Чому Ілону Маску варто прочитати «Бюрократію» Мізеса?

Оригінал за посиланням

Автор: Девід Брейді-молодший.

У своєму подкасті «Вердикт» від 13 листопада Тед Круз [1] звернувся до книги Людвіга фон Мізеса «Бюрократія», обговорюючи створення «Міністерства ефективності уряду». Цю ініціативу того ж дня анонсував новообраний президент Дональд Трамп. Круз наголосив, що Мізес вдало описав основну проблему, на яку спрямований цей план. Ідея полягає в тому, щоб зробити урядову систему більш ефективною. На думку Круза, очолити новий департамент мають Ілон Маск і Вівек Рамасвамі [2].

На перший погляд, ця ідея здається переконливою, але насправді, у своїй праці Людвіг фон Мізес пояснив чому вона не працюватиме. Його теорія соціалістичного розрахунку не лише поклала край дебатам про соціалізм, але й дала глибоке розуміння природи бюрократії. Щоб повністю зрозуміти, на що вказує сенатор Круз, звертаючись до Мізеса, варто спершу розібратися, чому бізнес працює ефективно, а уряд — ні. Відповіді на обидва ці питання можна знайти в працях Мізеса.

Чому бізнес працює ефективно, а уряд – ні?

«Бюрократія» — це справжня перлина у творчій спадщині Мізеса. У цій роботі Мізес переносить свою знамениту теорію про неможливість соціалістичного економічного розрахунку на аналіз бюрократії. Щоб глибше зрозуміти його аргументи, варто спершу відповісти на запитання: що таке бюрократія і що нею не є?

Мізес швидко дав відповідь на ці питання. Навіть у 1944 році, коли він писав цю книгу, слово «бюрократія» часто використовували як узагальнювальне кліше для позначення неефективності. Прогресисти називали «бюрократією» корпоративні відносини, тоді як консерватори вживали це слово щодо урядів. Однак Мізес пояснює, що бізнес за своєю природою не може бути «бюрократичним» у тому сенсі, як це зазвичай розуміють.
Бізнес від природи є ефективним. Бізнес керується підприємцями, які мають особисту зацікавленість у результатах завдяки праву власності. Їхня основна мета — отримання прибутку.
Прибуток, на думку Мізеса, це не свідчення експлуатації, а доказ того, що використання ресурсів приносить цінність суспільству.

Ринковий обмін можливий лише тоді, коли обидві сторони вважають, що отримають більше користі від того, що вони здобудуть, ніж від того, що віддають. Завдяки цьому процесу, доповненому використанням грошей як засобу обміну, формуються ринкові ціни та система економічного розрахунку.

Економічний розрахунок — це основа ринкової економіки. Він дозволяє оцінити, наскільки ефективно використовуються ресурси — земля, праця і капітал. Саме ця здатність робить бізнес ефективним. Підприємства мають можливість аналізувати, чи приносять їхні дії прибуток, зокрема завдяки системі подвійного запису в бухгалтерському обліку, про яку говорить Мізес. Вона дозволяє підприємцям визначати, які фактори сприяють загальній рентабельності і змушує керівників шукати найефективніші шляхи ведення бізнесу, адже в іншому випадку вони ризикують втратити свої позиції.

Ринок сам по собі розв’язує проблему неефективності. Менеджери та підприємці, які невдало прогнозують майбутні ризики, зазнають збитків і виходять з ринку. Ті ж, хто робить точніші прогнози, отримують прибуток і продовжують розвиватися.

Таким чином, бізнес є ефективним за своєю природою, і його навряд чи можна назвати «бюрократією» у сучасному розумінні цього слова. Але що тоді насправді є бюрократією?

Бюрократії і їх неефективність

Мізес дає чітке визначення бюрократії: це метод управління адміністративними справами, де результати не мають грошової оцінки на ринку. Він наголошує, що бюрократія — це не форма управління і навіть не обов’язково організаційна структура. Це характеристика установ, які не можуть або не прагнуть досягати прибутку, а отже, не мають змоги проводити економічні розрахунки.
Без прибутку бюрократія втрачає ефективність, що є основою теорії соціалістичного розрахунку Мізеса. Він визнає, що центральні планувальники можуть мати хороші наміри, знання та доступ до ресурсів. Однак без можливості проводити економічний розрахунок вони не здатні визначити, чи витрачають ресурси раціонально, чи ні. Чи виробляють вони забагато або замало? Чи обирають найефективніші методи? Такі питання залишаються без відповіді, якщо відсутній механізм ринкових розрахунків.
Те саме стосується бюрократії. Такі організації часто керуються ідеалами, відмінними від прибутку і не мають інструментів для вимірювання ефективності. За словами Мізеса, уряд не працює заради прибутку і не має можливості робити це, навіть якби хотів.

Розглянемо, наприклад, поштову службу. Поштова служба США (USPS) часто критикується за свою неефективність, тоді як приватні компанії, такі як UPS і FedEx, демонструють значно кращі результати. Основна відмінність полягає в тому, що USPS не орієнтована на прибуток. Її діяльність зводиться до виконання завдань, покладених на неї урядом, з обмеженнями, що походять від того ж уряду. Бюрократи, які керують цією службою, не мають механізмів для оцінки прибутковості, а невеликі доходи, які вона отримує, є результатом зборів, а не ринкових цін.
Таким чином, бюрократія — це не бізнес, а інструмент уряду. Державні установи, такі як поліція, податкові чи імміграційні служби, не мають орієнтації на прибутковість, а отже, і на ефективність. Без ринкових цін уряд, умовно кажучи, рухається в темряві, не знаючи свого місця, поки не зіткнеться з черговою проблемою.

Бізнесмен і бюрократія

Чи може успішний підприємець змінити роботу бюрократії? Чи здатен він застосувати принципи ефективного бізнесу до державних структур і зробити їх результативнішими? На перший погляд, ідея здається логічною: чому б компетентній людині не покращити функціонування уряду? Однак така думка ігнорує основну проблему — ефективність уряду залежить не від особистостей, а від самої системи, в якій вони працюють.

Мізес пояснює, що підприємницькі якості не є властивістю людини, а залежать від її позиції в ринковій системі. Якщо колишній підприємець очолює державну установу, то він перестає бути підприємцем і стає бюрократом. Його завдання полягає не в досягненні прибутку, а в дотриманні правил і норм. Бюрократія обмежує його повноваження, залишаючи лише можливість впливати на незначні процедури, тоді як загальні рамки визначаються зовнішніми регуляціями.
Методи підприємця, спрямовані на прибуток і зменшення витрат, у бюрократичній системі просто не працюють. У державному управлінні результати не мають ринкової вартості: їх не можна купити чи продати, а отже, немає можливості оцінити їхню ефективність через механізм прибутків і збитків.
Прагнення зробити уряд більш ефективним — це похвальний намір, але проблема не вирішується шляхом змін у персоналі, політиці чи процесах. Без механізму економічних розрахунків уряд не здатен ефективно розподіляти ресурси. Він підпорядковується кодексу, а не споживачеві, тому діяти як підприємець у таких умовах неможливо.

Сенатор Круз влучно підсумував цю думку: «Всі стимули в уряді не лише не орієнтовані на прибуток, вони прямо суперечать цьому мотиву. Саме тому я порекомендував Ілону прочитати цю книгу Мізеса, і він її прочитав».

Урядова бюрократія за своєю природою не може бути ефективною. Найкраще, що можна зробити, — це мінімізувати її вплив, відкривши шлях до ефективності для підприємців, таких як Ілон Маск і Вівек Рамасвамі. Щоб повернути Америці ефективність, слід позбутися бюрократії. Можливо, саме праця Мізеса зможе надихнути на цей шлях, адже вона чітко вказує на основні недоліки урядових систем. Стати ефективними означає стати небюрократичними.

Переклад: Олександра Андрусик

Озвучив: Микола Жмайло

Примітки

[1] Тед Круз — американський політик, сенатор США від штату Техас з 3 січня 2013 року, член Республіканської партії

[2] Вівек Рамасвамі — американський проросійський підприємець, засновник Roivant Sciences та співзасновник Strive Asset Management. Рамасвамі виступає за «значні поступки Росії» в російсько-українській війні та припинення військової підтримки України. Він підтримує заборону України на членство в НАТО та дозвіл Росії окупувати регіони України в обмін на домовленість про те, що Росія «розриває альянс з Китаєм»

Соціологія та лібертаріанство

Посилання на оригінал

Автор: Крісті Девіс

Соціологія, за належним їй визначенням, є аналітичним, порівняльним і історичним дослідженням суспільств. Як така, вона є важливою частиною лібертаріанської освіти, оскільки може надати емпіричну основу для оцінки типів інституційних устроїв, котрі сприяють розвитку свободи, в порівнянні з тими, які є ворожими до її розвитку. Тоді як економіст або філософ може передбачити на основі апріорних міркувань, що свобода не процвітатиме в соціалістичному суспільстві, де всі засоби виробництва знаходяться в колективній власності (належать державі або кооперативам), соціолог може підтвердити це шляхом безпосереднього спостереження за великою кількістю соціалістичних і капіталістичних суспільств. «Порівнюйте, порівнюйте, порівнюйте» — це основа якісної соціології.

Очевидно, що капіталізм є необхідною, хоча й недостатньою, умовою для існування і здійснення свободи. Чим більше соціалізму у державі, тим менше свобод мають її громадяни. А в крайніх випадках, таких як радянський союз, Маоїстський Китай, комуністична Ефіопія та Камбоджа, мільйони людей було навмисно вбито лише через соціальний клас, до якого вони чи їхні предки належали. Соціалізм — це примусова позитивна дискримінація. Достатньо було бути сином чи дочкою заможного селянина, носити окуляри або колекціонувати іноземні марки, щоб бути вбитим. Соціалізм є протилежним тому, за що виступає лібертаріанство. Основою лібертаріанства є право жити вільно від держави; соціалізм, принаймні в його найбільш поширеній формі, зазвичай включає смерть від рук держави. Традиційні авторитарні суспільства також відомі своєю здатністю до жорстоких вбивств, але рідко в подібних масштабах чи щодо людей, які не є політичними опонентами уряду. Інші випадки такого роду масових вбивств у 20-му столітті відбувалися здебільшого в таких країнах, як націонал-соціалістична Німеччина або баасистський соціалістичний Ірак, які також поєднували партійне розшарування з прагненням до соціальних перетворень. Плоди соціалізму — смерть. Іронія в тому, що соціологія може пояснити, чому це так. А саме через ту ж нав’язливу ідею щодо соціальної стратифікації, яка викривила сприйняття соціологами того, як насправді функціонують капіталістичні суспільства.

