ENGДо сторіччя від дня народження Айн Ренд
Автор: Браян Докеті
Докеті поєднує коротку біографію матері Об’єктивізму з аналізом інтелектуального впливу її опублікованих робіт.
Цього року (2005. — Прим. пер.) відзначаємо сто років з дня народження Аліси Розенбаум, яка здобула популярність та прихильність мільйонів під псевдонімом Айн Ренд. Коли Джером Таксілл написав свою напіввигадану одіссею про лібертаріанського активіста 1950-х — початку 1970-х років, її назва здавалася очевидною: «Зазвичай це починається з Айн Ренд» (ориг. «It Usually Begins with Ayn Rand». — Прим. пер.). Ренд була найвідомішою та найвпливовішою фігурою лібертаріанства ХХ століття. Однак незмінно важливою частиною цього не обов’язково є її відверта політична та економічна філософія.
Вона народилася в санкт-петербурзі 2 лютого 1905 року в сім’ї власника аптеки. Коли совєти прийшли до влади, вони забрали її в батька. Поневіряння сім’ї (і нації) та протистояння комунізму лягли в основу її першого роману «Ми, живі» (1936). У незламній героїні цієї книжки, Кірі Арґуновій, легко впізнати Алісу — ще одну молоду дівчину, совєтську за умислом долі, проте не за духом, яку мотивувало мало що, окрім бажання втекти. Бажання Кіри закінчилося трагедією, бажання Ренд — тріумфом.
Після тривалих спроб Ренд отримала бажаний та рідкісний паспорт на виїзд з росії та 1926 року дісталася Америки. Хоча її візит мав бути коротким, Ренд знала, що ніколи не повернеться до пастки, з якої втекла. Протягом багатьох років вона розповідатиме історію, що нагадувала про місію, яку взяла на себе. За її словами, хтось підійшов до неї під час прощальної вечірки і сказав: «Якщо в Америці тебе питатимуть, скажи їм, що росія — це велике кладовище, на якому ми всі повільно вмираємо».
Це вона власне й зробила, найбільш конкретно в романі «Ми, живі» та більш абстрактно впродовж своєї кар’єри. Так вона створила значну кількість творів, художніх та документальних, які утвердили її в XX столітті як головну богиню – не обов’язково Розуму, завдяки якому вона хотіла бути відомою, чи навіть політичної свободи, але Героїзму та Досягнень. І таким чином вона зробила найкращий можливий подарунок країні, яка її прийняла.
Розбудова індивідуалістичного руху
Розбудовуючи рух індивідуалістів, Ренд ще 1934 року знала, чого хоче досягти.
Того року вона надіслала Генрі Менкену копію рукопису «Ми, живі» та похвалила його як «найвидатнішого представника філософії, якій я хочу присвятити все своє життя. … Я завжди вважала вас головним поборником індивідуалізму в цій країні. … Можливо, зараз це видається даремною справою і є ті, хто скаже, що я запізнилася, що я можу лише сподіватися стати останнім борцем за спосіб мислення, якому немає місця в майбутньому. Але я так не думаю. Я маю намір бути першою в новій битві, якої світ потребує як ніколи раніше». На це пішло десятиліття, проте Ренд досягла бажаного.
На початку 1940-х вона планувала разом із театральним критиком Ченнінгом Поллоком заснувати національну організацію індивідуалістів. Та багато проринкових бізнесменів, яких вона з Поллоком намагалася залучити, сумнівалися, що потрібна така група. Зрештою, хіба Національна асоціація виробників не обстоює інтереси бізнесу та вільних ринків? Ренд писала Поллоку: «Головна мета нашої організації буде інтелектуальна та філософська, а не лише політична та економічна».
Ми дамо людям віру – позитивну, зрозумілу та послідовну систему переконань. Хто зробив це? Точно не Національна асоціація виробників. Вони … просто борються за систему приватного підприємництва, і увесь їхній метод полягає в навчанні та роз’ясненні суті цієї системи. Це хороша робота, але її недостатньо… Ми хочемо навчати людей не того, що таке система приватного підприємництва, а того, чому маємо вірити в неї та боротися за неї. Ми хочемо дати духовне, етичне та філософське підґрунтя для віри в систему приватного підприємництва.
