Автор: Семюел Грегг

Оригінал за посиланням

Слово «цивілізація» немодне. Воно передбачає контраст, а цей контраст стає некомфортним. І якщо деякі суспільства дійшли до того, аби називатися такими, то інші є набагато менш цивілізованими, або, що гірше, варварськими. Для багатьох людей така оцінка є просто неприйнятною.

Тих, хто стверджують, що такі відмінності можуть і мають бути зроблені, називають консерваторами, або навіть націоналістами за політичним компасом. Однак деякі ідеї про природу цивілізації сприймалися достатньо серйозно ключовими лібералами класиками та їхніми попередниками. Деякі теорії соціального розвитку допомогли їм пояснити, як певні концепти прав та політичні, економічні та правові інститути виникли та поєдналися в одне ціле. Сьогодні, на мою думку, так концепти цивілізації мають потенціал надати сучасному класичному лібералізму унормованого світогляду, який він потребує протягом сучасної атаки конкурентів з усього політичного спектру.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ ГАЄКА

Одна з цікавинок «Конституції свободи» Ф. Гаєка це її присвята «Невідомій цивілізації, що росте в Америці». Завдяки книзі Брюса Колдуелла та Гансйорга Клаузінгера «Гаєк: Життя 1899-1950» ми знаємо, що він, як і багато європейських класиків його покоління, мали неоднозначні погляди щодо Америки. Однак у чому Гаєк не сумнівався, так це у потребі класичного лібералізму влитися у цивілізаційний порядок денний. 

У своїх творах Гаєк посилається на класичний лібералізм, знаходячи підкріплення у визначенні прогресу. Проте для нього правильно сприйнятий лібералізм має цивілізаційний вимір. Частково він пояснював це рухом до більшої політичної, соціальної та економічної свободи, відмітної для Європи ХІХ століття. Як і в його інтелектуального спаринг-партнера — Джона Кейнса— більшість думок Гаєка були спрямовані на захист цінностей, які вони обоє асоціювали з довоєнною ліберальною Європою — і, у випадку Гаєка, ліберальною Британією того ж століття, яка цілком і повністю зникла задовго до його переїзду до Лондона у 1931-ому.

Тоді якими ж були основні ліберальні цінності для Гаєка? Деякі з них виокремлені в «Конституції Свободи». Безумовно, він цінує блага, які тісно пов’язані зі Свободою, зокрема простір, який вільне суспільство створює для творчості та толерантності. Однак конституціоналізму та верховенству права приділяється приблизно стільки ж, скільки й благу як такому і навіть особиста відповідальність визнається невід’ємною частиною свободи.

Деякі з них відображені в різних зобов’язаннях, на які посилається Заява про цілі, затверджена на першій зустрічі Товариства Мон-Пелерін — групою класичних ліберальних мислителів, скликаних Гаєком у 1947 році. Заява починається з однозначного твердження – «центральні цінності цивілізації знаходяться в небезпеці». Частина цих цінностей містять «людську гідність та свободу» та «верховенство права». Заява чітко описує «свободу думки та вираження поглядів» як «дорогоцінну власність людини західного зразка», повʼязуючи тим самим цю свободу з точною історичною та культурною траєкторією. 

Є, однак, інший сенс, у якому Гаєк використовує поняття цивілізації. У «Конституції Свободи» він позначає цивілізацію як накопичення знань і досвіду, які ніколи не могли бути спроектовані жодною людською думкою, але які дозволяють людям переслідувати свої індивідуальні цілі. Масштаб можливостей, відкритих для людей у будь-який момент часу — це те, що Гаєк  називає «станом цивілізації». Деякі цивілізації містять більше можливостей, ніж інші, тому Гаєк говорить про «вищу цивілізацію».

Таким чином цивілізація в розумінні Гаєка втілює в собі мудрість, передану з минулого, часто у формі умовностей і традицій. І хоча ці знання не може збагнути жодна людина, вони дозволяють людям досягати «своїх особистих цілей набагато успішніше, ніж вони могли б поодинці». Ця «консервативна» риса цивілізації одночасно поєднується з «ліберальним» визнанням того, що коли люди вільно переслідують свої цілі, вони можуть робити помилки, але при тім розкривати нову інформацію. Це може стати основою для критики існуючих ідей, інститутів і умовностей, що, в той же час, пропонує перегляд того, що ми вже знаємо.

Отже, ліберальна цивілізація Гаєка характеризується певними незмінними зобов’язаннями разом із відкритістю до змін, готовністю ставити під сумнів і, перш за все, складністю у своєму концептуальному розумінні. Повне знання різних елементів, які складають вищу цивілізацію, для Гаєка є за межами людського розуму. Дійсно, саме цивілізація дозволяє нам подолати «наше незнання обставин, від яких залежать результати наших дій». З тієї ж причини Гаєк вважав важливим, щоб уряди не втручалися надмірно в досягнення ліберальної цивілізації. На його думку такі дії можуть підривати канали передачі знань, повна цінність яких може не бути очевидною для нас, доки вона не буде втрачена.

ШОТЛАНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Якщо ці ідеї звучать схожими на ідеї Берка, це так. Гаєк підтвердив характеристику Берка лордом Актоном як одного з «трьох найбільших лібералів» і як частину ліберальної традиції, яка помітно відрізнялася від того, що Гаєк назвав «раціоналістичним континентальним лібералізмом» і «англійським лібералізмом утилітаристів». Тому пізніше Гаєк назвав себе в інтерв’ю «Вігом Берка» не просто так.

Вживаючи цей вислів Гаєк мав на увазі британський звичай свободи XVIII століття, в рамках якого він поставив Берка поруч із відомими шотландськими мислителями епохи Просвітництва. Це має значення ще й тому, що ці шотландці (досі орієнтир для багатьох класичних лібералів) представили деякі зі своїх аргументів у явних цивілізаційних термінах.

Одним із виражень цього була теорія з чотирьох стадій суспільного розвитку, сформульована філософом і суддею Генрі Хоумом, лордом Кеймсом у його «Історично-правових трактатах» (1758) та «Нарисах людської історії» (1774). Починаючи зі стадії мисливця-збирача перед тим, як перейти до устрою скотарів, а потім і до повномасштабного сільськогосподарського соціуму, Кеймс встановив четвертий етап, який він назвав «комерційним суспільством».

Як і випливає з самої назви, це був соціальний та економічний порядок, в центрі якого були постійно зростаючий ринковий обмін, урбанізація та промисловість. Він також характеризувався складною мережею взаємозв’язків, законів і вільно прийнятих зобов’язань, які дедалі більше оберталися навколо ринкових угод і вивчення переслідування власних інтересів. Однак ця складність принесла більше, ніж просто матеріальне процвітання: Кеймс також вважав, що це призвело до прискореного розширення знань, зростання соціальних і культурних можливостей і, зрештою, більшої свободи та більш послідовного становлення верховенства права та правосуддя.

Подібні наративи про цивілізаційний розвиток пронизували думки й інших діячів шотландського Просвітництва, починаючи від Френсіса Гатчесона та Адама Сміта та закінчуючи Девідом Юмом та Адамом Ферґюсоном. У своєму есе 1752 року «Про вишуканість у мистецтві» Юм стверджував, що «розум набуває нової сили [і] розширює свої сили та здібності» в комерційних суспільствах. Ця енергія виливається в культурну, політичну та правову сфери. «Дух епохи, писав Юм, впливає на всі мистецтва; і уми людей, будучи одного разу пробуджені від летаргії та введені в бродіння, показують себе з усіх боків і вносять удосконалення в кожне мистецтво та науку».

Говорячи про величезний масштаб культурних досягнень Шотландії наприкінці XVIII століття, університети в якій стали предметом заздрощів у Європі, коли вона перетворювалася з бідної напівфеодальної країни на суспільство, де панувала торгівля, Юм мав рацію. У той же час задоволення цих мислителів появою комерційної цивілізації не означало, що вони вважали її безплатним заняттям. Як люди, заглиблені в класичну та середньовічну історію, шотландці визнавали, що суспільства тих епох мали власні чесноти. Вони хвилювалися, що комерційне суспільство може позбутися цих моральних звичок разом із недоліками попередніх суспільних порядків. У своїх «Нарисах» Кеймс висловлював стурбованість тим, що одержимість споживанням заради споживання може послабити окремих людей і суспільство в цілому.

Найбільше з усіх шотландців про цей ризик говорив Адам Фергюсон. У своєму «Есею про історію громадянського суспільства» (1767) Фергюсон описав «переваги цивілізованого та процвітаючого народу» як такі, що виникають із безлічі індивідів, що переслідують певні цілі, а не «втілення будь-якого людського задуму» (фраза, яку часто цитував Гаєк). За словами Фергюсона такі досягнення багато в чому завдячують «впливу чесноти». Під цим Фергюсон мав на увазі такі звички, як наполеглива праця, ініціатива, ризик і креативність, які люди, що прагнуть комерційного просування, повинні прийняти.

Тим не менш, Фергюсон також вважав, що успіхи комерційної цивілізації, а особливо їхня здатність створювати багатство та розкіш, можуть послабити ті самі звички та знецінити важливість інших. «Розхвалювальні вишуканості вішліфованої до блиску епохи не позбавлені небезпеки, — наполягав Фергюсон, — вони відкривають двері до катастрофи, такі ж широкі й доступні, як і ті, які були ними зачинені. Якщо вони будують стіни та вали, вони виснажують розум тих, хто поставлений їх захищати».

ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СВОБОДА ЯК ЧЕСНОТА

Нині не важко знайти побоювання щодо потенціалу комерційної цивілізації та вигод, створених нею для підриву чеснот, пов’язаних із попередніми стадіями розвитку. Не бракує як «лівих», так і «правих» мислителів, які вважають, що ринковий порядок, пропагований класичними ліберальними ідеями, розбещує цілі суспільства, маргіналізуючи турботу про доброчесність, тим самим роблячи людей слабкими, неефективними чи навіть байдужими до спокуси обіцянками вітчизняних демагогів або загрози з боку іноземних ворогів.

Однак більшість таких критиків пропускає важливий момент: багато шотландців, які прихильно ставилися до комерційного суспільства, так само наполягали на тому, що цивілізована свобода, про яку вони говорили, вимагає міцного підґрунтя, що стоїть на чеснотах, які виходили за рамки тих, які пов’язані з комерцією.

Френсіс Гатчесон доклав чимало зусиль, щоб показати, що доброзичливі мотиви часто лежать в основі гонитви за власним економічним інтересом і що рішення, які ведуть до комерційних обмінів, часто були менш егоїстичними, ніж багато хто припускає. У своїй інавгураційній лекції в Університеті Глазго Гатчесон зазначив, що «коли кажуть, що люди шукають прибутку або власної вигоди, вони досить часто служать інтересам своєї сімʼї та нащадків».

Шотландські просвітники також вважали, що весь набір чеснот можна і потрібно викладати в комерційних замовленнях. Гатчесон і його учень Адам Сміт твердо вірили в силу освіти прищепити моральні знання та витонченість серед еліт і широких верств населення в умовах їхнього часу, що ставали все більш комерційними. Для Сміта це було важливо, оскільки він вважав, що тих чеснот, які помітно виявлялися в ринковій діяльності, недостатньо для того, щоб комерційне суспільство було цивілізованим.

У пʼятій частині «Теорії моральних почуттів» під назвою «Про характер чесноти», яку Сміт додав вже наприкінці свого життя, він пояснює, що комерційні чесноти вимагають доповнення класичними, зокрема великодушністю і справедливістю, а також безкорисливими звичками, такими як милосердя, щедрість і дружба. Усі ці чесноти, вважав Сміт, спонукають нас дивитися за межі власних переваг.

Такі чесноти сприймалися не просто як додаткове мастило для змащення колеса торгівлі. Чеснота, сказав Сміт, це не що інше, як «досконалість, щось незвичайне, велике і прекрасне». Це зробило б більш природнім використання нашої свободи в комерційному суспільстві, а також гарантувало б, що наші горизонти не обмежуються технічними та матеріальними перемогами ринку, якими б грізними вони не були. Особливо важливою в цьому відношенні є чеснота смирення. Бо якщо Гаєк мав рацію, стверджуючи, що цивілізаційний розвиток багато в чому завдячує, як зауважив Фергюсон, «націям [натрапляючим] на установи», ми повинні протистояти зарозумілості уяви, яка стверджує, що ми можемо якимось чином створювати краще суспільство та вищу культуру згори донизу.

Якщо класичні ліберали двадцять першого сторіччя хочуть уникнути карикатур себе у ролі обмежених технократів чи софістичних матеріалістів, вони не могли б зробити нічого гіршого, ніж наслідувати своїх інтелектуальних предків, переробляючи класичний лібералізм як справді цивілізаційне зусилля, яке прагне до досконалості, яку описує Сміт. У тій мірі, в якій класичний лібералізм сьогодні може показати, що любов до істини, добра і прекрасного може йти поряд з багатством, свободами і складнощами, пов’язаними з ринком, сила і привабливість його ідей будуть обов’язково рости.

Переклад: Марія Кушнір

 

Оголошуємо конкурс есе!

Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.

🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя!
Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!

Конкурс проходить у трьох номінаціях:

  • Економіка
  • Політологія
  • Філософія

Які теми робіт приймаються?

Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо.
Орієнтовні приклади тем:
«Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?»
«Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?»
«Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?»
«Економічне зростання через дерегуляцію»

Які вимоги до робіт?

Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки.
Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.

Які винагороди передбачає участь?

Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт.
Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.

Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!

Дедлайн подачі: 15 липня, о 23:59

Подати есе на конкурс

З будь-якими питаннями щодо конкурсу  звертайтеся до нас на пошту: com@studfreedom.org

або ж пишіть в Telegram (@studfreedom_info).

Посол Чез В. Фрімен, молодший, Державний секретар США у відставці
Клуб дипломатичної служби, Вашингтон, 11 січня 1995 року

Посилання на оригінал

Пані та панове!

Сьогодні буде вручено спеціальний приз.

Нарешті, після тяжких зусиль, видавництво Національного університету оборони випустило у світ цю книгу – одну з тих двох, які я сам шукав протягом останніх двадцяти дев’яти років, починаючи з моменту мого приходу в дипломатію: «Словник цитат з державної політики та дипломатії»

Іншу книгу – про мистецтво влади в державному управлінні – я пишу саме зараз. У будь-якому випадку, вона у мене з собою, і, оскільки вона видана GPO [Урядовою друкарнею], а всі ви є державними службовцями, то після моєї доповіді я зможу подарувати вам примірник цієї книги, якщо ви все ще бажаєте її отримати.

Але вам доведеться заплатити певну ціну. Вам не лише треба буде слухати мої розповіді про професію дипломата, але й, оскільки я сподіваюся, що незабаром ця книга вийде в комерційній версії, вже виправленій і доповненій, ви також зобов’яжетеся додати до наступного видання свої улюблені цитати. Отже, якщо ви готові взяти на себе подібні обов’язки, я в обмін на це надам вам примірник цієї книги.

Сьогодні я говоритиму про дипломатію як професію. Чи є вона нею взагалі? Чи повинна вона нею бути? Я не думаю, що це порожні запитання.

Я хотів би спершу запозичити з моєї власної книги цитат слова Абби Ебана, який у 1983 році зауважив, що «слово “посол” зазвичай мало б професійну конотацію, якби не американська традиція “політичних призначенців”. Химерне уявлення про те, що будь-який громадянин, особливо якщо він багатий, придатний для представництва своєї країни за кордоном, пройшло кілька важких випробувань емпіричними доказами, але воно не було відкинуте, так само як і не повинна бути відкинута ідея розбавлення жорсткого професіоналізму кадрами з менш відокремлених прошарків суспільства. Проте, коли найсильніша країна світу призначає олігарха або багату можновладицю очолювати посольство, дискредитація і розчарування поширюються на весь дипломатичний корпус відповідної країни». Так було в 1983 році.

Близько 130 років до цього, демонструючи, що це справді давня американська традиція, газета «Нью-Йорк Геральд Триб’юн» зауважила: «Дипломатія — це каналізація, через яку стікають покидьки та відходи з політичних калюж. Людину, яка не здатна залишатися вдома, потрібно відправити за кордон».

Подібні американські зауваження або ж спостережння щодо дипломатії разюче контрастують з поглядами, висловленими Франсуа де Кал’єром у 1716 році. Я хотів би навести його цитату, перш ніж перейти до суті моєї теми. Він зазначав, пишучи майже три століття тому: «Дипломатія —  це сама по собі професія, яка заслуговує на таку ж підготовку і таку ж увагу, яку люди приділяють іншим визнаним професіям. Якості дипломата і знання, необхідні для нього, насправді не можуть бути набуті. Генієм дипломатії народжуються, а не стають. Але є багато якостей, які можна розвинути з практикою, а більшу частину необхідних знань можна здобути лише шляхом постійного їх використання».

«У цьому сенсі дипломатія, безумовно, є професією, яка сама по собі здатна зайняти всю кар’єру людини, і ті, хто вважає дипломатичну місію приємним відволіканням від загального завдання, лише служать розчаруванням для себе і катастрофою для справи, якою вони займаються. Навіть найбільший дурень не довірив би командування армією людині, чиєю єдиною заслугою було красномовство в парламенті або вправне володіння мистецтвом придворного в палаці. Всі визнають, що військове командування необхідно заслужити довгою службою в армії. Так само нерозумно доручати ведення переговорів непідготовленому дилетанту».

Тепер, якщо з цим твердженням погоджується більшість присутніх у цій кімнаті, ми повинні запитати себе, чому так сталося, що вчені професії духовенства, юриспруденції, медицини та військової справи були позбавлені практики політичних призначень, а дипломатія все ще їй підпорядковується.

Варто лише на мить озирнутися і поміркувати над тим, що таке професії. Вони мають деякі спільні характеристики: починаючи з професійної компетентності у виконанні спеціалізованих функцій. Вони мають спеціалізовану лексику; вони використовують спільну ідеологію для аналізу проблем; вони застосовують спільний набір навичок, технічних інструментів для вирішення цих проблем; вони мають саморегульований моральний кодекс або систему етики.

Професії, які я згадував — духовенство, юриспруденція, медицина, військова справа — виникли у вісімнадцятому столітті, коли вступ до фаху відбувався через процес учнівства, тобто навчання на робочому місці. Не існувало жодних стандартів і системи професійної етики. Але протягом наступних двох століть всі вони створили професійні школи, фахові асоціації, які б засвідчували компетентність представників професії, а також розробили саморегульовану систему етики.

До середини дев’ятнадцятого століття ці системи були дещо змішаними. Тобто учнівство співіснувало з професійною освітою як засіб входження до фаху. Лише близько десяти років тому в моєму рідному штаті Род-Айленд скасували привілей вступу до юридичної практики виключно через стажування, а не через закінчення юридичної школи. Професійні асоціації були сформовані, але вони все ще не були формалізовані як регуляторний механізм. Етичні кодекси існували, але вони були набагато менш формальними і досконалими, ніж зараз.

