Хибна дорога до Свободи

Автор: Девід Гендерсон
Посилання на оригінал

Нещодавно професор економіки Колумбійського університету Джозеф Стігліц опублікував книгу «Шлях до свободи: економіка та хороше суспільство». У ній Стігліц, який розділив Премію економіки імені Нобеля з Джорджем Акерлофом і Майклом Спенсом у 2001 році, критикує те, що він називає «неолібералізмом», і виділяє Мілтона Фрідмана і Фрідріха Гаєка як двох видатних неолібералів.

Стігліц стверджує, що Фрідман, Гаєк та інші економісти не визнавали важливість провалів ринку і були занадто оптимістичними щодо конкурентоспроможності економіки без державного втручання. При тому, що Фрідман стверджував, що економічна свобода є необхідною, але все ж недостатньою умовою для політичної свободи, Стігліц перевертає цей аргумент з ніг на голову. На його думку, економічна свобода, яку відстоював Фрідман, призведе до зменшення політичної свободи. Цікаво, що сам Стігліц виступає за меншу свободу слова для людей з певними поглядами та стверджує, що уряду було б добре придушити те, що Стігліц вважає оманливими висловлюваннями, зокрема про пандемію COVID-19 і маски.

Протягом усієї книги Стігліц робить категоричні твердження, які майже не підкріплені жодними доказами. Хоча в книзі багато зносок, вони в основному пояснюють деякі з його ідей або посилаються на інші книги чи статті, написані, в більшості, Стігліцом. У книзі мало точних цифр, до того ж автор майже не намагається цитувати роботи тих, кого критикує. Він також демонструє колосальне незнання економічної історії і, обговорюючи підвищення цін, не виявляє жодної обізнаності щодо негативних наслідків урядового контролю над цінами. У своїй критиці комунізму він не згадує про мільйони смертей, які спричинила ця ідеологія. Коли Стігліц розповідає про кліматичні зміни, його однобокі докази вказують на абсолютне незнання ним теми. Ба більше, Стігліц не соромиться робити особисті нападки на Фрідмана і Гаєка. В результаті вийшла книга, яка розрахована лиш на ту публіку, яка вже згодна з ним і не потребує переконливих доказів чи аргументів на підтримку своїх поглядів.

Неолібералізм та економіка просочування

У передмові до книги Стігліц визначає неолібералізм як «віру в нерегульовані, необмежені ринки». У виносці він обіцяє надати «ширше визначення» в першому розділі, якого, однак, там немає.

Стігліц, як і багато інших критиків вільного ринку, використовує термін, який майже ніхто з них не вживає — «неолібералізм». Єдиний економіст, якого я знаю, який називає себе так, — це блогер EconLog Скотт Самнер. Мілтон Фрідман згадував слово «неоліберал» лише раз у своєму есе 1951 року, опубліковане в норвезькому журналі. До того ж навіть там Фрідман не називав себе неолібералом. У жодній зі своїх подальших неакадемічних робіт — а я прочитав практично всі з них — Фрідман не асоціював себе з неолібералізмом.

Стігліц називає людей «правих поглядів» (він пише це слово з великої літери) прихильниками «стікаючої економіки». Вони стверджують, каже він, що «якщо ми зробимо економічний пиріг більшим, то зрештою всім стане краще». Проте мені ніколи не вдавалося знайти людей «правої ідеології» (нехай то класичні ліберали, консерватори чи лібертаріанці), які б використовували термін «стікаюча економіка» для позначення ідей, яких вони дотримуються. Якщо хтось, описуючи чужу для себе ідеологію, використовує такі терміни, які її прихильники ніколи не використовують — це змушує замислитися над правдивістю такого опису.

