класичний лібералізм

У своєму есе старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд пояснює значення поняття «класичний лібералізм», розкриваючи його не зі звичної нам позиції низьких податків та держави — нічного сторожа, а в усій його філософській осяжності.

Цей текст є адаптацією стенограми відео «Learn Liberty» «Що таке класичний лібералізм?»

Якщо ви запитаєте у більшості людей, що таке класичний лібералізм, вони скажуть, що це – вільна ринкова економіка: низькі податки, laissez faire та зменшення державного втручання в економіку.

Але це досить збідніле і вузьке уявлення про те, чим є класичний лібералізм. Це – всебічна філософія, спосіб мислення про людське суспільство, наше життя та світ. Класичний лібералізм зробив великий внесок у різні наукові дисципліни протягом останніх 250 років.

Зараз я поясню, про що йде мова.

Основні засади класичного лібералізму

Ключові, базові засади класичного лібералізму були розроблені наприкінці XVIII – на початку XIX століття і не набули конкретної дисциплінарної належності. Адам Сміт був економістом чи філософом? Соціологом чи психологом? У якомусь сенсі він був усіма ними. Мультидисциплінарність характеризувала більшість тогочасних вчених.

Сьогодні, звичайно, різні дисципліни стали дуже виразними та досить відмінними. У чомусь це вигідно, оскільки дає змогу поглибити знання у вузькоспеціалізованій темі. З іншого боку, це недолік, бо зв’язки між різними дисциплінами тепер не такі явні чи очевидні для більшості людей. І це особливо актуально зараз, адже часто класичноліберальні уявлення є міждисциплінарними, і вони не отримують достатнього рівня визнання.

Які ж тоді основні ідеї?

  1. Метою життя є щастя, процвітання та добробут людини. Ви можете сказати, що це очевидна думка. Але насправді в нашій історії було багато людей, котрі вважали, що метою людського життя має бути щось інше, наприклад, заслужити щастя в іншому світі, служити своєму правителю, шукати слави чи цілу низку інших речей.
  2. Особистий вибір, а отже, і особиста свобода має вирішальне значення як для пояснення розвитку суспільства, так і досягнення особистого щастя та процвітання.
  3. Комерція, багатство та торгівля — це добре, а війна та конфлікти – погано. Знову ж таки, ви можете подумати, що це щось очевидне і тривіальне, але багато людей історично так не думали. Існує давня традиція, яка говорить, що війна виявляє найвищі якості у людині, і що багатство насправді нам шкодить. І це та ідея, котра процвітає в суспільстві і сьогодні.
  4. Індивідуалізм: люди різні, окремі та самоврядні.
  5. Спонтанний порядок: значна частина порядку та структури, яку ми бачимо в суспільстві, не є продуктом свідомого дизайну, а тим, що можливе лише тоді, коли у вас є правильні види інститутів та правил.
  6. Справи в суспільства можуть і будуть покращуватися з плином часу. Знову ж ви можете подумати, що це очевидно, але такий оптимістичний погляд на світ, ідея про те, що вдосконалення є і можливим, і бажаним, – є відносно недавнім здобутком.
  7. Розум, а не традиція чи авторитет, є способом зрозуміти і осмислити світ. Іншими словами, якщо ви хочете по-справжньому зрозуміти природу світу, як працює людське суспільство, найкращий спосіб – це не покладатися на священний текст чи свято вірити тому, що нам каже влада, а покластись на розум, емпіричний досвід та дослідження.

Як класичний лібералізм проявляється у наукових дисциплінах

Історія

У 2016 році ми святкували 50-річчя події, яка для класичних лібералів є однією з найважливіших у XX столітті: прибуття першого контейнеровоза з Елізабет, Нью-Джерсі до Північної Кароліни.

Ця єдина подія знизила вартість доставки товарів по всьому світу в 30 разів. У один момент доставка товарів по світу стала коштувати одну тридцяту попередньої ціни. Це дало величезний поштовх міжнародній торгівлі. Це пов’язало світ набагато тісніше, ніж коли-небудь раніше. Результатом стало величезне зростання людського добробуту, процвітання та взаємозв’язок між людьми у всьому світі. Ця подія зробила набагато більше для формування сучасного світу, ніж будь-які закони, політичні течії чи дії уряду.

Класичний лібералізм розглядає історію, яка зосереджується на стані свободи, її еволюції, на подіях, датах та місцях, завдяки яким свобода зростала чи зменшувалася. Він розглядає історію, зосереджуючись на речах, які необхідні для існування свободи, речах непритаманних свободі та тих, що прагнуть її знищити.

Це також погляд на історію, в якому справді важливі люди – це не полководці, політики, королі, папи, правителі чи ті, хто здійснює політичну владу, а звичайні люди, люди, які живуть разом та за рахунок мирного обміну створюють хороші речі: багатство, необхідні фізичні блага, інтелектуальну дискусію та культурні продукти, що роблять життя більш насиченим та повноцінним. Особливо важливі серед них – винахідники та підприємці.

Таким чином, це також погляд на історію, який підкреслює зміни як на краще, так і на гірше. Іншими словами, він підкреслює, як сучасний світ став чимось новим, чимось безпрецедентним і набагато кращим за все, що було раніше. Одне з ключових ліберальних понять в історії – це те, що сучасний світ є найкращим. Якби, наприклад, ви народилися в якійсь епосі минулого, тоді ви мали б шанс померти, не доживши до першого дня народження. І майже точно ви б пережили смерть близького родича до ваших двадцятих уродин.

Коло доступних можливостей також було б надзвичайно обмеженим порівняно з тими, які зараз доступні навіть людям найнижчого соціального статусу. Іншими словами, нам надзвичайно пощастило. І це, зрештою, неабияк пов’язано з тим, що наше суспільство значно вільніше, ніж суспільства минулого.

Економіка

Здебільшого саме економіка була першою дисципліною, де застосовувалися ключові уявлення класичного лібералізму. У чомусь вона залишається центральною через важливість фізичного добробуту, затишку та багатства для процвітання людини. Але економіка – ширша дисципліна, ніж ми часто думаємо. І це особливо помітно, коли ви застосовуєте класичноліберальні принципи прогресу, індивідуалізму та важливості процвітання людини та людського щастя.

Одне з завдань економіки як дисципліни – дослідити, як організувати життя в суспільстві так, щоб кожна людина отримала максимальну можливість реалізувати власні цілі та максимізувати свій добробут. Іншими словами, основною метою економіки з точки зору класичного лібералізму є розуміння того, як суспільство може бути організоване таким чином, щоб його пересічний член мав вищі шанси на досягнення життєвих цілей, ніж у будь-якому іншому суспільстві.

Це не те саме, що рівність або будь-який інший вид суспільного блага, що широко цінують у суспільстві. Річ у тім, щоб люди максимізували свої життєві плани, досягали розквіту та на основі вільного вибору максимізували власне щастя. В наш час це, безсумнівно, етично прийнятна ціль. Одним із ключових класичноліберальних поглядів на економіку є те, що вона насправді стосується діяльності, цілей та поведінки, які є етично доброчесними.

Думка багатьох противників класичного лібералізму полягає в тому, що все в економіці крутиться навколо жадібності, грошей та матеріалізму. Наша відповідь: гроші та матеріалізм важливі в економіці, але в цьому немає нічого поганого.

Наприклад, є розуміння того, що успішною і здатною функціонувати є економіка, де присутній максимальний ступінь вільного обміну між автономними особами. Це — можливість обміну між двома людьми, яким обмін приносить користь, якої раніше не було. Звичайно, це щось доброчесне, щось хороше. Це не те, що повинно викликати у вас моральну зневагу.

Наприкінці XVIII-XIX століття розвиток економічної науки став реакцією проти ворожості до торгівлі, обміну товарами та розкоші. Такий спосіб мислення притаманний і нам. Є люди, які вважають, що повинні існувати податки на певні товари чи послуги, обґрунтовуючи це тим, що вони шкідливі.

Існує хтось з-поміж еліти, хто краще за вас знає, що для вас найкраще. І така ідея є нагадуванням про ідеї, якими були атаковані ранні класичноліберальні економісти. Але, застосовуючи класичний ліберальний спосіб мислення, ви розумієте, що метою політики має бути максимізація можливостей для кожної пересічної людини. Ви, звичайно, не будете підтримувати політику, яка передбачає отримання великої кількості ресурсів від звичайних людей та надання їх спеціально привілейованим групам, наприклад, некомпетентним менеджерам великих автомобільних виробничих компаній або людям у секторі фінансових послуг, котрі накрутили махінацій та побігли до своїх друзів в уряді, щоб ті їх врятували.

Останній ключовий момент для розуміння класичноліберальної економіки – це те, що в багатьох випадках ми визнаємо альтернативи індивідуального та колективного вибору. Чи хочете ви мати право вибору розпоряджатися власними ресурсами, чи хочете, щоб вибір був зроблений від вашого імені шляхом колективного політичного процесу і, зрештою, не вами, а політичним класом? Відповідь на це питання, я вважаю, є ключовою з погляду економіки протягом останніх 200 років.

Психологія

Класичний лібералізм надає нам особливий спосіб осмислення людського розуму та особистості. Ключова ідея – це ідея автономної людини, котра має свободу вибору.

Класичний лібералізм просуває думку про те, що люди не контролюються іншими безособовими силами чи структурами. Що вони є собою, результатом власного вибору, незалежно доброго чи поганого.

Ваша сутність, ваша особистість – це певний проєкт, над яким ви працюєте все життя. Ви, повністю серйозно, створюєте себе самі. Очевидно, що зовнішні речі також впливають, але саме ваша реакція та вибір насправді формують ту людину, якою ви є, ті якості розуму та характеру, які ви розвиваєте.

Таке мислення є відмінним від цілого ряду інших підходів у психології, які наголошують на ступені відсутності вільного вибору, це та межа, до якої ваша особистість і мислення є продуктом зовнішніх сил, над якими ви не маєте контролю. Так, наприклад, у Фройда існує ціла низка структур людського розуму, якими ви справді не можете керувати. Ви маєте їх пригнічувати, тому що це єдиний спосіб існувати в людському суспільстві, а це зі свого боку, прирікає вас на жалюгідне життя. Це ідея про те, що ваша психологія є продуктом соціальних обставин, що ваш тип особистості та розумові навички визначатимуться вашим соціальним походженням та фізичним середовищем.

Інший спосіб мислення психології, протилежний класичному лібералізму, полягає в тому, що психологію можна звести до генетики. Все зводиться до того, як жили наші предки палеоліту, і до тієї генетичної спадщини, що ми успадкували. Цим пояснюють цілу купу нав’язливих поведінок. Наприклад, саме тому багато людей не можуть перестати їсти багато цукру. Це тому, що їх тягне до цукру через генетичну передвизначеність.

Класичноліберальна психологія навпаки орієнтується на самовизначення, самостійність, а отже, особисту відповідальність. І ми можемо притягувати людей до відповідальності за свої дії: як добрі, так і погані.

Історія психології має багату класичну ліберальну історію. У XX столітті Маслоу та Ролло Мей зробили свій внесок у класичноліберальну традицію своїм гуманістичним підходом до людської психіки. В класичноліберальній психології також існує давня критика примусових аспектів сучасної психіатрії. Наприклад, робота Томаса Саша атакує спосіб, яким концепція психічної хвороби була використана для виправдання суворих обмежень особистої свободи.

Соціологія

Сьогодні ми схильні вважати соціологію соціалістичною чи соціал-демократичною дисципліною. Часто кажуть, що в соціології все залежить від поглядів і настроїв у суспільстві в цілому. Безумовно, річ у тім, що є мало професорів та студентів-соціологів, які дотримуються класичноліберальних поглядів порівняно з іншими науковими дисциплінами. Але насправді багато основних діячів розвитку соціології були великими мислителями класичного лібералізму.

Наприклад, Герберт Спенсер, дуже важливий діяч у розвитку соціології як дисципліни, також є одним із великих класичноліберальних мислителів. Вільям Грем Самнер, людина, яка винайшла концепцію фольклору, поки він був професором соціології в Єлі, був гострим прихильником laissez-faire та великим противником імперіалізму.

Класичноліберальний підхід до соціології сприймає людське суспільство, наголошуючи на людській діяльності, значущості власного вибору людей, а не через якусь автономну і ратифіковану структуру.

Але, мабуть, головною засадою класичного лібералізму, застосовного до соціології, є принцип спонтанного порядку: виникнення соціальних процесів, їх розвиток та зміни залежать не від чийогось задуму чи використання зовнішньої сили, а від процесу, розуміння якого ніхто не має.

Цей погляд дозволяє нам усвідомити цілу низку соціальних явищ, які в іншому випадку вкрай важко пояснити. Наприклад, у Сполучених Штатах з початку 1960-х до початку 1990-х років спостерігалося сильне зростання рівня злочинності на душу населення, а від початку 90-х спостерігається дуже стрімкий його спад, який триває досі. Зараз є багато людей, які стверджують, що це пов’язано з деяким зрушенням у державній політиці, діями уряду чи управлінь поліції. Такі люди, як Руді Джуліані, намагалися взяти на себе відповідальність за зменшення рівня злочинності. Але, дивлячись на це з точки зору класичного лібералізму, ми розуміємо, що це не так. Зростання злочинності до 1992 року та зниження опісля відбулося незалежно від того, якою була державна політика. Висновок, до якого потрібно дійти, полягає в тому, що ви маєте справу зі стихійним і доволі загадковим соціальним процесом, в якому державна політика насправді мала дуже малу роль.

Інша важлива засада класичноліберальної соціології – це постійне напруження у людському суспільстві між владою та добровільними суспільними відносинами. Це дає змогу зрозуміти весь спектр людських інститутів та масштабні закономірності соціальної взаємодії як такі, що виникають із коливального балансу між цими двома речами. Це також дає чудове розуміння, як розвивалися такі інститути, як сім’я, шлюб та дитинство.

Політична теорія

У політичній теорії є багато важливих фігур, які, як правило, є важливими фігурантами генеалогії чи історії класичного лібералізму. У XVII столітті – це Джон Локк. У XVIII-му – Адам Сміт, Монтеск’є та Джеремі Бентам. У XIX столітті – такі представники, як Джон Стюарт Міл, а в XX столітті – Фрідріх Гаєк.

Є кілька ключових класичноліберальних поглядів, спільних для усіх цих мислителів. Перший полягає в тому, що метою політики є добробут людини. Метою політичних домовленостей, метою форм правління, метою політики як процесу є максимальне благополуччя людини та мінімізація того, що шкодить добробуту людини. Це означає зведення до мінімуму конфліктів та насильства як засобу врегулювання розбіжностей або досягнення статусу чи багатства.

Друга засада – ідея індивідуалізму. Людське суспільство отримує свою мотивацію та функціонує, базуючись на свободі вибору. Стосовно уряду головним ліберальним поглядом є те, що уряди, по суті, здійснюють лише делеговані повноваження. Вони мають лише ті повноваження, які їм тимчасово передані особами, з яких складається суспільство. Правителі, президенти та царі не володіють якоюсь особливою владою, тим більше владою, що походить від Бога або іншої вищої сили. Вони мають лише повноваження, які їм дають люди, над якими вони врядують. І, звичайно, наслідком цього є можливість позбавити їх влади в будь-який момент.

Третя важлива засада полягає в тому, що роль влади в суспільстві повинна бути дуже суворо обмежена і захищена. Класичні ліберальні мислителі завжди усвідомлювали: необмежена політична влада може нести величезну небезпеку для людей та суспільства.

Класичним прикладом цього є теза політолога Р. Дж. Руммеля про те, що протягом ХХ століття у вас було вдвічі більше шансів бути вбитим вашим власним урядом, ніж чужим.

Коли ви складаєте всіх людей, які загинули у війнах, а потім складаєте всіх людей, які були вбиті власною владою, у другій категорії їх більш ніж удвічі більше. Так, якби ви були росіянином, наприклад, для вас була б удвічі більша імовірність бути вбитим Сталіним, ніж Гітлером та його агентами. І такий принцип показує, наскільки небезпечна політична влада.

Я сподіваюся, вам вдасться зібрати докупи розуміння засад лібералізму як інтелектуальної дисципліни, фундаментальних уявлень класичного лібералізму, способу мислення про людське життя, суспільство та світ, ви зможете підійти до предмета в такий спосіб, який пояснить, що таке свобода і чому вона має значення.

Переклад: Наталя Дрозд

Де гроші? Коротко про українські банки

Чому кредити для бізнесу такі дорогі? Для чого необхідна співпраця з МВФ? Чи є перспективи в банківської системи України? На ці та інші питання відповідає у своєму короткому тексті активіст УСС Єгор Шаповалов.

Історія банківської системи України — це боротьба між поганими та дуже поганими олігархами, у котру іноді втручався залежний від влади Національний Банк. Головною ціллю комерційних гравців було створення великих промислових груп, у яких банки були лише способом залучення кредитів для своїх виробничих підприємств. Для цього вони пропонували високі ставки за депозитами, із зібраних грошей видавали кредити підконтрольним промисловим компаніям, а коли гроші закінчувались, брали рефінансування в НБУ за допомогою підконтрольних політиків і продовжували розвиток своїх холдингів. Такі банки називаються «кептивними» — кишеньковими.

ахметов і коломойський фото
Поганий і дуже поганий олігарх

Цей  вигідний бізнес-елітам тип взаємодії поступово трансформувався через підвищення конкуренції, у першу чергу,  з боку іноземних банків, таких як Raiffeisen, OTP та інші. Саме конкуренція з європейськими банківськими установами стимулювала великі українські приватні банки, на кшталт ПУМБ та Приват, розвивати взаємодію з клієнтами-фізичними особами або малими підприємствами на прозорих умовах.

Разом із цим НБУ підтримував фіксований валютний курс, однак через фундаментальну переоціненість гривні, мали місце різкі стрибки обмінного курсу, встановленого Нацбанком у періоди фінансових криз, породжених внутрішньоукраїнськими або світовими негараздами фінансового сектору. Зважаючи на те, що Україна була досить відкритою щодо інвестицій та частки зовнішньоекономічної діяльності до ВВП, вона не могла проводити незалежну кредитно-грошову політику. Основним торговим партером була Російська Федерація, імпорт та експорт до якої складали більше третини та трохи менш як 30 % відповідно до 2013 року включно. Тож Україна залежала від тієї кредитно-грошової політики, яку впроваджувала Російська Федерація. Наявність фіксованого курсу також означала, що за відтоку інвестицій або за сильного збільшення імпорту НБУ мав би більше грошей витрачати на підтримку курсу на певному рівні, що постійно зменшувало б його резерви та знову-таки призводило б врешті до різкого стрибка курсу гривні щодо інших валют.

Структурні зміни почалися вже у 2014–2015 роках. Після Революції Гідності банківська система була значно переформатована в таких напрямах:

  1. Незалежність Національного Банку.
  2. Ліквідація або націоналізація «кептивних» банків, що функціонували переважно в інтересах бізнес-груп.
  3. Перехід до режиму плаваючого валютного курсу, можливість проведення незалежної кредитно-грошової політики.
  4. Рекапіталізація банків.
  5. Розкриття кінцевих власників.

Такі перетворення призвели до відновлення довіри до банківської системи, збільшення рівня кредитування, що пришвидшило економічне зростання та початок шостої програми співпраці з МВФ у 2015 році. Найбільш відомою частиною цієї реформи була націоналізація ПриватБанку через фактичну крадіжку його грошей Коломойським. За підсумками лише цієї події бюджет за 2016 рік витратив на рекапіталізацію 155 мільярдів гривень.

коломойський мем

Однак через малий час, що пройшов з отримання незалежності Нацбанком України, не було вироблено чітких, постійних процедур щодо реагування на виклики. Це призвело до ревальвації на цілих 16 % за один тільки 2019 рік через продаж облігацій внутрішньої державної позики нерезидентам. Такі наслідки є розповсюдженими для країн, що переходять до таргетування інфляції після режиму фіксованого валютного курсу. Проте це також було першим передвісником того, що нова влада на чолі із президентом Зеленським обиратиме путінський сценарій економічної моделі — низьке або відсутнє економічне зростання на тлі стабільної макроекономічної ситуації.

Ревальвація означає втрати для експортних галузей, таких як гірничо-металургічний комплекс, що втратив за 2019 рік 400 000 000$ через подорожчання гривні, й означає покращення державних фінансів через зменшення відношення боргу до ВВП. У масштабах одного року це може не мати критичних наслідків, однак систематичний вибір макроекономічної стабільності, а не економічного зростання, означатиме відсутність розвитку та закарбування злиденного становища великої частини українського суспільства. Нижче будуть надані вичерпні підтвердження продовження цього курсу.

Український бюджет був і є дефіцитним, однак ці проблеми покривалися співпрацею з МВФ та порівняно збалансованою бюджетною політикою. За останні два роки була фактично призупинена взаємодія з МВФ з однієї сторони та відбувалось збільшення видатків держбюджету з іншої. Це призводило до зростання дефіциту бюджету та зменшення можливостей його виконання. Саме це збільшення видатків, яке відбувалось переважно через будівництво доріг, не мало під собою жодних економічних причин. Інфраструктура може пришвидшити зростання ВВП, але тільки за збільшення рівня економічної активності. Однак спад в економіці почався ще в третьому кварталі 2019 року — індекс виробництва базових галузей зменшується із серпня, а індекс промислової продукції — з жовтня того ж року. Також увесь 2020 рік показники товарообороту нижчі за відповідні попереднього періоду й тільки ближче до Нового року залізничні перевезення почали своє зростання. Тож жодних причин для форсованого будівництва доріг не було.

І що стається, коли кредити МВФ недоступні, а дефіцит бюджету все зростає? Мінфін має посилено випускати ОВДП — облігації внутрішньої державної позики. Наприкінці року ринок купівлі-продажу ОВДП був особливо активним через відсутність грошей для фінансування видатків, тож відсоткові ставки були вищими, ніж зазвичай — 10–12,25 % річних. Що виберуть українські банки при середніх кредитах для бізнесу в 17–19 % річних — купляти ОВДП чи давати гроші підприємцям? Підприємець може розоритися й повернути кредит лише частково, а Міністерство фінансів точно віддасть свої борги. І різниця ставок не настільки значна, аби банки ризикували, видаючи кредити підприємцям, адже розуміють, що над ними й так навис дамоклів меч у вигляді неймовірно високої долі проблемних кредитів — до 80,3 % у ПриватБанку.

Взагалі, на ставку по кредитах впливають макроекономічна стабільність, рівень інфляції, конкуренція в банківській сфері, рівень попиту на кредити з боку населення. І всі ці показники насправді знаходяться в непоганому стані. Тому коли ви будете дивуватись, чому ставки по кредитах для Вашого бізнесу 18 % річних, і навіть такий кредит отримати непросто, знайте, що це через незбалансовану бюджетну політику і припинення співпраці з МВФ.

Іншим важливим фактором є одержавленість банківської системи — майже 60 % активів згруповані в банках державної форми власності. Це означає, що, навіть якщо певні приватні установи намагатимуться кредитувати реальний сектор, загальний тренд усе одно буде на викуп облігацій державного боргу. Адже гравці ринку розумітимуть, що є прибуткова, безризикова ніша, до того ж популярна серед інших банків

Для того, щоб українські банки більше кредитували економіку за нижчими відсотковими ставками, недостатньо просто оголосити програму 5–7–9, яка виявилася абсолютно неефективною — за перші 100 днів було надано всього 283 мільйони гривень кредитів, переважно — у сільськогосподарську сферу на поповнення оборотних засобів. Рецепти досить прості і водночас складні для реалізації чинною владою — відновлення співпраці з МВФ, відповідальна бюджетна політика, захищеність приватної власності для інвестицій із боку західних установ, приватизація державних банків, послідовність дій НБУ. З цього всього є лише чутки про купівлю Ощадбанку угорським OTP, які тут же були спростовані, та вельми здорове бачення головою Нацбанку проблем найближчих років. Натомість прямі іноземні інвестиції мають від’ємне значення вперше в цьому столітті, доля місії МВФ в Україні невідома, у 2021 році планується залучити на внутрішньому ринку пів трильйона гривень за загальної ліквідності банківської системи у 160–170 мільярдів.

Тому для розвитку економіки в цілому та банківської сфери зокрема має бути переосмислено державну стратегію, вектор розвитку України, а не просто проведені косметичні реформи. Глибина наявних проблем вимагає цілісного, структурного підходу до їхнього вирішення.

Джерела:

  1. Аукціони ОВДП за 22 грудня 2020 року
  2. Втрати гірничо-металургічного комплексу за 2019 рік
  3. Дослідження українських банків видавництвом Mind
  4. Зовнішня торгівля України в розрізі окремих країн
  5. Індекс інфляції 2000 — 2020 роки
  6. Інтерв’ю Кирила Шевченка про ОВДП
  7. Макроекономічний та монетарний огляд 2020 року
  8. Позиція керівництва НБУ щодо ревальвації гривні
  9. Причини ревальвації гривні
  10. Програма розвитку фінансового сектору до 2020 року
  11. Прямі іноземні інвестиції 2002 — 2020 роки.
  12. Результати перших 100 днів програми доступних кредитів
  13. Фінансова звітність ПриватБанку

Автор: Єгор Шаповалов

права тварин

У своїй статті Коннор К. Кіанпур, здобувач магістерського ступеню з філософії в Університеті штату Джорджія, розмірковує на тему того, чи мають лібертаріанці підтримувати ідею прав тварин. Відповідь, яку дає Конор на це питання, є доволі суперечливою, але сама стаття має неабияку цінність для дискусії.

Лібертаріанці часто ігнорують права тварин, але їхні принципи вказують на обов’язок поважати як права людини, так і права тварин.

Коли люди думають про лібертаріанство, вони рідко замислюються над політичною філософією, яка підтримує правовий захист тварин. Навпаки, лібертаріанці відомі своєю байдужістю до інтересів тварин чи навіть ворожістю до їхніх прав.

Роберт Нозік, прихильник сучасного американського лібертаріанства, є винятком із цього правила. У своїй праці «Анархія, держава та утопія» Нозік стверджує, що «навіть отримання користі від поїдання м’яса не виправдовує людей». Філософ визнає, що інтереси деяких тварин іноді навіть переважають інтереси людей. Звичайно, Нозік не виступав за використання державного примусу, щоби заборонити людям їсти тварин. Але, можливо, повинен був?

Я вважаю, що забезпечення політичного захисту тварин, щонайменше, відповідає лібертаріанству і, швидше за все, є наслідком лібертаріанських зобов’язань. До цього висновку можна дійти двома шляхами. Вони є взаємодоповнювальними й будуть тут описані та доведені.

Перша стратегія аргументації передбачає визначення обов’язків, які ми, люди, маємо перед тими тваринами, які значною мірою залежать від нас. Інша передбачає поширення певних прав не лише на людей, а на всіх розумних тварин. Однак перед тим, як викласти ці аргументи, необхідно зауважити, що є всі підстави стверджувати, що тварини взагалі заслуговують на захист держави. Надалі тут вживатиметься термін «політичний захист», тобто захист, який держава надає, використовуючи свою силу примусу.

Нераціональні люди, раціональні нелюди та інші тварини

Дехто наполягає на тому, що тварини не мають права на політичний захист, оскільки вважають, що його можуть мати лише люди. Але що такого особливого є в людях, що дозволяє лише їм бути гідними захисту? Можливо, те, що люди є розумними істотами. Ми можемо абстрактно мислити й обмірковувати свої дії. Однак таке пояснення того, що робить людей однозначно гідними політичного захисту, виключає долучення нераціональних людей до питань політики. Якщо раціональність визначає те, чи слід державі захищати людину, тоді має заборонятися прийняття законів, які захищають інтереси дітей та людей із когнітивними порушеннями. Окрім того, у минулому тези про раціональність використовувалися для обмеження прав жінок та меншин. Тож потрібно бути принаймні обережними з цими твердженнями.

Але хіба ми, люди розумні, не піклуємося про дітей та людей із когнітивними порушеннями значно більше, ніж піклуємося про тварин? Чесно кажучи, можливо. Але деякі люди, ймовірно таких чимало, більше піклуються про свою собаку, ніж про чужу дитину. І якщо ця сильна турбота лежить в основі права на політичний захист, це означає, що тварини, про який піклуються люди, повинні мати право на такий же захист, як, скажімо, діти.

Можливо, нераціональні люди заслуговують на політичний захист, бо вони належать до виду, що має когнітивні здібності, необхідні для виправдання цього політичного захисту? Такі міркування є хибними. Те, що я є чоловіком — представником статі, надмірно представленої в галузі STEM (наукатехнологіїінженеріяматематика), не означає, що мені, філософу, повинна виплачуватися зарплата чоловіка в STEM. Подібним чином, помилково пояснювати політичний захист дітей та людей із когнітивними порушеннями виключно тим, що вони є членами «того самого клубу», що й раціональні люди.

Врешті, хтось може стверджувати, що нераціональні люди заслуговують на політичний захист не тому, що вони мають певні здібності, а просто тому, що вони — люди. Це дуже дивна думка з двох причин. По-перше, така умова для політичного захисту може виключити деяких осіб, які цього гідні. Уявіть, що ми стикаємося з розумним життям з іншої планети. Представники цього позаземного виду у всьому схожі на людей, за винятком того, що вони не мають людської ДНК. Чи повинна держава дозволити людям безкарно бити і вбивати цих інопланетян, тому що вони не мають людської ДНК? Я думаю, ні.

По-друге, якщо ми говоримо, що уряд повинен захищати інтереси лише тих, у кого є людська ДНК, тоді що нам заважає ввести інші генетичні обмеження? Наприклад, захист матимуть лише ті, у кого є Y-хромосоми, або ті, хто виробляє певну кількість меланіну. У будь-якому випадку використання генетичних характеристик як основи для поширення політичного захисту на людей є довільним та упередженим.

Оскільки всі спроби виключити тварин із політичного розгляду були безуспішними, я стверджую, що тварини можуть і повинні бути захищені державою. Звичайно, деякі анархісти-лібертаріанці заперечують той факт, що держава має повноваження робити бодай-щось, не кажучи вже про захист тварин. А деякі лібертаріанці наполягають на тому, що діти, люди з когнітивними порушеннями та тварини не входять у сферу політичних інтересів. Але ці групи не можна переконати в моїх висновках, тому я й не намагатимуся це зробити.

Проте, якщо припустити, що тварини мають право на політичний захист, як ми можемо зрозуміти, з лібертаріанської точки зору, що саме держава може й повинна робити для їхнього захисту?

Правозахисна концепція

Якщо є фраза, яка підсумовує те, що лежить в основі лібертаріанства, то це «живи й не заважай жити іншим». Тобто ми можемо робити все, що завгодно, поки ми не заважаємо іншим робити, що завгодно, і навпаки. Кожен із нас повинен мати можливість жити своїм життям. Це тому, що в нас із вами є право на життя, свободу і власність.

Лібертаріанці сприймають права як негативні. Іншими словами, права накладають обмеження на те, як інші можуть діяти, і не зобов’язують інших нас забезпечувати. Право на життя страхує нас від вбивств, але не зобов’язує інших забезпечувати наше життя. Право на власність не дає іншим красти ваше майно, але також не дає вам права на майно інших. І так далі.

Хоча лібертаріанці можуть мати великі розбіжності щодо того, що саме є підставою для цих прав, не зайвим буде сказати, що визнання та забезпечення прав є важливими, оскільки вони відіграють роль у здатності людини реалізовувати власні наміри.

Коли іншим заборонено стояти на вашому шляху або забирати те, що належить вам по праву, то ви вільні робити все, що для вас важливо. Ми можемо покращити свої стосунки з близькими, зробити кар’єру за власним вибором і провести свій вільний час настільки продуктивно чи бездіяльно, наскільки хочеться. Визнання та забезпечення ваших прав дозволяють життю бути вашим власним і нічиїм іншим.

Однак люди — не єдині зацікавлені в реалізації своїх намірів, вільних від втручання інших. Багато тварин — теж. Зокрема, тварини, які мають бажання, емоційне життя й можуть відчувати біль і задоволення. Дика кобила може любити своє новонароджене лоша, і їй уже потрібно трохи більше, ніж просто вільно бігати навколо. Однак, щоби це сталося, люди не повинні втручатися й робити те, що часто роблять із тваринами, керуючи їхнім життям. Люди часто розглядають тварин не як істот, які хочуть вести власне життя, а як власність, яку вони можуть приручити, зарізати чи розпоряджатися нею на свій розсуд.

Том Ріган, основоположник сучасного руху за права тварин, стверджує, що багато тварин мають право не зазнавати шкоди й не бути ресурсами для інших. Для Рігана причини, через які ми маємо думати, що нераціональні люди мають певні вимоги до нас, — це також причини, за якими ми маємо вважати, що так роблять багато тварин. Обидві групи мають життя, важливе з їхньої точки зору, та наміри, які вони хочуть втілити.

Попри ідеологічні розбіжності між Ріганом і Нозіком, вони обидва розглядають права людей як негативні. На думку Рігана, права тварин забороняють людям забій, полювання, катування та тестування на тваринах. Нозік стверджує, що права людей у принципі забороняють їм вбивати, завдавати фізичного болю і красти в інших. Ми можемо постійно дискутувати про те, скільки прав є в людей і тварин (Чи мають люди право продавати себе в рабство? Чи мають деякі тварини права на свої території?). А проте, цілком ймовірно, що тварини, як і нераціональні люди, мають певні права, які можуть бути забезпечені та дотримані лише людьми.

Це не означає, що люди не можуть захищатися від загроз, які іноді представляють тварини. Дійсно, варто визнати, що повага до прав інших людей узгоджується з агресією проти них під час самозахисту. Та сама ідея має стосуватися й дотримання прав тварин.

Але чи вичерпує відмова втручатися в життя тварин наші зобов’язання перед ними, з лібертаріанського погляду?

Концепція залежності

Уявіть, що ви одного разу вранці гуляєте по парку й раптом бачите, як маленька дитина тоне в неглибокій водоймі. Ви мало втратите, врятувавши її. Але якщо ви цього не зробите, чи повинна держава покарати за це? Більшість лібертаріанців відповіли б негативно. Хоча добре робити те, що корисно для інших і не вимагає від вас великих затрат, але держава не може карати вас за те, що ви цього не робите.

Я думаю, що відповідь на це запитання має змінитися, як тільки зміниться сценарій одним вирішальним чином. Уявіть, що замість того, щоб наткнутися на дитину, ви вчите її плавати. Ви вирішили кинути дитину в ставок, думаючи, що вона утримається на плаву, але дитя починає тонути. Ви мало втратите, стрибнувши і врятувавши її. Але якщо ви цього не зробите, чи повинна держава покарати за це? З огляду на те, що ваші дії призвели до такої ситуації, схоже, ви повинні допомогти дитині. Іншими словами, життя дитини залежить від вас по вашій волі, тобто ви можете нести відповідальність за те, що не допомогли їй вибратися з води, коли вона тонула.

Цей загальний принцип також може бути використаний для пояснення, чому нераціональні люди, зазвичай, мають право більше, ніж просто невтручання у їхнє життя. Мало лібертаріанців будуть стверджувати, що ми нічого не винні людям із серйозними інтелектуальними вадами, крім невтручання. Без допомоги та турботи відповідальних дорослих такі люди можуть померти. Тому той, хто бере на себе відповідальність за людину з обмеженими можливостями, має й повинен нести відповідальність у суді за те, що не доглядав і не допомагав такій особі належним чином. З цього погляду, усі діти народжуються нужденними. Однак багато дітей виростають із залежності від батьків і забезпечують себе самостійно. Однак деякі не можуть цього зробити, тому вони протягом усього життя потребують догляду та допомоги.

Люди розводять тварин, які сильно залежать від них. Подумайте про одомашнених котів і собак, сільськогосподарських тварин та тварин, що живуть у неволі. Те, як ці тварини залежать від нас, робить можливим і ймовірним, що ми маємо перед ними зобов’язання, які можуть бути виконані за допомогою примусу з боку держави. Наприклад, нас можуть притягнути до відповідальності, якщо ми заморили домашню кішку голодом або зачинили собаку в машині в спеку. Обсяг наших зобов’язань перед залежними від нас тваринами є відкритим питанням. У будь-якому випадку, дуже ймовірно, що такі зобов’язання існують.

Висновки

Хтось може бути зацікавленим правозахисною концепцією й погодитися з тим, що заводське фермерство, спортивне полювання, відлов риби, а також випробування на тваринах для косметичних чи медичних цілей, мають бути забороненими й це відповідає лібертаріанським поглядам. З іншого боку, хтось може погодитися з концепцією залежності і вважати, що закони про боротьбу з жорстокістю та норми щодо захисту тварин повинні бути посилені. Або, сподіваюся, ви вважатимете обидві концепції переконливими і визнаєте, що більшість тварин мають право, щоб ми не втручались у їхнє життя, тоді як деякі тварини мають право на наш догляд та допомогу.

Цілком ймовірно, що багато лібертаріанців прочитають цю статтю й подумають, що автор не може бути одним із них і те, що автор просто шахрай-зоозахисник, який вдає із себе поціновувача свободи. Але я справді ціную свободу настільки, що хочу, щоб люди поважали свободу навіть тих, кому історично в ній відмовляли. Лібертаріанство було, є й повинно бути емансипаційним проєктом, і його розширення до залучення тварин є наступною битвою, яку потрібно виграти.

Переклад: Олена Марчевська

Швецію часто ставлять за приклад того, як соціалізм може працювати краще, ніж ринки. Але, як розповідає Йоган Норберг — лектор, документаліст і автор декількох книг, в тому числі відомої книги «На захист глобального капіталізму», історія Швеції насправді показує протилежні висновки.

Колись зацікавившись теоріями економічного розвитку, я вивчав країну з низьким рівнем доходу, біднішу за Конго, де середня тривалість життя удвічі менша, а дитяча смертність втричі вища, у порівнянні з країнами, що розвиваються.

Ця країна — моя батьківщина менше 150 років тому.

У той час Швеція була неймовірно бідною й голодною країною. Коли був неврожай, мої предки в Онгерманланді, на півночі держави, через нестачу борошна були змушені пекти хліб із кори.

Життя у великих і малих містах було нелегким. Через перенаселення, відсутність медичних послуг, санітарії та утилізації відходів щодня помирали люди. У ХХ столітті звичайній шведській сім’ї робітничого класу з п’ятьма дітьми доводилося жити в одній кімнаті, де кухня слугувала за їдальню і спальню. Багато людей взагалі жили в чужих сім’ях. Статистика житлового будівництва в Стокгольмі свідчить, що в 1900 році в будівлі, що складається з 200 однокімнатних квартир, могли проживати до 1400 осіб. У таких умовах не дивно, що хвороби були звичним явищем у Швеції. Люди народжували дуже багато дітей не тільки через відсутність контрацепції, але й через усвідомлення того, що мало, хто з них житиме довго.

Як зауважив видатний письменник Вільгельм Моберг, коли писав історію Швеції:

«З усіх дивовижних пригод шведського народу, немає нічого більш дивного і чудового, ніж те що він пережив усі з них.» [1]

Але незабаром усе змінилося. Темпи економічного й соціального розвитку в країні були найвищими за всю історію її народу й одними з найшвидших у світі. Між 1850 і 1950 роками середній дохід у Швеції збільшився у вісім разів, а кількість населення — вдічі. Дитяча смертність скоротилася з 15 до 2%, а середня тривалість життя зросла на неймовірні 28 років. Бідна селянська нація стала однією з найбагатших країн світу.

Багато людей за кордоном думають, що це був тріумф Шведської соціал-демократичної партії, яка якимось чином знайшла ідеальний шлях, керуючи податками і витратами для більш справедливого розподілу доходів без шкоди для її виробничого потенціалу. Через це Швеція — невелика країна на півночі Європи з дев’ятьма мільйонами жителів — стала джерелом натхнення для людей по всьому світу, які вірять у те, що уряд керує розвитком і розподілом.
Але ця інтерпретація є помилковою. У 1950 році, коли Швеція була відома на весь світ великою історією успіху, податки тут були нижчими, а державний сектор меншим, ніж, до прикладу, у Сполучених Штатах чи в решті країн Європи.

Тільки тоді шведські політики почали стягувати податки й розподіляти пожертвування у великих розмірах, тобто перерозподіляти багатства, які вже були накопичені бізнесом і робітниками. Найбільші соціально-економічні успіхи Швеції були досягнуті в період, коли там була вільна економіка, а розподілене багатство переважало над соціальною державою.

Ця стаття пояснює, як це сталося. [2]

Країни, які хочуть досягти такого ж рівня, мають вивчити історію Швеції, адже якщо вони хочуть зробити такий прогрес, то повинні пройти через усе, а не рівнятися на сучасну, уже багату, Швецію.

Батько шведського лібералізму

Андерс Чуденіус
Андерс Чуденіус

У 1763 році молодий священик з Остерботтена у Фінляндії (тоді частина Швеції) Андерс Чуденіус написав свої думки в есе. Він відповів на питання, яке в ті часи було дуже важливим для країни:

«Чому так багато людей виїжджають зі Швеції?»

Зростання еміграції стало серйозною проблемою. Загальноприйняте тлумачення полягає в тому, що люди були ліниві й жадібні, і замість того, щоб брати на себе відповідальність і старанно працювати, вони спокушалися на обіцянки кращого життя за кордоном.

Відповідь Чуденіуса була іншою. Немає нічого поганого в еміграції, писав він. Проблема полягає в деспотичній та корумпованій системі, яка не дозволяє людям залишатися у Швеції й будувати там хороше життя. Детально описуючи всі зловживання, правила й податки, які знищували можливості, Чуденіус розкритикував політику шведського уряду. Він показав, що привілеї, ліцензійні вимоги й торгові заборони захищають невелику ледачу аристократію й заважають працьовитим людям відкривати власні бізнеси. Високі податки конфіскували все, що цим людям вдалося створити; корумпована система правосуддя позбавила їх можливості перемагати сильніших; а обмеження свободи слова зробили незаконними їхні скарги.

«Батьківщина без свободи й гідності — це велике слово з малим значенням», — зазначив Чуденіус.

Андерс Чуденіус був священиком, зануреним в ідеї Просвітництва. Він поширював у регіоні науку та медицину й допомагав фермерам покращити сільськогосподарське виробництво сучасними методами. Чуденіус також був знайомий з економічними ідеями французьких фізіократів. Але найбільше пояснюють його політичний та економічний світогляд безпосередні переживання страждань людей. Інші вважали бідних ледачими й безнадійними, у кращому випадку об’єктом жалю. Чуденіус перевернув цю теорію з ніг на голову: бідні люди — розумні і працелюбні, адже їм доводилося вижити в такому суворому географічному й економічному кліматі. Проблема в тому, що вони мусили докладати багато зусиль та важко працювати, щоб уникати регламентів, податків і корупції. Тому Чуденіус наполегливо боровся проти класового законодавства, яке змушувало бідних працювати на аристократів та великих фермерів, та яке заважало їм змінювати роботодавця або просити збільшення заробітної плати.

Чуденіус поширював віру у свободу вибору, надаючи їй універсального характеру та послідовно створюючи лібертаріанську систему ідей. Він прагнув мінімального державного втручання в справи суспільства і вважав, що для гарантій «безпеки нашого життя і власності», єдиним завданням держави має бути запобігання «іноземного насильства й домашнього гноблення».
Крім того, на думку Чуденіуса, потрібно радикально зменшити розмір податків, а ринки й торгівля повинні бути повністю вільними. Священик виступав проти будь-яких субсидій, навіть у ті економічні галузі, які цінував: сільське господарство й рибальство. За словами Чуденіуса, саме уряд має дотримуватися сьомої заповіді — не красти.

Фермерам мають надаватися повні права власності на їхню землю, і навіть найбідніші селяни не повинні залежати від роботодавця. Країні варто відкрити свої кордони й дозволити людям вільно переміщатися в Швецію та з неї. Люди повинні мати право вільно обговорювати свої ідеї й самостійно приймати рішення. Навіть в питаннях релігії Чуденіус вважав, що уряд повинен бути ліберальним і надавати рівні права для всіх віросповідань.

«Я виступаю виключно за маленьке, але священне слово — свободу», — підсумував Андерс Чуденіус. [3]

Драма в парламенті

Чуденіус став ключовою фігурою в політичній історії Швеції через те, що був активістом, а не просто теоретиком. Через його боротьбу за права місцевих фермерів на вільну торгівлю, священики регіону обрали Андерса в парламент.
У 1765–1766 роках він переїхав до Стокгольму, де залишив важливий слід в історії своєї країни. Це відбулося протягом короткого періоду, коли у Швеції був слабкий монарх і сильний парламент. У 1765 році антиросійська «партія капелюхів» втратила владу на користь «партії шапок», які були більш зацікавлені в мирі і в обмеженні державних витрат, але не мали чіткої ідеології. Чуденіус хотів дати їм власну. (Меркантилістська провоєнна група в парламенті висміювала своїх опонентів, називаючи їх «нічними ковпаками», а ті почали називати себе «капелюхами». Назви так і прижилися.)

Завдяки своєму політичному таланту й декільком добре сформульованим памфлетам, які Чуденіус опублікував при парламенті, він став лідером неаристократичної гілки «партії шапок». Це призвело до успішних парламентських голосувань за лібералізацію торгівлі, скорочення субсидій і зниження податків. Найголовніше, Чуденіусу вдалося заручитися підтримкою щодо закону про свободу слова, який скасовував цензуру у Швеції. У результаті було оприлюднено рішення влади та певні державні документи. Це було унікальним явищем для світу 1766 року, а Швеція заслужила репутацію країни, де вперше були проведені вільні дебати.

