ENGПосол Чез В. Фрімен, молодший, Державний секретар США у відставці
Клуб дипломатичної служби, Вашингтон, 11 січня 1995 року
Пані та панове!
Сьогодні буде вручено спеціальний приз.
Нарешті, після тяжких зусиль, видавництво Національного університету оборони випустило у світ цю книгу – одну з тих двох, які я сам шукав протягом останніх двадцяти дев’яти років, починаючи з моменту мого приходу в дипломатію: «Словник цитат з державної політики та дипломатії»
Іншу книгу – про мистецтво влади в державному управлінні – я пишу саме зараз. У будь-якому випадку, вона у мене з собою, і, оскільки вона видана GPO [Урядовою друкарнею], а всі ви є державними службовцями, то після моєї доповіді я зможу подарувати вам примірник цієї книги, якщо ви все ще бажаєте її отримати.
Але вам доведеться заплатити певну ціну. Вам не лише треба буде слухати мої розповіді про професію дипломата, але й, оскільки я сподіваюся, що незабаром ця книга вийде в комерційній версії, вже виправленій і доповненій, ви також зобов’яжетеся додати до наступного видання свої улюблені цитати. Отже, якщо ви готові взяти на себе подібні обов’язки, я в обмін на це надам вам примірник цієї книги.
Сьогодні я говоритиму про дипломатію як професію. Чи є вона нею взагалі? Чи повинна вона нею бути? Я не думаю, що це порожні запитання.
Я хотів би спершу запозичити з моєї власної книги цитат слова Абби Ебана, який у 1983 році зауважив, що «слово “посол” зазвичай мало б професійну конотацію, якби не американська традиція “політичних призначенців”. Химерне уявлення про те, що будь-який громадянин, особливо якщо він багатий, придатний для представництва своєї країни за кордоном, пройшло кілька важких випробувань емпіричними доказами, але воно не було відкинуте, так само як і не повинна бути відкинута ідея розбавлення жорсткого професіоналізму кадрами з менш відокремлених прошарків суспільства. Проте, коли найсильніша країна світу призначає олігарха або багату можновладицю очолювати посольство, дискредитація і розчарування поширюються на весь дипломатичний корпус відповідної країни». Так було в 1983 році.
Близько 130 років до цього, демонструючи, що це справді давня американська традиція, газета «Нью-Йорк Геральд Триб’юн» зауважила: «Дипломатія — це каналізація, через яку стікають покидьки та відходи з політичних калюж. Людину, яка не здатна залишатися вдома, потрібно відправити за кордон».
Подібні американські зауваження або ж спостережння щодо дипломатії разюче контрастують з поглядами, висловленими Франсуа де Кал’єром у 1716 році. Я хотів би навести його цитату, перш ніж перейти до суті моєї теми. Він зазначав, пишучи майже три століття тому: «Дипломатія — це сама по собі професія, яка заслуговує на таку ж підготовку і таку ж увагу, яку люди приділяють іншим визнаним професіям. Якості дипломата і знання, необхідні для нього, насправді не можуть бути набуті. Генієм дипломатії народжуються, а не стають. Але є багато якостей, які можна розвинути з практикою, а більшу частину необхідних знань можна здобути лише шляхом постійного їх використання».
«У цьому сенсі дипломатія, безумовно, є професією, яка сама по собі здатна зайняти всю кар’єру людини, і ті, хто вважає дипломатичну місію приємним відволіканням від загального завдання, лише служать розчаруванням для себе і катастрофою для справи, якою вони займаються. Навіть найбільший дурень не довірив би командування армією людині, чиєю єдиною заслугою було красномовство в парламенті або вправне володіння мистецтвом придворного в палаці. Всі визнають, що військове командування необхідно заслужити довгою службою в армії. Так само нерозумно доручати ведення переговорів непідготовленому дилетанту».
Тепер, якщо з цим твердженням погоджується більшість присутніх у цій кімнаті, ми повинні запитати себе, чому так сталося, що вчені професії духовенства, юриспруденції, медицини та військової справи були позбавлені практики політичних призначень, а дипломатія все ще їй підпорядковується.
Варто лише на мить озирнутися і поміркувати над тим, що таке професії. Вони мають деякі спільні характеристики: починаючи з професійної компетентності у виконанні спеціалізованих функцій. Вони мають спеціалізовану лексику; вони використовують спільну ідеологію для аналізу проблем; вони застосовують спільний набір навичок, технічних інструментів для вирішення цих проблем; вони мають саморегульований моральний кодекс або систему етики.
Професії, які я згадував — духовенство, юриспруденція, медицина, військова справа — виникли у вісімнадцятому столітті, коли вступ до фаху відбувався через процес учнівства, тобто навчання на робочому місці. Не існувало жодних стандартів і системи професійної етики. Але протягом наступних двох століть всі вони створили професійні школи, фахові асоціації, які б засвідчували компетентність представників професії, а також розробили саморегульовану систему етики.
