занурюється в найпотаємніші бажання:
«І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання походять, а потаємні надії виростають за чужий рахунок».
Зверніть увагу, що Монтень вказує на особисті бажання і таємні надії. Це бажання, які не виносять світла дня. Будь-яка культура або спільнота має характерну нормативну ієрархію мотивацій. Наприклад, помста благородна в традиційних культурах честі, але неоднозначна в сучасній культурі. Глибоке розуміння Монтеня полягає в тому, що особлива соціальна мотивація, егоїзм з нульовою сумою, є одночасно частиною людської природи і суперечить соціальним нормам.
Соціальні норми змушують людину приховувати мотиви своїх корисливих інтересів з нульовою сумою від інших (тобто обманювати) і навіть від самого себе (чинити самообман). Натомість прихований неблагородний мотив може проявлятися у високому камуфляжі. Відомим прикладом є психологічна трансмутація заздрості (потворний мотив) в праведне обурення (благородний мотив). Аналогічно, мотив корисливості з нульовою сумою може маскуватися під місію використовувати свої особливі навички для служіння нужденним. (А іноді сигара – це просто сигара. Альтруїзм теж реальний. Мотиви можуть бути складними і множинними). Самообман робить точний самоаналіз невловимим. Оскільки Монтень переконливо робить себе відкритою книгою тут, там і всюди у своїх «Нарисах», ми починаємо довіряти його судженням про самоаналіз.
Яка частка і які сфери поведінки нормальної людини мотивовані егоїзмом з нульовою сумою? Монтень цього не каже. Тим не менш, він явно має на увазі, що мотив корисливих інтересів з нульовою сумою керує ринковою поведінкою.
Сьогодні деякі критики ринків стверджують, що «ринковий мотив» (егоїстичний інтерес) має тенденцію витісняти благородніші мотиви, такі як альтруїзм чи суспільне благо. Наприклад, деякі критики кажуть, що ринок послуг з переливання крові підірве бажання здавати кров. Думку цю аргументують тим, що ринки псують суспільство і людську природу. На противагу цьому, Монтень стверджує, що прибуток є вираженням з боку пропозиції мотиву корисливості з нульовою сумою, який є частиною людської природи і вираженням циклу Природи.
Монтень за Адамом Смітом і Робертом Сагденом
Акцент Монтеня на природі ринкового обміну з нульовою сумою дійсно є застарілим і недоречним у багатьох важливих аспектах. Коли покупець і продавець поводяться чесно і є добре поінформованими, то кожна сторона виграє від добровільного обміну. Ринки динамічно реагують, покриваючи дефіцит, підлаштовуючись під потреби та вподобання споживачів. Робота ринкової руки-невидимки приголомшлива! Надлишок виробника і споживчий надлишок реальні. Монополія на стороні пропозиції, а не ринковий обмін як такий, укладає колоду. І так далі — це те, що казав Адам Сміт.
Але теорія Монтеня є стримуючим нагадуванням про необхідність ретельного вивчення ринків на предмет наявності будь-яких аспектів з нульовою сумою. Розглянемо відповідні ринки — ринки, на яких треба вибирати. Як приклад можна навести шлюбний ринок. Якщо А одружується з Б, то В не може одружитися з А. Ц сподівається знайти (або спробує “заробити”) запасний збіг. Якщо ми змінимо правила і дозволимо полігамію (шлюб більше двох осіб), і якщо з’явиться відносно висока поширеність полігінії (шлюб одного чоловіка з кількома жінками одночасно), то ринок визначить значній частині чоловіків дотримуватися целібату.
У більш загальному плані, ринкам притаманний елемент несправедливості в можливостях. Роберт Сагден пояснює:
«На ринку можливості кожної людини — це можливість здійснювати операції з тими, хто у цьому зацікавлений. Кожен індивід вільний у виборі зі свого власного набору можливостей, але зміст цього набору значною мірою визначається вибором, який інші індивіди роблять зі свого. У розвиненій ринковій економіці найціннішими можливостями більшості людей є умови, на яких інші люди готові здійснювати з ними угоди. Неминучим наслідком цього факту є те, що кожна людина може мати широкий спектр можливостей тільки в тому разі, якщо набір можливостей кожного може розширюватися або звужуватися в результаті рішень інших людей щодо того, як використовувати свої можливості. У цьому сенсі несправедливість притаманна ринкам» (Роберт Сагден, Спільнота переваг: захист ринку поведінковим економістом) (Oxford U. Press, 2018), с. 192
Монтень знаходить «нульову суму» в прямому результаті для учасників конкретного ринкового обміну. Прибуток і збиток — це дві сторони однієї медалі — обміну. На противагу цьому, професор Сагден вбачає несправедливість у непрямому результаті конкретних обмінів, а саме в будь-якому негативному побічному впливі цих обмінів на ринкові можливості інших осіб. Мій і ваш прибуток – наші прибутки від двостороннього обміну – можуть становити щось на кшталт ситуації з нульовою сумою для сторонніх спостерігачів на решті ринку.
Теорія прибутку Монтеня ігнорує динамічну пропозицію і нехтує споживчим надлишком. Тим не менш, він виявляє важливу рятівну благодать. Він відкидає політичне придушення тих, хто отримує прибуток, тому що прибуток є проявом органічного закону природи про збереження. Таким чином, його теорія економічно помилкова, але політично вірна. (Бачите, як я вмію?) Теорія прибутку Монтеня також цікава завдяки його ланцюжку міркувань, який сягає глибин соціальної психології.
Переклад: Анастасія Гордєєва
Джон Алкорн є головним викладачем формальних організацій Фонду Шелбі Каллом Девіс, Трініті-коледж, Коннектикут. Докори сумління щодо принципів історичного дослідження та викладання в основній навчальній програмі «великих книг» Колумбійського університету привели його до вивчення методологічного індивідуалізму та соціальних наук. Як і в пісні Dry Bones, об’єднання авторів — Джон Ельстер, Дієго Гамбетта, Томас Шеллінг, Роберт Сагден, Девід Фрідман та Майкл Мангер — зрештою привело його до відкриття EconTalk та EconLog.
«Ukrainian Renaissance»: розповідаємо про те, як минула подія та як вона вплинула на мислення людей
22-23 липня 2023 року разом з іншими громадськими організаціями та ініціативами ми провели міжнародну конференцію «Ukrainian Renaissance» у м.Івано-Франківськ.
Яка роль молоді у наближенні України до Перемоги та у повоєнній відбудові? Як кожен з нас може уже сьогодні вплинути на суспільно-політичне життя країни? Економіка, політика, уроки війни та суспільство: якою ми бачимо майбутню Україну та покоління, що її творить?
Про ці та інші запитання ми чимало говорили на конференції. Захід відбувся двома мовами: англійською та українською.
2 дні конференції
36 неймовірних спікерів-експертів
Близько 100 учасників з України, Чехії, Колумбії, Ірландії, Бразилії
Протягом двох днів конференції разом з українськими політиками, журналістами, економістами та підприємцями ми мали надзвичайно важливі лекції та панельні дискусії про економіку, філософію, політологію, війну, волонтерство та суспільство.