Згодом Чуденіус опублікував важливий памфлет — «Національний прибуток», виклавши короткі, але переконливі аргументи на користь економічної свободи.

Чуденіус пояснив, що вільний ринок саморегулюється, тому що прибуток і механізм ціноутворення тримають нас усіх під контролем і спонукають допомагати іншим, виробляючи товари й послуги, які їм найбільше потрібні:

«Кожна людина самостійно намагається знайти місце й заняття, у яких вона може якнайкраще збільшити національний прибуток, якщо це не заборонено законом.

Кожна людина шукає свою власну вигоду. Це бажання настільки природне й необхідне, що на ньому засновані всі спільноти світу. В іншому випадку не існувало б законів, покарань та винагород, і людство незабаром зовсім загинуло б. Робота, яка має найбільшу цінність, завжди найкраще оплачується, а те, що найкраще оплачується — найбільш затребуване…

Концепція національної вигоди, якою б складною для наших нових підприємств вона не здавалася б, сама по собі є найпростішою та найлегшою.

Дана концепція надає свободу всім законним видам торгівлі, але не за рахунок інших. Вона захищає найбідніший бізнес і заохочує старанність та вільну торгівлю.

Концепція національної вигоди звільняє уряд від тисяч непростих турбот, законів і наглядових функцій, коли приватні та національні вигоди зливаються в один інтерес, а згубний егоїзм, що завжди намагалися замаскувати статутами, безумовно, має контролюватися взаємною конкуренцією.

Вона дозволяє шведу користуватися найдорожчим і найважливішим правом, яке Всевишній дав йому як людині, тобто забезпечувати себе будь-яким способом, який він вважає найкращим.

Дана концепція бореться з лінощами тих, хто завдяки своїм привілеям раніше міг спокійно спати дві третини свого часу. Припиняться всі виплати для безробітних, і ніхто, крім старанних, не зможе досягти успіху.

Концепція національної вигоди приведе до бажаного зменшення судових процесів. Численні статути, їх пояснення, винятки та додатки, які так чи інакше стримують торгівлю, стануть непотрібними, а коли закон буде скасовано, його порушення буде не важливим.» [4]

На цих простих спостереженнях дії цінового механізму й саморегулювання вільного ринку Чуденіус і побудував свій світогляд економічного лібералізму. Це була невидима рука за 11 років до видання «Багатства народів», і Чуденіуса справді називали «скандинавським Адамом Смітом».

Радикалізм Чуденіуса відштовхнув підтримку шляхти, а через його відкриту критику їхньої монетарної політики він був фактично виключений із парламенту. Але вплив Чуденіуса продовжував зростати, більш за все через те, що, як він і попереджав, та монетарна політика призвела до кризи. Погляди Чуденіуса підтримували близькі до короля Густава IIІ, видатні діячі культурної еліти. Мова йде про Нільса фон Розенштейна, прихильника просвітництва, який керував Шведською академією; та відомого поета Йохана Хенріка Келлгрена, який у своїх п’єсах та віршах критикував релігійний містицизм та консерватизм, а в нарисах з економіки пояснював, чому варто лібералізувати ринок.

Фон Розенштейн і Келлгрен навіть заснували власну організацію «Рго sensu communi» («За здоровий глузд») для висміювання окультних і забобонних об’єднань Швеції кінця XVIII століття. На їхню думку, люди є раціональними істотами, які, щоб зрозуміти світ і вирішити, як жити, повинні навчитися самостійно думати; тому має бути скасовано примус, оскільки він змушує нас діяти всупереч власним бажанням.

Сам король підписав, розроблений Чуденіусом, законопроєкт про свободу віросповідання, що дозволяв євреям поселятися у Швеції. Також було лібералізовано сільськогосподарську торгівлю, а фермерам надавалося більше контролю над своєю землею. Разом із цим монарх завершив еру сильного парламенту, зосередивши владу у своїх руках. Але в 1792 році в результаті дивної змови між дворянами, короля було вбито, а його син, Густав IV Адольф, використав успадковані повноваження, цензурувавши політичні дебати та призупинивши роботу парламенту.

Незважаючи на це, ліберальні ідеї не загинули. В 1804 році Георг Адлерспарре опублікував суперечливий просвітницький журнал під назвою «Читання на змішані теми», де справді все було змішано. Вірші та філософські дослідження були опубліковані поряд зі статтями про необхідність лібералізації алкогольної промисловості та першим шведським перекладом книги «Багатство народів» Адама Сміта. А ще Адлерспарре, щоб пояснити, як ідеї Сміта можуть бути реалізовані у Швеції, пододав різні виноски.

Нова опозиція

Коли політика короля привела країну до стагнації та конфліктів із Росією, Данією і Францією, шведи почали все більш ворожо ставитися до його правління. Податки та інфляція ставали ще більш важким тягарем для населення. Наприкінці 1808 року для нападу на російські війська шведська армія була змушена відступити зі східної частини країни — Фінляндії.

Обурення проти короля, який не міг вести війну, але відмовився укласти мир, зростало навіть у військових колах. У той час Адлерспарре, який очолював шведську західну армію, опублікував постанову, зазначивши що воєнний конфлікт і політичне гноблення ось-ось зруйнує Швецію. Це був революційний маніфест: щоб врятувати країну, армія повинна виступити проти короля. Адлерспарре і його війська розпочали знаменитий похід на Стокгольм. Король вирішив втекти на південь, але був заарештований стокгольмськими бюрократами. Щоб переконатися в реальних політичних змінах, Адлерспарре продовжив боротьбу й армія окуповувала Стокгольм до тих пір, поки не був зібраний новий парламент і не почалися реформи.

Це повстання 1809 року стало єдиною жорстокою революцією в сучасній історії Швеції, а її ініціатором був ліберальний офіцер і видавець, натхненний Адамом Смітом.

Шлях до свободи був не таким прямим, як на це сподівалися ліберали. Парламент відновив свободу преси, здійснив деякі економічні реформи та зменшив привілеї аристократії. Проте ліберали, об’єднані тоді в Ліберальну партію, були дуже розчаровані, коли призначили нового монарха. Завжди бажаючи подружитися з найсильнішими державами, шведський парламент обрав новим королем одного з генералів Наполеона, Жана Батіста Бернадота (невдовзі — Карл XIV Йохан). Він здивував усіх укладеням миру з Росією (відмовившись від Фінляндії, але забравши в Данії Норвегію), а також своєю ворожістю до ідей просвітництва та подальших реформ. Ліберали знову опинилися в опозиції. Проте той факт, що революція відновила закон Чуденіуса про свободу слова, означав, що дебати були відносно вільними й що можна було сформувати справжній ліберальний рух.

Вплив Франції та Англії на початку XIX століття продовжував посилювати підтримку лібертаріанських ідей. Земельні реформи надали фермерам права власності на їх землю, і сільськогосподарське виробництво стало більш ефективним.

Безробітні та бідні переїжджали в міста, але виявилося, що застаріла політика зупинила підприємства, здатні забезпечувати нові робочі місця. Місцеві гільдії контролювали міські підприємства і приймали всі рішення про те, хто має право працювати, та яку продукцію й за якою ціною виробляти. Правила та положення не давали розвиватися залізорудній і лісовій промисловості, а багато імпортних та експортних поставок були просто заборонені. У результаті з кожним днем зростала опозиція проти економічного контролю.

Дворяни зрозуміли, що суспільство, побудоване на привілеях та ієрархіях, мало значні проблеми. Водночас почав формуватися середній клас. Фермери, які збагачувалися завдяки збільшенню виробництва, міські купці, які почали досягати певного прогресу, і державні службовці, які не були ні дворянами, ні купцями, були не в захваті від старої структури та парламенту, поділеного на чотири групи: дворяни, священики, купці і фермери. Члени цих груп мали капітал, але не мали права вільно його вкладати, вони мали ідеї, але не могли вільно їх реалізувати.

Архітектор змін

На початку XIX століття ці групи почали об’єднуватися. А об’єднав усіх Ларс Йохан Ієрта — високий, молодий, рудий радикальний видавець. Ієрта був успішним бізнесменом, захоплювався новітніми технологіями, і врешті-решт завдяки своїм діловим починанням став одним із найбагатших людей Швеції. Він також був політиком, який намагався створити опозиційний союз у парламенті. Але найголовніше, в 1830 році він заснував «Aftonbladet» — першу сучасну шведську газету, бастіон шведського лібералізму, де вже в першій публікації критикувалося не тільки зловживання уряду, а і вся політична влада.

Ієрта запустив «Aftonbladet» на останні свої гроші — якби нічого не вийшло, він був би банкрутом. Але видання мало приголомшливий успіх. Першим спонсором і прихильником був революційний Адлерспарре. Це була перша шведська газета, яка поєднувала новини та рекламу, і як вечірня газета могла публікувати повідомлення, що надійшли на ранкову пошту. Завдяки почуттю гумору Ієрти, газета була доволі сатиричною та весело читалася. В «Aftonbladet» зростаючий середній клас уперше міг прочитати правдиві «соціальні звіти» про стан в країні: бідність у сільській місцевості, жахливі умови в переповнених містах. А на прикладах більш ліберальних країн: Норвегії, Англії, Франції та США вони могли впевнитися, що рішеннями цих проблем є лібералізація та індустріалізація. У своїй кімнаті Ієрта мав копію картини Трамбулла «Підписання Американської декларації незалежності» — декларації, яку Ієрта назвав «найкрасивішою правдою та основою для суспільства».

Підписання Американської декларації незалежності, Джон Трамбул
Підписання Американської декларації незалежності, Джон Трамбул

Зі своїм міським просвітницьким лібералізмом, Ієрта став голосом середнього класу. Про його світогляд багато говорить його перша пропозиція в парламенті, пов’язана з вживанням алкоголю в громадських місцях. Тоді це було незаконно. Ієрта вважав, проблема в класовому законодавстві, оскільки поліція раніше ловила лише бідних. Він стверджував, що випивання не повинно бути незаконним, доки той, хто п’є, не загрожує життю чи майну інших. Свою політичну кар’єру Ієрта присвятив поширенню цього лібертаріанського принципу на нові сфери. Він вірив у повну свободу слова, у загальне право голосу та в рівні права для жінок. Його основним принципом було те, що жодній людині не слід дозволяти «брати гроші з чужих кишень», тому він завжди намагався слідкувати за державними витратами. Ієрта вважав, що кожен повинен мати можливість відкрити свій бізнес та вільно торгувати.

Фразу про те, що ніхто не повинен брати чуже, стали часто повторювати в ліберальних колах. Чуденіус мав схожий вираз: «Нікому не можна дозволяти стояти на плечах інших». Він підсумував головний момент ліберальної ідеології — рівність перед законом, тобто коли скасовані всі привілеї, які гарантують або позбавляють певних осіб будь-якої посади або заняття. Кожна людина повинна мати однакові права, що також встановлює природну межу державного втручання, яке може здійснювати уряд. Було виключено все, що приносило користь людям за рахунок інших. Натомість уряд повинен займатися тими сферами, які приносять користь усьому суспільству. Усі були згодні з законом і порядком. Більшість лібералів також вважали, що уряд повинен забезпечити базову освіту, зазначаючи, що це приносить користь усьому суспільству. До суспільних благ були включені також певні елементи інфраструктури. Дехто з лібералів (хоча й не радикальні ліберали Ієрти) підтримували фінансування уряду національної залізничної системи, заявивши, що це приносить користь усій країні; місцеві залізничні маршрути, які вигідні конкретним регіонам або містам, повинні фінансуватися й будуватися приватними компаніями.

Лібералізм Ієрти був заснований на природних правах, які обстоювали Джон Лок, французька та американська революції, але він часто поєднував цей підхід з утилітарними аргументами Джеремі Бентама і класичних економістів. Такі автори як французький економіст Фредерік Бастіа, Річард Кобден та Джон Брайт із Манчестерської школи зуміли поєднати ці дві традиції, через що Ієрта представив їхні ідеї в «Aftonbladet». Шведський лібералізм відрізняється тим, що він не дотримувався одного напряму думок, а об’єднав різні традиції та ідеї. (Дехто стверджує, що це характерно для шведської ментальності.)

Шведська різноманітність стала свого роду «лібералізмом гармонії», запевняючи, що суперечки між різними класами насправді були ілюзією. Усі групи і класи можуть домогтися спільного прогресу, якщо будуть скасовані привілеї, і людям буде дозволено заробляти собі на життя та отримувати прибуток тільки за рахунок взаємної співпраці на вільному ринку. Це була політична версія просвітницької ідеї прогресу, заснованій на класичній економіці, як пояснив Адам Сміт:

«Не від щедрості м’ясника ми очікуємо дешевого й хорошого м’яса, а від його власних інтересів».

Це більше, ніж економічне твердження; це світогляд; спосіб сказати, що м’ясник не є моїм ворогом. Якби вся торгівля була добровільною, ми б не укладали жодної угоди(якщо тільки обидві сторони не очікували вигоди). Разом ми можемо досягти прогресу та вдосконалити світ.

Шведські ліберали мали власний оптимістичний погляд щодо боротьби із соціальними проблемами. Старі системи соціального захисту гільдій забезпечували безпеку лише невеликій групі людей. Коли вони були скасовані, ліберали хотіли створити групи самодопомоги, у яких робітники та сім’ї добровільно могли організовувати освітні заходи та жертвувати заощадження для хворих, безробітних чи для пенсійних фондів. Це не просто допомогло б матеріально, а й розвинуло б почуття відповідальності та здатність керувати власними справами.

Інші опозиційні газети опинилися під загрозою, але уряд розумів, що «Aftonbladet» став потенційним лідером раніше розсіяних опозиційних сил. Щоб просувати реформи в парламенті, фермери та купці почали часто використовувати аргументи з газети Ієрти. Як результат, в 1835 р. щоб припинити видавництво «Aftonbladet», уряд використав старий закон. Але завдяки небайдужим, Ієрта отримав дозвіл випускати нові газети, тому, коли «Aftonbladet» закрився, він просто відкрив «Новий Aftonbladet». А коли його теж закрили, він створив «Новіший Aftonbladet». Далі був «Четвертий Aftonbladet», п’ятий, шостий і так далі.

Цей період дав виданню величезний поштовх уперед, а Ієрта став для багатьох знаменитістю та героєм. Запеклі консерватори заявляли, що єдиним способом перемогти його є жорстокий опір та заборона нових газет, але через велику популярність Ієрти, уряд не наважився знову це зробити. Після понад трьох років ігор у котів-мишей Ієрта пригрозив будь-якою ціною випустити нову газету, якщо нинішня буде закрита. Побоюючись бурхливої реакції громадськості, уряд по-тихому відмовився від старого закону, навіть не прийнявши рішення в парламенті. Таким чином була відновлена свобода преси, і кожен побачив, що уряд може бути підкорений.

Рух

Крок за кроком сила опозиції зростала. «Aftonbladet» підтримували багато популярних поетів та авторів, таких як Алмквіст, який також писав зухвалі ліберальні статті для цієї газети; Фредріка Бремер, яка пояснила, що Ісус був першим лібералом, оскільки він виступав за індивідуальні права; та Геєр, знаменитий консерватор, який відмовився від своїх друзів у 1838 р., пояснивши, що сучасний світ із його торгівлею, індустріалізацією та відкритими дискусіями здається дивом, яке завдяки сильнішій демократії та більш вільним ринкам кожен може побачити. Такі автори, як Бремер і Геєр, принесли у шведський лібералізм релігійні цінності. На відміну від них, Ієрта був атеїстом, не надто висловлюючись за свободу віросповідання, оскільки вважав це забобонами. Наступне покоління лібералів розглядало свободу віросповідання як одну з найважливіших реформ.

Фредеріка Бремер
Фредеріка Бремер

У боротьбі за більш демократичну систему, за захист права власності на землю та за вільну торгівлю фермери, природно, опинилися на ліберальній стороні й почали обстоювати лібертаріанські погляди в парламенті. Деякий час опоненти називали їх «політичними економістами», звинувачуючи фермерів у тому, що вони більше зацікавлені в теоретичному економічному лібералізмі, ніж у практичній політиці.

Серед торговців картина була неоднозначною. Нова група бізнесменів, які хотіли економічної свободи конкурувати та створювати щось нове, кинула виклик старим поколінням, що боялися конкуренції. Із часом нове покоління зростало й почало керувати ситуацією.

Дворяни та священики відкидали пропозиції щодо лібералізації, і тому голоси часто складали 2–2, блокуючи реформи. Але згодом настрій серед дворян почав змінюватися. Коли шведи дізналися про позитивні результати індустріалізації в інших країнах, група «поміркованих лібералів» мала значний вплив. Повільно, але неухильно формувалися ліберальні більшості, які скасовували заборони на торгівлю та дозволяли відкривати нові галузі.

Помірковані ліберали — «сірі» — стали ще більш впливовими після Революції у Франції 1848 р., що дуже налякала дворянство й короля Оскара I. Це допомогло їм зрозуміти, що проблеми розвитку нагальні і потребують вирішення, щоб відвернути таку ж революцію у Швеції. Вони хотіли будь-якою ціною уникнути радикальних неправильних рішень та нового зародження соціалізму. Рішення знайшли помірні ліберали, які вірили в лібералізацію для модернізації країни і виступали за реформи, а не за революцію. У 1848 р. їх найперспективніший член парламенту, молодий Йохан Август Гріпенштедт, був призначений міністром без портфеля ( член уряду, який не керує міністерством або іншим центральним органом виконавчої влади, але має повноважне право голосу на засіданнях уряду, а також виконує окремі доручення глави уряду).

Аристократичний лейтенант, завжди одягнений у чорне пальто з білим шарфом, Гріпенштедт був принциповим, коли мова заходила про цілі, і безпринципним, коли йшлося про засоби. Будучи у Франції він відкрив для себе ідеї Бастіа, які значно вплинули на його боротьбу за вільну торгівлю та вільні ринки. Гріпенштедт був повністю поглиблений традицією «лібералізму гармонії» і вірив у широку ліберальну програму жіночої емансипації, релігійної свободи та більш демократичного парламенту. Але він був тактиком. Коли ситуація змінилася в консервативному напрямі, він не наполягав на своїх ідеях і не скаржився публічно, коли його друзів-лібералів змусили піти у відставку.

Але Гріпенштедт чекав свого часу. Він був професійним політиком і знав, як будувати союзи та вирішувати труднощі. Він став незамінним для уряду й короля, і чим сильніше зростав ліберальний рух, тим необхіднішим був сильний ліберальний політик в уряді. Крім того, король також підтримав пропозицію Гріпенштедта щодо урядової залізничної мережі у Швеції, проти якої виступало багато лібералів. У 1856 році наступний король, Карл XV, підвищив Гріпенштедта.

Ліберали працювали на два фронти. В уряді Гріпенштедт, коли в нього були шанси, просував реформи, виступав проти короля та пропагував власні ідеї, зірвавши королівські плани воєнних закордонних авантюр. Чим сильнішим став Гріпенштедт, тим більше він міг ризикувати. Він мав потужну підтримку відомого в Гетеборзі журналу «Handelstidningen» під успішною редакцією С. А. Гедлунда. Водночас за межами уряду Ієрта та радикальні ліберали постійно вимагали більшого і скаржились, що Гріпенштедт та уряд не продовжують лібералізацію. Це дало Гріпенштедту більше простору для маневру, використовуючи загрозу ззовні як аргумент проти короля та більш консервативних сил в уряді. Помірні реформи призвели до поліпшення економіки та збільшення кількості робочих місць, що призвело до прийняття нових реформ. Незабаром уряд також мав поміркованого ліберального прем’єр-міністра Луїзу де Геер, яка завдяки своїм вмінням та зовнішньому тиску, разом із Гріпенштедтом спостерігала за кардинальними змінами у шведській політиці.

Не буде перебільшенням сказати, що Швеція пережила ненасильницьку ліберальну революцію 1840–1865 рр. Система гільдій була скасована, і тепер кожен міг відкрити бізнес і вільно конкурувати. Були скасовані норми, що зупинили розвиток лісової та залізорудної промисловості. В 1848 році Швеція прийняла закон про акціонерні товариства. Було дозволено безкоштовну імміграцію та еміграцію (і невдовзі понад один мільйон шведів виїхали до Америки). Старі школи, які вчили дітей еліти на священиків чи державних службовців, замінили практичною освітою для всіх. Свобода преси та віросповідання була різко розширена. Жінки отримали права володіти майном та успадковувати його, здобувати освіту та робити кар’єру.

І незадовго до того, як Гріпенштедту довелося піти у відставку через проблеми зі здоров’ям (ймовірно, малярією), він запевнив, що його реформи будуть жити довго. Після того, як вільні торговці зуміли скасувати заборону на торгівлю й різко знизити тарифи, в 1865 р. Гріпенштедт домовився про приєднання Швеції до договору про вільну торгівлю між Францією та Великобританією — договору зі статтею про найбільше сприяння, що дало кожному учаснику максимальний доступ до ринків інших. Впали торговельні бар’єри по всій Європі. Гріпенштедт також сприяв відставці старого парламенту, заснованого на чотирьох класах, і створенню нового, більш демократичного уряду.

Результати

Коли Гріпенштедт покинув уряд, критики називали його боягузом, що тікає саме тоді, коли люди починають бачити руйнівні наслідки його ліберальної політики. Вони вважали, що іноземні конкуренти зруйнують шведську промисловість, і що без державного контролю над бізнесом виникнуть величезні проблеми з якістю та злагодженістю. Коли людям у сільській місцевості дозволяли відкривати магазини, критики лібералізму заявляли, що міста будуть приречені, оскільки фермерам не потрібно буде їхати туди, щоб купувати речі.

Рідко, коли прогноз був настільки неправильним. Через двісті років після першого виступу Чуденіуса, Швеція стала однією з найбагатших країн світу, а коли Гріпенштедт пішов із посади — почалася економічна трансформація. У період з 1860 по 1910 реальна заробітна плата робітників, зайнятих у промисловості, збільшувалася приблизно на 25% в десятиліття, а середня тривалість життя зросла на 12 років. Загалом за ці 50 років фактичний заробіток зріс на 170 % набагато швидше, ніж на 110 % за наступні 50 років. І вже на початку ХХ століття основні державні витрати у Швеції становили близько 6% національного доходу. [5]

Лібералізм повністю змінив Швецію. Суспільство, яке колись суворо контролювалось — усі професії були ретельно регламентовані, а торгівля з іншими країнами була практично заборонена — раптом відкрилося креативності, що затримувалася століттями. Тепер за творчість винагороджували, а не карали. Відкритість ринків та мінімум нормативних актів означали, що капітал може переходити до найкращих ідей, а компанії можуть вільно наймати та звільняти працівників. Старі професії були механізовані, і Швеція тепер могла експортувати свої товари до Великобританії та інших країн в обмін на імпорт, який країна не могла виробляти.

Фермери, які набули право власності на свою землю, почали інвестувати в більш ефективне сільське господарство. Лісова промисловість, яка тепер могла експортувати свою продукцію, перетворила деревину — «зелене золото» — на пиломатеріали та целюлозу. Заводи виготовляли залізо та сталь із руди, яка поколіннями лежала під ногами. Ремісники, звільнені від давньої цехової системи, почали конкурувати шляхом нових рішень, нових товарів, нових дизайнів та нижчих цін. Завдяки електрифікації виробництва, фабрики тепер могли масово виробляти товари, які були по кишені навіть бідним. Коли було дозволено створення банків і корпорацій, капітал направився до найбільш ефективних виробників, і шведи почали інвестувати в нові механізми та методи, здатні виробляти більше і якісніше.

Епоха «laissez-faire» була гарним середовищем для творців та підприємців. У шведській мові з’явилося одне з найпрекрасніших слів: snilleindustrierna — «геніальні галузі», тобто підприємства, засновані на геніальному винаході чи на його розробці й масовому виробництву, здебільшого орієнтованому на експорт. Коли шлях для позик, найму, виробництва та продажу був вільним, шлях від ідеї до заснування підприємства, від генія до геніального виробництва став дуже коротким.

У деяких випадках підприємства створювалися ерудитами, які були як винахідниками, так і власниками корпорацій. Їм вдалося створити щось нове й донести це до споживачів. Ларс Магнус Ерікссон винайшов автоматичну телефонну станцію та заснував компанію «Ericsson». Свен Вінгквіст винайшов саморегулювальний кульковий підшипник і заснував міжнародну машинобудівну компанію «SKF». Альфред Нобель винайшов динаміт і створив нітрогліцерин AB (пізніше Dyno Nobel — компанію з виробництва вибухових речовин), а Густаф Дален винайшов проблисковий пристрій для маяків і заснував «AGA» — величезну промислову корпорацію. Деякі підприємці комерціалізували винаходи інших людей: наприклад, Аксель Веннер-Грен збудував Electrolux, забезпечивши шведські будинки пилососами та холодильниками.

Ларс Магнус Еріксон
Ларс Магнус Еріксон

Саме на цьому етапі почали крутитися колеса, на яких Швеція рухалася в майбутнє. Один успіх йшов слідом за іншим, розвиваючи країну. У будинках людей були встановлені водопровід і каналізація, а вулиці були обладнані електричним освітленням.

У 1857 р. Гріпенштедт виступив із двома драматичними промовами, пояснивши, що завдяки вільній торгівлі, виходу на зовнішні ринки та сучасній інфраструктурі Швеція, одна з найбідніших європейських країн, може стати однією з найбагатших. Його висміювали опоненти, назвавши промови наївними «квітковими картинами». Але Гріпенштедт засміявся останнім. Як уже зазначалося, у період між 1850 і 1950 роками дохід на душу населення у Швеції збільшився у вісім разів, а чисельність населення зросла вдвічі. Дитяча смертність скоротилася з 15 до 2 %, а тривалість життя зросла на колосальні на 28 років. [6]

«У наші днів всі – ліберали»

Ліберальний рух досягнув свого, але незабаром він став жертвою власного успіху. У січні 1867 р. з новим, більш демократичним парламентом без поділу на класи, лібералізм здавалося тріумфував. Ларс Йохан Ієрта, найстарший член парламенту, виголосив привітальну промову, у якій відзначив реформи, та застеріг членів парламенту не вигадувати нових ідей, щодо того як здерти з людей гроші. Один коментатор сказав:

«Зараз немає партій. У наші дні всі — ліберали». [7]

Але в якомусь сенсі це створило проблеми для класичних лібералів. Здавалося, вони виконали свої плани, і коаліція тепер мала інші інтереси. Це можна було побачити в нових партіях, що були сформовані в парламенті. З метою захистити реформи від старого ліберального уряду було створено Міністерську партію. Невелика група заснувала Неоліберальну партію, яка мала на меті поширити економічно-ліберальні принципи на культурні й політичні питання, включаючи розширення прав жінок, зміцнення верховенства права й демократії. Домінуючою партією стала новостворена Селянська партія — тобто партія фермерів, яка мала ліберальні цінності, хотіла знизити податки й надати більше влади тим, хто живе поза Стокгольмом.

Зловісно, що ліберали розділилися між усіма цими партіями. Гріпенштедт і помірковані ліберали приєдналися до Міністерської партії. Ієрта та радикальні ліберали деякий час входили до Неоліберальної, а Гедлунд та багато лібералів поза межами Стокгольма — до Сільської партії. Це означало, що на всі партії були ліберальними — але лібералізм більше не був цілісною, ефективною силою, що працювала задля єдиної цілі.

Коли в кінці 1880-х років ліберали та вільні торговці програли тривалу та активну кампанію щодо тарифів на зерно, сформувався новий консервативний уряд, створивши нові політичні альтернативи. З економічної точки зору, тарифи мало значили. Вони не були пристосовані до інфляції, тому з кожним роком зменшувались у реальних показниках, а постійне зниження транспортних витрат із залишком компенсувало втрати від тарифів. Експорт та імпорт Швеції продовжували зростати щороку, і тарифи вже мали більш серйозні політичні наслідки.

Проблема полягала в тому, що ліберальний режим гармонії зруйнувався, коли одна сторона почала витягати гроші з інших груп. Усі тоді були зацікавлені в тому, щоб отримати для себе винагороду і привілеї. Той, хто залишався лібералом і хотів нейтральної держави, бачив, як інші обкрадали його кишені. Один із недавніх коментаторів пояснив, що «після перемоги в протекціонізмі парламент захлинувся хвилею пропозицій, щоб уряд діяв і там, і тут» [8].

У результаті ліберальний рух почав змінюватися. Багато хто співчував бідним та робітникам. Тепер, коли уряд зрадив їх, збільшивши ціну на хліб, вони повинні нанести відповідний удар. Більш важливим стало розширення права голосу, оскільки народ прагнув до вільної торгівлі, але програвав у недемократичному парламенті. Однак деякі ліберали зробили інший висновок: оскільки уряд встановив для виробників вигідні тарифи, настав час для контратаки в інтересах споживачів. Деякі хотіли імпортувати ідеї Бісмарка щодо соціального забезпечення і стали «соціальними лібералами».

Водночас консервативна альтернатива, яку понад 20 років вважали мертвою, успішно відродилася в більш сучасній версії. Якщо раніше казали, що сильний інтервенціоністський уряд може зупинити розвиток, то тепер говорилося, що лише такий уряд може прискорити зміни.

Що зробили соціал-демократи?

Новою найсильнішою силою стали соціалісти, і, що цікаво, вони підтримували вільну торгівлю. У 1889 році була заснована Соціал-демократична партія, і однією з її вимог було «Ні — голодним тарифам», яка засуджувала заклики еліти скасувати рівність перед законом, щоб допомогти бізнесу та фермерським господарствам. Через це робітники не повинні задовольнятися лише очікуванням економічного зростання, вони також повинні просити уряд встати на їхню сторону.

Август Пальм, засновник Соціал-демократичної партії Швеції
Август Пальм, засновник Соціал-демократичної партії Швеції

Ці різноманітні інтереси в цілому означали, що ліберальна система жива. Консерватори та соціал-ліберали боролись за приватну власність та фінансову стабільність, вони співпрацювали, щоб уберегти Швецію від соціалізму. І коли в 1932 році соціал-демократи отримали владу, вони швидко відмовилися від своїх планів соціалізації бізнесу. Їхні лідери вважали, що збільшення виробництва необхідне для оплати їхніх реформ, і були вражені здатністю ліберальної економіки виконувати свої завдання. На них також сильно вплинуло покоління незалежних ліберальних економістів, таких як Густав Кассель та Елі Хекшер, які вважали Андерса Чуденіуса інтелектуальним предком. Цікаво, що кілька видатних соціал-демократів насправді були одними з найбільш послідовних економічних лібералів у країні.

Швеція більше, ніж інші країни, підтримувала вільну торгівлю, яка так необхідна для невеликої економіки, залежної від імпорту та експорту. Соціал-демократи і профспілки, поки створювалися нові робочі місця, дозволили занепасти давнім галузям, таким як сільське господарство, судноплавство й текстильна промисловість. Вони погодились на обачнішу політику збереження вільного ринку, дозволяючи процесу творчого руйнування робити свою справу. Соціал-демократи знали, що партія класової боротьби не зможе утримати владу в Швеції, натомість створили системи соціального забезпечення, які надавали найбільше пенсій, виплат з безробіття, декретних відпусток та лікарняних тим, хто має високу заробітну плату. Більшість виплат були пропорційні сплаченій сумі, тому заможний середній клас був зацікавлений підтримати систему.

Нормативні акти були адаптовані в інтересах найбільших галузей — наприклад, із запровадженням трудового законодавства можна було робити винятки, якщо профспілки погоджувались, що вони часто робили лише, коли мова заходила про найбільші експортні підприємства.

У колективних трудових договорах зрівнялася заробітна плата для великих сучасних експортно-орієнтованих компаній та малих менш продуктивних компаній , покладаючи великий тягар на малий бізнес.

Так почалася обережна політика. У 1950 р. Швеція була однією з найбагатших країн світу. Загальне податкове навантаження все ще було лише 19 % ВВП — нижче, ніж у США та інших європейських країнах, і до 1965 року не перевищувало 30%. Ця відкрита економіка з невеликим урядом, мала дивовижні результати також завдяки тому, що залишилася осторонь двох світових воєн.

У своїй історії економічної політики Швеції економіст Йохан Мирман дійшов висновку, що, незважаючи на збільшення уряду, ця політика продовжувалась:

«У цей період (1950–70) Швеція проводила ліберальну торгову політику, що означало низькі тарифи та доброзичливе ставлення до бізнесу, наприклад, податкова політика дозволяла дуже щедрі відрахування за капітальні витрати.» [9]

Так, сьогодні Швеція має іншу репутацію, але це сталося пізніше. У 1970-х роках, коли скарбницю наповнював великий бізнес, а міжнародна спільнота підтримувала ліві ідеї, соціал-демократи почали розширювати соціальну допомогу та регулювати ринок праці. У період 1960–1980 років державні витрати майже подвоїлися, збільшившись із 31% до 60% ВВП, а доповнювалося все високими податками.

Деякий час соціал-демократи могли їздити світом і розповідати про те, що успішна країна повинна мати як великий уряд, так і високі доходи — але це було деякий час, згодом така модель стикнулася з багатьма проблемами. У 70-ті роки середні темпи зростання скоротилися до 2%, а в 80-ті роки вони ще більше знизилися, і це було до великої кризи 90-х років.

Щоб зберегти конкурентоспроможність промисловості, валюту довелося девальвувати п’ять разів, у цілому на 45%. У 1990 році, за рік до початку серйозної економічної кризи у Швеції, приватні підприємства не надали жодного нового робочого місця з 1950 року, проте державний сектор збільшився більш ніж на мільйон працівників.

У той час як економіка знань і послуг потребувала інвестування в людський капітал, високі податки на особистий дохід зменшили стимули для людей інвестувати у свою освіту й навички. Щедрі виплати для тих, хто не працює, підривали трудову етику, і країна з найздоровішим населенням стала країною, де більшість людей хворіли від роботи.

Союз між великим урядом, великим бізнесом і великою робочою силою зробив Швецію менш гнучкою. Заохочення інвестицій у велику промисловість приносило хороші результати, поки були не потрібні інновації. Як тільки це змінилося, система зіткнулася з труднощами, а відсутність зростаючого малого й середнього бізнесу стало реальною проблемою. Через ризики і витрати на правила, що перешкоджали звільненню робітників, компанії не могли розширятися.

Як і раніше найважливішими шведськими корпораціями залишилися компанії, засновані в період до Першої світової війни.

У 2000 році лише одна з 50 найбільших шведських компаній була створена після 1970 року. Водночас такі послуги, як освіта та охорона здоров’я, могли стати новими секторами приватного зростання, але вони були монополізовані і фінансувалися урядом.

З 1975 по 2000 рік, в той час як дохід на душу населення в Сполучених Штатах зріс на 72%, а в Західній Європі — на 64%, у Швеції він виріс не більше ніж на 43%. У 1970 році Швеція була четвертою найбагатшою країною в рейтингу Організації економічного співробітництва та розвитку(ОЕСР) за рівнем доходу на душу населення, у 2000 році опустилася на 14-те місце.
Як пояснив у 2002 році міністр фінансів Соціал-демократичної партії Боссе Рінгхольм:

«Якби Швеція мала б такі самі темпи зростання, як у середньому по ОЕСР з 1970 року, то дохід на місяць на одне домогосподарство збільшився б на 20000 шведських крон ($ 2700)».

Висновки

Не соціалістична політика перетворила Швецію на одну з найбагатших країн світу. Коли Швеція розбагатіла, у неї була одна з найбільш відкритих та нерегульованих економік у світі, а податки були нижчими, ніж у США та більшості інших західних країн. До 1970-х років соціал-демократи зберегли більшу частину цієї політики, адже вони вважали, що ці чудові основи — безпрецедентне багатство, сильна трудова етика, освічена робоча сила, експортні галузі світового класу та відносно чесна бюрократія — були настільки стабільними, що уряд може обкладати їх податками та витратами та побудувати на них щедру державу соціального забезпечення.

Але вони не змогли. Принаймні не без втрат. Тому що така держава загального добробуту почала руйнувати умови, які насамперед зробили цю модель життєздатною. І четверта найбагатша країна за останні три десятиліття стала 14-ю.

Відтоді ситуація в цій маленькій скандинавській країні трохи покращилася. У 1990-х роках у відповідь на мляве зростання й гостру банківську кризу Швеція пережила ще один важливий період реформ. І соціал-демократи, і правоцентристські партії зробили свій внесок у зменшення граничних ставок податків; ринки фінансів, електроенергії, телекомунікацій і засобів масової інформації були дерегульовані; центральний банк став незалежним; пенсійна система була частково реформована з урахуванням особистих рахунків; дозволялися приватні постачальники в галузі охорони здоров’я та догляду за людьми похилого віку особами; була введена система шкільних ваучерів.

За останні кілька років уряди Швеції значно знизили податки — з 52 до 44% ВВП і скасували податки на подарунки, спадщину, багатство та житло.
Швеція знову збільшила експорт, створила нові робочі місця в приватному секторі та досягла економічного прогресу, що випереджав решту країн Європи. Держава швидко впоралася з фінансовою кризою, маючи державний борг близько 30% ВВП. Але це вже інша історія — хоча й не зовсім, адже сучасні шведські ліберали часто надихалися історією шведських громадян, реформами, проведеними 150 років тому, і безпрецедентним процвітанням, яке вони створили. У центрі Стокгольма була встановлена статуя Ларса Йохана Ієрти, а спікер парламенту від соціал-демократів проголосив Андерса Чуденіуса одним із найвизначніших діячів в історії шведського парламенту.
На стіні кабінету міністра фінансів Андерса Борга висять портрети Гріпенштедта й Чуденіуса — «батька шведського достатку», за словами Борга.

Коли Швеція знову розпочне лібералізацію, вона повернеться в майбутнє. Ці передумови — і це майбутнє — є найважливішими уроками як для Швеції, так і для всього світу.

Як писав Андерс Чуденіус майже 250 років тому, у творі, який поклав потужний старт шведському лібералізму:

«Те, що в наш час знищено, продовжать нащадки; те, що тепер називається сміливістю, буде шануватися в ім’я правди.»

Це есе було опубліковано Atlasone, проєктом Atlas Network.

Примітки

  1. Vilhelm Moberg, Min svenska historia, 1971, p. 72.
  2. Для більш повного розуміння див. мою історію шведського лібералізму, Den svenska liberalismens historia, Timbro, 1998.
  3. Нещодавно була опублікована збірка найбільш важливих есе Андерса Чуденіуса під назвою Anticipating the Wealth of Nations (ed. Maren Jonasson & Pertti Hyttinen. Routledge, 2011).
  4. Anders Chydenius: The National Gain, London: Ernest Benn Limited 1931. Невідомий перекладач.
  5. Mauricio Rojas, “Sweden After the Swedish Model,” Timbro, 2005, p. 17.
  6. Anders Johnson: Entreprenörerna : Sveriges väg till välstånd. Stockholm: Svenskt Näringsliv, 2002.
  7. Gudmar Hasselberg: Rudolf Wall — Dagens Nyheters skapare. Stockholm: Bonniers, 1945, p. 232.
  8. Svenbjörn Kilandet: Den nya staten och den gamla. Stockholm: Almqvist & Wiksell International, 1991, p. 205
  9. Johan Myhrman, Hur Sverige blev rikt. SNS, 1994, p. 160.

Переклад: Олена Марчевська

 

Скромні аргументи на користь свободи

Лібертаріанство – це філософія з радикальним підтекстом. Цей підтекст з’являється не як наслідок переконання, що ми знаємо, як буде краще іншим, а як наслідок великої долі скептицизму стосовно індивідуального знання, а отже, здатності однієї людини управляти життями інших людей. Смиренність, чеснота та наслідок скептичного ставлення, є одночасно і складовою праведного життя, і фундаментом свободи. Арон Рос Павел на час написання статті був науковим співробітником Інституту Катона і редактором інститутського проєкту Libertarianism.org, який розробляв найбільший веб-портал, який наразі містить матеріали і дослідження лібертаріанства.

Я можу помилятися майже стосовно будь-чого. Те, чого я не знаю, настільки переважує те, що я знаю, що мої знання видаються нічим більшим, ніж маленький пліт в океані невігластва.

Мені не соромно визнати цей невтішний факт не лише тому, що немає нічого осудливого в тому, щоб визнавати правду, а ще й тому, що всі інші пливуть в тому ж човні. Наше невігластво – те, чого ми не знаємо, – завжди значно більше за наші знання. І це правда, навіть стосовно найрозумніших та найосвіченіших.

Усвідомлення цього факту має нас упокорити. І ця смиренність у поєднанні з реалістичною картиною того, як функціонує влада, має зробити нас лібертаріанцями. Лібертаріанство – це філософія смиренності. Вона приймає нас такими, якими ми є, і дає нам свободу зробити з себе максимум того, на що ми здатні. І це та філософія, яка розуміє, наскільки руйнівними можуть бути помилки людей, якщо їх поєднати з примусовим апаратом влади. Лібертаріанство обмежує правителів, тому що воно визнає, що правителі – це просто звичайні люди, наділені надзвичайною владою, – і що, та шкода, яку може нанести ця влада, частіше за все переважує ту користь, яку вона може принести. Лібертаріанство базується на смиренності і відмовляється терпіти гординю тих, хто вважає себе вищим чи сильнішим від інших.

Почнімо з того, що подивимося, що означає мати смиренне бачення наших уявлень про знання. Кожен із нас, на перший погляд, знає досить багато від того, що ми їли сьогодні вранці, до кількості супутників планети Марс. Ми знаємо, що Джордж Вашингтон був першим президентом Сполучених Штатів Америки, Борис Єльцин був першим президентом Російської Федерації, і що керувати в нетверезому стані – це не найкраща ідея.

Але якщо ми подивимося на всю інтелектуальну історію, ми бачимо, як різні переконання руйнувалися одне за одним. Те, що вважалося науковою істиною триста років тому, зараз звучить, як нісенітниця.

Наші світила науки колись вважали, що можна зрозуміти розум та характер людини, вивчаючи бугорки на її голові. (Щоб звучало по-науковому, це назвали терміном «френологія»). Мудрі та великі раніше були твердо переконані, що Земля була центром Всесвіту.

Причому ми не можемо віднайти остаточну і необоротну істину не лише в науці. Дуже мудрі люди сперечалися на глибокі філософські теми стільки, скільки в світі існують дуже мудрі люди. Дві з половиною тисячі років тому Платон думав, що він з’ясував, що таке справедливість. Більшість філософів після нього не погоджувалися з його баченням, але жоден із них не запропонував альтернативу, яка б сама не піддавалася жорстокій критиці.

Ми мусимо завжди скептично ставитися до заяв про абсолютне знання. Якщо Ви вважаєте, що певна філософська категорія чітко визначена, ви, швидше за все, помиляєтеся. Якщо Ви вважаєте, що наука повністю розуміє якусь тему, через декілька років Ви, швидше за все, дізнаєтеся, що це не так. Більше того, якщо ми скептично ставимося до істинності людського знання в цілому, то ми маємо бути ще більш скептичними, коли чуємо декларації впевненості від окремих представників нашого виду.

Але це все часто не зупиняє багатьох з нас від відчуття, що ми просто не можемо помилятися.

Навчаючись в коледжі, я вперше почав розуміти, наскільки типовою є така інтелектуальна нісенітниця. Я був шокований тим, наскільки деякі з моїх викладачів вважали себе експертами широкого профілю. Доктор філософії, що захистив дисертацію на тему Американського комедійного кіно початку ХХ сторіччя, вважав, що він може критикувати останні дослідження в галузі фізики чи повчати своїх студентів, дослідження якого саме виду раку мають отримувати найбільше фінансування. Це дуже часто відбувається і за межами університету, особливо в політиці. Скільки американців дивляться на нашу складну систему охорони здоров’я і говорять: «О, я знаю, як зробити її кращою»? скільки виборців, які не мають навіть базових знань з економіки вважають, що вони точно знають, пропозиції саме якого кандидата забезпечать процвітання? Потрібно докласти зусиль, аби визнати, що ми можемо помилятися стосовно тих питань, в яких ми відчуваємо себе компетентними. Але, принаймні, коли ми очевидно нічого не розуміємо в даній темі, це визнання має даватися легше.

Більше того, багато хто з нас недостатньо скептично ставиться до переходу від знання фактів до знання цінностей. Наприклад, візьмемо дієтологів. Вони вважають, що вони знають, які продукти найбільш корисні, тобто ті, які дають нам найбільше поживних речовин і містять небагато шкідливих компонентів. Якщо ми з’їмо продукт Х, ми можемо очікувати отримати результат Y. (Звичайно, навіть це знання зазнало кардинальних змін протягом останніх років). Але зверніть увагу, що ми не говоримо про «потрібно». Питання «які продукти корисні» зовсім не тотожне питанню «що мені потрібно їсти».

Девід Г'юм, філософ, що вперше відзначив необачність спроб вивести моральні норми від знань про суще
Девід Г’юм, філософ, що вперше відзначив необачність спроб вивести моральні норми від знань про суще

Я можу визнавати, що картопля фрі не настільки корисна, як броколі, приготовлена на пару, і при цьому я можу мати рацію, що сьогодні мені потрібно вечеряти картоплею фрі. Тому що найкорисніше не завжди означає те, що потрібно. «Потрібно» може включати й інші цінності, такі як задоволення, інші додані переваги альтернатив тощо. Дієтологія говорить тільки про одну цінність (що корисно для здоров’я), але вона не говорить нічого про решту.

Належна доля скептицизму має бути присутня при оцінці і їх, і нас. Я маю скептично ставитися до їхніх заяв абсолютної впевненості, і так само до істинності своїх позицій.