А поки ми зараз обговорюємо це питання, важливо згадати, що останні два століття повністю виправдовують ідею того, що стабільне економічне зростання в суспільстві дійсно робить майже всім людям краще. Джей Бредфорд ДеЛонг, економіст з Каліфорнійського університету в Берклі — точно не той, кого Стігліц вважав би «неолібералом» — чудово задокументував цей факт у роботі Національного бюро економічних досліджень 2000 року під влучною назвою «Ріг достатку: Темпи економічного зростання у двадцятому столітті». Це не стікаюча економіка, це економіка виливання

Економічна концентрація та монополії XIX століття

У своїй критиці Гаєка та Фрідмана Стігліц стверджує, що вони вірили в те, що ринки самі по собі залишатимуться конкурентними без втручання держави, але забули «досвід монополізації та концентрації економічної влади, через який було створено антимонопольне законодавство». Це твердження хибне аж двічі. По-перше, і Гаєк, і Фрідман підтримували певну версію антимонопольного законодавства. У своїй праці 1962 року «Капіталізм і свобода» Фрідман писав: «Антимонопольне законодавство Шермана, навіть попри недоліки, самою наявністю сприяло розвитку конкуренції». А в третьому томі книги «Право, законодавство і свобода» (1979) Гаєк писав, що здатність монополістів до цінової дискримінації «повинна бути обмежена відповідними правилами» у випадках, коли «ринкова влада перешкоджає іншим краще обслуговувати споживача». Я не захищаю повністю погляди Фрідмана та Гаєка, я просто захищаю їх від наклепів Стігліца.

По-друге, що більш важливо, Стігліц демонструє власне незнання того, наскільки конкурентними були «трести» наприкінці ХІХ століття. У новаторському дослідженні, про яке Стігліц не згадує, економіст Томас ДіЛоренцо показав, що в шести досліджуваних ним «трестах» між 1880 і 1890 роками реальний обсяг виробництва збільшився на 175% в той час, коли трести завойовували частку ринку, а загальний обсяг виробництва в економіці зріс лише на 24%. У своїй статті «Витоки антимонопольного законодавства: Перспектива зацікавлених груп», опублікованій в «Міжнародному огляді права та економіки», ДіЛоренцо виявив, що реальні ціни в цих галузях падали. Хоча індекс споживчих цін за це десятиліття знизився на 7%, ціни на сталь впали на 53%, на рафінований цукор — на 22%, на свинець — на 12%, а на цинк — на 20%. Єдиною ціною, яка впала менше ніж на 7% у нібито монополізованих галузях, була лише ціна на вугілля.

А як щодо нафти, яку видобував знаменитий трест Standart Oil of New Jersey? У своїй книзі 1987 року «Теорія ефективної кооперації та конкуренції» Лестер Телсер, економіст Чиказького університету, зазначив, що протягом того ж десятиліття (1880-1890) виробництво нафтопродуктів зросло на 393%, а ціна впала на 61%. Єдиний висновок, який узгоджується з цими фактами, — це два речення Телсера: «Нафтовий трест не встановлював високі ціни, тому що він контролював 90% ринку. Він отримав 90% ринку нафтопродуктів, встановлюючи низькі ціни». Але ви не знайдете жодної згадки про це в книзі Стігліца.

Особисті нападки Стігліца

Не можна оминати увагою особисті чи, щонайменше, безпідставні звинувачення Стігліца щодо Фрідмана та Гаєка. У своєму ж першому розділі Стігліц пише: «як і багато інших консерваторів, Фрідман і Гаєк мають стабільно похмурий погляд на людську природу. Можливо, саме через глибокий самоаналіз вони прийшли до своїх радикальних поглядів на егоїзм, який вони наклали на всіх». Я не можу говорити за Гаєка. Я провів з ним близько тижня на конференції в червні 1975 року і не познайомився з ним ближче, але я точно не бачив у ньому відвертого егоїста. Головне, що я помітив — його величезне задоволення від того, що він знаходив молодих економістів, діяльність яких була спрямована на ринок більше, ніж в нього самого.

Я добре знав Мілтона Фрідмана, оскільки неодноразово спілкувався з ним у проміжку 1970-2000-х. Я бачив у ньому людину з великою духовною щедрістю. Це просто не вписується в стіглцівський образ людини, що приписує свій власний егоїзм до егоїзму всіх інших.
До речі, Стігліц звинувачує Фрідмана в тому, що він був «ключовим радником сумнозвісного чилійського диктатора Августо Піночета». Це твердження було спростоване незліченну кількість разів. Сам Фрідман зазначив (і ніхто не спростував його твердження), що він провів близько 45 хвилин, розмовляючи з Піночетом. Наскільки це значне спілкування? І що можна сказати про тісні консультаційні стосунки самого Стігліца з венесуельським лідером Уго Чавесом?