Говорили і про можливості покращення якості співпраці громадських організацій, бізнесу та влади.
Зокрема, онлайн-лекції для студентів проводили:
заступник Міністра освіти Михайло Винницький;
історик, народний депутат України Володимир В’ятрович;
доктор економічних наук Роман Шеремета;
білоруський опозиційний політик і економіст Ярослав Романчук.
Офлайн-лекції читали десятки спікерів, серед яких:
письменник та кінодраматург Володимир Єшкілєв;
доктор медичних наук Михайло Пустовойт;
директорка платформи «Промприлад.Реновація» Людмила Крижановська;
співзасновник ГО «Київський Гуманітарний Штаб» Анатолій Дідик;
директорка з розвитку компанії «23.restorany» Оксана Камінська;
громадський діяч та шеф-редактор Івано-Франківської агенції новин «Galka.if.ua» Вадим Войтик;
головний редактор видання «Galka.if.ua» Роман Турій;
начальник відділу молодіжної політики Департаменту молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради Мар’яна Циганин;
громадський та політичний діяч Денис Зейналов;
директорка Bendukidze Free Market Center Наталія Мельник;
директор з Training & Engagement в European Students For Liberty Кевін Фланаган;
директор з регіонального розвитку УСС Аділь Абдураманов;
ректор Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Ігор Чудик;
колишній радник Європарламенту, директор ліберального інституту (м. Прага)Мартін Панек;
директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери Ярослав Коретчук;
доктор політичних наук Василь Остап‘як;
доктор економічних наук, професор Іванна Запухляк;
доктор філософських наук, професор Володимир Сабадуха;
кандидат економічних наук, доцент Леся Вербовська;
телеведуча та журналістка Марися Томашевська;
громадська активістка та психологиня проекту «Перший добровольчий хірургічний шпиталь» Євгенія Ступнік;
голова Молодіжної ради Івано-Франківська та директор ГО «Між іншим» Владислав Соха;
меценат, підприємець та член правління Бізнес-асоціації Івано-Франківська Віктор Вінтоняк;
громадський активіст, керівник ініціативи «Перший добровольчий хірургічний шпиталь», директор та засновник групи компаній «БРАСС» Станіслав Онищук;
голова громадської організації «Д.О.М.48.24» Наталія Вишневецька;
ректор Львівського інституту менеджменту Василь Миронюк;
доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Михайло Пустовойт;
аналітик у Liberal Institute Яна Гальвіс;
чеський економіст Павел Потужак;
програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut Ян Мошовський.
Дякуємо усім спікерам за долученість!
Відгуки організаторів та учасників про конференцію
Станіслав Онищук, співорганізатор конференції та спікер
Конференція пройшла чудово. Добре те, що було багато спікерів та учасників з-за кордону — це зробило можливим реальний обмін думками між українцями та людьми з різних куточків світу (Чехії, Колумбії, Бразилії, Австралії, Ірландії). Це дало різноманітність доповідей, цікаві обговорення між відвідувачами, корисний нетворкінг між учасниками і лекторами. Цікавою інтерактивною частиною була доповідь заступника міністра освіти та науки Михайла Винницького, де кожен присутній міг поставити запитання і отримати відповіді щодо майбутнього освіти в Україні. І найголовніше — сама атмосфера, настрій конференції — було конструктивно, дружньо, цікаво і оптимістично. Такою ж вийшла дискусія про відбудову України. Вважаю, що завдяки всій команді організаторів, конференція вдалася на всі 100%!
Максим Брикса, головний організатор проєкту
Це був надзвичайно великий захід для Івано-Франківська, який реалізувала доволі маленька, але вмотивована команда. Мені надзвичайно приємно розуміти, що нам вдалось зібрати таку велику кількість українських та іноземних студентів з метою обговорення подальших дій для відбудови країни, а в особливості побудови нових якісних державних структур, економічні реформи, створення умов для реабілітації військових та інтеграції країни в ЄС. Важливо розуміти, що відповіді на такі питання потрібно мати вже зараз, щоб приступити до процесів відновлення якомога швидше. Тому «Ренесанс» — чудова подія, яка змогла залучити зацікавлену молодь до обговорення цих питань.
Євгенія Наумук, Прихильниця ГО «Українські Студенти за Свободу»
Конференція «Ukrainian Renaissance» була гарною змогою побачити Івано-Франківськ, познайомитися з частиною міжнародної спільноти Students for Liberty, а також почути думки цікавих спікерів стосовно теми, яка цікавить молодь України: як ми будемо відновлювати свою країну.
Різноманітна освітня частина, насичена програма, чудові організатори, круті учасники та просто незабутні 2 дні — ось яким був український Ренесанс!
Ангеліна Однойко, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»
Ми та ще багато активістів (наша велика команда) організовували міжнародну англомовну конференцію у Франківську на тему відновлення України в умовах війни і повоєнного часу!
Серед спікерів та учасників були люди з Чехії, Ірландії, Австралії, Сполучених штатів Америки та ще багатьох країн!
Ми підіймали питання щодо відновлення економіки, розвитку освіти, бізнесу. Представники місцевого самоврядування розповіли, як вони бачать період відбудови і які дії вже проводяться!
Ми маємо сподівання, що відбудова не за горами і спільними зусиллями український народ збудує найкращу версію держави!
Андрій Прохорчук, учасник конференції
Насправді Ukrainian Renaissance для мене вже з моменту подорожі став унікальним досвідом: ми з сестрою спали на вокзалі. А опісля цього чарівного кемариння в Станіславі, ми вирушили ще сонними вуличками до університету Нафти і Газу. Одна з організаторок грала вічну класику на фортепіано настільки імпресивно, що вайб задався на наступні два дні і будь-що не змогло його перемінити. Загалом дуже різні відчуття у мене. На одній хвилі спілкуватися з деканом економічного факультету з Чехії, намагання переповісти новим друзям смішну історію, до того ж англійською, бажання віднайти відповіді разом із ще більшою кількістю запитань та можливістю розширити горизонти власних думок. А ще я усвідомив, що у своїх спробах щось змінити я дійсно не один — ось про що для мене конференція.
Я безмежно радий за цей досвід, хоча момент із подвійним перекладом не дуже кайфовий, однак і в цьому був плюс — додаткова практика англійської.
Анна Березіна, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»
Конференція “Ukrainian Renaissance” стала для мене великим відкриттям цього літа. Для того, щоб організувати подібне у відносно невеликому місті треба було прикласти дуже багато зусиль і я пишаюсь тим, що була частиною організаційної команди.
Сподіваюсь, що учасникам теж сподобалось те, що ми зробили! Ці два дні були наповнені цікавими лекціями (які було дуже складно обирати, бо хотілось потрапити на всі) та новими знайомствами. Це був неймовірний досвдід. А також я дуже вдячна Students for Liberty за допомогу та підтримку! Впевнена, що наступні наші заходи будуть ще крутішими!