До середини дев’ятнадцятого століття ці системи були дещо змішаними. Тобто учнівство співіснувало з професійною освітою як засіб входження до фаху. Лише близько десяти років тому в моєму рідному штаті Род-Айленд скасували привілей вступу до юридичної практики виключно через стажування, а не через закінчення юридичної школи. Професійні асоціації були сформовані, але вони все ще не були формалізовані як регуляторний механізм. Етичні кодекси існували, але вони були набагато менш формальними і досконалими, ніж зараз.
Станом на початок двадцятого століття кожна з цих професій набула того ступеня формальності, з яким ми знайомі сьогодні. Саме тоді богословські, юридичні та медичні школи, військові академії, штабні коледжі та воєнні училища досягли свого нинішнього рівня.
Чому цього не відбулося з дипломатією? Ймовірно, на це є багато причин, одна з яких — транснаціональний характер професії, що ускладнює для будь-якої однієї країни лідерство у формуванні професійної доктрини та системи. У будь-якому разі, цього не сталося.
Фактично, протилежні уявлення про дипломатичну професію існують і донині. Ще в 1959 році Гарольд Ніколсон зауважив: «Є ті, хто вважає дипломатичну службу своєрідним пташиним заповідником для елегантних, одягнених у смугасті штани молодих людей, в яких ще молоко на губах не обсохло, що проводять більшу частину свого часу, роздаючи цукрове печиво дамам з вищого світу в Європі та Латинській Америці. І навпаки, є ті, хто вважає дипломатів міжнародною бандою інтриганів, які мають намір занапастити Велику Білу Душу Сполучених Штатів». Підозрюю, що сенатор Джессі Хелмс міг би погодитися з обома цими твердженнями.
Я очікую, що це триватиме доти, доки дипломатія не піде тим шляхом, яким пішли інші освічені професії. Вони значно виграли з точки зору своєї компетентності і статусу від офіційної професіоналізації. Те ж саме можна сказати і про дипломатію.
Дехто може вважати намагання досягти підвищення професіоналізму в дипломатії звичайною хитрістю. Джеффрі Джексон у 1981 році прогнозував це, коли говорив: «Про виживання кажуть, що птах — це пристосування еволюції задля увічнення яйця. Дипломатія теж подекуди має виглядати як винахід дипломата для увічнення своєї професії. Звідси й маємо легендарного дипломата, який поблажливо висловився про генералів, мовляв, якби не він, то їм не довелося б вести жодної війни».
Чи готова дипломатія до професійного становлення? Чи є в ній ті аспекти, які дозволять їй стати професією в тому сенсі, в якому стали юриспруденція, медицина, військова справа? Я абсолютно впевнений, що так.
Розгляньмо низку запитань, пов’язаних з цим.
Чи є дипломати експертами у виконанні певного набору спеціалізованих функцій? Дипломати є агентами, захисниками, інформаторами та радниками своїх урядів, на яких покладаються надії як на управителів інтересів своєї країни за кордоном. Я вважаю, що існує десять незмінних основних функцій професії дипломата. Міжнародна ситуація наповнює їх змістом, але не змінює їх контурів. Дипломати виконують ці обов’язки самостійно, а іноді у співпраці з представниками суміжних професій — військовими і шпигунами.
Основними завданнями дипломатів, як я їх бачу, є, по-перше, налагодження зв’язків між урядовцями, які відповідають за прийняття рішень, та іноземними колегами; по-друге, відстоювання політики та поглядів свого уряду; по-третє, ведення переговорів від імені свого уряду; по-четверте, надання рекомендацій своєму уряду щодо шляхів просування чи захисту його інтересів; по-п’яте, сприяння торгівлі та інвестиціям; по-шосте, захист співвітчизників; по-сьоме, управління програмами співпраці між урядами; по-восьме, інформування та аналіз відповідних закордонних подій і реалій; по-дев’яте, встановлення сприятливих відносин з посадовцями та представниками еліт, які мають на них вплив; по-десяте, формування сприятливого для інтересів своєї країни іміджу.
Ці десять функцій нерозривно пов’язані між собою. Я згадую їх, тому що в основі будь-якої професії лежить тісний взаємозв’язок між усіма її складовими.
Коли відповідальні за прийняття рішень політики позитивно ставляться до іноземної держави, вони більш сприйнятливі до звернень з боку її посадовців та бізнесменів. Вони також більш схильні враховувати її інтереси та погляди.
Коли дипломати мають доступ до широкого кола впливових людей, їхнє розуміння місцевих тенденцій і подій покращується. А отже, завдяки їхнім звітам, їхні уряди отримують інформацію щодо стану справ у країні.