Хоча пізніше Ренд, безсумнівно, здригалася б при слові «віра», вона вже тоді усвідомлювала своє завдання – стати на захист індивідуалізму та капіталізму, який піде далі, ближче до витоків – більш радикальним у справжньому сенсі – ніж будь-який інший, що існує.
Попри те що була письменницею-борцем, вона бачила себе як «радикалку за капіталізм». Ця запланована організація так ніколи й не побачила світ. Натомість сталося щось важливіше – 1943 року вийшла її книга, перший значний успіх — роман «Джерело», у якому вона донесла свої ідеї не через маніфест, а через вигаданих персонажів, що драматично переживали боротьбу ідей та духу, яку Ренд хотіла виграти. Сюжет розгортався навколо переплетених кар’єр та боротьби двох архітекторів – індивідуаліста та героя Говарда Рорка та поступливого, некреативного, боягузливого Пітера Кітінґа.
У буквальному сенсі так і є, вони романтичні, живі втілення її ідей. Вона романтизує не лише своїх героїв, а й свого лиходія – сучасного інтелектуала-колективіста в особі Еллсворта Тухі, дотепного, інтелігентного та дуже впливового архітектурного та соціального критика, який зрозумів: коли обеззброюєш людську душу невпинними нападками на велике та підносиш посереднє, люди стають відкритими до маніпуляцій. Те, що колективістський лиходій є критиком, а не політиком, яскраво демонструє, що хвилює Ренд. Вона усвідомлювала, що ворогами індивідуальної свободи є не лише ті, хто відкрито підтримує тиранію, але й будь-хто, хто підриває основи індивідуальної величі. Вона завжди стверджувала, що за своєю суттю зло безсиле і що воно перемагає лише за мовчазної згоди потенційного добра. Головний лиходій «Джерела» Тухі та герой роману Рорк зустрічаються лише раз, і то антиклімактично. Тухі, охоплений цікавістю, запитує Рорка, що він, Рорк, думає про нього. А той, перш ніж піти, відповідає: «Але я не думаю про тебе».
Використання художньої літератури для ілюстрації ідей
Критики часто засуджують персонажів Ренд за нереалістичність.
Наступний та останній роман Ренд «Атлант розправив плечі» став синтезом її філософії та її конкретизації; у ньому ми бачимо наслідки прийняття її філософії та філософії її ворогів. Ми бачимо, як її шлях веде до великих досягнень, багатства, братерства та миру, а шлях її опонентів – до невдачі, гниття, корупції, ненависті до себе та, зрештою, руйнування суспільства. Шалено динамічний сюжет книги стосувався першого страйку творчих розумних людей. В «Атланті», особливо в 57-сторінковій промові лідера страйку Джона Ґолта, у якій він пояснює світові, що котиться до загибелі, де саме він помилився, Ренд зшила воєдино своє філософське бачення, пізніше знане як об’єктивізм. Як відомо, Ґолт сказав тоді багато.
Проте коли Ренд кидали виклик, вона могла викласти суть своєї філософії, стоячи на одній нозі: «Метафізика: об’єктивна реальність. Епістемологія: розум. Етика: егоїзм. Політика: капіталізм». Експозиція Ґолта наповнила цю оголену презентацію змістом, контекстом та драматизмом і пов’язала жахливий світ, показаний в «Атланті», із відмовою людей від одного або всіх згаданих вище принципів. Та найважливіше, що і «Атлант», і її менш відверто політичний роман «Джерело» стали тим, що Ренд називала «емоційним паливом». Ренд писала: «Романтичне мистецтво — це паливо та іскра людської душі. Його завдання — розпалити вогонь душі та не дати йому згаснути. А завдання забезпечити тому вогню живлення та напрям руху належить філософії».