Штепан Ковар, організатор, член Czech Students for Liberty
Конференція стала для мене справжнім відкриттям, Було абсолютно ясно, що Україна досягла значного прогресу, але попереду ще залишилось багато важливої роботи. Наприклад, ми багато говорили про необхідність відкритих кордонів із сусідніми країнами та створення умов для приватизації державних підприємств. Було цікаво побачити, як досвід Чехії з купонною приватизацією може запропонувати цінні «інсайти» та напрацювання для власного шляху України.
Деякі конкретні кроки до більшої свободи можуть початися навіть до того, як амбітні та великі цілі будуть повністю досягнуті. Проте всі зійшлися на думці, що першочерговим завданням таки є забезпечення суверенітету України та вигнання абсолютно усіх окупантів з України. Оскільки Україна безпосередньо стикається зі своїми викликами, зрозуміло, що світ має підтримувати її, як у плані моральної підтримки, так і матеріальної допомоги.
Ця конференція показала цілком очевидне: боротьба України за свободу виходить далеко за її межі. Ситуація з російською окупацією українських територій підкреслила необхідність ширшого підходу, який передбачає міжнародну співпрацю та гарантії безпеки України, можливо, навіть вступ України до НАТО в майбутньому.
Загалом, конференція «Українське Відродження» стала неймовірною нагодою для учасників поділитися своїми думками, повчитися одне в одного та підкріпити свою відданість цінностям Свободи. Подія не лише пролила світло на завдання, які ще стоять попереду, але й підкреслила, наскільки важливою для втілення цих мрій є глобальна підтримка. Вдячний ГО «Українські Студенти за Свободу» і особливо Максиму та Станіславу з «Першого добровольчого хірургічного шпиталю» за спільну організацію конференції разом з нами!
Ян Мошовський, програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut
Вільна Україна — це не тільки клопіт українців, а й інтерес всього ліберального світу, тож вигнання загарбників — лише перший крок до цього. На конференції ми говорили про майбутні можливості створити більш ліберальну, проринкову та процвітаючу Україну, інтегровану у світову спільноту. Ми спілкувалися з економістами, стратегами та дипломатами, а також освітянами, активістами та самими студентами — зі всіма тими, хто має право голосу щодо поточного напрямку подій та вірить, що має вплив на ситуацію. Мені було особливо приємно побачити, як молодь взяла на себе ініціативу в цьому обговоренні – тепер усім, хто був присутнім на заході, зрозуміло, що Українському Відродженню бути, а його головним рушієм стануть студенти.
Дякуємо усім, хто доклав зусиль до організації конференції та до її проведення! Впевнені, що нам частково вдалося сформувати бачення шляху, який Україна може пройти після війни та разом із усіма присутніми обговорити, як, починаючи із себе, на наближення перемоги можна впливати уже зараз. Формуймо «українське Відродження» разом та будуймо вільну, квітучу Україну!
До нових зустрічей!
Організатори події: ГО «Українські Студенти за Свободу», European Students for Liberty, Czech Liberal Institute, ГО «Спрямована Дія».
Легалізація медичного канабісу в Україні: чому варто сказати «так»?
Останнім часом ми усе більше чуємо від влади: «Потрібно легалізувати обіг медичного канабісу», «Потрібно дозволити», «Потрібно…». Президент підтримав і порекомендував Верховній Раді голосувати, аргументуючи це необхідність розвивати галузь ментальної та фізичної реабілітації і допомагаючи українцям долати «біль», «стрес» і «травми війни». МОЗ підтримало.
Однак, на жаль, окрім підтримки з боку влади поки мало дій: нині законопроєкт перебуває на розгляді у парламенті.
Ми не один рік відстоюємо позицію, що легалізації медичного канабісу в Україні — бути! Наш короткий матеріал саме для того, щоб ви дізналися, чому ми це робимо.
Що треба знати про медичний канабіс?
Медканабіс (або медична марихуана, Cánnabis satíva) — рослина, з якої виготовляють ліки для полегшення болю пацієнтів або лікування захворювань, пов’язаних з порушенням роботи нервової (імунної) системи.
Медканабіс містить у собі спеціальні сполуки, що звуться канабіноїдами. Саме вони впливають на регуляцію апетиту в людини, на сон, на емоційне самопочуття тощо. Варто зауважити, що медканабіс не має вираженої психоактивної дії на відміну від рекреаційного.
Зрештою, медканабіс допомагає і тоді, коли інші методи лікування (наприклад, звичайні обезболювальні, анестетики, або процедури) не дають необхідного полегшення або ефективності.
У яких випадках використовують ліки на основі медканабісу?
для зменшення больових відчуттів, спазмів та судом м’язів;
для лікування анорексії;
посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та тривожних розладів;
окремих типів епілепсії;
глаукоми;
псоріазу;
паркінсонізму;
розсіяного склерозу.
Медканабіс особливо допомагає полегшити біль та страждання важкохворим та паліативним хворим, в тому числі онкологічним хворим, пацієнтам з ВІЛ.
Що зараз каже влада про легалізацію?
Ще рік тому, 07.06.22, Кабмін підтримав використання і виробництво медичного канабісу. Власне, законодавче підґрунтя для забезпечення повного циклу обігу теж існує.
У 2021 році також була спроба вирішити долю медканабісу в Україні, однак, на жаль, депутати провалили голосування за проєкт №5596.Одним із авторів цього законопроєкту був співзасновник нашої Організації, Михайло Лавровський.
Як ми й писали в описі до посту, зараз влада публічно підтримує легалізацію словами. Проте на етапі, коли російсько-українська війна триває уже 9-тий рік, а ветеранів в Україні налічується понад 500 тисяч — нам хотілося би бачити від влади більш рішучої політики. Всього в Україні налічується понад 2 мільйони людей, які потребують лікуванням медичним канабісом.
Світовий досвід: легалайз в інших країнах
Першим медичне та особисте використання дозволив Уругвай.
Зараз медканабіс частково або повністю узаконений у понад 40 країнах світу. Серед них: Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, Південна Корея, Велика Британія, деякі країни Європейського Союзу, а також африканські Малаві, Лесото, Марокко, Зімбабве, Руанда та інші.
Детальніше про легалізацію медканабісу у інших країнах читайте у великій статті від медіа «Заборона».
Дрібка додаткових аргументів на користь легалізації
Позитивний вплив на національну економіку
Легалізація медичного канабісу може створити нові можливості для розвитку промисловості та створення робочих місць. Із «легалайзом» і справді дуже пов’язане слово «розвиток», адже успіх приватної медицини, нові дослідження та інновації в галузі медицини, фармацевтики та біотехнологій не змусять на себе довго чекати!
Доступність та безпека
Необхідні ліки можна буде придбати в аптеці. Пацієнтам не доведеться замовляти ліки з-за кордону та тижнями чекати на нові поставки, чи вирощувати продукт самостійно з острахом, що додому може прийти поліція й заарештувати. Також легалайз дасть змогу контролювати якість продукту та забезпечити його безпечність для пацієнтів.
