0:00 / 0:00
Мир та пацифізм

Автор: Роберт Хіґс

Посилання на оригінал

Хоча відносно небагато лібертаріанців є пацифістами, вони, як правило, значно менш войовничі, ніж пересічні громадяни. Сучасне лібертаріанство має глибоке коріння у класичному лібералізмі — ідеології, яка розглядає війну як реакцію, що йде проти соціального прогресу, який значною мірою виникає з вільного руху товарів, капіталу та робочої сили через національні кордони та завдяки міжнародній науковій і культурній співпраці. Ба більше, лібертаріанці рішуче підтримують індивідуалізм, який процвітає в мирний час, але конфліктує з колективізмом, регламентацією та стадним менталітетом, які породжують війну. Вони виступають за зменшення влади уряду, чого неможливо досягнути у воєнний час. Вони підтримують приватне підприємництво, але війна, найбільша соціалістична авантюра з усіх, обмежує, або витісняє приватне підприємництво, породжуючи високі податки, багато видів економічних регуляцій та, іноді, примусовий призов на військову службу. Якщо «війна — це здоров’я держави», як знаменито заявив письменник Рендольф Борн, то мир є необхідною умовою для процвітання індивідуальної свободи.

Видатні класичні ліберали, такі як Адам Сміт, Річард Кобден, Джон Брайт, Вільям Грем Самнер і Людвіг фон Мізес, засуджували війну як річ фатальну для економічного і соціального прогресу. Сміт, як відомо, вчив, що «мало що потрібно, щоб привести [суспільство] до найвищого ступеня добробуту з найнижчого варварства, окрім миру, малих податків та справедливого правосуддя: все інше відбувається природним ходом речей». Мізес зауважив:

[класичний] ліберал … переконаний, що переможна війна є злом навіть для переможця, що мир завжди краще за війну … Поступове поглиблення поділу праці [процесу, що лежить в основі сталого економічного розвитку] можливе лише в суспільстві, в якому існує гарантія тривалого миру.

Хоча більшість людей, включаючи багатьох професійних економістів, зараз заперечують ці класичні ліберальні постулати, будучи введеними в оману кейнсіанськими помилками, невдало розрахованими величинами ВНД і ВВП та хибним економічним тлумаченням Другої світової війни, однак лібертаріанці, зазвичай, все ще дотримуються цих вічних максим. Якщо вони підтримують війну, то лише тому, що в існуючих обставинах вони вважають її меншим злом, а не тому, що бачать у ній якусь позитивну сторону.

Лібертаріанці, які виступають проти самого існування держави, такі як Лізандр Спунер і Мюррей Ротбард, також природно виступають проти війни і розглядають її не тільки як найзагрозливіший з усіх державних проєктів, але й як продукт шахраїв. Незабаром після Громадянської війни в США Спунер написав:

З боку Півночі війна велася не заради звільнення рабів, а урядом, який завжди перекручував і порушував Конституцію, щоб тримати рабів у рабстві; і все ще був готовий це робити, якщо рабовласників могли б таким чином спонукати залишитися у складі Сполучених Штатів.

Він стверджував, що північні бізнесмени підтримали війну з корисливих економічних міркувань, що сучасні дослідження підтвердили. Так само, Ротбард вважав, що «мета лібертаріанця полягає в обмежені будь-якої існуючої держави до якомога меншого ступеня вторгнення в особисте життя і власність. А це означає повне уникнення війни». 

Він стверджував, що війна залежить від прищеплення державою хибної віри в те, що держава захищає народ, тоді як насправді народ захищає її, коштом своїх життів, свобод і статків, створюючи прибуток виробникам боєприпасів, фінансистам іншим, хто стає до державної служби. Для Ротбарда військово-промисловий комплекс складається не з патріотичних підприємств, чия діяльність необхідна для захисту народу, а з «марної праці … настільки ж марнотратної, але нескінченно гіршої, ніж велике будівництво пірамід фараонів».

В історії США опозиція виникала перед, або під час майже кожної війни, хоча в деяких випадках вона набувала значно більшого розмаху, ніж в інших. Ці історичні епізоди слугують уроками для сучасних лібертаріанців, підживлюючи їхні пацифістські схильності та надихаючи їх на опір непотрібним війнам, які держава продовжує розв’язувати з тривожною частотою.

Ще під час війни 1812 року противники війни голосно висловлювали своє невдоволення, особливо в Новій Англії. У грудні 1814 року делегати з Нової Англії на Гартфордській конвенції від штатів Нової Англії розглядали навіть можливість виходу із Сполучених Штатів. Незабаром після цього звістка про перемогу США у битві при Новому Орлеані та підписання Гентської угоди вивітрили вітер з вітрил дисидентів, і нічого значущого з їхніх пропозицій не вийшло, за винятком, можливо, занепаду Федеральної партії.

Три десятиліття потому, під час мексикансько-американської війни, серед багатьох її опонентів був молодий конгресмен з Іллінойсу на ім’я Авраам Лінкольн та більшість його колег-вігів, до яких приєдналися такі дивні союзники, як сенатор-демократ із Південної Кароліни Джон К. Келхун, який погоджувався з Лінкольном, що війна непотрібна і неконституційна, і що її було розпочато під хибними приводами. Пам’ятним результатом незгоди з цього приводу став випадок Генрі Девід Торо, який після короткочасного ув’язнення за відмову сплатити податок на підтримку війни, надихнувся написати своє знамените есе «Громадянська непокора», якому лібертаріанці досі віддають шану.

Громадянська війна в США викликала значний спротив з обох сторін, і опозиція зростала в міру того, як війна затягувалась, спричиняючи сотні тисяч жертв з обох сторін. Впровадження військової повинності в США викликало величезне обурення і спричинило заворушення в багатьох регіонах. Найбільший бунт був у Нью-Йорку в липні 1863 року, тоді він був жорстоко придушений лише за допомогою 4,000 військових, стягнутих з поля бою під Геттісбургом. Партизанський спротив війні з боку північних демократів, яких прихильники війни обзивали «мідяками», спонукав адміністрацію Лінкольна цензурувати пошту та телеграф, закрити сотні газет та заарештувати і ув’язнити тисячі цивільних осіб, позбавивши їх права на судовий процес. У 1864 році північні демократи висунули Джорджа Б. Макклеллана своїм кандидатом на посаду президента на платформі, яка закликала до негайних переговорів про перемир’я та відновлення «США, якими вони були».