Цей скептицизм не має нас змушувати взагалі не вірити у те, що ми щось знаємо. Але він має підвести нас до того, що ми маємо бути смиренними. Знаючи, що іншим так само важко дається пізнання правди, ми маємо очікувати від них смирення також.

І саме на цьому етапі смирення штовхає нас у напрямку лібертаріанства. Якщо ми приймаємо законний скептицизм в оцінці наших знань про істину та цінності, тоді ми не можемо без певних вагань змушувати людей, які з нами не погоджуються, жити відповідно до наших переконань. Іншими словами, нам слід зупинитися, коли ми тягнемося до бити або викликаємо поліцію, щоб ті застосували кийки.

Чому так? Будь-яка політика може виявитися поганою чи неефективною, але хіба ми не можемо повернутися назад і все виправити? А як щодо тих здобутків, які ми отримуємо, коли намагаємося зробити світ кращим шляхом примусу інших чи то за допомогою власної сили, чи через діяльність держави, навіть якщо іноді це означає, що певна категорія людей може постраждати? Якщо ми переконані, що наші цінності правильні і маємо аргументи, що це підтверджують, то чому не використовувати політику, щоб змусити всіх підкоритися?

Щоб показати, що не так в цих роздумах, можемо задуматися про мету життя. Стародавній грецький філософ Аристотель вважав, що єдине, чого можна прагнути заради нього самого, – це досягнення евдемонії, яку, зазвичай, перекладають, як «щастя» або «процвітання».

Аристотель вважав, що евдемонія – це не те, що відчуваєш в окремі моменти радості чи болю (те, що ми часто маємо на увазі, коли говоримо «я щасливий»), а навпаки те, що можна отримати в результаті оцінки життя в цілому. В кінці життя ми оглядаємося і запитуємо себе: «Чи було воно хорошим?» Усе, чим ми є, кожна причина нашого буття зводиться до того, щоб коли настане час, ми могли б відповісти на це питання «так».

Аристотель мав своє бачення найкращого життя, життя, яке демонструвало найвищий ступінь евдемонії. Він вважав, що це означає жити в гармонії з тим, що є суто людським, – здатністю мислити. Таким чином, найвищим і найкращим він вважав життя проведене у роздумах. Напевно, не дивно, що один із найвеличніших філософів світу вважав, що щастя – це життя проведене у філософських роздумах.

Для Аристотеля, звичайно, так і було. Але так само, як потрібно усвідомлювати межі нашого розуміння зовнішнього світу, так само скромно ми маємо роздавати рецепти хорошого життя. Моє щастя може відрізнятися від щастя інших. Немає середньостатистичної щасливої «людини», а є мільярди дуже різних людей. Щастя можна знайти в роздумах, але так само щастя може полягати у вихованні дітей, насолоді від великого мистецтва, розбудові успішного бізнесу, досягненні успіхів у спорті чи допомозі нужденним. І якщо у кожного щастя полягає в своєму, то різними мають бути і шляхи його досягнення. Те, як я досягаю щастя, може не співпадати з твоїм, при чому відмінними можуть бути не лише цілі, які ми перед собою ставимо, але і шляхи, якими ми переконуємо себе, що наш шлях правильний.

І хоча в деталях Аристотель, можливо, і помилявся, я гадаю, що в цілому він мав рацію. Більшість людей хочуть прожити хороше, щасливе життя – хорошим життям можемо назвати життя, прожите в прагненні до хорошого життя. Як батьки-засновники Америки сформулювали це в Декларації незалежності, «прагнення до щастя». В залежності від наших обставин, інтересів та цінностей, наші різні прагнення можуть повести нас різними шляхами. Важливим залишається прагнення.

Афінська школа, Рафаель Санті
Афінська школа, Рафаель Санті

Повага одне до одного – визнання гідності людей як самокерованих (те, що філософи називають «автономних») істот – означає також повагу до різних форм цього шляху. Це означає не створювати одне одному перепон у реалізації прагнення до щастя і визнавати право кожного з нас визначати свою дорогу.

Я дійшов висновку, що для цього потрібна держава з радикально обмеженими функціями, якщо їх порівнювати з тими, які наразі мають держави по всьому світу. Щоб зрозуміти, чому, нам потрібно тверезо подивитися на те, як працюють уряди.

У своєму приватному житті люди часто поводяться не найкращим чином і намагаються задовольнити власні егоїстичні інтереси, навіть за рахунок інших. Іноді вони ображають інших людей просто заради розваги. Кишенькові злодії крадуть у незнайомців, шахраї полюють на людей похилого віку. Коли ми думаємо про владу, багато хто з нас вважає, що ці негативні риси зникають, коли людина заступає на державну посаду. Політики перестають бути егоїстичними та керують виключно бажанням забезпечення суспільного добробуту.

Наївно, звичайно. Люди залишаються собою, навіть отримавши модні та високі посади і владу над життям інших. Те, що людина-політик чи бюрократ, не робить автоматично її краще поінформованою, чи просто кращою від інших. Є певна група людей, яка реалістично підходить до розуміння влади, вони розуміють, що з приходом до влади люди не змінюють своєї природи, вони просто змінюють інституційну приналежність і, як наслідок, мають ту владу, яку більшість з нас не має. Їхня школа думки відома як «теорія суспільного вибору».

Теорія суспільного вибору навчає нас, що політики і державні службовці використовують доступні їм знання, щоб ухвалити найкращі можливі рішення, але що є «найкращим», визначає їхній розум, їхня особиста оцінка та їхні власні інтереси. Звичайно, що ці інтереси можуть включати в себе гроші чи славу, але частіше це просто бажання залишатися при владі.

Як наслідок, політика – це часто допомога найгучнішим (люди, які найбільше попадають в поле зору політиків), при чому робиться це за рахунок усіх інших. Саме тому держава запроваджує та підтримує такі жахливі речі, як сільськогосподарські субсидії, які підвищують вартість продуктів і призводять до неналежного використання ресурсів, які йдуть всупереч фактам та здоровому глузду. Небагато політиків справді прагнуть запроваджувати погані програми. Ні, вони просто мотивуються тими, хто приходить до них – фермерами, які отримують користь від цих програм. І оскільки вони не бачать прямих негативних наслідків ухвалених ними законів та регулятивних актів (вищі ціни на продукти, вужчий асортимент тощо), вони продовжують підтримувати галузеві політики, без більшості з яких жилося б краще.

Більше того, навіть ті, хто потерпає від цих законів, часто не усвідомлюють, що щось не так. Щоб це зрозуміти, потрібно заплатити дуже високу ціну – більшу, ніж може нам окупитися навіть за умови відміни цих законів. Тож, як кажуть економісти, прихильники теорії соціального вибору, оскільки ми не розуміємо, який тягар ті закони покладають на нас, ми не можемо це пояснити політикам, яких обираємо. Зазвичай, виходить так, що колеса возу «особливих інтересів» скриплять більше, ніж у решти.

Важливо усвідомлювати, що це не наслідок «неправильних» людей при владі. Це не можна вирішити шляхом обрання кращих лідерів. Це просто те, як працює влада, коли її повноваження виходять за певні межі.

Ще один аспект влади, який має турбувати смиренних, це те, наскільки далеко заходять її повноваження. Уявімо, що я маю певні цінності стосовно освіти дітей та що я маю певні переконання стосовно того, яким чином ці цінності сформувати. Якщо я не контролюю державу, сфера мого впливу обмежується моїми дітьми та іншими дітьми, чиї батьки добровільно беруть участь у моїй програмі навчання.

Але якщо використати державні важелі впливу на підтримку моїх цінностей та переконань, то під мій вплив можуть потрапити всі діти мого міста, мого штату чи навіть усієї країни. Ні в кого не буде вибору, їм доведеться виховувати дітей у тій системі цінностей, яка мені імпонує.

Якщо ми справжні скептики, це нас дуже бентежитиме, адже ті переконання стосовно найкращого способу виховання дітей можуть виявитися хибними, і тоді всі, а не лише невелика група дітей, постраждають. А що якщо батьки не згодні (як часто відбувається) з тим, що в цьому випадку називаємо «кращим варіантом»? Що якщо в питаннях освіти вони сповідують кардинально різні цінності? Держава без належних обмежень змушує нас приймати підхід «один розмір для всіх», що означає, що ми припускаємо, що одна людина чи група людей знає, що потрібно всім. Ми маємо скептично ставитися до таких заяв. Нам всім потрібна гарна доза смиренності.

То якими є ті обмеження влади? Як виглядала б держава, основана на належній долі скептицизму? Це була б держава, функції якої б зводилися до забезпечення середовища, в якому громадяни були б вільні прагнути до свого варіанту хорошого життя.

Шлях імерії — Розквіт, Томас Коул
Шлях імерії — Розквіт, Томас Коул

Ми справді не можемо прагнути добра в умовах постійної загрози насилля, тож держава має захищати нас від тих, хто може нас фізично скривдити. І ми не можемо отримати і в повній мірі скористатися ресурсами, необхідними нам для щасливого життя, якщо ми не маємо гарантій захисту нашого майна, отже держава має заборонити пограбування та змушувати крадіїв компенсувати здійснені крадіжки.

Коли держава виконує ці функції, коли вона захищає нас від насилля, обману та пограбувань, тоді вона виконує свою роль, дозволяючи громадянам вільно прагнути щасливого життя як їм того заманеться та відповідно до їхньої системи цінностей.

Коли держава робить більше, коли вона забирає у нас більше ресурсів, ніж того вимагає виконання цих функцій, і коли вона застосовує свою силу примусу, щоб примусити нас жити, сповідуючи цінності інших, вона забирає в нас гідність, на яку ми маємо заслуговувати, будучи раціональними, автономними людьми. Вона видає своє бачення за наше і створює бар’єри на шляху нашого щасливого життя.

Врешті решт, якщо нам і потрібна держава, то виключно через те, що вона може бути нам корисною у нашому прагненні щастя. Вона нам потрібна для цього і ні для чого іншого. Маючи належний рівень смирення, ми маємо це усвідомлювати, незалежно від того, наскільки твердо ми впевнені у своїх переконаннях, ми не можемо використовувати державу, щоб змушувати інших йти нашим шляхом. Адже це означатиме, що ми піддалися гордині та ігноруємо уроки історії. Те, що видається очевидним сьогодні, завтра може виявитися навіть смішним.

Якщо ми проявимо смирення, то побачимо світ як неймовірно складну систему, наповнену людьми, кожен з яких іде до щастя своїм шляхом. Ми будемо скептично ставитися до закликів наділити державу більшими повноваженнями, ніж захист нашого життя, свободи та прагнення до щастя. Як говорив ще один скромний філософ Джон Локк:

«Будучи всі рівними та незалежними, ніхто не може завдавати шкоди життю, здоров’ю, свободі та майну іншого».

Використовувати насилля для того, щоб формувати життя інших так, як нам, а не їм, того хочеться, це аж ніяк не смиренність. Відмова від насилля та заміна його добровільним переконанням – це і є смиренний, лібертаріанський шлях.

Мудрість полягає не лише в здійсненні влади, але і в усвідомленні її меж.

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької

 

Етика роздування цін

У своїх двох коротких дописах співробітник університету Сан Дієго Мет Зволінскі розглядає питання роздування цін і показує, чому воно не має бути незаконним, а контроль над цінами насправді зробить бідним тільки гірше.

Чи погано запасатись санітайзерами, а потім продавати їх за більшу ціну? Чи буде неправильним, якщо магазини збільшать ціни на туалетний папір і воду в пляшках у відповідь на різке зростання попиту на ці продукти?

Коронавірус знову підняв питання етичності роздування цін  — теми, яку я вже зачіпав у відео вище, і більш докладно розбирав у цій статті. Але перш ніж заглиблюватися в етику, потрібно прояснити, що насправді означає це словосполучення.

По суті, «роздування цін» — це просто зневажливий спосіб говорити про використання ринкових цін для розподілу обмежених ресурсів, що нормується попитом та пропозицією.

Таке визначення накручування цін має перевагу в тому, що воно дозволяє прояснити моральну проблему. Роздування цін відбувається через брак ресурсів — тому що не вистачає товарів для задоволення людських потреб. Проте заборона маніпулювання цінами нічого не робить для усунення дефіциту — насправді, це може навіть погіршити ситуацію, знищивши стимули для залучення нових надходжень на ринок. Тож, якщо ми не хочемо розподіляти за ринковими цінами, за яким критерієм ми повинні це робити?

Ви можете сказати, що ми маємо розподіляти за потребами. І це звучить доволі правдоподібно. Якби у мене був обмежений запас води, щоб розподілити її серед моїх чотирьох дітей, я б так і зробив.

Але потребу буває важко визначити. Особливо коли маєш справу з незнайомцями. І особливо коли маєш справу з людьми, які розуміють, що їхні шанси отримати бажану воду залежать від їхньої же здатності змусити тебе повірити, що вони її потребують.

Зрештою, розподіл за ринковими цінами має дві переваги у порівнянні з будь-якою іншою системою. Він змушує людей скорочувати своє споживання — особливо тих, хто менше потребує блага, і тому готовий платити за нього також менше. І спонукає людей із надмірним запасом — людей, які накопичували запаси, представників незачеплених громад, і виробників, які могли б виробляти більше — доставляти ці запаси туди, де вони найбільше потрібні. Ринкові ціни сприяють задоволенню потреб людей як з боку попиту, так і з боку пропозиції.

Ціни можуть бути не ідеальними. Але вони кращі за альтернативи.

Роздування цін і бідні

Припустімо, ваше місто вразив ураган і живлення було виведене з ладу. Відсутність електрики означає відсутність холодильника, а відсутність холодильника означає відсутність льоду.

магазин після урагану катріна
Магазин після урагану Катріна

Звісно, залишилось трохи доураганного льоду, і частина знаходиться в руках торговців, які готові продати його за певну ціну. До катастрофи лід продавався по 2 долари за сумку. Але тепер вони просять 12.

Чи має законодавство заважати їм це робити? Чи повинне «роздування цін» бути незаконним?

Я вже писав з цього приводу, і вважаю, що навів дуже вагомі аргументи на користь того, що маніпулювання цінами не повинне бути незаконним. Але, знов і знов, я стикаюся з людьми, які відкидають цей висновок, тому що вважають, що підвищення цін погано позначиться на бідних.

Розумію, чому хтось може так думати. Якщо у вас є фіксована кількість льоду, і ви намагаєтеся вирішити, як його розподілити, видаючи його відповідно до готовності та здатності платити (а це насправді все, що становить «накручування ціни», позбавлене негативного відтінку) здається, що для бідних має бути гірше, ніж при будь-якому альтернативному способі розподілу. Як от за підтримання ціни на постійному рівні та розподілі в порядку надходження заявок. Якщо лід надійде тому, хто може за нього платити найбільше, то багаті отримають весь лід, а бідні — нічого. Чи не так?

Що ж, ні.

По-перше, подумайте про те, як розподіл працює поза економікою місця катастрофи. Багато речей у світі, в якому ми живемо, розподіляється на основі готовності платити за гамбургери, машини чи квитки на бейсбол. Але, звісно, неправда, що багаті отримують усі гамбургери, а решта — нічого. Це нікого не дивує, бо це частина нашого повсякденного досвіду. Але припустімо, що уряд відповідав би за виготовлення всіх гамбургерів та їх розподіл порівну, а потім хтось запропонував виробляти та розподіляти їх відповідно до бажання та можливості платити. Б’юсь об заклад, багато людей були б стурбовані точно так само щодо гамбургерів, як і стосовно катастрофічних товарів. Але вони б помилялися. Чи є підстави думати, що вони не помиляються так само стосовно роздування цін?

По-друге, головна причина, з якої вони помиляються, полягає в тому, що вони мають статичне, а не динамічне розуміння конкуренції. Якби світ дійсно був схожий на велику кількість людей, що конкурують за фіксовану кількість льоду, то були б певні підстави вважати, що багаті отримають те, чого хочуть, а бідні обійдуться (хоча більш детально про це нижче). Але це категорично відрізняється від того, чим є справжні світові ринки. У реальному світі кількість льоду, який можна придбати, не є фіксованою. Це змінна. І це змінна, яка вирішально залежить від прибутку, який продавці очікують отримати від виведення льоду на ринок. За інших рівних умов, чим вища ціна, тим більший прибуток і тим більший стимул продавцям привозити лід звідти, де вони можуть його дешево придбати (скажімо, з двох міст, в яких є живлення), туди, де вони зможуть продати його дорожче. Це означає більше доступного льоду для тих, хто його найбільше потребує, — включаючи бідних.

По-третє, розподіл за бажанням платити не обов’язково надає перевагу багатим. Він сприяє тим, хто хоче і може платити, на противагу тим, хто ні. Думаю, ступінь перетину цих категорій з першою є чисто емпіричним питанням, яке залежить від того, як ціни на товари співвідносяться з абсолютними бюджетними обмеженнями бідних верств населення (навіть більшість досить бідних людей можуть дозволити собі витратити 12 доларів на мішок льоду, в абсолютних величинах), наскільки еластичний попит на блага тощо. Якщо висока ціна льоду відмовляє деяких відносно багатих людей купувати лід, щоб пиво залишалося холодним, і залишає його доступним відносно бідним людям для купівлі якихось більш життєво важливих цілей — скажімо, щоб підтримувати в холоді інсулін для хворої діабетом дитини — тоді високі ціни приносять користь, а не шкоду саме цим бідним особам.

По-четверте, і наостанок, згадайте, що роблять закони, спрямовані проти накручування цін: вони вносять примус у відносини двох осіб, які хочуть брати участь у добровільному, проінформованому обміні. Цей обмін, на думку обох сторін, є вигідним (інакше, чому б вони в нього вступали?), а також таким, що не має явних негативних зовнішніх наслідків для третіх сторін. Навіть якщо ми погодимось із тим, що в цілому «бідним», як групі населення, було б краще за фіксованих цін, деяким з них стало б гірше, якби їм не дозволили брати участь у такому добровільному обміні (й інші бідні будуть у гіршому становищі через те, що штучно низькі ціни не означатимуть більше товарів на полицях). Чому закон має застосовувати примус таким чином? Вам не треба бути запеклим лібертаріанцем, аби думати, що є щось неправильне у використанні примусу для перешкоджання людям в участі в обміні, який робить усім залученим сторонам краще, включаючи одну сторону, яка може відчайдушно потребувати цього поліпшення, і нікому не робить гірше.

Переклад: Роман Лішнянський

 

 

лібертаріанство та держава загального добробуту

У своєму короткому тексті філософ Мет Зволінскі розмірковує про справедливість держави загального добробуту з достатньо цікавого для лібертаріанця боку. Він стверджує, що, щоб опонувати сучасній соціальній державі, необов’язково розділяти деякі, сумнівні для багатьох людей, лібертаріанські засновки, достатньо просто дотримуватись здорового глузду в моралі.

Лібертаріанська позиція проти держави загального добробуту насправді лиш результат послідовного застосування здорового глузду в моралі.

Лібертаріанці переважно виступають проти держави загального добробуту. Почасти це носить прагматичний характер. Лібертаріанці часто стверджують, що соціальне забезпечення сприяє утриманству та руйнує стимули до праці. Але більш важливе джерело цієї опозиції — більш лібертаріанське за духом джерело — це те, що держава загального добробуту є примусовою. Одна річ — віддавати власні кошти на благодійність, зовсім інша — робити те, що чинить держава, і давати гроші, які ви примусово у когось забрали.

Назвімо це Основною Лібертаріанською Позицією стосовно держави загального добробуту.

Основна Лібертаріанська Позиція (ОЛП): Примусовий перерозподіл багатства державою в цілому неправильний. [1]

Лібертаріанці часто захищають Основну Лібертаріанську Позицію, звертаючись до двох інших тверджень:

Відсутність позитивних обов’язків (ВПО): Люди не мають ніяких позитивних моральних зобов’язань з надання допомоги іншим нужденним.

Принцип ненападу (NAP): Застосування фізичної сили завжди морально неприпустиме.

Якщо ВПО правильне, то не може бути ніякого виправдання для відйому грошей у Пітера, щоб заплатити Полу, навіть якщо Пітер багатий, а Пол відчайдушно бідний. Але навіть якщо ВПО є хибним, а у нас є позитивні зобов’язання стосовно інших, NAP передбачає, що з моральної точки зору неприпустимо використовувати силу для примусу до надання такої допомоги.

Я вважаю, що і ВПО, і NAP хибні. Але також думаю, що ОЛП — правильна. Як же тоді можна примирити ці твердження?

Почнімо з NAP. Я вже говорив, що NAP — це хороший принцип, але погане правило. Інакше кажучи, існує дуже сильна моральна презумпція щодо неприпустимості застосування сили проти іншої людини. Але ця презумпція може бути подолана, якщо застосування сили необхідне для того, щоб запобігти чомусь набагато гіршому. Ти не можеш вдарити сусіда, щоб забрати його гроші або коня, але ти можеш вдарити його, якщо з якихось причин це єдиний спосіб врятувати тисячі інших людей від смерті.

Що ж стосується ВПО, то приклад Тонучого Малюка Пітера Сінгера переконує мене в тому, що ми дійсно маємо моральне зобов’язання допомагати іншим у деяких надзвичайних ситуаціях, коли ми можемо надати допомогу з відносно невеликим ризиком або витратами. Я навіть вважаю, що такі зобов’язання, принаймні в деяких випадках, є такими, що підлягають виконанню. Припустімо, ми з вами стоїмо на краю мілководдя, спостерігаючи, як тоне малюк. Якщо я фізично не в змозі самостійно врятувати дитину, а ви просто не бажаєте цього робити, думаю, було б виправдано, якби я пригрозив вам фізичною силою, щоб змусити вас врятувати його. Так, застосування сили морально неправильне. Але у цьому випадку альтернатива морально значно, значно гірша.

Як же я тоді можу погодитися з ОЛП? Якщо у нас є здійсненні зобов’язання з порятунку потопаючих дітей, хіба ми не можемо стверджувати, що держава загального добробуту є виправданою як спосіб змусити рятувати тих людей (включаючи дітей), які «тонуть» у злиднях?

Я так не вважаю. І хоч це трохи відрізняється від головного аргументу в його книзі, думаю, Майкл Г’юмер наводить досить переконливі аргументи на користь ОЛП у 7 розділі «Проблеми політичної влади».

Розгляньмо варіант справи Тонучого Малюка, який Г’юмер називає справою «Некомпетентного Спостерігача»:

«Є тонуча дитина, якій ви не можете допомогти безпосередньо, але можете змусити неохочого спостерігача вжити заходів. Цього разу, однак, припустімо, що навіть якщо ви змусите перехожого увійти в ставок, щоб витягнути дитину, при цьому неясно, чи дійсно дитина буде врятована… По-друге, припустімо, що є шанс, що на шляху до порятунку тонучої дитини спостерігач випадково вдарить одного або декількох інших дітей у ставку, які потім потонуть. Вам важко оцінити ці ймовірності, тож неясно, чи є очікувана чиста вигода від примусу до “допомоги” позитивною чи негативною».

Чи буде допустимим примус перехожого у цьому випадку? Г’юмер каже: «Ні», — я погоджуюсь. Але, звісно, цілком розумно мати точно такі ж побоювання з приводу держави загального добробуту, як і з приводу Некомпетентного Спостерігача. Не ясно, чи держава загального добробуту дійсно успішна в «порятунку» бідних, і немає нічого неймовірного в тому, що моральні небезпеки, які вона створює, дійсно сприяють цій проблемі. Може бути, що так і є, а може й ні. Але точка зору Г’юмера — не просто звичайна консеквенціалістська позиція, згідно з якою держава загального добробуту не працює. Це більш тонка думка, що сильна презумпція проти примусу може бути подолана, тільки якщо ми можемо бути досить впевнені, що примус дійсно ефективний і необхідний для запобігання небажаному злу. Тобі може бути дозволено змусити Х запобігти серйозному злу, що може статись з Y. Однак тобі краще бути збіса впевненим, що примус насправді допоможе Y, а не навпаки.

Але заждіть, є ще дещо. Чи дійсно ті, хто отримує вигоду від американських програм соціального забезпечення, аналогічні «дітям, що тонуть»? Г’юмер знаходить кілька причин вважати, що це не так.

По-перше, хоч злидні в Сполучених Штатах можуть бути жахливим, дуже мало американців перебуває під серйозною загрозою смерті від них. За світовими стандартами, американські бідняки досі входять до числа найбагатших людей на планеті. Якщо хтось і тоне в злиднях, то це бідні в країнах, що розвиваються, які дійсно вмирають від них.

Бранко Мілановіч, «Заможні та незаможні», ст. 116
Бранко Мілановіч, «Заможні та незаможні», ст. 116

По-друге, порятунок тонучого малюка — це одноразове втручання, водночас боротьба з бідністю (глобальною чи місцевою) вимагає постійного примусу. Як я писав раніше:

«Розумно думати, що люди мають моральний обов’язок (навіть примусовий) врятувати всіх тонучих дітей, з якими вони стикаються, оскільки очікувана вартість, яку це зобов’язання покладає на будь-яку особу, є надзвичайно низькою, тоді як очікувані соціальні вигоди високі. Однак якби ми вважали, що люди зобов’язані рятувати голодних дітей за кордоном, так само як тонучих у ставках дітей, то ми понесли б величезні витрати. Ми можемо жити багатим, нормальним життям, будучи повністю відданими порятунку кожної тонучої дитини, з якою стикаємось. Зобов’язання врятувати кожну голодну дитину в світі, навпаки, поглине наше життя».

Все-таки відносно легко вирішити проблему Тонучої Дитини. Навпаки ж, певно, майже неможливо вирішити проблему бідності. Найбільше, на що ми можемо сподіватися, це те, що ми її пом’якшимо.

Загалом Г’юмер приходить до висновку, що поміч бідним за допомогою держави загального добробуту не стільки схожа на справу Тонучого Малюка, скільки на те, що він називає «Благодійним Пограбуванням»:

«Ви заснували благодійну організацію для надання фінансової допомоги бідним. Щоб зібрати необхідні кошти, ви грабуєте людей на вулиці».

Навіть якщо ви думаєте, що ми зобов’язані врятувати Тонучого Малюка, справді, навіть якщо ви думаєте, що було б виправдано змусити когось врятувати Тонучого Малюка, ви навряд чи думаєте, що дії, описані в Благодійному Пограбуванні, морально допустимі. Але хіба це не більше схоже на нашу реальну державу загального добробуту? Як і держава загального добробуту і на відміну від випадку Тонучого Малюка, вона намагається пом’якшити (а не вирішити) проблему відносної бідності (а не надзвичайної ситуації, яка загрожує життю) за допомогою сталої програми примусу (а не одноразового втручання).

Тож, якщо, на вашу думку, Благодійне Пограбування морально неприпустиме, чому ж те саме не стосується американської держави загального добробуту?

Як знають мої постійні читачі, я не впевнений, що всі форми соціальної держави необґрунтовані — і, звісно, не всі вони однаково невиправдані. За інших рівних умов система соціального забезпечення, яка дешевша та ефективніша, є виправданішою, ніж система соціального забезпечення, яка є неефективним дорогим сміттям. Я також, як і Г’юмер, вважаю, що примусовий перерозподіл на користь дійсно відчайдушно бідних був би більш виправданим, ніж перерозподіл, спрямований на допомогу відносно багатим американцям.

Але якщо те, про що я тут написав, правильне, то лібертаріанська позиція проти держави загального добробуту ще сильніша, ніж зазвичай вважається. Оскільки вона не залежить, як зазвичай думають, від суперечливих засновків, закладених у ВПО і NAP. Все, що необхідно, — це презумпція проти примусу і розумні сумніви в ефективності держави загального добробуту в досягненні заявлених цілей. Це положення, під якими повинна підписатись більшість розумних людей. Таким чином, лібертаріанська позиція проти держави загального добробуту насправді є результатом послідовного застосування здорового глузду в моралі.

Примітки

1. Моя кваліфікація тут навмисна. Для того щоб погляди таких лібертаріанців, як Мілтон Фрідман і Фрідріх Гаєк, були репрезентативними, надання скромної системи соціального захисту мусить бути сумісним принаймні з деякими формами лібертаріанства.

Переклад: Роман Лішнянський

 

Приватизувати шлюб

Цей текст – переклад українською статті Девіда Боаза, опублікованої 25 квітня 1997 року для журналу «Slate».

У дискусіях на тему легалізації одностатевих шлюбів обидві сторони не звертають уваги на головне. Чому уряд має вирішувати, хто може чи не може одружуватися? Прихильники ідеї легалізації вбачають у цьому проблему громадянських прав. Опоненти ж розглядають це як ще один приклад нав’язування «прав» меншості культурі більшості. Але чому хтось повинен мати державну санкцію на приватні стосунки? Оскільки уряди світу розглядають питання про приватизацію всього: від електроенергетики до соцзабезпечення, – чому б не приватизувати цей найбільш особистий та інтимний інститут – шлюб?

«Приватизація» шлюбу може означати дві дещо відмінні речі. Перша – повне виключення з нього держави. Якщо пара хоче закріпити свої стосунки церемонією чи ритуалом, вона може вільно це зробити. Релігійні установи могли б санкціонувати такі відносини за будь-якими обраними ними правилами. Другий сенс «приватизації» шлюбу – трактування його як будь-якого іншого договору: держава може бути залучена до його виконання, але умови визначають сторони. Коли мова йде про дітей чи великі суми, вірогідно, доцільним було б використання зобов’язального договору з викладом відповідних прав і обов’язків сторін, але питання наявності і деталей такого договору повинні вирішувати сторони.

Між іншим, приватизація вирішила б проблему одностатевих шлюбів. Це б поставило стосунки геїв на один рівень з іншими без санкцій уряду. У приватному житті громадян немає місця для урядових дозволів – так і повинно бути.

Ендрю Салліван, один із провідних прихильників ідеї легалізації одностатевих шлюбів, пише:

«Шлюб – це формальний державний інститут, що знаходиться під монопольною юрисдикцією уряду».

Однак історія шлюбу і держави складніша, ніж уявляється сучасним дебатерам. Лоуренс Стоун, вчений, що вивчає це питання, пише:

«У ранньому середньовіччі все, що малось на увазі під шлюбом, здавалося, було приватним контрактом між двома сім’ями… Для тих, в кого не було власності, це був контракт між двома особами, нав’язаний переконаннями громади про те, що було б правильним».

До 16 століття формально засвідчений договір, що звався «подружнім», зазвичай супроводжувався трикратним проголошенням заборон з боку церкви, та сам подружній договір був по суті зобов’язальним контрактом.

Тільки актом графа Хардвайка 1754 р. шлюб в Англії став регулюватися законом. У колоніях Нової Англії шлюби засвідчували мирові судді чи інші магістрати. Але навіть тоді фактичні шлюби лишались дійсними.

У 20 столітті уряд втрутився в шлюб. Кожен штат прагнув оприлюднити стандартну форму, котра підійшла б усім. Потім законодавчі органи і суди почали в односторонньому порядку змінювати умови шлюбу. Між 1969 і 1985 роками всі штати дозволяли розлучення «без провини». Нові домовленості застосовувались не тільки до пар, які одружувалися, а й до пар, що вступили в шлюб відповідно до більш раннього зводу правил. Багато людей відчуло себе вільними; зміни дозволили їм вийти з неприємних шлюбів без висування звинувачень, які раніше були потрібні для розлучення і часто вигадувалися. Однак деякі люди постраждали від нових правил, особливо жінки, які у шлюбі вбачали партнерство, в якому один партнер заробляв гроші, а інший відмовлявся від кар’єри, щоб спеціалізуватися на домашньому господарстві.

Приватизація релігії, більш відома як відокремлення церкви від держави, була рецептом наших «батьків-засновників» від релігійних воєн, що тривали в Європі. Американці можуть вважати одне одного грішниками, але ми тримаємо наші релігійні погляди на рівні особистого прозелітизму і не боремося за нав’язування однієї релігії силою закону. Інші соціальні конфлікти також можуть бути деполітизовані і дещо знешкоджені, якщо ми будемо тримати їх поза сферою дії уряду. Наприклад, якби все фінансування мистецтва було приватним (99% вже є таким), у нас не було б конгресменів, які обговорюють фотографії Роберта Мепплторпа або фільм «Жінка-кавун».

То чому б не приватизувати шлюб? Зробіть це приватним контрактом між двома людьми. Якщо вони захочуть укласти контракт з традиційним визначенням годувальника/домогосподарки із зазначенням правил щодо майна й аліментів у разі розлучення, вони зможуть зробити це. Пари менш традиційних поглядів зможуть розділити свої активи і зазначені витрати. Ті, в кого є активи, що потребують захисту, матимуть змогу підписати шлюбні угоди, які будуть визнавати суди. Шлюбні контракти можуть бути складені так само індивідуально, як усі інші контракти в нашому капіталістичному світі. Тому, хто хотів отримати стандартний контракт на всі випадки життя, його все одно буде легко отримати. Wal-Mart міг би продавати форми для шлюбу поруч зі стандартними формами оренди. Пари тоді будуть позбавлені несподіваного відкриття, що посторонні змінили їх контракт без попередження. Окремі церкви, синагоги і храми могли б встановлювати свої власні правила щодо того, які шлюби вони будуть благословляти.

А як щодо одностатевих шлюбів? Приватизація інституції дозволила б геям одружуватися так, як це роблять інші: індивідуально, в приватному порядку, за контрактом, з будь-якою церемонією, яку вони можуть обрати в присутності родини, друзів або Бога. Звичайно, геї вже проводять такі церемонії, але їх контракти не завжди визнаються судами і не відповідають вимогам 1049 федеральних законів, які, за даними Головного управління бухгалтерського обліку, визначають сімейний стан. За приватизованої системи шлюбу суди й урядові установи будуть визнавати контракт будь-якої пари або – що ще краще – усувати будь-які відмінності, створені урядом, незалежно від того, була людина одруженою чи ні.

Шлюб є важливим інститутом. Сучасна помилка – думати, що важливі речі повинні бути заплановані, спонсовані, перевірені або ліцензовані урядом.

Обидві сторони в дебатах стосовно одностатевих шлюбів поділяють припущення по суті колективістські. Замість того, щоб стати на захист будь-якої зі сторін, давайте виключимо уряд із інституту шлюбу і дозволимо окремим особам укладати свої власні шлюбні контракти, як і личить світській, індивідуалістичній республіці на зорі інформаційної епохи.

Переклад: Роман Лішнянський

 

 

магдебурзьке право

У наш час світ поділений між національними державами зі своїми законами та правами. У своїй більшості правові норми та закони мало чим відрізняються один від одного, а про підзвітність влади годі й казати. Але такий стан речей не був постійним. Довгий час люди могли обирати між різними правовими системами, які конкурували між собою, і яскравим прикладом цього є магдебурзьке право.

Поняття магдебурзького права широко відоме нам зі шкільного курсу історії чи банально з науково-популярної літератури. У розумінні загалу це право міст на самоврядування в середні віки. Але мало хто знає, що магдебурзьке право — це лише різновид іншого, набагато ширшого поняття, а саме — німецького міського звичаєвого права. Тобто магдебурзьке право не було унікальним: у багатьох містах тодішньої Німеччини існували власні правові системи, які відрізнялись одна від одної законами, нормами та практикою. Одні системи права були більш ліберальні, інші — більш кодифіковані та суворі. Власні «системи права» були у Відня, Страсбурга, Нюрнберга, Кульма та у міст Ганзи. У нас же найбільш відоме Мішдебурзьке, бо воно було найбільш поширене саме в містах сучасної України та Білорусі.

Ці системи права у своїй практиці, в першу чергу, спиралися на місцеві звичаї, норми та традиції, що формувалися віками методом проб та помилок.

В XIII ст. суддя-шефен із Саксонії, Ейке фон Репков, спробував описати та кодифікувати саксонське звичаєве право. Його праця повинна була віддзеркалювати право Саксонії, і тому її назвали «Саксонським дзеркалом»(з німецької Sachsenspiegel). Рукопис вийшов справді фундаментальним, в ньому до найменших деталей описані традиції, норми, обряди, правила адміністративного управління, умови укладання контрактів та правові прецеденти.

Ейнке фон Репков
Ейнке фон Репков

Крім банальної кодифікації Ейке фон Репков записав декілька правових постулатів та принципів, серед яких були, наприклад: справедливість у взаєминах між людьми, право обвинуваченого на чесний суд, рівноправ’я слов’ян та німців, право на збройну боротьбу за свої права тощо.

Чому цей документ такий важливий для нас і чому ми його так пильно розглядаємо? Річ у тім, що пізніше саме «Саксонське дзеркало» стало основою для уставу міста Магдебург.

На свій час це були доволі прогресивні та передові ідеї, що також проникали в правову практику. Наприклад, саме в Магдебурзькому праві вперше виникає таке поняття як права підсудного, що потім розвинулося у презумпцію невинуватості. В міському праві у нас вперше з’являється поняття суду присяжних, причому присяжні — лавники, тобто члени лави — були виборними, їх обирала громада міста на декілька років. Також виборною була посада судді, війта, але вона зазвичай уже була пожиттєвою. Лавники повідомляли війту свою думку і на її основі він ухвалював рішення. Виборними також були посади міського голови та міських чиновників, що виконували адміністративні функції в місті.

В тому ж XIII ст. починається активна розбудова міст. У середньовічних містах розвивалися ремесла, в них квітла торгівля, вони активно росли та, що найголовніше, багатіли. Вони стали осередками економічного прогресу та розвитку в тогочасному світі: там виникали мануфактури, модернізувалося виробництво, розділення праці виходило на новий технологічний рівень.

Бюргерам, звичайно, не подобалося те, що вони де-факто залежать від феодала, на землі якого стоїть їхнє місто. На щастя, у «тих, що воюють» завжди є потреба в додаткових фінансах, чим і скористалися кмітливі містяни. Міста укладали з феодалом домовленість про право на суверенітет за умови регулярних грошових виплат феодалу.

Що ж отримали міста разом з правом на самоврядування? Відповідь доволі прозаїчна — свободу. Городяни отримали можливість самим вирішувати, які інституції та правила будуть врегульовувати їхнє життя. В результаті цього тогочасні міста стали тим, що економіст Дуглас Норт називав порядками відкритого доступу, що були противагою природним державам, для яких влада була в першу чергу джерелом отримання ренти. Порядки відкритого доступу своєю чергою відрізнялися сильним, розвиненим та динамічним громадянським суспільством, широким розвитком безособових соціальних взаємодій, вільною можливістю до створення організацій, верховенством права та захистом прав власності. Де-факто це усе в певній формі існувало в тогочасних містах.

Право на самоврядування, вкупі з економічною могутністю, зробило міста острівцями свободи. Де-факто виникли різні правові юрисдикції і люди масово хлинули до міст, обираючи більш вільне. Звідси у нас і з’являється поняття повітря свободи: якщо кріпак прожив у місті один рік та один день, то він ставав особисто вільним.

Брюсель, Девід Тенірс Молодший
Брюсель, Девід Тенірс Молодший

Водночас виникає дуже цікавий феномен. Якщо феодал чи церква володіли нерухомим майном в місті, то на цю власністю не поширювалася юрисдикція міста, тож виникають так звані юридики — такий собі “правовий бутерброд”. Деякі містяни користувалися цим для того, щоб сплачувати менше податків: вони «дарували» свою власність феодалу і укладали з ним контракт на право цією самою власністю користуватися та успадковувати її, за що феодал отримував гроші. Насправді цей чудернацький факт лише підтверджує попередню тезу, що люди прагнуть до більш вільної юрисдикції. Так, у місті є права та свободи, але є ж ще можливість сплачувати ще менше податків. Власне, якби таку схему почали використовувати більшість містян, то вони б втратили суверенітет та повернулися в залежність до феодала — це наочний приклад проблеми безбілетника.

Але що ж врешті-решт трапилося з вільними містами? В XVII столітті починається епоха абсолютизму — час, коли з’являються модерні держави. В них розпочинаються процеси централізації влади, гомогенізації та уніфікації права. Амбіційним монархам, що розбудовували свої країни та створювали новітні бюрократичні та військові машини, потрібна була і додаткова рента і влада над центрами промисловості та науки. Тому вони планомірно забирали у міст їхні права та вольності. В Німеччині міське право почало вимирати з появою Пруссії та інших держав. У Східній Європі міське право померло разом із Річчю Посполитою.

Але міста з власним правовим полем — це не лише минуле, з якого ми можемо зробити певні висновки та рухатись далі. Можливо, міста або ж навіть цілі агломерації з широкою адміністративною та правовою автономією та конкуренція різних систем — це те, що на нас чекає в майбутньому.

Автор: Петро Рак

принцип ненападу

У 60-их лібертаріанець Мюрей Ротбард сформулював принцип ненападу (non-aggression principle), простий принцип, за допомогою якого, як він думав, можна вивести лібертаріанські позиції з різних питань, послуговуючись простою логікою. Однак думки лібертаріанців стосовно нього різняться, дехто згоден з Ротбардом, а інші стверджують, що це суворе спрощення інтенцій прихильників свободи і є радше ілюстрацією того, в якому напрямку вони мислять. У цій статті філософ Мет Зволінскі розгляне основні проблеми, які виділяють при розгляді даного принципу, і відповість, чому, на його думку, лібертаріанці не мають використовувати NAP як основний принцип в політиці.

Неухильне застосування принципу ненападу має морально неприйнятні наслідки.

Багато лібертаріанців вважають, що вся їхня політична філософія може бути зведена до одного простого принципу. Цей принцип – «принцип ненападу» або «аксіома ненападу» (надалі – NAP) – стверджує, що агресія проти особистості або майна інших людей завжди необґрунтована, причому агресія визначається вузько з точки зору застосування або загрози фізичного насильства.

Як вважають багато лібертаріанців, з цього принципу за допомогою простої логіки може бути виведена решта лібертаріанства. Якою буде лібертаріанська позиція щодо закону про мінімальну заробітну плату? Агресія, а отже, такі закони неправильні. А як щодо антидискримінаційних законів? Агресія, отже, вони теж неправильні. Державні школи? Та ж відповідь. Дороги загального користування? Аналогічно. Лібертаріанець, озброєний NAP-ом, не потребує ретельного вивчення історії, соціології чи емпіричної економіки. Трохи логіки вкупі з незаперечною вірою в основну аксіому моралі – і практично будь-яка політична проблема може бути майстерно вирішена, не встаючи з крісла.

На перший погляд, заборона агресії з боку NAP цілком відповідає здоровому глузду. Зрештою, хто не вважає, що неправильно красти чужу власність, бити невинного по голові чи змушувати інших працювати заради власної вигоди? І якщо для нас неприйнятно, щоб так чинили окремі індивіди, чому для нас було б менш неправильно, якщо цим буде займатися група – клуб, банда або … держава?

Але переконливість NAP поверхнева. Звісно, здоровий глузд підказує, що агресія – це погано. Але далеко від здорового глузду вважати, що шкода агресії є абсолютною, а неприпустимість агресії завжди переважує будь-який інший можливий розгляд справедливості або політичної моралі. Існує величезна різниця між сильною, але виправданою презумпцією проти справедливості агресії і абсолютною, універсальною забороною. Як сказав Браян Каплан, якщо ви не можете придумати контрприклади, ви погано намагаєтесь. Але я тут, щоб допомогти.

У решті цього есе я хочу представити шість причин, чому лібертаріанці мають відмовитися від NAP. Жодна з них не вигадана особисто мною. Кожна логічно незалежна від іншої. Взяті разом, думаю, вони формують досить вагомий аргумент.