Аргумент «за» з позиції лібертаріанства
Основний аргумент лібертаріанців щодо легалізації медичного канабісу полягає в тому, що людина має право самостійно вирішувати, які методи лікування вона використовує для свого здоров’я.
Лібертаріанці також вважають, що держава не повинна втручатися в особисті рішення громадян щодо власного здоров’я. Вони підтримують ідею, що індивіди мають право на самостійний вибір лікування та доступ до ресурсів, які допоможуть їм поліпшити своє становище.
Закон про легалізацію — ще один крок назустріч Свободі в Україні: і економічній, і політичній, і особистій.
Українці мають право на життя без болю і національне законодавство повинне бути удосконалене, аби гарантія за забезпечення цього права була не просто словом.
Сподіваємося, що невдовзі медканабіс отримає «зелене світло» у Верховній Раді — очікуємо на пленарне засідання та пильно спостерігаємо за усіма подіями навколо легалізації.
Додатково
Проєкт Закону №5596 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання обігу конопель в медичних цілях, науковій та науково-технічній діяльності»
Проєкт Закону №7457 «Про регулювання обігу рослин роду коноплі (Cannabis) в медичних, промислових цілях, науковій та науково-технічній діяльності для створення умов щодо розширення доступу пацієнтів до необхідного лікування онкологічних захворювань та посттравматичних стресових розладів, отриманих внаслідок війни»
Відкрита реєстрація на І Український Лібертаріанський Кінофестиваль для учасників та глядачів!
▪️ Провідна тема – Свобода, будь-то індивідуальна, політична чи навіть економічна.
Дата: 1 & 2 липня 2023 | 12:00 – 19:00 (CET+2). Локація: простір iHub, м. Київ, вул. Хрещатик, 10.
🖇У статті:
Про ГО «Українські Студенти за Свободу» (організаторів)
Для учасників (конкурсантів): номінації, вимоги до робіт та нагороди
Для глядачів: програма, вхідний квиток
Як стати частиною фестивалю?
«Коли зміна?» — питають режисери, оператори та актори напередодні знімального дня. «Коли зміни?» — питає проактивна українська молодь.
Для нас ці питання повʼязані не лише грою слів, а й прагненням до якомога більшої Свободи, запалення її вічного яскравого вогню. Наша громадська організація вже 6 років говорить про цю цінність на лекціях, тренінгах, воркшопах, освітніх таборах.
Настав час кіно, щирого, чесного, авторського. Кіно, де прагнення до Свободи таке по-українськи правдиве й щемке.
Якщо Свобода та відверте кіно про неї торкаються вашої душі та не залишають вас байдужими, запрошуємо відвідати І (перший) Український Лібертаріанський Кінофестиваль жанру ігрового та документального короткометражного кіно, організований за підтримки ГО «Українські Студенти за Свободу».
Про ГО «Українські Студенти за Свободу» (організатори)
📌 Хто такі «Українські Студенти за Свободу»?
Ми є всеукраїнською молодіжною громадською організацією, яка розділяє ідеї лібертаріанства. Це означає, що найбільшою цінністю для нас ми вбачаємо Свободу, а у своїй діяльності захищаємо ідеї економічної, політичної та індивідуальної свободи.
Наразі у нашій організації є понад 500 членів та членкинь, а наші осередки представлені у кожному регіоні України.
📌 Чим займається ГО «Українські Студенти за Свободу»?
До повномасштабної війни ми організовували акції та протести проти свавілля влади, були співтворцями законопроєктів, активно адвокатували наші ідеї. Зараз же ми змістили фокус нашої діяльності на просвітницьку та волонтерську діяльність. Звертаємо вашу увагу, що ГО «Українські Студенти за Свободу» НЕ пов’язані з жодною політичною партією і є незалежною організацією!
Проведення «І Українського Лібертаріанського Кінофестивалю» є першим досвідом великого мистецького проєкту в УСС. Ми розширяємо формати та тематики, за допомогою яких ми можемо поширювати наші цінності. Саме кіно, на думку організаторів, є одним з ефективних способів для цього, адже в першу чергу чинить емоційний вплив на глядача.
Наша мета – сприяти розвитку українського незалежного авторського кіно, допомогти митцям у формуванні соціального капіталу та сприяти висвітленню їхньої творчості.
Для учасників (конкурсантів)
Ми запрошуємо українських молодих митців взяти участь у кінофестивалі, подавати свої кінороботи і позмагатися за круті призи!
📌 Які є номінації?
На фестивалі існує дві номінації: «Найкраще ігрове кіно» та «Найкраще документальне кіно».
📌 Вимоги до конкурсних робіт
Робота, що подається конкурсантом на кінофестиваль, має транслювати важливість цінності Свободи. Це стосується її трьох основ:
особистісної: наприклад, питання складного індивідуального вибору людини в умовах тиску суспільства, обставин тощо;
політичної чи економічної: життя індивіда в умовах тоталітарної системи;
національної: наприклад, питання сучасної чи минулої боротьби українців за національне визволення та самостійний культурний і політичний розвиток на особистісному чи загально суспільному рівні.
Однак, навіть цими пунктами ми не обмежуємо вільну авторську інтерпретацію митців в баченні ідеї Свободи в житті людини, суспільства або держави. При відборі робіт фокус-групою увага звертається саме на глибину та комплексність розкриття теми.
Жанр робіт: на кінофестиваль допускаються роботи ігрового і документального жанру.
Тривалість робіт: від 10 до 20 хвилин.
Мова кінострічок: українська або англійська з обов’язковим субтитруванням українською мовою. Вживання інших мов з метою збереження автентичності картини (наприклад, якщо стрічка присвячена проблематиці кримськотатарського народу абсолютно валідним і навіть бажаним є вживання мови киримли) може допускатися за умови наявності українськомовних субтитрів.
На кінофестиваль допускаються роботи, що брали участь в інших фестивалях або були опубліковані раніше, але не пізніше 1 липня 2022 року.
Роботи конкурсантів пройдуть попередній відбір фокус-групою, сформованою з представників кіноіндустрії та членів ГО «Українські Студенти за Свободу». Для цього роботи будуть попередньо зашифровані, що гарантує чесність та неупередженість їхнього оцінювання.
Опісля аплікантам буде надано розгорнутий фідбек щодо їхньої роботи від фокус-групи з відповідним рішенням щодо допуску / недопуску до фестивалю. Безпосередньо на фестивалі роботи буде оцінювати професійне жюрі.
📌 Що отримують переможці?
Одна з головних цілей фестивалю – посприяти розвитку молодих українських митців. Саме тому окрім кришталевої статуетки «Факел Свободи», переможці в двох номінаціях «Найкраще ігрове кіно» та «Найкраще документальне кіно» отримують грошовий приз 8000 грн, а також можливість особистої зустрічі з українським актором та режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим.
Для глядачів та усіх, хто бажає насолодитися українським авторським кіно
Якщо для вас українська кіноіндустрія — це кузня ідей Свободи, запрошуємо на наш фестиваль! Ви познайомитеся із «ковалями», які дбайливо працюють над своїми витворами мистецтва, із молодіжною культурною спільнотою та у спокійній атмосфері насолодитеся фільмами про Свободу, як, власне, ми й обіцяли.