На Півдні цивільна та військова влада часто вдавалася до введення воєнного стану та інших жорстких заходів для придушення опору війні. За словами історика Джеффрі Роджерса Хаммела:

Лише військова сила, масові арешти та кілька страт за саботаж утримали уніоністську східну частину Теннессі у складі Конфедерації. В інших прикордонних з Північчю районах влада нав’язувала присягу на вірність і заарештовувала тих, хто відмовлявся її виконувати… Втомившись від інфляції, імпрез, рекрутчини та свавільних арештів, процвітали таємні товариства миру… Німецькі райони Техасу, гори Аппалачі та Озаркс, болота Луїзіани та Флориди стали осередками дезертирів та інших озброєних супротивників війни.

Іспано-американська війна призвела до створення в червні 1898 року Антиімперіалістичної ліги – організації, до якої увійшло багато відомих класичних лібералів. Колишній президент Гровер Клівленд, бізнесмени Едвард Аткінсон та Ендрю Карнегі, письменники Марк Твен, Амброз Бірс та Вільям Дін Хауеллс, філософи Вільям Джеймс та Джон Дьюї, а також соціолог та економіст Вільям Грем Самнер були її членами. У 1899 році Самнер написав трактат під назвою «Завоювання Сполучених Штатів Іспанією», щоб показати, як імперіалізм підриває найкращі традиції США як республіки з обмеженим урядом і передбачив підвищення податків, зростання чисельності збройних сил, військову повинність та завоювання. Ніби демонструючи точність попередження Самнера, уряд негайно взявся громити філіппінців, які прагнули самоуправління, жорстоко придушивши їхній повстанський рух під час філіппіно-американської війни (1899-1902 рр.).

Спалах війни в Європі в 1914 році шокував більшість американців, які не хотіли мати з нею нічого спільного. Згодом, коли президент Вудро Вільсон поступово наближався до рішення про пряму участь США у війні, його багато переконували у необхідності невтручання. Мільйони американців та резидентів-іноземців ірландського й німецького походження, рішуче виступали проти дій США на підтримку членів Антанти, на боці яких адміністрація Вільсона, просякнута англофільськими настроями та зв’язками з Англією, могла вступити у війну. Більшість соціалістів та багато лібералів приєдналися до опозиції, в тому числі такі відомі класичні ліберали, як Освальд Гаррісон Віллард з видання The Nation і письменники Рендольф Борн, Альберт Джей Нок і Г. Л. Менкен. Невелика група прогресистів на чолі з сенатором від штату Вісконсину Робертом А. ЛаФоллетом очолила опозицію в Конгресі, де ЛаФоллет ризикував своїми добрими стосунками з колегами по Конгресу, своїм впливом у виконавчій владі та своїм політичним майбутнім, героїчно виступивши проти нерозумного вступу США у війну. Попри його відважні зусилля, лише 6 сенаторів і 50 представників проголосували проти оголошення війни.

Після початку війни адміністрація Вільсона створила жорстоку, багатогранну систему репресій проти опору, яка ґрунтувалася здебільшого на законах про законопроєкти, а також на Законі про шпигунство 1917 року і на сумнозвісній поправці до нього, також діяв Закон про підбурювання до заколоту 1918 року. Згідно з цими репресивними законами, майже будь-яка форма опору або критики уряду, його дій або символів, передбачала кримінальне переслідування. Уряд негайно депортував понад 1,000 іноземних критиків та заарештував тисячі осіб, як іноземців, так і громадян, які наважилися виступити проти війни або були запідозрені у цьому. Багаторазовий кандидат у президенти та лідер соціалістів Юджин Віктор Дебс був засуджений до 10 років ув’язнення за виголошення промови, зміст якої не сподобався уряду. Державні та місцеві органи влади та групи самооборони об’єднали свої зусилля з національним урядом, запровадивши фактичне панування терору проти антивоєнних і радикальних організацій та окремих осіб. Ця офіційно згенерована «патріотична» істерія під час і одразу після війни є одним з найганебніших епізодів в історії США.

 

Невдовзі після закінчення війни прийшло розчарування; як наслідок, міжвоєнний період став, мабуть, найбільш масовим проявом прихильності до миру в історії США. Популярні письменники засуджували «торговців смертю» та міжнародних інвестиційних банкірів, особливо тих, що були пов’язані з Домом Морганів, і звинувачували їх у тому, що вони втягнули країну у війну виключно заради власної наживи. Такі автори, як Ернест Гемінґвей і Джон Дос Пассос, надали літературний відтінок цьому розчаруванню, а ревізіоністські історики, такі як Гаррі Елмер Барнс і Чарльз Каллан Тансілл, спростували офіційну версію війни у своїх трактатах з численними примітками. У середині 1930-х років сенатор від Північної Дакоти Джеральд П. Най скликав широкі слухання про відповідальність США за участь у війні, і головним результатом стало прийняття важливих актів про нейтралітет у 1935, 1936 та 1937 роках, які мали на меті заборонити міжнародні дії, які могли б втягнути країну в майбутню війну. Акти забороняли видавати кредити та продавати зброю Союзникам під час Великої війни. У 1938 році запропонована поправка Ладлоу до Конституції США, яка вимагала схвалення на національному референдумі перед тим, як уряд розпочне війну, за винятком випадків фактичного вторгнення на територію Сполучених Штатів, ледь не пройшла в Палаті представників, перш ніж була відхилена під сильним тиском з боку президента Франкліна Д. Рузвельта.

Після початку війни в Європі у вересні 1939 року розгорнулися запеклі дебати між тими, хто підтримував, і тими, хто виступав проти участі США у війні. Згідно з опитуваннями громадської думки та іншими свідченнями, переважна більшість американців виступала за добре озброєний нейтралітет. Однак адміністрація Рузвельта, така ж англофільська, як і адміністрація Вільсона, палко бажала вступу США для допомоги Великій Британії, і президент невпинно, хоча часто й хитро, працював над створенням умов, які б виправдали вступ – наприклад, шляхом проведення серії все більш жорстких заходів економічної війни проти Японії в надії на те, що спровокована війна з Японією відкриє «чорний хід» для вступу США в європейську пожежу. На противагу маневрів уряду, провідною організацією, що виступала за мир, був Комітет «Америка понад усе» (AFC), створений у вересні 1940 року. Широка коаліція ідеологічно AFC включала таких видатних протолібералів, як письменник Джон Т. Флінн, який очолював її нью-йоркський осередок і чия книга 1944 року, «Як ми йдемо маршируючи», є класикою лібертаріанства.