Станом на початок двадцятого століття кожна з цих професій набула того ступеня формальності, з яким ми знайомі сьогодні. Саме тоді богословські, юридичні та медичні школи, військові академії, штабні коледжі та воєнні училища досягли свого нинішнього рівня.

Чому цього не відбулося з дипломатією? Ймовірно, на це є багато причин, одна з яких — транснаціональний характер професії, що ускладнює для будь-якої однієї країни лідерство у формуванні професійної доктрини та системи. У будь-якому разі, цього не сталося.

Фактично, протилежні уявлення про дипломатичну професію існують і донині. Ще в 1959 році Гарольд Ніколсон зауважив: «Є ті, хто вважає дипломатичну службу своєрідним пташиним заповідником для елегантних, одягнених у смугасті штани молодих людей, в яких ще молоко на губах не обсохло, що проводять більшу частину свого часу, роздаючи цукрове печиво дамам з вищого світу в Європі та Латинській Америці. І навпаки, є ті, хто вважає дипломатів міжнародною бандою інтриганів, які мають намір занапастити Велику Білу Душу Сполучених Штатів». Підозрюю, що сенатор Джессі Хелмс міг би погодитися з обома цими твердженнями.

Я очікую, що це триватиме доти, доки дипломатія не піде тим шляхом, яким пішли інші освічені професії. Вони значно виграли з точки зору своєї компетентності і статусу від офіційної професіоналізації. Те ж саме можна сказати і про дипломатію. 

Дехто може вважати намагання досягти підвищення професіоналізму в дипломатії звичайною хитрістю. Джеффрі Джексон у 1981 році прогнозував це, коли говорив: «Про виживання кажуть, що птах — це пристосування еволюції задля увічнення яйця. Дипломатія теж подекуди має виглядати як винахід дипломата для увічнення своєї професії. Звідси й маємо легендарного дипломата, який поблажливо висловився про генералів, мовляв, якби не він, то їм не довелося б вести жодної війни».

Чи готова дипломатія до професійного становлення? Чи є в ній ті аспекти, які дозволять їй стати професією в тому сенсі, в якому стали юриспруденція, медицина, військова справа? Я абсолютно впевнений, що так.

Розгляньмо низку запитань, пов’язаних з цим.

Чи є дипломати експертами у виконанні певного набору спеціалізованих функцій? Дипломати є агентами, захисниками, інформаторами та радниками своїх урядів, на яких покладаються надії як на управителів інтересів своєї країни за кордоном. Я вважаю, що існує десять незмінних основних функцій професії дипломата. Міжнародна ситуація наповнює їх змістом, але не змінює їх контурів. Дипломати виконують ці обов’язки самостійно, а іноді у співпраці з представниками суміжних професій — військовими і шпигунами.

Основними завданнями дипломатів, як я їх бачу, є, по-перше, налагодження зв’язків між урядовцями, які відповідають за прийняття рішень, та іноземними колегами; по-друге, відстоювання політики та поглядів свого уряду; по-третє, ведення переговорів від імені свого уряду; по-четверте, надання рекомендацій своєму уряду щодо шляхів просування чи захисту його інтересів; по-п’яте, сприяння торгівлі та інвестиціям; по-шосте, захист співвітчизників; по-сьоме, управління програмами співпраці між урядами; по-восьме, інформування та аналіз відповідних закордонних подій і реалій; по-дев’яте, встановлення сприятливих відносин з посадовцями та представниками еліт, які мають на них вплив; по-десяте, формування сприятливого для інтересів своєї країни іміджу.

Ці десять функцій нерозривно пов’язані між собою. Я згадую їх, тому що в основі будь-якої професії лежить тісний взаємозв’язок між усіма її складовими.

Коли відповідальні за прийняття рішень політики позитивно ставляться до іноземної держави, вони більш сприйнятливі до звернень з боку її посадовців та бізнесменів. Вони також більш схильні враховувати її інтереси та погляди. 

Коли дипломати мають доступ до широкого кола впливових людей, їхнє розуміння місцевих тенденцій і подій покращується. А отже, завдяки їхнім звітам, їхні уряди отримують інформацію щодо стану справ у країні.

Коли угоди щодо офіційної співпраці виконуються належним чином, це полегшує доступ до можновладців і схиляє їх до співпраці. Коли відносини дипломатів з такими чоловіками і жінками легкі і ґрунтуються на хорошому розумінні місцевих справ і менталітету, вони краще можуть допомагати своїм громадянам вести бізнес і надавати захист тим, хто зазнає труднощів з місцевими звичаями і законами. 

Коли такі завдання виконуються як слід, дипломати здобувають знання, необхідні для розробки планів дій, спрямованих на просування інтересів своєї країни. Їхній уряд буде достатньо поінформований для того, щоб формувати свою політику з розумом. Звичайно, ніхто не гарантує, що так і буде, але він матиме всю необхідну для цього інформацію, якщо прислухається достатньо уважно. 

Дипломати знатимуть, як представити позицію свого уряду в такому вигляді, щоб вона відповідала місцевим інтересам та настроям. Вони будуть більш здатні переконувати урядовців країни перебування укладати угоди, вигідні для інтересів їхньої країни. Вони знатимуть, як забезпечити ефективну комунікацію між главою свого уряду та членами його Уряду, а також відповідними посадовими особами в країні призначення. Вони будуть здатні надавати унікально цінні поради та підтримувати прямий діалог між такими посадовими особами.

Я спираюся на зв’язок між усіма цими функціями. 

Чи є у дипломатів спеціальний лексикон? Ще на початку дев’ятнадцятого століття Людвіг Берн, відомий німецький дипломат того часу, сказав: «Дипломатія —  це говорити французькою, не говорити нічого і казати неправду». Я б не заходив так далеко, але думаю, що з роками багато хто помітив, що дипломати дійсно використовують мову в особливий спосіб. Джон Кеннет Гелбрейт у 1969 році зауважив, наводячи лише один приклад: «Існує небагато залізних правил дипломатії, але для одного з них немає винятків: коли офіційна особа повідомляє, що переговори були корисними, можна сміливо зробити висновок, що досягнуто не було нічого».

Думаю, не варто продовжувати цю тему. Очевидно, що в дипломатичній професії ми маємо спеціалізовану лексику. Ми використовуємо звичайні слова у незвичайний спосіб. Так само, ми вживаємо неординарні висловлювання у часто незрозумілий для інших контексті.

Чи мають дипломати спільну ідеологію вирішення проблем? Артур Голдберг якось зауважив: «Дипломати вирішують усі проблеми одним відкритим ротом». Це не є несправедливим зауваженням, оскільки, як зазначав А. Вітні Грісвальд ще в 1960 році, «Дипломатія повинна тримати речі на стадії переговорів». Звичайно, ми всі знаємо, що деякі дипломатичні професіонали, особливо в колишньому радянському союзі, додали до цього ще один висновок: «Що моє —  моє, а що твоє —  підлягає обговоренню». Але в будь-якому випадку, очевидно, що існує спільна ідеологія дипломатів, яка наголошує на врегулюванні розбіжностей між країнами шляхом переговорів і мирної, а не насильницької взаємодії.

Чи є у дипломатів спільний набір навичок? Я думаю, що базові вміння, необхідні дипломатам для виконання вищезгаданих завдань, є однаковими в усі часи і в усіх країнах. Деякі з них походять, як казав Франсуа де Кал’єр, від природного таланту, але більшість, на мою думку, набуваються лише завдяки професійній підготовці та досвіду. Ці навички також є взаємодоповнюючими і поділяються на п’ять широких взаємопов’язаних категорій: агенція, адвокація, звітність, консультування та управління. Я дуже швидко пробіжуся по них та підведу підсумки, щоб ми могли поїсти.

Як представники своїх урядів, дипломати повинні розвивати, по-перше, майстерність у мистецтві ведення переговорів. По-друге, демонструвати здатність оперативно і авторитетно реагувати на позицію приймаючої країни з боку свого уряду. По-третє, здатність додавати принаймні видимість вірогідності до тих ідей, які вони доносять до аудиторії. По-четверте, точність висловлювань як рідною, так і іншими мовами. По-п’яте, глибоке занурення в історію та культуру власної нації. 

Як захисники політики і перспектив своєї країни, дипломати повинні уособлювати, по-перше, довіру, що походить від розумної відданості її інтересам та політиці, яка випливає з цих інтересів; по-друге, дар політичного розрахунку; по-третє, такт; по-четверте, емпатію і здатність допомогти приймаючій країні переосмислити її інтереси так, щоб вони були сумісні з інтересами власного уряду; по-п’яте, вільне володіння домінуючою мовою приймаючої країни і основною дипломатичною мовою її столиці; по-шосте, привітність і врівноваженість, які дозволяють не зважати на несприятливі обставини.

Як кореспонденти, дипломати повинні уособлювати гостроту спостережливості і точність пам’яті; по-друге, розсудливість; по-третє, витончену пристосованість до життя в чужих культурах; по-четверте, легкість у спілкуванні з широким колом осіб і груп, що дозволяє їм легко ділитися таємницями; і, по-п’яте, вміння бути стислими, яскравими, але скрупульозно точними літераторами.

Як радники своїх урядів, дипломати повинні мати репутацію безкорисливої відданості інтересам своєї країни; по-друге, бути добре обізнаними з історією країни перебування, в тому числі з історією її відносин з їх власною країною; по-третє, мати тонке відчуття того, як формується політика в їхньому уряді; по-четверте, бути здатними оцінити, коли і як представити уряду рекомендації щодо зміни курсу дій або прохання про нові інструкції; і, по-п’яте, вміти дозволити іншим привласнити собі заслуги за видатні політичні інновації або успіхи.