Її романи дали читачам можливість у драматичній формі споглядати захопливі та фантастичні місця, до яких може привести розумний, самовідданий та послідовний пошук цілей. І не мало значення, чи ці цілі були грандіозними в очах решти світу — архітектура Рорка подобалася не всім. Вона не просто розповіла, вона показала унікальне поєднання емоційного та раціонального в хорошій художній літературі, що воно є більш вагомим і легшим для сприйняття, ніж кожне з них окремо. Хоча іноді її вважають просто незграбною політично-ідеологічною письменницею, найважливіша частина звернення Ренд не є суто політичною. Це її заклик до того, що засновник консервативного руху Рассел Кірк, повторюючи за Едмундом Берке, назвав «моральною уявою».
Хоча консерваторам на зразок Кірка мало що подобалося в Ренд, вона, навпаки, більше за значну частину консервативних інтелектуалів, працювала з ідеєю, що душу людини має живити не лише політика та економіка. Вірила, що й літературне мистецтво могло би фокусувати людську душу на вищих прагненнях. Ренд створювала персонажів, які надихали та підтримували прагнення до вищого, кращого, більш дивовижного та сміливого бачення того, яким може бути життя людини; хоча її персонажі можуть видаватися нереалістичними, оскільки «вони не говорять і не поводяться як “люди в крамниці за рогом”».
Оскільки показувала своїх героїв і героїнь, як відданих творчій і продуктивній роботі в контексті бізнесу, ринків та науки, ця російська письменниця пішла направду американським шляхом, знаходячи ключ до того, що було дійсно славетне та натхненне в цій країні. Барбара Бренден у своїй біографії Айн Ренд «Захоплення Айн Ренд» (ориг. «The Passion of Ayn Rand». — Прим. пер.) писала: «“Атлант розправив плечі” був подарунком від Айн Америці. Моральною санкцією. Філософською демонстрацією, що жити заради власного раціонального інтересу, йти за своїми егоїстичними, раціональними цілями, поставити свій розум на службу власному життю та щастю — це найблагородніша, найвища та найбільш моральна з людських діяльностей… Звертаючись до безіменного, незахищеного, пульсуючого серця її нової землі, Айн мала сказати: “Слава тобі”». Із самого початку Ренд знала, наскільки ця слава стосувалася як індивідуальних творчих пошуків, так і політики, як такої.
Юна Аліса в радянській росії любила Америку не так за Томаса Джефферсона та Декларацію незалежності, як за Сесіла Б. Де Мілля та його легкі, але поживні для душі голлівудські розваги. І оскільки американське майбутнє розгортається в ХХІ столітті, насправді важливими постатями для майбутнього людства, ймовірно, будуть не політики, а творці — чоловіки та жінки, які розроблятимуть нові комп’ютерні технології, нові джерела енергії, нові методи контролю фізичного світу – від сталі й аж до наших генів, а також фізичні та ринкові методи, які дозволять нам покинути поверхню цієї планети. Саме для таких людей – бізнесменів та технологів, які роблять життя багатшим і створюють більше опцій для всіх, – Айн Ренд є покровителькою та натхненницею.
Ідеї мають наслідки
Звісно, політика має значення, і ніхто не драматизував це в художній літературі краще, ніж Ренд, особливо в романі «Атлант розправив плечі». Там ми чітко бачимо, як рішення безликих, озлоблених чи просто неосвічених бюрократів призводять до жахливих наслідків у житті людей. Ми бачимо реальне підтвердження ідей Ренд у похмурих, обмежених деприваціях, які охопили радянський блок протягом більшої частини ХХ століття, і в меншому масштабі Америку, де безліч мрій і життів було зруйновано через принцип верховенства державної влади, заборону наркотиків, оподаткування спадщини і навіть місцеве зонуванням та бізнес-регулювання. (Спроба започаткувати бізнес у багатьох сучасних американських регуляторних середовищах може не здаватися трагедією, поки це не станеться з вами чи вашою близькою людиною.)