Ієронім Босх, Падіння бунтівних янголів
Ієронім Босх, Падіння бунтівних янголів
  1. Заборона будь-якого забруднення. Як я зазначив у своєму останньому дописі, сам Ротбард визнав, що промислове забруднення порушує NAP і тому має бути забороненим. Але Ротбард не усвідомлював усіх наслідків свого принципу. Не лише промислове забруднення, а й приватне забруднення, викликане водінням, спалюванням дров в каміні, палінням тощо, порушує NAP. NAP передбачає, що всі ці види діяльності повинні бути заборонені, незалежно від того, наскільки вони можуть бути корисні в інших відносинах, і незалежно від того, наскільки вони важливі для повсякденного життя в сучасному індустріальному світі. Звучить досить неправдоподібно.
  2. Заборона малої шкоди для великих вигод – NAP забороняє будь-яке забруднення, тому що його вето на агресію є абсолютним. Ніяка агресія, хоч би якою малою вона не була, не є морально допустимою. І ніякі відповідні переваги не можуть вплинути на цей факт. Але припустімо, слідуючи за думкою Г’юма, що я міг запобігти загибелі всього світу, злегка почухавши ваш палець? Або, якщо взяти, мабуть, більш правдоподібний приклад, припустімо, що, запровадивши дуже і дуже низький податок з мільярдерів, я міг би забезпечити рятівну вакцинацію для десятків тисяч відчайдушно бідних дітей? Навіть якщо ми припустимо, що оподаткування – це агресія, а агресія, як правило, є неприйнятною, чи дійсно так очевидно, що відносно незначна агресія, наведена в цих прикладах, неможлива, враховуючи величезну вигоду, яку вона приносить?
  3. «Все або нічого» по відношенню до ризику – NAP явно передбачає, що мені заборонено стріляти вам в голову. Але, позичивши приклад у Девіда Фрідмана, що якщо я просто ризикну стріляти у вас, поклавши одну кулю в револьвер з шістьма пострілами, обертаючи циліндр, націливши його в голову і натискаючи на курок? А якщо замість однієї кулі буде п’ять? Звичайно, майже все, що ми робимо, створює певний ризик для невинних людей. Ми ризикуємо, коли їдемо по шосе (що, якщо станеться серцевий напад або втрата концентрації?) Або коли летимо літаками над населеними пунктами. Більшість з нас вважають, що якісь з цих ризиків виправдані, а якісь ні, і що різниця між ними пов’язана з розміром і ймовірністю ризику збитків, важливістю ризикованої діяльності, а також з доступністю і вартістю діяльності менш ризикованої. Але подібні аргументи мають нульову вагу при абсолютній забороні агресії з боку NAP. Цей принцип здається сумісний з двома можливими правилами: або всі ризики допустимі (бо вони насправді не є агресією, поки вони фактично не завдають шкоди), або вони неприпустимі в принципі (просто за фактом їх існування). І жодне з цих правил не здається розумним.
  4. Немає заборони на шахрайство. Лібертаріанці зазвичай говорять, що сила може бути законно використаною для запобігання насильству або шахрайству. Але, згідно з NAP, єдине законне застосування сили – це запобігання або припинення фізичного насильства іншими особами. А шахрайство – це не фізичне насильство. Якщо я скажу вам, що картина, яку ви хочете купити, є оригіналом Ренуара, а насправді це не так, я не ставлю вас під загрозу фізичного насильства. Але якщо ви купите її, а потім дізнаєтеся, що це підробка, і відправите поліцію (або вашу приватну охоронну компанію) в мій будинок, щоб отримати свої гроші назад, то це буде агресія проти мене. Таким чином, заборона на шахрайство не просто не випливає з NAP, вона навіть не сумісна з нею, оскільки застосування сили для заборони шахрайства саме по собі є ініціацією фізичного насильства.
  5. Паразитування на теорії власності – навіть якщо NAP правильний, він не може слугувати фундаментальним принципом лібертаріанської етики, тому що його значення і нормативна сила повністю паразитують на теорії власності, що лежить в його основі. Припустімо, А йде по порожньому полю, коли В вистрибує з кущів і б’є А по голові. Це, звичайно, виглядає як прояв агресії B проти А. Але з точки зору лібертаріанців, це повністю залежить від відповідних прав власності, зокрема, від того, кому належить поле. Якщо це поле B, і A перетинає його без згоди від B, то насправді А проявляє агресію проти B. Таким чином, «агресія», з точки зору лібертаріанців, зовсім не означає фізичного насильства. Це означає «порушення прав власності». Але якщо це дійсно так, то акцент NAP на «агресії» і «насильстві» в кращому випадку є зайвим, а в гіршому – вводить в оману. Саме дотримання прав власності, а не заборона агресії, є основоположним для лібертаріанства.
  6. Як щодо дітей??? – Одна справа сказати, що агресія проти інших – це неправильно. Інша справа сказати, що це єдине, що є неправильним – або єдине неправильне, що належним чином підлягає попередженню або виправленню силою. Але доведений до крайності NAP, як його розумів Мюррей Ротбард, має на увазі, що немає нічого поганого в тому, щоб дозволити вашому трирічному синові померти з голоду в разі, якщо ви примусово не створюєте йому перешкод отримати їжу самостійно. Або, принаймні, це має на увазі, що для інших було б неправильно, скажімо, робити замах на вашу власність, щоб дати дитині, яку ви навмисно не годуєте, шматок хліба. Це, я думаю, досить катастрофічне доведене до абсурду думки про те, що позитивні обов’язки ніколи не можуть бути накладені примусово. Не вкладається в голові, що сам Ротбард продемонстрував цю крайність, мабуть, не усвідомлюючи абсурду, в який він скотився.

Звичайно, про кожну з цих проблем можна розповісти більше. Лібертаріанці мало що написали про проблему забруднення. Але вони були в курсі проблеми шахрайства, принаймні, відтоді, як Джеймс Чайльд опублікував свою заслужено популярну статтю з етики в 1994 році, і Браян Каплан і Стефан Кінсела спробували (на мій погляд, безуспішно) розв’язати цю проблему. Так само у Родеріка Лонґа є деякі характерні глибокі і розумні ідеї стосовно проблеми дітей і позитивних прав.

Лібертаріанці – геніальний народ. І я не сумніваюся, що за наявності достатнього часу вони можуть вигадати безліч способів відрегулювати, підлатати і контекстуалізувати NAP таким чином, щоб домогтися деякого прогресу у вирішенні проблем, які я підняв в цьому есе. Але настає момент, коли додавання ще одного шару епіциклів в свою теорію, здається, більше не є хорошою ідеєю. Настає момент, коли вам потрібно не чергове уточнення визначення «агресії», а радикальний зсув парадигми, коли ми відкидаємо ідею про те, що ненапад є єдиним нерухомим центром морального всесвіту. Лібертаріанство потребує власної революції Коперника.

Переклад: Роман Лішнянський

 

школи думки в класичному лібералізмі

У цій статті старший програмний менеджер Institute for Humane Studies, доктор Найджел Ешфорд розглядає основні сучасні школи думки класичного лібералізму.

Усі класичні ліберали сходяться на тому, що уряд повинен бути обмеженим, але вони не погоджуються в деталях. Я хочу звернутись до цих розбіжностей, розглянувши три різні питання, які повинні хвилювати всіх, кого турбує роль влади.

  1. Яка методологія чи філософія визначає роль уряду?
  2. Чому уряд має бути обмеженим? Чи слід його обмежувати через наслідки його дій чи через те, що люди мають природні права?
  3. Яка законна роль уряду? Що урядам варто робити, а чого не слід?

Я поставлю ці три питання п’ятьом різним школам думки. Усі вони є класичноліберальними, і всі вважають, що свобода є найважливішою політичною цінністю, але вони не можуть дійти згоди в цих трьох фундаментальних питаннях.

Мілтон Фрідман і Чиказька школа

Мілтон Фрідман

Методологія

Чиказька школа економіки розглядає зазначені вище питання, використовуючи емпіричну методологію. Вона полягає в тестуванні сили теорій.

Для перевірки теорії економісти Чиказької школи представили б гіпотезу (наприклад, якщо ви збільшите мінімальну заробітну плату, працівникам з нижчою кваліфікацією буде складніше знайти роботу) та перевірили б її емпіричними доказами.

Чому обмежений уряд?

Чиказька школа вважає, що існує таке поняття, як провал ринку: ринки іноді виходять з ладу. Але існує також таке явище, як провал уряду. І школа стверджую, що зазвичай останній є набагато гіршим.

Під час багатьох публічних дебатів щодо ролі влади політики визначають провал ринку та припускають, що ідеальний уряд міг би прийти і вирішити цю проблему. Чиказька школа каже, що це не так. Нам слід порівняти недосконалі ринки з усіма їх недоліками з недосконалими урядами з усіма їх мінусами. Чиказька школа вважає, що, якщо зробити ці дві речі, провал уряду, як правило, виявляється набагато гіршим за провал ринку.

В основі цього твердження лежить зауваження, що існує розрив між намірами політиків та реальними результатами того, за що вони виступають. Іноді конкретна політика навіть призводить до протилежного бажаному результату. Наприклад, ідея державного регулювання орендної плати — забезпечити житлом бідних людей. Але, знижуючи ціну на оренду нерухомості, ви фактично зменшуєте пропозицію орендної нерухомості, що ускладнює бідним людям пошук житла. Це має протилежний ефект до зазначеної цілі.

Чому ж існує цей розрив між намірами та наслідками? Чиказька школа стверджує, що це пов’язано з тим, що політики не враховують важливість егоїзму в поясненні поведінки людей. Вони ігнорують людську природу.

Такожі існує багато інших урядових політик, які, хоча реально можуть досягти поставлених цілей, також мають негативні, непередбачувані наслідки. Наприклад, деякі люди отримують вигоду від підвищення мінімальної зарплатні, але велика кількість людей взагалі не може отримати роботу через це. І тому нам потрібно порівнювати як позитивні наслідки, які передбачались, так і негативні, ненавмисні наслідки.

Роль уряду

Мілтон Фрідман виділяє чотири основні сфери відповідальності уряду:

  • Захист: нам потрібні військові, щоб оборонятись від зовнішніх ворогів, і поліція, щоб захищатись від злочинців.
  • Правосуддя: оскільки ви живете в суспільстві з іншими людьми, люди неминуче вступають у конфлікт один з одним. Одним із можливих способів вирішення будь-якого конфлікту є побиття іншої людини. Імовірно, тим не менш, що ми не хочемо жити в суспільстві, де кожен раз, коли виникають розбіжності, ми намагаємося вести фізичну боротьбу з іншою людиною. Тож ми хочемо, щоб якийсь нейтральний арбітр, який не пов’язаний з жодною зі сторін, сказав, хто правий, а хто помилявся. Завдання уряду — надання судів для цієї послуги.
  • Суспільні блага та негативні зовнішні ефекти (екстерналії): є деякі речі, які ринок просто не може забезпечити задовільно, і уряд має зробити внесок у їх забезпечення. Суспільні блага мають дві характеристики. По-перше, ви не можете виключити людей з їх бенефіціарів. По-друге, вони «неконкурентні», тобто те, що я споживаю більше, не означає, що у вас меншає продукту.
    Класичним прикладом суспільного блага є захист. Припустимо, я не хотів би платити податки за оборону. Проблема полягає в тому, що а) американські військові будуть захищати мене, хочу я цього чи ні. Мене не можуть виключити з американської оборони. І б) вона неконкурентна. Мій захист не означає менше захисту для когось іншого. Це не працювало б у добровільній системі, оскільки люди просто не сприятимуть суспільним благам, вважаючи за краще бути безбілетниками.

 

Негативні екстерналії виникають, коли взаємодія між людьми має наслідки для третіх сторін. Класичний випадок — це забруднення, коли моє виробництво створює забруднення, яке потім шкодить мешканцям прилеглого району. Чиказька школа каже, що нам потрібен певний спосіб контролювати ці негативні зовнішні явища.

Більш суперечливим є твердження Мілтона Фрідмана, що бідні є негативним зовнішнім ефектом. Ми не хочемо жити в суспільстві, де на вулиці є люди, що жебракують і голодують. Тому Фрідман виступає за певну форму соціального захисту (safety net).

  • Захист тих, хто не може відповідати за себе: класичний випадок, коли владі доцільно піклуватися про тих, хто не може піклуватися про себе, — це діти. Зазвичай ми можемо залишити це завдання батькам, але нам все одно треба слідкувати. Не всі дорослі ставляться до дітей належним чином.
    Підхід Чиказької школи до ролі уряду часто називають соціальним ринковим підходом. Фрідман вважав, що, хоча уряди мають певні обов’язки, вони повинні максимально використовувати ринкові механізми для досягнення своїх цілей. Так, наприклад, відповідальністю уряду є забезпечення освітою кожної дитини, але це не означає, що держава має забезпечувати школи. Уряд може видавати ваучери або підтримувати приватне навчання. Хоча влада несе соціальну відповідальність, не обов’язково безпосередньо передбачати, що саме вона буде її задовольняти.

Школа громадського вибору

Методологія

Підхід Школи громадського вибору до питання про визначення ролі уряду — шукати «суспільний договір». Припустімо, раціональні індивіди зібрались і мали вирішити, що робити. Яку вони обрали б форму правління, щоб усі погодились?

Вчені з громадського вибору починають з питання, що було б, якби у нас взагалі не було держави. Вони вважають, що це було б схоже на «природний стан» англійського філософа Томаса Гоббса. Гоббс заявив, що життя без уряду є «бридким, брутальним і коротким». Без уряду люди в основному могли б робити три дії: виробляти речі, красти речі інших людей або витрачати час на захист своїх речей.

Оскільки життя в природному стані було б не дуже приємним, було б в інтересах кожного створити інституцію для захисту того, що ми виробляємо. Маючи захисний урядовий орган, ми могли б витратити набагато більше енергії на виробництво. Ми були б заможнішими. У нас не було б необхідності витрачати стільки ресурсів на захист себе. Отже, констатується, що раціональні люди, розмірковуючи про те, яку владу вони хочуть, створили б уряд, відповідальністю якого був би захист нашого життя та власності.

Чому обмежений уряд?

В економіці ми припускаємо, що людей мотивує власна вигода, а науковці з громадського вибору кажуть, що люди поводяться в політичній царині точно так само, як і в економічній.

Однак те, до чого їх спонукає бажання вигоди, може різнитись. В економіці ми схильні шукати егоїстичні інтереси людей у доході та багатстві. У політиці вашим інтересом стає обрання та переобрання на державні посади. Політики досягають його, обіцяючи «смаколики» певним групам. Проголосуйте за мене, і я буду захищати ваше соціальне забезпечення! Проголосуйте за мене, і я зменшу ваші студентські позики! Голосуйте за мене, і я буду підтримувати ваші господарства! Тож у політиків є особиста зацікавленість обіцяти «смаколики» певним групам у суспільстві.

Бюрократи також егоїстичні. Чиновники зацікавлені в більшому уряді. Чим більший уряд, тим більше доходів вони, ймовірно, матимуть і тим більше влади в них буде. Тим більшими будуть їх офіси.

Зацікавлені групи так само є егоїстичними. Вони прагнуть маніпулювати урядом, щоб той працював на їх користь. Використовуючи економічні терміни, вони є рентоорієнтованими. Вони намагаються скласти правила таким чином, щоб ті ускладнювали, наприклад, конкуренту вихід на ринок і змагання на ньому.

Отже, проблема для Школи громадського вибору полягає в тому, що більшість політичних суб’єктів зацікавлені у набагато більшому зростанні уряду, ніж люди погодились в суспільному договорі. Ось чому вони вважають, що уряд повинен бути обмежений: щоб запобігти його виходу за рамки належної йому ролі.

Роль уряду

То яка повинна бути роль уряду в цьому контексті? Це часто називають державою суспільних благ. Вона має два обов’язки:

  • Захист: вона повинна захищати права людини, особливо право на власність.
  • Виробництво: вона має забезпечувати суспільні блага та боротися із екстерналіями.

Не є обов’язком уряду, аргументує громадський вибір, забезпечувати будь-яку форму держави загального добробуту, яка значно виходить за рамки суспільного договору.

То чому влада, як правило, набагато перевищує те, на що люди розумно погодилися б у рамках цього договору? Наприклад, чому федеральний уряд у США робить набагато більше за обмежені та перелічені повноваження, встановлені Конституцією США? Школа громадського вибору пояснює це концепцією концентрованих вигод та розподілених витрат. Тобто переваги від урядової програми зосереджуються в руках відносно невеликої кількості людей, тоді як витрати на ці програми розподіляються серед більшої групи людей.

Візьмімо, наприклад, сільськогосподарську політику. Лише близько 3% населення США займається сільським господарством. 9% — ні. Але коли мова заходить про прийняття аграрної політики, ці 3% насправді сильно переймаються цим. Це визначає, за кого вони голосують, проводять агітацію, кому вони дадуть гроші.

3% кидають коров’ячий гній у політиків, які не підтримують сільськогосподарські субсидії та тарифи, що ускладнюють імпорт продуктів за межі США. 97% громадян програють у цьому. Ми програємо, тому що платимо більш високі податки, щоб це субсидувати. Ми втрачаємо, оскільки тарифи означають, що ми платимо більше за їжу, яку купуємо в супермаркетах.

Ви б могли подумати, що в умовах демократії політика, яка є в інтересах 3% і проти інтересів 97%, провалилася б. Однак кожна спроба покінчити з цією підтримкою сільського господарства зазнала невдачі. І це тому, що є ті, хто справді сильно переймається цим. Вони активні в даному питанні.

Решта з нас, населення, яке програє, навіть не думає про сільськогосподарську політику. Але навіть якщо б ми замислились над цим, збитки для кожного з нас становлять лише кілька доларів на тиждень. Ми не збираємось активно займатися цим питанням. Тож, якщо мова йде про дебати щодо аграрної політики, то саме 3% визначають, якою вона має бути. Відповідно до теорії громадського вибору, це стосується більшості урядових законів та програм. Ними керує невелика кількість людей, зосереджених бенефіціарів цієї політики, а зовсім не ті, хто сплачує витрати — споживачі та платники податків.

Австрійська школа

Економісти австрійської школи

Методологія

Австрійська школа економіки підходить до питання обмеженого уряду з двома різними методологіями, що їх пропонують двоє провідних діячів школи — Людвіг фон Мізес та Фрідріх Гаєк.

Виступаючи за обмежений уряд, Фрідріх Гаєк був схильний підкреслювати обмеженість людських знань і розуму. Він набагато більше був готовий віддавати пошану традиціям, як соціально-правовим нормам, що розвивалися протягом певного часу. Так, наприклад, його набагато більше цікавила концепція спонтанного порядку, як ми працюємо разом без будь-якого центрального планувальника, який би підказував нам, як нам поводитись. Його цікавило загальне право, як розвивалося традиційне право протягом віків.

Гаєк обережно ставився до природних прав, які, наприклад, розглядали засновники Конституції США. Він вважав, що значна частина порядку, який ми бачимо в суспільстві, була результатом людських дій, але не людського задуму. Візьмімо, наприклад, англійську мову: жодна група людей чи установа не вирішували, якою саме має бути англійська мова; це щось, що природно розвивалося з часом. Але ми розуміємо, які правила мови, і ми можемо жити з цим типом правил.

У Людвіга фон Мізеса був зовсім інший підхід. Він приймав те, що називається апріорним дедуктивним міркуванням. Він вважає, що ми можемо виявити певні істини щодо поведінки людини, які він називає аксіомами, і що ми можемо виявити ці аксіоми через наш досвід і за допомогою розуму:

  • Дія людини цілеспрямована. Тобто люди прагнуть досягти певних цілей. Дії не є ні випадковими, ні наперед визначеними. Ми можемо визначити, які цілі людей, і що вони намагаються досягти своїми діями.
  • Індивіди — єдині суб’єкти. Технічний термін для цього — «методологічний індивідуалізм». У політичній дискусії ми схильні говорити: «Франція робить те» або «Лондон робить те». Звісно, все це вчиняють не французька спільнота, але невелика кількість міністрів на вершині французького уряду, які вирішили діяти. Дії проводяться лише особами; їх не вчиняють широкі групи.
  • Цінність в очах спостерігача. Це так звана «суб’єктивна теорія вартості». Тобто речі не мають значення самі по собі, а лише ті, до яких люди відносять її. Наприклад, я вважаю, що реп — це лайно, але дехто його любить. Дехто вважає, що це добре. Об’єктивного значення для репу немає.

Ми часто чуємо в сторону економістів, що вони знають ціну всього і цінність нічого. Але це твердження передбачає, що ми можемо знати, у чому полягає цінність чогось. Але це неможливо. Значення однієї і тієї ж речі може бути різним для різних людей.

Мізес стверджує, що, просто використовуючи наш розум, ми можемо ідентифікувати ці аксіоми чи ці істини.

Чому обмежений уряд?

Отож Мізес і Гаєк сходяться на думці щодо того, чому слід обмежувати владу: адже урядові політики не мають знань, щоб:

  • Розуміти, які цілі мають звичайні люди.
  • Вирішити, які найкращі засоби для людей для досягнення цих цілей.

Ось чому розпався Радянський Союз. Він не міг знати, чого хочуть люди, і навіть якби було інакше — не знав би, як досягти цих бажань. Австрійська школа розділяє консеквеквенціалістську думку, що наслідки дій уряду часто бувають поганими.

Роль уряду

Стосовно ролі уряду Гаєк і Мізес знову розходяться. Гаєк говорив, що критеріями для вирішення того, що потрібно робити уряду, є те, що він називав «верховенством закону», під яким він мав на увазі, що існують певні загальні принципи, які ми повинні застосовувати до будь-яких дій уряду чи закону. Наприклад, у Сполучених Штатах Верховний Суд часто розглядає закон, ухвалений Конгресом і підписаний президентом, і застосовує його до конституції США.

Гаєк стверджує, що в кожному суспільстві повинні бути загальні принципи, які ми повинні застосовувати до кожної дії уряду та кожного громадянина, без винятку. Але в Америці дуже часто Конгрес США приймає закон, який стосується всіх, крім них самих.

Класичний приклад — Закон про американців з обмеженими можливостями. В законі йдеться, що всі будинки потрібно певним чином обладнати, щоб забезпечити доступ інвалідам. Однак під час дебатів конгресмени зрозуміли, що адаптування Капітолійського пагорбу до цих стандартів коштуватиме їм сотень мільйонів доларів. Тож вони виключили себе із цього законопроєкту. Це приклад нерівності перед законом.

Іншим прикладом можуть служити випадки, коли держава пропонує гроші певній компанії за тієї чи іншої умови. Гаєк стверджує, що це слід вважати нелегітимним, оскільки такі дії суперечать верховенству закону.

Гаєк вважає, що обмежена форма держави загального добробуту може бути виправдана, якщо дотримуватись верховенства права. Однак Людвіг фон Мізес робить висновок, що держава повинна бути лише мінімальною. Тобто, завдання уряду — виключно гарантувати захист життя, здоров’я, свободи та приватної власності. Для держави загального добробуту немає жодної ролі — лише мінімальна держава.

Природні права

Айн Ренд

В Америці є міцна традиція природних прав, що сягає заснування Америки. На неї сильно вплинули ідеї Джона Локка, який вважав, що ці природні права походять від Бога. І ми це бачимо в Декларації незалежності.

Мабуть два найвідоміші мислителі природних прав у класичноліберальній традиції — Айн Ренд та Роберт Нозік. Айн Ренд відома як романістка, але вона також написала багато філософії. Вона, мабуть, найбільш відома своєю книгою «Атлант розправив плечі». Роберт Нозік був гарвардським філософом, який написав відому книгу під назвою «Анархія, держава та утопія».

Методологія

Ренд асоціюється з тим, що вона назвала «об’єктивізмом». Вона вважала, що існує об’єктивна реальність і об’єктивна мораль, які ми можемо осягнути за допомогою розуму. Ми знаємо, що в природі людини — бажання жити та виживати. Для того, щоб люди це могли зробити, вони повинні мати певні природні права. Тобто природні права існують для цілі чи мети людей. Це називається «телеологічним» поясненням.

Роберт Нозік також вірив у природні права. Він вважав, що домагаючись раціонального особистого інтересу, ви не будете порушувати природні права інших людей. Він припускав, що права існують, і досліджував наслідки цього припущення. З його точки зору, природні права засновані на «деонтологічному» підході, говорять нам про межі того, що ми повинні робити. Наприклад, «не вбий» — це чіткий моральний принцип, який говорить нам, що ми повинні захищати права людей, щоб їх не вбивали.

Чому обмежений уряд?

Ренд і Нозік погоджуються, що проблема уряду полягає в тому, що він порушує наші природні права. Аморально застосовувати силу для досягнення своїх цілей. Капіталізм, стверджують вони, є єдиною моральною економічною системою. Він заснований на добровільному обміні, а не на примусі.

Роль уряду

На думку Ренд та Нозіка, ідеальний уряд — це мінімальна держава, єдиною метою якої є захист наших природних прав. Нозік вказує, що така би захищала нас від насильства, крадіжок та шахрайства. Він також стверджує, що забезпечення виконання договорів є виправданим. Все, що перевищує ці функції, є нелегітимним, оскільки порушує права людей.

Він також говорить про захист добровільних капіталістичних актів між дорослими людьми. Поки задіяні люди добровільно погоджуються, їм слід дозволити робити все, що вони хочуть. Результатом цього є те, що держава повинна бути покликана захищати нас. Тож держава повинна забезпечити військових, щоб захищати нас. Вона має забезпечити поліцію, щоб захистити нас від злочинців. Вона повинна забезпечити правосуддя, щоб уникнути конфліктів між людьми. І це все. Немає жодного виправдання для будь-якої форми правління поза цією, як, наприклад, держава загального добробуту.

Анархо-капіталізм

Отже, зараз ми розглянемо Мюрея Ротбарда, Девіда Фрідмана та анархо-капіталістів. Перший відомий своєю книгою «До нової свободи». Останній, син Мілтона Фрідмана, написав книгу під назвою «Механізм свободи».

Методологія

Мюррей Ротбард відстоював свою анархічну позицію за допомогою природних прав. У цьому сенсі він був схожий на Ренд і Нозіка. Але на нього також сильно вплинули Мізес та Австрійська школа, і він розробив те, що він назвав «аксіомою непримусу», або «істиною непримусу»: що завжди неправильно застосовувати силу, за винятком самозахисту. Ротбард стверджує, що це принцип, який ми повинні використовувати для встановлення того, що повинен робити уряд.

Девід Фрідман підходить до анархізму з іншої точки зору: емпіричного аналізу. Він порівнює відносну ефективність речей на ринку із відносною ефективністю передачі їх уряду.

І хоча Ротбард і Фрідман використовували дві дуже різні методології — одну, засновану на природних правах, а другу на наслідках — вони обоє вважають, що держави взагалі не повинно бути.

Чому обмежений уряд?

Класичне визначення держави дав німецький соціолог Макс Вебер. Держава — це будь-яке людське співтовариство, яке успішно претендує на монополію легітимного застосування фізичної сили в межах даної території. Тож у суспільстві, яке охоплює уряд, ніхто, крім уряду, не може використовувати силу.

Ротбард критикував це, оскільки сказав, що це означає, що уряди порушують наші права. Вони отримують те, що хочуть, за допомогою примусових засобів. Якщо ми не зробимо те, що хоче уряд, він кине нас до в’язниці. Так, наприклад, він каже, що оподаткування — це грабунок. Якби хтось прийшов і взяв 25 або 40% нашого доходу і сказав: «Якщо ви не дасте мені, я збираюся посадити вас у в’язницю», ми би назвали цю особу злочинцем. Ротбард запитує, чому ми поводимося інакше, коли держава вимагає 25 або 40% нашого доходу.

Девід Фрідман, використовуючи свій підхід до ефективності, каже, що держава неминуче неефективна — що ринок завжди буде більш ефективним, ніж уряд. Фрідман стверджує, що ринок навіть може забезпечити найефективніше речі, які більшість людей вважає, що може робити лише уряд — наприклад, захист чи забезпечення доріг.

Тож вони роблять висновок, що найкраще суспільство — це анархія, без уряду взагалі. За словами Ротбарда, уряд є нелегітимним — він не має конкретних моральних претензій на нас або на нашу власність. За словами Фрідмана, він неефективний — він не може надавати товари та послуги, які ринок може надати за менших витрат.

Роль уряду

І Ротбард, і Фрідман стверджують, що ми зазвичай забуваємо, що часто існують приватні рішення суспільних проблем. Наприклад, у секторі приватної безпеки зайнято більше людей, ніж працівників поліції. Більшість людей захищені приватними установами, а не поліцією. Ми просто схильні це ігнорувати. Ми ігноруємо той факт, що багато суперечок між бізнесом не надходять до наших державних судів. Насправді багато ділових спорів вирішуються в приватних арбітражних судах, оскільки державні суди повільні, неефективні та ненадійні. Багато підприємств вважають за краще використовувати приватні арбітражні агенції для цього.

Вони також стверджують, що навіть якщо ви вірите в ідею мінімальної держави, якщо ви створите її, вона не залишиться мінімальною назавжди. Вона буде нестабільною. І, скоріш за все, буде рости і рости, і рости. Ось чому вони прихильні до анархізму — ніякої держави не має бути.

Висновок. Яка ваша думка?

Тож, як ви вважаєте, якою має бути роль уряду? Які ваші критерії для вирішення того, що, на ваш погляд, має робити уряд? Яка ваша методологія? Яка ваша філософія?

Чому уряд слід обмежувати? Як ви вважаєте, він має бути обмеженим через наслідки його дій? Чи ви думаєте, він має бути обмеженим, оскільки порушує ваші природні права?

А якою, на вашу думку, повинна бути роль уряду? Чи вважаєте ви, що ролі для уряду немає? Ви анархіст? Чи думаєте ви, що роль уряду повинна бути мінімальною — що вона має забезпечувати лише армію, поліцію та суди, але нічого більше? Чи вірите ви, що існують такі суспільні блага, як оборона чи екстерналії, як у випадку з довкіллям? Чи вірите ви, що існує соціально-ринкова економіка, що відповідальність за поводження з найбіднішими в суспільстві є? Що нам потрібна якась базова форма держави загального добробуту, така як забезпечення того, щоб кожна дитина могла піти до школи?

Або ви дотримуєтесь некласичноліберальних поглядів на роль держави? Чи завдання держави просувати доброчесне суспільство, як стверджують деякі консерватори? Як ви вважаєте, чи є завданням держави забезпечення рівності, як каже багато людей зліва.

Ви соціаліст? Чи вірите ви, що уряд повинен або володіти, або контролювати всі аспекти економіки? Або ви (сподіваюсь, що ні) тоталітарист, фашист чи комуніст і вважаєте, що держава має контролювати всі аспекти життя?

Переклад: Роман Лішнянський

Ця стаття була взята з щотижневої редакторської колонки Діна Рассела у недільному виданні «Rockford (Illinois) Morning Star» 10 вересня 1961 року.

Всі ми так чи інакше повторювали фразу «сила не робить щось правильним». Але, як і з кожною іншою ідеєю, що, постійно повторюючись, перетворюється у звичайне кліше, ми забуваємо про значення цих слів. Ось чому так мало хто з нас бачить суперечливість у фразах «сила не робить щось правильним» і «спосіб визначення правильності чи неправильності соціального захисту — це голосування за нього».

Насправді хто або що набирає найбільше голосів на виборах, абсолютно не пов’язане з тим, хто чи що є правильним.

Коли більшість людей у старій Новій Англії (та в інших місцях в різний час) схвалили страхітливу кампанію з розшуку та спалення відьом, це не зробило відповідне рішення правильним. Зараз це вже очевидно. Але коли я наголошую, що контроль цін і субсидії фермерам також морально та економічно неправильні, спостерігайте за тим, що відбувається. Фермери, які отримують субсидії (і політики, які отримують голоси), негайно звинувачують мене в тому, що я не вірю у демократію. «Народ проголосував за це на демократичних виборах», мовляв, «тому це правильно». Я кажу прямо, це не так.

Процес над Салемськими відьмам

Коли більшість американського народу схвалила вісімнадцяту поправку до нашої Конституції, це не зробило пиття алкогольних напоїв неправильним; це просто зробило його незаконним. Вживання алкоголю не стало неправильним саме по собі. І воно раптом не стало правильним знову, коли американський народ скасував «поправку щодо заборони»; в цей момент пити віскі просто знову стало законно.

Звичайно, закон і мораль часто збігаються. Наприклад, вбивство та крадіжка є аморальними і незаконними. Нам пощастило в таких випадках, бо тоді нам не доводиться обирати між законом і мораллю. Але оскільки немає жодного позитивного зв’язку між законами та мораллю, це лише випадковість, коли вони збігаються. Критерії правильності та неправильності виходять із джерела (насправді, з кількох джерел), які знаходяться поза урядовою юрисдикцією. Вони існували ще до того, як яка-небудь нинішня влада була формалізована. І, звичайно, вони продовжать існувати під час і після революції та формування нового уряду. Влада не може їх створити.

Це правильно чи ні?

Я не буду тут настільки самовпевненим і зухвалим, щоб говорити вам, що правильно, а що не так у всіх відносинах людства. Багато сфер та питань я просто не знаю. Однак я можу запропонувати корисну процедуру з визначення того, що це. Запитайте себе, правильне чи неправильне рабство. Воно було правильним сто років тому? (Пам’ятайте, американський народ схвалив рабство і проголосував за нього). Після того, як ви відповіли на це риторичне питання якнайкраще (і перерахували свої причини), зробивши ці маніпуляції, ви виявите, що те, що для вас погано або добре, не використовується при прийнятті закону або не враховується законодавцем. Також вам не спало б на думку покликати своїх сусідів для голосування з цього питання.

Підписання прокламації про звільнення рабів

Я впевнений, що ті самі стандарти, принципи та джерела (які б вони не були) скоріш, ніж будь-які інші, дадуть вам правильне рішення багатьох життєво важливих питань, на які ми повинні відповісти як люди. Тримайтеся за них міцно, і вас, швидше за все, не відверне дитяче уявлення про те, що голосування — це правильний спосіб відокремити правильне від неправильного. Тоді ви також будете в набагато кращому стані, щоб використовувати свій голос розумно, щоб допомогти визначити, що ми повинні зробити законним, а що ми повинні зробити незаконним, виходячи з чогось більш істотного, ніж сучасні та популярні емоції.

Механічно я не проти демократичного процесу — механізму, який ми використовуємо для вибору наших чиновників та розв’язання різних питань, що стосуються всіх людей. Я не можу придумати жодного іншого практичного способу зробити це. Але я справді лякаюсь, коли люди плутають сам механізм з правильністю та неправильністю результатів дій. «Ліквідація» мільйонів людей у комуністичній Росії за Сталіна була помилковою; це було б однаково неправильно, навіть якби переважна більшість російського народу проголосувала за це на демократичних виборах. Річ у тому, що Гітлер був обраний більш демократично, ніж більшість президентів США. Але цей факт, звичайно, абсолютно не пов’язаний з правильністю чи неправильністю пропозицій та актів лідерів цих двох країн. Зрештою, єдиним питанням, яке може бути вирішене голосуванням уряду, є визначення того, що меншина повинна змусити робити більшість. Ця небезпечна зброя справді повинна використовуватися досить обережно.

Коли голосувати?

Якби голосування справді могло бути використане для відмежування правильного від неправильного — що ми всі повинні примушувати чи забороняти робити — ми могли б використати це для того, щоб раз і назавжди розв’язати релігійне питання. Ми могли б проголосувати, щоб вирішити, якої релігії ми повинні дотримуватись. Мені завжди цікаво спостерігати, як деякі найскаженіші соціал-демократи віддаляються від цього питання; буває, як відомо, я вдаюсь до низької хитрості і знущаюсь з найгіршого із них цим питанням: «Що трапилось — чи не вірите ви більше в демократію та право голосу?».

Можливо, Джеймс Медісон у десятому есе «Федераліста» найкраще відповів на питання щодо голосування та демократії: «Заходи занадто часто приймаються не за правилами справедливості та правами меншин, а за вищою силою зацікавленої та владної більшості».

Ось чому наші Батьки-засновники навмисно створили республіку з жорсткими запобіжниками і противагами проти поспішних народних дій, замість демократії, в якій народ заохочують вірити, що вони мають «право» голосувати за все і поготів. Це дуже погано, що їхній план так часто розмивається.

Переклад: Роман Лішнянський

лібертаріанський фемінізм

Лібертаріанці часто критикують представників різних гілок фемінізму за підміну універсальних прав людини правами жінок і правами чоловіків. Тож для багатьох лібертаріанців і також для сторонніх спостерігачів тема поєднання феміністичних та лібертаріанських ідей є дискусійною та неоднозначною. Чи можуть вони співіснувати? Читайте статтю виконавчої директорки Асоціації лібертаріанських феміністок Шерон Преслі, щоби дізнатися.

Існує багато різних гілок фемінізму. Найважливішою рисою лібертаріанського є його недовіра до держави.

«Жодна система управління не може сподіватись на довготривале виживання в умовах цинічного ігнорування норм та законів, яке постійно демонструє уряд Америки. За цих обставин жодні офіційні гарантії прав не варті паперу, на якому вони записані, а жінки, які покладаються на ці гарантії, щоби захиститися від упередженого ставлення та дискримінації, по суті тримаються за соломинку», – Сюзанна Лафолет.

Деякі лібертаріанці не знають різниці між лібертаріанським фемінізмом та іншими видами фемінізму. Вони критикують лібертаріанських феміністок за те, що вони феміністки, навіть не розуміючи, що таке лібертаріанський фемінізм або ж взагалі фемінізм. Ця стаття допоможе в цьому розібратися.

Лібертаріанські феміністки, як і всі інші феміністки вважають, що жінки та чоловіки повинні бути рівними у своїй свободі. Феміністка та політологиня Друсілла Корнелл зазначає: «В основі фемінізму закладена вимога, щоби до жінок ставилися як до вільних людей». З цією думкою погоджуються лібертаріанські феміністки. Наша віра в рівність у свободі базується на ідеї прав особистості та рівних свободах усіх людей. Як і інші феміністки, ми виступаємо проти гендерних стереотипів, що обмежують психологічну автономію чоловіків та жінок бути тими, ким вони хочуть бути. Разом з іншими феміністками ми погоджуємося, що ці стереотипи завдали шкоди як жінкам, так і чоловікам. Саме віра в індивідуалізм змушує нас відкинути гендерні та будь-які інші стереотипи, що обмежують вибір людини, у тому числі расові, етнічні та статеві. Фанатизм є порушенням правил індивідуалізму. Як на особистому, так і на психологічному рівнях ми віримо в самостійність особистості та в право кожної людини робити вибір щодо свого життя.

Парад суфражисток у Нью-Йорку, 6 травня 1912 року.

Проте існує багато речей, у яких лібертаріанський фемінізм відрізняється своєю філософією від інших течій. Наприклад, філософиня-феміністка Ненсі Гіршман стверджує, що для суспільства феміністок, у якому може процвітати автономність, необхідні як позитивні, так і негативні свободи. Але з погляду лібертаріанського фемінізму, твердження, що в кожного є «право» на їжу та дах над головою, означає, що хтось повинен ці права забезпечувати. Якщо ці права будуть забезпечені кимось за власним бажанням, тоді ніяких проблем немає. Однак якщо хтось забезпечуватиме ці права не добровільно, тоді свободи цих людей будуть порушені. Змушувати одну людину робити щось для іншої є порушенням негативної свободи. Для лібертаріанських феміністок негативна свобода є найбільш узгодженою з нашою теорією прав. Ми вважаємо, що акцент на «позитивній свободі» шляхом нехтування «негативною» є шляхом до тиранії та обмежень, які більше шкодять, ніж допомагають.

Багато феміністок, у тому числі й Гіршман, стверджують, що без переваг позитивної свободи, які забезпечує держава, бідні та знедолені жінки не зможуть досягти самостійності. Вони кажуть, що важко бути вільним, коли твій вибір обмежений через бідність та відсутність освіти. Ми не сперечаємося з цією думкою. Однак ці феміністки не уявляють іншого способу забезпечити незалежне життя, окрім як просити допомоги від держави. Ми розуміємо їхню стурбованість. Але все ж таки є інші, кращі шляхи допомогти людям — наприклад, спілки взаємодопомоги, які забезпечують гідні умови, або також допомога приватних груп та некомерційних організацій.

Лібертаріанські феміністки, так само як інші феміністки, погоджуються щодо суті та небезпеки патріархату. У патріархальному суспільстві чоловіча сила домінує та формує засади суспільства та особистого життя. Більшість феміністок стверджують, що жінок пригнічують саме упередження, що лежать в основі патріархального суспільства, а не окремі чоловіки. Тобто структура патріархального суспільства приховано, а іноді й відкрито, ставить жінок на друге місце після чоловіків та змушує їх підкорюватись чоловікам у важливих питаннях. Стандарт, згідно з яким розглядають усіх людей у патріархальному суспільстві, є чоловічим. Їхня манера поведінки вважається нормою. А жінки тим часом розглядаються як «відхилення» від норми. Проте ця культура, як і всі інші, практично невидима для її представників, тому вони майже не помічають жодних проблем у такому суспільстві. Вони приймають цю структуру чоловічої влади як нормальну та обґрунтовану; деякі заходять настільки далеко, що критикують феміністську ідею «патріархату», не розуміючи її.

Філософиня-феміністка Белл Гукс розглядає фемінізм як рух за повалення патріархату, усіх форм патріархального гноблення та загалом усіх форм гноблення. Лібертаріанські феміністки погодились би з цим, але є одна проблема.

Якщо феміністки хочуть зупинити «загалом усі форми гноблення», то з погляду лібертаріанського фемінізму повалення патріархату шляхом насильницьких дій із боку держави є несумісним із цією метою. Ми вважаємо, що примус із боку держави є ще однією формою патріархату. Чи то при владі здебільшого чоловіки, чи то жінок та чоловіків порівну, сама суть такого уряду залишиться незмінною. Він є примусовим.

Як зазначено в документі Асоціації Лібертаріанських Феміністок, виданому в 1975 році: «звернення до уряду не позбавляє нас від гноблення, а лише змінює вид цього гноблення. Замість того, щоби бути обтяженими як матері або дружини, ми стаємо обтяженими як платники податків, тому що няні, лікарі та інші повинні отримувати від когось плату, якщо їх теж не примусять працювати безкоштовно! Звернення до уряду для розв’язання наших проблем просто замінює гноблення з боку відомих нам патріархів — батька, чоловіка, начальника — гнітом із боку патріархів, яких ми не знаємо, — юрб законодавців і бюрократів, які все більше лізуть у наші справи!». Лібертаріанці не розуміють, як жінки або чоловіки можуть бути вільними від влади, коли над ними домінує примусовий уряд. Якщо однією з цілей фемінізму є створення суспільства, у якому жінки зможуть самостійно приймати рішення про своє життя, незалежно від чоловіків, то ми не розуміємо, як уряд, у якому домінують чоловіки, може бути покращенням.

Феміністський попит на рішення з використанням державного примусу все ще використовує патріархальне пригнічення як механізм, за допомогою якого ці рішення нібито будуть досягнуті. У вже згаданому документі зазначається: «Якщо нашою метою є свобода особистості та її самостійність, ми не зможемо цього досягти, забираючи в людини право обирати самостійно. Якщо ми приймемо закони, які змушують інших жити за нашими переконаннями, ми не станемо кращими за чоловіків, які вже це зробили за допомогою свого законодавства. У такому випадку наша тиранія просто прийде на зміну тиранії чоловіків». З цієї точки зору, феміністка Кетрін МакКіннон, що захищає закони проти розповсюдження порнографії, нічим не краща за республіканців, які підтримують закони щодо заборони абортів.

Лібертаріанські феміністки вважають, що звертатись за допомогою до уряду для розв’язання таких проблем, як дискримінація при прийомі на роботу, нестача дитячих садків та відсутність гендерної рівності при оплаті праці, це не лише суперечливо із філософської точки зору, а й недієво. В основному, таке втручання держави тільки погіршує ситуацію. Як сказала поетеса-феміністка та активістка Одрі Лорд, «Інструменти майстра ніколи не зруйнують його будинок».

Сюзанна Лафолет

На початку двадцятого століття лібертаріанська феміністка та письменниця Сюзанна Лафолет попередила про небезпеки державних проєктів для окремих особистостей. «Тенденція сучасного соціального законодавства полягає в тому, щоб принести в жертву особисті права не задля прав, а задля гіпотетичних інтересів інших. Та на кожного, хто буде у виграші від жертви інших, прийдеться хтось, хто буде від цього страждати». Як і припускали її однодумці, ці слова стали пророчими.

Просити допомоги в держави – це складна й небезпечна справа. Величезна бюрократія уряду з її безліччю форм та вимог є занадто дорогою, знеособленою, віддаленою та зовсім неефективною. До того ж влада — не постійна. Люди при владі змінюються. Ідея про те, що вона колись якось потрапить у гарні руки й це буде тривати вічно, у кращому випадку просто наївна, а в гіршому — є небезпечною фантазією. Лібертаріанська феміністка Кеті Райзенвітц, коли писала про відмову від запланованого батьківства, прийшла до такого висновку: «Етатистам варто пам’ятати, що уряд, спроможний оплатити ваш аборт, є достатньо могутнім, щоб спробувати його заборонити». І справді, зараз жінки стикаються з багатьма реальними небезпеками через нинішні закони, що обмежують їхню репродуктивну свободу, як це було й у минулих законах.

Влада спокуслива. Багато феміністок вважають, що цю владу потрібно використати заради добрих справ. Вони забули, як століттями ця сила використовувалась проти жінок. «Я не знаю кращого аргументу на користь соціальної філософії анархізму», — написала Лафолет, — «адже немає більш яскравого доказу нездатності людей бути захисниками своїх ближніх, ніж невдача чоловіка через повну легковажність протягом тисячі років керувати жінкою, ні для свого блага, ні для її власного». Багато лібертаріанців та анархістів попереджали про спокуси влади, але лише деякі прислухались до цієї поради. «Влада завжди несе небезпеку», — писав анархіст-природозахисник та письменник-романіст Едвард Еббі. «Влада притягує до себе найгірше та псує найкраще». Проте багато феміністок стверджують, що під їхнім керівництвом усе буде добре. Вони переконані, що влада їх не розбестить. Історія ж доводить інше.

Протести в Польщі проти посилення заборони абортів
Протести в Польщі проти посилення заборони абортів

Більшість феміністок сказали б: «Але ми хочемо досягти зовсім іншого. Наша мета допомогти жінкам та знедоленим людям. Ми надаємо право голосу тим, хто раніше його не мав». Лібертаріанські феміністки не стільки сумніваються в цілях цих феміністок, як у методах їх досягнення. Чи мріють вони, як і філософ Джон Ролз, про суспільство, де всі «розумні» люди мають права й можливість бути повноправними членами, але де цю «розумність» визначають самі феміністки? Невже лише ті люди, що з ними згодні, можуть жити вільно? Що ж робити з тими, хто не згоден? Як вчинити з тими, хто теж хоче допомагати жінкам та пригніченим, але іншим способом, не використовуючи абсолютний контроль із боку держави? Їх теж змусять змінити свою точку зору? Чи буде дозволений примус, якщо його використовуватимуть для «кращого майбутнього»? Чи закриють очі на тих, хто не вірить у лібералізм, соціалістичні / комуністичні або марксистські методи? Чим же таке суспільство буде відрізнятись від патріархального? З погляду лібертаріанських феміністок, не буде жодної відмінності.

Насилля є насиллям, хоч би якою благородною не була мета. «Влада псує людей» — це твердження стосується не лише чоловіків. Як же ми можемо погоджуватись із тим, що благородна мета виправдає будь-які методи її досягнення, коли історія говорить про інше?