Як захисники інтересів та репутації свого народу на чужині, дипломати повинні демонструвати, по-перше, турботу про своїх співвітчизників і відданість служінню їм; по-друге, розуміння комерції і фінансів; по-третє, володіння основами військової справи; по-четверте, знання дипломатичної практики і міжнародного права.

Ці двадцять п’ять основних навичок, які я окреслив, є результатом навчання та досвіду. Щойно дипломати опановують їх на належному рівні, вони стають спроможними виконувати завдання, які на них покладає їхня батьківщина.

Чи існує професійна етика в дипломатії? Ну, Талейран, один з найвідоміших дипломатів двохсотлітньої давнини, якось зауважив: «Єдиний хороший принцип —  це не мати жодного». Насправді, загальне враження про дипломатичну професію полягає в тому, що вона є хитромудрою.

Але я б стверджував, що насправді існує професійний набір етичних норм, які ще не сформувалися, але дуже добре відомі представникам цієї професії. Згадаймо хоча б на мить наголошення на захисті конфіденційної інформації; колегіальність між дипломатами в іноземній столиці або в багатосторонньому середовищі; почуття обов’язку перед власним урядом; обмежені очікування, щодо порушення цих правил іншими дипломатами; і, нарешті, відданість побудові міжнародної системи, яка сприяє вирішенню проблем ненасильницькими засобами; увага не лише до державних, а й до системних причин.

Тож я б зробив висновок, що дипломатія дійсно має всі атрибути професії, які, однак, залишаються на стадії формування. Я знову звертаюся до думки Франсуа де Кальєра, яку він висловив у 1897 році американцю Герберту Г.Д. Пірсу: «Так само, як ми б не довірили корабель в руки командира, необізнаного в навігації, чи армію під командування генерала без військової підготовки, ми не повинні довіряти зовнішні справи нашого уряду людям, які не володіють знаннями з різних дисциплін, що складають дипломатичну науку».

Цікавим у цій заяві є те, що до 1840 року було немислимо, щоб політик був призначений командиром бригади в американській армії, тоді як у попередні роки це було звичайною практикою. Приблизно в той же час було немислимо, щоб хтось, хто отримав медичну освіту як перукар і за сумісництвом м’ясник, був допущений до роботи в лікарні, і немислимо, щоб хтось, хто не може продемонструвати глибоке знайомство з принципами права, був допущений до практики в суді. Отже, це не тривіальне твердження, яке роблять де Кал’єр і Пірс.

На завершення дозвольте мені знову процитувати де Кальєра, який, на мою думку, є чи не найвидатнішим письменником, що писав про професію дипломата. Він зазначає: «Навіть у тих випадках, коли успіх супроводжував зусилля дипломата-аматора, цей приклад слід розглядати як виняток, бо людський досвід свідчить, що для кваліфікованої роботи потрібен кваліфікований робітник».

Йдеться про те, що працівники та працівниці повинні не лише володіти своїми навичками, але й вважатися такими, що володіють цими навичками в унікальній мірі. У темі, яку я розглядаю, на кону стоїть питання про те, чи можна отримати народну і політичну підтримку досить самоочевидного твердження де Кал’єра про те, що для виконання якісної роботи необхідна добре-кваліфікована людина.

Як я вже казав на початку, дипломатія — це транснаціональна професія, яка не є унікальною для якоїсь однієї країни, і все ж для того, щоб вона стала професією, на мою думку, необхідне лідерство з якогось конкретного боку. У зв’язку з цим зазначу, що професіоналізація духовенства, медичної професії та військових вперше виникла в Сполучених Штатах. Немає нічого дивного в тому, що Сполучені Штати відіграли провідну роль у формуванні сучасних професій. Чому б подібному не статися і з дипломатією?

Переклад: Софія Панченко

Доктор Том Палмер про відповідальність і свободу 

Автор: Том Палмер

Оригінал статті за посиланням 

Відповідальність: Для когось це слово асоціюється з образом літніх людей, які повчають молодь сидіти з прямою спиною, виконувати домашні завдання та писати листи подяки стареньким тітонькам.

Не дивно, зрештою, що ми вважаємо це нудним, виснажливим і таким, що відволікає нас від насолоди свободою. Метою свободи, з позиції цих образів, є уникнення відповідальності.

Насправді ж, свідоме несення відповідальності не є ані нудним, ані виснажливим, як і не є воно відволіканням від свободи. Бути відповідальним означає час від часу робити неприємні речі чи навіть йти на серйозні жертви, але прийняття цієї відповідальності, зрештою, приносить людині найбільше задоволення.

Взяти на себе відповідальність — це, по суті, ціла пригода та значний прояв сміливості. Ми заслуговуємо на свободу, тому що можемо відповідати за свої вчинки; тому що можемо приймати рішення; тому що володіємо самоконтролем.

Відповідальність — це не тягар, який ми повинні нести, щоб бути вільними; усвідомлення того, що «я зробив це» робить свободу нагородою, за яку варто боротися. Відповідальність — це ключ до розуміння свободи.

Мудрість Адама Сміта про відповідальність

Ми не заслуговуємо на свободу лише тому, що маємо певні бажання чи прагнення. Ми заслуговуємо на свободу — на контроль над власним життям — оскільки ми є морально відповідальними: один перед одним и, перед Богом (для тих, хто вірить у Нього) і перед власним сумлінням. Як писав один з найвпливовіших в історії філософ-мораліст сотні років тому, 

«Моральна істота — це сутність відповідальна. Відповідальна істота, як підкреслює це слово, — це істота, яка повинна звітувати про свої дії перед кимось іншим а, отже, повинна контролювати свою поведінку згідно з міркуваннями цього іншого».

Адам Сміт продовжував пояснювати, що розвиток моральної свідомості тягне за собою відповідальність не лише перед іншими, але й перед самим собою, адже ми прагнемо не просто отримати похвалу, а й бути гідними похвали — дві цілі, які можуть бути схожими одна на одну, але які «все ж таки, значною мірою, є відмінними і незалежними одна від одної». 

Як істоти соціальні, ми прагнемо бути гідними похвали або «захоплення», але «для того, щоб досягти такого вдоволення, ми повинні стати неупередженими суддями нашого власного характеру і поведінки. Ми повинні намагатися сприймати їх очима інших людей, або так, як інші люди, вірогідно, їх сприйматимуть».

Стаючи неупередженими оцінювачами власного характеру та поведінки, ми формуємо власну самооцінку.

Як зазначив Сміт,

«Людина, яка аплодує нам або за вчинки, яких ми не здійснювали, або з причин, які не мали жодного впливу на нашу поведінку, аплодує не нам, а іншій людині. Ми не отримуємо жодного задоволення від такої похвали».

Задоволення, про яке ми говоримо, можливе лише шляхом прийняття на себе відповідальності.

Свобода поза хаосом

Свобода: У декого це слово викликає асоціації з безладом, хаосом, аморальністю, необмеженістю та «вседозволеністю». Не дивно, що такі люди вважають свободу жахаючою. Як наслідок, багато хто вважає, що порядок і доброчесність мають бути встановлені за рахунок свободи. Вони ототожнюють відповідальність з покорою чужим наказам.

Дехто навіть запевняє, що таке підкорення, хоч і може зруйнувати те, що ми — звичайні люди — називаємо свободою, натомість передбачає свободу набагато більшу, ніж та, яку вони відкидають як суто емпіричну чи «буржуазну». 

Вони обіцяють свободу безмежну, яку можна пізнати лише тоді, коли наші дії керовані мудрими й добрими, чи, принаймні, сильними світу цього.

Фредерік Дуглас: свобода через відповідальність

Свобода — не те саме, що вседозволеність; відповідальність тісно пов’язує свободу з доброчесністю та самовладанням. Цей зв’язок чітко продемонстрував один з найбільших поборників свободи в історії, людина, яка народилася рабом в окрузі Талбот, штат Меріленд: Фредерік Август Вашингтон Бейлі — людина, яка здобула свободу для себе і для мільйонів інших. 

Він відомий під ім’ям, яке обрав самостійно: Фредерік Дуглас. У 1845 році він, як колишній раб, який здобув свободу, розповів про «канікули», які дозволялися рабам їхніми поневолювачами. 

Подібні моменти удаваної свободи рабовласники представляли як акти великодушності, але насправді вони слугували «запобіжними заходами, щоб випустити бунтівний дух поневоленого люду». Рабовласники прагнули занурити своїх бранців у гріхи, а не запропонувати їм перепочинок від рабства:

«Їх мета, очевидно, полягає в тому, щоб викликати у своїх рабів огиду до свободи, зануривши їх у найглибші безодні розбещеності. Зокрема, рабовласники не лише хочуть бачити, як раб пиячить з власної волі, але й вдаються до різних способів, щоб його споїти. Одним із таких планів є укладення парі між рабами на те, хто вип’є найбільше віскі, не сп’янівши; так їм вдається змусити цілий натовп напитися до безтями.

Таким чином, коли раб просить доброчесної свободи, хитрий рабовласник, усвідомлюючи його невігластво, дурить його дозою згубного дурману, майстерно прикриваючись свободою. Більшість з нас звикли випивати її до дна, і результат був саме таким, як і слід було очікувати: багато хто з нас переконався, що між свободою і рабством не так вже й багато варіантів вибору.