Після нападу Японії на Перл-Гарбор антивоєнні настрої практично зникли. Окремі особи, які продовжували виступати проти війни або критично висловлюватися про неї, не лише потрапляли під слідство ФБР, але й зазнавали суспільної ізоляції, звільнень, занесення в чорні списки та іншого пригнічення, що часто унеможливлювало їхню участь у громадських дебатах і навіть заробіток на життя. Єдиними помітними противниками війни, які залишалися стійкими, були члени деяких невеликих релігійних сект, таких як Свідки Єгови. Коли молодь з цих груп відмовлялася виконувати закони, їх карали тривалими тюремними строками та особливо жорстоким поводженням під час перебування там.

З 1950-х років двопартійна прихильність до холодної війни, подальший занепад класичного лібералізму та дискредитація колишніх антивоєнних людей і організацій як ізоляціоністів і примиренців відсунули пацифістську діяльність на периферію політики та ідеологічних дебатів. У 1965 році ескалація військового втручання США у В’єтнамі відродила масову антивоєнну активність, але Нові Ліві, релігійні і ліво-ліберальні організації спрямовували цей рух у соціалістичну площину, незважаючи на спроби Ротбарда та кількох інших лібертаріанців спрямувати антивоєнний рух у лібертаріанське русло.

Опозиція до війни у В’єтнамі, однак, створила різноманітну коаліцію людей, відданих пошуку миру, і лібертаріанців, чий власний рух зародився з потрясінь 1960-х років, і які, здебільшого, продовжують ставитися до миру як до належного стандарту міжнародних відносин і протистоять наполегливим спробам уряду США перекроїти світ під дулом пістолета. Коли американські війська вторглися до Іраку і окупували його у 2003 році, більшість лібертаріанців виступили проти цієї акції і в міру того, як окупація затягувалася на тлі зростаючого міжконфесійного насильства, деякі лібертаріанці, які спочатку підтримували акцію, почали виступати проти неї і шкодувати про свою попередню підтримку.

Лібертаріанське наполягання на праві кожної людини на самооборону, не зобов’язує нікого користуватися цим правом, особливо якщо релігійні чи інші переконання суперечать застосуванню насильства, навіть з метою самозахисту. 

Переклад: Еліна Михайлова

0:00 / 0:00
До сторіччя від дня народження Айн Ренд

До сторіччя від дня народження Айн Ренд

Автор: Браян Докеті

Посилання на оригінал

Докеті поєднує коротку біографію матері Об’єктивізму з аналізом інтелектуального впливу її опублікованих робіт.

Цього року (2005. — Прим. пер.) відзначаємо сто років з дня народження Аліси Розенбаум, яка здобула популярність та прихильність мільйонів під псевдонімом Айн Ренд. Коли Джером Таксілл написав свою напіввигадану одіссею про лібертаріанського активіста 1950-х — початку 1970-х років, її назва здавалася очевидною: «Зазвичай це починається з Айн Ренд» (ориг. «It Usually Begins with Ayn Rand». — Прим. пер.). Ренд була найвідомішою та найвпливовішою фігурою лібертаріанства ХХ століття. Однак незмінно важливою частиною цього не обов’язково є її відверта політична та економічна філософія.

Вона народилася в санкт-петербурзі 2 лютого 1905 року в сім’ї власника аптеки. Коли совєти прийшли до влади, вони забрали її в батька. Поневіряння сім’ї (і нації) та протистояння комунізму лягли в основу її першого роману «Ми, живі» (1936). У незламній героїні цієї книжки, Кірі Арґуновій, легко впізнати Алісу — ще одну молоду дівчину, совєтську за умислом долі, проте не за духом, яку мотивувало мало що, окрім бажання втекти. Бажання Кіри закінчилося трагедією, бажання Ренд — тріумфом.

Після тривалих спроб Ренд отримала бажаний та рідкісний паспорт на виїзд з росії та 1926 року дісталася Америки. Хоча її візит мав бути коротким, Ренд знала, що ніколи не повернеться до пастки, з якої втекла. Протягом багатьох років вона розповідатиме історію, що нагадувала про місію, яку взяла на себе. За її словами,  хтось підійшов до неї під час прощальної вечірки і сказав: «Якщо в Америці тебе питатимуть, скажи їм, що росія — це велике кладовище, на якому ми всі повільно вмираємо».

Це вона власне й зробила, найбільш конкретно в романі «Ми, живі» та більш абстрактно впродовж своєї кар’єри. Так вона створила значну кількість творів, художніх та документальних, які утвердили її в XX столітті як головну богиню – не обов’язково Розуму, завдяки якому вона хотіла бути відомою, чи навіть політичної свободи, але Героїзму та Досягнень. І таким чином вона зробила найкращий можливий подарунок країні, яка її прийняла.

Розбудова індивідуалістичного руху

Розбудовуючи рух індивідуалістів, Ренд ще 1934 року знала, чого хоче досягти.

Того року вона надіслала Генрі Менкену копію рукопису «Ми, живі» та похвалила його як «найвидатнішого представника філософії, якій я хочу присвятити все своє життя. … Я завжди вважала вас головним поборником індивідуалізму в цій країні. … Можливо, зараз це видається даремною справою і є ті, хто скаже, що я запізнилася, що я можу лише сподіватися стати останнім борцем за спосіб мислення, якому немає місця в майбутньому. Але я так не думаю. Я маю намір бути першою в новій битві, якої світ потребує як ніколи раніше». На це пішло десятиліття, проте Ренд досягла бажаного.

На початку 1940-х вона планувала разом із театральним критиком Ченнінгом Поллоком заснувати національну організацію індивідуалістів. Та багато проринкових бізнесменів, яких вона з Поллоком намагалася залучити, сумнівалися, що потрібна така група. Зрештою, хіба Національна асоціація виробників не обстоює інтереси бізнесу та вільних ринків? Ренд писала Поллоку: «Головна мета нашої організації буде інтелектуальна та філософська, а не лише політична та економічна».