Отже, хоча ми розділяємо погляди інших феміністок (так, існує багато різних гілок фемінізму), лібертаріанські феміністки водночас розуміють небезпеку державної влади. Ті лібертаріанці, які з нами не погоджуються, просто погано ознайомлені з цим питанням. Коли ми кажемо, що хочемо свободи і для жінок, і для чоловіків, ми справді маємо це на увазі.

Авторка: Єлизавета Гавенко

За сім років з моменту завершення громадянської війни економіка СРСР виросла більше ніж втричі, проте це не відповідало бажанням більшовиків, а найбільше головного з них – Сталіна.

Політична боротьба

В останні роки життя та після смерті Леніна у 1924 році в СРСР склалася система колективної влади. Вона розподілялася на три табори, які не були досить чітко окреслені. Перший – «ліві» під проводом Льва Троцького, який втратив керівні позиції ще в 1924, проте мав великий авторитет і почав «війну компроматів», що мала на меті відсторонити від влади його супротивників. Другий табір – «центристи», який мав найбільшу кількість повноважень з початку 1924 року. Кілька років його уособлював тріумвірат Сталіна, Каменєва та Зінов’єва, у якому протягом трьох років ніхто з них не міг стати лідером. І третій – «праві» на чолі з Бухаріним, який взяв участь у реальній боротьбі лише у 1928 році.

Як сталося, що Сталін вийшов переможцем із цієї боротьби, що тривала майже десятиліття? Він був головним бюрократом, який мав потужні позиції в партії та міг знаходити людей, які йому допоможуть, але не затьмарять його. Сталін використовував інших комуністів, які були щирими у своїх поглядах. Спочатку виступав за НЕП, проти колективізації та форсованої індустріалізації, яку підтримував Троцький, використовуючи Зінов’єва та Каменєва. Згодом, змовившись із «правим» табором, атакував усіх трьох. З 1928 року – боровся із Бухаріним, Риковим та Томським, виступаючи з позицій скасування НЕПу та переходу до колективізації.

Таким чином, станом на 1928 рік СРСР керувала людина, яка виступала за колективізацію та швидку індустріалізацію. Опонували ж йому ті, хто підтримував та створював НЕП. Саме тому завершення нової економічної політики було для Сталіна питанням не лише ідеологічним чи господарським, а й у першу чергу – політичним.

Сталінська революція

Основою політики «лівих», табір яких в 1928 році очолив Сталін, були колективізація та надіндустріалізація. Офіційно визначалося, що колективізація має бути виключно добровільною. Навіть не було розроблено жодних показників рівня колективізації.

Однак це була цілеспрямована політика, а не прорахунок радянської влади. Сталін вважав за краще прискорювати створення колгоспів апаратними методами, вдаючи, начебто центральна влада лише діє відповідно до місцевої ініціативи. Насправді ж Сталін ретельно контролював та стимулював цю «ініціативу».

Перша спроба сталінської революції показала нежиттєздатність цієї моделі. Після завершення НЕПу тогочасне керівництво СРСР прагнуло провести колективізацію форсованими темпами. Найбільшим їхнім досягненням була частка в 57% селянських господарств, що були в колгоспах станом на 1 березня 1930 року. Однак вже до кінця року більшість селян повернулася до одноосібного домогосподарства. Лише 21,5% господарств залишався в колгоспах станом на 1 вересня того ж року. На кінець 1930 року в колгоспах нараховувалось 25,9% селянських господарств.

Ці цифри явно вказують на небажання селян віддавати своє майно та оброблювані землі у спільне користування. Тільки-но послаблювався тиск з боку радянської влади — люди виходили з колгоспів, аби оброблювати власну землю ефективніше або навіть перерозподіляли землі колгоспу між одноосібними селянськими господарствами.

Розкуркулені селяни. с. Удачне, Сталінська (тепер Донецька) область, 1930 рр.

Попри великий тиск з боку радянської влади на колгоспи та одноосібні селянські господарства, результати хлібозаготівель були значно нижчими за план та на 3% меншими за відповідні показники неврожайного та посушливого 1931 року. Вже за цими результатами можна було зрозуміти, що впроваджувана більшовиками політика нежиттєздатна. Проте була низка факторів, яка або унеможливлювала зміну шляху на колективізацію, або навіть впевнювала Сталіна та його прибічників у правильності його обрання.

Неможливість повернення до обмеженої ринкової економіки була в лоні політичної боротьби, яка активно точилася до 1931 року включно. Поступки своїм партійним опонентам означали б для Сталіна політичне самовбивство.

Радянський Союз був поєднаний із «капіталістичним світом» незначною мірою – лише через обмін зерна на спеціалістів та технології. І криза, що розгорнулася в 1929 році, торкнулася обидвох цих галузей.

Ціна на зерно падала з початку кризи і становила в кінці 1933 року лише 38% від показника 1928 року на Лондонській товарній біржі. Це відбувалося на фоні значного спаду вирощування зернових культур та грандіозного зменшення споживання, як зі сторони населення, так і з боку підприємств. Результатом стало те, що велика частина експорту зернових із СРСР ставала нерентабельною, попри фактичну експропріацію в селян.

За перші чотири роки Великої депресії промислове виробництво скоротилося в розвинених країнах на 20-50%. Це мало б спричинити зростання цін на відповідну продукцію, проте, як сталося і з ринком зернових – випадання попиту значно перевищило зменшення пропозиції.

Розуміючи, що новостворена радянська країна розвивається навіть краще, аніж держави Заходу, бачачи результати надіндустріалізації останніх років, більшовицька влада ще більше впевнювалася у правильності обраного шляху.

Також вони розуміли, що за умов стрімкого спаду цін на зерно та зменшення рентабельності його вирощування, вони матимуть збільшувати експорт заради отримання якнайбільшої кількості обладнання та технологій, поки «капіталістичні країни» слабкі, щоб отримати разючу перевагу над ними. А той факт, що колгоспи та одноосібні селянські господарства працюють на межі можливостей, їх не хвилював.

Державні хлібозаготівлі, млн тонн зерна, 1928-1933 роки

Політика залучення усіх можливих ресурсів задля індустріалізації мала призвести до катастрофи. У багатьох селян – чи то у робітників колгоспів, чи то у тих, хто працював на власній ділянці — закінчувалися запаси зерна та іншої їжі ранньою весною або навіть ще зимою. Для власного фізичного виживання їм доводилося шукати інші шляхи знаходження їжі. І основним з цих способів стали торгзіни.

Торгзін

Із завершенням можливості громадянам СРСР вільно обмінюватися товарами, потреба в купівлі товарів високої якості не зникла. Іншою важливою причиною необхідності бодай залишків вільної торгівлі була необхідність підтримувати своє фізичне існування для найбідніших прошарків населення. А з прискоренням темпів індустріалізації таких ставало все більше і більше.

У вигляді рудименту ринкових відносин існувала «Всесоюзна контора з торгівлі з іноземцями», яка в народі називалася торгзіном. Початковою задачею цієї державної організації було обслуговування іноземців, які прагнули купувати місцевий антикваріат. Громадянам СРСР заборонялося не лише купувати будь-що в торгзінах, а й навіть заходити в магазини. Проте згодом, наприкінці 1931 року, радянська влада зрозуміла, що розширення цієї мережі магазинів може залучити більшу кількість ресурсів для потреб надіндустріалізації.

Після того, як громадянам дозволили обмінювати золото, іноземну валюту, а згодом й срібло, платину та діаманти на купони (бони), які вони могли обміняти на різноманітні товари, діяльність торгзіну миттєво поширилася всією країною. На піку власної діяльності в СРСР налічувалося понад 1500 таких пунктів обміну.

За весь час існування торгзінів, вони принесли владі доходу на 287,3 млн золотих рублів із неймовірною рентабельністю, адже через державно-монополістичну систему економіки ціни на зерно в торгзінах були в 3–5 разів вищими за відповідні експортні ціни.

Враховуючи наднизьку рентабельність постачання зернових культур до країн Заходу, торгзін став найкращою можливістю залучення золота для потреб індустріалізації. А вона тоді йшла форсованими темпами. Через падіння цін на зерно, сальдо зовнішньої торгівлі СРСР показувало найгірші показники за всі повоєнні роки, а отже необхідно було знаходити додаткові кошти.

Сальдо зовнішньої торгівлі, млн золотих рублів, 1924-1933 роки.

І вихід було знайдено – якщо у населення є коштовності, треба їх відібрати. За три півріччя – з початку 1932 до середини 1933 року — експортовано зерна було на 96,8 млн золотих рублів, а дохід торгзіну склав 94,7, проте за шаленої різниці в рентабельності, Держбюджет СРСР отримав в рази більше грошей від населення, аніж від експорту.

Цей факт відкриває нам реальні причини Голодомору. У школі нас вчили, що голод 1932–1933 років – злочин, викликаний дурістю радянської влади, яка відняла у людей надто багато зерна задля потреб індустріалізації, через що вони не змогли вижити. Однак реальність куди більш жорстока. Від зерна, що вони забирали у селян і експортували, бюджет практично не отримував грошей. Реальна коштовність була в дорогоцінностях, у сімейних реліквіях, які селяни мали віддавати, аби вижити.

Жертви голоду. Фото австрійського інженера Винненберга. 1933

Більшовики прагнули заморити голодом селян, аби вони віддали все, що мали. А коли ті все ж вмирали, вони не сильно засмучувалися. Окрім меркантильних цілей були й інші, бо що несли селяни до торгзінів? Ікону, перстень від прабабусі, обручку чоловіка, якого заслали в Сибір. Тобто радянська влада зазіхала одночасно й на виживання людини, і на її сімейну пам’ять. Вона прагнула зробити людей не тільки голодними жебраками, а й «Иванами, родства не помнящими». І за допомогою масового терору їй це вдалося. Була знищена селянська ідентичність, що формувалася сторіччями, а голодні жителі села були згодні піти до колгоспу, аби тільки такого страхіття не повторилося. Селянству зламали хребет.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Башкин А. В. «Урожаи тридцатых или украденные достижения»
  2.  Осокина Е.А. «Торгсин в советской экономической системе 1930-х годов»
  3. Хлевнюк О.В. «Хозяин: Сталин и утверждение сталинской диктатуры», с. 15 – 94.
  4.  Цырлин Р. «Мировой хлебный рынок в 1933 г.»
  5. Черемисинов Г. А. «Конънктурные циклы НЕПа»

 

нова економічна політика

Після двох воєн — Першої світової та Громадянської — країна лежала в руїнах. Вожді пролетаріату розуміли, що планова економіка та воєнний комунізм не зможуть відбудувати народне господарство. Тому вони вирішили віднайти новий спосіб співіснування КПРС та економіки.

НЕП у сільському господарстві

Встановлення нової економічної системи розпочалося з кроку, що підтримувався і партійною елітою, і селом — із заміни продрозкладки натуральним податком. Він теж був формою відбирання власності у селян, але мав суттєві відмінності, а саме:

  • Із врожаю стягували фіксований відсоток;.
  • Була введена прогресивна шкала податку, завдяки чому в найбідніших селян залишалося зерно для наступного року;
  • Селянам, які збільшували площу посівів, надавали податкові пільги;
  • Кругову поруку замінили персональною відповідальністю кожного селянина;
  • Селяни отримали можливість продавати залишки продукції або обмінювати на товари господарського вжитку;
  • Зменшився терор з боку місцевої влади.
  • Фактично відбулася еволюція від робітничих загонів, таких собі кочівних бандитів, до осілого бандита — розгалуженого компартійно-радянського апарату.

Із селян стягували лише близько 20 % від врожаю, що вдвічі, а подекуди й утричі менше, ніж за політики воєнного комунізму. Це важливо з огляду на те, що більшість мешканців села за якістю життя походили на жебраків, тож кожен додатковий кілограм зерна міг означати виживання ще однієї дитини.

Проте, попри таке покращення, уже через два роки після початку нової економічної політики, у 1923, в сільському господарстві розпочалася криза через «ножиці цін». Це був феномен, що полягав у збільшенні цін на промислові товари та одночасному зниженні цін на сільськогосподарську продукцію (276 % та 89 % від рівня 1913 року відповідно). Через «ножиці цін» селяни, хоча й почали виробляти більше продукції, не мали можливості модернізувати свої домогосподарства власним коштом.

Іншим фактором, що унеможливлював довготривалий розвиток сільського господарства, була неправильно вибудована система прогресивного податку. Так у селян, що мали високі врожаї після сплати натурподатку могло залишатися менше зерна, ніж у селян з меншими врожаями. Це призводило до того, що успішніші селяни зменшували свої інвестування в розвиток угідь і з перших років НЕПу стали нагромаджувати залишкові кошти, в основному у вигляді золота чи дорогоцінностей. Як наслідок, такий тип інвестування вберіг від голодної смерті сотні тисяч, якщо не мільйони людей.

Комуністичні вожді не розуміли цих факторів і збільшували норми щодо вирощування зернових. Через це в 1924–1925 роках відбулася друга криза. Вона була пов’язана з об’ємом хлібозаготівель, що складав усього 2/3 від плану на початок 1924. Разом зі смертю Леніна, що більше за інших розумів важливість НЕПу, це посилило настрої проти нещодавно встановленої економічної доктрини.

Радянська пропаганда часів НЕПу

Остання криза хлібозаготівель часів НЕПу відбулася в 1926–1928 роках. Вона призвела до часткового відходу від використання натурального податку та до повернення примусової конфіскації зерна в селян Так нова економічна політика фактично завершилася в сільському господарстві.

НЕП у промисловості

Промисловість — основна сфера, в яку прагнула інвестувати радянська влада. Після двох воєн країна втратила і технології, і інтелектуалів, які могли б їх відновити, – вони покинули російську державу після перемоги «червоних». Зважаючи на це, необхідно було імпортувати технології з Заходу та залучати закордонних спеціалістів. А єдиним ресурсом, який радянська влада могла постачати у великих обсягах на заміну технологій, було зерно.

Тут наочно видно суперечності між НЕПом та ідеологічними переконаннями більшовиків — виходячи з раціональних переконань, необхідно було дати ринку розвивати промисловість і надати широкі можливості західним інвесторам. Натомість через ідеологічну неприязнь до людей, що чесно заробляють, через філософію «обложеною фортеці» та через мрії про «роздмухування полум’я світової революції», більшовики не мали часу чекати, не могли дати можливість розвиватися невійськовій індустрії.

Першою важливою реформою в промисловій сфері стало створення трестів — фактично приватних підприємств, які діяли на ринкових умовах і були незалежними юридичними особами та мали відповідати за власні боргові зобов’язання.

Звичайно, більшовики не могли дозволити трестам діяти цілком незалежно, тому вводили численні регуляції. Одна з найважливіших — норма вкладання не менше 20 % прибутку до резервного капіталу підприємства. Такі регуляції мали на меті стримати розростання класу великих підприємців та швидко розвивати самі підприємства.

Торгівля, НЕП

Пізніше стали створюватися синдикати — об’єднання трестів багатьох вузьких галузей. Наприкінці 1922 року до них входити близько 80 % усіх трестів. У 1928 році, на кінець політики НЕПу, налічувалося 23 синдикати, які діяли майже у всіх галузях промисловості.

Ще до початку НЕПу, в 1920 році було оголошено декрет про концесії, згідно з яким іноземним інвесторам дозволялося створювати видобувні або переробні підприємства на території майбутнього СРСР. Майно концесіонерів не могло бути націоналізованим, а при вкладанні великої кількості капіталу або масштабної технічної модернізації раніше створеного підприємства, вони навіть отримували торговельні привілеї на території СРСР.

Станом на кінець 1926 року було створено 117 концесій, на яких вироблялося трохи більше ніж 1 % усієї промислової продукції країни. Проте в деяких галузях концесії займали значну частину ринку або навіть були лідерами. Вони видобували 60% свинцю та срібла, 85% марганцевої руди, 30% золота, а також виробляли 22% одягу та засобів особистої гігієни.

Усього за часи НЕПу — з 1921 по 1928 рік — індекс промислового виробництва зріс більш ніж учетверо. Щорічно виготовлялося 3–4 млн тонн чавуну, 4–5 млн тонн сталі, 35–40 млн тонн вугілля. В середньому це було у 2–3 рази менше, аніж у Німеччині, Великій Британії або Франції, де населення було в 3–4 рази менше, аніж у СРСР. Рівень виробництва промислових товарів на душу населення був нижчий, аніж у розвинених країнах у 5–10 разів. Велика кількість технічно складних пристроїв взагалі не виготовлялися.

Проте акціонери трестів і закордонні інвестори багатіли, що не подобалося комуністичним вождям, які почали задумуватися, що подальший розвиток промисловості можливий лише на планових засадах.

НЕП у фінансовій сфері

Під час Громадянської війни державні фінанси зазнали краху. Було ліквідовано золотий стандарт. Інфляція становила десятки тисяч відсотків на рік. Бюджет новоствореного СРСР заповнювався значною мірою за рахунок емісії грошей. У жовтні 1922 року 100 000 рублів дорівнювали всього одній довоєнній копійці.

Щоб сформувати здорову фінансову систему, в 1921 році більшовики створили Держбанк — аналог центрального банку розвинених країн. Перша спроба нормалізації відбулася наприкінці 1922 року, коли рубль було деноміновано у відношенні 1:10000. Проте цей крок був націлений лише на спрощення умов обміну грошима, тож він не зупинив головну проблему — інфляцію.

Початок системної фінансової реформи було покладено із введенням нової валюти — червонця, який дорівнював 10 дореволюційним рублям, або 7,74 грама чистого золота. До 1924 року вони поступово замінили радзнаки — валюту часів більшовицької революції.

Один червінець 1922 року
Один червінець 1922 року

Відбувалася поступова денаціоналізація банківської сфери. Якщо наприкінці 1923 року в країні діяло лише 17 комерційних банків, а частка Держбанку в загальному об’ємі виданих кредитів становила 2/3, то через три роки налічувався вже 61 банк, які мали 52 % активів усієї банківської галузі. Банки рідко були незалежними структурами — найчастіше їхній статутний капітал виділявся із капіталу синдикату чи тресту. Це було головною причиною, чому кредити на ведення господарської діяльності найчастіше виділялися саме промисловим підприємствам, а не сільським господарствам — акціонери мали більше впевненості та знань у цій сфері.

Фінансова сфера була відновлена за часів НЕПу, проте незалежні фінансові агенти, які могли самостійно діяти в країн та за її межами, не влаштовували радянську владу. Вона думала, що може краще розпорядитися фінансовими активами, ніж підприємці. Звісно, йшлося про створення потужної військової промисловості, адже більшовики, за їхніми ж переконаннями, були у стані «обложеної фортеці».

Згортання НЕПу

За 7 років НЕПу економіка виросла в 3,5 рази, з’явилися нові галузі промисловості та відновилися старі, селяни перестали голодувати і навіть могли безболісно віддавати частину продукції. Проте ця політика не могла тривати й надалі. Деякі з причин, чому більшовики згорнули НЕП, були описані вище, проте основною причиною все ж було їхнє неприйняття іншої точки зору та безмежна жага влади.

Більшовики вважали, що створити потужну військову машину, яка зможе роздмухати полум’я світової революції, неможливо, коли в тебе є незалежні агенти прийняття рішень. Коли в тебе є люди із власними бажаннями та власними потребами.

Вони марили захопленням усього світу. А коли перед тобою така мета, то чого вартий людський достаток чи навіть життя?

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. Декрет ВЦИК «О государственных промышленных предприятиях, действующих на началах коммерческого расчета (трестах)»
  3. Декрет ВЦИК «О замене продовольственной и сырьевой разверстки натуральным налогом»
  4. Декрет Совета Народных Комиссаров №481 «Общие экономические и юридические условия концессий»
  5. Эдуард Халлет Карр «История Советской России»
  6. «Экономическая политика партии большевиков в годы гражданской войны и строительства социализма»
справа солодких тортиків

У цій статті Нінос Малек – професор економіки в Коледжі Де Анза (Купертіно, Каліфорнія) та Каліфорнійському університеті в Сан-Хосе розглядає скандальне питання приватної дискримінації на прикладі прецеденту пекарні «Солодкі Тортики» та пояснює різницю між останньою і державною дискримінацією.

Той, хто наводить Сполучені Штати як приклад вільного підприємства, вільного ринку чи капіталістичної економіки, помиляється.

Справжня свобода означає, що особи, включно з власниками бізнесу, самостійно вирішують, з ким вони бажають співпрацювати і на яких умовах. У Сполучених Штатах це так не працює.

Пекарню «Солодкі Тортики» у штаті Орегон, зобов’язали виплатити 135 000 доларів США відшкодування збитків за відмову спекти весільний торт лесбійській парі для їхньої церемонії.

Подружжя подало скаргу до Бюро праці та промисловості Орегону в 2013 році, після того, як пекарня відмовила їм, відтоді і розпочалася судова тяганина.

У грудні 2017 року Апеляційний суд штату Орегон підтримав рішення та зобов’язав пекарню виплатити подружжю відшкодування. За словами Бреда Авакіяна, Комісара з питань праці штату Орегон, «сьогоднішнє рішення суду дає сильний сигнал, що Орегон залишається відкритим для всіх … За правом Орегону, серед основних принципів людської гідності, які належать кожній людині, незалежно від її сексуальної орієнтації чи статевої приналежності, є свобода брати повноцінну участь у житті суспільства».

Оштрафовані власники «Солодких Тортиків»

Це далеке від забезпечення свободи в Америці рішення – є прямим ударом по свободі. Власники християнської пекарні вважають, що шлюб повинен існувати лише між чоловіком і жінкою – це є їхнім релігійним переконанням. Багато людей можуть вважати, що ставлення цих пекарів до релігії є сміховинним чи лихим. Однак власники пекарні просто вели свій бізнес згідно з власними переконаннями.

Аргумент проти них полягає в тому, що якщо вони відкриті для бізнесу, то повинні обслуговувати усіх. Але чому лесбійська пара, чи хто-небудь інший, має право на результат праці власників цієї пекарні?

Обґрунтованою функцією уряду є захист договірних відносин та майнових прав, а також забезпечення їх виконання. Проблема даної справи полягає у тому, що у цієї лесбійської пари немає як такого права на приватну власність (тобто торт) пекарів. Ніхто нікому не винен, якщо, звісно, вони не домовляються про це у рамках добровільних договірних відносин.

Уряд повинен дозволити власникам бізнесу приймати рішення на власний розсуд

Цікаво, що в особистих стосунках уряд визнає наше законне право та свободу дискримінувати осіб за статтю, расою, сексуальною орієнтацією, релігією, етнічною приналежністю та фізичною привабливістю. Проте це змінюється, коли ми починаємо розглядати комерційні відносини.

Якби я влаштовувався на роботу, але відмовився від неї, бо дізнався, що мій керівник має певну характеристику – чи то це сексуальна орієнтація, чи то певна релігія, яка мене турбує, – я би міг законно потурати своєму упередженню та відмовитись від роботи. З іншого боку, якщо роботодавець визначить, що в мені є щось, з чим він не погоджується, і дискримінує мене, я маю право позиватися до суду.

Так само, якщо ви не бажаєте придбати продукцію певної пекарні, оскільки ви проти релігії її власників, ви маєте на це право. Але, якщо магазин відмовляється мати з вами справу через вашу релігію (чи сексуальну орієнтацію), може втрутитись уряд.

Отже, люди мають визнане законом право на дискримінацію в особистому житті, як споживачі, і як працівники.

Філософія вільного ринку полягає у тому, що власники бізнесу повинні мати таке саме право.  Так само як приватні особи вирішувати, кого впускати до своїх будинків, залежно від критеріїв, які вони встановлюють, власники приватного бізнесу повинні мати такі ж права.

Але сам уряд не повинен нікого дискримінувати

Це не було б правильно, якби бізнес отримував субсидії платників податків: усі люди зобов’язані платити податки уряду, і субсидії для бізнесу зрештою фінансуються з кишень платників податків.

Більш того, якби уряд заважав певній групі вести підприємницьку діяльність, якби уряд наказав власникам підприємств дискримінувати певні групи, то це суперечило б філософії вільного ринку.

Протягом усієї американської історії ми мали аморальні закони, які примушували до сегрегації. Навіть найбільш недалека, нетолерантна та упереджена людина, котра, однак, стверджує, що вірить у свободу, повинна була б протидіяти цим законам, навіть якби вони приносили їй користь або дискримінували людей, яких вона ненавидить. Різниця полягає в тому, що саме уряд застосував дискримінацію. Справжній прихильник свободи вірить, що рішення щодо ведення бізнесу не повинні прийматись урядом.

Табличка «зала очікування для кольорових», час дії законів Джима Кроу
Табличка «зала очікування для кольорових», час дії законів Джима Кроу

Тож, якби уряд завадив лесбійській парі відкрити пекарню, тоді прихильник свободи, навіть християнин, котрий вважає гомосексуальність гріховною, мав би виступити проти дій уряду – адже подібними діями уряд втручається у вільний ринок.

Система вільного ринку могла б дозволити приватному бізнесу використовувати дискримінацію, але це призведе до втрат з боку бізнесу. Ніщо не безкоштовне, в тому числі дискримінація. Наприклад, я особисто не підтримував би бізнес, який проводить расистську політику чи іншу політику, яка мене ображає. Будь-який магазин, який вів би таку політику, втратив би мене як клієнта. Але це має бути мій вибір, а не вибір, нав’язаний урядом.

Іншими словами, ті, хто вірить у свободу, вважають, що ми повинні дозволити ринку – людям, що добровільно купують чи утримуються від купівлі – підтримувати чи карати бізнес, який дискримінує.

Коли людина підтримує вільний ринок та свободу, а отже, підтримує право власників пекарень вирішувати, на яких весіллях продавати торти, це не означає, що ця людина є упередженою чи «нетолерантною». Це свідчить, що прихильник свободи вірить у роль уряду як арбітра, а не учасника гри, і що свобода належить усім, включаючи власників бізнесу.

Автор: Дмитро Усик

В своєму есе аналітичний філософ і один з класиків лібертаріанства Роберт Нозік намагається відповісти на питання, чому ж серед інтелектуалів стільки противників капіталізму?

Неприязнь лівих інтелектуалів до капіталізму спричинена різницею в оцінці винагород між традиційною освітньою системою та капіталістичним суспільством.

Дивно, що інтелігенція настільки сильно виступає проти капіталізму. Інші представники схожих соціально-економічниз груп не виявляють такого спротиву. Отож, за статистикою, інтелектуали – це аномалія.

Не всі інтелектуали притримуються «лівих» поглядів. Як і в інших групах, політичні погляди інтелектуалів розташовані по всьому спектру. Але саме інтелектуали частіше хилять до соціалізму/комунізму.

Під інтелігенцією я маю на увазі не всіх людей з високими інтелектуальними здібностями чи певного рівня освіти, а тих, хто за своїм покликанням мають справу з ідеями, вираженими у слові і формують потоки широко доступної інформації. Це – люди слова: поети, романісти, літературознавці, журналісти та професори-гуманітарії. Проте, це не ті, хто в першу чергу виробляє і подає обраховані чи математично сформульовані дані, люди чисел, і не ті, хто працює у візуальних засобах масової інформації: художники, скульптори, оператори. На відміну від інтелектуалів слова, люди цих професій непропорційно протидіють капіталізму. Люди слова зосереджені на певних професійних майданчиках: університети, ЗМІ, урядова бюрократія.

Інтелігенти-словесники комфортно живуть в капіталістичному суспільстві; вони мають велику свободу формулювати, поширювати та пропагувати свої ідеї, обговорювати та ділитися думками. Їхні професійні навички користуються попитом, а дохід вищий за середній. Чому тоді люди слова непропорційно виступають проти капіталізму? Дійсно, деякі дані говорять про те, що чим заможніший і успішніший інтелектуал, тим більше шансів, що він протистоятиме капіталізму. Спротив з’являється переважно на лівій півкулі політичної площини, але не завжди. Йейтс, Еліот і Фунт виступали проти ринкового суспільства, підтримуючи праві погляди.

Роберт Нозік
Роберт Нозік

Протистояння інтелектуалів капіталізму має суспільне значення. Вони формують ідеї та образи для нашого суспільства. Від трактатів до гасел, вони дають нам готові думки, загорнуті в гарні слова для висловлювання своїх поглядів. Їхнє протистояння має значення, особливо в суспільстві, яке все більше залежить від чіткого формулювання та дедалі швидшого поширення інформації.

Ми можемо виділити два пояснення щодо відносно високої частки інтелектуалів-противників капіталізму. Перший – це унікальність антикапіталістичних інтелектуалів-митців слова. Друге пояснення – чинник, що застосовується до всіх осіб; він визначає рушійну силу, що спонукає до лівих поглядів. Чи підштовхне це якогось конкретного інтелектуала до цього залежатиме від багатьох чинників. Однак, сукупно цей фактор призведе до більшої частки антикапіталістичної інтелігенції. Наші подальші пояснення стосуються саме другого типу. Ми визначимо фактор, який схиляє інтелектуалів до відповідного ставлення, але не гарантує цього в кожному конкретному випадку.

Роль інтелектуалів

Зараз інтелектуали є серед найцінніших та найвпливовіших членів суспільства. Інтелектуал сприймає цей статус як належне. Але загалом капіталістичне суспільство не шанує інтелектуалів. Людвіг фон Мізес пояснює особливе обурення інтелектуалів, кажучи, що в соціумі вони змішуються з успішними капіталістами, і порівнюючи себе з ними, відчувають обурення від свого нижчого соціального статусу. Навіть ті інтелектуали, які не асимілюються з капіталістами, так само обурюються. Однак соціальне змішування – не головна причина: спортивні та танцювальні інструктори, які обслуговують багатих і на щодень мають з ними справу, переважно не виявляють лівих поглядів.

Чому тоді сучасні інтелектуали відчувають право на найвищі нагороди, які їм може запропонувати суспільство, і обурюються, коли вони цього не отримують?

Вони вважають себе найціннішими людьми; тими, хто має найвищі заслуги, і що суспільство повинно винагороджувати людей відповідно до їхньої системи цінності та заслуг. Але капіталістичне суспільство не відповідає цьому принципу розподілу.

Окрім подарунків, спадщин та виграшів від азартних ігор, які відбуваються у вільному суспільстві, ринок постачає те, що задовольняє платоспроможний попит прибутковою пропозицією. Невдалі бізнесмени і працівники у цій грі не мають такої ж неприязні до капіталістичної системи, як інтелектуали-словесники. Тільки почуття невизнаної вищості та зради породжує їх неприязнь до успішних капіталістів.

Чому інтелектуали слова вважають, що вони найцінніші, і чому вони думають, що розподіл благ повинен відбуватися згідно з їхніми цінностями? Зауважмо, що цей другий принцип не є необхідним. Існують також інші схеми розподілу, включаючи рівний поділ, поділ за моральними заслугами, розподіл відповідно до потреб. Насправді, не повинно бути жодного шаблону розподілу, якого би прагнуло досягти суспільство, навіть суспільство націлене на справедливість. Справедливість розподілу повинна базуватися на справедливому процесі добровільного обміну справедливо придбаних майна та послуг. Який би результат не був досягнутий цим процесом, він буде правильним. Немає конкретної закономірності, яким саме повинен бути результат. Чому ж тоді інтелектуали вважають себе найбільш цінними і пропагують принцип розподілу винагород за цінністю у суспільстві?

Від перших записаних ідей та думок мислителі розповідали нам, що їх діяльність є найважливішою. Платон цінував здатність раціоналізувати вище мужності та матеріального благополуччя і вважав, що філософи повинні правити; Арістотель вважав, що інтелектуальне споглядання є найвищою діяльністю. Не дивно, що вцілілі тексти фіксують цю високу оцінку інтелектуальної діяльності. Люди, які сформулювали таку перспективу та обґрунтували цю думку, зрештою, були інтелектуалами. Вони себе хвалили. Ті, хто цінував інші речі більше, ніж обдумувати та занотовувати слова, як-от полювання, чи боротьба за владу, чи безперебійне чуттєве задоволення, не намагалися залишити довговічні письмові записи своїх цінностей. Тільки мислителі розробили теорію своєї вищості.

Шкільне навчання інтелектуалів

Який фактор породив снобізм в інтелектуалів? Я хочу зосередити увагу на головному – школі. З плином часу мудрість книжок ставала все більш важливою, і шкільне навчання молоді грамоти поширювалося. Школи стали основним закладом поза сім’єю, який формував світогляд молоді, і майже всі, хто згодом ставав інтелігенцією, пройшли через заклади освіти. Там вони були успішними. Їх порівнювали з іншими учнями і вважали кращими. Їх хвалили та нагороджували, вони були улюбленцями вчителів. Як вони не могли не бачити себе вищими та найліпшими? В школах їм казали і демонстрували, що вони саме такі.

Школи також демонстрували і навчали принципу винагороди відповідно до (інтелектуальних) заслуг. Інтелектуально успішним учням діставалися похвали, прихильність учителя та найвищі оцінки. У валюті, яку запропонували школи, найрозумніші складали вищий клас. Хоча це і не є частиною офіційних навчальних програм, у школах майбутні мислителі засвоювали уроки своєї більшої цінності порівняно з іншими, і про те, що ця більша цінність принесе їм більшу винагороду.

Проте ширше ринкове суспільство жило за своїми правилами. Tут найбільші нагороди не дісталися словесно найяскравішим. Тут інтелектуальні навички не завжди були високо оцінені. Навчені в школі, що вони найцінніші та найбільш достойні отримати винагороду, інтелектуали почали обурюватись на капіталістичне суспільство, яке позбавило їх “справедливих” заслуг, на котрі їхня “вищість” надавала право. Чи дивно те, що освічені інтелектуали відчували до капіталістичного суспільства глибоку і похмуру неприязнь, яка, хоч і вбрана в різні суспільно-прийнятні причини, продовжувалася навіть тоді, коли ці конкретні причини виявились неадекватними?

Кажучи, що словесники відчувають право на найвищі нагороди, які може запропонувати суспільство загалом (багатство, статус тощо), я не маю на увазі, що вони вважають ці нагороди найвищими благами. Можливо, вони більше цінують внутрішню винагороду від самої інтелектуальної діяльності чи повагу поколінь. Водночас вони відчувають право на найвищу оцінку від суспільства і на те, що воно може запропонувати, хай би який мізер це може бути. Я не хочу особливо наголошувати на винагороді, яка потрапляє безпосередньо в кишені інтелектуалів. Вони можуть обуритися тим, що інтелектуальна діяльність не є найвище оцінена та винагороджена.

Інтелектуал хоче, щоб все суспільство було великою школою, щоб було схоже на середовище, де йому все так добре вдавалося, і де його так сильно цінували.

Ті, хто знаходився на вершині ієрархії шкільного соціуму, хочуть мати право на вище становище не лише в тому мікросвіті, але і в широкому суспільстві, система котрого їх обурюватиме, адже світ не буде ставитись до них відповідно до придуманих бажань і прав. Шкільна система тим самим породжує антикапіталістичне почуття серед інтелігенції змалечку. Найбільш обурливо реагують люди слова. Чому в людей чисел не сформувалося таке ж ставлення, як у попередніх? Я припускаю, що діти обдаровані математично, хоч і отримують хороші оцінки на відповідних іспитах, але не отримують такої ж особистої уваги та схвалення від вчителів, як і вербально обдаровані діти. Саме словесні навички приносять особисті нагороди від викладача, і, мабуть, саме ці нагороди особливо формують почуття права власності на успіх.

Центральне планування в класі

Є ще один важливий момент. Інтелектуали слова (в майбутньому) мають успіх у формальній офіційній шкільній системі оцінювання, де нагороди розподіляються центральним авторитетом – учителем. Проте в школах є ще одна, неформальна, система соціальної оцінки поза заняттями в класі на перервах та на шкільних подвір’ях, де винагорода розподіляється не учителем, а спонтанно, виходячи з задоволень та примх однокласників. У ній інтелектуали зазвичай менш успішні.

Тому не дивно, що розподіл товарів і винагород за допомогою централізовано організованого механізму розподілу здається інтелектуалам більш доречним, ніж «анархія і хаос» ринку. Так як розподіл в централізованому плановому соціалістичному суспільстві протистоїть розподілу в капіталістичному суспільстві, так розподіл нагород вчителем перечить хаотичному розподілу соціальної першості на шкільному дворі.

Наше пояснення не постулює, що (майбутні) інтелектуали становлять більшість або всю шкільну еліту. Ця група може складатися також з тих, хто має начитаність вищу середньої, поряд із соціальною активністю, внутрішньою мотивацією, дружелюбністю, способом взаємовигідно мислити та здатністю грати за правилами. Вчителі високо оцінюють та винагороджують і таких учнів, вони згодом стануть успішними в широкому суспільстві. Наше пояснення передбачає, що майбутні мислителі непропорційно представлені на (офіційній) верхівці шкільного оцінювання, котра з часом втратить першість у широкому суспільстві. Неприязнь виникне перед шкільним випуском, переживаючи фактичне зниження соціального статусу в той момент, коли розумний учень усвідомлює, що йому (ймовірно) буде не так легко широкому суспільстві, аніж раніше. Це ненавмисний наслідок шкільної системи: антикапіталістичні погляди майбутніх інтелектуалів, безумовно, підсилюються, коли учні навчаються у дорослих мислителів-викладачів, носіїв антикапіталістичних поглядів.

Складно спростувати, що шкільні норми впливатимуть на переконання людей після того, як вони закінчать навчання. Зрештою, школа – це друге після сім’ї за важливістю середовище, в якому діти навчаються правил життя в соціумі, отже, навчання в школі – це підготовка до життя в суспільстві загалом. Не дивно, що успішні за стандартами шкільної системи учні відчувають образу в суспільстві, котре сповідує інші правила і не дає їм попереднього успіху. Обурюються саме ті, хто продовжує формувати імідж суспільства, його оцінку і заповнює культурний простір своїми думками. Якби ви проектували суспільство, ви б не прагнули розробити його так, щоб впливові мислителі були навчені неприязні до норм суспільства?

Наше пояснення непропорційного антикапіталізму інтелектуалів ґрунтується на дуже правдоподібному соціологічному узагальненні.

У суспільстві, де існує одна позасімейна система чи установа для молодих людей, котра розподіляє нагороди тим, хто робить все найкраще рамках системи, найуспішніші вихідці будуть прагнути використовувати у широкому вжитку норми цієї установи, та очікуватимуть, що широке суспільство буде діяти згідно з цими нормами. На приклад, вони відчуватимуть право на поділ акцій відповідно до навченої в школі системи цінностей. Більше того, ті, що становлять вищий клас в межах цього першого позасімейного інституту, які потім переживають або відчувають, що переходять на нижчу відносну позицію в широкому суспільстві, через почуття розчарованості, прагнуть протистояти соціальній системі притаманній широкому суспільстві.

Зауважте, що це не визначальний закон. Не всі, хто відчуває спад соціальної ролі, будуть протистояти цінностям широкого суспільства. Однак факт втрати впливу інтелектуалів в позашкільному середовищі має тенденцію до впливу в цьому напрямку, і так проявляє себе сукупно в різних пропорціях. Ми можемо розпізнати два способи втрати інтелектуалами соціального значення: вони можуть отримати менше, ніж інша група поки жодна група не рухається над ним, або він може застигнути на місці і не отримати більше, ніж ті, котрі раніше вважалися нижчими. Перший тип спаду соціальної ролі особливо викликає знущання і обурення; другий тип набагато більш терпимий. Багато мислителів, скажімо, підтримують рівність, хоча лише невелика кількість закликає до аристократії. Наша гіпотеза говорить про перший тип спаду соціальної ролі як рушійний фактор росту нелюбові до капіталізму і обурення.

Шкільна система нагороджує лише деякі навички, важливі для успіху в подальшому житті (це врешті-решт спеціалізована установа), тому шкільна система винагород відрізняється від системи суспільства в цілому. Це гарантує, що деякі люди, йдучи у широкий світ, відчують зниження можливостей та його наслідки.

Раніше я говорив, що інтелектуали хочуть, щоб ціле суспільство було великою школою. Тепер ми бачимо, що обурення, спричинене розчаруванням, випливає з того, що школи (як спеціалізована перша позасімейна соціальна система) не відтворюють малу модель суспільства.

Наше пояснення зараз, здається, передбачає непропорційне обурення школярів-інтелектуалів проти їхнього суспільства незалежно від його типу, капіталістичного чи комуністичного. Очевидно, що тоді дані про ставлення інтелектуалів комуністичних країн до членів комуністичної партії були б доречними; чи почуватиметься інтелігенція в такому суспільстві вороже до цієї системи?

Нашу гіпотезу потрібно вдосконалити, щоб вона не стосувалася кожного суспільства. Чи повинні шкільні системи всюди неминуче створювати ворожість інтелектуалів, які не отримують найвищих нагород, до цього суспільства? Напевно, ні. Капіталізму властиве те, що він проголошує відкритість та чуйність лише до таланту, індивідуальної ініціативи, особистих заслуг. Виховання в спадковому кастовому чи феодальному суспільстві не означає, що винагорода буде чи повинна відповідати особистій цінності. Незважаючи на створені сподівання, капіталістичне суспільство винагороджує людей лише в тій мірі, в якій вони служать виголошеним на ринку бажанням інших; капіталізм винагороджує відповідно до економічного внеску, а не особистої цінності. Однак особисту цінність та внесок дуже часто плутають. Характер широкого суспільства схожий на шкільне, і ця подібність створює обурення. Капіталістичні товариства винагороджують досягнення людей або оголошують, що вони роблять, і тому вони залишають інтелектуала, який вважає себе найбільш досконалим, особливо засмученим.

Я вважаю, що ще один фактор відіграє певну роль різноманітність учнів. Чим більш різні учні навчаються разом, тим більше шкільне суспільство пропагуватиме нелюбов до капіталізму. Коли майже всі ті, хто буде економічно успішним, відвідують окремі школи, інтелігенція не набуде таких сильних антикапіталістичних настроїв. Але навіть якщо багато дітей вищого класу відвідують окремі школи, відкрите суспільство матиме інші, які навчатимуть різноманітних учнів, котрі стануть по-різному економічно успішними як підприємці чи наймані працівники, а інтелігенти-мислителі згодом зі смутком згадуватимуть, наскільки вони були кращими в школі за своїх однолітків, які сильніше просунулися у широкому суспільстві. Відкритість спільноти також має інший наслідок. Вихованці, майбутні майстри слова та інші, не знають, як їм розвиватися в майбутньому. Вони можуть сподіватися на що завгодно. У відкритому капіталістичному суспільстві учні мають перед собою багато можливостей і викликів; воно оголошує, що найздібніші та найцінніші піднімуться до самої його вершини. Школи, натомість, вже передали повідомлення академічно обдарованим, що вони найцінніші і заслуговують на найбільшу нагороду. Згодом обдаровані словесники з найбільшими сподіваннями бачать своїх ровесників, яких вони знають і вважають менш тямущими, котрі піднімаються вище за них, і здобувають першість. Мислителі вважають, що всі головні досягнення призначені для них за правом. Чи дивно, що вони сприймають це суспільство з неприязню?

Деякі подальші гіпотези

Ми допрацювали гіпотезу. Це не самі школи, а формальне навчання у визначеному соціальному контексті виробляє антикапіталістичне ставлення у інтелектуалів-словесників. Без сумніву, гіпотеза вимагає подальшого уточнення. Але цього зараз вистачить. Настав час передати гіпотезу соціальним науковцям і перенести її від домашніх міркувань і подати тим, хто зануриться у більш конкретні факти та дані. Ми можемо вказати на деякі сфери, де наша гіпотеза може спричинити вимірювані наслідки та прогнози. По-перше, можна передбачити, що чим більш меритократична шкільна система країни, тим більше шансів на те, що її інтелігенція буде дотримуватися лівих поглядів. (Поміркуйте про Францію.) По-друге, у тих інтелектуалів, які пізно досягли успіху в школі, не було розвинене сильне почуття права на найвищі нагороди; отже, менший відсоток інтелектуалів, котрі пізно в школі стали успішними буде антикапіталістичним, ніж ті, хто змалку звик до успіху. По-третє, ми обмежили свою гіпотезу тими суспільствами, де успішний учень може очікувати подальшого успіху в широкому суспільстві (на відміну від індійського кастового суспільства). На заході жінки донедавна не мали високих очікувань, тому ми не досвічили, що жінки-студенти, які здобули якісну освіту, але після навчання зазнали труднощів, відчували таку ж неприязнь до капіталізму, як чоловіки-інтелектуали.

Ми можемо передбачити, що чим більше суспільство буде рухатися до рівності у професійних можливостях між жінками та чоловіками, тим більше її інтелектуалки будуть виявляти той самий непропорційний антикапіталізм, який демонструють чоловіки-мислителі.

Деякі читачі можуть сумніватися в цьому поясненні лівих схильностей серед інтелектуалів. Як би там не було, я думаю, що було визначено важливе явище. Соціологічне узагальнення, яке ми заявили, інтуїтивно переконливе; десь тут має бути правда. Повинен існувати фактор, котрий впливає на успішних випускників шкіл, що зіткнулися з труднощами після закінчення навчання, і розвиває у цих студентів неприязнь і образу до суспільства. Якщо цей ефект не є непропорційною протидією інтелектуалів, то що ж тоді? Ми розпочали з дивовижного явища, яке потребує пояснення. Думаю, ми знайшли фактор, який настільки очевидний, що ми мусимо повірити, що він пояснює реальне явище.

Вперше опубліковано у звіті Cato Policy Report за січень / лютий 1998 року.