Ми почувалися, і небезпідставно, майже настільки ж рабами людини, як і рому. Тож, коли канікули скінчилися, ми піднялися з бруду, в якому барахталися, глибоко зітхнули і рушили в поле, відчуваючи, загалом, велику радість від того, що наш господар обманом змусив нас повірити у свободу, і повернутися назад в обійми рабства». 

Для Дугласа свобода полягала не в пияцтві та розпусті, які заохочували його господарі, а в гідності самостійно взятої на себе відповідальності. 

Він збагнув ціну свободи тоді, коли, за його словами, взяв до рук книгу під назвою «Колумбійський оратор» і був захоплений діалогом між господарем і рабом, в якому раб спростовує аргументи господаря на користь рабства і переконує господаря звільнити його. 

Вплив цих аргументів на Дугласа був потужним: 

«Свобода з’явилася зараз, щоб більше не зникнути ніколи. Вона вчувалася в кожному звуці і вбачалася в кожній речі. Вона завжди супроводжувала мене, щоб мучити відчуттям мого жалюгідного становища. Я нічого не бачив, не бачачи її, нічого не чув, не чуючи її, і нічого не відчував, не відчуваючи її». 

Спроби законодавчого регулювання поведінки та їх результати

Спроби замінити державний контроль самоконтролем призводять до непередбачуваних наслідків, які часто є набагато гіршими, ніж ситуації, які державний контроль нібито покликаний виправити. Наміри законодавців чи управлінців — це одне, а наслідки зміни системи стимулів — зовсім інше.

Наведемо два яскраві приклади: професор Джеффрі Мірон з Гарвардського університету описує жахливі непередбачувані наслідки «війни з наркотиками» (серед них злочинність, передозування, поширення хвороб тощо) у своїй главі для цього видання, а журналістка Ліза Конерс досліджує залежність, що утворюється через політику держави загального добробуту, яка зазвичай, але, можливо, не завжди, є ненавмисним наслідком цієї політики.

Ніхто не може безпосередньо приймати закони чи визначати кінцеві результати; все, що можуть зробити законодавці чи урядовці — це змінити стимули, які постають перед учасниками соціальної взаємодії. Таким чином, будь-які окремі дії можуть бути заборонені, тому що законодавці вважають їх поганими. 

Це не означає, що після того, як правителі висловилися, ніхто більше не буде здійснювати подібних дій. Розуміючи це, можновладці визначають покарання — від штрафів до ув’язнення і навіть смерті. Але навіть це не означає, що ніхто не буде чинити подібним чином. 

У багатьох країнах свобода виробництва, купівлі, продажу та споживання наркотиків обмежена або повністю придушена законом. У Сполучених Штатах наркотики є незаконними, проте в’язниці переповнені людьми, які виробляють, купують, продають або вживають наркотики, незважаючи на те, що законодавці забороняють їм це робити.

Мільйони людей не зупинила перспектива тюремного ув’язнення, незважаючи на шалене насильство і сотні мільярдів доларів, витрачені на потенційну зміну їхньої поведінки.

Досвід заборони алкоголю повторюється: проста заборона речовини не означає, що люди перестануть її споживати, і, швидше за все, призведе до наслідків, не передбачених прихильниками заборони.

Непередбачувані наслідки соціальної допомоги та державного контролю

Відповідальність за прийняття рішень про заощадження на пенсію в усьому світі перебрали на себе уряди, буцімто для того, щоб розумно інвестувати зароблені людьми кошти, допомогти їм забезпечити їхню старість і створити узи солідарності між поколіннями.

У Сполучених Штатах заробітна плата оподатковується, і ці податки не інвестуються в майбутнє, а спрямовуються в систему «Pay As You Go», яка з фінансової точки зору не відрізняється від фінансової піраміди і яка з часом накопичує величезні «незабезпечені зобов’язання».

Найманим працівникам кажуть, що їхні обов’язкові соціальні виплати «компенсуються» «внесками» їхніх роботодавців, хоча насправді 100% «внеску роботодавця» йдуть з їхніх власних кишень, оскільки це гроші, які роботодавці платять за те, щоб найняти їх на роботу, а отже, ці гроші просто забираються державою у працівників.

Гроші були виплачені негайно і замінені нічим іншим, як борговою розпискою.

Замість того, щоб формувати почуття солідарності між поколіннями, людей заохочували лобіювати все більше і більше виплат, не пов’язаних з їхніми внесками, а непідйомний тягар перекладався на молодь.

Система вже стала «фінансово від’ємною», що означає, що бухгалтерська фікція «Трастового фонду» була розкрита; соціальне забезпечення фінансується через фінансову піраміду, а не через «інвестиції» чи «заощадження».

Коли людям кажуть, що про їхню пенсію подбає держава, виявляється, що вони більше споживають і менше заощаджують. Більше того, коли витрати лягають на одну групу, а вигоди — на іншу, то створені стимули спонукають людей шукати вигоди та уникати витрат, що породжує безліч конфліктів, у тому числі між поколіннями.

Самоконтроль не ідеальний, але і державний контроль не кращий.

Переклад: Софія Панченко

Цей есей був раніше опублікований у книзі «Самоконтроль чи державний контроль? Вирішувати вам» за редакцією Тома Г. Палмера — проекті Students For Liberty та Atlas Network у співпраці з Jameson Books, Inc.

Автор: Лінн Кіслінг

Посилання на оригінал 

Соцмережі можуть як поглибити нашу здатність співчувати іншим, так і полегшити їх дегуманізацію

Публічний дискурс в Сполучених Штатах зараз сумнозвісно заангажований та розділений. Соцмережі прямо вплинули на це явище і у хорошому, і у поганому сенсі. Влітку 2020-го року саме завдяки соцмережам відбулися два важливі явища: по-перше, набули розголосу випадки расизму та поліцейської жорстокості, а по-друге, яскраво розкрилися численні наклепи та намагання «скасувати» певні верстви населення. Деякі люди навіть втратили роботу після того, як стали мішенню атак в інтернеті. Учасники акцій протесту захищають зрозумілі й справедливі положення, їм хочеться співчувати. Натомість прихильники «культури скасування», схоже, ігнорують будь-яке співчуття.

Завдяки роботам Адама Сміта ми можемо ліпше поринути у розуміння важливості співчуття у міжлюдській взаємодії. Сміт є одним із найважливіших вчених, він розробив концепцію співчуття та її впливу на соціальні інституції. Його роботи пропонують нам ідеї того, як можна пристосовуватися до змін, аби вони сприяли створенню процвітаючого та гармонійного суспільства, а не викликали розколи та суперечки.

Моральна психологія Адама Сміта

У «Теорії моральних почуттів» Сміт викладає таку психологію моралі, яка пояснює те, як егоїстичні індивіди можуть гармонійно жити разом у громадянському суспільстві. Його концепція стоїть на співчутті, яке, на його думку, є основою нашої здатності жити разом.

«Скільки б егоїзму ми не бачили у людині, очевидно, що у її природі є певні принципи, завдяки яким вона цікавиться долею інших і відчуває потребу в тому, щоб вони були щасливими, навіть якщо не отримує від цього нічогісінько, крім можливості задоволеного споглядання» — «Теорія моральних почуттів», І. І. 1

Співчуття за Смітом не включає обов’язкової взаємності. Ми переймаємо щастя від чужого щастя і горе — від чужого горя, навіть якщо нічого від цього не очікуємо. Ось те головне твердження, на якому Сміт вибудовує взаємодію між особистостями і від якого переходить до соціальних інститутів, наголошуючи на нашому прагненні до взаємної єдності почуттів.

«Якою б не була причина нашої симпатії, її привід, та ніщо не радує нас більше, аніж коли ми бачимо однодушність з нами у серцях інших людей; так само, немає нічого більш прикрого, ніж коли стається протилежне (…) Чоловік печалиться, коли намагається розважити товариство і, озираючись, бачить, що ніхто не сміється з його жартів. І навпаки, пожвавлення у гурті дуже йому приємне і ця відповідність настроїв між ним та іншими стає для нього найбільшою похвалою» — «Теорія моральних почуттів», І. І. 14

Почуття товариськості, зв’язку один з одним та суміжності наших почуттів має велику психологічну силу. Свідомо чи несвідомо, але наше прагнення взаємного співчуття формує нашу поведінку у суспільстві та ті формальні й неформальні інституції, які її і обумовлюють.

Співчуття, взаємне співчуття — це більше, аніж просто емоційний зв’язок. Сміт приєднує до співчуття певний момент оцінки. Мається на увазі, що єдність почуттів полягає у тому, щоб оцінити, наскільки поведінка іншої людина чи наша власна узгоджується із ситуацією, в якій ми опинилися і на яку реагуємо. Якщо реакція є правильною, то ми досягаємо однодумності і можемо співчувати один одному. Якщо ж реакція неправильна — то не можемо. Співчуття передбачає оцінку правильності поведінки в конкретній ситуації, тобто існують і почуття, які, узгоджуючись між собою, стають передумовою взаємної симпатії. Доречність — це складне поняття, оскільки воно передбачає як відповідність очікувань та суджень між людьми, що взаємодіють між собою, так і відповідність попередньо-обумовленої поведінки, яку ми визначаємо як таку, що веде до суспільно корисних результатів, які виражаються у чотирьох класичних чеснотах: самоконтролі, розсудливості, доброчинності та справедливості.