Ми дамо людям віру – позитивну, зрозумілу та послідовну систему переконань. Хто зробив це? Точно не Національна асоціація виробників. Вони … просто борються за систему приватного підприємництва, і увесь їхній метод полягає в навчанні та роз’ясненні суті цієї системи. Це хороша робота, але її недостатньо… Ми хочемо навчати людей не того, що таке система приватного підприємництва, а того, чому маємо вірити в неї та боротися за неї. Ми хочемо дати духовне, етичне та філософське підґрунтя  для віри в систему приватного підприємництва.

Хоча пізніше Ренд, безсумнівно, здригалася б при слові «віра», вона вже тоді усвідомлювала своє завдання –  стати на захист індивідуалізму та капіталізму, який піде далі, ближче до витоків –  більш радикальним у справжньому сенсі –  ніж будь-який інший, що існує.

Попри те що була письменницею-борцем, вона бачила себе як «радикалку за капіталізм». Ця запланована організація так ніколи й не побачила світ. Натомість сталося щось важливіше – 1943 року вийшла її книга, перший значний успіх — роман «Джерело», у якому вона донесла свої ідеї не через маніфест, а через вигаданих персонажів, що драматично переживали боротьбу ідей та духу, яку Ренд хотіла виграти. Сюжет розгортався навколо переплетених кар’єр та боротьби двох архітекторів – індивідуаліста та героя Говарда Рорка та поступливого, некреативного, боягузливого Пітера Кітінґа.

У буквальному сенсі так і є, вони романтичні, живі втілення її ідей. Вона романтизує не лише своїх героїв, а й свого лиходія – сучасного інтелектуала-колективіста в особі Еллсворта Тухі, дотепного, інтелігентного та дуже впливового архітектурного та соціального критика, який зрозумів: коли обеззброюєш людську душу невпинними нападками на велике та підносиш посереднє, люди стають відкритими до маніпуляцій. Те, що колективістський лиходій є критиком, а не політиком, яскраво демонструє, що хвилює Ренд. Вона усвідомлювала, що ворогами індивідуальної свободи є не лише ті, хто відкрито підтримує тиранію, але й будь-хто, хто підриває основи індивідуальної величі. Вона завжди стверджувала, що за своєю суттю зло безсиле і що воно перемагає лише за мовчазної згоди потенційного добра. Головний лиходій «Джерела» Тухі та герой роману Рорк зустрічаються лише раз, і то антиклімактично. Тухі, охоплений цікавістю, запитує Рорка, що він, Рорк, думає про нього. А той, перш ніж піти, відповідає: «Але я не думаю про тебе».

Використання художньої літератури для ілюстрації ідей

Критики часто засуджують персонажів Ренд за нереалістичність.

Наступний та останній роман Ренд «Атлант розправив плечі» став синтезом її філософії та її конкретизації; у ньому ми бачимо наслідки прийняття її філософії та філософії її ворогів. Ми бачимо, як її шлях веде до великих досягнень, багатства, братерства та миру, а шлях її опонентів – до невдачі, гниття, корупції, ненависті до себе та, зрештою, руйнування суспільства. Шалено динамічний сюжет книги стосувався першого страйку творчих розумних людей. В «Атланті», особливо в 57-сторінковій промові лідера страйку Джона Ґолта, у якій він пояснює світові, що котиться до загибелі, де саме він помилився, Ренд зшила воєдино своє філософське бачення, пізніше знане як об’єктивізм. Як відомо, Ґолт сказав тоді багато.

Проте коли Ренд кидали виклик, вона могла викласти суть своєї філософії, стоячи на одній нозі: «Метафізика: об’єктивна реальність. Епістемологія: розум. Етика: егоїзм. Політика: капіталізм». Експозиція Ґолта наповнила цю оголену  презентацію змістом, контекстом та драматизмом і пов’язала жахливий світ, показаний в «Атланті», із відмовою людей від одного або всіх згаданих вище принципів. Та найважливіше, що і «Атлант», і її менш відверто політичний роман «Джерело» стали тим, що Ренд називала «емоційним паливом». Ренд писала: «Романтичне мистецтво — це паливо та іскра людської душі. Його завдання — розпалити вогонь душі та не дати йому згаснути. А завдання забезпечити тому вогню живлення  та напрям руху належить філософії».

Її романи дали читачам можливість у драматичній формі споглядати захопливі та фантастичні місця, до яких може привести розумний, самовідданий та послідовний пошук цілей. І не мало значення, чи ці цілі були грандіозними в очах решти світу — архітектура Рорка подобалася не всім. Вона не просто розповіла, вона показала унікальне поєднання емоційного та раціонального в хорошій художній літературі, що воно є більш вагомим і легшим для сприйняття, ніж кожне з них окремо. Хоча іноді її вважають просто незграбною політично-ідеологічною письменницею, найважливіша частина звернення Ренд не є суто політичною. Це її заклик до того, що засновник консервативного руху Рассел Кірк, повторюючи за Едмундом Берке, назвав «моральною уявою».

Хоча консерваторам на зразок Кірка мало що подобалося в Ренд, вона, навпаки, більше за значну частину консервативних інтелектуалів, працювала з ідеєю, що душу людини має живити не лише політика та економіка. Вірила, що й літературне мистецтво могло би фокусувати людську душу на вищих прагненнях. Ренд створювала персонажів, які надихали та підтримували прагнення до вищого, кращого, більш дивовижного та сміливого бачення того, яким може бути життя людини;  хоча її персонажі можуть видаватися нереалістичними, оскільки «вони не говорять і не поводяться як “люди в крамниці за рогом”».

Оскільки показувала своїх героїв і героїнь, як відданих творчій і продуктивній роботі в контексті бізнесу, ринків та науки, ця російська письменниця пішла направду американським шляхом, знаходячи ключ до того, що було дійсно славетне та натхненне в цій країні. Барбара Бренден у своїй біографії Айн Ренд «Захоплення Айн Ренд» (ориг. «The Passion of Ayn Rand». — Прим. пер.) писала: «“Атлант розправив плечі” був подарунком від Айн Америці. Моральною санкцією. Філософською демонстрацією, що жити заради власного раціонального інтересу, йти за своїми егоїстичними, раціональними цілями, поставити свій розум на службу власному життю та щастю — це найблагородніша, найвища та найбільш моральна з людських діяльностей… Звертаючись до безіменного, незахищеного, пульсуючого серця її нової землі, Айн мала сказати: “Слава тобі”». Із самого початку Ренд знала, наскільки ця слава стосувалася як індивідуальних творчих пошуків, так і політики, як такої.