Соціологія дозволяє зрозуміти згубні наслідки соціалістичного суспільного ладу, яке розділене за різним доступом до примусу державної влади, а не за відмінностями у доходах, багатстві чи соціальному статусі. Усі суспільства стратифіковані; питання лише в тому, як саме. У лібертаріанській еволюційній соціології Герберта Спенсера суспільства, засновані на вільному ринку та контрактах, возвеличились, оскільки вони витісняли ранні військові суспільства, стратифіковані за владою або доступом до засобів насилля — влади, яка тоді також використовувалася для підтримання соціальних відмінностей, що мали риси кастової системи. Спенсер домінував у мисленні кінця XIX століття в англомовних країнах і особливо у США завдяки багатству емпіричних і історичних даних, які він залучив для обґрунтування свободи.
Люди, які є лібертаріанцями на основі абсолютного принципу, можуть відчувати дискомфорт, бачачи обґрунтування свободи утилітарними міркуваннями, але в прагматичному світі традиція, започаткована Спенсером, є життєво необхідною. Вона дозволяє зрозуміти сучасну версію закритої стратифікації, розділення за партійною приналежністю, яка є сутністю соціалізму і антитезою лібертаріанському капіталістичному суспільству. Вона також пояснює інші обмеження свободи, характерні для соціалістичних суспільств, такі як надзвичайно жорстоке переслідування чоловіків-гомосексуалів у колишньому радянському союзі, маоїстському Китаї чи на Кубі. Таке переслідування є неминучим наслідком суспільства, в якому панівною інституцією є партійна ієрархія, підпорядкована суворому центральному контролю та боязлива перед будь-якими незалежними зв’язками між її членами (особливо на різних рівнях ієрархії) або між ними та зовнішніми особами, які вона не може контролювати.

Слід зазначити, що більшість соціологів другої половини ХХ століття не усвідомлювали і не пропагували цих ключових інсайтів про те, як працює суспільство. Існує дуже мало лібертаріанських соціологів, а більшість соціологів прямо чи опосередковано ворожі до індивідуальної свободи. У соціалістичних суспільствах вони часто були слугами держави й могли дотримуватися панівної ідеології через психологічні та матеріальні винагороди, які це приносило. Зрештою, така держава може надати їм привілейоване становище як пророків неминучого тріумфу соціалізму або «великого плану». У м’якшій формі те саме стосується багатьох соціологів у західних суспільствах, оскільки держава пропонує їм привілейовані посади, фінансує їхні ідеологічно заангажовані дослідження та дозволяє їм відчувати задоволення від ілюзії, що вони формують суспільство. Власний інтерес частково пояснює, чому так багато соціологів бояться скорочення і послаблення державної влади та державного втручання. Соціал-демократія часто означає робочі місця в державному секторі для соціологів, які інакше були б непрацевлаштованими. Соціологи, які виступають проти свободи і працюють у сфері освіти, расових відносин, соціального забезпечення або кримінології, мали великий вплив у суспільствах, заснованих на вільному ринку, і завдали цим суспільствам значної шкоди.

Однак головною причиною, через яку так багато соціологів у вільних суспільствах ворожі до лібертаріанства і не здатні оцінити ані його чесноти, ані переваги, є їхня прихильність до егалітаризму. З багатьох причин суспільства, засновані на свободі слова, праві на власність, свободі контрактів, вільній торгівлі та вільному ринку праці, схильні створювати значну нерівність результатів. Деякі люди набагато успішніші за інших. Хоча в капіталістичних суспільствах існує високий рівень індивідуальної соціальної мобільності, природа речей така, що успадкування власності, навичок, контактів, робочої етики, а також загального інтелекту і конкретних талантів означає, що діти успішних людей з більшою ймовірністю досягнуть успіху. Це суспільство, яке є нерівним, але загалом справедливим. Як таке, воно є неприйнятним для професійних егалітаристів, які домінують серед соціологів і підтримують масивне державне втручання, що обмежує свободу задля досягнення більшої рівності не лише можливостей, а й результатів. З цих самих причин сучасні соціологи, як правило, недолюблюють і дистанціюються від психології та економіки, обидві з яких демонструють, що нерівність часто є природним станом. Центральна тема соціології полягає у запереченні цих реалій; вони мають бути заперечені, приховані й придушені державою.

Соціологи в західних суспільствах часто виступають проти тих самих суспільств, які надають їм свободу слова, субсидують їхні дослідження і працевлаштовують їх на комфортних посадах. Можна сказати, що платники податків платять за мотузку, якою їх і повісять. Марксизм приваблює соціологів (навіть після краху або трансформації основних соціалістичних економік), і, як зазначає Девід Марсланд, марксистські праці часто домінують у списках читання в їхніх коледжах. Натомість мало хто з них читає або заохочує своїх студентів читати засновника соціології Адама Сміта, який визнавав, що ринкові сили ведуть до соціального та економічного прогресу, якого неможливо досягти жодним іншим чином. Соціологія втратила це розуміння, коли висхідна спеціалізація відокремила її від економіки та, власне, психології, які підкреслюють індивідуальну автономію та відповідальність.

Більшість соціологів не мають знань ні в неокласичній, ні в австрійській економіці. Замість того, щоб співпрацювати з економістами у розв’язанні соціологічних проблем, виявлених економічним аналізом, вони займають маргінальну позицію й нарікають на нерівність. Лібертаріанці можуть мати різні погляди на роль національної держави та її збройних сил, але вони зазвичай схильні погоджуватися з економістами, які доводять перевагу добровільної армії над примусовою. Соціологи ж, які визнають потребу в арміях, часто виступають за примус і призов, оскільки це зрівнює шанси бути вбитим. Їхня реакція на значне зростання рівня життя й тривалості життя в капіталістичних суспільствах полягає у винайденні концепцій «постійної бідності» й «відносного позбавлення» та відповідному заклику до більшого державного втручання. Більшість соціологів відкрито вороже ставляться до свободи. Навіть коли вони виглядають лібертаріанцями, як, скажімо, коли вони виступають за легальний продаж рекреаційних наркотиків, вони роблять це лише тому, що ті, хто їх вживає і торгує ними, вважаються «знедоленими». Водночас вони не здатні зрозуміти, що високі податки на тютюн, введені під приводом «примусового покращення здоров’я», так само порушують свободу і провокують контрабанду, нелегальну торгівлю й організовану злочинність, як і обмеження щодо інших рекреаційних наркотиків. Центральна слабкість соціології — це небажання соціологів зрозуміти важливість цін і працювати з ними так, як це роблять економісти.
Існує більш загальний зв’язок між девіантною поведінкою та соціальними змінами, який соціологи відмовляються визнавати. Наприкінці XIX століття, в епоху зростання організацій взаємодопомоги та стабільних сімей, рівень як насильницьких, так і корисливих злочинів досягнув мінімуму в більшості західних суспільств. Люди свідомо утримувалися від нападів на особистість чи власність інших не тому, що держава їх зупиняла, а тому, що цей спонтанний порядок, створений вільними індивідами, підтримував законослухняну етику. Масове зростання злочинності всіх видів, яке нині вважається характерною рисою сучасних суспільств, почалося лише в середині 1950-х років, після запровадження держави добробуту. Це те, що передбачав би лібертаріанець, але те, що абсолютно суперечить прогнозам соціологічного колективізму. Через такі суперечності багато соціологів почали поступово відходити від своїх претензій бути вченими, до пустих концепцій постмодернізму: якщо ми не можемо мати рацію, то ніхто не може.

Трагедія соціології полягає в тому, що вона почалася з ідей Адама Сміта, Герберта Спенсера та Вільяма Грема Самнера як засіб для пропагування лібертаріанської думки. Однак ця дисципліна була захоплена соціалістами та колективістами, часто послідовниками авторитарних традицій Конта і Маркса. У США, Великій Британії та Європі сьогодні є багато лібертаріанських економістів, правознавців, психологів, істориків і філософів, але лібертаріанських соціологів знайти дуже важко. Ця відсутність ідеологічного різноманіття в межах дисципліни зробила її безплідною. Я спробував вище інтерпретувати соціологію з лібертаріанського погляду й описати стан цієї дисципліни.

Завдання лібертаріанців — змінити це.

Переклад: Назар Педченко

Сучасна державна політика щодо наркотиків: чому вона не працює?

Авторка: активістка УСС Поліна Циткіна

Крізь наше життя та досвід ми, насправді, бачимо наркоманів набагато частіше, аніж нам здається. Персони, що є залежними від психоактивних речовин, не є стереотипним чоловіком біля під’їзду, який стоїть в позі піднятої голови до небес, і зовсім не розуміє, що відбувається. Психоактивні речовини не однакові, викликають різні ефекти, і лікування залежності у кожному випадку має проходити по-різному. То що робить Україна? Чи це ефективно? А чи точно саджають злих власників наркокартелів, які тримають усіх в рабстві, і штовхають прямо на дитячому майданчику ЛСД у фантиках від цукерок Рошен?

Вперше про наркотики, в подальшому ПАР (психоактивні речовини), ми чуємо доволі рано. Особисто в моєму кейсі поганого району зі специфічним контингентом — я чула про «шприци — значить погано, не чіпай» доволі рано, ще в дошкільному віці. Вже приблизно у віці 10 років в мене з’явилось розуміння, що наркотики бувають різними, проте була присутня єдина категорична думка: при першій же спробі — вмреш, відпадуть руки та ноги, і захворієш на ВІЛ-СНІД. Не те щоб це було нереальними сценаріями, проте ми поговоримо про це трохи пізніше і зрозуміємо, в чому глибинна проблема стигматизації вживання речовин, що викликають так багато емоцій, і паралельно так багато проблем.

А поки що розглянемо, що ж нам пропонує МОЗ?

Цілі стратегії щодо протидії наркотикам від Міністерства охорони здоров‘я виглядають ось так (ПАР — психоактивні речовини):

  • профілактика вживання ПАР без медичних показань, та підвищення поінформованості населення (запобігання зловживанню, підвищення обізнаності про шкідливий вплив наркотиків);
  • підвищення рівня громадської безпеки (спрямованість на протидію організованій наркозлочинності, відмиванню коштів та на активізацію виявлення каналів незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів);
  • припинення незаконного виробництва та переробки наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
  • забезпечення доступу до необхідних профілактичних засобів та ефективних методів лікування осіб, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР;
  • впровадження ефективних заходів зі зниження ризику та шкоди для здоров’я осіб, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР;
  • забезпечення прав на лікування та профілактику осіб з розладами психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР, які перебувають в установах відбування покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби;
  • вдосконалення нормативно-правових актів України шляхом розробки, узгодження і внесення змін, необхідних для ефективного виконання завдань, визначених цією Стратегією.

Чому наявна державна стратегія не підходить?