«Як зацікавлена у якійсь справі людина тішиться нашим співчуттям їй і страждає від його відсутності, так і ми, схоже, насолоджуємося, співчуваючи їй і відчуваємо прикрість, коли не можемо зробити цього. Ми поспішаємо не лише вітати щасливих, а й втішати скорботних. І те вдоволення, яке ми знаходимо, коли сподобляємося бути чутливими до усіх порухів душі співрозмовника — воно, здається, покриває весь біль і смуток, які викликає у нас його становище (…) Якщо ж ми чуємо, як людина голосно нарікає на своє нещастя, проте не відчуваємо, що такі ж події так сильно зачепили б нас, то ми шоковані її горем, а так як не можемо співчувати цьому горю, увійти в її становище, то назвемо таку поведінку пустослів’ям і слабкістю», — «Теорія моральних почуттів», І. І. 19

Гармонія означає бути разом, але аж ніяк не робити одне й те саме. Це можна порівняти з оркестром, у якому різні музиканти грають різні партії, але створюють гармонійне, впорядковане звучання музичного твору (цю метафору використовував і Сміт). Гармонія — це не одноманітність, а здатність різних складових об’єднуватися і мобілізовувати зусилля у співпраці. В результаті ми отримуємо щось прекрасне і довершене. Всі ми різні, але можемо об’єднатися, щоб створити щось гарне і продумане.

Співчуття, взаємне співчуття — це основа нашої здатності жити разом як вільні та відповідальні особистості, жити у мирі й злагоді, жити у співпраці всередині громадянського суспільства.

Але співчуття наше обмежене, ми не можемо повноцінно співчувати один одному, оскільки не маємо однакового життєвого досвіду. Проте ми маємо уяву. Ми розвиваємо співчутливість, уявляючи себе на місці іншої людини, переймаючи її риси та досвід у цій конкретній ситуації. Співчуття і здатність уявляти  — це те, завдяки чому ми виходимо на акції протесту, навіть якщо особисто не стикалися з несправедливістю. Коли ми співчуваємо тим, хто постраждав від неправди, то ставимо себе на їх місце.

Соціальна дистанція є ще одним обмеженням для повноцінного співчуття. Сміт каже: природно, що найбільше ми співчуваємо людям, з якими добре знайомі, адже ми маємо дуже схожий життєвий досвід. Далі, рухаючись від родини до друзів, а далі до якихось сусідів, наша спроможність співчувати зменшується. Одним із елементів побудови взаєморозуміння у плюралістичному, відкритому суспільстві є подолання соціальної дистанції. Інакше як ми зможемо викликати співчуття до когось іншого, особливо до того, хто зазнав несправедливого ставлення?

Соцмережі усувають цю соціальну дистанцію — це і добре, і погано.

Користь та небезпеки соцмереж

Особисте спілкування віч-на-віч, традиційно, є засобом формування симпатії та дружніх почуттів. Під час такого спілкування ми реагуємо і підлаштовуємо свою поведінку, використовуючи вираз обличчя співрозмовника як підказку та показник зворотного зв’язку. Соцмережі ж усувають ці сигнали та обмежують природний спосіб оцінки спілкування.

Відсутність тілесних сигналів зворотного зв’язку у соцмережах полегшує дегуманізацію людей та сприйняття їх, як когось інакшого.

Інтернет пов’язує нас з більшою кількістю людей та місць, ніж це було будь-коли раніше, знайомить із людьми, з якими б ми могли ніколи і не зустрітися. За допомогою цифрових технологій ми створюємо та ділимося спільними митями, вони допомагають нам розвивати та поглиблювати нашу товариськість, яка є необхідною складовою взаємної симпатії. Соцмережі допомагають підтримувати зв’язок із великою кількістю людей і можуть дозволити нам будувати багатші стосунки на додачу до більш поверхневих.

Проте вони уможливлюють і таку поведінку, яка несумісна з відповідальним і гармонійним життям в суспільстві, із співпрацею всередині нього. Приниження, тролінг, «стадне обурення» в Твіттері, намагання «скасувати» когось чи позбавити платформи для висловлення — все це походить із нетерпимості до співчуття. Така поведінка живиться взаємною симпатією людей, які притримуються певного спільного світогляду, але також вона виступає проти будь-якого співчуття до тих, хто бачить світ інакше. Таке згубне використання соцмереж суперечить засадам ліберального суспільства, оскільки заперечує нашу спільну людяність і виступає проти співчуття.

Відсторонений Спостерігач

Сміт пропонує корисні ідеї для роздумів над проблемою соціально згубної вибіркової симпатії та негативного впливу соціальних мереж. Найкориснішою ідеєю є Відсторонений Спостерігач — психологічний прийом, який показує, як ми можемо оцінювати поведінку неупереджено, використовуючи пристойність як стандарт.

«Коли я берусь досліджувати власну поведінку, коли намагаюся оцінити її як гідну чи негідну, то очевидно, що в такі миті розділяю себе між двома особистостями: між суддею та обвинуваченим. І у цих двох ролях я поводжу себе по-різному. В першому випадку я — глядач, намагаюся зрозуміти свою ж поведінку, ставлячи себе на місце того, хто тоді діяв і намагаючись зрозуміти, як би це виглядало, якби я спостерігав за поведінкою когось іншого. А в другій ролі я — якраз та особа, яку називаю собою і про поведінку якої намагаюся судити, знаходячись в ролі судді. Але щоб суддя і обвинувачений були однією особою — це неможливо, так само неможливо, як не може причина співпадати з наслідками», — «Теорія моральних почуттів», ІІІ. І. 6

Як важливий крок у формуванні всеохоплюючої взаємної симпатії, Сміт заохочує нас оцінювати власну поведінку. Поєднання емоцій та оцінювання спонукає нас стримувати себе, уявляючи, як би Відсторонений Спостерігач оцінив би нашу поведінку, будучи безмежно незацікавленим і неупередженим. Оцінка належної поведінки є механізмом зворотного зв’язку для створення більш відкритого соціального устрою, адже Відсторонений Спостерігач змушує вас оцінити пристойність і запитати себе: «Чи справді ця поведінка сприяє створенню такого світу, у якому я хочу жити?» Дегуманізуючи людей з іншими поглядами та відсікаючи зворотній зв’язок, соціальні мережі у такому непорядному використанні не сприяють ані відповідальності, ані гармонії.

Здатність до співчуття, уяви та самоаналізу дозволяє нам жити разом як вільні та відповідальні люди, маючи між собою мир та злагоду. Ми досягаємо однодумності за допомогою Відстороненого Спостерігача. Процес співчуття через спостереження — це те, завдяки чому ми впроваджуємо чесноти в наші соціальні інституції.

Досягнення неупередженості є складним завданням, оскільки Сміт визнає, що ми раціоналізуємо свої рішення. Нам легко бути упередженими під час оцінки власної поведінки, але ми повинні прагнути зробити наших внутрішніх глядачів максимально неупередженими. Саме пам’ятаючи про це, ми можемо розмірковувати над негативом у соцмережах. Ми повинні використовувати ідею Відстороненого Спостерігача для роздумів над своєю та поведінкою інших людей. Чи дійсно мені варто відповісти цій людині таки чином? Чи доречно буде, якщо я казатиму чи робитиму те, що й вона? Якщо ні, то я не можу долучатися до її справ і не можу їй співчувати. Якщо ж я приєднаюся до ганьблення, то який світ я насправді створюю довкола себе?

Висновок

Інтернет може полегшити співпереживання та збільшити кількість і розмаїття людей, яким ми можемо симпатизувати, але також він може і сприяти дегуманізації один одного. Наші відсторонені спостерігачі допомагають нам створювати і насолоджуватися співчуттям та взаємною симпатією, які дозволяють приносити корисні речі в суспільство, такі як зворотній зв’язок, якого бракує в соцмережах. Цей зв’язок стримує нашу схильність обурюватися. Глибше розуміння процесу спостережливого співчуття допомагає нам зрозуміти те, як соцмережі каталізують одночасно і протести проти несправедливості, так і небезпечне неліберальне фарисейство.

Переклад: Владислав Бойко

Ваш прибуток — це мій збиток?

Автор: Джон Алкорн

 

Оригінал статті за посиланням

Афінський політик та оратор Демад засудив одного афінянина, який займався похоронними послугами, звинувачуючи його в тому, що він занадто наживається на смертях інших людей. Це судження виглядає обґрунтованим, дійсно ніякої вигоди не можна отримати іншим чином, окрім як за рахунок іншого. Засуджуючи так цього конкретного чоловіка, Демад повинен засуджувати і будь-яку іншу вигоду будь-якого роду. Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості, землероб — завдяки дорогому збіжжю, архітектор — бо старі будівлі руйнуються, юристи та службовці — бо люди подають позови і мають суперечки: навіть честь і високе становище богословів походять від людської смерті та пороків. Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, каже давньогрецький письменник-гуморист, як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо. І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання з’являться, а його таємні надії виростуть за чужий рахунок. Після цього мені спадає на думку, що природа в цьому не відхиляється від свого загального устрою; Бо лікарі вважають, що народження, розвиток і життя кожної речі є загрозою для інших». — Мішель де Монтень, «Нариси»

На перший погляд, можна просто відкинути теорію Монтеня, характерну для свого історичного періоду. Мислення з нульовою сумою відображає труднощі та конфлікти у Франції XVI століття, позначені великими релігійними війнами. Потім були Адам Сміт і промислова революція. Теорія обміну з нульовою сумою — це вчорашній день після формулювання ідеї невидимої руки ринку.

Проте давайте не так швидко. Розглянемо докладніше.