Юна Аліса в радянській росії любила Америку не так за Томаса Джефферсона та Декларацію незалежності, як за Сесіла Б. Де Мілля та його легкі, але поживні для душі голлівудські розваги. І оскільки американське майбутнє розгортається в ХХІ столітті, насправді важливими постатями для майбутнього людства, ймовірно, будуть не політики, а творці — чоловіки та жінки, які розроблятимуть нові комп’ютерні технології, нові джерела енергії, нові методи контролю фізичного світу – від сталі й аж до наших генів, а також фізичні та ринкові методи, які дозволять нам покинути поверхню цієї планети. Саме для таких людей – бізнесменів та технологів, які роблять життя багатшим і створюють більше опцій для всіх, – Айн Ренд є покровителькою та натхненницею.

Ідеї мають наслідки

Звісно, політика має значення, і ніхто не драматизував це в художній літературі краще, ніж Ренд, особливо в романі «Атлант розправив плечі». Там ми чітко бачимо, як рішення безликих, озлоблених чи просто неосвічених бюрократів призводять до жахливих наслідків у житті людей. Ми бачимо реальне підтвердження ідей Ренд у похмурих, обмежених деприваціях, які охопили радянський блок протягом більшої частини ХХ століття, і в меншому масштабі Америку, де безліч мрій і життів було зруйновано через  принцип верховенства державної влади, заборону наркотиків, оподаткування спадщини і навіть місцеве зонуванням та бізнес-регулювання. (Спроба започаткувати бізнес у багатьох сучасних американських регуляторних середовищах може не здаватися трагедією, поки це не станеться з вами чи вашою близькою людиною.)

Сьогодні соціальне забезпечення, медична допомога та страховка, схоже, мають на меті змусити американців працювати більшу частину свого життя лише для того, щоб прогодувати державну машину, покликану, повертати їм частину їхніх власних грошей, супроводжуючи це численними наглядачами, залякуваннями, наказами і великими відрахуваннями зверху. Це може здатися абстрактним, особливо у світі, де утримують податок на прибуток. Але Ренд допомагає дійсно побачити і відчути, що може статися з людською душею, коли ваші зусилля, ваше життя, вашу сутність викрадають з-під вашого власного вибору й підпорядковують забаганкам бюрократів.

Заклик Ренд до креативності

Попри загальне несприйняття її фрази «чеснота егоїзму» (використовувалась навмисне, щоб шокувати), світогляд Ренд у жодному разі не був егоїстичним, адже мислителька не хотіла, аби лише вона була щасливою. Її мотивувала любов, захоплення всім, що є найкращого в людстві, та прагнення до світу, який заохочував та винагороджував велич. Зображення таких персонажів «Атланта», як Шеріл Таґґарт та Едді Віллерс, показує глибоке співчуття до порядних людей, які страждали у світі, що керувався хибними принципами, у чому , і це мотивувало те, що недоброзичливці Ренд вбачали жахливо безжалісне презирство до «мародерів», які знищували цінності цивілізації.

Критики Ренд, які чують у ній лише ненависть та безсердечність, самі є глухими до дзвонів слави. Як писала Барбара Бренден: «У присутності Айн і в її творах відчувався цей наказ – наказ діяти на максимумі своїх можливостей, бути найкращою версією себе, постійно прагнути більше та ніколи не зраджувати своїх найвищих ідеалів». Або ж, як казала сама Ренд: «Суть життя досягати радості, а не втікати від болю». Фанати «Джерела» не просто хотіли шипіти на Тухі, вони хотіли бути Рорком. Та попри закиди про його «нереальність» та «негуманність», людина неперевершеної майстерності, вибухової креативності та непохитної цілісності — це людина, якою варто бути.

Це позитивний бік того, що іноді розглядається як суто негативне бачення лібертаріанства щодо обмеження держави. Це важливе доповнення руху «сенсу життя». Суть звернення Ренд — не презирство, а її палка віра в перспективу величі та слави індивіда і захоплення нею.

Проте в суті твердження Брендена про непохитну заповідь Ренд зростати лежить ключ до ще одного поширеного серед читачів Ренд явища. Політичне та етичне послання її романів важко спотворити, а в «Атланті» — майже неможливо (хоча часто можна почути про людей, які «пропускають промови»). Ренд мала десятки мільйонів читачів. Проте, здається, лише дуже малий відсоток із них засвоїв її політичні та етичні послання і живе згідно з ними. Люди часто говорять про прихильність чи захоплення Ренд, як про захоплення своєї юності, яке вони «переросли». Бренден припускає, що «люди зрозуміли, наскільки непопулярними були її ідеї, і, можливо, вони нічого не переросли, можливо, вони просто боялися зізнатися в цьому публічно, тому що на них зійшов би праведний гнів людей, яких вони знали».

Стандарти Ренд вимогливі: заклик бути найкращою версією себе, досягати найбільшого, що можеш. Але повага та визнання, яке вона виявляла до тих, хто піднявся до цих вимог, були як тепле, життєдайне сонце. Художні твори Ренд стали зарядом енергії для мільйонів, включаючи майже кожну важливу постать в американському лібертаріанському русі. І її книжки, безсумнівно, далі друкуватимуть, вони захоплюватимуть та надихатимуть майбутні покоління і через її романтичне зображення героїчних особистостей вестимуть певний відсоток спостережливих, вдумливих читачів до того, щоб дійсно побачити і відчути, як особиста свобода та обмежений уряд необхідні для такого героїчного прагнення досягти свого зеніту.

Тепер лібертаріанство може «не завжди» розпочинатися з Айн Ренд. Проте її літературні здібності та палка моральна пристрасть, як і її скрупульозний, системний підхід до зв’язків між розумом та свободою залишатимуться потужним вступом до ідеї, що ваше життя належить вам, а не державі чи колективу, і до насиченої та складної серії висновків про істинну природу та місію держави, які випливають з цієї ідеї.