На словах — звучить непогано. Вже набагато краще, аніж впевненість, що якщо немає наркотиків — немає і проблем з ними. То в чому ж «нюанс»? Раніше основним підходом у питанні боротьби з наркотиками було тоталітарне ставлення до них, та лише з однією ціллю — винищити наркотики як такі, та заборонити їх вживати у будь-якій формі, задля будь-яких потреб, окрім хіба термінальних стадій важких захворювань, де наркотичні речовини використовують для втамування болю.

Підсумовуючи: раніше суспільство ставилось до наркотиків набагато категоричніше. Грам марихуани майже співставлявся з кілограмом кокаїну по обсягу шкоди, та глобально, наркозалежність була набагато більш стигматизованою. Суспільство змінило свою думку, хоч і не радикально, проте ми маємо прогрес лібералізації думок. Чи зробили державні інституції такі самі зміни, і чи дотримались своїх же планів?

Звернемося до статистики від МОЗ за 2022 рік (взято з їх же сайту):

Ми маємо майже тридцять тисяч правопорушень, пов‘язаних з наркотиками. На щастя, завдяки новому погляду на наркополітику в Україні, далеко не кожна людина буде відбувати покарання шляхом обмеження волі, наприклад, за зберігання марихуани в кількості до п‘яти грамів, наразі ви отримаєте лише штраф. Проте, все ж, якийсь відсоток поїде за грати: які категорії туди потрапляють найчастіше?

  • Наркокур’єри. Їх функція в роботі у наркобізнесі полягає в тому, щоб якомога швидше доставити товар до отримувача. Основний спосіб доставки — закладення наркотичної речовини у малолюдне місце, де покупець товару зможе його знайти, не контактуючи ані з продавцем, ані кур‘єром. Таким чином працюють усі найпопулярніші платформи з продажу наркотиків, напевно, з моменту створення інтернету. До цієї професії подаються індивіди, які хочуть отримати велику кількість грошей за короткий проміжок часу: через нелегальність бізнесу + загальний ризик та високий попит, ми отримуємо вис23оку зарплату в кур‘єра, проте, скажімо так, «текучку». Великому наркобізнесу невигідно підставляти адвокатів до своїх виконавців, і абсолютно точно їм не треба, щоб на них вийшли. Шляхом використання сотень підставних людей, пошт, та шифрувань, вийти через наркокур‘єра на голову картелю — майже неможливо. Найгіршу динаміку з кур‘єрами та загалом виконавцями ми можемо спостерігати у Мексиці, де частина країни давно вже знаходиться під контролем картелів та торгівлі забороненими, проте такими бажаними порошками, таблетками, тощо. На кур‘єра скидається вся відповідальність за розповсюдження наркотиків і коли його зловлять — відбувати покарання він буде саме як людина, яка продавала наркотики. Ми маємо деталь в законодавстві, яка нам вказує на те, що якщо така «шестірка» видасть свого «босса» — його відпустять, проте є нюанс: зазвичай, кур‘єр ніколи і в очі не бачив, на кого працює. Таким чином, вразливий індивід, який з власних певних причин прийшов до такої роботи, опиниться за ґратами на строк від чотирьох до восьми років.
  • Споживачі/зберігачі. Уявіть, ви студент Карпенка-Карого: у вас творче, насичене життя, і культура так і спонукає вас до того, щоб спробувати щось. Ви і так випивали кожні пару днів, молодість все ж, потрібно відірватись, а тут вам пропонують спробувати ту ж саму марихуану, або щось поважче. Ви молодий та трохи дурний, адже немає адекватної боротьби з наркотиками, тому, очевидно, погоджуєтесь. Далі користуєтесь нагодою дедалі частіше, і рано чи пізно, у вас вдома створюється «склад» наркотиків, які ви не продаєте, не пропонуєте нікому, проте вживаєте самі заради власного задоволення. Ви — свідома людина, і це ваше свідоме рішення, яке мало чим відрізняється від того самого вживання цигарок чи алкоголю. Одного дня до вас стукає дядько поліцейський, і якщо вам не пощастило мати при собі більше п‘яти грамів тієї самої марихуани, то на вас також очікує покарання, як і на попереднього нашого героя.

Ми уперлись в проблему, де боротьба йде лише з наслідками того, що шкодить людині, проте ми ніяк не боремося з проблемою вживання. «Ну так а що поганого, ми ж посадили цих ваших наркоманів! Вулиці почистили!». Давайте подивимося на проблему глибше.

Економічний фактор

Звернемося все до тієї ж статистики: 30 тисяч злочинів на рік. Пропоную звести її до того, що потрапляють до в‘язниці приблизно 10 тисяч осіб. Як це вдарить по економіці?

Візьмемо зарплату людини, що потрапила до в‘язниці: нехай це буде 15 тисяч гривень на місяць. Насправді, середня цифра скоріш за все буде вищою, проте особисто я вважаю правильнішим брати мінімальну планку, адже за цими статтями часто «ловляться» доволі молоді люди, які поки що лише починають свою кар‘єру, а перебільшувати з цифрами буде спекуляцією. У ситуації, де ми отримаємо 15 тисяч гривень на руки, будучи офіційно працевлаштованим, ми сплачуємо 126542 гривні в податках щорічно. Помножимо це число на десять тисяч, щоб дізнатися, скільки ми втратимо за лише перший рік ув‘язнення цих десяти тисяч людей, і отримаємо число 1265420000 гривень на рік, або ж майже 31 мільйон доларів. Тобто, якщо кожного року ми засуджуємо десять тисяч людей, наші збитки впродовж трьох років, за грубою оцінкою, будуть складати приблизно 185 мільйонів доларів, не враховуючи коштів, що будуть витрачені на ув‘язнених всередині в‘язниці, а також не враховуючи, що зарплата може складати набагато більше, аніж 15 тисяч гривень. Також, ми вбиваємо потенціал особи розвинути свій індекс людського розвитку. Вийшовши з в’язниці, в якій людина окунається в маргіналітет та всю її романтику, їй вже не вдасться влаштуватися на хорошу роботу, здобути вищу освіту тощо, що лише приведе її назад до кола наркотиків, а можливо і до роботи тим самим наркокур’єром. Очевидно, це лише змусить її повторити цей шлях наново.

«Проте ж держава щось робить, щоб цього не сталося, вірно?»

Центри «рехабу» в Україні працюють, м‘яко кажучи, погано. Поговоривши з особою, що пройшла через це, я виокремила декілька цікавих фактів:

«Ми майже нічого не робили. Іноді нас кликали на якісь лекції, іноді ні. Випускали курити, якщо помиємо підлогу. Пронести речовини всередину не було проблемою»

«До мене не ставилися як до людини. Кричали, прив’язували до ліжка. Коли я вийшла — почала знову вживати»

Загалом, все як з усіма державними установами: нікого не цікавить результат, дуже висока корумпованість, а замість того, щоб вийти здоровим — виходиш ще більш хворим. Існує «альтернатива» з центрами від церков, проте там залежність від наркотиків замінюється залежністю від віри, що, на мою думку, ставить під питання свободу вибору віросповідання, та не залишає можливості повернутися до власного здорового життя. Забирає одну зі свобод громадянина.

Рішенням для цього стане приватизація центрів відновлення для людей, що вживали наркотики. Приватна установа буде справді зацікавлена в тому, щоб досягти результату. Ситуація складеться ідентично з гонкою державної та приватної медицини загалом – державна медицина програє у якості, швидкості та загальній ефективності. Залучення приватних благодійних фондів має набагато більше сенсу, аніж відкриття чергової безкорисної державної програми, що існує на податки, ще й не виконує своєї основної функції — повернути людину до її звичайного життя.

Сучасна наркополітика першочергово спрямована на ув‘язнення кур‘єрів наркотиків, проте не їх основних дистриб’юторів (наркобізнесу). Хоч МОЗ і наголошує на тому, що це не так, враховуючи нашу судову систему, в це дуже важко повірити. Саме наявність законів, які садять подібну «пєшку» в системі, зламає її більше, знищить її як індивіда, а не наркотики. До того ж, дасть економічну діру.

Схема спроб боротьби з виробленням наркотиків не працює через банальний графік попиту та пропозиції. Якщо ми знищимо сам товар, при цьому не знижуючи попит, то все що ми отримаємо — скачок ціни, іноді зниження продажу товару. Проте, з наркотиками це не спрацює. Фактично, держава таким чином лише стимулює створення нових, більш сильних та дешевих наркотиків, спонсорує своїми заборонами скачок оплати праці наркокур‘єрів, тощо. Наркотики залишаються доступними, а іноді заборона навіть підвищує їх якість. Факт регуляції лише збільшить дохід наркобізнесу, а не дасть хоча б якийсь профіт.  Приклад з історії: заборона вирощування опійного маку в Афганістані, регуляції вирощування коки в Колумбії. Заборона не надає плюсів, а лише дає більше влади в руки «верхівки».

Система, що ламає життя індивіда,  ламає й соціум загалом.

Пропоную подивитися на Нідерланди та ПАР (не республіку, а речовини). Всі ми чули, що там трава на кожному боці, а нещодавно зайшли розмови про легалізацію чогось поважче. То чому не кожен другий торчить? Де зламана держава та бунти людей з ломкою за безкоштовні дози для пролетаріїв всього світу?

Народившись у Нідерландах ти зростаєш у парадигмі, що наркотики — це частина твого життя. Хтось їх вживає, хтось ні. Так, є смертельні кейси. Так, є жахливі передозування, з піною з роту та викорченням всього тіла. Звичайно — люди помирають від цього. Так, може розщепитись щелепа, і будете ходити без зубів та їсти каші. Наслідки ПАР — це насправді жахливо, і бажано вести здоровий спосіб життя, у якому всі гормони у вашій голові будуть існувати в потрібній кількості та обсягу, зовсім без тих катастрофічних встрясок, які їй влаштовують той самий алкоголь, чи, тим паче ПАР.

Зростаючи у світі, де немає стигми вживання, у вас не виникає бажання фанатичного споживання усіх відомих цьому світові наркотиків. На мою думку, питання наркополітики має розглядатися на схожому рівні до питань обізнаності щодо смерті. Діти знають, що вони помруть. У них в голові є причино-наслідковий зв’язок того, що від чогось можна загинути. Як наслідок, дитина легше перенесе смерть улюбленого кролика, чи когось з дальніх родичів, і не буде настільки травмованою та зацикленою на цьому. Люблю зводити всю аргументацію до маніяків та самогубців, і зроблю це знову: саме стигматизація багатьох процесів призводить до надмірної зацікавленості у забороненому та бажанню це виконати.

Це може стати грунтом для того, щоб побудувати нездорові стосунки з будь-чим. І держава має розуміти, що без потрібних реформ кіна не буде і ми продовжуватимо отримувати більше проблем, аніж користі. А це я навіть ще не почала розповідати, що до повномасштабного вторгнення Україна була однією з найбільших експортерок канабісу в Європі. Уявіть, скільки грошей! Змушує задуматись…

Якщо з кейсом зберігання наркотиків ще є шанси вийти відносно адекватною людиною, то за наркокур‘єрство, де строк ув‘язнення набагато вищий, він лише більше наблизиться до абсолютного нуля.