📌 До речі, щодо програми? Що ще окрім робіт конкурсантів?
Окрім конкурсних робіт на вас також чекають ретроспективні фільми про свободу молодих режисерів та обговорення з ними у форматі Q&A. А також TED Talks з представниками сучасної кіноіндустрії. Нудно не буде!
🎟️ Вхідний квиток на фестиваль коштує 250 гривень.
Організаційний внесок покриває харчування протягом двох днів (обіди та кава-брейк). На основі коштів, сплачених за абонемент, також буде формуватися призовий фонд для переможців фестивалю. Тож відвідування фестивалю є цілком вигідним: з нас – останні тренди українського кіно, турбота про ваш комфорт на заході та цікава програма.
«Запали вогонь!» – слоган I Українського Лібертаріанського Кінофестивалю
Як стати частиною Кінофестивалю?
Якщо ви хочете дізнатися деталі й подати свою роботу для участі в фестивалі або ж у ролі глядача насолодитися крутим українським авторським кіно – заповнюйте реєстраційну форму!
⏰ Дедлайн заповнення форми для глядачів & учасників: 28 червня.
Поспішайте зареєструватися, адже кількість місць у глядацьких залах обмежена!
Є питання?
Контакт для зв’язку: Уляна Костенко, головна організаторка фестивалю (+380 99 123 28 48).
Приходьте на зміну уявлення про українське кіно та Свободу, на зміну свідомості та цінностей!
У своєму есе старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд пояснює значення поняття «класичний лібералізм», розкриваючи його не зі звичної нам позиції низьких податків та держави — нічного сторожа, а в усій його філософській осяжності.
Цей текст є адаптацією стенограми відео «Learn Liberty» «Що таке класичний лібералізм?»
Якщо ви запитаєте у більшості людей, що таке класичний лібералізм, вони скажуть, що це – вільна ринкова економіка: низькі податки, laissez faire та зменшення державного втручання в економіку.
Але це досить збідніле і вузьке уявлення про те, чим є класичний лібералізм. Це – всебічна філософія, спосіб мислення про людське суспільство, наше життя та світ. Класичний лібералізм зробив великий внесок у різні наукові дисципліни протягом останніх 250 років.
Зараз я поясню, про що йде мова.
Основні засади класичного лібералізму
Ключові, базові засади класичного лібералізму були розроблені наприкінці XVIII – на початку XIX століття і не набули конкретної дисциплінарної належності. Адам Сміт був економістом чи філософом? Соціологом чи психологом? У якомусь сенсі він був усіма ними. Мультидисциплінарність характеризувала більшість тогочасних вчених.
Сьогодні, звичайно, різні дисципліни стали дуже виразними та досить відмінними. У чомусь це вигідно, оскільки дає змогу поглибити знання у вузькоспеціалізованій темі. З іншого боку, це недолік, бо зв’язки між різними дисциплінами тепер не такі явні чи очевидні для більшості людей. І це особливо актуально зараз, адже часто класичноліберальні уявлення є міждисциплінарними, і вони не отримують достатнього рівня визнання.
Які ж тоді основні ідеї?
Метою життя є щастя, процвітання та добробут людини. Ви можете сказати, що це очевидна думка. Але насправді в нашій історії було багато людей, котрі вважали, що метою людського життя має бути щось інше, наприклад, заслужити щастя в іншому світі, служити своєму правителю, шукати слави чи цілу низку інших речей.
Особистий вибір, а отже, і особиста свобода має вирішальне значення як для пояснення розвитку суспільства, так і досягнення особистого щастя та процвітання.
Комерція, багатство та торгівля — це добре, а війна та конфлікти – погано. Знову ж таки, ви можете подумати, що це щось очевидне і тривіальне, але багато людей історично так не думали. Існує давня традиція, яка говорить, що війна виявляє найвищі якості у людині, і що багатство насправді нам шкодить. І це та ідея, котра процвітає в суспільстві і сьогодні.
Індивідуалізм: люди різні, окремі та самоврядні.
Спонтанний порядок: значна частина порядку та структури, яку ми бачимо в суспільстві, не є продуктом свідомого дизайну, а тим, що можливе лише тоді, коли у вас є правильні види інститутів та правил.
Справи в суспільства можуть і будуть покращуватися з плином часу. Знову ж ви можете подумати, що це очевидно, але такий оптимістичний погляд на світ, ідея про те, що вдосконалення є і можливим, і бажаним, – є відносно недавнім здобутком.
Розум, а не традиція чи авторитет, є способом зрозуміти і осмислити світ. Іншими словами, якщо ви хочете по-справжньому зрозуміти природу світу, як працює людське суспільство, найкращий спосіб – це не покладатися на священний текст чи свято вірити тому, що нам каже влада, а покластись на розум, емпіричний досвід та дослідження.
Як класичний лібералізм проявляється у наукових дисциплінах
Історія
У 2016 році ми святкували 50-річчя події, яка для класичних лібералів є однією з найважливіших у XX столітті: прибуття першого контейнеровоза з Елізабет, Нью-Джерсі до Північної Кароліни.
Ця єдина подія знизила вартість доставки товарів по всьому світу в 30 разів. У один момент доставка товарів по світу стала коштувати одну тридцяту попередньої ціни. Це дало величезний поштовх міжнародній торгівлі. Це пов’язало світ набагато тісніше, ніж коли-небудь раніше. Результатом стало величезне зростання людського добробуту, процвітання та взаємозв’язок між людьми у всьому світі. Ця подія зробила набагато більше для формування сучасного світу, ніж будь-які закони, політичні течії чи дії уряду.
Класичний лібералізм розглядає історію, яка зосереджується на стані свободи, її еволюції, на подіях, датах та місцях, завдяки яким свобода зростала чи зменшувалася. Він розглядає історію, зосереджуючись на речах, які необхідні для існування свободи, речах непритаманних свободі та тих, що прагнуть її знищити.
Це також погляд на історію, в якому справді важливі люди – це не полководці, політики, королі, папи, правителі чи ті, хто здійснює політичну владу, а звичайні люди, люди, які живуть разом та за рахунок мирного обміну створюють хороші речі: багатство, необхідні фізичні блага, інтелектуальну дискусію та культурні продукти, що роблять життя більш насиченим та повноцінним. Особливо важливі серед них – винахідники та підприємці.
Таким чином, це також погляд на історію, який підкреслює зміни як на краще, так і на гірше. Іншими словами, він підкреслює, як сучасний світ став чимось новим, чимось безпрецедентним і набагато кращим за все, що було раніше. Одне з ключових ліберальних понять в історії – це те, що сучасний світ є найкращим. Якби, наприклад, ви народилися в якійсь епосі минулого, тоді ви мали б шанс померти, не доживши до першого дня народження. І майже точно ви б пережили смерть близького родича до ваших двадцятих уродин.