Переклад: Євгенія Наумук

Посол Чез В. Фрімен, молодший, Державний секретар США у відставці
Клуб дипломатичної служби, Вашингтон, 11 січня 1995 року

Посилання на оригінал

Пані та панове!

Сьогодні буде вручено спеціальний приз.

Нарешті, після тяжких зусиль, видавництво Національного університету оборони випустило у світ цю книгу – одну з тих двох, які я сам шукав протягом останніх двадцяти дев’яти років, починаючи з моменту мого приходу в дипломатію: «Словник цитат з державної політики та дипломатії»

Іншу книгу – про мистецтво влади в державному управлінні – я пишу саме зараз. У будь-якому випадку, вона у мене з собою, і, оскільки вона видана GPO [Урядовою друкарнею], а всі ви є державними службовцями, то після моєї доповіді я зможу подарувати вам примірник цієї книги, якщо ви все ще бажаєте її отримати.

Але вам доведеться заплатити певну ціну. Вам не лише треба буде слухати мої розповіді про професію дипломата, але й, оскільки я сподіваюся, що незабаром ця книга вийде в комерційній версії, вже виправленій і доповненій, ви також зобов’яжетеся додати до наступного видання свої улюблені цитати. Отже, якщо ви готові взяти на себе подібні обов’язки, я в обмін на це надам вам примірник цієї книги.

Сьогодні я говоритиму про дипломатію як професію. Чи є вона нею взагалі? Чи повинна вона нею бути? Я не думаю, що це порожні запитання.

Я хотів би спершу запозичити з моєї власної книги цитат слова Абби Ебана, який у 1983 році зауважив, що «слово “посол” зазвичай мало б професійну конотацію, якби не американська традиція “політичних призначенців”. Химерне уявлення про те, що будь-який громадянин, особливо якщо він багатий, придатний для представництва своєї країни за кордоном, пройшло кілька важких випробувань емпіричними доказами, але воно не було відкинуте, так само як і не повинна бути відкинута ідея розбавлення жорсткого професіоналізму кадрами з менш відокремлених прошарків суспільства. Проте, коли найсильніша країна світу призначає олігарха або багату можновладицю очолювати посольство, дискредитація і розчарування поширюються на весь дипломатичний корпус відповідної країни». Так було в 1983 році.

Близько 130 років до цього, демонструючи, що це справді давня американська традиція, газета «Нью-Йорк Геральд Триб’юн» зауважила: «Дипломатія — це каналізація, через яку стікають покидьки та відходи з політичних калюж. Людину, яка не здатна залишатися вдома, потрібно відправити за кордон».

Подібні американські зауваження або ж спостережння щодо дипломатії разюче контрастують з поглядами, висловленими Франсуа де Кал’єром у 1716 році. Я хотів би навести його цитату, перш ніж перейти до суті моєї теми. Він зазначав, пишучи майже три століття тому: «Дипломатія —  це сама по собі професія, яка заслуговує на таку ж підготовку і таку ж увагу, яку люди приділяють іншим визнаним професіям. Якості дипломата і знання, необхідні для нього, насправді не можуть бути набуті. Генієм дипломатії народжуються, а не стають. Але є багато якостей, які можна розвинути з практикою, а більшу частину необхідних знань можна здобути лише шляхом постійного їх використання».

«У цьому сенсі дипломатія, безумовно, є професією, яка сама по собі здатна зайняти всю кар’єру людини, і ті, хто вважає дипломатичну місію приємним відволіканням від загального завдання, лише служать розчаруванням для себе і катастрофою для справи, якою вони займаються. Навіть найбільший дурень не довірив би командування армією людині, чиєю єдиною заслугою було красномовство в парламенті або вправне володіння мистецтвом придворного в палаці. Всі визнають, що військове командування необхідно заслужити довгою службою в армії. Так само нерозумно доручати ведення переговорів непідготовленому дилетанту».

Тепер, якщо з цим твердженням погоджується більшість присутніх у цій кімнаті, ми повинні запитати себе, чому так сталося, що вчені професії духовенства, юриспруденції, медицини та військової справи були позбавлені практики політичних призначень, а дипломатія все ще їй підпорядковується.

Варто лише на мить озирнутися і поміркувати над тим, що таке професії. Вони мають деякі спільні характеристики: починаючи з професійної компетентності у виконанні спеціалізованих функцій. Вони мають спеціалізовану лексику; вони використовують спільну ідеологію для аналізу проблем; вони застосовують спільний набір навичок, технічних інструментів для вирішення цих проблем; вони мають саморегульований моральний кодекс або систему етики.

Професії, які я згадував — духовенство, юриспруденція, медицина, військова справа — виникли у вісімнадцятому столітті, коли вступ до фаху відбувався через процес учнівства, тобто навчання на робочому місці. Не існувало жодних стандартів і системи професійної етики. Але протягом наступних двох століть всі вони створили професійні школи, фахові асоціації, які б засвідчували компетентність представників професії, а також розробили саморегульовану систему етики.

До середини дев’ятнадцятого століття ці системи були дещо змішаними. Тобто учнівство співіснувало з професійною освітою як засіб входження до фаху. Лише близько десяти років тому в моєму рідному штаті Род-Айленд скасували привілей вступу до юридичної практики виключно через стажування, а не через закінчення юридичної школи. Професійні асоціації були сформовані, але вони все ще не були формалізовані як регуляторний механізм. Етичні кодекси існували, але вони були набагато менш формальними і досконалими, ніж зараз.

Станом на початок двадцятого століття кожна з цих професій набула того ступеня формальності, з яким ми знайомі сьогодні. Саме тоді богословські, юридичні та медичні школи, військові академії, штабні коледжі та воєнні училища досягли свого нинішнього рівня.

Чому цього не відбулося з дипломатією? Ймовірно, на це є багато причин, одна з яких — транснаціональний характер професії, що ускладнює для будь-якої однієї країни лідерство у формуванні професійної доктрини та системи. У будь-якому разі, цього не сталося.

Фактично, протилежні уявлення про дипломатичну професію існують і донині. Ще в 1959 році Гарольд Ніколсон зауважив: «Є ті, хто вважає дипломатичну службу своєрідним пташиним заповідником для елегантних, одягнених у смугасті штани молодих людей, в яких ще молоко на губах не обсохло, що проводять більшу частину свого часу, роздаючи цукрове печиво дамам з вищого світу в Європі та Латинській Америці. І навпаки, є ті, хто вважає дипломатів міжнародною бандою інтриганів, які мають намір занапастити Велику Білу Душу Сполучених Штатів». Підозрюю, що сенатор Джессі Хелмс міг би погодитися з обома цими твердженнями.