Стереотип, що наркотики — проблема лише мізерного відсотку маргіналів, змушує нас думати, що «будь-яка людина» ніколи не погодиться на те, щоб почати вживати. Проте, не маючи повної свободи, яку не може забезпечити нам уряд, ми ніколи не зможемо правильно донести, який вплив мають наркотики. Потрібна не заборона наркотиків, не ув’язнення кожного споживача, а обізнаність. Чи може надати її державна установа? На мою думку, знов таки — ні. Єдиний спосіб, який насправді принесе результати — це розвиток культури тверезості від лідерів думок, науковців, інтелектуалів, приватні ініціативи щодо боротьби з наркоманією, проте ніяк не держава. Держава ніколи не заволодіє наркоринком, щоб мати над ним контроль, і тим паче, винищити. Як би не переформульовувалась стратегія, вона так і буде залишатися кривою та неповноцінною, допоки не станеться приватизації багатьох сфер, судової реформи, та перегляду кримінальної відповідальності за злочини, що не мають постраждалих.

Неможливо боротися з природним бажанням людини до свободи. Навіть у такому питанні, як вживати, чи не вживати наркотичні речовини.

Чим більше тиснеш — тим більшу віддачу дасть суспільство.

 

Додаткові джерела:

  • Наркономіка: Як працює економіка картелів (Том Вейнрайт);
  • Звітності МОЗ за 2022 рік;
  • Калькулятор податків «Ціна Держави».
0:00 / 0:00
Чи можна знайти секрет сучасного процвітання 
у минулому Амстердама?

Авторка: Челсі Фоллет

Посилання на оригінал

Міста створили сучасний світ. Моя нова книга «Центри прогресу: 40 міст, що змінили світ» запрошує читача на екскурсію найважливішими місцями позитивних змін у науці, мистецтві тощо. Звичайно, не всі міста стають великими інноваційними центрами. Чого ми можемо навчитися у тих, що стали? Хоча в книзі представлені різні міста з усього світу, можна виокремити кілька важливих речей. Центри прогресу, як правило, є густонаселеними (отже, містами). Вони, як правило, досягають свого творчого піку в періоди відносного миру і, що особливо важливо, відносної свободи чи відкритості. Мабуть, жодне місто не ілюструє цей останній наріжний камінь прогресу — відкритість — краще, ніж Амстердам часів Золотого віку Нідерландів — періоду між заснуванням Нідерландської республіки у 1581 році та французьким військовим вторгненням у 1672 році.

Не буде великим перебільшенням сказати, що сучасне процвітання народилося на ринках Амстердама, виплекане цим духом відкритості. Будь-який довгостроковий графік рівня життя нагадує хокейну ключку, що залишається більш-менш стабільною протягом більшої частини історії, а потім стрімко зростає в останні кілька століть. За останні 200 років світова економіка зросла більш ніж у сто разів, а середня тривалість життя збільшилася більш ніж удвічі. Середній дохід за останні 100 років зріс удвічі більше, ніж за попередні 1800 років, і, можливо, третина всього багатства, коли-небудь створеного людством, з’явилася лише за останні два десятиліття. Цей вибух створення багатства назавжди змінив наш спосіб життя, і розуміння його походження може розкрити секрет майбутнього економічного зростання.

Це, схоже на хокейну ключку покращення умов життя, не відбулося в усіх частинах світу одночасно. Воно десь почалося, і цим «десь» був Амстердам. Місто було центральним у Золотому столітті Нідерландів, коли Нідерланди перетворилися з маленької, маловідомої країни на березі Північного моря, на одну з найбагатших і найвпливовіших країн світу. Амстердам називають «столицею Золотого віку», оскільки піднесення Нідерландів було зумовлене швидким і безперервним економічним зростанням, зосередженим в Амстердамі.

Економічна історикиня Дейдра МакКлоскі стверджує, що Велике збагачення було спричинене зміною ідейного клімату, «різким ідеологічним поворотом, що походить з Голландії». У 17 столітті в Голландській республіці відбулися фундаментальні зміни в мисленні людей. Це був світанок лібералізму (в первісному розумінні), суспільної відкритості та відносної поваги до особистої та економічної свободи.

Що це означало на практиці? Амстердам став раннім центром глобалізації, демонструючи відкритість до іноземних ідей, людей і товарів. Голландці відкрили глобальну торговельну мережу з Далеким Сходом і завоювали ще більшу частку світової торгівлі, звільнивши амстердамців для участі в міжнародній комерції. Місто також було напрочуд толерантним щодо релігійних та інтелектуальних свобод. Тут знаходили безпечний притулок як суперечливі філософи, так і релігійні біженці. Амстердам слугував штаб-квартирою першої у світі багатонаціональної корпорації — Голландської Ост-Індійської компанії, заснованої у 1602 році. Амстердам може похвалитися першою сучасною фондовою біржею, яка безперервно торгує з початку 17-го століття і яку прийнято вважати найстарішим ринком цінних паперів у світі. У міру того, як торгівля та фінансові інновації збагачували місто, Амстердам також став світовим лідером у науці та мистецтві.

Своєю винахідливістю Амстердам, принаймні частково, завдячує історичній толерантності та відкритості. Під час релігійних війн у Європі Амстердам став притулком для протестантів різних віросповідань. Звичайно, толерантність міста не відповідала сучасним стандартам. Публічні прояви католицизму були незаконними, а католицькі храми повинні були відповідати певним критеріям і залишатися прихованими від очей громадськості. Але в епоху, коли реакція релігійної нетерпимості могла бути смертельною, і навіть різні протестантські конфесії часто запекло протистояли одна одній, Амстердам практикував відносно відкритий підхід. Амстердамці все приймали і приймали кваліфікованих іноземців різних віросповідань, у той час, коли багато інших європейських країн ставали все більш замкненими і релігійно нетерпимими.

До 1600 року третина мешканців Амстердама була іноземного походження. Ця відкритість до іммігрантів різного віросповідання та походження, допомогла Амстердаму подвоїти своє населення до 50 000 осіб між 1570 та 1600 роками. Амстердам також був центром голландської єврейської громади. Повстання проти Іспанської імперії, що призвело до заснування Нідерландської республіки і розпочало золотий вік країни, також спричинило приплив іберійських євреїв, які прагнули більшої релігійної свободи. Незабаром Амстердам прийняв єврейських біженців з Тридцятилітньої війни (1618-1648) та козацько-польської війни (1648-1657). До сьогодні одним із прізвиськ міста є Мокум, що з їдишу означає «безпечний притулок». Толерантність Амстердама допомогла місту зростати. До 1660-х років, наприкінці Золотого віку Нідерландів, населення Амстердама зросло до 200 000, що зробило місто ще більш продуктивним і творчим.

У 1602 році різні конкуруючі голландські торгові компанії об’єднали зусилля, щоб сформувати першу в світі багатонаціональну корпорацію зі штаб-квартирою в Амстердамі. Голландська Ост-Індійська компанія сприяла торгівлі з Індією Великих Моголів під час ранньої індустріалізації останньої. Компанія імпортувала текстиль і шовк, забезпечувала морські перевезення та диверсифікувала інші види комерційної діяльності. За свою складність її називають прото-конгломератом. Голландську Ост-Індійську компанію також називають прототипом, або попередником сучасної корпорації. Ця мегакорпорація була одночасно і трансконтинентальним роботодавцем, і першопрохідцем прямих іноземних інвестицій. Утворення компанії було, мабуть, ключовим епізодом на зорі сучасного капіталізму. Слід зазначити, що компанія, як не дивно, також була пов’язана з голландською работоргівлею та колоніальним експансіонізмом. На той час рабство все ще було поширеним явищем у багатьох суспільствах, і голландські колоністи не були винятком.

Хоча в цьому, на жаль, не було нічого нового, безпрецедентним було те, що амстердамці також торгували акціями, тобто створили першу сучасну фондову біржу. Голландська Ост-Індійська компанія заснувала Амстердамську фондову біржу в 1602 році і стала не лише першою сучасною корпорацією, але й першою корпорацією у світі, акції якої були зареєстровані на фондовій біржі.

Торгівля на далекі відстані кораблями була ризикованою справою, а товари, що прямували з Азії до Європи, могли втрачатися під час корабельних аварій або викрадатися піратами. Фондова біржа дозволила компанії розподілити ризики (а також дивіденди) міжнародної торгівлі між широким колом інвесторів. Коли плавання закінчувалося корабельною аварією, жоден суб’єкт (компанія чи інвестор) не мусив нести повну вартість збитків. Коли експедиція була успішною, багато інвесторів отримувало вигоду. Незабаром акціонери отримали можливість передавати свої акції третім особам, і до середини 17-го століття процвітання фондової біржі надихнуло створення «торгових клубів» навколо Амстердама. Ці клуби збиралися в кав’ярнях і трактирах по всьому місту, де обговорювали транзакції, і сприяли зростанню спільноти трейдерів. Однак, на жаль, Нідерланди також стали батьківщиною першої великої спекулятивної фінансової бульбашки.

Амстердам дедалі більше процвітав завдяки своїй ролі фінансового центру та ключового гравця в міжнародній торгівлі. Коли Нідерландська Республіка стала однією з найбагатших країн світу, голландці вкладали кошти в науку і мистецтво. У цю епоху голландці винайшли мікробіологію, відкрили супутник Сатурна Титан і створили маятниковий годинник. Золотий вік Нідерландів також дав життя деяким з найулюбленіших художників, таких як Рембрандт, який працював в Амстердамі, і Вермеєр, який жив у Делфті, але отримував мистецьке фінансування від підприємців з Амстердама, зокрема від торговця шовком Хендріка Сорга.

Відома толерантність Амстердама приваблювала передових мислителів, таких як французький філософ Рене Декарт і англійський «батько лібералізму» Джон Лок, які знаходили тут притулок на деякий час. Атмосфера міста також давала корінним жителям, таким як філософ БарУх Спіноза, інтелектуальну свободу для дослідження своїх ідей. Амстердам був готовий друкувати багато контроверсійних книг, які інші європейські міста не друкували, що заохочувало різних інтелектуалів з-за кордону, наприклад Томаса Гоббса, домовлятися про друк їхніх книг у голландському місті. Те, що місто толерувало погляди таких далеких один від одного мислителів, як Лока, прихильника класичного республіканізму, і Гоббса, прихильника абсолютної монархії, демонструє ступінь відданості Амстердама свободі слова та відкритим дебатам.