Сьогодні соціальне забезпечення, медична допомога та страховка, схоже, мають на меті змусити американців працювати більшу частину свого життя лише для того, щоб прогодувати державну машину, покликану, повертати їм частину їхніх власних грошей, супроводжуючи це численними наглядачами, залякуваннями, наказами і великими відрахуваннями зверху. Це може здатися абстрактним, особливо у світі, де утримують податок на прибуток. Але Ренд допомагає дійсно побачити і відчути, що може статися з людською душею, коли ваші зусилля, ваше життя, вашу сутність викрадають з-під вашого власного вибору й підпорядковують забаганкам бюрократів.
Заклик Ренд до креативності
Попри загальне несприйняття її фрази «чеснота егоїзму» (використовувалась навмисне, щоб шокувати), світогляд Ренд у жодному разі не був егоїстичним, адже мислителька не хотіла, аби лише вона була щасливою. Її мотивувала любов, захоплення всім, що є найкращого в людстві, та прагнення до світу, який заохочував та винагороджував велич. Зображення таких персонажів «Атланта», як Шеріл Таґґарт та Едді Віллерс, показує глибоке співчуття до порядних людей, які страждали у світі, що керувався хибними принципами, у чому , і це мотивувало те, що недоброзичливці Ренд вбачали жахливо безжалісне презирство до «мародерів», які знищували цінності цивілізації.
Критики Ренд, які чують у ній лише ненависть та безсердечність, самі є глухими до дзвонів слави. Як писала Барбара Бренден: «У присутності Айн і в її творах відчувався цей наказ – наказ діяти на максимумі своїх можливостей, бути найкращою версією себе, постійно прагнути більше та ніколи не зраджувати своїх найвищих ідеалів». Або ж, як казала сама Ренд: «Суть життя досягати радості, а не втікати від болю». Фанати «Джерела» не просто хотіли шипіти на Тухі, вони хотіли бути Рорком. Та попри закиди про його «нереальність» та «негуманність», людина неперевершеної майстерності, вибухової креативності та непохитної цілісності — це людина, якою варто бути.
Це позитивний бік того, що іноді розглядається як суто негативне бачення лібертаріанства щодо обмеження держави. Це важливе доповнення руху «сенсу життя». Суть звернення Ренд — не презирство, а її палка віра в перспективу величі та слави індивіда і захоплення нею.
Проте в суті твердження Брендена про непохитну заповідь Ренд зростати лежить ключ до ще одного поширеного серед читачів Ренд явища. Політичне та етичне послання її романів важко спотворити, а в «Атланті» — майже неможливо (хоча часто можна почути про людей, які «пропускають промови»). Ренд мала десятки мільйонів читачів. Проте, здається, лише дуже малий відсоток із них засвоїв її політичні та етичні послання і живе згідно з ними. Люди часто говорять про прихильність чи захоплення Ренд, як про захоплення своєї юності, яке вони «переросли». Бренден припускає, що «люди зрозуміли, наскільки непопулярними були її ідеї, і, можливо, вони нічого не переросли, можливо, вони просто боялися зізнатися в цьому публічно, тому що на них зійшов би праведний гнів людей, яких вони знали».
Стандарти Ренд вимогливі: заклик бути найкращою версією себе, досягати найбільшого, що можеш. Але повага та визнання, яке вона виявляла до тих, хто піднявся до цих вимог, були як тепле, життєдайне сонце. Художні твори Ренд стали зарядом енергії для мільйонів, включаючи майже кожну важливу постать в американському лібертаріанському русі. І її книжки, безсумнівно, далі друкуватимуть, вони захоплюватимуть та надихатимуть майбутні покоління і через її романтичне зображення героїчних особистостей вестимуть певний відсоток спостережливих, вдумливих читачів до того, щоб дійсно побачити і відчути, як особиста свобода та обмежений уряд необхідні для такого героїчного прагнення досягти свого зеніту.
Тепер лібертаріанство може «не завжди» розпочинатися з Айн Ренд. Проте її літературні здібності та палка моральна пристрасть, як і її скрупульозний, системний підхід до зв’язків між розумом та свободою залишатимуться потужним вступом до ідеї, що ваше життя належить вам, а не державі чи колективу, і до насиченої та складної серії висновків про істинну природу та місію держави, які випливають з цієї ідеї.
Переклад: Євгенія Наумук