Коли угоди щодо офіційної співпраці виконуються належним чином, це полегшує доступ до можновладців і схиляє їх до співпраці. Коли відносини дипломатів з такими чоловіками і жінками легкі і ґрунтуються на хорошому розумінні місцевих справ і менталітету, вони краще можуть допомагати своїм громадянам вести бізнес і надавати захист тим, хто зазнає труднощів з місцевими звичаями і законами.
Коли такі завдання виконуються як слід, дипломати здобувають знання, необхідні для розробки планів дій, спрямованих на просування інтересів своєї країни. Їхній уряд буде достатньо поінформований для того, щоб формувати свою політику з розумом. Звичайно, ніхто не гарантує, що так і буде, але він матиме всю необхідну для цього інформацію, якщо прислухається достатньо уважно.
Дипломати знатимуть, як представити позицію свого уряду в такому вигляді, щоб вона відповідала місцевим інтересам та настроям. Вони будуть більш здатні переконувати урядовців країни перебування укладати угоди, вигідні для інтересів їхньої країни. Вони знатимуть, як забезпечити ефективну комунікацію між главою свого уряду та членами його Уряду, а також відповідними посадовими особами в країні призначення. Вони будуть здатні надавати унікально цінні поради та підтримувати прямий діалог між такими посадовими особами.
Я спираюся на зв’язок між усіма цими функціями.
Чи є у дипломатів спеціальний лексикон? Ще на початку дев’ятнадцятого століття Людвіг Берн, відомий німецький дипломат того часу, сказав: «Дипломатія — це говорити французькою, не говорити нічого і казати неправду». Я б не заходив так далеко, але думаю, що з роками багато хто помітив, що дипломати дійсно використовують мову в особливий спосіб. Джон Кеннет Гелбрейт у 1969 році зауважив, наводячи лише один приклад: «Існує небагато залізних правил дипломатії, але для одного з них немає винятків: коли офіційна особа повідомляє, що переговори були корисними, можна сміливо зробити висновок, що досягнуто не було нічого».
Думаю, не варто продовжувати цю тему. Очевидно, що в дипломатичній професії ми маємо спеціалізовану лексику. Ми використовуємо звичайні слова у незвичайний спосіб. Так само, ми вживаємо неординарні висловлювання у часто незрозумілий для інших контексті.
Чи мають дипломати спільну ідеологію вирішення проблем? Артур Голдберг якось зауважив: «Дипломати вирішують усі проблеми одним відкритим ротом». Це не є несправедливим зауваженням, оскільки, як зазначав А. Вітні Грісвальд ще в 1960 році, «Дипломатія повинна тримати речі на стадії переговорів». Звичайно, ми всі знаємо, що деякі дипломатичні професіонали, особливо в колишньому радянському союзі, додали до цього ще один висновок: «Що моє — моє, а що твоє — підлягає обговоренню». Але в будь-якому випадку, очевидно, що існує спільна ідеологія дипломатів, яка наголошує на врегулюванні розбіжностей між країнами шляхом переговорів і мирної, а не насильницької взаємодії.
Чи є у дипломатів спільний набір навичок? Я думаю, що базові вміння, необхідні дипломатам для виконання вищезгаданих завдань, є однаковими в усі часи і в усіх країнах. Деякі з них походять, як казав Франсуа де Кал’єр, від природного таланту, але більшість, на мою думку, набуваються лише завдяки професійній підготовці та досвіду. Ці навички також є взаємодоповнюючими і поділяються на п’ять широких взаємопов’язаних категорій: агенція, адвокація, звітність, консультування та управління. Я дуже швидко пробіжуся по них та підведу підсумки, щоб ми могли поїсти.
Як представники своїх урядів, дипломати повинні розвивати, по-перше, майстерність у мистецтві ведення переговорів. По-друге, демонструвати здатність оперативно і авторитетно реагувати на позицію приймаючої країни з боку свого уряду. По-третє, здатність додавати принаймні видимість вірогідності до тих ідей, які вони доносять до аудиторії. По-четверте, точність висловлювань як рідною, так і іншими мовами. По-п’яте, глибоке занурення в історію та культуру власної нації.
Як захисники політики і перспектив своєї країни, дипломати повинні уособлювати, по-перше, довіру, що походить від розумної відданості її інтересам та політиці, яка випливає з цих інтересів; по-друге, дар політичного розрахунку; по-третє, такт; по-четверте, емпатію і здатність допомогти приймаючій країні переосмислити її інтереси так, щоб вони були сумісні з інтересами власного уряду; по-п’яте, вільне володіння домінуючою мовою приймаючої країни і основною дипломатичною мовою її столиці; по-шосте, привітність і врівноваженість, які дозволяють не зважати на несприятливі обставини.