Приймаючи різні народи та ідеї, маленьке рибальське містечко перетворилося на процвітаючу світову столицю філософії, науки та мистецтва. Широкомасштабна торгівля, нові корпоративні структури, інновації у фінансовій сфері та прийняття інтелектуальних і релігійних біженців — все це допомогло Амстердаму досягти успіху. З огляду на безліч новаторських досягнень і відкритість, що лежала в основі цих досягнень, Амстердам 17-го століття може багато чому навчити нас про те, як сприяти прогресу в сучасному світі. Щоб дізнатися більше про найбільш інноваційні міста в історії, я закликаю вас прочитати книгу «Центри прогресу», а також послухати мою нещодавню розлогу розмову з Полом Міні про книгу «Біржа свободи».

Переклад: Максим Чабаненко

Минає час, і я у своїй відпустці після Програми Лідерства 2024 не можу дочитати Роберта Нозіка та його «Анархію, Державу, Утопію». Книга дійсно дуже широка і по суті є кількома книгами у одному пальто. Колись у світі виникне тоталітарний лідер, який заборонить філософам писати більше 10 сторінок тексту за раз, і тим самим запросто вбʼє модерну філософію. Читаючи Нозіка, я чомусь подумав про давню фразу, яка закріпилась у моїй голові після уроків української літератури, що в ретроспективі нагадували буткемп парамілітарної організації за побудовою, ніж урок у школі. Фраза ця належала Анатолю Франсу у повісті «Таїс», і пізніше перекочувала рукою Валерʼяна Підмогильного у його власний роман «Місто»: «Хіба ти вільний, Евкріте, коли маєш тіло?». Нозік у своїх роздумах про мету та межі анархічного суспільства (у цьому маючи подобу Роджера Пілона, який аналогічно розглядав мету та межі уряду США) очевидно несвідомо, оскільки далі він не заглиблювався в це, торкнувся теми обмежень свободи. Йдеться не про чинники та випадки, що обмежують свободу індивіда, однак про внутрішні суперечності того поняття, що ми, переконані ідеологи вільного світу, називаємо свободою. 

Нозік з методичністю і водночас награністю філософа роздумує над тим, чим обмежується свобода дій індивіда у анархічному суспільстві. Найпростішим чинником, певно, є свобода іншого індивіда. Дійсно, фраза «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого», первинно народжена вустами голови національної комісії з питань заборони алкоголю, настільки стала максимою, що її раціональність не потрібно пояснювати навіть школярам, що затіяли бійку у дворі. Дійсно, свобода дій у суспільстві не може бути повністю реалізована без того, що прийнято називати принципом ненападу (Non Aggression Principle). Але чи не криється у свободі махати кулаками обмеження, викликане довжиною рук?

Іншими словами, чи не стоїть головним запобіжником тотальної свободи індивіда сам індивід і його фізіологічні обмеження? У боротьбі за свободу особистості ми часто ставимо в опоненти класичного ворога – державу, що намагається збільшуватися і розростатися. Тим не менш, такий фокус є легким, оскільки є протореним шляхом численної кількості борців за індивідуальні свободи. Протореність цього шляху, своєрідна борозна в землі, яку борці за свободу утворили, певною мірою не дає неофітам глянути за межі боротьби проти зростання уряду. А за межами знаходиться інший ворог свободи – сам індивід. 

Давньогрецькі мислителі історично були доволі спортивними. Платон в принципі отримав це імʼя якраз через те, що мав широкі плечі і спину. Піфагор брав участь у Олімпійських іграх. Дуже часто ми можемо помітити з того періоду думку про те, що кожна людина має побачити межі своєї фізичної форми хоча би раз за життя. Подібне прагнення до фізичної досконалості задля досягнення ментальної та особистісної досконалості розділяє Юкіо Мішіма, і описує у книзі «Сонце і Сталь». Справедливо зауважити, що борець за свободу не може довго бути на вістрі боротьби, якщо банально помре або захворіє. Відтак, довголіття та здоровʼя є такими ж важливими ресурсами для свободотворця, як і політична освіченість та критичне мислення. Поширення інтелектуалізму мало наслідком те, що фізична підготовка та увага до тіла стала антитетичною до інтелектуального збагачення. Ви могли чути фразу «кожен накачаний мускул культуриста – це книга, яку він не прочитав». Мені видається це твердження не стільки неправильним, скільки дуже вузьколобим (що саме по собі є смішним на адресу інтелектуала), тому що робота над тілом є дуже інтелектовмісним заняттям і потребує прикладання розуму та раціонального мислення. Не можна сказати, однак, що у таборі атлетів немає зворотної відрази до нуднуватого заучування старезних текстів. Втім, серед атлетів питання про раціональність тренувань вперше підняв Майк Менцер, засновник високоінтенсивних тренувань. Його логіка була проста: навіщо розмазувати тренування на довгий час, якщо можна ефективно його витратити за годину інтервалу? Менцер є прикладом того, що навіть поверхнево безрозумна праця потребує раціоналізації та роздумів. До речі, в його літературі можна побачити неочевидні посилання на думки Айн Ренд.

Одними практиками покращення здоровʼя повністю обмеження індивіда не знімеш. Так чи інакше, допоки боротьбою займається людина, ця боротьба буде обмежена віком людини. Ми вже бачимо, як вогники світових атлантів війни за кожен клаптик особистої свободи індивіда поступово стають тьмянішими, а то і геть згасають. А це значить, що ми завжди маємо рівнятися на недовговічність людської істоти. Чи ні? 

Цілий рух трансгуманістів постійно роздумує над тим, як побороти обмеження людського тіла. У цьому русі простежуються як цілком гуманістичні мотиви, зокрема способи допомоги людям з інвалідністю здолати умови, що накладені були на них зовні, так і певним градусом антигуманістичні, викликані бажанням замінити природні кінцівки та органи на штучні, технологічно просунутіші та антропогенні. Власне, з філософією трансгуманізму часто повʼязана естетика кіберпанку – мистецького жанру, який характеризується висвітленням екстремального високого рівня соціальної та економічної нерівності людей, у порівнянні з так само високим рівнем технологічного розвитку. Іншими словами, «high tech, low life». Власне, саме кіберпанк часто розкриває наріжну проблему, з якою стикаються трансгуманісти в роздумах над обмеженнями людини – чи не обмеження людини роблять її, власне, людиною? Я думаю, читачеві відомий роздум про корабель Тесея, кожну частину якого замінили на нову. Чи залишається відремонтований корабель кораблем Тесея? Якщо розглядати заміну деталей як заміну акциденцій, то з якого моменту субстанція корабля починає передаватися разом з акциденціями? Подібну лінію думок властиво прикласти і до людини – де в людині міститься особистість? У перегонах за зупинкою природньої деградації людського організму чи не втратимо ми фундаментальну основу існування людської істоти? 

Відповідаючи на ці питання, ми не обовʼязково можемо прийти до того, що свободі людей заважають люди. Втім, маючи відповідь на них, ми далі будемо вимушені відповідати на наступне питання: хто, окрім людей, може боротися за свободу людей?

Що цікаво, Нозік зачепив краєм пера це питання, але не там, де ми могли би подумати. Я вже казав про те, що «Анархія, Держава, Утопія» – це кілька книг у одному пальто. Одним з таких окремішних роздумів всередині книги є роздуми про веганську етику в контексті утилітаризму. Зокрема, Роберт Нозік думає над тим, на чому базується моральність вбивства тварин задля виробництва їжі. Якщо тварин можна вбивати для їжі, бо вони не наділені таким інтелектом, як люди, тоді теоретично може існувати істота з вищим від людини інтелектом, що буде морально уповноваженою вбивати людей для власного задоволення потреб. Повертаючись до наших роздумів, чи не буде боротьба постгуманістичного створіння, себто людини, що позбулася людських обмежень, за права людей подібна до боротьби людини за права тварин? Відтак, виникають сумніви стосовно того, що люди можуть побороти внутрішню суперечність власного організму задля досягнення повної свободи. Отже, є підстави вважати, що у широкофілософському сенсі людина завжди є рабом самого себе. Таке твердження не має суперечити лібертаріанському консенсусу стосовно примату індивіда, оскільки якщо людина є сама собі рабом, тоді тільки вона і може вирішувати власну долю. 

Втім, людина ніколи не зможе бути по справжньому вільною. 

Другий висновок, який випливає з цих роздумів, є менш очевидним. Людина як соціальний конструкт вже давно є ширшою за свою фізичну оболонку. Якщо брати на розгляд присутність окремо взятої людини в інтернеті, то така присутність буде з легкістю долати кордони людського тіла. Свідомість людини може мандрувати по всьому світу, допоки тіло продовжує залишатися у кімнаті. Більш того, така свідомість може комунікувати зі свідомостями інших людей і будувати соціальні звʼязки, ігноруючи фізичну дистанцію між цими людьми. Для деяких людей такі звʼязки є більш реальними та цінними, ніж ті, що утворені під час реальної взаємодії. Певною мірою вже можна казати, що трансгуманістичний потяг до покидання людського тіла є реалізованим завдяки Інтернету. Саме тому є сенс думати про важливість людяності та те, що робить нас людьми, на шляху до людської свободи. 

Автор: координатор УСС Аділь Абдураманов

Автор: Ґрант Бебкок

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Свобода особистості та непослідовність національного самоуправління

Коли хтось каже, що такі країни як Канада чи Німеччина є «вільними державами», вони зазвичай мають на увазі, що ці країни мають політичні інституції, які поважають і захищають індивідуальні права. Коли хтось каже «Волю Тибету!» вони переслідують ідею того, що Тибетом має керувати уряд, представлений тибетцями, незалежними від влади китайської комуністичної партії у Пекіні. Ці два різні вживання слова «вільний» мають складний взаємозв’язок – і коли з ним поводяться неузгоджено, то виникають помилки та плутанина.

Що ліберали епохи Просвітництва мали на увазі під словом «вільний»?

Ліберали Просвітництва часто підтримували як свободу індивідуальних прав, так і свободу самоуправління, особливо демократичного самоуправління.

У Другому трактаті про правління Джон Лок пише:

Природна свобода людини означає бути вільним від будь-якої вищої влади на землі, не підкорятися волі чи законодавчій владі іншої людини, а мати своїм правилом лише закон природи. Свобода людини в суспільстві полягає в тому, щоб не бути під жодною іншою законодавчою владою, крім тієї, що встановлена за згодою в співдружності; не бути під пануванням жодної волі чи обмеженням жодного закону, крім того, що видасть законодавчий орган згідно з довірою, яка йому надана.

[Розділ IV. §22]

«Природна свобода людини» Лока – це набір дополітичних прав, які ми всі маємо. Іншими словами – свобода індивідуальних прав. Його «свобода людини у спільноті» включає свободу самоуправління, плюс деякі положення про те, які повноваження можуть бути делеговані законодавчому органу народом.