Попит і пропозиція

Ринки мають сторону пропозиції і сторону попиту. Різні приклади прибутку Монтеня вказують на кілька видів причин виникнення попиту:

  1. Гріхи: «Купець процвітає лише завдяки розпусті молодості […] Навіть честь і становище богословів походять від людської смерті і пороків».
  2. Нестача рівноваги (голод, землетрус): «хлібороб заробляє, користуючись дороговизною збіжжя, архітектор — руйнацією будівель».
  3. Гострі конфлікти (суперечки, війни): «адвокати і службовці заробляють  заявдяки позовам і суперечкам людей». Монтень потім ще згадує про солдатів.
  4. Хвороби. Тут Монтень згадує про лікарів.

Вражає те, що він акцентує увагу тільки на негативних причинах попиту.

Далі він ставить під сумнів мотиви дійових осіб у будь-якій професії з боку пропозиції:

«Лікар не втішається здоров’ям навіть своїх друзів, — каже давньогрецький письменник-гуморист,— як і найманий воїн не знаходить щастя у спокої своєї країни тощо».

Психологія тонка. Особи, що формують пропозицію (лікарі, військові), «не отримують задоволення», якщо потенційні клієнти випадково користуються благами (здоров’ям, спокоєм), які знижують попит на їхні послуги. З огляду на те, що Монтень наголошує на взаємодії з нульовою сумою, примітно, що він не висвітлює будь-якого явного злого наміру чи шахрайства з боку пропозиції. Він не згадує про неетичну поведінку постачальників для створення або збільшення попиту.

Якби Монтень писав сьогодні про індустрію охорони здоров’я та про військову справу, чи міг би він обуритися рекламі що вводить в оману (наприклад, випадок з оксиконтином), що використовує тактику залякування (наприклад, винахід зброї масового знищення) та активному лобіюванню з боку великих фармацевтичних компаній чи військово-промислового комплексу?

Егоїзм з нульовою сумою та соціальна психологія

Далі Монтень виходить за рамки ринків і розширює соціологічні рамки своїх спостережень про психологію з нульовою сумою. Щоб більше зацікавити читача, він закликає до самоаналізу. Самоаналіз занурюється в найпотаємніші бажання:

«І, що ще гірше, нехай кожен тільки пірне у своє власне нутро, і він побачить, що його особисті бажання походять, а потаємні надії виростають за чужий рахунок».

Зверніть увагу, що Монтень вказує на особисті бажання і таємні надії. Це бажання, які не виносять світла дня. Будь-яка культура або спільнота має характерну нормативну ієрархію мотивацій. Наприклад, помста благородна в традиційних культурах честі, але неоднозначна в сучасній культурі. Глибоке розуміння Монтеня полягає в тому, що особлива соціальна мотивація, егоїзм з нульовою сумою, є одночасно частиною людської природи і суперечить соціальним нормам.

Соціальні норми змушують людину приховувати мотиви своїх корисливих інтересів з нульовою сумою від інших (тобто обманювати) і навіть від самого себе (чинити самообман). Натомість прихований неблагородний мотив може проявлятися у високому камуфляжі. Відомим прикладом є психологічна трансмутація заздрості (потворний мотив) в праведне обурення (благородний мотив). Аналогічно, мотив корисливості з нульовою сумою може маскуватися під місію використовувати свої особливі навички для служіння нужденним. (А іноді сигара – це просто сигара. Альтруїзм теж реальний. Мотиви можуть бути складними і множинними). Самообман робить точний самоаналіз невловимим. Оскільки Монтень переконливо робить себе відкритою книгою тут, там і всюди у своїх «Нарисах», ми починаємо довіряти його судженням  про самоаналіз.

Яка частка і які сфери поведінки нормальної людини мотивовані егоїзмом з нульовою сумою? Монтень цього не каже. Тим не менш, він явно має на увазі, що мотив корисливих інтересів з нульовою сумою керує ринковою поведінкою.

Сьогодні деякі критики ринків стверджують, що «ринковий мотив» (егоїстичний інтерес) має тенденцію витісняти благородніші мотиви, такі як альтруїзм чи суспільне благо. Наприклад, деякі критики кажуть, що ринок послуг з переливання крові підірве бажання здавати кров. Думку цю аргументують тим, що ринки псують суспільство і людську природу. На противагу цьому, Монтень стверджує, що прибуток є вираженням з боку пропозиції мотиву корисливості з нульовою сумою, який є частиною людської природи і вираженням циклу Природи.

Монтень за Адамом Смітом і Робертом Сагденом

Акцент Монтеня на природі ринкового обміну з нульовою сумою дійсно є застарілим і недоречним у багатьох важливих аспектах. Коли покупець і продавець поводяться чесно і є добре поінформованими, то кожна сторона виграє від добровільного обміну. Ринки динамічно реагують, покриваючи дефіцит, підлаштовуючись під  потреби та вподобання споживачів. Робота ринкової руки-невидимки приголомшлива! Надлишок виробника і споживчий надлишок реальні. Монополія на стороні пропозиції, а не ринковий обмін як такий, укладає колоду. І так далі — це те, що казав Адам Сміт.

Але теорія Монтеня є стримуючим нагадуванням про необхідність ретельного вивчення ринків на предмет наявності будь-яких аспектів з нульовою сумою. Розглянемо відповідні ринки — ринки, на яких треба вибирати. Як приклад можна навести шлюбний ринок. Якщо А одружується з Б, то В не може одружитися з А. Ц сподівається знайти (або спробує “заробити”) запасний збіг. Якщо ми змінимо правила і дозволимо полігамію (шлюб більше двох осіб), і якщо з’явиться відносно висока поширеність полігінії (шлюб одного чоловіка з кількома жінками одночасно), то ринок визначить значній частині чоловіків дотримуватися целібату.

У більш загальному плані, ринкам притаманний елемент несправедливості в можливостях. Роберт Сагден пояснює:

«На ринку можливості кожної людини — це можливість здійснювати операції з тими, хто у цьому зацікавлений. Кожен індивід вільний у виборі зі свого власного набору можливостей, але зміст цього набору значною мірою визначається вибором, який інші індивіди роблять зі свого. У розвиненій ринковій економіці найціннішими можливостями більшості людей є умови, на яких інші люди готові здійснювати з ними угоди. Неминучим наслідком цього факту є те, що кожна людина може мати широкий спектр можливостей тільки в тому разі, якщо набір можливостей кожного може розширюватися або звужуватися в результаті рішень інших людей щодо того, як використовувати свої можливості. У цьому сенсі несправедливість притаманна ринкам» (Роберт Сагден, Спільнота переваг: захист ринку поведінковим економістом) (Oxford U. Press, 2018), с. 192

Монтень знаходить «нульову суму» в прямому результаті для учасників конкретного ринкового обміну. Прибуток і збиток — це дві сторони однієї медалі — обміну. На противагу цьому, професор Сагден вбачає несправедливість у непрямому результаті конкретних обмінів, а саме в будь-якому негативному побічному впливі цих обмінів на ринкові можливості інших осіб. Мій і ваш прибуток – наші прибутки від двостороннього обміну – можуть становити щось на кшталт ситуації з нульовою сумою для сторонніх спостерігачів на решті ринку.

Теорія прибутку Монтеня ігнорує динамічну пропозицію і нехтує споживчим надлишком. Тим не менш, він виявляє важливу рятівну благодать. Він відкидає політичне придушення тих, хто отримує прибуток, тому що прибуток є проявом органічного закону природи про збереження. Таким чином, його теорія економічно помилкова, але політично вірна. (Бачите, як я вмію?) Теорія прибутку Монтеня також цікава завдяки його ланцюжку міркувань, який сягає глибин соціальної психології.

Переклад: Анастасія Гордєєва

Джон Алкорн є головним викладачем формальних організацій Фонду Шелбі Каллом Девіс, Трініті-коледж, Коннектикут. Докори сумління щодо принципів історичного дослідження та викладання в основній навчальній програмі «великих книг» Колумбійського університету привели його до вивчення методологічного індивідуалізму та соціальних наук. Як і в пісні Dry Bones, об’єднання авторів — Джон Ельстер, Дієго Гамбетта, Томас Шеллінг, Роберт Сагден, Девід Фрідман та Майкл Мангер — зрештою привело його до відкриття EconTalk та EconLog.

Людвіг Фон Мізес та економічні розрахунки при соціалізмі (частина 1)

Джордж Г. Сміт працював старшим науковим співробітником Інституту гуманітарних досліджень, виступав з лекціями на тему історії Америки на літніх семінарах Cato, займав посаду виконавчого редактора Knowledge Products. Четверта й остання книга Сміта “Система свободи” була видана у 2013 році видавництвом Cambridge University Press.

Сміт пояснює теорію вартості — основу аргументу про неможливість раціонального економічного розрахунку при соціалістичній економіці.

Людвіг фон Мізес (1881-1973 рр.) був не тільки видатним економістом, провідним поборником Австрійської економічної школи, ба більше — міждисциплінарним вражаючої широти поглядів мислителем, компетентним в історії, соціальній теорії та філософії. Його найкраща книга “Людська діяльність” є майстерним доробком з праксеології (однойменна з книгою наука). Багато його інших робіт таких, як “Теорія і історія”, “Епістемологічні проблеми економіки” та “Теорія грошей і кредиту” уособлюють оригінальний зразок першокласної розумової діяльності.

Мізес найбільш відомий, мабуть, за його ранню критику соціалізму, яка переконала багатьох економістів, включаючи молодого соціаліста Фрідріха Гаєка, в тому, що раціональний економічний розрахунок є несумісним із соціалістичною економічною системою. Оптимальна економічна координація вимагає вільного ринку, в якому ціни відображають основну інформацію про попит і пропозиції капітальних благ.