Коло доступних можливостей також було б надзвичайно обмеженим порівняно з тими, які зараз доступні навіть людям найнижчого соціального статусу. Іншими словами, нам надзвичайно пощастило. І це, зрештою, неабияк пов’язано з тим, що наше суспільство значно вільніше, ніж суспільства минулого.
Економіка
Здебільшого саме економіка була першою дисципліною, де застосовувалися ключові уявлення класичного лібералізму. У чомусь вона залишається центральною через важливість фізичного добробуту, затишку та багатства для процвітання людини. Але економіка – ширша дисципліна, ніж ми часто думаємо. І це особливо помітно, коли ви застосовуєте класичноліберальні принципи прогресу, індивідуалізму та важливості процвітання людини та людського щастя.
Одне з завдань економіки як дисципліни – дослідити, як організувати життя в суспільстві так, щоб кожна людина отримала максимальну можливість реалізувати власні цілі та максимізувати свій добробут. Іншими словами, основною метою економіки з точки зору класичного лібералізму є розуміння того, як суспільство може бути організоване таким чином, щоб його пересічний член мав вищі шанси на досягнення життєвих цілей, ніж у будь-якому іншому суспільстві.
Це не те саме, що рівність або будь-який інший вид суспільного блага, що широко цінують у суспільстві. Річ у тім, щоб люди максимізували свої життєві плани, досягали розквіту та на основі вільного вибору максимізували власне щастя. В наш час це, безсумнівно, етично прийнятна ціль. Одним із ключових класичноліберальних поглядів на економіку є те, що вона насправді стосується діяльності, цілей та поведінки, які є етично доброчесними.
Думка багатьох противників класичного лібералізму полягає в тому, що все в економіці крутиться навколо жадібності, грошей та матеріалізму. Наша відповідь: гроші та матеріалізм важливі в економіці, але в цьому немає нічого поганого.
Наприклад, є розуміння того, що успішною і здатною функціонувати є економіка, де присутній максимальний ступінь вільного обміну між автономними особами. Це — можливість обміну між двома людьми, яким обмін приносить користь, якої раніше не було. Звичайно, це щось доброчесне, щось хороше. Це не те, що повинно викликати у вас моральну зневагу.
Наприкінці XVIII-XIX століття розвиток економічної науки став реакцією проти ворожості до торгівлі, обміну товарами та розкоші. Такий спосіб мислення притаманний і нам. Є люди, які вважають, що повинні існувати податки на певні товари чи послуги, обґрунтовуючи це тим, що вони шкідливі.
Існує хтось з-поміж еліти, хто краще за вас знає, що для вас найкраще. І така ідея є нагадуванням про ідеї, якими були атаковані ранні класичноліберальні економісти. Але, застосовуючи класичний ліберальний спосіб мислення, ви розумієте, що метою політики має бути максимізація можливостей для кожної пересічної людини. Ви, звичайно, не будете підтримувати політику, яка передбачає отримання великої кількості ресурсів від звичайних людей та надання їх спеціально привілейованим групам, наприклад, некомпетентним менеджерам великих автомобільних виробничих компаній або людям у секторі фінансових послуг, котрі накрутили махінацій та побігли до своїх друзів в уряді, щоб ті їх врятували.
Останній ключовий момент для розуміння класичноліберальної економіки – це те, що в багатьох випадках ми визнаємо альтернативи індивідуального та колективного вибору. Чи хочете ви мати право вибору розпоряджатися власними ресурсами, чи хочете, щоб вибір був зроблений від вашого імені шляхом колективного політичного процесу і, зрештою, не вами, а політичним класом? Відповідь на це питання, я вважаю, є ключовою з погляду економіки протягом останніх 200 років.
Психологія
Класичний лібералізм надає нам особливий спосіб осмислення людського розуму та особистості. Ключова ідея – це ідея автономної людини, котра має свободу вибору.
Класичний лібералізм просуває думку про те, що люди не контролюються іншими безособовими силами чи структурами. Що вони є собою, результатом власного вибору, незалежно доброго чи поганого.
Ваша сутність, ваша особистість – це певний проєкт, над яким ви працюєте все життя. Ви, повністю серйозно, створюєте себе самі. Очевидно, що зовнішні речі також впливають, але саме ваша реакція та вибір насправді формують ту людину, якою ви є, ті якості розуму та характеру, які ви розвиваєте.
Таке мислення є відмінним від цілого ряду інших підходів у психології, які наголошують на ступені відсутності вільного вибору, це та межа, до якої ваша особистість і мислення є продуктом зовнішніх сил, над якими ви не маєте контролю. Так, наприклад, у Фройда існує ціла низка структур людського розуму, якими ви справді не можете керувати. Ви маєте їх пригнічувати, тому що це єдиний спосіб існувати в людському суспільстві, а це зі свого боку, прирікає вас на жалюгідне життя. Це ідея про те, що ваша психологія є продуктом соціальних обставин, що ваш тип особистості та розумові навички визначатимуться вашим соціальним походженням та фізичним середовищем.
Інший спосіб мислення психології, протилежний класичному лібералізму, полягає в тому, що психологію можна звести до генетики. Все зводиться до того, як жили наші предки палеоліту, і до тієї генетичної спадщини, що ми успадкували. Цим пояснюють цілу купу нав’язливих поведінок. Наприклад, саме тому багато людей не можуть перестати їсти багато цукру. Це тому, що їх тягне до цукру через генетичну передвизначеність.
Класичноліберальна психологія навпаки орієнтується на самовизначення, самостійність, а отже, особисту відповідальність. І ми можемо притягувати людей до відповідальності за свої дії: як добрі, так і погані.
Історія психології має багату класичну ліберальну історію. У XX столітті Маслоу та Ролло Мей зробили свій внесок у класичноліберальну традицію своїм гуманістичним підходом до людської психіки. В класичноліберальній психології також існує давня критика примусових аспектів сучасної психіатрії. Наприклад, робота Томаса Саша атакує спосіб, яким концепція психічної хвороби була використана для виправдання суворих обмежень особистої свободи.
Соціологія
Сьогодні ми схильні вважати соціологію соціалістичною чи соціал-демократичною дисципліною. Часто кажуть, що в соціології все залежить від поглядів і настроїв у суспільстві в цілому. Безумовно, річ у тім, що є мало професорів та студентів-соціологів, які дотримуються класичноліберальних поглядів порівняно з іншими науковими дисциплінами. Але насправді багато основних діячів розвитку соціології були великими мислителями класичного лібералізму.
Наприклад, Герберт Спенсер, дуже важливий діяч у розвитку соціології як дисципліни, також є одним із великих класичноліберальних мислителів. Вільям Грем Самнер, людина, яка винайшла концепцію фольклору, поки він був професором соціології в Єлі, був гострим прихильником laissez-faire та великим противником імперіалізму.
Класичноліберальний підхід до соціології сприймає людське суспільство, наголошуючи на людській діяльності, значущості власного вибору людей, а не через якусь автономну і ратифіковану структуру.
Але, мабуть, головною засадою класичного лібералізму, застосовного до соціології, є принцип спонтанного порядку: виникнення соціальних процесів, їх розвиток та зміни залежать не від чийогось задуму чи використання зовнішньої сили, а від процесу, розуміння якого ніхто не має.