ліві і праві

Ця стаття Леонарда Ріда початково з’явилась у журналі «Freeman» у січні 1956 року. Автор написав її задовго до винайдення лібертаріанцем Девідом Ноланом його діаграми чи створення популярного нині політичного компасу. А проте роздуми Ріда про те, чи варто лібертаріанцям користуватись термінами «лівий» і «правий», досі становлять неабиякий інтерес.

«Та ви ані лівий, ані правий!» — це спостереження, що я почув після своєї промови, продемонструвало рідкісну проникливість. Рідкісну, оскільки я не часто таке чув. Проникливість, бо це було влучно.

Більшість із нас, здається, завжди прагне до спрощення слів — зручних узагальнень — бо вони часто допомагають у спілкуванні. Вони займають місце довгих, складених визначень. Однак слід бути обережними, щоб ці коротуни не робили семантичних трюків і не шкодили тим, хто їх використовує. Боюсь, що подібне трапляється з такими термінами, як «лівий» і «правий», коли їх використовують лібертаріанці, які, як я сподіваюся продемонструвати, не є ані лівими, ані правими в загальноприйнятому сенсі.

Терміни «лівий» і «правий» так чи інакше описують авторитарні позиції. Свобода ж не співвідноситься з авторитаризмом горизонтально. Співвідношення між лібертаріанством та авторитаризмом є суто вертикальним; вище бруду людського поневолення. Але почнімо спочатку.

Був час, коли ці поняття були доречними, а не неточними позначеннями ідеологічних розбіжностей. «Перші ліві були групою новообраних представників Національних установчих зборів на початку Французької революції 1789 року. Їх назвали «лівими» лише тому, що ті сиділи ліворуч на засіданнях.

Законодавці ж, які сиділи праворуч, називались «Партією правих», або «правими». Праві, або «реакціонери», виступали за високоцентралізований національний уряд, спеціальні закони та привілеї для профспілок та різних інших груп та класів, урядові економічні монополії та збереження державного контролю над цінами, виробництвом та розподілом.» (Див. Dean Russel, The First Leftist, Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Economic Education, 1951, p. 3).

Зустріч вночі 4 серпня 1789 року, Шарль Моне

Ліві за всіма практичними цілями були ідеологічно подібними до тих, хто зараз називає себе «лібертаріанцями». Праві ж були ідеологічно протилежними: етатистами, інтервенціоністами — словом, авторитаристами. У Франції протягом 1789–90 рр. ці терміни були семантично зручними та мали високий ступінь точності.

Але термін «ліві» незабаром був експропрійований авторитарними якобінцями і набув протилежного значення. Під «лівими» стали матись на увазі егалітаристи, а слово почало асоціюватися з марксизмом: комунізмом, соціалізмом, фабіанством.

Що ж тоді стосовно «правих»? Де їхнє місце в цьому семантичному перевороті «лівих»? Персонал московського апарату подбав про це за нас, і, звісно ж, на власну користь: все, що не було комуністичним чи соціалістичним, вони оголосили «фашистським». Це означає, що будь-яка ідеологія, яка не є комуністичною (лівою), стала широко сприйматись фашистською (правою). Погляньмо на визначення останнього в тлумачному словнику Вебстера:

«Будь-яка програма встановлення централізованого авторитарного режиму із вкрай націоналістичною політикою, що регламентує промисловість, торгівлю та фінанси з введенням жорсткої цензури та насильницьким придушенням опозиції».

У чому, власне, різниця між комунізмом і фашизмом? І те й інше — це форми етатизму, авторитаризму. Єдина відмінність сталінського комунізму від фашизму Муссоліні — незначна частина організаційної структури. Але один — «лівий», а другий — «правий»! Яке ж місце лібертаріанця у світі московського словотвору? Лібертаріанець насправді протилежний комуністу. Тим не менш, якщо лібертаріанець використовує терміни «лівий» і «правий», він потрапляє в семантичну пастку і змушений бути «правим» (фашистом) через те, що він не «лівий» (комуніст). Це семантичне кладовище для лібертаріанців, формулювання, яке виключає їхнє існування. Поки Москва продовжуватиме в тому ж дусі, у лібертаріанців будуть усі причини уникати обох понять.

Левіафан, Абрахам Босс

Одним з важливих недоліків використання лібертаріанцем цих двох термінів є широка можливість застосування теорії «золотої середини». Протягом останніх двох тисяч років західна людина прийняла аристотелівську теорію про те, що розумна позиція знаходиться між двома крайнощами, вона відома сьогодні в політичній царині як «центризм». Однак, якщо лібертаріанці використовують терміни «лівий» і «правий», вони неодмінно оголошують себе крайніми правими через те, що вони надзвичайно віддалені у своїх поглядах від комуністів. Але термін «правий» було успішно ототожнено з фашизмом. Тому все більше людей вважають, що розумно знаходитись десь між комунізмом і фашизмом.

Теорія «золотої середини» не може належним чином застосовуватися без розбору. Наприклад, вона є достатньо обґрунтованою, якщо обирати між відсутністю їжі взагалі з одного боку та обжерливістю — з іншого. Але все інакше, якщо обирати між відсутністю крадіжки та крадіжкою 1000 доларів. Золота середина підказала б вкрасти 500 доларів. Таким чином, золота середина губить свою обґрунтованість, коли застосовується до комунізму та фашизму (дві назви одного й того ж), так само як у випадку з двома сумами у крадіжці. Лібертаріанець не може мати нічого спільного з «лівою» чи «правою» ідеологією, бо для нього прикра будь-яка форма авторитаризму — використання державою сили для контролю над творчим життям людини. Для нього комунізм, фашизм, нацизм, фабіанство, держава загального добробуту — весь егалітаризм — підпадають під опис, який Платон цинічно дав століттями до того, як будь-яка з цих систем примусу з’явилась:

«Найбільший принцип всього — ніхто, будь то чоловік чи жінка, не повинен бути без лідера. Також ніхто не має привчати себе робити взагалі щось за власною ініціативою; ні в завзяттях, ні навіть у грі. І на війні, і в умовах миру — слід дивитись на свого вождя і вірно йти за ним. І навіть у найдрібніших справах треба бути під керівництвом. Наприклад, не можна вставати, або рухатися, або митися чи їсти… якщо не сказано цього зробити…. Одним словом, люди повинні навчити свою душу ніколи й не мріяти діяти самостійно, стати абсолютно нездатними на це».

Піднесення над деградацією

Лібертаріанці відкидають цей принцип, і при цьому не знаходяться праворуч чи ліворуч від авторитаристів. Вони, як людський дух, який вони прагнуть звільнити, піднімуться — вище над цією деградацією. Їхнє положення, якщо використовувати напрямки, зверху — в тому сенсі, що й пара над сміттєвою купою підіймається в чисте небо. Якщо вже застосовувати ідею крайності до лібертаріанства, нехай вона базується на тому, наскільки надзвичайно далеко воно віддалилось від авторитарних переконань.

У світлі цієї концепції підйому та звільнення — а саме вона становить суть лібертаріанства — теорія «золотої середини» абсолютно непридатна. Бо не може бути місця на півдорозі між нулем і нескінченністю. Абсурдно припускати протилежне.

Який же спрощений термін мають використовувати лібертаріанці, щоб відмежувати себе від московського бренду «лівих» та «правих»? Я ще не винайшов такого, тому поки що задовольняюсь тим, що називаю себе лібертаріанцем, і я готовий пояснити це визначення будь-кому, хто шукає сенсу, а не ярликів.

Автор: Роман Лішнянський

походження держави та уряду

Чи відповідає держава за добробут та суспільний порядок? Що таке держава і що таке уряд? Короткий огляд соціології держави показує, що держави виникли, коли «кочівні бандити» стали «осілими бандитами» та встановили врегульовані побори. Досягнення свободи було значною мірою результатом підпорядкування держав закону, процес боротьби, який триває і донині. (Це есе було виголошено у вигляді лекції на Літньому семінарі університету Катона в 2012 році).

Багато хто вважає, що держава відповідає за все. Касс Санстейн, професор права в Гарвардському університеті та адміністратор Управління з питань інформації та регулювання, вважає, що: «Влада «присутня» у всьому, що ми маємо… Якщо багатії мають багато грошей, це тому, що держава створила систему, в якій вони мають право мати та зберігати гроші».

Це наукове формулювання концепції, недавно було представлено у доступнішій формі. «Якщо ти досяг успіху, ти не зробив це сам… Якщо ти досяг успіху, хтось на якомусь етапі допоміг тобі… Хтось допоміг створити цю неймовірну американську систему, яку ми зараз маємо, та яка допомогла тобі піднятися. Хтось інвестував у будівництво доріг та мостів. Якщо у тебе є бізнес – ти не сам його побудував. Хтось інший зробив це можливим». Це був начальник Санстейна, президент Обама.

Навіть поблажлива інтерпретація ремарки президента демонструє, що він не розуміє концепцію маргінального вкладу в результат, наприклад, вартості, доданої однією додатковою годиною роботи. Він не розуміє як формується багатство.

Санстейн та його колеги стверджують, що так як увесь свій достаток вони мають завдяки державі, то держава має на нього права, а ті, хто безглуздо вважають себе виробниками, не мають права на нього претендувати.

То що таке держава? Канонічне визначення, запропоноване Максом Вебером, визначає державу як «таку спільноту людей, яка (успішно) має монополію на легітимне використання примусу в межах певної території».

Насправді, не може бути так, що все багатство є заслугою держави. Історично, існування держави вимагало попереднього існування надлишку, щоб забезпечити взагалі її формування. Іншими словами, держава не існувала би, якби не було накопичено надлишок ресурсів до її створення. Давайте подивимося далі.

Чому люди мають багатства? Шарль Дюнуар, ранній лібертаріанський соціолог, пояснював, що «у світі існує лише два великих табори; тих, хто хоче жити з результатів своєї праці та свого майна, та тих, хто хоче жити за рахунок праці та майна інших». Простіше кажучи, виробники продукують багатство, а споживачі присвоюють його.

У своїй важливій праці «Держава», соціолог Франц Оппергаймер розрізняв економічні та політичні шляхи до збагачення, тобто показував різницю між «роботою та грабунком». Він підсумував, що «держава – це організація політичних шляхів збагачення».

Економічні шляхи мають передувати політичним. Тим не менш, не всі види діяльності генерують надлишок достатній для утримання держави. Наприклад, ви не побачите державних утворень мисливців-збиральників, тому що вони не генерують достатньо надлишку, щоб утримувати експлуататорський клас. Те саме стосується примітивних аграрних суспільств. Те, що потрібно, це розвинене сільське господарство, яке створює достатній надлишок, щоб привернути увагу експлуататорів та утримувати їх. Такі суспільства в основному далі захоплювалися кочівниками, зазвичай кінними, адже вони могли перемогти осілих аграріїв. Ми бачили, як це відбувалося знову і знову після того як кочівні народи вийшли за межі центральної Азії.

У Книзі Буття, у братовбивчій розповіді про Каїна та Авеля, збережена пам’ять про той стародавній конфлікт. Важливим є те, що «Авель був пастухом, а Каїн був орачем землі». Це відлуння конфлікту між осілими землеробами та кочовими пастухами.

Каїн і Авель, Тіціан Вечелліо

Формування держави представляє собою перехід від «кочівних бандитів» до «осілих бандитів». Як писав економіст Мансур Олсон: «Якщо голова бродячої банди, яка перебивається малими уловами, достатньо сильний, щоб заволодіти певною територією та не пускати туди інших бандитів, то він може стати на цій території кримінальним монополістом – він може стати осілим бандитом». Це є важливим вкладом в розуміння розвитку людських політичних асоціацій.

У своїй основі, держава – це експлуататорська структура. При цьому, певним чином вона також представляє собою прогрес, навіть в очах тих, кого грабує. Коли постає вибір між кочівними бандитами (котрі грабують, вбивають, спалюють те, що не можуть забрати, а в наступному році знову повертаються) та осілими бандитами (котрі поселяються та грабують потрошки впродовж всього року), то довго вагатися не доводиться. Осілі бандити поки грабуватимуть, швидше за все, не будуть вбивати та руйнувати, а також вони захищатимуть від інших бандитів. Це певного роду прогрес, навіть з точки зору тих, кого грабують.

Держави виникли як структури, що вилучають надлишок у тих, хто його виробив.

У своїй книзі «Мистецтво некерованості» (The Art of Not Being Governed) антрополог та політолог Джеймс Скотт (Єльський університет) досліджує ті регіони світу, які ніколи не мали успішних державних утворень. Головною концепцією його роботи є «інертність влади»: влада не легко піднімається вверх на гору. Коли територією прокотилася хвиля загарбників, вони захопили долини, а ті, кому вдалося втекти, пішли вгору, де їх важче було дістати. Скотт стверджує, що ці біженці розбудувати суспільні, законодавчі та релігійні інститути, які сильно ускладнюють процес їх підкорення. Особливо це стосується гірських народів та тих, що проживають у болотистій місцевості (шкода, що різні очільники не прочитали книгу Скотта перед тим як окупувати Афганістан та пропагувати там «державотворення»).

Що рухає правителями? Дуже прості моделі доводять, що правителі намагаються максимізувати багатство, або внутрішній валовий продукт. Але Скотт стверджує, що метою держави є не максимізація ВВП, а максимізація «ПДД» (продукт, доступний державі), що означає виробництво, яке легко визначити, моніторити, обліковувати та конфісковувати шляхом оподаткування: «Правитель… максимізує продукт, доступний державі навіть, при потребі, за рахунок загального багатства держави та її підданих».

Розглянемо (правитель може сказати «візьмемо»), наприклад, сільське господарство. Правителі Азії гальмували вирощування коренеплодів та бульбоплодів, «що є анафемою для всіх державників, як традиційних так і сучасних» на користь вирощування рису. Виглядає досить дивно. Чому б правителі настільки переймалися тим, яку культуру вирощують? Як пояснює Скотт, причина полягає в тому, що не можна достатньо ефективно оподатковувати те, що росте під землею. Аграрії збирають урожай, коли захочуть; а ні, то він залишається в землі. З іншого боку, рис має збиратися у визначений час, великою кількістю людей, а отже державі легше відслідковувати та оподатковувати урожай, а також вони перетягують працівників на свій бік. Мотивація правителів має системний вплив на багато практик, що домінують в наших суспільствах.

Державні системи суспільного контролю – від воєнного призову до обов’язкової середньої освіти – сидять глибоко у нашій свідомості. Візьмемо, до прикладу, паспорт. Ви не можете подорожувати світом без документу, виданого державою. Насправді, ви не можете навіть подорожувати всередині Сполучених Штатів без документу, виданого державою. Паспорт – досить недавній винахід. Люди тисячоліттями їздили куди їм заманеться без дозволу держави. На стіні офісу, в мене висить оголошення взяте із старого німецького журналу, котре зображує сімейну пару в купе потягу та митника, котрий вигукує: «Ваш паспорт, будь ласка!» Вони пояснюють наскільки чудовими є паспорти, адже вони відкривають вам світ.

Паспорт, Hule

Звичайно, що це абсурд. Паспорти обмежують свободу. Ви не маєте права подорожувати без дозволу, але ми стали настільки просякнуті ідеологією держави, і настільки глибоко її прийняли, що багато хто з нас сприймає паспорт як символ свободи, а не її обмеження. Одного разу після лекції мене запитали, чи я вважаю, що держава має видавати свідоцтва про народження. Подумавши, я відповів, що не бачу для цього жодної однозначної причини, адже інші установи можуть це робити також, тому моя відповідь «ні». Той, хто задавав питання, накинувся на мене! «Як ви тоді знатимете, хто ви?» Здається, навіть персональна ідентичність надається державою.

Сучасні держави також декларують, що вони є єдиним джерелом закону. Але історично, держави в основному замінювали звичаєве право насадженим. Ми оточені великою кількістю законів, які не є продуктом держави, адже закон – це супутній продукт добровільної взаємодії. Як стверджує великий юрист Бруно Леоні: «Індивіди творять закон допоки задовольняються претензії». Приватні особи, які підписують контракт, творять закон.

У шістнадцятому сторіччі впливовий мислитель Жан Боден, торкнувся ідеї суверенності, яку він визначив як «найвищу, абсолютну і постійну владу над громадянами та підданими співдружності». Він протиставляв цю «невидиму владу» іншому виду суспільного порядку, відомого під назвою звичаєве право, яке він відкидав адже він стверджував, що «Звичай набирає силу поступово і внаслідок спільної згоди усіх, або більшості, та протягом багатьох років, в той час як закон з’являється раптово, отримує силу від однієї особи, яка має владу, щоб зробити його обов’язковим для усіх». Іншими словами, Боден визнавав, що звичаї формують суспільний порядок, але він визначав, що закон має бути примусово запроваджений згори, а отже потребує суверена, влада якого абсолютна, безумовна, а отже за межами закону.

Такий вид суверенності по своїй суті суперечить верховенству права, суперечить принципам федеральних систем, таких як Сполучені Штати, в яких влада розподіляється між різними рівнями та гілками. В конституційних державах панує верховнство права, а не абсолютної влади.

Еволюція свободи включала в себе довгий процес підпорядкування влади нормам закону. Тим не менш, застосування сили залишило вагомий слід в наших головах. Олександр Рюстов, відомий соціолог та батько повоєнного відродження свободи у Німеччині, роздумував про витоки держави з насилля та експлуатації, та про слід, який це залишило: « Всі ми без виключення несемо в собі цю успадковану отруту до найбільш неочікуваних місць та всілякими можливими способами, які іноді суперечать здоровому глузду. Всі ми, колективно та кожен особисто, є прикрасами найбільшого гріха усіх часів, цього справді первородного гріха, спадкової вини, котру можна спокутувати лише повільно та з дуже великими складнощами, заглянувши в суть, маючи волю до одужання та активним колективним каяттям». Потрібно докласти зусиль, щоб звільнити розум від залежності від держави.

Коли ми задумуємося про те, що означає жити як вільні люди, ми ніколи не маємо забувати, що не держава наділяє нас ідентичністю чи правами. В Декларації незалежності США сказано: «Уряди встановлюються між людьми, щоб захистити ці права».

Ми захищаємо те, що нам вже належить. Держава може зробити свій внесок, коли допомагатиме нам це робити, але права та суспільство первинні по відношенню до держави. Критично важливо це пам’ятати, коли наступного разу хтось скаже: «Ти не сам це побудував».

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької.

позитивна і негативна свобода

Безліч політичних мислителів сучасності й минулого апелювали до ідеї свободи, при цьому їх розуміння того, чим є свобода, часто різнилось. В даному тексті співробітник Інституту Катона Арон Росс Павел розглядає дві найпопулярніші концепції свободи і пояснює, чому лібертаріанці дотримуються саме негативної.

Негативну свободу можна розглядати як відсутність зовнішніх обмежень, а позитивну — як відсутність внутрішніх.

Значна частина суперечок між лібертаріанськими і нелібертаріанськими політичними мислителями пов’язана з різницею між негативною та позитивною свободою. Ці два технічні терміни в рамках політичної філософії відіграють значну роль у визначенні меж допустимих дій держави, а також встановленні того, для чого вона взагалі існує.

Різниця між позитивною і негативною свободою

Сер Ісая Берлін, автор даного розмежування

А це означає, що і лібертаріанці, і їх суперники, які зацікавлені в політичних ідеях (і прагнуть змістовних розмов про них), виграють від розуміння цих двох видів свободи.

Якщо ми хочемо почати дуже просто, зберігаючи наші визначення в двох словах кожне, негативна свобода означає «свободу від», водночас позитивна свобода означає «здатність до».

Інший спосіб думати про цю різницю (знову ж таки, спрощений) — розглядати негативну свободу як відсутність зовнішніх обмежень, а позитивну — як відсутність внутрішніх.

Розгляньмо приклад. Джек живе в Нью-Йорку. Він хоче поїхати до Каліфорнії провідати родину. При негативній концепції свободи Джек вільний поїхати до Каліфорнії, якщо ніхто не заважає йому зробити це. Таким чином, його негативна свобода буде порушена, якщо сусід замкне Джека в підвалі або якщо хтось вкраде його машину.

Але що, якщо Джек настільки бідний, що не може дозволити собі машину або квиток на літак? Що, якщо Джек хворий і фізично не готовий до поїздки? У таких випадках ніхто не заважає йому поїхати до Каліфорнії, тому негативна свобода Джека залишається незачепленою. Проте він не в змозі виконати своє бажання, і тому з точки зору позитивної свободи він не вільний.

Негативна свобода, позитивна свобода і держава

Вашингтон переправляється через Делавер, Емануель Лойце

В контексті політичної філософії — того, що державі дозволено робити і що вона повинна робити, — уряд захищає негативну свободу Джека, запобігаючи ув’язненню Джека сусідом і крадіжці Джекової машини. Якщо держава не в змозі запобігти цим конкретним діям, вона може покарати винних, тим самим (сподіваємося) знижуючи ймовірність інших подібних порушень свобод. На додаток до порушень або замість покарання, держава може змусити порушника компенсувати Джекові шкоду.

З іншого боку, держава, якій доручено безпосередньо просувати позитивну свободу Джека, може оподатковувати своїх громадян, щоб придбати йому машину, яку він не міг би інакше собі дозволити. Або Джек може використовувати ці доходи, щоб оплатити медичну допомогу, яка потрібна йому, щоб знову стати на ноги і мати змогу подорожувати. Держава, орієнтована на позитивну свободу, буде вживати активних заходів, щоб переконатися, що Джек не просто вільний здійснювати свої бажання, а й має ресурси для їх здійснення.

Лібертаріанські перспективи стосовно позитивної та негативної свободи

Мандрівник над морем туману, Каспар Давид Фрідріх
Мандрівник над морем туману, Каспар Давид Фрідріх

Як правило, лібертаріанці вважають, що держава повинна піклуватися тільки про негативну свободу і ніколи не повинна активно сприяти позитивній. Частково це пояснюється тим, що ми визнаємо, що задля надання деяким людям ресурсів, необхідних їм для отримання того, що вони хочуть, вони повинні забрати ці ресурси в інших. Щоб у Джека були кошти для придбання машини або оплати своїх медичних рахунків, хтось інший повинен не заплатити за свою машину чи медичні рахунки (у певному сенсі, це означає, що держава вкрала автомобіль в однієї людини, щоб віддати іншій, що є порушенням негативної свободи жертви). Якщо держава намагається уникнути цього, наприклад, змушуючи лікаря надавати Джеку безкоштовну медичну допомогу, це порушує негативну свободу лікаря використовувати свій час так, як він вважає за потрібне.

Крім цього, лібертаріанці часто стверджують, що держава, яка переслідує позитивну свободу, призведе не тільки до меншої негативної свободи, але і до меншої позитивної. Дозволяючи людям зберігати продукти своєї праці, наприклад, ми вирощуємо економіку, що означає більше ресурсів для кожного, щоб реалізувати свої бажання. Держави, які ставлять позитивну свободу вище негативної, просто стають біднішими. Тобто ми, лібертаріанці, стверджуємо, що якщо ви дійсно дбаєте про позитивну свободу бідних, ви створите уряд, який нічого не робить, окрім захисту негативної свободи.

Іноді, однак, лібертаріанці приймають ці аргументи за те, що позитивної свободи або не існує або ми не повинні про неї турбуватися. Не думаю, що це правильно. Тоді як ми завжди повинні бачити чітку грань між позитивною і негативною свободою в розмовах про роль держави, ми повинні також визнати, наскільки важлива позитивна свобода для всіх нас.

У цьому випадку, можливо, нам краще сказати, що тільки негативна свобода насправді є свободою, в той час, як позитивна повинна бути перейменована на щось на кшталт «здатності» або «можливості».

Але це не означає, що ми повинні ігнорувати розмежування, як воно використовується в літературі сьогодні, або що ми не повинні слухати тих, хто хоче продовжувати говорити про позитивну свободу.

Наостанок слід зазначити, як завжди у випадку будь-якого філософського спору, короткий огляд ігнорує багато сторін і більшість нюансів. Отже, якщо ви зацікавлені в тому, щоб дізнатися більше про негативну і позитивну свободу та про різні способи, якими філософи прагнули розрізнити чи об’єднати (!) їх, ви не знайдете кращого місця для початку, аніж стаття завжди чудової Стенфордської Енциклопедії Філософії на цю тему.

податки - це крадіжка

Цей текст — переклад статті аналітичного філософа Майкла Г’юмера. В ній він розглядає моральну сторону оподаткування і в кінці пояснює, чому нам корисно мислити про податки, як про крадіжку.

«Податки — це крадіжка» — популярне серед лібертаріанців гасло. Воно відображає думку, що ми повинні застосовувати до держави ті ж моральні норми, що й до приватних суб’єктів.

Уявімо, що я заснував благодійну організацію, яка допомагає бідним. [1] Але мало людей добровільно роблять свій внесок в мою доброчинність, тож багато бідних залишаються голодними. Я вирішую проблему, підходячи до людей на вулиці й направляючи на них пістолет з вимогою грошей. Я вклав гроші в благодійність, і бідняки, нарешті, нагодовані й одягнені.

ЧОМУ ОПОДАТКУВАННЯ МОЖЕ БУТИ ФОРМОЮ КРАДІЖКИ?

У такому випадку мене б назвали злодієм. Чому? Відповідь така: я забираю майно інших людей без їхньої згоди. Виділена фраза, здається, означає «крадіжку». «Привласнення без згоди» включає в себе захоплення під загрозою застосування сили стосовно інших, як у цьому прикладі. Цей факт не змінюється від того, що я роблю з грошима після їх отримання. Ви б не сказали: «О, ви дали гроші бідним? У такому разі відйом майна людей без згоди був врешті не крадіжкою.» Аж ніяк, ви можете стверджувати, що це була суспільно вигідна крадіжка, але це все ж крадіжка.

Тепер порівняймо це з оподаткуванням. Коли держава «оподатковує» громадян, це означає, що уряд вимагає гроші від кожного громадянина під загрозою застосування сили: якщо ви не заплатите, озброєні агенти, найняті урядом, заберуть вас і замкнуть в клітці. Це виглядає як яскравий приклад викрадення майна людей без їх згоди. Тож уряд — злодій. Цей висновок не змінюється від того факту, що уряд використовує гроші на добру справу (якщо він це робить). Це може зробити оподаткування соціально вигідним видом крадіжки, але це все ж крадіжка.

ТРИ КОНТРАРГУМЕНТИ

Більшість людей не схильні називати податки крадіжкою. Тож як можна уникнути цього? Нижче наводяться три аргументи, які можна було б спробувати привести разом з найбільш очевидними відповідями.

Перший аргумент

Оподаткування не є крадіжкою, оскільки громадяни погодилися платити податки. Це є частиною «суспільного договору», який є свого роду угодою між громадянами і урядом, згідно з ним громадяни погоджуються платити податки і підкорятися законам в обмін на захист з боку уряду. Використовуючи державні служби (наприклад, дороги, школи та поліцію) та залишаючись присутнім на підконтрольній уряду території, ви вказуєте, що приймаєте суспільний договір [2].

Відповідь на перший аргумент

Такого договору просто не існує [З]. Уряд ніколи не підписував і не пропонував такого контракту.

Однак використання державних послуг може означати згоду на їх оплату, якщо людей, які не користувались послугами, не змушують платити. Але насправді уряд змушує громадян сплачувати податки незалежно від того, користуються вони державними послугами чи ні. Тому той факт, що ви користуєтесь державними послугами, ще не свідчить про те, чи згодні ви платити податки.

Присутність на «території уряду» також не означає згоди на уявний суспільний договір. Це пояснюється тим, що уряд фактично не володіє всіма землями, які він називає «своєю територією»; ця земля, радше, належить приватним особам. Якщо я володію землею, яку використовують інші люди, я можу вимагати в них, щоб вони заплатили мені або звільнили мою землю. Але якщо я бачу людей на їхній землі, я не можу вимагати, щоб вони заплатили мені або звільнили свою землю. Якщо я це зроблю, я буду злодієм. Так само, коли уряд вимагає, щоб ми або платили йому гроші, або звільняли нашу власну землю, уряд діє як злодій.

Другий аргумент

Уряд не може бути злодієм, тому що він визначає права власності через свої закони. Уряд може просто прийняти закони, які свідчитимуть, що гроші, які ви повинні платити в податки, насправді не ваші — це гроші уряду. [4]

Відповідь на другий аргумент

Другий аргумент стосується тверджень (І) про те, що не існує майнових прав, що не залежать від урядових законів, і (ІІ) про те, що уряд може створювати майнові права, просто заявляючи, що щось належить комусь. Немає ніяких очевидних причин вважати, що або (І), або (ІІ), чи обидва твердження є контрінтуїтивними.

Уявіть, що ви подорожуєте в віддалений регіон за межами юрисдикції будь-якого уряду, де ви знаходите відлюдника, що живе на землі. Відлюдник полює за допомогою списа, який вам здається цікавим. Ви вирішуєте (без згоди відлюдника) взяти його спис з собою, коли йдете. Було б правильно сказати, що ви «вкрали» спис. Це показує неправдоподібність (І).

Тепер уявіть, що ви раб у дев’ятнадцятому столітті на американському півдні. Припустімо, що ви вирішите втекти від свого господаря без його згоди. Якщо (ІІ) правильне, то ви порушите права вашого господаря, вкравши себе. Зверніть увагу, що ви не просто порушите юридичне право, якщо (ІІ) правильне, уряд створює моральні права і обов’язки через свої закони, тож ви порушуєте моральні права вашого господаря. Це свідчить про неправдоподібність (ІІ).

Третій аргумент

Податки — це просто ціна, яку стягує уряд за забезпечення правопорядку. Без оподаткування уряд впаде, тоді завалиться весь громадський порядок, і тоді у вас взагалі не буде грошей. Оподаткування відрізняється від крадіжки, тому що злодії не надають цінних послуг, не кажучи вже про послуги, які дозволяють вам робити ці самі гроші, частину яких вони беруть.[5]

Відповідь на третій аргумент

Уявіть, що я тримаю вас під прицілом і беру у вас 20 доларів. Я також залишаю одну з моїх книг в обмін. Коли ви побачите мене пізніше без мого пістолета, то назвете мене злодієм і зажадаєте назад свої гроші. «О ні, — скажу я, — я не злодій, бо ж дав вам щось цінне натомість. Це правда, що ви ніколи не просили книги, але це хороша книга, вартість якої набагато понад 20 доларів».

Ця відповідь з мого боку викликала б конфуз. Неважливо, що я дав вам щось натомість, і неважливо, чи коштує книга насправді понад 20 доларів. Важливим є те, що я взяв ваші гроші без згоди.

Також не змінить справи, якщо ви отримаєте велику користь з книги. Припустимо, що (не в змозі переконати мене взяти її назад) ви прочитаєте мою книгу, яка, виявляється, містить такі корисні поради, що в підсумку ви почуватиметесь набагато краще (в тому числі фінансово), ніж до того, як я прийшов. Це не змінює того факту, що я злодій. Порядок також не має значення: якщо я спочатку дам вам незатребувану книгу, потім почекаю, поки ви витягнете з неї фінансову вигоду, і тоді силою відберу частину зароблених вами грошей, я все ще буду злодієм.

ТО ЧИ Є ОПОДАТКУВАННЯ КРАДІЖКОЮ?

Якщо оподаткування є крадіжкою, чи слід скасувати всі податки? Не обов’язково. Деякі крадіжки можуть бути виправдані. Якщо вам потрібно вкрасти буханку хліба, щоб вижити, то ви маєте на це право. Аналогічно, оподаткування може бути виправданим, якщо це необхідно для запобігання деяких жахливих результатів, таких як зрив суспільного порядку.

Чому ж тоді має значення, чи є оподаткування крадіжкою? Хоча крадіжка може бути виправданою, вона зазвичай такою не є. Неправильно красти, не маючи вагомої причини. Питання того, що вважається достатньо вагомими причинами, виходить за рамки цієї короткої статті. Але не можна красти гроші, скажімо, щоб купити гарну картину для своєї стіни. Аналогічно, якщо оподаткування є крадіжкою, то, ймовірно, було б неправильно оподатковувати людей, щоб, скажімо, оплачувати художній музей.

Іншими словами, теза «податки — це крадіжка» має наслідком підвищення стандартів обґрунтованого використання податків.

Коли уряд планує витратити гроші на щось (підтримку мистецтва, космічну програму, національну пенсійну програму тощо), варто запитати: чи допустимо красти у людей, щоб запустити подібну програму? Якщо ні, то не можна оподатковувати людей для запуску програми, оскільки оподаткування є крадіжкою.

Примітки

  1. Це приклад з Michael Huemer, The Problem of Political Authority (New York: Palgrave Macmillan, 2013), 3–4, 154.
  2. Див. John Locke, Second Treatise of Government, ed. C.B. Macpherson (Indianapolis, Ind.: Hackett, 1980; originally published 1690), esp. sections 120–1.
  3. Проблеми з теорією суспільного договору детально пояснюються в Huemer, The Problem of Political Authority, ch. 2.
  4. Див. Liam Murphy and Thomas Nagel, The Myth of Ownership: Taxes and Justice (Oxford: Oxford University Press, 2002), p. 58.
  5. Див. Murphy and Nagel, op. cit., pp. 32–3; Stephen Holmes and Cass Sunstein, The Cost of Rights: Why Liberty Depends on Taxes (New York: W.W. Norton, 1999), ch. 3. Для більш детальної відповіді див. Michael Huemer, “Is Wealth Redistribution a Rights Violation?” у The Routledge Handbook of Libertarianism, ed. Jason Brennan, David Schmidtz, and Bas van der Vossen (Routledge, forthcoming).
війна та голодомор 1921-1922 років

Щоб уповні зрозуміти причини й передумови Голодомору, потрібно розглянути економічне й соціальне тло трагедії, що формувалося протягом двох десятиліть. А на його погіршення вплинуло багато чинників – від Першої світової війни до безвідповідальної політики більшовиків. Про ці чинники і розповідаємо далі.

Економіка до 1914 року

Станом на 1913 рік Російська імперія була державою, що переживала економічний бум в аграрній і промисловій сферах. Вона стала найбільшим світовим експортером зернових, а промисловий потенціал збільшувався з кінця XIX століття. Це стало можливим завдяки ринковим реформам початку XX століття, закордонним інвестиціям у вугільну та нафтову індустрії, форсованому залученню західних технологій великими виробництвами та завдяки розвитку внутрішнього фінансового сектору за рахунок капіталу закордонних інвесторів і вітчизняних магнатів.

Попри швидкий розвиток різних галузей економіки, Російська імперія залишалася здебільшого сировинною країною, адже займала високі позиції у світовій торгівлі та виробництві лише за тими товарними позиціями, що передбачали видобуток сировини або легку промислову обробку. У передвоєнні часи країна була на другому місці у світі за видобутком нафти, четвертому – за обсягами машинобудування і п’ятому – за обсягами видобутого вугілля, залізної руди та виплавки сталі. Проте ці обсяги були обумовлені великою кількістю робітників, зайнятою в цих галузях. А у розрізі виробництва промислових товарів на душу населення Росія відставала від розвинутих країн у 5-10 разів.

У Першу світову війну Російська імперія вступила як аграрна країна, що мала великий потенціал та розвивалася швидше багатьох своїх конкурентів, але через запізнілі реформи не змогла перейти на якісно нову стадію індустріального суспільства.

Перша світова війна

Війна виснажила економіку імперії не стільки з ресурсної точки зору, скільки забравши велику кількість працездатного населення. Всього за 1914–1917 роки мобілізували понад 15,8 млн чоловіків. Це призвело до зменшення ВВП на підконтрольній Російській імперії території вже на 2% за підсумками 1914 року, хоча середньозважені темпи росту в довоєнні часи були близько 4%.

Проте у перші роки війни імперія все ж змогла пристосуватися до нових умов і збільшила свій воєнний потенціал та зберегла народне господарство.

Зміна ВВП Радянської міжвоєнної території, 1913-1928 рр.

Помірний за воєнними мірками спад економіки має кілька причин. Основна з них – це те, що царська влада інвестувала в сільське господарство, виділяючи гроші сім’ям, у яких чоловіки пішли на фронт. Обсяг таких інвестицій зріс з 270 млн рублів у 1914 році до майже 3 млрд рублів у 1917 році. Ці гроші йшли на купівлю зерна, що підтримувало внутрішній попит, або на придбання знарядь праці, завдяки чому в 1915 році навіть відбулося зростання економіки.

Іншим важливим фактором була зміна споживчого кошика середнього домогосподарства – менше грошей стали витрачати на спиртні напої.

Ця сума складала лише близько 1,25 млрд рублів щороку під час війни, адже головні споживачі горілки та інших спиртних напоїв були на фронті. Всього за часи активної участі Російської імперії у війні населення отримало від держави або зекономило понад 8 млрд рублів. При цьому загальний розмір економіки у 1913 році складав 18,7 млрд рублів.

Спад починається в 1916, коли виснажена війною економіка повністю перейшла на військові рейки та витратила всі свої раніше накопичені запаси, а також після цілковитої поразки на європейському фронті.

Військовополонені російської армії у Галичині

У тому ж році страйки набули найбільшого масштабу за воєнний час – за різними оцінками бастували від 1,17 до 1,56 млн робітників. Це підривало і військову машину імперії, і її продовольче виробництво, що своєю чергою радикалізувало звичайних людей та впевнювало військових у хибності обраного курсу. Фінансова система країни також занепала. Вона не могла спонсорувати керівництво країни і надавати кредити простим підданим.

Новій владі дісталися знеживлена економіка, проблеми на фронті, і люди, що прагнули швидких змін. Проте керівництво країни не могло закінчити війну, нормалізувати життя та повернути робітників до сімей ще понад пів року.

Громадянська війна

За підсумками майже трьох з половиною років війни економіка імперії впала на 21,8%. Але це був лише початок. Реальний занепад почався з листопада 1917 року, коли до влади в Петрограді прийшли більшовики і країну поглинула тотальна війна.

Продрозверстка

Більшовики всюди, куди приходили, починали продрозверстку. Насправді вона була оголошена ще наприкінці 1916 року, але непосильних для людей розмірів набула лише після проголошення у травні 1918 року «продовольчої диктатури». Промисловість, що не займалася виробництвом гвинтівок або іншого військового спорядження, мусила перепрофільовуватися на військовий лад. Це означало поглиблення і без того значної кризи економіки вже колишньої Російської імперії.

Оскільки були втрачені величезні продовольчі бази, в першу чергу Україна, то сторони конфлікту ще більше грабували населення, щоб виграти у затяжній війні.

Встановлювалися норми подушного споживання домогосподарствами різних зернових культур та інших продовольчих товарів протягом року: 12 пудів зерна, 1 пуд крупи, 18 пудів на коня, 9 пудів на корову (1 пуд = 16,4 кілограма). Після 1919 року ці норми стали ще більш жорсткими. Весь врожай, що перебільшував норми, конфісковували на користь держави з оплатою фіксованої ціни за нього. Проте у 1919 році було оплачено тільки близько половини конфіскованого продукту, іноді – іншими товарами, а у 1920 році – лише 20%.

Така нищівна економічна політика спричинила стрімке падіння ВВП – за підсумками 1918 року економіка майбутнього Радянського Союзу в тих же територіях становила лише 50,2% від показника 1913 року.

Увесь золотий запас, який залишався від царської влади і зберігався на заході країни – 1101 млн рублів – дістався більшовикам, і міг би піти їм на користь, проте половину з нього довелося виплатити в рамках контрибуцій Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Литві, Латвії, Естонії та Польщі. Також 409 млн рублів золотом знаходилося в розпорядженні Колчака, але після його поразки в 1920 році його відправили з Іркутська до європейської частини Росії.

До 1 вересня 1921 року золотий запас більшовиків зменшився до 73 млн через вливання в армію, потяги, промисловість, сільське господарство та геополітичні авантюри як-от підтримку Мустафи Кемаля Ататюрка у війні за незалежність Туреччини.

Під час громадянської війни майже припинилася зовнішня торгівля Росії з іншими державами, особливо зі сторони більшовиків, адже найбільші тогочасні економіки світу були країнами-членами Антанти, яка активно підтримувала білих економічно і військово.

Всі ці фактори призвели до повної руйнації народного господарства, особливо в сільськогосподарському сегменті. У 1921 році ВВП міжвоєнних територій Радянського союзу, велика частина з яких навіть не контролювалася більшовиками, впав до історичного мінімуму, якого не було досягнуто навіть за часів Другої світової війни – 38,2% від рівня 1913 року.

Така руйнація та антигуманна політика більшовицької влади спричиняла повстання, з якими боролися навіть за допомогою хімічної зброї. Та апогеєм тривалої війни став голод 1921–1922 років, який зачепив понад 40 млн осіб та забрав життя до 5 млн.

Голодні діти, Бердянськ, 1922

Підсумки 7 років тотальної народної війни прості, проте разючі: втрачено 13 мільйонів людей та 62% ВВП. Країна пережила найбільший голод за всю її історію, були зруйновані сільське господарство та майже вся промисловість, окрім тих галузей, що виконували воєнні замовлення.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. «Россия на рубеже XIX-XX вв.»
  3. Дмитро Ніткін «Заметки по книге С.Г.Кара-Мурзы “Советская цивилизация”»
  4. Т. Атаев «Ротшильды – на Абшероне»
  5. «Экономическое развитие России в начале XX века»
  6. Михайло Давидов «1917: экономика русской революции»
  7. І.М. Пушкарьова «Изучая «рабочую историю» периода Первой мировой войны» 
  8. Мосякин, А.Г. «Судьба золота в Российской империи в срезе истории. 1880—1922. — Историческое расследование»
  9. Васильєв М.В., «Учет и реквизиции продовольствия в Псковской губернии 1917 – 1920 гг.
чому я не консерватор

У своїй післямові до книги «Конституція свободи» нобелівський лауреат з економіки та політичний мислитель Фрідріх фон Гаєк препарує поняття «лібералізм» і «консерватизм». З одного боку, автор критикує консерватизм як систему ідей, а з іншого — показує, чому в сучасному світі прихильник свободи не може називати себе лібералом.

«В усі часи свобода мала небагато щирих друзів, і її тріумфи завдячуємо меншостям, які одержували перевагу, пов’язуючи себе з кимсь іншим, чиї цілі часто різнилися від їхніх; цей зв’язок, завжди небезпечний, а інколи навіть згубний, давав опонентам підстави для справедливої критики», – Лорд Ектон.

1

Тоді, коли більшість рухів, які вважаємо прогресивними, підтримують дальші посягання на індивідуальну свободу, ті, хто дбає про неї, витрачають свою енергію, щоби зберегти її. При цьому вони здебільшого знаходяться по той бік барикад, що й ті, хто за звичкою опирається змінам. Нині у контексті поточної політики вони взагалі не мають жодної альтернативи, окрім як підтримувати консервативні партії. І, хоч позицію, яку підтримую я, також часто визначають як «консервативну», вона дуже різниться від тієї, якій традиційно приписують цю назву. Існує небезпека сплутати умови, які ставлять в один ряд захисників свободи і справжніх консерваторів у спільній протидії такому розвиткові, який однаково загрожуватиме їхнім різним ідеалам. Таким чином,важливо чітко розмежувати позицію, яку відстоюю тут, від тієї, яка давно була відома під відповідною назвою — консерватизм.

Власне консерватизм — це законне, можливо, необхідне і дуже поширене ставлення опозиції до драстичних змін. Із часів Французької революції упродовж півтора століття він відігравав важливу роль в европейській політиці, доки не виник соціялізм, протидією якому став лібералізм. До цього конфлікту нічого такого не спостерігаємо в історії Сполучених Штатів, тому що те, що в Европі нарекли «лібералізмом», тут було загальною традицією, на якій збудовано американську політичну систему: отже, захисник американських традицій був лібералом в европейському сенсі.

Цю плутанину поглибили недавні спроби перенести до Америки европейський тип консерватизму, який, оскільки він чужий американській традиції, набув дещо дивних рис. А за якийсь час перед цим американські радикали та соціялісти почали називати себе «лібералами». Проте нині я вважаю ліберальною ту позицію, якої дотримуюсь і яка, сподіваюся, відрізняється від справжнього консерватизму, як і від соціялізму. Дозвольте мені відразу наголосити, що я роблю це із щораз більшим передчуттям недоброго, а тому пізніше буду змушений розглянути те, якою мала б бути відповідна назва для партії свободи. Причина цього не тільки в тому, що термін «ліберальний» сьогодні став джерелом постійного непорозуміння у Сполучених Штатах, але й у тому, що в Европі панівний тип раціоналістичного лібералізму давно слугував одним із законодавців моди для соціялізму.

Дозвольте мені рішуче виступити проти будь-якого консерватизму, який заслуговує на таку назву. Саме завдяки своїй справжній суті він не може запропонувати альтернативи тому напряму, куди ми рухаємося. Він може успішно протидіяти поточним тенденціям, сповільнювати небажаний розвиток, але, оскільки він не вказує на альтернативні напрями, він не може запобігти цьому розвиткові. Саме тому незмінною долею консерватизму є рух не за власним вибором. Перетягування канату між консерваторами та прогресистами може вплинути тільки на швидкість, але не на напрям сучасного розвитку. І хоч існує потреба у «гальмі для машини прогресу», я особисто не можу бути задоволений простою роллю гальма. Ліберал передусім повинен запитати, не як швидко або як далеко ми маємо рухатися, а куди ми повинні рухатися. Фактично, він набагато більше відрізняється від сьогоднішніх колективістських радикалів, ніж консерватор. У той час як останній назагал дотримується м’якої та помірної лінії стосовно упереджень, ліберал сьогодні повинен рішучіше опонувати деяким основним концепціям, які більшість консерваторів поділяє із соціялістами.