Роздування цін

Одна річ, яка, як правило, відокремлює економістів від не економістів, — це розуміння економістами позитивних наслідків дозволу на так зване «завищення цін». В межах цього аргументу я визначатиму «цінове здирництво» як швидке та суттєве підвищення ціни на товар, коли попит на нього раптово зростає або пропозиція раптово падає. Опитування, проведене між відомими економістами у 2012 році, показало, що лише 8% опитаних погодилися з ідеєю прийняття закону, який запобігав би завищенню цін під час «суворих погодних умов або надзвичайних ситуацій», тоді як 51% виступив проти. Якщо зважити на довіру до їхніх поглядів, то результати виявилися ще більш однобокими — 7% погодилися, тоді як 77% відповіли негативно.

Чому так багато економістів вважають, що дозвіл на завищення цін не є поганою ідеєю? З трьох основних причин.
По-перше, навіть якщо підвищені ціни не призводять до збільшення виробництва, вони змушують продавати раптово дефіцитний товар тим, хто його найбільше цінує. Ми вимірюємо цінність готовністю платити. Це може здатися проблематичним, але твердження, що багатші люди готові платити більше, не завжди відповідає дійсності. Уявіть ураган, в якому всім потрібно отримати фанеру для того, аби закрити вікна. Так, багатша людина неодмінно отримає достатньо матеріалів, щоб закрити вікна свого маєтку. Однак людина, що живе в трейлері та потребує фанери для цього, має всі шанси перебити пропозицію багатія, якому фанера потрібна для сараю з інструментами.

По-друге, якщо постачальники знають, що вони можуть підвищити ціни у випадку раптового збільшення попиту або зменшення пропозиції, вони з більшою ймовірністю створюватимуть запаси товарів, ніж якщо вони знають, що не зможуть підвищити ціни.

По-третє, постачальники (знаючи, що вони матимуть змогу встановлювати незвично високі ціни), будуть мотивовані доставляти товари в регіон, де раптово виник дефіцит. Відомі випадки, коли продавці пиломатеріалів у Джорджії готувалися відправляти їх до Флориди та були впевнені, що зможуть отримати більший прибуток.

На якій позиції знаходиться Стігліц? Він у 7 або 8%. Вирішуючи питання цін на парасольки під час дощів, він виступає за «просте, обовʼязкове правило — не підвищувати ціни під час дощу». Його аргумент на користь цього правила полягає в тому, що це призведе до того, що люди не будуть інвестувати в інформацію про погоду. Він вважає, що це добре. Але він навіть не намагається вирішити проблеми, про які я зазначав вище: виділення певної кількості парасольок, стимулювання до накопичення запасів і доставлення парасольок з інших районів. (Останнє, щоправда, мабуть, не є важливим для раптових злив).

Зміна клімату

Стігліц називає зміну клімату «екзистенційною загрозою». Він пише:

«Зміна клімату — це більше, ніж нагрівання планети на кілька градусів; це збільшення кількості екстремальних погодних явищ. Більше посух, повеней та ураганів, більше екстремальної спеки й екстремальних похолодань, підвищення рівня моря і збільшення кислотності океану, а з тим і всі жахливі наслідки, які з цього випливають: від знищення морів й лісових пожеж до втрати життя і майна».

Такі сильні твердження вимагають емпіричного фактажу, якого Стігліц не наводить. Проте фізик Стівен Кунін у своїй книзі 2021 року «Неврегульовані: що нам каже кліматична наука, чого вона не знає і чому це має значення» наводить достовірні дані, значна частина яких взята з Національної оцінки клімату федерального уряду, що спростовують твердження, аналогічні процитованим вище. Я розглядаю деякі з них у своєму огляді «Невирішені» за 2022 рік.

COVID, маски, цензура і комунізм

Такою ж бездоказовою упевненістю пронизані й твердження Стігліца про ефективність носіння масок під час COVID. Він стверджує, що «вчені виявили, що маскування і соціальне дистанціювання є ефективними за незмінності інших умов». Хороша новина — він посилається на це твердження. Погана новина — в примітці не наведено жодних доказів цього твердження.