Цей погляд дозволяє нам усвідомити цілу низку соціальних явищ, які в іншому випадку вкрай важко пояснити. Наприклад, у Сполучених Штатах з початку 1960-х до початку 1990-х років спостерігалося сильне зростання рівня злочинності на душу населення, а від початку 90-х спостерігається дуже стрімкий його спад, який триває досі. Зараз є багато людей, які стверджують, що це пов’язано з деяким зрушенням у державній політиці, діями уряду чи управлінь поліції. Такі люди, як Руді Джуліані, намагалися взяти на себе відповідальність за зменшення рівня злочинності. Але, дивлячись на це з точки зору класичного лібералізму, ми розуміємо, що це не так. Зростання злочинності до 1992 року та зниження опісля відбулося незалежно від того, якою була державна політика. Висновок, до якого потрібно дійти, полягає в тому, що ви маєте справу зі стихійним і доволі загадковим соціальним процесом, в якому державна політика насправді мала дуже малу роль.
Інша важлива засада класичноліберальної соціології – це постійне напруження у людському суспільстві між владою та добровільними суспільними відносинами. Це дає змогу зрозуміти весь спектр людських інститутів та масштабні закономірності соціальної взаємодії як такі, що виникають із коливального балансу між цими двома речами. Це також дає чудове розуміння, як розвивалися такі інститути, як сім’я, шлюб та дитинство.
Політична теорія
У політичній теорії є багато важливих фігур, які, як правило, є важливими фігурантами генеалогії чи історії класичного лібералізму. У XVII столітті – це Джон Локк. У XVIII-му – Адам Сміт, Монтеск’є та Джеремі Бентам. У XIX столітті – такі представники, як Джон Стюарт Міл, а в XX столітті – Фрідріх Гаєк.
Є кілька ключових класичноліберальних поглядів, спільних для усіх цих мислителів. Перший полягає в тому, що метою політики є добробут людини. Метою політичних домовленостей, метою форм правління, метою політики як процесу є максимальне благополуччя людини та мінімізація того, що шкодить добробуту людини. Це означає зведення до мінімуму конфліктів та насильства як засобу врегулювання розбіжностей або досягнення статусу чи багатства.
Друга засада – ідея індивідуалізму. Людське суспільство отримує свою мотивацію та функціонує, базуючись на свободі вибору. Стосовно уряду головним ліберальним поглядом є те, що уряди, по суті, здійснюють лише делеговані повноваження. Вони мають лише ті повноваження, які їм тимчасово передані особами, з яких складається суспільство. Правителі, президенти та царі не володіють якоюсь особливою владою, тим більше владою, що походить від Бога або іншої вищої сили. Вони мають лише повноваження, які їм дають люди, над якими вони врядують. І, звичайно, наслідком цього є можливість позбавити їх влади в будь-який момент.
Третя важлива засада полягає в тому, що роль влади в суспільстві повинна бути дуже суворо обмежена і захищена. Класичні ліберальні мислителі завжди усвідомлювали: необмежена політична влада може нести величезну небезпеку для людей та суспільства.
Класичним прикладом цього є теза політолога Р. Дж. Руммеля про те, що протягом ХХ століття у вас було вдвічі більше шансів бути вбитим вашим власним урядом, ніж чужим.
Коли ви складаєте всіх людей, які загинули у війнах, а потім складаєте всіх людей, які були вбиті власною владою, у другій категорії їх більш ніж удвічі більше. Так, якби ви були росіянином, наприклад, для вас була б удвічі більша імовірність бути вбитим Сталіним, ніж Гітлером та його агентами. І такий принцип показує, наскільки небезпечна політична влада.
Я сподіваюся, вам вдасться зібрати докупи розуміння засад лібералізму як інтелектуальної дисципліни, фундаментальних уявлень класичного лібералізму, способу мислення про людське життя, суспільство та світ, ви зможете підійти до предмета в такий спосіб, який пояснить, що таке свобода і чому вона має значення.
Переклад: Наталя Дрозд
Після двох воєн — Першої світової та Громадянської — країна лежала в руїнах. Вожді пролетаріату розуміли, що планова економіка та воєнний комунізм не зможуть відбудувати народне господарство. Тому вони вирішили віднайти новий спосіб співіснування КПРС та економіки.
НЕП у сільському господарстві
Встановлення нової економічної системи розпочалося з кроку, що підтримувався і партійною елітою, і селом — із заміни продрозкладки натуральним податком. Він теж був формою відбирання власності у селян, але мав суттєві відмінності, а саме:
Із врожаю стягували фіксований відсоток;.
Була введена прогресивна шкала податку, завдяки чому в найбідніших селян залишалося зерно для наступного року;
Селянам, які збільшували площу посівів, надавали податкові пільги;
Кругову поруку замінили персональною відповідальністю кожного селянина;
Селяни отримали можливість продавати залишки продукції або обмінювати на товари господарського вжитку;
Зменшився терор з боку місцевої влади.
Фактично відбулася еволюція від робітничих загонів, таких собі кочівних бандитів, до осілого бандита — розгалуженого компартійно-радянського апарату.
Із селян стягували лише близько 20 % від врожаю, що вдвічі, а подекуди й утричі менше, ніж за політики воєнного комунізму. Це важливо з огляду на те, що більшість мешканців села за якістю життя походили на жебраків, тож кожен додатковий кілограм зерна міг означати виживання ще однієї дитини.
Проте, попри таке покращення, уже через два роки після початку нової економічної політики, у 1923, в сільському господарстві розпочалася криза через «ножиці цін». Це був феномен, що полягав у збільшенні цін на промислові товари та одночасному зниженні цін на сільськогосподарську продукцію (276 % та 89 % від рівня 1913 року відповідно). Через «ножиці цін» селяни, хоча й почали виробляти більше продукції, не мали можливості модернізувати свої домогосподарства власним коштом.
Іншим фактором, що унеможливлював довготривалий розвиток сільського господарства, була неправильно вибудована система прогресивного податку. Так у селян, що мали високі врожаї після сплати натурподатку могло залишатися менше зерна, ніж у селян з меншими врожаями. Це призводило до того, що успішніші селяни зменшували свої інвестування в розвиток угідь і з перших років НЕПу стали нагромаджувати залишкові кошти, в основному у вигляді золота чи дорогоцінностей. Як наслідок, такий тип інвестування вберіг від голодної смерті сотні тисяч, якщо не мільйони людей.
Комуністичні вожді не розуміли цих факторів і збільшували норми щодо вирощування зернових. Через це в 1924–1925 роках відбулася друга криза. Вона була пов’язана з об’ємом хлібозаготівель, що складав усього 2/3 від плану на початок 1924. Разом зі смертю Леніна, що більше за інших розумів важливість НЕПу, це посилило настрої проти нещодавно встановленої економічної доктрини.
Радянська пропаганда часів НЕПу
Остання криза хлібозаготівель часів НЕПу відбулася в 1926–1928 роках. Вона призвела до часткового відходу від використання натурального податку та до повернення примусової конфіскації зерна в селян Так нова економічна політика фактично завершилася в сільському господарстві.