Я очікую, що це триватиме доти, доки дипломатія не піде тим шляхом, яким пішли інші освічені професії. Вони значно виграли з точки зору своєї компетентності і статусу від офіційної професіоналізації. Те ж саме можна сказати і про дипломатію. 

Дехто може вважати намагання досягти підвищення професіоналізму в дипломатії звичайною хитрістю. Джеффрі Джексон у 1981 році прогнозував це, коли говорив: «Про виживання кажуть, що птах — це пристосування еволюції задля увічнення яйця. Дипломатія теж подекуди має виглядати як винахід дипломата для увічнення своєї професії. Звідси й маємо легендарного дипломата, який поблажливо висловився про генералів, мовляв, якби не він, то їм не довелося б вести жодної війни».

Чи готова дипломатія до професійного становлення? Чи є в ній ті аспекти, які дозволять їй стати професією в тому сенсі, в якому стали юриспруденція, медицина, військова справа? Я абсолютно впевнений, що так.

Розгляньмо низку запитань, пов’язаних з цим.

Чи є дипломати експертами у виконанні певного набору спеціалізованих функцій? Дипломати є агентами, захисниками, інформаторами та радниками своїх урядів, на яких покладаються надії як на управителів інтересів своєї країни за кордоном. Я вважаю, що існує десять незмінних основних функцій професії дипломата. Міжнародна ситуація наповнює їх змістом, але не змінює їх контурів. Дипломати виконують ці обов’язки самостійно, а іноді у співпраці з представниками суміжних професій — військовими і шпигунами.

Основними завданнями дипломатів, як я їх бачу, є, по-перше, налагодження зв’язків між урядовцями, які відповідають за прийняття рішень, та іноземними колегами; по-друге, відстоювання політики та поглядів свого уряду; по-третє, ведення переговорів від імені свого уряду; по-четверте, надання рекомендацій своєму уряду щодо шляхів просування чи захисту його інтересів; по-п’яте, сприяння торгівлі та інвестиціям; по-шосте, захист співвітчизників; по-сьоме, управління програмами співпраці між урядами; по-восьме, інформування та аналіз відповідних закордонних подій і реалій; по-дев’яте, встановлення сприятливих відносин з посадовцями та представниками еліт, які мають на них вплив; по-десяте, формування сприятливого для інтересів своєї країни іміджу.

Ці десять функцій нерозривно пов’язані між собою. Я згадую їх, тому що в основі будь-якої професії лежить тісний взаємозв’язок між усіма її складовими.

Коли відповідальні за прийняття рішень політики позитивно ставляться до іноземної держави, вони більш сприйнятливі до звернень з боку її посадовців та бізнесменів. Вони також більш схильні враховувати її інтереси та погляди. 

Коли дипломати мають доступ до широкого кола впливових людей, їхнє розуміння місцевих тенденцій і подій покращується. А отже, завдяки їхнім звітам, їхні уряди отримують інформацію щодо стану справ у країні.

Коли угоди щодо офіційної співпраці виконуються належним чином, це полегшує доступ до можновладців і схиляє їх до співпраці. Коли відносини дипломатів з такими чоловіками і жінками легкі і ґрунтуються на хорошому розумінні місцевих справ і менталітету, вони краще можуть допомагати своїм громадянам вести бізнес і надавати захист тим, хто зазнає труднощів з місцевими звичаями і законами. 

Коли такі завдання виконуються як слід, дипломати здобувають знання, необхідні для розробки планів дій, спрямованих на просування інтересів своєї країни. Їхній уряд буде достатньо поінформований для того, щоб формувати свою політику з розумом. Звичайно, ніхто не гарантує, що так і буде, але він матиме всю необхідну для цього інформацію, якщо прислухається достатньо уважно. 

Дипломати знатимуть, як представити позицію свого уряду в такому вигляді, щоб вона відповідала місцевим інтересам та настроям. Вони будуть більш здатні переконувати урядовців країни перебування укладати угоди, вигідні для інтересів їхньої країни. Вони знатимуть, як забезпечити ефективну комунікацію між главою свого уряду та членами його Уряду, а також відповідними посадовими особами в країні призначення. Вони будуть здатні надавати унікально цінні поради та підтримувати прямий діалог між такими посадовими особами.

Я спираюся на зв’язок між усіма цими функціями. 

Чи є у дипломатів спеціальний лексикон? Ще на початку дев’ятнадцятого століття Людвіг Берн, відомий німецький дипломат того часу, сказав: «Дипломатія —  це говорити французькою, не говорити нічого і казати неправду». Я б не заходив так далеко, але думаю, що з роками багато хто помітив, що дипломати дійсно використовують мову в особливий спосіб. Джон Кеннет Гелбрейт у 1969 році зауважив, наводячи лише один приклад: «Існує небагато залізних правил дипломатії, але для одного з них немає винятків: коли офіційна особа повідомляє, що переговори були корисними, можна сміливо зробити висновок, що досягнуто не було нічого».

Думаю, не варто продовжувати цю тему. Очевидно, що в дипломатичній професії ми маємо спеціалізовану лексику. Ми використовуємо звичайні слова у незвичайний спосіб. Так само, ми вживаємо неординарні висловлювання у часто незрозумілий для інших контексті.

Чи мають дипломати спільну ідеологію вирішення проблем? Артур Голдберг якось зауважив: «Дипломати вирішують усі проблеми одним відкритим ротом». Це не є несправедливим зауваженням, оскільки, як зазначав А. Вітні Грісвальд ще в 1960 році, «Дипломатія повинна тримати речі на стадії переговорів». Звичайно, ми всі знаємо, що деякі дипломатичні професіонали, особливо в колишньому радянському союзі, додали до цього ще один висновок: «Що моє —  моє, а що твоє —  підлягає обговоренню». Але в будь-якому випадку, очевидно, що існує спільна ідеологія дипломатів, яка наголошує на врегулюванні розбіжностей між країнами шляхом переговорів і мирної, а не насильницької взаємодії.