Як кореспонденти, дипломати повинні уособлювати гостроту спостережливості і точність пам’яті; по-друге, розсудливість; по-третє, витончену пристосованість до життя в чужих культурах; по-четверте, легкість у спілкуванні з широким колом осіб і груп, що дозволяє їм легко ділитися таємницями; і, по-п’яте, вміння бути стислими, яскравими, але скрупульозно точними літераторами.
Як радники своїх урядів, дипломати повинні мати репутацію безкорисливої відданості інтересам своєї країни; по-друге, бути добре обізнаними з історією країни перебування, в тому числі з історією її відносин з їх власною країною; по-третє, мати тонке відчуття того, як формується політика в їхньому уряді; по-четверте, бути здатними оцінити, коли і як представити уряду рекомендації щодо зміни курсу дій або прохання про нові інструкції; і, по-п’яте, вміти дозволити іншим привласнити собі заслуги за видатні політичні інновації або успіхи.
Як захисники інтересів та репутації свого народу на чужині, дипломати повинні демонструвати, по-перше, турботу про своїх співвітчизників і відданість служінню їм; по-друге, розуміння комерції і фінансів; по-третє, володіння основами військової справи; по-четверте, знання дипломатичної практики і міжнародного права.
Ці двадцять п’ять основних навичок, які я окреслив, є результатом навчання та досвіду. Щойно дипломати опановують їх на належному рівні, вони стають спроможними виконувати завдання, які на них покладає їхня батьківщина.
Чи існує професійна етика в дипломатії? Ну, Талейран, один з найвідоміших дипломатів двохсотлітньої давнини, якось зауважив: «Єдиний хороший принцип — це не мати жодного». Насправді, загальне враження про дипломатичну професію полягає в тому, що вона є хитромудрою.
Але я б стверджував, що насправді існує професійний набір етичних норм, які ще не сформувалися, але дуже добре відомі представникам цієї професії. Згадаймо хоча б на мить наголошення на захисті конфіденційної інформації; колегіальність між дипломатами в іноземній столиці або в багатосторонньому середовищі; почуття обов’язку перед власним урядом; обмежені очікування, щодо порушення цих правил іншими дипломатами; і, нарешті, відданість побудові міжнародної системи, яка сприяє вирішенню проблем ненасильницькими засобами; увага не лише до державних, а й до системних причин.
Тож я б зробив висновок, що дипломатія дійсно має всі атрибути професії, які, однак, залишаються на стадії формування. Я знову звертаюся до думки Франсуа де Кальєра, яку він висловив у 1897 році американцю Герберту Г.Д. Пірсу: «Так само, як ми б не довірили корабель в руки командира, необізнаного в навігації, чи армію під командування генерала без військової підготовки, ми не повинні довіряти зовнішні справи нашого уряду людям, які не володіють знаннями з різних дисциплін, що складають дипломатичну науку».
Цікавим у цій заяві є те, що до 1840 року було немислимо, щоб політик був призначений командиром бригади в американській армії, тоді як у попередні роки це було звичайною практикою. Приблизно в той же час було немислимо, щоб хтось, хто отримав медичну освіту як перукар і за сумісництвом м’ясник, був допущений до роботи в лікарні, і немислимо, щоб хтось, хто не може продемонструвати глибоке знайомство з принципами права, був допущений до практики в суді. Отже, це не тривіальне твердження, яке роблять де Кал’єр і Пірс.
На завершення дозвольте мені знову процитувати де Кальєра, який, на мою думку, є чи не найвидатнішим письменником, що писав про професію дипломата. Він зазначає: «Навіть у тих випадках, коли успіх супроводжував зусилля дипломата-аматора, цей приклад слід розглядати як виняток, бо людський досвід свідчить, що для кваліфікованої роботи потрібен кваліфікований робітник».
Йдеться про те, що працівники та працівниці повинні не лише володіти своїми навичками, але й вважатися такими, що володіють цими навичками в унікальній мірі. У темі, яку я розглядаю, на кону стоїть питання про те, чи можна отримати народну і політичну підтримку досить самоочевидного твердження де Кал’єра про те, що для виконання якісної роботи необхідна добре-кваліфікована людина.
Як я вже казав на початку, дипломатія — це транснаціональна професія, яка не є унікальною для якоїсь однієї країни, і все ж для того, щоб вона стала професією, на мою думку, необхідне лідерство з якогось конкретного боку. У зв’язку з цим зазначу, що професіоналізація духовенства, медичної професії та військових вперше виникла в Сполучених Штатах. Немає нічого дивного в тому, що Сполучені Штати відіграли провідну роль у формуванні сучасних професій. Чому б подібному не статися і з дипломатією?
Переклад: Софія Панченко