У концепції Лока, коли уряди – які прагнуть захищати індивідуальні права – формуються на основі суспільного договору, то створюється держава, яка має законний намір зберегти самоуправління. У наступних рядках Лок пояснює, чому суспільний договір, що створює уряд втрачає свою силу, коли цей уряд поступається владою іноземному: 

Мета, заради якої люди об’єдналися в суспільстві, полягала в тому, щоб зберегтися одним цілим, вільним, незалежним суспільством, яке буде керуватися своїми власними законами; ця мета втрачається, коли вони потрапляють під владу іншого уряду.

Лок мислить, що через те, що іноземні сили не є стороною, яка уклала суспільний договір, то вони не мають законної влади у цій країні. Тож будь-які спроби здійснювати дії, які законний уряд міг здійснювати, визнаються як посягання на свободу людей, зокрема на їхню свободу від влади будь-якого уряду, «окрім того, що встановлений за згодою в суспільстві».

Тісно пов’язаною з ідеєю самоуправління є ідея народного суверенітету, яка була висунута Локом та іншими мислителями Просвітництва, як така, що є альтернативою незаконним посяганням монархів на суверенітет. Держава, незалежно від її конкретної форми, повинна була виводити свою владу з народного мандату. Хоча монарх може стверджувати, що він представляє волю народу – Гоббс більш-менш обґрунтував певний тип монархії на цих умовах – народний суверенітет набагато більше підходить для обґрунтування демократичної республіки.

Спунер та анархістський поворот

Ліберальна традиція, однак, не Локком єдиним представлена! Більше 200 років потому, Лізандр Спунер провів різке розмежування між правителем і підвладними, і замість того, щоб вважати, що демократія стирає цю межу, він вбачав у виборчих урнах захист потенційних правителів від моральної та юридичної відповідальності за їхні дії.

І це, очевидно, єдина причина для голосування: за таємний уряд; за уряд таємних банд грабіжників і злодіїв. І ми достатньо не в собі, аби назвати це свободою! Бути членом цих таємних банд злочинців є шанованою привілегією та честю! Без цієї привілегії, людина вважається рабом; але з нею – вільною! Тому що вона тепер теж має владу таємно (шляхом таємного голосування) організувати пограбування, поневолення і вбивство іншої людини, як й інша людина з влади має право організувати своє пограбування, поневолення і вбивство. І це вони називають рівними правами!

Якщо якась кількість людей, тією чи іншою мірою, претендує на право керувати народом цієї країни, нехай вони укладуть і підпишуть між собою відкриту угоду про це. Нехай вони таким чином зроблять себе особисто відомими тим, ким хочуть керувати. І нехай вони таким чином відкрито візьмуть на себе законну відповідальність за свої дії.

[No Treason No. VI §9]

У той час як Лок атакував претензії на суверенітет абсолютних монархів, Спунер поставив під сумнів моральну легітимність народного суверенітету. Відмова Спунера від ідеї, де демократія означає, що «ми» управляємо «самими собою», була продовжена і розвинута наступними мислителями лібертаріанської традиції.

Ротбард і міф уряду про «нас»

Приблизно через сотню років опісля того як Спунер написав рядки вище, Мюррей Ротбард обговорював як міф уряду про «нас» працює на користь держави:

Протягом століть кожна держава досягла особливого успіху в нагнітанні страху серед своїх підданих перед правителями інших держав. Оскільки територія земної кулі нині поділена між окремими державами, однією з основних доктрин і тактик правителів кожної з них було ототожнення себе з територією, якою вони керують. Оскільки більшість людей схильні любити свою батьківщину, ототожнення цієї землі та її населення з державою є засобом примусити природний патріотизм працювати на користь держави. Якщо на «Рурітанію» нападає «Вальдавія», то перше завдання рурітанської держави та її інтелектуалів полягає в тому, щоб переконати народ Рурітанії, що напад відбувається саме на нього, а не просто на його правлячий клас. Таким чином, війна між правителями перетворюється на війну між народами, коли кожен народ кидається на захист своїх правил, помилково вважаючи, що правителі зайняті їх захистом (прим. перекладача: приклад сучасної росії є доволі показовим).

[For a New Liberty, p. 71]

Один з цікавих поглядів на Спунера і Ротбарда полягає в тому, що вони демонструють, як «природна свобода людини» Лока насправді перебуває в суперечності з його «свободою людини в суспільстві», оскільки держави – це інституції, які систематично порушують права, якими люди користуються згідно з «природним правом», і що з огляду на цю суперечність, ми повинні віддавати перевагу «природній свободі людини». Ротбард пише:

У фразі «ми – влада» корисний збірний термін «ми» дозволив накинути ідеологічний камуфляж на голу експлуататорську реальність політичного життя. … Уряд не є в жодному точному сенсі «представником» більшості народу, але навіть якби це було так, навіть якби 90% народу вирішили вбити або поневолити інші 10%, це все одно було б вбивством і рабством, а не добровільним самогубством або поневоленням з боку пригнобленої меншини. Злочин є злочином, агресія проти прав є агресією, незалежно від того, скільки громадян погоджуються на гноблення. У більшості немає нічого святого.

[For a New Liberty, p. 60]

Якщо уряд є окремим суб’єктом від тих, ким він керує, з окремими інтересами та вподобаннями, які він не поділяє з тими, ким він керує, то в такому випадку виникає питання, чи повинні лібертаріанці перейматися тим, чи є правлячий клас даної країни місцевим або іноземним і, якщо так, то наскільки сильно. Країна з національним правлячим класом не «править собою» більше, ніж країна з іноземним правлячим класом; в обох випадках одна група людей править іншою. Чи є причина для лібертаріанця віддавати перевагу одному устрою перед іншим? Погляди Ротбарда на це питання дещо заплутані. З одного боку, він каже, що претензії будь-якої держави на суверенітет так само нелегітимні, як і претензії будь-якої іншої держави. Обговорюючи війну між вигаданими країнами Белгравією та Граустарком, Ротбард пише:

Але «агресія» має сенс лише на індивідуальному рівні Сміта-Джонса, як і сам термін «поліцейські дії». На міждержавному рівні ці терміни не мають жодного сенсу. … Коли Сміт б’є Джонса або краде його майно, ми можемо ідентифікувати Сміта як агресора, виходячи з особистого чи майнового права його жертви. Але коли держава Граустаркіана вторгається на територію держави Белгравія, неприпустимо посилатися на «агресію» в аналогічний спосіб. Для лібертаріанця жоден уряд не має справедливих претензій на будь-яку власність або право «суверенітету» в даній територіальній області. … Жодна держава не має жодної законної власності; вся її територія є результатом якоїсь агресії та насильницького завоювання. Отже, вторгнення Граустаркської держави – це обов’язково битва між двома групами злодіїв і агресорів: проблема лише в тому, що з обох боків топчуть ні в чому не винних цивільних осіб.

[For a New Liberty, p. 335]

З іншого боку, обговорюючи зовнішню політику, Ротбард показує різницю між тиранією всередині та зовні державного кордону:

У відносинах між державами лібертаріанська мета полягає в тому, щоб кожна з цих держав не чинила насильства над іншими країнами, щоб тиранія кожної держави була принаймні обмежена її власною територією. Адже лібертаріанці зацікавлені в тому, щоб якомога більше скоротити сферу державної агресії проти всіх приватних осіб. Єдиний спосіб зробити це в міжнародних відносинах – це щоб люди кожної країни тиснули на свою державу, щоб вона обмежила свою діяльність монополізованою нею територією і не нападала на інші держави та не агресувала проти їхніх підданих. Коротше кажучи, мета лібертаріанців полягає в тому, щоб обмежити будь-яку існуючу державу до якомога меншого ступеня вторгнення в особистість і власність. А це означає повне уникнення війни.

[For a New Liberty, pp. 331-2]

Теза Ротбарда про те, що «єдиний спосіб» досягти лібертаріанських цілей у міжнародних відносинах – це «змусити людей кожної країни тиснути на свою державу, щоб вона обмежила свою діяльність сферою, яку вона монополізує», подається тут так, ніби це категоричне твердження, яке не допускає жодних винятків. Це дивно, оскільки аргумент, здається, ґрунтується на умовних емпіричних фактах про те, як держави поводилися в минулому, коли «поширювали своє насильство на інші країни». Можна уявити собі гуманітарну військову інтервенцію (або війну, породжену менш благородними мотивами), яка швидко досягає своїх цілей з мінімальними людськими жертвами і руйнуванням майна. Здається, так ніколи не буває – натомість, раз за разом, війни призводять до масової загибелі людей і руйнувань. Історичний досвід свідчить, що витрати на війну майже ніколи не перевищують вигоди, що має змусити лібертаріанців не схвалювати війну заради досягнення лібертаріанських цілей. Можливо, вага доказів настільки переконлива, що на практиці є нездоланною, але це рішення все одно має бути прийняте в кожному конкретному випадку. Для обґрунтування категоричного твердження знадобився б аргумент про те, що те, чи дозволено А робити щось проти B, який порушує права С, залежить від відносного географічного розташування А, B і С, а також від того, чи знаходяться сторони по той чи інший бік ліній, уявно проведених державами, тобто, за термінологією Ротбарда, купою злочинних угрупувань.

Непослідовність самоідентифікації

Коли люди намагаються надати морального значення знаходженню по той чи інший бік кордону, це найчастіше відбувається на основі права народу на самовизначення – тобто свободи народу в сенсі «Волю Тибету!». Оскільки держава Граустарк представляє народ Граустарку, стверджується, що держава Белгравія, яка представляє народ Белгравії, а не Граустарку, не повинна поширювати свою владу на територію Граустарку.

Але такі лібертаріанці, як Ротбард, вже відкинули ідею про те, що демократичний уряд якимось чином «представляє» народ, яким він керує, і що демократичні процеси можуть легітимізувати нелегітимні порушення прав. Абсурдно припускати, що те, що А порушує права B, не викликає жодного морального занепокоєння, якщо С, D, Е і т.д. голосували за це. Якщо взагалі існують такі речі, як дополітичні права, то вони не можуть бути обмежені, призупинені або відверто порушені лише на підставі якогось опитування громадської думки. Отже, представницька демократія не може надавати кордонам жодного морального значення.

Одним з наслідків всього цього є те, що різниця між народом, який чинить опір іноземному уряду, що не представляє цей народ, і «національним» урядом, який також не представляє його, зникає. Дійсно, як правило, «національна» держава на певному етапі історії була іноземною; держави беруть свій початок від групи завойовників, які створюють аристократію і експлуатують завойовану групу.

Інший висновок полягає в тому, що від локівської «свободи людини в суспільстві» для послідовного лібертаріанця залишилося не так вже й багато, щоб захищати її заради неї самої. (Демократична) свобода самоврядування є цінною – лише інструментально – в тій мірі, в якій вона сприяє свободі особистості.