Мізес спирався на Австрійську теорію вартості (цінності) як підтвердження неспроможності соціалізму вирішити проблему економічного розрахунку. Так, перш ніж представити аргумент Мізеса, я наведу довідкову інформацію щодо теорії вартості.

Центральним для всіх видів економічного аналізу є концепт вартості (цінності). В класичній економіці, головними представниками якої є Адам Сміт, Девід Рікардо та Джон Стюарт Мілль, часто розрізняють два види цінності: споживча цінність та цінність в обміні.

  • “Споживна цінність” означає корисність або вигідність певного товару, наприкад, води, яка, будучи життєво необхідною для людини, має високу споживчу цінність.
  • “Цінність в обміні”, навпаки, позначає щось, що можна отримати з товару на ринку у разі його обміну на щось інше. Алмази відомі своєю високою обмінною цінністю, оскільки за їх наявності можна укласти вигідну угоду.

Як зауважив Адам Сміт у книзі “Багатство націй”: слово вартість (цінність) “має два різних значення й іноді виражає корисність певного предмету, а іноді – здатність, доступну завдяки володінню цим предметом, купувати інші блага”.

Визначивши різницю між “споживчою цінністю” й “цінністю в обміні” Сміт продовжує:

Речі, що мають найбільшу споживчу цінність, часто мають низьку або взагалі відсутню цінність в обміні, і, навпаки, ті речі, що мають найбільшу цінність в обміні, як правило, мають або низьку, або жодної споживної цінності. Немає нічого кориснішого за воду: вона “купить” будь-що, що знаходиться в дефіциті, але мало чого можна отримати в обмін на неї. Проте в обмін на алмаз, який не має високої споживчої цінності, часто можна отримати багато інших товарів.

Хоча сучасні економісти іноді й називають цю різницю “парадоксом цінності” (або “парадоксом води та алмазів”), Сміт та його численні попередники (аж до Аристотеля) інакше інтерпретували цей “парадокс”, який для Сміта парадоксом зовсім не був і який він пояснив подібно до вже існуючих пояснень – з точки зору відносного дефіциту. Як він зазначив у своїх “Лекціях з юриспруденції”, ринкова ціна товару залежить від трьох речей: 1) “попиту або необхідності в товарі (незалежно від того, реальна вона чи непостійна)”; 2) “достатку товару пропорційно до попиту на нього”; 3) “багатства… споживачів”.

Товари, попит на які відсутній, наприклад, як на грудку глини, не будуть продаватися за ринковою ціною. Але якщо товар визнано корисним і, як наслідок, попит на нього зростає, то “його ціна регулюватиметься згідно з попитом”. Так, навіть товари з низькою споживчою цінністю продаватимуться за високою ціною, “якщо кількість не задовольняє попит (що й пояснює ціну алмазів)”. З іншого боку, якщо надзвичайно корисний товар такий, як вода, існує в надлишку і здатний “більш ніж задовольнити всі можливі потреби, це робить воду взагалі безцінною”.

Хоча й пояснення Сміта в певному сенсі справедливе, твердження про два різних типи “вартості (цінності)” спричинило серед класичних економістів виникнення певної нерозв’язної проблематики. Про єдину теорію вартості (цінності) не було мови до 1870-х років, коли з економічною думкою сталося те, що називають “маржиналістською революцією (теорія граничної корисності)”. Це важливе нововведення було створено окремо трьома людьми: Вільямом Стенлі Джевонсоном в Англії, Леоном Вальрасом в Швейцарії та Карлом Менгером в Австрії. Незважаючи на певні відмінності в трактуванні граничної корисності, ключові думки у трьох чоловіків, по суті, збігалися. (Термін “гранична корисність” був впроваджений австрійським економістом Фрідріхом фон Візером)

За твердженнями вище згаданих економістів, коли ми обираємо один товар з-поміж інших, ми не враховуємо його загальну корисність. До прикладу, ми не розглядаємо корисність води (її роль в підтримці життєздатності людини), коли вирішуємо, скільки [будь-чого] ми готові обміняти на певну кількість води. В дійсності, якби нам довелося обирати між всією водою світу і всіма алмазами світу, ми б обрали воду, але ми рідко опиняємося в ситуаціях “все або нічого”. Натомість ми маємо справу з товарами, оскільки вони існують в певних кількостях або одиницях, і те, на скільки ми суб’єктивно оцінюємо дану одиницю даного товару, залежить від того, як ми плануємо її використовувати.

Припустімо, ми вирішуємо, чи купувати нам галон (3,8 л) води. Сума, яку ми готові заплатити, залежатиме не від корисності води як такої, а від ефекту додаткового галона води, який задовольнить наші “граничні” потреби. А це, звісно, залежить від того, скільки води ми вже маємо. Чоловік, що помирає від спраги в пустелі, оцінить галон води дорожче, ніж він зробив би це за звичайних умов, тому що він використає цей галон для збереження свого життя, а не для, скажімо, миття своєї машини, як він міг би зробити це за обставин, коли вода наявна в достатній кількості.

Отже, економічна вартість (цінність) зрештою залежить не від загальної корисності товару, а від конкретної корисності, або граничної корисності, даної одиниці товару для задоволення найбільш нагальних потреб. Якщо води вдосталь, тобто якщо більшість з наших пріоритетних потреб легко задовольнити за рахунок доступності води, то кожна додаткова одиниця води буде мати для нас низьку цінність, оскільки її можна буде використати для задоволення ненагальної потреби. Якщо ж алмази, хоча й мають високу вартість (цінність), як правило, є дефіцитними, ми надаватимемо відносно високу вартість (цінність) кожній додатковій одиниці алмазів, тому що ця одиниця буде використана для задоволення першочергових потреб в нашій шкалі переваг.

Як я зазначив раніше, класичні економісти змогли доволі якісно пояснити парадокс води та алмазів з точки зору відносного дефіциту, але їхня дуалістична теорія вартості (цінності), яка розрізняє споживчу цінність і цінність в обміні, створила більше проблем, ніж вирішила. Теорія граничної корисності, позбувшись цієї дихотомії на користь єдиної теорії вартості (цінності), ознаменувала теоретичний прогрес. Відтепер стало зрозуміло, що цінність в обміні можна пояснити через призму споживчої цінності за умови, що ми вірно розуміємо значення “споживчої цінності” як посилання на граничне використання певної кількості економічного блага.

На цьому етапі розуміння Карлом Менгером (1840-1921) граничної корисності потребує особливої уваги, якщо ми хочемо правильно зрозуміти позицію Людвіга фон Мізеса стосовно економічного розрахунку. Менгер, загальновизнаний засновник Австрійської Школи, наголошував на суб’єктивному характері споживчої цінності. Економічна цінність товару, як стверджував Менгер, зрештою залежить від наших суб’єктивних оцінок, зокрема від того, як ми визначаємо корисність товару для досягнення суб’єктивних цілей. Наука економіка не встановлює справжньої або об’єктивної цінності економічного блага. Економіка також, наприклад, не визначає “справжньої” цінності води відносно алмазів. Економіка, скоріше, бере за відправну точку фактичні цінності людей, а потім аналізує економічні явища, що виникають в результаті переслідувань людьми суб’єктивних цілей.

Вагомим внеском Менгера в теорію граничної корисності було її розширення до введення “проміжних товарів”, або до так званих “капітальних благ” або “засобів виробництва”, на відміну від “споживчих товарів”. Багато економістів протиставляли пропозицію (або чинники виробництва) споживчому попиту, ніби ці елементи діють згідно з різними принципами цінності. Проте Менгер вважає такий підхід некоректним: врешті решт, на вартість усіх проміжних товарів впливає їхня роль у виробництві споживчих товарів – речей, які люди використовують безпосередньо для задоволення своїх бажань. “Проміжні товари або товари вищого порядку (eng. goods of a higher order; назва обумовлена тим, що в масштабі виробництва ці товари займають вищу від споживчих товарів позицію)” є непрямими засобами задоволення людських потреб. Сталеливарне підприємство може й не виробляти продукту, напряму використовуваного покупцями, але воно опосередковано задовольняє запит споживачів, виробляючи матеріал для побудови машин та інших виробів, напряму ними використовуваними.

Міркування Менгера щодо проміжних товарів дозволили йому застосувати поняття граничної корисності не лише до споживчих товарів, а й до чинників виробництва. Усвідомлення цього стало вагомим для мізеського аргументу про те, що планувальники в соціалістичній економіці не зможуть виконувати раціональний економічний розрахунок. Мізес вперше використав свій аргумент в есе “Економічний розрахунок в соціалістичній державі” в 1920 році, а через два роки доповнив його в своєму фундаментальному доробку “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз”.

Чистий соціалізм являє собою систему, в якій немає приватної власності на засоби виробництва, а всі виробничі рішення приймаються центральним органом планування. На відміну від ринкової системи, де виробничі рішення капіталістів та підприємців базуються на ринкових цінах проміжних товарів, планувальники соціалістичного типу економіки не мають таких цін, на які можна було б спиратися. Чим в такому випадку ці планувальники можуть замінити ринкові ціни? Які раціональні критерії вони можуть використати для визначення, на які проміжні товари є запит та в якій кількості, щоб виробляти необхідні споживчі товари?

Без ринкових цін, на які спиралося б виробництво, за словами Мізеса, раціональний розрахунок є неможливим. Так, передбачуване раціональне економічне планування соціалізму (або будь-якого виду планової економіки) викликає економічний хаос, неефективність та марнотратство непомірного масштабу.

Переклад: Дар’я Бєляєва.