2

Картина, яка в загальному мала б змальовувати відносну позицію трьох сторін, більше затемнює, ніж висвітлює їхні справжні відносини. Зазвичай різні позиції цих напрямів представляють на одній лінії так: соціялісти зліва, консерватори справа, а ліберали десь посередині. Ніщо інше не є більш оманливим. Якщо б ми хотіли зобразити це схематично, то було би слушно розмістити їх у трикутнику з консерваторами, які займають один кут, соціялістами, які тягнуть до другого, і лібералами — до третього. Оскільки соціялісти мали змогу упродовж тривалого часу тягнути сильніше, то консерватори схиляються до того, щоби слідувати радше соціялістичним, ніж ліберальним напрямом, приймаючи за цей час ті ідеї, які радикальна пропаґанда зробила досить респектабельними. Саме консерватори реґулярно йшли на компроміси із соціялізмом і приховували його загрозу. Консерватори, захисники серединного шляху, не мали власних цілей і керувалися переконанням, що правда має лежати десь посередині між крайнощами — як результат, вони переміщали свою позицію щоразу, коли з якого-небудь боку з’являвся екстремальний рух.

Тому позиція, яку справедливо можна назвати консервативною, у будь-який момент залежить від напряму наявних тенденцій. Оскільки протягом останніх десятиріч розвиток тривав у соціялістичному руслі, може видатися, що і консерватори, і ліберали займалися переважно сповільненням цього руху. Але головним пунктом лібералізму є те, що він хоче рухатися далі, а не стояти непорушно. Хоча сьогодні може виникнути і протилежне враження, викликане тим, що були часи, коли лібералізм мав сильніші позиції і досягав деяких цілей, однак він ніколи не був доктриною, що дивиться назад. Ніколи ще не було, щоб ідеали лібералізму було повністю реалізовано, лібералізм дивиться в майбутнє для подальшого вдосконалення інституцій. Лібералізм прихильний до еволюції та змін; і коли урядовий контроль стримує спонтанні зміни, він прагне великих політичних перетворень. Сьогодні, допоки питання стосується поточних дій уряду, для ліберала існує небагато причин, щоб прагнути зберегти речі такими, якими вони є. Справді, лібералові має здаватися, що невідкладним завданням для більшости реґіонів є ретельне усунення перешкод на шляху до вільного зростання.

Цю різницю між лібералізмом і консерватизмом не знівельовано у Сполучених Штатах, де все ще можливо боронити індивідуальну свободу, захищаючи загальноприйняті інституції. Для ліберала вони цінні не тому, що загальноприйняті чи просто американські, а тому, що вони відповідають тим ідеалам, які він плекав.

3

Перед тим як розглянути головні питання, стосовно яких ліберальна позиція різко протистоїть консервативній, я повинен наголосити, що існує багато речей, яких ліберал міг би з користю навчитися, читаючи праці деяких консервативних мислителів. Нам варто запозичити (щоправда, поза межами економічної сфери) їхнє пристрасне і шанобливе вивчення ролі суспільних інституцій, глибоке проникнення в суть речей, що є цінним внеском у наше розуміння вільного суспільства. Якими б політичними реакціонерами не були такі фігури, як Кольрідж, Бональд, де Местр, Мезер чи Донозо Кортес, вони справді виявляли неабияке розуміння сутности спонтанно виниклих інституцій, зокрема мови, закону, моралі та звичаїв, що розвинуло сучасні наукові підходи і з чого могли б користати ліберали. Але захоплення консерваторів вільним зростанням загалом звернено тільки в минуле. Вони постійно відчувають брак відваги привітати ті ж незаплановані зміни, із яких виникають нові засоби людських прагнень.

Це підводить мене до першого питання, у якому консервативна та ліберальна позиції відрізняються радикально. Як часто підтверджували автори-консерватори, однією з основних характерних рис консервативної позиції є страх перед зміною, очевидна недовіра до нового, у той час як ліберальна позиція ґрунтується на підтримці та довірі, на готовності дозволити змінам іти своїм шляхом, навіть якщо ми не можемо передбачити, куди вони приведуть. Мало що можна було б заперечити, якби консерваторам просто не подобалися занадто стрімкі зміни в інституціях та громадській політиці; у цьому разі арґументи на користь обережности та повільного процесу дійсно переконливі. Але консерватори схильні використовувати повноваження уряду, щоб запобігти змінам або обмежувати їх значення, незважаючи на заклики до обережних підходів. Коли консерватори дивляться в майбутнє, вони відчувають брак віри у спонтанні сили пристосування, яка примушує ліберала беззастережно приймати зміни, навіть якщо він не знає, як будуть відбуватися необхідні пристосування. Дійсно, одним з елементів ліберальної позиції є припущення, що, зокрема в галузі економіки, саморегуляційні сили ринку здійснюють необхідне пристосування до нових умов, хоча ніхто не може передбачати, як вони це зроблять у конкретній ситуації. Можливо, немає жодного іншого чинника, що так би посилював небажання людей дозволити ринкові запрацювати, ніж їхня нездатність зрозуміти, як без свідомого управління вдасться забезпечити необхідний баланс між попитом і пропозицією, між експортом та імпортом тощо. Консерватор почуває себе безпечним та вдоволеним, тільки якщо йому ґарантовано, що деякий вищий розум слідкує та наглядає за змінами, та тільки тоді, коли він знатиме, що деяка владна структура уповноважена провадити зміни «організовано».

Цей страх перед довірою до неконтрольованих соціяльних сил тісно пов’язаний із такими двома іншими особливостями консерватизму, як любов до влади та відсутність розуміння економічних сил. Оскільки він не довіряє ні абстрактній теорії, ні загальним принципам, то ані не розуміє тих спонтанних сил, на які покладається політика свободи, ані не володіє базою для формулювання політичних принципів. Для консерваторів порядок є результатом безперервної уваги влади, якій для досягнення цієї мети треба дозволити робити те, чого вимагають конкретні обставини, а не прив’язуватися до жорсткого правила. Відданість принципам передбачає розуміння загальних сил, якими скоординовано зусилля суспільства, але саме такої теорії суспільства, особливо економічного механізму, консерватизмові помітно бракує. Консерватизм був настільки непродуктивним у виробленні загальної концепції того, як встановлюється соціяльний лад, що сучасні його прихильники при спробі побудувати теоретичні основи незмінно посилаються на авторів, які вважають себе лібералами. Маколей, Токвілль, лорд Ектон і Ласкі, безперечно, справедливо вважали себе лібералами, навіть Едмунд Берк до кінця зоставався старим віґом і, напевно, здригнувся б при думці, що його могли б сприйняти за торі.

Дозвольте мені повернутися, однак, до головного, чи то б пак до характерного для консерваторів самозаспокоєння стосовно діяльности встановлених владних структур, та до їхньої основної турботи, щоби владні структури не ослабли, аніж щоб утримувати їхню владу в деяких рамках. Це важко узгодити зі збереженням свободи. Загалом можна сказати, що консерватор не протестує проти примусу чи дискреційних повноважень, доки їх використовують для реалізації мети, яку він уважає за правильну. Якщо уряд, на думку консерваторів, знаходиться в руках достойної людини, то його не треба обмежувати занадто жорсткими правилами. Оскільки консерватор — у своїй суті опортуніст і не має власних принципів, то його головною надією є те, щоби правили мудрість і добро — і то не тільки прикладом, як бажають усі, але на основі наданих і реалізованих повноважень. Як і соціяліст, він менше переймається проблемою того, як треба обмежити повноваження уряду, а більше тим, кому їх надано; як соціяліст, він уважає, що має право силою нав’язувати іншим ті цінності, яких сам дотримується.

Коли я говорю, що консерваторам бракує принципів, я не маю на увазі, що їм бракує моральних переконань. Типовий консерватор насправді є людиною з дуже сильними моральними переконаннями. Я маю на увазі, що він не має політичних принципів, які давали б йому можливість працювати з людьми, чиї моральні цінності відрізняються від його власних, заради утвердження політичного ладу, у якому обидва могли б дотримуватися своїх переконань. Саме визнання таких принципів, які дозволяють співіснувати різним ціннісним системам, робить можливим з допомогою мінімальних зусиль збудувати мирне суспільство. Прийняття таких принципів означає, що ми погоджуємося толерувати багато з того, що нам не подобається. Багато цінностей консерваторів приваблюють мене більше, ніж цінності соціялістів; однак для ліберала роль, яку він бачить у конкретних цілях, не є достатнім виправданням, аби примушувати інших служити їм. Я не сумніваюся, що деяких моїх друзів-консерваторів шокуватимуть ті погляди, які я виклав у третьому розділі цієї книги; вони, мабуть, трактуватимуть їх так, наче я писав на догоду сучасним віянням. Мені, так само як і їм, можуть не подобатися деякі розглянуті заходи, і я міг би голосувати проти них, проте я не знаю загальних принципів, до яких я міг би апелювати, щоб переконати тих, хто дотримується інших поглядів, що такі заходи недозволені в такому суспільстві, до якого ми прагнемо. Успішне співжиття і праця поряд з іншими потребує більше, ніж відданости конкретній меті. Це вимагає інтелектуальної прив’язаности до того ладу, при якому навіть у фундаментальних для когось питаннях іншим дозволяється переслідувати інші цілі.

Тому для ліберала ні моральні, ні релігійні ідеали не є об’єктами примусу, у той час як і консерватори, і соціялісти не визнають таких обмежень. Часом мені здається, що найпомітнішим атрибутом лібералізму, який відрізняє його від консерватизму і від соціялізму, є думка, що моральні переконання, які стосуються поведінки і безпосередньо не торкаються захищеної сфери інших осіб, не виправдовують примусу. Тому і зрозуміло, що соціяліст, який розкаявся, набагато легше знаходить новий духовний дім у таборі консерваторів, ніж лібералів.

Зрештою, консервативна позиція ґрунтується на переконанні, що в будь-якому суспільстві шанують осіб вищого ранґу, чиї успадковані стандарти, цінності і позиції потребують захисту, такі люди повинні мати більший, ніж інші, вплив на громадські справи. Ліберал, звичайно, не заперечує, що існують вибрані люди, він не еґалітарист, а проте заперечує, що будь-хто має повноваження вирішувати, кому належить стати саме цією людиною. Коли консерватори мають схильність захищати окремо встановлену ієрархію і прагнуть владних повноважень, щоб захистити статус тих, кого вони цінують, то ліберал відчуває, що ніяка повага до встановлених цінностей не може виправдати привілеї, монополії чи будь-якої іншої державної влади примусу, щоб захистити таких людей від впливу економічних змін. Ліберал повністю обізнаний із важливою роллю, яку в еволюції цивілізації відігравала культурна та інтелектуальна еліта, однак він уважає, що їй необхідно самоутверджуватися з допомогою власної здатности відстоювати свої позиції на основі тих самих правил, що і для решти.

З цим тісно пов’язане традиційне ставлення консерватора до демократії. Вище я чітко показав, що правило більшости я не вважаю за мету, але за спеціяльний засіб, можливо, навіть за найменше зло з-поміж усіх форм управління, яких можемо вибрати. Я переконаний, що консерватори ошукують себе, коли покладають вину за все зло нашого часу на демократію. Головним злом є необмежене правління, і не можна нікого призначити на таку посаду, аби посідати безмежну владу. Влада, якою розпоряджається сучасна демократія, була б ще нестерпнішою в руках нечисленної еліти.

Уважається що тільки тоді, коли влада перейшла в руки більшости, зникла потреба в дальшому обмеженні владних повноважень уряду. У цьому сенсі демократія та необмежене правління взаємопов’язані. Але небезпека не в самій демократії, а в необмеженому правлінні, і я не розумію, чому люди ще й досі не навчилися обмежувати владу більшости, як і будь-яку іншу владу. Принаймні, видається, що переваги демократії як методу мирних змін та політичного виховання такі значні порівняно з будьякою іншою системою, що важко мати симпатії до антидемократичної суті консерватизму. Не те, хто керує, але те, що уряд уповноважений робити — ось що здається мені основною проблемою.

Те, що консервативна опозиція стосовно надмірного контролю за урядом не є питанням принципу, а пов’язана з частковими цілями правління, чітко видно в економічній сфері. Консерватори зазвичай опонують колективістським та директивним заходам у виробничій сфері, і тут ліберали часто знаходять у них спільників. Але водночас консерватори, зазвичай, — прихильники протекціонізму, а тому часто підтримують соціялістичні заходи в сільському господарстві. Справді, хоча обмеження, які існують сьогодні у виробництві та комерції, переважно є наслідком соціялістичних поглядів, такі ж важливі обмеження (навіть раніше) у сільському господарстві було введено завдяки консерваторам. У своїх намаганнях дискредитувати вільне підприємництво багато консервативних лідерів могли б навіть позмагатися із соціялістами.

4

Вище я вже звертав увагу на відмінності між консерватизмом і лібералізмом в інтелектуальній сфері, але хочу повернутися до цього ще раз, бо таке ставлення — не просто серйозний недолік консерватизму, але й шкодить будь-якій добрій справі, що пов’язана з цим напрямом. Консерватори інстинктивно відчувають, що саме нові ідеї, а не що-небудь інше приводять до змін. Але, опираючись на цей слушний погляд, консерватизм боїться нових ідей, бо він не має власних характерних принципів, щоб ставити їм чоло; і через свою недовіру до теорії та відсутність уяви (покладатися на те, що вже довів досвід), він позбавляє себе зброї, необхідної для боротьби ідей. На відміну від лібералізму з його фундаментальним переконанням стосовно далекосяжної влади ідей, консерватизм зв’язаний сукупністю ідей, успадкованих на цей час. І оскільки він дійсно не вірить у владу арґументів, його останнім захистом зазвичай стає претензія на вищу мудрість, яка оперта на деяку приписувану вищість.

Ця різниця найочевидніше виявляється в різному підході до поглиблення знань. Хоча ліберал не вважає всі зміни проґресом, він сприймає розвиток знань як одну з головних цілей людських зусиль й очікує від нього поступового вирішення проблем і труднощів. Не надаючи переваги новому тільки через те, що воно нове, ліберал усвідомлює, що суттю людських досягнень є продукування чогось нового; і він готовий погоджуватися з новими знаннями незалежно від того, чи подобаються йому безпосередні наслідки таких знань, чи ні.

Я вважаю, що найбільшим недоліком консервативної позиції є схильність відкидати цілком обґрунтоване нове знання тільки через те, що не до вподоби деякі його наслідки, які випливають з нього, тобто я маю на увазі обскурантизм. Я не заперечуватиму того, що вчені, так само як і інші люди, підлягають примхам і моді і що ми маємо багато причин обережно сприймати висновки, які вони роблять зі своїх найновіших теорій. Але причини нашого несприйняття самі собою мають бути раціональні, і їх необхідно відділяти від нашого почуття жалю, коли ці нові теорії руйнують наші стійкі переконання. Я не маю толерантности до тих, хто заперечує, наприклад, теорію еволюції або те, що називають «механістичними» поясненнями феномену життя, тільки через моральні наслідки, які випливають із цих теорій, а ще до тих, хто вважає, що ставити запитання — це виражати несхвалення чи взагалі неповагу. Відмовляючись визнавати факти, консерватор тільки послаблює власну позицію. Часто висновки, які з раціоналістичною самовпевненістю роблять на основі нового наукового відкриття, анітрохи не випливають із нього. Але тільки за активною участю в обробці результатів нових відкриттів ми насправді дізнаємося, пристосовуються вони до нашої картини світу, чи ні, і якщо так, то яким чином. Якби наші моральні переконання дійсно залежали від фактологічних припущень, некоректність яких було доведено, то заледве чи було б морально захищати їх, відмовляючись визнавати нові явища.

Недовіра консерваторів до нового та незнайомого поєднується з ворожістю до інтернаціоналізму та схильністю до різкого націоналізму. Ось де ще одне джерело слабкости консерватизму в боротьбі ідей! Не можна іґнорувати того, що ідеї, які змінюють нашу цивілізацію, не визнають кордонів. Але чиясь відмова ознайомитися з новими ідеями тільки позбавляє цю людину можливости ефективно протистояти їм, коли виникає така необхідність. Зародження ідей — міжнародний процес, і тільки ті, хто повністю заанґажований в їхнє обговорення, зможуть здійснювати значний вплив на нього. Не маємо підстав стверджувати, що сама ідея американська, британська чи німецька, що ідеали, навіть помилкові або хибні, ліпші, коли їх пропонує один із наших співвітчизників.

Про тісні зв’язки між консерватизмом та націоналізмом можна було б говорити більше, але я не хочу докладно зупинятися на цьому питанні, оскільки може видатися, що моя особиста позиція робить мене не здатним симпатизувати будь-якій формі націоналізму. Я тільки додам, що саме ця націоналістична упередженість часто прокладає місток від консерватизму до колективізму: якщо думати в термінах «наша» індустрія або ресурси, то це означає тільки незначне відхилення від вимоги, щоб такими національними фондами керували в суто національних інтересах. Але в цьому аспекті континентальний лібералізм, який започаткувала Французька Революція, дещо кращий від консерватизму. Мені заледве чи варто доводити, що такий націоналізм є чимось дуже відмінним від патріотизму і що несприйняття націоналізму зовсім не заперечує глибокої прихильности до національних традицій. Але те, що я віддаю перевагу і відчуваю пошану до деяких традицій мого суспільства, не мусить бути причиною ворожости до того, що незнайоме й інакше.

Спочатку здається парадоксальним, що антиінтернаціоналізм консерватора часто поєднується з імперіялізмом. Але чим більше особі не подобатиметься чуже і вона вважатиме свій шлях найкращим, тим більше вона схилятиметься до того, що її місією є «цивілізувати» інших — не через добровільне і вільне спілкування з ліберальними цінностями, але з допомогою занесення їм благ сучасного правління. Суттєво, що в цій ситуації ми знову часто бачимо братання консерваторів і соціялістів супроти лібералів — не тільки в Англії, де веббівці та їхні фабіянівці були відвертими імперіялістами, чи в Німеччині, де державний соціялізм і колоніальний експансіонізм ішли нога в ногу, знаходячи підтримку у групі «кафедральних соціялістів», але також у Сполучених Штатах, де навіть під час першого урядування Рузвельта можна було чути таке: «Шовіністи і соціяльні реформатори зібралися разом і сформували політичну партію, яка загрожувала захопити уряд і використовувати його для своєї програми цезарівського патерналізму, [цієї] небезпеки, як зараз видається, вдалося уникнути тільки завдяки іншим партіям, що прийняли цю програму в дещо м’якших формах».

5

Існує один момент, стосовно якого можна говорити, що ліберал займає проміжну позицію між соціялістом і консерватором: ліберал однаково далекий і від грубого раціоналізму соціяліста, який хоче перебудувати всі соціяльні інституції відповідно до зразка, який підказує йому власний розум, і від містицизму, у якому так часто знаходить притулок консерватор. Ліберали, як і консерватори, стоять на позиціях недовіри, що базується на здоровому глузді: ліберал дуже добре усвідомлює, що ми не знаємо всіх відповідей; він сумнівається, що відповіді, які ми маємо, абсолютно правильні або навіть що ми здатні знайти їх. Він також не вважає нижчим своєї гідности звертатися до будь-яких нераціональних інституцій чи традицій, що довели свою цінність.

Однак ліберал відрізняється від консерватора готовністю відкрито визнати свою необізнаність і погодитися з тим, як мало він знає, не посилаючись на авторитет надприродних джерел знання, тоді коли його розум зазнав невдачі. Варто визнати, що ліберал у своїй основі є дещо скептиком, але, здається, до такого ступеня скромним, щоб дозволити іншим знаходити успіх за власними методами і послідовно дотримуватися тієї толерантности, яка є істотною особливістю лібералізму.

Це не означає, що ця позиція мала б заперечувати наявність релігійних переконань у ліберала. На відміну від раціоналізму Французької революції, справжній лібералізм не суперечить релігії, і я можу тільки пошкодувати стосовно тієї войовничої і в суті своїй обмеженої антирелігійности, яка так часто стимулювала континентальний лібералізм XIX сторіччя. Те, що це внутрішньо не властиве лібералізмові, переконливо демонструють його англійські попередники, старі віґи, які постійно були виразниками конкретних релігійних переконань. Головне, що відрізняє ліберала від консерватора, це те, що якою б глибокою не була його власна духовна віра, він ніколи не вважатиме себе уповноваженим нав’язувати її іншим, і що для нього духовне та світське життя є різними сферами, яких не можна сплутувати.

6

Наведених доказів мало б бути достатньо, щоб пояснити, чому я не вважаю себе консерватором. Однак багато людей уважатимуть, що окреслена позиція заледве чи є тією, яку вони звикли називали «ліберальною». А тому я ставлю сьогодні питання, чи ця назва відповідає партії свободи. Я вже зазначав, що, хоч усе життя вважав себе лібералом, останнім часом роблю це з недобрими передчуттями — не тільки тому, що у Сполучених Штатах цей термін постійно викликає масу непорозумінь, але також і тому, що все більше усвідомлюю, яка велика прірва існує між моєю позицією та раціоналістичним континентальним лібералізмом або навіть англійським лібералізмом утилітаріянців.

Якщо лібералізм означає те саме, що він означав у 1827 році для англійського історика, який говорив про революцію 1688 року як про «тріумф тих принципів, які мовою сьогоднішнього дня можна назвати ліберальними або конституційними»; якщо разом із лордом Ектоном можна вважати Берка, Маколея і Ґладстона трьома найбільшими лібералами чи погодитися з Гарольдом Ласкі, що визначив Токвілля і лорда Ектона як «основних лібералів XIX сторіччя», тоді я дійсно міг би гордитися таким ім’ям. Але, оскільки мені кортить називати їхній лібералізм справжнім лібералізмом, то мушу визнати, що більшість континентальних лібералів підтримувала такі ідеї, яким ці люди опонували, і що континентальні ліберали керувалися радше бажанням нав’язати світові упереджену раціональну систему, ніж надати йому можливість вільного зростання. Це ж саме стосується і того англійського середовища, яке вважає себе ліберальним ще з часів Ллойда Джорджа.

Таким чином, варто усвідомлювати, що те, що я називав «лібералізмом», має мало спільного з будь-яким сучасним політичним рухом із тією ж назвою. Також сумнівно, чи історичні асоціації, які має сьогодні ця назва, сприятливі для успіху будь-якого руху. Чи за цих обставин треба намагатися врятувати цей термін від того, що, на думку багатьох, є хибним вживаннями, чи ні, — питання, із приводу якого думки розбігаються. Особисто я все більше переконуюся, що його використання без довгих пояснень викликає багато плутанини і що той ярлик став більше баластом, ніж джерелом сили.

У Сполучених Штатах, де стало майже неможливо вживати слово «ліберальний» у тому сенсі, у якому використовую його я, замість нього впроваджено термін «лібертаріянський». Це може бути виходом із ситуації; але, як на мене, то таке слово винятково непривабливе. Як на мій смак, воно несе в собі дуже багато штучного, це щось на зразок замінника. Мені б хотілося, щоб це слово описувало партію життя, партію, яка підтримує вільне зростання і спонтанну еволюцію. Але я намарно виснажував свій мозок, щоб знайти вдалий термін, який би описував це поняття.

7

Не забуваймо, однак, що коли ідеали, які я спробував заново сформулювати, уперше поширилися на Заході, то партія, яка їх представила, мала загальновизнану назву. Саме ідеали англійських віґів надихали той рух, що пізніше в Европі став відомий як ліберальний, віґи пропонували ті концепції, які американські колоністи несли зі собою і використовували в боротьбі за незалежність, а також при створенні конституції. І допоки характер цієї традиції не змінила Французька революція з її тоталітарною демократією та соціялістичними нахилами, «віґ» було назвою, яку носила партія свободи. Ця назва померла у країні свого народження почасти тому, що принципи, які за нею стояли, не стали характерною особливістю конкретної партії, а люди, які носили цю назву, не залишалися вірними тим принципам. Партії віґів XIX сторіччя у Великобританії і Сполучених Штатах остаточно дискредитували цю назву. Але все-таки лібералізм зайняв місце віґізму тільки після того, як у рух за свободу проник грубий та войовничий раціоналізм Французької революції, і якщо ставимо собі за завдання звільнити цю традицію від надто раціоналістичних, націоналістичних і соціялістичних впливів, то справедливо, що віґізм є саме цією історично коректною назвою для ідей, у які я вірю. Чим більше вивчаю еволюцію ідей, тим більше переконуюся, що я нерозкаяний старий віґ, із наголосом на слові «старий».

Визнавати себе старим віґом зовсім не означає, звичайно, що хтось хоче повернутися назад у кінець XVII сторіччя. Одним із моїх намірів у цій книзі було показати, що доктрина, яка була сформульована тоді вперше, продовжувала поширюватися і розвиватися аж до моменту, що минув близько сімдесяти або вісімдесяти років тому, навіть якщо вона і не стала головною метою окремої партії. Відтоді ми багато чого навчилися, і це дасть нам змогу повторно сформулювати її в досконалішій та ефективній формі. І хоча вона вимагає повторного формулювання у світлі нашого теперішнього знання, основними залишаються все ті ж принципи старих віґів. Справді, пізніша історія партії, яка носила це ім’я, змусила деяких істориків засумніватися, чи існувала чітка система віґівських принципів; але я можу погодитися з лордом Ектоном, що, навіть якщо деякі «патріярхи доктрини і були ганебними людьми, однак поняття вищости закону над муніципальними кодексами, з якого почався віґізм, — це найвище досягнення англійців, надбання вігів, яке вони передали нації», а ми можемо сюди додати, — і світові. Саме це вчення лежить в основі загальної традиції англосаксонських країн. Саме з нього континентальний лібералізм почерпнув усе найцінніше. Саме на цьому вченні базується американська система управління. У Сполучених Штатах воно представлене не радикалізмом Джефферсона, не консерватизмом Гамільтона чи навіть Джона Адамса, а ідеями Джеймса Медісона, «батька Конституції».

Я не знаю, чи відновлення цієї старої назви буде завданням практичної політики. Те, що для маси людей в англосаксонському світі та й повсюди вона сьогодні є терміном без визначених асоціяцій, є, мабуть, більше перевагою, аніж недоліком. Для тих, хто обізнаний з історією ідей, це, можливо, єдина назва, яка цілком виражає те, що означає ця традиція. Для істинного консерватора, а навіть більше — для тих соціялістів, які перетворилися на консерваторів, віґізм є головним предметом відрази, бо виявляє основний інстинкт їхньої групи. Це назва єдиної системи ідеалів, яка послідовно опонувала свавільній владі.

8

Закономірно може виникнути запитання, чи назва дійсно має таке велике значення. У такій країні, як Сполучені Штати, що загалом характеризується вільними інституціями, і де, таким чино зам, захист того, що існує, часто є захистом свободи, можна було б не робити такої великої різниці, якби захисники свободи не називали себе консерваторами, хоча навіть тут спілка з консерваторами через опозицію часто лякає. Навіть коли людина схвалює ті ж самі заходи, необхідно запитати, чи вона схвалює їх через те, що вони існують, чи через те, що вони потрібні самі собою. Загальний опір колективістській течії не повинен нівелювати того, що віра у спільну свободу ґрунтується на сутнісно перспективній позиції, а не на будь-якому ностальгічному прагненні минулого чи романтичному захопленні ним.

Однак потреба в чіткому розмежуванні доконечна там, де, як у багатьох реґіонах Европи, консерватори перейняли значну частку колективістських переконань — переконань, які керували політикою так довго, що велика кількість їхніх інституцій в очах людей стали звичайною річчю, джерелом гордости «консервативних» партій, які їх створили. У цій ситуації той, хто вірить у свободу, не може не конфліктувати з консерваторами і не зайняти радикальної позиції, спрямованої проти стійких упереджень, укорінених позицій та непохитно встановлених привілеїв. Дурниці та зловживання не ліпші за давно встановлені політичні принципи.

Хоча quieta non movere часом для державного діяча може бути і мудрим принципом, він не може задовольнити політичного філософа. Він хотів би, щоб політику здійснювали обережно, і тільки тоді, коли громадська думка готова її підтримати; але він не може схвалювати політичні заходи тільки тому, що поточна громадська думка санкціонувала їх. Нині у світі, як і на початку XIX сторіччя, назріла потреба звільнити спонтанний проґрес від тих перешкод, які виникли через людську недалекість, а тому його (політичного філософа) сподівання повинні ґрунтуватися на переконаннях і підтримці тих, хто за своїм становищем виконує «проґресивну» роль, тих, хто, може, і не знаходячи правильного шляху, прагне змін, критично досліджує їх і в разі необхідности змінює їхній напрям.

Сподіваюся, що я не ввів в оману читача, випадково говорячи про «партію» у тій ситуації, коли мав на увазі групу людей, які захищають систему інтелектуальних і моральних принципів. Партійна політика жодної країни не була предметом розгляду моєї книги. Питання про те, яким чином принципи, що я спробував відновити з окремих фрагментів традиції, можуть трансформуватися в загальновизнану програму, політичний філософ повинен покласти на «зрадливих і хитрих тварин, як вульґарно називають державних діячів і політиків, зібранням яких керують мінливі і змінні обставини». Єдиним завданням політичного філософа є вплив на громадську думку, а не організація людей до дії. Він робитиме це ефективно не тоді, коли опиратиметься на те, що можливе з політичного погляду, а тоді, коли послідовно захищатиме «загальні принципи, які завжди ті самі». У цьому сенсі я сумніваюся, чи може існувати така річ, як консервативна політична філософія. Консерватизм часто може бути корисною практичною максимою, але він не дає нам ніяких керівних принципів, які впливатимуть на тривалий розвиток.

Джерело матеріалу: «Конституція свободи», видавництво «Літопис», переклад Мирослави Олійник та Андрія Королишина.

Книга нобелівського лауреата з економіки Мілтона Фрідмана «Капіталізм і свобода» вийшла у світ в США майже 55 років тому. Проте викладені в книзі ідеї зв’язку політичної та економічної свободи, децентралізації влади є актуальними для України і зараз.

Коли освіта — це суспільне благо

Існування стабільного демократичного суспільства неможливе без мінімального рівня грамотності й знань, доступних більшості громадян, як неможливе воно без спільного сприйняття певного загального набору цінностей. Освіта допомагає виконувати обидві ці умови. Тому освіта дитини корисна не тільки їй самій чи її батькам, а й іншим членам суспільства. Освіта моєї дитини прислужиться і вашому добробуту, оскільки вона сприяє розвиткові стабільного демократичного суспільства. Неможливо встановити, які саме індивіди (або родини) від цього виграють, і відповідно стягнути з них сплату за послуги. Тут, таким чином, наявний значний «зовнішній ефект».

Яку державну діяльність виправдовує цей зовнішній ефект? Найбільш очевидне — це вимога, щоб кожна дитина пройшла якесь мінімальне навчання певного типу. Цей обов’язок можна покласти на батьків без якихось додаткових заходів з боку держави, точнісінько так само, як володарів знань і — незрідка — автівок зобов’язують дотримуватися певних норм задля безпеки інших осіб. Однак між цими двома випадками є істотна різниця. Люди, не здатні до витрат, пов’язаних з дотриманням норм щодо будівель та автомобілів, зазвичай можуть позбутися цього майна, продавши його. Таким чином, дотримання цієї вимоги, як правило, може забезпечуватися без державної субсидії. Та ми не можемо забрати дитину в батьків, які не здатні сплатити за її обов’язкове навчання: це буде цілком несумісним з нашою опорою на сім’ю як на основну соціальну одиницю і з нашою вірою у свободу людини. Ба більше, це, певніше за все, завадить виховати з неї громадянина вільного суспільства.

Впустити ринок в освіту

Рішення, що видається найбільш обґрунтованим у світлі цих міркувань (принаймні, для початкових і середніх шкіл), полягає у комбінації державних та приватних шкіл. Батькам, які відправлять дітей до приватної школи, буде сплачено суму, що дорівнює орієнтовній вартості навчання дитини у державній школі за умови, що як мінімум цю суму буде витрачено на освіту в офіційно затвердженій школі. Такий захід буде відповіддю на вагоме міркування про природну монополію. Він задовольнить законні скарги батьків на те, що відсилаючи дітей до приватних несубсидованих шкіл, вони змушені сплачувати за освіту двічі: один раз у формі загальних податків і другий — безпосередньо за навчання. Він уможливить розвиток конкуренції. Таким чином з’явиться додатковий стимул до розвитку й покращення всіх шкіл. Поява конкуренції сприятиме здоровому розмаїттю шкіл. Окрім цього, він забезпечить гнучкість шкільної системи.

Не останньою перевагою конкуренції виявиться створення умов, за яких заробітна платня вчителів чутливіше реагуватиме на ринкові сили. Завдяки цьому у влади з’явиться незалежний критерій для оцінювання ставок зарплатні й більш оперативного внесення поправок відповідно до зміни умов попиту і пропозиції.

Чому вища освіта не повинна бути загальною

Коли йдеться про вищу освіту, аргумент на користь націоналізації, заснований на зовнішніх ефектах чи технічній монополії, стає ще більш слабким. Із приводу змісту шкільних програм, необхідних для виховання громадян демократичного суспільства, є майже повна одностайність: читання, письмо, арифметика і, здається, все. Але що вищий рівень освіти, то більше суперечок. Зрозуміло, навіть на рівні, набагато нижчому за рівень американського коледжу, уже немає достатньої одностайності думок, щоб нав’язувати всім погляди більшості, і вже тим паче — відносної більшості. Відсутність єдності думок може завести настільки далеко, що поставить під сумнів навіть доцільність субсидування навчання на цьому рівні; це однозначно дискредитує аргумент на користь націоналізації, заснований на необхідності виховання в дусі спільної системи цінностей. На цьому рівні навряд чи можливо взагалі говорити про «природну монополію» у світлі того, що для відвідування вищих навчальних закладів люди можуть переїздити і переїздять на великі відстані.

Що може робити держава

Якщо державі доводиться втручатися, то як саме? Очевидною — і єдиною на сьогодні — формою втручання є пряме державне субсидування спеціальної чи професійної освіти, що фінансується із загальних прибутків органів влади. Ця форма втручання уявляється вкрай недоречною.

Капіталовкладення слід робити доти, доки додатковий прибуток повертає вкладений капітал і приносить не менш ніж ринкову норму відсотків на нього.

Якщо гроші вкладаються в людину, додатковий дохід набуває форми підвищеної винагороди за послуги, що надаються цією людиною. За вільної ринкової економіки людина одержить цю винагороду у вигляді особистого прибутку. Якщо відповідні капіталовкладення субсидуються, їй не доведеться нести жодних витрат. Тому, якби субсидії надавалися всім, хто прагне набути освіту і відповідає певним мінімальним вимогам, виникла б тенденція до надмірних капіталовкладень у людей, оскільки в них був би стимул набувати освіту, аж поки додатковий прибуток перевищуватиме їхні приватні витрати, навіть якби цього прибутку не вистачило для покриття вкладеного капіталу, вже не кажучи про відсотки на нього. Щоб уникнути надлишку капіталовкладень, держава змушена була б обмежити субсидії. Навіть якщо не брати до уваги труднощів, з якими пов’язаний розрахунок «правильного» обсягу капіталовкладень, доведеться задовольнитися довільним лімітуванням обмеженого капіталу, позаяк претендентів на нього виявиться більше, ніж дозволяють можливості фінансування. Ті, кому пощастить отримати субсидію на освіту, пожнуть увесь прибуток із цих капіталовкладень, тоді як витрати ляжуть на плечі платників податків.

Джерело матеріалу: «Капіталізм і Свобода», видавництво «Наш Формат», переклад Нелі Рогачевської.

Зібрали для вас книжки, які допоможуть ближче познайомитись із принципами вільного суспільства та засадами лібертаріанства як ідеології.

«Капіталізм і свобода» Мілтон Фрідман

Класика політико-економічної літератури ХХ століття — як ніколи актуальна для України. Нобелівський лауреат Мілтон Фрідман розглядає зв’язок між економічною та політичною свободою. Він описує, чому варто обмежити вплив держави в економіку, децентралізувати владу, забезпечити гнучкий валютний курс, роздержавити сфери освіти і соціального забезпечення.

«Конституція свободи» Фрідріх А. Гаєк

Книжка Нобелівського лауреата в галузі економіки покликана дати відповідь, що таке свобода, яка її роль у житті людини та суспільства. Якою мірою дотичні свобода й демократія, і, врешті, як збудувати вільне суспільство. Зокрема, Гаєк аналізує етичні засади вільного суспільства, де свобода — не просто цінність, а джерело та головна передумова всіх цінностей.

«Шлях до кріпацтва» Фрідріх А. Гаєк 

Мета книги в тому, щоб попередити про загрози соціалізму. Фрідріх Гаєк не ставив під сумнів високі моральні цілі соціалістів, він ставив під сумнів запропонований шлях — надмірне втручання держави в суспільні процеси й економіку.

«Просто не стій на шляху» Роберт Андерсон

Єдиний спосіб ліквідувати бідність — це економічне зростання, а кращий двигун економічного зростання — приватний сектор. Автор протиставляє провалам ринку — провали держави. Окремі глави присвячені: економічному зростанню: ролі великих компаній; приватизації; банкам, банківського регулювання, процедурами банкрутства; конкуренції.

«Багатство народів» Адам Сміт

Адам Сміт першим сформулював концепцію вільного ринку як системи, що не потребує управління чи жорсткого регулювання. На його думку, на вільному ринку кожен керується власними інтересами, але врешті система досягає рівноваги, від якої виграють усі. Сміт увів метафоричне поняття «невидимої руки ринку» — непідконтрольної сили, яка забезпечує гармонію в ринкових відносинах.

Роман Лішнянський

лібертаріанці це

Цей текст є перекладом статті 1955 року «Who is libertarian?», написаної професором економіки Рокфордського коледжу Діном Раселом для FEE (Foundation for economic education). Саме ця організація популяризувала термін «лібертаріанство» в сучасному його значенні.

Ті з нас, хто є прихильниками індивідуальної свободи й персональної відповідальності, так і не змогли домовитись щодо загальноприйнятної назви для нас і нашої філософії свободи. Це було б не так і важливо, якби не той факт, що суперники будуть нас якось називати, незалежно від нашого бажання. Тож нам краще вибрати логічну назву, аніж дозволяти їм обтяжувати нас епітетами.

Дехто з нас називає себе «індивідуалістами», інші ж зазначають, що наші противники часто використовують це слово для опису безсердечної людини, якій начхати на проблеми та прагнення інших.

Дехто з нас зве себе «консерваторами», однак під цим терміном також маються на увазі люди, які схвалюють інститути більше з огляду на їх вік, ніж на закладену в них цінність.

Багато хто з нас називає себе «лібералами». І справді, колись це слово означало людину, що поважає індивіда та остерігається імперативу мас. Але ліві зіпсували і вкрали цей колись гордий термін, щоб позначати ним сторонників державного контролю над власністю та особистістю. В результаті ті з нас, хто вірить у свободу, мусять пояснювати, що, називаючи себе лібералами, вони мають на увазі лібералів у незіпсованому класичному сенсі. Це в кращому разі незручно і викликає непорозуміння.

Ось моя пропозиція: нехай ті з нас, хто любить свободу, зарезервують за собою слово «лібертаріанець».

Новий міжнародний словник Вебстерa» визначає лібертаріанця як «прихильника вчення про свободу волі; також того, хто дотримується принципів свободи, особливо індивідуальних свобод думки і дії».

В популярній термінології лібертаріанець — це протилежність до авторитариста. Строго кажучи, лібертаріанець — це людина, яка відкидає ідею використання насильства або погроз насильством, легальним чи ні, для нав’язування своєї волі чи думки людям. Загалом лібертаріанець — це той, хто хоче, щоб його життя стало набагато менш зарегульованим, ніж воно є зараз.

Лібертаріанець вважає, що уряд повинен однаково захищати всіх людей від зовнішньої і внутрішньої агресії, але в інших аспектах повинен залишити за людьми право самостійно вирішувати свої проблеми і діяти відповідно до своїх прагнень.

Лібертаріанець розраховує, що його уряд забезпечить індивіду захист від відвертого шахрайства, але не сподівається, що влада захищатиме когось від наслідків його власного вільного вибору. Лібертаріанець вважає, що люди, які роблять розумний вибір, мають право насолоджуватися плодами своєї мудрості, а особи, що роблять нерозумний вибір, не мають права вимагати, щоб їм відшкодували кошти за їхню нерозважливість.

Лібертаріанець очікує, що його уряд створюватиме, підтримуватиме та виконуватиме рішення неупереджених судів — судів, які не беруть до уваги расу, релігію чи економічний статус людини. Рішення цих судів лише тоді можуть вважатися справедливими, якщо вони є однаково обов’язковими як для чиновників, так і для інших осіб.

Лібертаріанець поважає право кожної людини користуватися і розпоряджатись своїм чесно набутим майном — торгувати ним, продавати або навіть дарувати його, бо він знає, що свобода людини неможлива без дотримання цього фундаментального права.

Лібертаріанець вважає, що щоденні потреби людей найкраще може задовольнити вільний та конкурентний ринок. Він також твердо переконаний, що вільні люди, користуючись власними чесно заробленими грошима, знаходяться в найкращій з позицій, щоб зрозуміти і допомогти своїм ближнім.

Лібертаріанець виступає за сильно обмежену форму держави з багатьма запобіжниками, у тому числі розподілом владних повноважень, які б допомогли уникнути зловживань з боку уряду. З точки зору лібертаріанця, керувати людьми необхідно менше, а не навпаки.

Лібертаріанець вірить у свою здатність і здатність інших людей досягти щастя і процвітання в суспільстві, де ніхто не має права змушувати інших діяти відповідно до чиїхось поглядів чи бажань. Його спосіб життя ґрунтується на повазі до себе та інших.

Лібертаріанець не виступає за збройне повстання проти уряду, якщо це тільки не єдина можливість уникнути концентраційних таборів. Однак, коли дії влади з точки зору лібертаріанця є шкідливими, він зобов’язаний постаратися пояснити тим, хто виступає за них, чому ці дії шкідливі і позбавлені сенсу.

Метою лібертаріанця є дружба і мир з сусідами вдома і за кордоном.


Цитати про лібертаріанство 

«Лібертаріанці заперечують не чужі смаки, а нав’язування смаків іншим», — Чарльз Т. Спредінг

«Ідея насильницького управління іншою, рівною мені в очах Бога людиною мені осоружна. Я не хочу цього робити. Я не хочу, щоб хто-небудь керував мною будь-яким чином. Я розумна істота, тому все, що мені потрібно це показати, що є найкращим для мене і тоді, оскільки я розумний, я зроблю правильний для себе вибір, так само, як і ви. Я не вірю, що душа ніколи не була примушена ні до чого, крім руїни», — Самуель Мілтон Джонс

«Свобода для небагатьох — це несвобода. Свобода для мене і рабство для вас означають рабство для обох», — Самуель Мілтон Джонс

«Інститути громадянської свободи дають право кожній людині в своїй кар’єрі діяти по-своєму, гарантуючи їй, що все, що вона робить на шляху до промисловості, економіки, розсудливості, здорового глузду тощо, буде сприяти її благополуччю, а не приносити вигоди іншим людям. Звичайно, це неминучий наслідок того, що кожна людина повинна понести покарання за свої вади і свої помилки.

Нам кажуть, що станеться, якщо кожен з нас піде і зробить щось для блага іншого; але чому б не подумати і про величезну вигоду, яку ми отримаємо, якщо кожен зробить щось для себе?

Скрізь, де колективні стандарти, кодекси, ідеали і мотиви замінюють собою індивідуальну відповідальність, про це ми знаємо з досвіду, там спонтанність і незалежна відповідальність, які необхідні для моральної сили, обов’язково втрачаються», — Вільям Грехем Самнер.

том палмер чому свобода

У своєму есе виконавчий віце-президент Atlas Network Том Палмер не лише визначає, що таке лібертаріанство, а й пояснює, чому, на його думку, це ідеологія здорового глузду.

У книзі під назвою «Чому свобода?» було б логічним розпочати з прямолінійного пояснення того, що таке лібертаріанство і чому люди повинні приймати свободу як принцип соціального устрою.

В ході вашого життя ви майже зі 100-відсотковою вірогідністю поводитеся як лібертаріанець. Можете запитати, що означає «поводитися як лібертаріанець»? Це не настільки вже і складно. Ви не будете бити інших людей, якщо вас дратує їх поведінка. Ви не забираєте їх речі. Ви не брешете людям, щоб змусити їх віддати вам те, що їм належить, не вводите людей в оману, і не показуєте у бік обриву дороги, коли вас питають як кудись проїхати. Ви просто так не робите.

Ви поважаєте інших людей. Ви поважаєте їх права. Вам навіть іноді кортить врізати комусь, коли той сказав щось справді образливе, але ви берете себе в руки і йдете геть, або просто відповідаєте словами на слова. Ви цивілізована людина.

Вітаю. Ви усвідомили та прийняли базові принципи лібертаріанства. Ви живете своїм життям, користуєтеся своїми свободами, при цьому поважаючи права і свободи інших. Ви поводитеся як лібертаріанець.

Лібертаціанці сповідують принцип добровільної згоди, а не силового примусу. І дуже ймовірно, що саме цим принципом ви послуговуєтеся у своєму повсякденному спілкуванні та житті.