Лібертаріанці можуть слушно зауважити, що демократична ідеологія лежить в основі державної влади, і тому саму демократію, зрештою, слід розглядати як ще один спосіб державного пригноблення – але з цього спостереження було б неправильно робити висновок, що будь-які кроки, зроблені проти демократії, неодмінно є кроками, зробленими назустріч свободі.

Навіть якщо Спунер має рацію в тому, що, голосуючи, людина стає співучасником злочинів держави, приєднуючись до «таємної банди грабіжників і вбивць», і навіть якщо це правда, як стверджують деякі анархісти-лібертаріанці, що голосування є актом агресії, лібертаріанцям варто пам’ятати, що відмова членам суспільства у виборчих правах, як і відмова у праві зберігати і носити зброю, часто є прелюдією до гноблення або навіть знищення позбавленого виборчих прав населення. Замість того, щоб вітати часткове обмеження виборчого права як вимушену міру у морально правильному напрямку скасування «демократичних» порушень прав, лібертаріанці повинні, пам’ятаючи історію, розглядати його як передвісник антидемократичних порушень прав. Коли уряди обмежують виборчі права, вони, безсумнівно, не роблять це з метою скасування держави.

Визначення того, чи матиме розширення або звуження національного самоврядування позитивний або негативний вплив на індивідуальні права, вимагає глибокого розуміння інституційного та історичного контексту. Наприклад, сьогодні в Гонконзі збереження свободи, заснованої на індивідуальних правах, значною мірою залежить від здатності гонконгців захищати самоврядування, навіть якщо це самоврядування зводиться до контролю з боку правлячого класу гонконгців, а не до контролю з боку Комуністичної партії Китаю. За іронією долі, свобода індивідуальних прав, яку так високо цінують жителі Гонконгу, нерозривно пов’язана з минулим міста як британської колонії. В Угорщині демократичне самоврядування поставило під загрозу свободу особистості: угорський народ наділив владою Віктора Орбана і «націонал-консервативну» партію Фідес. Опинившись при владі, Орбан і Фідес внесли зміни до угорської конституції, щоб консолідувати владу – аж до декретного правління – і просунути свої неліберальні політичні цілі. У Гонконзі та Угорщині, як і в багатьох інших місцях, відносини між самоврядуванням та індивідуальними правами є нюансованими і багатогранними. Щоб почати розбиратися, ми повинні розуміти цю різницю, а не безтурботно прикривати її двозначним словом «свобода».

Переклад: Андрій Прохорчук

Уроки та виклики в «Межах свободи»

Автор: П’єр Лем’є.

5 листопада, 2018 р.

Оригінал статті за посиланням

Джеймса Б’юкенена не так легко віднести до тієї чи іншої категорії. Чи був він лібертаріанцем? Класичним лібералом? Консерватором? Чи, можливо, він «ліберал» у сучасному американському трактуванні, тобто «прогресивний» чи «соціал-демократ»? Він економіст чи філософ? Як не парадоксально, але ви не помилитеся, відповідаючи «все вищесказане»:  настільки складною і багатою є його контрактаційна теорія держави. Його книга «Межі свободи: Між анархією та Левіафаном» [1] 1975 року  стала класичним трактуванням індивідуалістичного контрактаризму. 

Б’юкенен був нагороджений Нобелівською премією з економіки 1986 року за «розробку договірних та конституційних основ теорії ухвалення економічних та політичних рішень». Шведська королівська академія наук визнала «Межі свободи» однією з двох книг, в яких він презентує свій «далекоглядний підхід»[2].

Б’юкенен постійно наголошує, що не прагне нав’язувати власні цінності, окрім індивідуалізму як початкової точки свого аналізу. «Хороше суспільство» не може бути «визначене без урахування вибору його членів, усіх членів» (підкреслено  Б’юкененом).

«Мій підхід, — пише він на початку книги, — є глибоко індивідуалістичним, в онтологічно-методологічному сенсі» (підкреслено в оригіналі); «кожна людина становить одиницю, і це все».

Звідси випливає, що індивідуальна свобода є цінністю, а суспільний устрій має ґрунтуватися на одноголосній домовленості. Таким чином, будь-яке обмеження свободи має бути узгоджене з кожною окремою особою. 

Конституційна угода

На думку Б’юкенена, анархія, як відсутність організованої політичної влади, не працює з причин, пояснених Томасом Гоббсом, а також тому, що суспільні блага може продукувати (або ж фінансувати) виключно уряд. Гоббс, як відомо, стверджував, що анархія супроводжується «війною всіх проти всіх» і що «життя людини є самотнім, бідним, неприємним, жорстоким та коротким» [3]. З точки зору теорії ігор, анархія спрямовує індивідів до найгіршого варіанту дилеми ув’язнених. 

З огляду на це, якою має бути ефективна держава, тобто така, що реагує на індивідуальні уподобання? Б’юкенен вважає, що вона має ґрунтуватися на одноголосному «конституційному» або ж «суспільному договорі» (він користується обома термінами), який визначає основні правила життя в суспільстві. 

Почнімо з рівноваги, яка була б досягнута в анархічному суспільстві. Це була б неефективна стабільність, оскільки окремі індивіди витрачають ресурси (в тому числі життя) на боротьбу та виживання. (Що стосується анархії, регульованої жорсткими племінними законами та забобонами, то на думку Б’юкенена, вона була б ще менш результативною. Ця початкова теза передбачає «природний розподіл», тобто певний принцип розподілу прав і меж поведінки, на основі якого можна вести дискусію про «конституційний договір». 

Думайте про суспільний договір як про набір обмежень, які всі приймають, аби отримати гарантовані права та уникнути насильства і марнотратства притаманні анархії.  Необхідна виключно одноголосна домовленість; немає необхідності посилатися на «природне право».

Конституційний договір між зацікавленими особами містить чотири елементи:

  1. «Договір щодо роззброєння», за яким індивіди одностайно зобов’язуються уникати загарбницької поведінки. 
  2. Визначення поняття прав. 
  3. Межі «захисної держави», створеної для забезпечення виконання суспільного договору.
  4. Правила колективного ухвалення рішень задля «продуктивної держави», відповідальної за виробництво інших суспільних благ, які можуть знадобитися окремим особам.

На відміну від інших контрактаристських теоретиків, Б’юкенен не припускає, що окремі індивіди сідають за стіл переговорів як рівні з точки зору ресурсів чи можливостей. Як і в звичайному обміні, люди рівні — але по-справжньому рівні  лише щодо свого статусу під час обміну: кожен з них однаково вільний сказати «так» чи «ні». 

Звідси випливає висновок: різних людей, які поважають лише силу і  більш ефективні в загарбуванні, ніж у виробництві, можливо, доведеться підкупити, перш ніж вони дадуть згоду. Коли я вперше прочитав «Межі свободи» приблизно в 1984 році, я, звичайно, був не єдиним лібертаріанцем, який був стурбований виправданням, яке це могло надати державі загального добробуту. Зустрічайте «ліберального» Б’юкенена. (Я беру слово «ліберальний» у лапки, коли хочу підкреслити неоднозначність цього ярлика, який використовують американські прогресисти). Навіть якщо це викликає занепокоєння, ідея про те, що допомога бідним є вигідною для платників податків, оскільки вона запобігає крадіжкам і насильству, безумовно, широко поширена в суспільстві (навіть у Сполучених Штатах). Логіка аргументів Б’юкенена в цих теоретичних рамках здається беззаперечною. 

Постконституційний діалог

Після того, як цю суспільну чи конституційну угоду погоджено, Б’юкенен розглядає «другий, постконституційний, етап переговорів», який передбачає торгівлю суспільними благами («домовленість щодо їх виробництва, фінансування та споживання»): такими речами, як дамби, дороги, парки, навіть школи (якщо мінімум освіти необхідний у вільному суспільстві), тощо. Таким чином, суспільна угода Б’юкенена включає два етапи: базові закони на конституційній стадії та постконституційні домовленості щодо суспільних благ.

Торгівля приватними благами не потребує жодної загальної згоди якщо в конституційному договорі визначені індивідуальні права. Але подібне попереднє визначення прав — існування якого економісти до Б’юкенена лише припускали — є необхідним. 

Ще одна інтригуюча ідея полягає в тому, що «лінія розмежування між приватним і суспільним благами частково залежить від того, як визначаються права власності людей». Ілюструючи коротке зауваження Б’юкенена, суспільний договір може вилучити частину землі з приватного володіння, що перетворює ці державні землі на суспільне надбання. Аналогічно, суспільний договір може визначати права власності власника ресторану як такі, що включають навколишнє повітря, що дозволить йому приймати курців, якщо він цього забажає. 

Вимога одностайності у прийнятті рішень, пов’язаних з конкретними суспільними благами, надає право вето кожному громадянину. Таким чином, будь-хто може скористатися владою утримання та отримати шанс продати свою згоду за нижчі податки чи за певні виплати. Ця проблема «безбілетників», стверджує Б’юкенен, є набагато більш актуальною на постконституційному, ніж на конституційному етапі: у випадку останнього індивід не може отримати вигоди від суспільного договору без згоди на весь комплект, тоді як він завжди може споживати виключно суспільне надбання, якщо воно фінансується за рахунок інших ( згідно з визначенням суспільного майна). Усвідомлюючи це, раціональні прихильники суспільного договору на постконституційному етапі встановлять певне правило голосування, яке надасть право приймати рішення певній більшості ( звичайній чи кваліфікованій). 

Щоб забезпечити одноголосся, тобто бути дієвим, обмін суспільними благами потребує конституційних обмежень для держави.

«Діяльність необмеженого колективу, — припускає Б’юкенен, — навряд чи могла виникнути з раціональної конституційної угоди між людьми».

Але зауважте, що договір також обмежує свободу людини. Як тільки ці обмеження будуть одноголосно прийняті на конституційному рівні, «для людини стає непослідовним та самосуперечливим стверджувати, що її “права” порушуються лише в результаті прийняття правил ухвалення колективних рішень, які є конституційно санкціонованими». Ця договірна система дозволяє людям «досягати максимальної свободи в межах допустимого устрою».

Проблеми одноголосності

Б’юкенен, безумовно, усвідомлював зауваження щодо того, що суспільний договір у кращому випадку може зв’язувати лише тих, хто його підписав, ймовірно, кілька поколінь тому [4]. Суспільний договір, за його словами, є неявною угодою, яка постійно переглядається: «Формування конституційного договору є безперервним процесом». Це гарантує, що суспільний договір залишається узгодженим з загальними «очікуваннями від перемовин» — тобто чистою вигодою, яку можна було б отримати, якби договір було переукладено зараз, починаючи з нової анархічної рівноваги – іншими словами, він зберігає Парето-перевагу. 