Чи є у дипломатів спільний набір навичок? Я думаю, що базові вміння, необхідні дипломатам для виконання вищезгаданих завдань, є однаковими в усі часи і в усіх країнах. Деякі з них походять, як казав Франсуа де Кал’єр, від природного таланту, але більшість, на мою думку, набуваються лише завдяки професійній підготовці та досвіду. Ці навички також є взаємодоповнюючими і поділяються на п’ять широких взаємопов’язаних категорій: агенція, адвокація, звітність, консультування та управління. Я дуже швидко пробіжуся по них та підведу підсумки, щоб ми могли поїсти.

Як представники своїх урядів, дипломати повинні розвивати, по-перше, майстерність у мистецтві ведення переговорів. По-друге, демонструвати здатність оперативно і авторитетно реагувати на позицію приймаючої країни з боку свого уряду. По-третє, здатність додавати принаймні видимість вірогідності до тих ідей, які вони доносять до аудиторії. По-четверте, точність висловлювань як рідною, так і іншими мовами. По-п’яте, глибоке занурення в історію та культуру власної нації. 

Як захисники політики і перспектив своєї країни, дипломати повинні уособлювати, по-перше, довіру, що походить від розумної відданості її інтересам та політиці, яка випливає з цих інтересів; по-друге, дар політичного розрахунку; по-третє, такт; по-четверте, емпатію і здатність допомогти приймаючій країні переосмислити її інтереси так, щоб вони були сумісні з інтересами власного уряду; по-п’яте, вільне володіння домінуючою мовою приймаючої країни і основною дипломатичною мовою її столиці; по-шосте, привітність і врівноваженість, які дозволяють не зважати на несприятливі обставини.

Як кореспонденти, дипломати повинні уособлювати гостроту спостережливості і точність пам’яті; по-друге, розсудливість; по-третє, витончену пристосованість до життя в чужих культурах; по-четверте, легкість у спілкуванні з широким колом осіб і груп, що дозволяє їм легко ділитися таємницями; і, по-п’яте, вміння бути стислими, яскравими, але скрупульозно точними літераторами.

Як радники своїх урядів, дипломати повинні мати репутацію безкорисливої відданості інтересам своєї країни; по-друге, бути добре обізнаними з історією країни перебування, в тому числі з історією її відносин з їх власною країною; по-третє, мати тонке відчуття того, як формується політика в їхньому уряді; по-четверте, бути здатними оцінити, коли і як представити уряду рекомендації щодо зміни курсу дій або прохання про нові інструкції; і, по-п’яте, вміти дозволити іншим привласнити собі заслуги за видатні політичні інновації або успіхи.

Як захисники інтересів та репутації свого народу на чужині, дипломати повинні демонструвати, по-перше, турботу про своїх співвітчизників і відданість служінню їм; по-друге, розуміння комерції і фінансів; по-третє, володіння основами військової справи; по-четверте, знання дипломатичної практики і міжнародного права.

Ці двадцять п’ять основних навичок, які я окреслив, є результатом навчання та досвіду. Щойно дипломати опановують їх на належному рівні, вони стають спроможними виконувати завдання, які на них покладає їхня батьківщина.

Чи існує професійна етика в дипломатії? Ну, Талейран, один з найвідоміших дипломатів двохсотлітньої давнини, якось зауважив: «Єдиний хороший принцип —  це не мати жодного». Насправді, загальне враження про дипломатичну професію полягає в тому, що вона є хитромудрою.

Але я б стверджував, що насправді існує професійний набір етичних норм, які ще не сформувалися, але дуже добре відомі представникам цієї професії. Згадаймо хоча б на мить наголошення на захисті конфіденційної інформації; колегіальність між дипломатами в іноземній столиці або в багатосторонньому середовищі; почуття обов’язку перед власним урядом; обмежені очікування, щодо порушення цих правил іншими дипломатами; і, нарешті, відданість побудові міжнародної системи, яка сприяє вирішенню проблем ненасильницькими засобами; увага не лише до державних, а й до системних причин.

Тож я б зробив висновок, що дипломатія дійсно має всі атрибути професії, які, однак, залишаються на стадії формування. Я знову звертаюся до думки Франсуа де Кальєра, яку він висловив у 1897 році американцю Герберту Г.Д. Пірсу: «Так само, як ми б не довірили корабель в руки командира, необізнаного в навігації, чи армію під командування генерала без військової підготовки, ми не повинні довіряти зовнішні справи нашого уряду людям, які не володіють знаннями з різних дисциплін, що складають дипломатичну науку».

Цікавим у цій заяві є те, що до 1840 року було немислимо, щоб політик був призначений командиром бригади в американській армії, тоді як у попередні роки це було звичайною практикою. Приблизно в той же час було немислимо, щоб хтось, хто отримав медичну освіту як перукар і за сумісництвом м’ясник, був допущений до роботи в лікарні, і немислимо, щоб хтось, хто не може продемонструвати глибоке знайомство з принципами права, був допущений до практики в суді. Отже, це не тривіальне твердження, яке роблять де Кал’єр і Пірс.

На завершення дозвольте мені знову процитувати де Кальєра, який, на мою думку, є чи не найвидатнішим письменником, що писав про професію дипломата. Він зазначає: «Навіть у тих випадках, коли успіх супроводжував зусилля дипломата-аматора, цей приклад слід розглядати як виняток, бо людський досвід свідчить, що для кваліфікованої роботи потрібен кваліфікований робітник».

Йдеться про те, що працівники та працівниці повинні не лише володіти своїми навичками, але й вважатися такими, що володіють цими навичками в унікальній мірі. У темі, яку я розглядаю, на кону стоїть питання про те, чи можна отримати народну і політичну підтримку досить самоочевидного твердження де Кал’єра про те, що для виконання якісної роботи необхідна добре-кваліфікована людина.

Як я вже казав на початку, дипломатія — це транснаціональна професія, яка не є унікальною для якоїсь однієї країни, і все ж для того, щоб вона стала професією, на мою думку, необхідне лідерство з якогось конкретного боку. У зв’язку з цим зазначу, що професіоналізація духовенства, медичної професії та військових вперше виникла в Сполучених Штатах. Немає нічого дивного в тому, що Сполучені Штати відіграли провідну роль у формуванні сучасних професій. Чому б подібному не статися і з дипломатією?

Переклад: Софія Панченко