НЕП у промисловості
Промисловість — основна сфера, в яку прагнула інвестувати радянська влада. Після двох воєн країна втратила і технології, і інтелектуалів, які могли б їх відновити, – вони покинули російську державу після перемоги «червоних». Зважаючи на це, необхідно було імпортувати технології з Заходу та залучати закордонних спеціалістів. А єдиним ресурсом, який радянська влада могла постачати у великих обсягах на заміну технологій, було зерно.
Тут наочно видно суперечності між НЕПом та ідеологічними переконаннями більшовиків — виходячи з раціональних переконань, необхідно було дати ринку розвивати промисловість і надати широкі можливості західним інвесторам. Натомість через ідеологічну неприязнь до людей, що чесно заробляють, через філософію «обложеною фортеці» та через мрії про «роздмухування полум’я світової революції», більшовики не мали часу чекати, не могли дати можливість розвиватися невійськовій індустрії.
Першою важливою реформою в промисловій сфері стало створення трестів — фактично приватних підприємств, які діяли на ринкових умовах і були незалежними юридичними особами та мали відповідати за власні боргові зобов’язання.
Звичайно, більшовики не могли дозволити трестам діяти цілком незалежно, тому вводили численні регуляції. Одна з найважливіших — норма вкладання не менше 20 % прибутку до резервного капіталу підприємства. Такі регуляції мали на меті стримати розростання класу великих підприємців та швидко розвивати самі підприємства.
Торгівля, НЕП
Пізніше стали створюватися синдикати — об’єднання трестів багатьох вузьких галузей. Наприкінці 1922 року до них входити близько 80 % усіх трестів. У 1928 році, на кінець політики НЕПу, налічувалося 23 синдикати, які діяли майже у всіх галузях промисловості.
Ще до початку НЕПу, в 1920 році було оголошено декрет про концесії, згідно з яким іноземним інвесторам дозволялося створювати видобувні або переробні підприємства на території майбутнього СРСР. Майно концесіонерів не могло бути націоналізованим, а при вкладанні великої кількості капіталу або масштабної технічної модернізації раніше створеного підприємства, вони навіть отримували торговельні привілеї на території СРСР.
Станом на кінець 1926 року було створено 117 концесій, на яких вироблялося трохи більше ніж 1 % усієї промислової продукції країни. Проте в деяких галузях концесії займали значну частину ринку або навіть були лідерами. Вони видобували 60% свинцю та срібла, 85% марганцевої руди, 30% золота, а також виробляли 22% одягу та засобів особистої гігієни.
Усього за часи НЕПу — з 1921 по 1928 рік — індекс промислового виробництва зріс більш ніж учетверо. Щорічно виготовлялося 3–4 млн тонн чавуну, 4–5 млн тонн сталі, 35–40 млн тонн вугілля. В середньому це було у 2–3 рази менше, аніж у Німеччині, Великій Британії або Франції, де населення було в 3–4 рази менше, аніж у СРСР. Рівень виробництва промислових товарів на душу населення був нижчий, аніж у розвинених країнах у 5–10 разів. Велика кількість технічно складних пристроїв взагалі не виготовлялися.
Проте акціонери трестів і закордонні інвестори багатіли, що не подобалося комуністичним вождям, які почали задумуватися, що подальший розвиток промисловості можливий лише на планових засадах.
НЕП у фінансовій сфері
Під час Громадянської війни державні фінанси зазнали краху. Було ліквідовано золотий стандарт. Інфляція становила десятки тисяч відсотків на рік. Бюджет новоствореного СРСР заповнювався значною мірою за рахунок емісії грошей. У жовтні 1922 року 100 000 рублів дорівнювали всього одній довоєнній копійці.
Щоб сформувати здорову фінансову систему, в 1921 році більшовики створили Держбанк — аналог центрального банку розвинених країн. Перша спроба нормалізації відбулася наприкінці 1922 року, коли рубль було деноміновано у відношенні 1:10000. Проте цей крок був націлений лише на спрощення умов обміну грошима, тож він не зупинив головну проблему — інфляцію.
Початок системної фінансової реформи було покладено із введенням нової валюти — червонця, який дорівнював 10 дореволюційним рублям, або 7,74 грама чистого золота. До 1924 року вони поступово замінили радзнаки — валюту часів більшовицької революції.
Один червінець 1922 року
Відбувалася поступова денаціоналізація банківської сфери. Якщо наприкінці 1923 року в країні діяло лише 17 комерційних банків, а частка Держбанку в загальному об’ємі виданих кредитів становила 2/3, то через три роки налічувався вже 61 банк, які мали 52 % активів усієї банківської галузі. Банки рідко були незалежними структурами — найчастіше їхній статутний капітал виділявся із капіталу синдикату чи тресту. Це було головною причиною, чому кредити на ведення господарської діяльності найчастіше виділялися саме промисловим підприємствам, а не сільським господарствам — акціонери мали більше впевненості та знань у цій сфері.
Фінансова сфера була відновлена за часів НЕПу, проте незалежні фінансові агенти, які могли самостійно діяти в країн та за її межами, не влаштовували радянську владу. Вона думала, що може краще розпорядитися фінансовими активами, ніж підприємці. Звісно, йшлося про створення потужної військової промисловості, адже більшовики, за їхніми ж переконаннями, були у стані «обложеної фортеці».
Згортання НЕПу
За 7 років НЕПу економіка виросла в 3,5 рази, з’явилися нові галузі промисловості та відновилися старі, селяни перестали голодувати і навіть могли безболісно віддавати частину продукції. Проте ця політика не могла тривати й надалі. Деякі з причин, чому більшовики згорнули НЕП, були описані вище, проте основною причиною все ж було їхнє неприйняття іншої точки зору та безмежна жага влади.
Більшовики вважали, що створити потужну військову машину, яка зможе роздмухати полум’я світової революції, неможливо, коли в тебе є незалежні агенти прийняття рішень. Коли в тебе є люди із власними бажаннями та власними потребами.
Вони марили захопленням усього світу. А коли перед тобою така мета, то чого вартий людський достаток чи навіть життя?
Ви не можете стати частиною УСС зараз, але Ви можете стати прихильником
Прихильники
Отримувач платежу: ГО "Українські студенти за свободу"
Банк отримувача: ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»
МФО: 300335
Поточний рахунок: 226009602128
Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога
ENG
та Українська 
Наталі Фогель
Мартін Панек
Золтан Кеш
Станіслав Онищук, співорганізатор конференції та спікер
Максим Брикса, головний організатор проєкту
Євгенія Наумук, Прихильниця ГО «Українські Студенти за Свободу»
Ангеліна Однойко, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»
Андрій Прохорчук, учасник конференції
Анна Березіна, організаторка, активістка ГО «Українські Студенти за Свободу»
Штепан Ковар, організатор, член Czech Students for Liberty
Ян Мошовський, програмний менеджер European Students For Liberty та директор з досліджень Liberální institut