Зміни, які стають необхідними, коли змінюються очікування від переговорів, часто ініціюються особами, які мають значні привілеї та усвідомлюють, що в їхніх власних інтересах є впровадження реформ з метою запобігання корупції. Вони непрямо пропонують нову угоду тим, хто інтуїтивно розуміє, що їхнє становище в умовах анархії було б кращим, ніж статус-кво. Щоб зрозуміти, про що говорить Б’юкенен, згадайте про багатих прибережних «лібералів», які часто виступають в перших рядах рухів за «соціальну справедливість» та перерозподіл. 

Як і всі форми уявного єдинодушного суспільного договору, б’юкененівський тип викликає питання. Одноголосність — це зрозумілий концепт, якщо застосовувати його до приватних домовленостей, але що означає одностайний суспільний договір? Чи можемо ми сподіватися на буквальну одноголосність, чи достатньо часткової погодженості? Б’юкенен відкриває скриньку Пандори, коли, не уточнюючи, каже, що зміни до суспільного договору мають бути «погоджені всіма або майже всіма членами суспільства». Що означає «майже всіма»? Як ми знаємо, що досягнуто практично одностайної згоди? 

Проблеми уряду

Держава, створена на основі суспільного договору, є делікатною інституцією. Те, що Б’юкенен називає «парадоксом державного управління», походить від подвійної ролі держави — «захисної» та « виробничої», що відповідає двом стадіям укладання суспільної угоди. З одного боку, раціональні сторони конституційної домовленості хочуть, щоб держава-захисник забезпечувала дотримання узгоджених правил, не більше і не менше. Захисна держава є нейтральною і максимально «зовнішньою». Виробнича держава, натомість, є «внутрішньою»: вона є «нами»; її рішення суб’єктивні та засновані на спільній участі. 

«Держава — це водночас і ми, і не ми»

«Держава — це водночас і ми, і не ми». Може здатися, що ця ідея вирішує проблему будь-якої ліберальної теорії держави, але, ймовірно, вона лише підкреслює проблему. Якщо дві відповідні ролі змішаються — якщо державою-захисником стаємо ми, а держава-виробник змінює умови договору, — люди будуть незадоволені конституційним ладом, а суспільна угода опиниться під загрозою. Б’юкенен бачив ознаки цього в 1960-х і 1970-х роках.

Легко погодитися з Б’юкененом, що парадокс бути керованим урядом, як і багато інших проблем, зростає зі збільшенням масштабу уряду. Чим більший розмах держави, тим більша ймовірність того, що вона порушуватиме узгоджені індивідуальні права.

Б’юкенен був стурбований занепадом приватних етичних норм.

«Впорядкованій анархії», — стверджував він, — допомагають приватно встановлені обмеження поведінки через дотримання базових норм взаємної толерантності та поваги до визнаних прав».

Як приклад неформального права такого роду, він наводить повагу до свободи слова в університетських кампусах, яка почала підриватися в той час, коли він писав цю статтю. Коли ці неформальні правила слабшають, необхідність державних обмежень збільшується.

Право (як формальне, так і неформальне) є суспільним благом і суспільним капіталом. Знецінення цього капіталу має високу ціну з точки зору майбутньої віддачі від соціальної стабільності.  Зазвичай краще зберегти існуючий легальний капітал, ніж зруйнувати його і збудувати заново, що підтверджує «основну загадку ортодоксального консерватизму». Автор «Меж свободи» також вірить, що етичні обмеження включають в себе «підпорядкування і повагу до формалізованого права». Зустрічайте більш консервативного Б’юкенена.

Розділ під назвою «Дилема покарання» видається доволі заплутаним. У ньому стверджується, що покарання за порушення конституційного договору можуть бути небезпечно пом’якшені з часом, що призведе до послаблення права. Попередньо, покарання є важливим стримуючим фактором. Але постфактум, його реалізація створює незручності для чиновників та виборців. 

Б’юкенен визнає, що покарання, які будуть конституційно-визначеними та орієнтованими на запобігання, не будуть пом’якшені, «якщо середньостатистична або репрезентативна людина в суспільстві буде отримувати задоволення від того, що інших карають», але він не розглядає цю ймовірність. З нашої точки зору, він виявився неправим. Відтоді, як він написав «Межі свободи», покарання ставали дедалі суворішими у відповідь (принаймні частково) на збільшення кількості законів. Одним із свідчень цього є те, що 8% дорослих американців мають судимість, тобто є «засудженими злочинцями» на все життя, і їхня кількість стрімко зростає з середини 1980-х років [5]. Іншим показником є те, що Америка є країною з найвищим показником кількості ув’язнень у світі (навіть при тому, що він зменшується з 2008 року) [6]. Справжньою проблемою є зростання караючої держави в Америці, а не її підрив. 

При цьому Б’юкенен правильно зауважив, що коли люди незадоволені розмиванням формальних і неформальних обмежень, їхні вимоги «закону і порядку» означають «збільшення, а не зменшення колективізації суспільства».

Загроза Левіафану

Окрім необхідних обмежень свободи, загроза Левіафану є другою наскрізною темою книги, що, можливо, робить її більш лібертаріанською. Необмежена демократична держава дає волю особистим інтересам політиків і бюрократів, які прагнуть розширити владу і скасувати конституційні права. Мажоритарний уряд також може зазнати невдачі у спробі максимізувати вигоди для громадян через надмірне розширення уряду. Її фіскальна політика може приносити користь більшості за рахунок меншості, або навпаки. Більшість повинна бути обмежена конституційними правилами, так само, як людина створює власні правила (наприклад, встановлює будильник), щоб контролювати свої потреби і спокуси. 

У відповідь на невдоволення людей і «ліберали», і лібертаріанці пропонують рішення зверху вниз, стверджує Б’юкенен. Він бачить рішення не в прагматичній політиці, як і не у виборі між моделлю laissez-faire (навіть якщо вона заснована на принципі впорядкованої анархії) і соціалістичною моделлю, а в «конституційній революції», заснованій на згоді. «Благо, — повторює він, — це те, що виникає в результаті згоди між вільними людьми, незалежно від внутрішньої оцінки кінцевого результату». 

Конституційна революція означає, що індивідуальні права та вимоги будуть переглянуті та заново створені, в тому числі ті з них, які пов’язані з навколишнім середовищем або перевантаженістю доріг, ймовірно під тиском, як стверджує Б’юкенен, екологічних побоювань 1970-х років [7]. Будуть проведені переговори про новий перерозподіл, а на  Левіафана будуть накладені нові обмеження. Тут ми бачимо поєднання як «ліберального», так і лібертаріанського Б’юкенена.  В інших творах Б’юкенен пояснював, чому він виступає за «рівність можливостей» і проти «успадкованого багатства» [8].

Якщо коротко

Основна ідея контрактаріанства Б’юкенена полягає в тому, що для того, щоб жити в суспільстві, люди повинні узгодити свої права і межі свободи. Вони повинні дискутувати та обмінюватися думками, поки не дійдуть згоди. Альтернатива — насильницька гоббсівська анархія, а цього не хоче ніхто, якщо йому пропонується краще. Б’юкенен намагається довести, що люди можуть домовитися. Він також стверджує, що раціональний особистий інтерес спонукає людей на конституційному етапі обмежувати державу, що є ключовою ідеєю. Вся робота спрямована на те, щоб мати якомога більше (впорядкованої) анархії:

«Ідеальне суспільство — це анархія, — пише він, — в якому жодна людина чи група людей не примушує іншу». 

Але чи не вимагає договірна держава занадто великої лояльності та підпорядкування закону, що може сприяти зростанню Левіафана? Як може одностайний суспільний договір між нерівними індивідами призвести до чогось іншого, окрім laissez-faire? Чи можливо насправді обмежити державу? Як зазначає Ентоні де Жасей, чи не є будь-яка держава майбутнім Левіафаном? [9] І чи справді необхідна держава? Чи виконуються дві умови її необхідності – огидність гоббсівської анархії та неможливість ефективного приватного виробництва суспільних благ? Важко думати про ці фундаментальні питання, не прочитавши «Межі свободи».  

Переклад: Софія Панченко 

Диктор: Максим Джаман

Примітки:

[1] Джеймс М. Б’юкенен, Межі свободи: Між анархією і Левіафаном (1975) (Індіанаполіс: Фонд Свободи, 2000). Доступно онлайн за посиланням https://www.econlib.org/library/Buchanan/buchCv7.html та в книжковому каталозі Фонду Свободи за посиланням https://libertyfund.org/books/the-limits-of-liberty.

[2] Шведська королівська академія наук, Премія Сверигеса Ріксбанку з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля 1986 року, https://www.nobelprize.org/prizes/economic-sciences/1986/press-release/ (дата звернення: 12 вересня 2018 року).

[3] Томас Гоббс, «Левіафан» (1751) (Оксфорд: Clarendon Press, 1909), за посиланням: http://oll.libertyfund.org/titles/hobbes-leviathan-1909-ed (дата звернення: 12 вересня 2018 року).

[4] Це було одним із заперечень Лісандра Спунера в його «Конституції без влади», No Treason 6 (1870): http://www.gutenberg.org/ebooks/36145 (дата звернення: 15 вересня 2018 р.).

[5] Сара К.С. Шеннон та ін., «Зростання, чисельність та просторовий розподіл осіб із судимостями у США, 1948-2010 рр.», Демографія 54 (2017).

[6] World Prison Brief, за посиланням: http://www.prisonstudies.org (дата звернення: 13 вересня 2018 р.).

[7] Відчуття тогочасного клімату можна отримати з мого огляду «Running Out of Everything», Liberty and Law, за посиланням: https://www.lawliberty.org/book-review/running-out-of-everything/ (дата звернення: 16 вересня 2018 р.).

[8] Наприклад, див. Джеймс М. Б’юкенен, Серія інтелектуальних портретів: Розмова з Джеймсом М. Б’юкененом (частина 2) (Індіанаполіс: Фонд Свободи, 2011), на сайті http://oll.libertyfund.org/titles/buchanan-the-intellectual-portrait-series-a-conversation-with-james-m-buchanan-part-2 (дата звернення: 24 вересня 2018 р.).

[9] Див. мою рецензію на роботу де Жасая «Держава» в статті «Неминуча теорія держави?». Бібліотека економіки і свободи, 4 червня 2018 року, https://www.econlib.org/library/Columns/y2018/Lemieuxstate.html (дата звернення: 15 вересня 2018 року).

*П’єр Лем’є – економіст, викладач кафедри управлінських наук Університету Квебеку в Отауаї (University du Québec en Outaouais). Його остання книга – «Що не так з протекціонізмом? Відповіді на поширені заперечення проти вільної торгівлі (Rowman & Littlefield, 2018)». Веде блог на EconLog. Живе в штаті Мен. Електронна пошта: PL@pierrelemieux.com.