Ще більш зловісним є те, що Стігліц рішуче виступає за цензуру людей, чиї погляди на COVID відрізняються від його. Він пише
«Коли люди вірять неправдивій інформації — коли багато людей очевидно нездатні ідентифікувати дезінформацію — можливо варто ввести обмеження на її поширення. Ми зробили це під час пандемії і було б нерозумно і соціально шкідливо цього не зробити».
У зв’язку з цим виникає ще ряд запитань. Люди, діючи на основі явно помилкових марксистських ідей, не один раз приводили до влади уряд, який вбивав десятки мільйонів людей. Чи піддав би Стігліц цензурі Карла Маркса?

Я б поставив на те, що він відповів би «ні», і частково тому, що він не відчуває сильних симпатій до комунізму. Ось його короткий виклад мінусів комунізму:

Комунізм досяг успіху в забезпеченні рівності та безпеки в матеріальних благах, але зазнав поразки в інших аспектах, включаючи низьке економічне зростання, відсутність свободи в усіх вимірах, узурпацію влади та більшу нерівність у рівні життя, ніж комуністичні правителі могли б визнати.

Залишимо осторонь той факт, що при комунізмі існувала велика нерівність. Як ми зазначали у статті «Прихована нерівність при соціалізмі», Леонід Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС і президент СРСР, мав автомобілі Rolls Royce, Mercedes, Cadillac, Lincoln Continental, Monte Carlo, Matra та Lancia Beta. А як щодо цілеспрямованого мору голодом мільйонів українців Йосипом Сталіним на початку 1930-х років? Невже Стігліц, розумний чоловік, ніколи не чув про Голодомор?

Як помилитися з Коузом

Одним з основних фігур серед економістів вільного ринку минулого століття був покійний Рональд Коуз, який був популярним ще й в XXI. Коуз, як відомо, встановив, що маяки в Британії, які, на думку багатьох економістів, включаючи вчителя Стігліца Пола Самуельсона, мали б забезпечуватися урядом, насправді забезпечувалися приватними компаніями. Коуз ніколи не стверджував, що приватні виробники можуть забезпечити всі суспільні блага. Проте в таблиці, що підсумовує різні «неоліберальні» погляди, Стігліц пише: «Теорема Коуза стверджує, що ринок ефективно вирішує проблеми суспільних благ». Він взагалі читав Коуза?

Чи є в книзі щось цінне?

Інші частини книги також можна піддавати критиці. Вони включають ідею Стігліца про те, що економіка США деіндустріалізувалася — а це не так; претензії до республіканців за махінації, хоча демократи теж цим займаються; критика ідеї про дозвіл людям продавати свої органи, в якій він забуває аргументувати, чому їм не можна цього робити. Це далеко не повний перелік слабких місць, які досі залишаються в книзі.
Я був більш критичним до книги Стігліца, ніж зазвичай ставлюся до інших книг економістів, які знаходяться лівіше центру на політичному компасі. У зв’язку з цим виникає питання: чи є в його книзі щось цінне? Так. Є дві основні речі.

По-перше, щодо імміграції. Стігліц критикує медіа за те, що вони показують «хвилі біженців, які намагаються перетнути кордон». Він стверджує, що це відбувається «відносно рідко». Я не впевнений, що він правий. Але я згоден, що покази в медіа, ймовірно, перебільшують проблему. Однак навіть у питанні імміграції Стігліц втрачає можливість зробити більш вагому заяву. Він пише:

«Лібертаріанські твердження [про те, що люди заслуговують на свої доходи] стають ще слабшими, коли ми замислюємося над тим, якими були б їхні доходи, якби вони народилися в бідній країні без верховенства права, інституцій, інфраструктури та людського капіталу, які змушують економіку розвинених країн працювати так добре. Недостатньо мати такі активи, як підприємницький талант. Якщо ви народилися в неправильному середовищі, ці активи нічого не значать».

Виступаючи перед американською аудиторією, я підбиваю підсумки цієї тези, кажучи, що для більшості з них найціннішим активом є їхнє американське громадянство.

Але є просте рішення, яке відстоюють багато лібертаріанців, але не пропонує Стігліц: дозволити більшій кількості людей іммігрувати. Протягом всієї книги Стігліц висловлює стурбованість долею людей у бідних країнах. Наведена вище цитата показує, що він розуміє, як допомогти мільйонам з них. Але він навіть не намагається про це заявити.

Переклад: Марія Кушнір