Але зачекайте хвилинку, хіба лібертаріанство не політична філософія, набір ідей стосовно управління та політики? Саме так. Тоді чому вона не базується на тому, що влада мала би робити, радше ніж на тому, що мали б робити окремі громадяни? О, от саме в цьому є глибинна відмінність між лібертаріанством та іншими ідеями про політику. Лібертаріанці не вважають, що влада є чимось магічним. Її здійснюють люди. Вони такі самі як ми. Немає окремої особливої раси (можемо назвати їх королі, імператори, чарівники, маги, президенти, законотворці чи прем’єр міністри), що має надлюдський розум, мудрість чи силу, які б робили їх вище, ніж всі нормальні люди. Правителі, навіть коли вони обрані демократичним шляхом, не є більш, а навпаки часто-густо набагато менше, «просякнуті духом патріотизму», ніж пересічні громадяни. Немає жодних доказів того, що вони хоч трохи менш егоїстичні чи більш великодушні ніж решта людей. Немає жодних доказів, що вони більше ніж решта людей переймаються тим, що є правильним, а що неправильним. Вони такі як ми.

Але зачекайте ще хвилинку, політичні лідери справді мають владні повноваження, яких немає в інших. Вони мають право арештовувати людей, розпочинати війни і вбивати людей, видавати укази стосовно того, що можуть чи не можуть читати люди, чи мають вони поклонятися Богу і якщо так, то у який спосіб, на кому вони можуть одружуватися, що вони можуть чи не можуть їсти, пити, курити, чим вони можуть чи не можуть заробляти на життя, де вони можуть жити, в яку школу ходити, чи можна їм подорожувати, які товари та послуги вони можуть надавати іншим і по яким цінам та багато чого іншого. Вони точно мають такі права, які решта нас не має.

Саме так. Вони використовують силу і вони сприймають це як належне — саме це вирізняє владу від інших інститутів. Але ні їх навички сприйняття, аналізу та прогнозування не кращі за наші з вами, ні їхні моральні устої не є вищими за звичайні. Дехто може бути розумнішим за пересічних громадян, інші трохи менш розумними, але немає жодних свідчень того, що вони якось вищі за решту людства, щоб могти вважатися вищою кастою, нашими природніми володарями.

Чому вони використовують силу в той час як решта з нас у стосунках з іншими покладається на добровільне переконання? Ті, хто наділений політичною владою, не ангели і не боги, то чому вони заявляють про свої права на здійснення влади, коли ніхто інший не готовий заявити про такі права? Чому ми повинні підкорятися їх примусу? Якщо я не маю жодного права увірватися до тебе в домівку, щоб розказати, що ти маєш їсти, що ти маєш курити, чи коли тобі лягати спати, чи з ким саме тобі лягати спати, то чому такі повноваження має політик чи бюрократ, чи генерал армії, чи король, чи губернатор?

Чи давали ми згоду на примус?

Але зачекайте, ми ж і є влада, чи не так? Принаймні, як стверджували деякі мудрі філософи, такі як Жан-Жак Руссо, в умовах демократії ми погоджуємося виконувати вказівки влади стосовно того, що робити чи не робити. Влада реалізує «загальну волю» народу, а це означає, що вона реалізує нашу волю. Отже, коли влада застосовує проти нас силу, вона просто змушує нас бути вільними, адже вона змушує нас слідувати нашій власній волі, а не робити те, що нам здається ми хочемо. Як казав Руссо у своїй надзвичайно впливовій книзі «Соціальний договір», «спільна воля є завжди правильною і тяжіє до досягнення суспільного блага; але це не означає, що рішення народу завжди мають такий самий правильний напрямок… Часто існує істотна відмінність між волею усіх [чого хочуть усі індивіди] і спільною волею.» [i]

У цій теорії Руссо поєднує примус із свободою, адже, як він стверджує «хто відмовляється підкорюватися спільній волі, має бути змушений це зробити усією структурою, що означає не що інше, як те, що його мають змусити бути вільним.» врешті решт, ти не знаєш чого ти насправді хочеш, поки держава не вирішила, що ти хочеш, отже коли ти думаєш, що ти хочеш щось зробити, але тебе зупиняє поліція, чи саджає тебе до в’язниці, то вона робить тебе вільним. Тобі видавалося, що ти хочеш ослухатися державу, а поліція просто допомогла тобі обрати те, що ти хотів насправді, але був занадто недалеким, неосвіченим, нерозумним чи слабким, щоб це усвідомити.

Так, напевне, ми занадто зайшли в площину метафізичного, тож давайте повернемося трохи назад і поміркуємо над тим, за що виступають прихильники правління більшості. Якимось чином, шляхом виборів чи у якийсь інший спосіб, ми генеруємо «волю народу», навіть якщо частина цього народу з цим і не згодна (як мінімум ті, хто програв вибори, не згодні з більшістю). Цих людей змусять слідувати за більшістю і, наприклад, не вживати алкоголь чи марихуану чи сплачувати власні гроші для фінансування того, з чим вони не згодні, наприклад, війни з іншими державами чи дотації для впливових бізнесів. Більшість проголосувала за закон, що забороняє Х чи вимагає Y, чи за кандидатів, котрі обіцяли заборонити Х чи вимагати Y, і отже тепер ми знаємо «волю народу». І якщо хтось продовжує пити пиво чи курити марихуану, чи приховує свої доходи, то така особа не виконує волю народу, на дотримання якої він давав згоду. Давайте заглибимося в це ще трішки.

Скажімо, сухий закон було прийнято і він вступив в силу, а ви голосували за цей сухий закон чи кандидата, що його підтримував. Можна сказати, що ви дали згоду на обмеження, передбачені цим законом. А якщо ви голосували проти сухого закону чи за кандидата, що виступав проти прийняття даного закону? Ну, тоді можна сказати, що ви брали участь в процесі, в результаті якого дане рішення було прийнято, а отже дали згоду на обмеження, передбачені цим законом. А якщо ви не голосували і взагалі немає жодної точки хору з даного питання? Ну, тоді ви точно не можете скаржитися, адже не голосуючи ви не скористалися своїм шансом вплинути на результат! Як уже досить давно казав англійський лібертаріанець Герберт Спенсер, «як не дивно, виходить, що він [громадянин] дав згоду незалежно від того, що він робив: казав так, казав ні чи залишався нейтральним! Досить дивна доктрина.» Справді, дивна, що не кажи. Якщо ти завжди «даєш згоду», незалежно від того, що ти робиш чи говориш насправді, тоді фраза «дати згоду» нічого не означає, адже вона означає як «незгоду» так і «згоду». А в такому випадку руйнується саме значення слова.

Адже насправді людина, яку арештували за куріння марихуани в її власному помешканні, ніяким логічним чином не «давала згоди» на свій арешт. Саме тому поліція має при собі палиці та зброю, щоб залякувати людей насиллям.

Але, можливо, ці повноваження делеговані владі народом, тому якщо люди могли вирішити на курити марихуану, тоді вони могли б вирішити арештовувати себе. Але якщо у тебе немає права виламати двері твого сусіда і вломитися до нього в дім зі зброєю, щоб витягти його з дому і посадити у клітку, як ти можеш делегувати це право комусь іншому? Отже, ми повертаємося до того магічного твердження, що ваші сусіди-курці марихуани дозволили свій арешт, незалежно від того, яку точку зору вони відстоювали і що вони робили.

Але, можливо, просто від того, що ти живеш в державі, це автоматично означає, що ти дав згоду на все, що влада вимагає від тебе. Врешті решт, якщо ти приходиш до мене додому, ти напевне погоджуєшся слідувати моїм правилам. Але «країна» — це не зовсім «мій дім». Я є власником свого будинку, але я не є «власником» своєї країни. Країна складається з багатьох людей, котрі мають власне бачення, стосовно того, як вони хочуть прожити своє життя. І вони мені не належать. Це справді є найбільш важливе усвідомлення зрілих людей: інші люди мені не належать. Вони мають прожити своє життя. Ти, як людина зріла, це розумієш, а твої дії є тому підтвердженням. Ти не вриваєшся в домівки інших людей і не розказуєш як їм жити. Ти не крадеш їх речі просто від того, що вважаєш, що користуватимешся ними краще. Ти не б’єш, ріжеш чи стріляєш людей, коли вони з тобою не погоджуються, навіть у дуже важливих питаннях.

Отже, якщо ти вже поводишся як лібертаріанець, можливо, тобі слід стати ним.

Що означає бути лібертаріанцем?

Це означає не лише те, що ти не порушуєш права інших, а саме, поважаєш закони справедливості по відношенню до інших людей, але також на ментальному рівні усвідомлюєш, що означає те, що люди мають права, як права створюють фундамент для мирної суспільної співпраці, і як функціонують добровільні товариства. Це означає, що ти захищаєш не лише власну свободу, а й свободу інших людей. Великий бразильський мислитель присвятив своє життя скасуванню найбільшого можливого порушення свободи — рабства. Його звали Жоакім Набуко і він проголосив лібертаріанське кредо, котрим він керувався у власному житті:

Вчіть своїх дітей, вчіться самі, в любові до свободи інших, адже тільки тоді ваша власна свобода не буде незаслуженим подарунком долі. Ви будете усвідомлювати її ціну і ви будете мати мужність захищати її.

Бути лібертаріанцем — це означає піклуватися про свободу кожного. Це означає поважати права інших людей, навіть коли ми вважаємо їх слова чи дії неприйнятними.

Це означає утримуватися від використання сили і натомість досягати своїх цілей, чи особистого щастя, чи покращення стану життя людства, чи знань, чи усього з вищеперерахованого, чи чогось іншого, виключно шляхом добровільних і мирних дій, чи то у «капіталістичному» світі вільного підприємництва та обміну, чи в науці, філантропії, мистецтві, коханні, дружбі чи бідь-яких інших починаннях людства, котрі структуровані правилами добровільної співпраці.

Скептицизм стосовно влади та повноважень

Бути лібертаріанцем означає розуміти, що права в безпеці виключно коли влада обмежена. Права вимагають верховенства права. Джон Лок, англійський радикальний філософ та активіст, допоміг закласти фундамент сучасного світу. Він виступав проти прихильників «абсолютизму», тих, хто вважав, що правителі повинні бути наділені необмеженою владою. Ті, хто відстоював ідеї абсолютної влади, заявляли, що якщо дати людям їх «свободу», це означатиме, що кожен буде робити те, що «надумає», тобто будь-що, що спаде йому на думку, не задумуючись про наслідки чи права інших.

Лок відповів, що ліберальна партія намагалася досягнути «свободи щодо своїх дій та можливості розпоряджатися своїм майном та особистістю відповідно до того, що вони вважають підходящим для себе в рамках закону природи, не запитуючи дозволу у якої небудь другої особи і не залежачи від волі когось.» Людина має право робити що їй заманеться із тим, що їй належить особисто: вільно слідувати за своїм бажанням, а не слухати накази інших, допоки вона поважає рівні права інших.

Філософ Майкл Х’юмер обґрунтовує лібертаріанство тим, що він називає «моральністю здорового глузду», яка складається із трьох компонент: «принципу не-агресії», що забороняє людям нападати, вбивати, красти чи вводити в оману один одного; «визнання насильницької природи влади… що підтверджується справжніми погрозами застосування фізичної сили проти тих, хто не підкоряється державі» та «скептицизм політичної влади… стосовно того, що держава не може зробити того, що було б не на користь будь-якої людини чи громадської організації.» Як він зазначає, «саме поняття повноважень формує справжнє ядро дискусії між лібертаріанством та іншими політичними філософіями».

Свобода, процвітання та порядок

Бути лібертаріанцем означає розуміти, як створюється багатство; не політиками, які видають укази, а вільними людьми, котрі працюють разом, роблять винаходи, творять, економлять, інвестують, купують та продають, і все це при повазі до приватної власності, а отже і прав інших. «Власність» не обмежується фізичними «речами», хоча ми часто сьогодні саме так використовуємо даний термін, вона включає в себе право на «життя, свободу та власність», якщо використовувати відому фразу Лока. Як казав Джеймс Медісон, один з основних авторів Конституції США, «Кажуть, людина має право на власність, можна так само сказати, що її права це її власність».

Любов та симпатія можуть бути достатніми для того, щоб забезпечити мирну та ефективну роботу невеликих груп, але лібертаріанці розуміють, що цього недостатньо для забезпечення миру та співпраці у великих групах, які не мають особистих контактів. Лібертаріанці підтримують ідею верховенства права у тому сенсі, що правила написані для всіх і не можуть бути перекрученими в той чи інший бік залежно від примх тих, хто при владі. Правила вільних товариств не створюються на користь для того, щоб дане товариство чи особа отримали вигоду; вони поважають права усіх людей, незалежно від статі, кольору шкіри, релігії, мови, сім’ї чи ще якоїсь характеристики.

Правила власності є одними з найважливіших засад добровільної співпраці між незнайомцями. Власність — це не лише те, що можна потримати в руках; це цілий взаємопов’язаний комплекс прав та обов’язків, якими керуються незнайомі між собою люди, що дозволяє їм мирно співіснувати, працювати разом в компаніях та асоціаціях та торгувати на взаємовигідних умовах, адже вони усвідомлюють базовий розподіл — що моє, а що твоє — і відштовхуючись від цього, кожен може діяти з метою того, щоб покращити своє становище. Майнові права, котрі чітко окреслені, юридично захищені та можуть бути продані третім особам, формують фундамент для добровільного співробітництва, загального процвітання, прогресу та миру. Це включає в себе не лише ті речі, котрі можна потримати в руках, чи на яких можна постояти, а також і складні бізнес структури, котрі виробляють ті блага, які вимагають співпраці тисяч людей, будь-то ліки, літаки, чи ананаси, котрі прикрашають ваші столи взимку.

Лібертаріанець та професор права Річард Епштейн назвав одну із своїх найкращих книг «Прості правила складного світу». Цей заголовок ідеально вловлює основну ідею книги, що не потрібно складних правил, щоб створити складні організаційні структури. Достатньо і простих правил. Взагалі, прості, зрозумілі та постійні правила зазвичай і створюють порядок, в той час, як складні, незрозумілі та нестабільні правила зазвичай створюють хаос.

Чітко окреслені майнові права та право вести торгівлю на взаємо вигідних умовах, створюють умови для масштабної безконфліктної співпраці. Вільні ринки забезпечують більше (у жодному разі не менше) порядку та передбачуваності, ніж суспільства, що керуються чи регулюються за допомогою сили. Спонтанний порядок ринку, набагато більш абстрактний, комплексний та далекоглядний, ніж будь-які п’ятирічні плани чи державні регулювання економіки. Інститут ціноутворення, що виникає за умови вільного обміну, допомагає направляти ресурси і використовувати їх максимально ефективно, не наділяючи бюрократичну машину правом силового регулювання. Силою насаджене «планування» є насправді абсолютним антонімом до цього поняття; це є порушенням безперервного процесу координування плану, котрий закладено в суспільні інститути, що вільно розвиваються.

Порядок виникає спонтанно, в результаті вільних взаємодій людей, котрі захищені можливість вільно користуватися своїми правами. Це стосується не лише економічного ладу, а також і мови, суспільних звичаїв, традицій, науки та навіть таких сфер як мода та стиль. Використання сили, щоб спробувати підпорядкувати будь-яку чи усі ці сфери забаганкам правителя, диктатора, президента, комітету, законодавчого органу чи бюрократичного апарату, означатиме замінити порядок хаосом, свободу силою, а гармонію розбратом.

Лібертаріанці є прихильниками та працюють задля побудови мирного світу, в якому визнаються і поважаються права кожного окремого унікального індивіда, світу, де панує процвітання, досягнуте шляхом добровільної співпраці, що основане на системі законів, які захищають права та сприяють взаємовигідному обміну. Лібертаріанці є прихильниками та працюють задля обмеження владних повноважень, задля забезпечення верховенства права над забаганками влади, задля обмеження та мінімізації будь-яких форм жорстокості. Лібертаріанці є прихильниками та захищають право думати, працювати та поводитися як тобі заманеться, доти, поки цим ти не порушуєш ті самі права інших. Лібертаріанці є прихильниками і працюють задля того, щоб створити світ, у якому кожна людина вільна прагнути та досягати щастя, не питаючи нікого дозволу бути, діяти, жити.

Отож… Чому бути лібертаріанцем?

Чому бути лібертаріанцем? Може прозвучати дещо зухвало, але логічна відповідь на це питання: «А чому ні?» так само як стороні звинувачення потрібно довести вину відповідача, а не навпаки, так само необхідність давати докази лежить на тому, хто заперечує право іншої людини бути лібертаріанцем, а не на тому, хто ним є. якщо хтось хоче заспівати пісню чи спекти тортик не має починати з того, що він вимолює собі право співати чи пекти. І йому також непотрібно придумувати контраргументи на всі можливі аргументи проти співу чи кулінарії. Якщо людині мають заборонити співати чи пекти, той хто планує це зробити, має надати вагому на те причину. Причина може бути вагомою, наприклад, якщо спів буде занадто голосним і заважатиме іншим спати, чи якщо приготування торту може спричинити пожежу і спалити будинки сусідів. Це досить вагомі причини, щоб заборонити співати чи готувати. При цьому ми все-одно керуємося презумпцією свободи, а не за можливості використання сили, щоб обмежити свободу.

Лібертаріанець — це людина, яка вірить у презумпцію свободи. І саме з реалізацією даної презумпції на практиці, з’являється світ, в якому різні люди можуть реалізувати свої сценарії щастя так, як вони вважають за належне, світ, в якому люди можуть вільно та взаємовигідно торгувати, а суперечки вирішуються словами, а не бейсбольними бітами. Це не буде ідеальний світ, але це буде світ, за який варто поборотися.

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької

Цей матеріал розпочинає рубрику, у якій ми будемо розповідати про реформи в Україні, які зроблять людей тут більш вільними, а від того — багатими та щасливими. Розпочнемо з найпопулярнішої нині теми — ринку землі. І вона давно вже не вписується в мотиви Ольги Кобилянської, як може здатись більшості читачам.

Чого саме стосується земельна реформа?

В Україні наявні 415 тис км² сільськогосподарських земель, з яких 26,5 % — державні, а 73,5 % — приватні. На цій землі працює 55 тис. підприємств. Нинішня оренда землі становить $25-$50, проте з очікувань окремих людей відкриття ринку може принести до $85 млрд. нових надходжень у ВВП та вдесятеро підвищить її оренду.

Як ми історично прийшли до цієї реформи?

У 2001 році землю було паями та ділянками роздано 7 млн власників. Це був очікуваний наслідок ліквідації радянських колективних господарств. Проте водночас був установлений мораторій на продаж землі, можливо, з побоювань щодо непередбачуваних наслідків її хаотичного перерозподілу. Відсутність опції продажу прикувала власників до чорноземів, не залишаючи альтернатив для розпорядження ними, окрім як:

  • залишити землю на простій (що всі вважають смертельним);
  • віддати її в оренду іншим фермерам та сільгосп. корпораціям.

Останні зрозуміли свою перевагу у відносинах та успішно тиснули на землевласників, домігшись виплати мінімальної оренди. Таким чином люди перебували в підвішеному стані «suffering from success», коли літні люди помирали бідними, володіючи немалими ділянками землі, не можучи її монетизувати для власних потреб.

Нині ця тема стала настільки політизованою через розмір інтересів довкола реформи, що процес лібералізації землеволодіння обріс численними міфами, які зараз будуть нетипово спростовані.

Міфи про земельну реформу

Міф 1 — «Розпродавши землю, ми продамо Україну!»

Сприйняття країни лише як її землі вже давно є застарілим. Україна — це не стільки земля, скільки визнання того, що на цій території використовуються лише українські закони та переважає влада українського народу, і для підтримки цього є Збройні Сили України та Міністерство Внутрішніх Справ: вони силою переконають людину поважати їх. Земля нині — це лише актив, який сприймається як генератор доходу за умов якісного піклування про нього. І якщо ми в це повіримо, то дамо доступ до вільного обігу землі для тих, кому вона дійсно потрібна.

Міф 2 — «Землю скуплять іноземці/олігархи/рептилоїди!»

Це не станеться щонайменше тому, що в жодного агрохолдингу одразу не набереться ані $5 млрд на капітальні інвестиції, ані наснаги будувати виробничу мережу не бачених ніколи масштабів, щоби задовольнити чиїсь конспірологічні мрії. Але навіть якщо так може статись, то чим більше охочих таке зробити, тим ліпше. Про це наприкінці скажу.

Міф 3 — «Ви вб’єте малого фермера!»

Як я можу вбити малого фермера, якщо його розмір визначається особливостями виробництва, що ніяк не відрізняються від процесів в агрохолдингу? І якщо саме ці особливості визначають розмір ферми, то лише хіба адміністративна складова (офісні працівники, менеджери, адвокати та бухгалтери) може щось змінити в організації та розмірі гравця на ринку землі, але вона ж незначна.

Міф 4 — «Землю скуплять задешево!»

Продаж землі є виключно рішенням її власника виставити ділянку на аукціон. Вона може й буде чекати певний час, поки на ринку набереться охочих придбати ділянку для розширення/релокації/узаконення тіньових угод продажу. У цей час, як зазвичай буває на свіжостворених ринках, ріст попиту (охочих придбати діляночку за дріб’яночку) випереджає ріст пропозиції та, як наслідок, ціна на товар різко зростає. Так буде і з землею: люди забажають дочекатися піку ціни на землю, щоби її найвигідніше для себе збути. Тому ніякий Сорос не скупить її.

Відчистивши інфопростір до шику і блиску дійсності, перейдімо до реформи.

Суть реформи

Згідно з прийнятим вночі 31 березня законом, землю можуть придбати українські фізичні та юридичні особи, територіальні громади та держава, а банки можуть приймати у власність землю в якості застави. Під питанням стоїть доступ іноземців до цього ринку. Це відклали до 2024 року на референдум.

Достеменно відомо, що державну та комунальну землю не можна буде продавати. Її загалом не можна буде збувати росіянам (і це добре, адже вони — громадяни країни-агресора) та власникам офшорів, а ділянки в прикордонні (50 км до межі України) апріорі іноземцям не продаватимуться. Також відомі межі концентрації земель за умов чинного майбутнього ринку: 100 га у володінні лише фізосіб до 2024 року і 10000 га для всіх опісля.

Для чого ця реформа лібертаріанцю?

Вона — щастя для волелюбної людини. Ми ж усі хочемо мати доступ до всіх видів діяльності, як тільки нам стрільне тарган у голові цим зайнятись. Якщо людина зненацька захотіла стати фермером, вона має мати можливість узяти кредит на землю й відкрити ферму. Ми всі хочемо мати можливість розпоряджатись своїм багатством, навіть коли воно «впало на руки з неба» (як-от у спадок). Людина має мати можливість продати свою земельну ділянку і вкласти гроші собі на пенсійний рахунок, на пристойну квартиру, в акції фірми, пропити їх, чи обмінятися ділянками при переміщенні ферми.

Нарешті настане той час, коли люди почнуть поважати земельну власність та ризикувати власними активами при її володінні, а не відфітькуватися дешевою тіньовою орендою чи займатися рекетом! Нинішній закон дозволить усе це здійснити у 2021 році, і ліпше вже мати недобиту реформу, аніж її повну відсутність.

Стоп, що? Недобиту реформу?

Так. У нас досі під питанням стоїть доступ землі для іноземців та продаж державних/комунальних земель. По-перше, я повернусь до міфу з іноземцями та скупниками. У тому випадку, коли ти захочеш продати свою ділянку й оголосиш продаж, до тебе прийде лише дві людини: малий/середній фермер та представник якогось «олігарха», і в них не буде сенсу довго торгуватись, тож олігарх у тебе «відбарижить» пай за дріб’язок. Коли на ниву прийде іноземець, торги продовжаться, конкуренція за ділянку розгориться і ставки зростуть — від того зросте і вартість землі, й усмішка на обличчі продавця. Саме тому конче необхідно відкрити доступ до ринку землі іноземцям разом із рештою потенційних його учасників — аби вичавити повний потенціал відносин.

Щодо державної власності… Вона є неефективною: яка розумна людина має шість рук і займається трьома речима одночасно? Ніхто, усі мають дві руки й не вміють у багатозадачність. Бюрократ не може в кабінеті візувати якийсь договір про користування радіочастотами однією рукою й сапати землю за селом іншою. Та навіть на верхах влади не можуть одночасно звертати увагу й на оборонні закупівлі, і на купівлю добрив. Це неефективно й це руйнуватиме землю. І тому ліпше її всю віддати тому, хто готовий її доглядати 24/7 під свій фінансовий ризик. Особливо коли є іноземець, якому ти хочеш підсобити заткнувши пельку рекетирам і баригам.

Так само наявні претензії щодо поступовості процесу та обмежень щодо землі в прикордонні. Повільний процес може зробити землеволодіння нових власників неефективним, адже такі малі господарства можуть стати невигідними в очах світового ринко агропродукції. А прикордонна земля досі захищається нашим улюбленим ЗСУ, що відкидає побоювання земельного сепаратизму.

Артур Бурак

Автор: Владислав Мальчевський

Філософія — на перший погляд здається дуже складною та незрозумілою наукою, але насправді, не все так як ви думаєте.
Існують приблизно до десяти інтелектуальних експериментів в які люблять «бавитись» філософи, а також всі небайдужі до філософської думки. Деякі з них, дуже важко зрозуміти не маючи якоїсь певної бази філософських знань, наприклад експеримент «Філософський Зомбі» Чалмерса, для кращого його розуміння, необхідні знання з гносеології та феноменології. Проте, є такі експерименти які не вимагають від вас професійного філософського знання, але мають потужні світоглядні настанови.

Я вирішив вибрати, ті два експерименти, які на мою думку, є найбільш актуальні для розуміння українській аудиторії. Так, ці експерименти будуть стосуватись сфери політичної, та соціальної філософії. Це якраз ті сфери нашого з вами буття, які зараз знаходяться на етапі стагнації а також деякого розвитку. Отож, на моє глибоке переконання прочитавши та прорефлексувавши над цим блогом, ви краще усвідомите такі сфери нашого життя, як життя соціальне та життя політичне.

Роберт Нозік та «Машина по виробництву особистого досвіду»

Роберт Нозік — один з найбільш екстраординарних американських філософів ХХ століття. Професор Гарвардського університету, ідеолог класичного лібералізму(analytic liberterianism). Відстоював ідеї «мінімальної держави» та гостро критикував теорію «соціальної держави» за надмірне насильство над індивідами. Також, теоретично обгрунтував теорії : «справедливості придбання», «справедливості передачі», та «справедливості приватної власності».

Magnus Opus — Anarchy, State, and Utopia. Книга буде корисна для прочитання абсолютно кожній свідомій людині, яка хоча би раз міркувала про природу свого соціального буття, та хотіла би розібратись з тим як «Левіафан» впливає на її індивідуальні свободи, та пропонує свої види справедливості, цінностей, культури, ідеологій, та вибору. Саме про вибір піде мова далі.

Анархія, Держава та Утопія, 1974 рік

Що ж то за машина ?

Короткий опис: Припустимо, що існує така собі машина з виробництва особистого досвіду, яка може забезпечити вам будь-яке переживання. Круті нейропсихологи, можуть простимулювати вам мозок так, що ви провідчуваєте все настільки реально, що ви ніколи не завагаєтесь в тому, що ви на даний момент стрибаєте з парашутом, куштуєте вишукані страви, або ж займаєтесь сексом. Компанії та корпорації вже ретельно вивчили, а також придумали тисячи сценаріїв кожен з яких ви можете вибрати в бібліотеці, припустимо, вибрати та замовити сценарій життя та пережитого досвіду на наступні два роки.

Питання: Чи погодитеся ви під’єднатись до такої машини досвіду, попередньо обравши ті події, які мають з вами статися?

Філософський зміст: Експеримент змушує нас замислитись, над тим, де грань між відчуттям буття і буттям.

До цього всього, які категорії «відчуття буття» вплітаються нам ідеологічною системою тої чи іншої держави? Якісна масова комунікація перетворює та рухає нас в системі координат, де ми за всіма можливими соціо-культурними показниками можемо відчувати наше буття, як наприклад, «дорослі» люди, а насправді ж на рівні розуміння «буття» залишаємось дітьми.

Брейгель Старший, Діти Грають

Звичайно, ми в силі препарувати, будь-яку ідеологічне нашарування нашого сприйняття, і звільняти свій розум від «ідолів». Проте, знову ж таки постає питання: Чи ми, «відчуваємо» що препаруємо ідеологічне нашарування і впевнені в цьому? Чи ми, «справді» звільнились від ідеологічного фрейму, та бачимо світ «справжнім»? Питання доволі таки риторичні. Все залежить від рівня усвідомлення свого «Я» та розуміння свого «вільнодумства», тобто наскільки ваша індивідуальна свобода стійка до зовнішніх факторів, в цьому випадку, до держави, суспільства, спільноти.

Сам же Нозік пише: «Підключитися до машини — це свого роду самогубство … Хіба дивно, що для нас має значення те, якими є ми насправді? Перш за все ми хочемо робити певні речі, а не просто отримувати відчуття того, що ми їх робимо».

Джон Роулз та «Вихідна позиція» ( Theory of original position)

Джон Роулз

— американський соціальний, політичний, моральний, та філософ права, теоретик соціального-лібералізму. Один з найбільш визнаних філософів та теоретиків держави та права. Основна концепція була описана в книзі «Теорія Справедливості»

Дуже гостре сприйняття справедливості, яке філософ виводи з поняття чесності (justice as fairness). Філософ виступав за принципове співвідношення Свободи та Рівності(під впливом Г’юма, а також деяких ідей Канта), за що був критикований, як своїми колегами як із лібертаріанских позицій, так і з марксистських. Книга, буде корисна абсолютно кожному, хто цікавиться політичною, моральною, та філософією права. Й напевно, просто тому, хто хоче розібратись з поняттями «справедливості» та свободи.

Magnus Opus by John Rawls

«Вихідна позиція»

Брейгель Старший, Вавилонська Вежа

Пригадайте славнозвісну християнську міфологію, а саме міф про Вавилонську Вежу. От, уявіть, що ви знаєте все, про ті суспільства які живуть навколо Вавилонської Вежі. Знаєте абсолютно все. Від матеріального стану тої чи іншої соціальної верстви, до їхніх цінностей. Так, само ви знаєте всі навколишні міста-держави, які знаходяться поруч з Вавилоном (вздовж річок Єфрат та Тигр) і ви маєте також абсолютні знання, про ці суспільства. Хтось має більш прийнятні до ваших цінностей, хтось менш. Якісь суспільства багатші, якісь ні. Але всюди присутня певного роду «несправедливість» за словами Роулза.

Короткий опис:  Уявіть, що ви можете почати життя з такої собі “original position” вихідної позиції, і ви маєте можливість повністю зруйнувати Вавилон, і встановити принципи організації існування суспільства заново. Але на вас буде діяти така собі «завіса невідання» яка приховає всі можливі соціо-культурні нашарування, приналежність до тієї чи іншої соціальної верстви населення, й також ваші природні та задатки. Власне, так само як і ваші певні інтереси. Загалом, створення законів організації суспільства, буде повністю позбавлене ваших власних інтересів та вподобань.

Питання :  Яку концепцію соціальної справедливості виберуть люди, позиція яких не детермінована їх своєкорисливими інтересами?

Філософський зміст:  Можливість до редукування, до стану чистого листка, є корисною кожному громадянину того чи іншого суспільства, як розвинутого так і не дуже, щоб краще розуміти вектор того “ідеального місця” до якого варто рухатись, або ж краще визначити власну вихідну позицію, яка буде відповідати цінностям та поняттю справедливості в тому чи іншому суспільству.

Наприклад, колишній житель Вавилону, вибираючи життя з «вихідної позиції» вважає, що не справедливо жити по законам Хаммурапі, і маючи знання про законодавчу систему, стародавньої Індії, вирішує народитись там, або ж, зібрати однодумців та оскаржити «несправедливі» закони, та намагатись їх змінити.

Цей експеримент має багато інтерпретацій. Я інтерпретував його, на свій смак. Але сенс, залишається один і той самий. Після прочитання експерименту, ви можете краще усвідомити: де ви зараз? які цінності панують у вашому суспільстві? приймаєте ви їх чи ні? чи готові ви до змін? а чи є більш справедливі суспільства? Всі ці питання, детермінують критичне осмислення нашої суспільної, політичної, правової системи, та дають впевненість в тому, що зміни на більш краще та справедливе суспільство можливе, якщо воно є вже десь, але не тут. Це чітко окреслює початок, та той бажаний результат який ми хочемо бачити навколо.

До речі, сам Роулз стверджував, що люди будуть вибирати, одній й ті самі принципи в суспільствах де на чаші терезів буде рівне співвідношення Свободи та Рівності.

«Бурлаки на Волге» Репин

Отже, міркуючи над інтелектуальними експериментами, ми можемо чіткіше зрозуміти те, що ми ще про дуже багато речей навіть і не думали міркувати. Інтелектуальні експерименти змодельовані так, щоб змусити вас замислитись про речі «фундаментального» характеру, і вивести вас за «дужки» будденості, аби чим краще її розглянути та проаналізувати. Ну і звичайно, зробити ваше виживання в цьому світі більш імовірним, тому що виживають найсильніші, а як ми знаємо чудовий вислів Френсіса Бекона «Scientia potentia est»

 

Ця невеличка стаття буде стосуватись депортації татар: тієї, що була і тієї, що станеться.
Звичайно, варто зауважити, що сьогодні рівно 74 роки із того моменту, як і так невеликий народ був практично знищений радянською владою. Ніякі співчуття і траури не зможуть повністю вилікувати нас від втрати близької людини. Що вже казати про цілий народ… Зі своєї сторони мушу лише сказати, що такі трагедії об’єднують народи, українців депортували з західної України так само як і татар. Ми відчуваємо ваш біль і смуток. Я відчуваю цей біль.

Проте є ще один біль. Біль через те, що ми здали «Крим без єдиного пострілу». Мовляв це перемога, що жоден український солдат не загинув за цей півострів. Але саме це дає легітимність цій «анексії». Подивіться ось цю підбірку. Від початку і до кінця, особливо рекомендую звернути увагу на грузинку.

Це зараз ми можемо хизуватись санкціями, тиском на РФ міжнародною спільнотою. Проте треба зрозуміти, що напишуть у підручниках через років десять.

«Україна здала Крим без жодного пострілу.» — радісно продекламують російські школярі.

І ми їм нічого протиставити не зможемо. Справді здали і справді не стріляли. Виглядає наче не дуже потрібен був. Але навіть у самому слові «здати» є щось від «здаватись». Ми здали його наче непотрібну річ; здались перед ворогом. Проте це і є найгірше. Так, більшість населення було уражене пропагандою, так, армія не у повній боєздатності, і так, вони були готові, а ми — ні. Але там лишились наші, так ви правильно почули, наші. І не має значення який у них розріз очей, колір шкіри, мова чи віросповідання. Там були наші: татари, українці, росіяни, євреї. Ті, кого ми повинні були захищати. Українська армія полишила свої позиції. Ми сміємось над «героїчним відступом Кутузова» чи «стратегічним пересуванням радянської армії в тил», але вони хоча б бились, коли відступали, вони хоч і програвали, але давали бій. Ми не зробили нічого: жодної диверсії, жодного підпалу та жодного збитого гвинтокрила.

Карл фон Клаузевіц – великий прусський стратег написав трактат «Про мистецтво війни». Це мабуть одна з небагатьох у військовій думці робота, яка системно описала суть війни.

Ось що він пише: «Якою б маленькою не була держава по відношенню до супротивника, якщо вона не зробить останніх граничних зусиль боротьби, то ми можемо сказати, що у ньому більше немає життя» [1, С. 113]

Ми мертві зараз, наша країна перестала бути цілісною. Я не зустрів жодного офіцера, який би мені зміг у очі сказати, що згоден із тим, що Крим здали правильно. Кожну хвилину, кожну секунду, ми втрачаємо час, який у майбутньому можливо нам буде дуже необхідний.

Тепер там стоїть міст, який ми вважали таким, що неможливо добудувати. По ньому їде покидьок, якого наче повинні були вбити його ж оточуючі. Нас присипляють, кажуть, що Росія от-от розвалиться, а нам на голову впаде щастя. І от замріяні, ми піднімаємо очі вгору, а там нові російські гвинтокрили і новий «героїчний відступ», тільки тепер під Одесою чи Харковом.

А щодо нової депортації, то не буде Столипінських вагонів, не буде репресій мільйонів і ГУЛАГів, навпаки, ця диктатура працює за принципом Ленінського парому. Суть дуже проста: всі хто не з нами – валіть за кордон. «У вас немає перспективи» – каже влада РФ -« МИ тут назавжди! Валіть з відси – кордони відкриті!» І багато хто справді обере корабель і відпливе назавжди.
І тепер татарам кажуть теж саме: «Валіть звідси, провалюйте! Вам тут не місце! Тепер тут МИ!» І багато їдуть, а багато лишається. І так знову, у татар немає Батьківщини.

Нам треба бути сильними, треба боротись. Як співали колись наші предки:

«Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ!»

І нам треба перестати думати маленькою тактикою видаючи її за стратегією. Що таке термін президента? Чи гроші? 100 років — ось як далеко треба нам дивитись. А що люди скажуть про нас тоді? Боягузи, що кинули своїх? Чи може все ж таки ті, хто знищив Імперію Зла?

Віце-президент фонду Atlas Том Палмер вважає, що в світі зростають тенденції до неcприйняття лібертаріанських ідей, а правий і лівий популізм разом з агресивним ісламізмом, що йому протистоять, неймовірно схожі в своєму неприйнятті свободи. Ми пропонуємо переклад програмної статті Палмера, що була опублікована на сайті Інституту Катона. Текст змушує нас замислитися, перед якими загрозами стоять прихильники вільного суспільства і закликає нас сприймати інтелектуальних суперників всерйоз.

Над світом нависла загроза радикальних антилібертаріанських рухів, що зчепилися один з одним, немов скорпіони в банці, змагаючись за те, хто швидше за інших зможе зруйнувати інститути свободи. Частина таких рухів вкоренилася в університетах та інших інтелектуальних центрах, інші ж черпають сили в популістичному гніві. Більш того, ліві і праві сторони антилібертаріанства взаємопов’язані і постійно доповнюють одна одну. І перша, і друга відкрито відкидають індивідуальну свободу, верховенство права, обмеження влади і свободу обміну, а натомість підтримують радикальні методи ведення політики, що стикаються з такими опозиційними силами, як політика ідентичності та авторитаризму. Вони небезпечні, і їх не слід недооцінювати.

У різних формах такі рухи кидають виклик лібертаріанським цінностям і принципам по всьому світу, особливо в Європі, Америці та частково в Азії. Але їх вплив відчутний всюди. Всім їм притаманне радикальне неприйняття ідей розсудливості, свободи і верховенства права, які зробили можливим створення Америки і, по суті, є фундаментом сучасного світового порядку. Тому тим, хто надає перевагу конституціоналізму, а не диктатурі, вільним ринкам, а не кумівству або соціалістичному етатизму, вільній торгівлі, а не автаркії, терпимості, а не пригніченню, і хто підтримує суспільну гармонію, а не непримиренну ворожнечу, потрібно оговтатися, оскільки в нашому випадку лібертаріанство, а також процвітання і мир, які воно породжує, знаходяться у великій небезпеці.

Три загрози

Ми можемо розрізнити як мінімум три взаємопов’язані загрози для свободи: а) політика ідентичності та спричинена нею політична економія, подібна до гри з нульовою сумою; б) популізм і незмінно властиве йому прагнення до сильного лідера і, нарешті, в) радикальний політичний ісламізм. Всі вони мають конкретне загальне ідейне джерело, формують собою взаємопов’язану мережу і взаємно доповнюють одна одну за рахунок класичного ліберального консенсусу.

І хоча такі рухи повністю оманливі, особливо в сфері економіки, для них характерним є не лише брак розуміння економічних принципів, як, наприклад, безлічі етатистських інтервенцій. У той час як більша частина, яка підтримує мінімальну заробітну плату, торгові обмеження і заборону наркотиків, керується неправильним розумінням наслідків, ідейних лідерів таких антиліберальних рухів в основному не можна назвати божевільними. Найчастіше вони досить непогано розуміють лібертаріанські ідеї, але докорінно їх відкидають. Вони переконані, що ідеї рівності перед законом, ідеї заснованої на законі правової і політичної системи, терпимості, а також свободи думки і слова, вільної торгівлі — особливо між незнайомцями — в цілях взаємної вигоди, а також невід’ємних і рівних індивідуальних прав є всього лише приманкою, що приховує егоїстичні прагнення еліт до експлуатації. Тих, хто підтримує такі ідеї, вони вважають безнадійно наївними.

Прихильникам свободи час усвідомити, що деякі люди заперечують її існування для інших (і навіть для самих себе) не тільки тому, що вони не розуміються в економіці або ж розраховують на корупційну вигоду, а тому що вони проти самих принципів свободи. Адже вони не шукають рівності перед законом; навпаки, відкидають його і підтримують політичний курс, заснований на нерівності ідентичностей. Вони не вірять в існування у нас права на незгоду з ними, і вони безумовно не будуть її захищати. Вони вважають торгівлю однією з форм змови. І в політиці вони надають перевагу незмінній волі керівництва, а не гнучкості мінливих процесів. І вони будуть нападати на будь-кого за образу їхніх священних ідентичностей.

Їм просто чужий принцип «живи і дай жити іншим»

Політика ідентичності

Знадобились десятиліття для того, щоб стійкі антилібертаріанські і антитолерантні рухи лівої сторони політичного спектру все ж заполонили значну частину вчених умів в Європі, Північній Америці та інших країнах. Їх мета — використовувати адміністративну відповідальність, залякування і різні види покарання, щоб придушити будь-які погляди, що здаються їм несумісними з їхнім баченням. Цей рух бере початок в роботах одного німецького марксиста, учня Мартіна Хайдеггера. Його звали Герберт Маркузе, і після приїзду до Сполучених Штатів він здобув велику популярність серед крайніх лівих. В есе Маркузе під назвою «Репресивна терпимість» (Repressive Tolerance) від 1965 року стверджується, що для досягнення звільнення — принаймні в розумінні самого автора — потрібно:

«…відійти від терпимості до висловлювань і зборів груп та рухів, які пропагують агресивні політичні курси, процеси озброєння, шовінізм, дискримінацію за расовою і релігійною ознаками або які протистоять поширенню громадських послуг і безпеки, медичного обслуговування і т.д. Більш того, для відновлення свободи думки може знадобитися встановлення нових жорстких обмежень щодо викладання та інших видів діяльності в освітніх установах, які своїми методами і концепціями спрямовані на обмеження людського розуму в системі дискурсу і поведінкових установок — тим самим перешкоджаючи початковій раціональній оцінці можливих їй альтернатив».

Для Маркузе, як і для його сучасних послідовників (багато з яких ніколи навіть про нього і не чули), «звільнююча терпимість в такому випадку означала би нетерпимість до рухів правого боку і терпимість до рухів лівого боку політичного спектру». Дотримуючись такого сценарію, всіх тих, хто не підтримує нову систему поглядів, піддають різкій критиці, позбавляють можливості висловлення, силою відправляють на курси перевиховання, принижують, витісняють зі звичного оточення; їм навіть погрожують насильством, щоб змусити мовчати. Знову ж таки, треба звернути увагу на наступне висловлювання Мелісси Клік, професора Міссурійского університету: «Гей, хто хоче допомогти мені витягти звідси цього репортера? Тут потрібні м’язи!» Це якраз було посланням Маркузе в дії.

Політкоректність лівих викликала схожу антилібертаріанську реакцію правих. Рухи крайніх правих, які поширюються зараз в Європі, і ультраправе поєднання популізму і білого націоналізму в Сполучених Штатах здобули послідовників, переконаних у тому, що самому їхньому існуванню або способу життя загрожують капіталізм, вільна торгівля і етнічний плюралізм. Однак в їхній гнів призвело антиліберальне домінування лівих у громадському дискурсі, до того ж переслідуючих інакодумців. Тому в якійсь мірі згадані антиліберальні праві стали відображенням образу своїх же опонентів. Так, в європейських партіях вони відновили згубну ідеологію і мову 30-х років ХХ століття, а в Сполучених Штатах знайшли підтримку і самих себе в русі на підтримку Трампа з властивим йому образливим ставлення до мексиканців і мусульман, а також розпалюванням ворожнечі серед національної еліти.

Політкоректне прагнення до встановлення «безпечних просторів», відведених для нацменшин, відображено в поглядах білих націоналістів, які закликають до консолідації «білої ідентичності» і «білої нації». Ватажком білих націоналістів в Сполучених Штатах, які також відомі як «ідентаристи», Джаредом Тейлором недавно було висловлено на хвилях National Public Radio натупну точка зору: «Людина за своєю природою прагне жити в племені. Коли темношкірі, або азіати, або іспанці виражають бажання жити серед таких же, як вони, вони віддають перевагу власній культурі і спадщині, і в цьому немає нічого поганого. Тільки лише коли білі кажуть, що вони вважають європейську культуру кращою і хочуть перебувати серед білих людей — чомусь (і виключно для білих) це вважається найбільшим проявом аморальності».

Так що, як розуміємо, одна форма колективізму породжує іншу

Філософ Славой Жижек є впливовим голосом крайніх лівих, який, правда, більше відомий в Європі, ніж в Америці, але кількість його послідовників продовжує зростати в усьому світі. Жижек наполягає на тому, що свобода в ліберальних суспільствах — це ілюзія, яка єдиною ниткою пов’язує антиліберальних лівих і правих. Цей же образ нитки знаходимо в роботі Карла Шмітта, експерта з соціалістичного права і колеги Мартіна Хайдеггера, який, як відомо, провів «конкретну політичну відмінність до різниці між другом і ворогом». Жижек стверджує, що «безумовна первинність властивого сторонам антагонізму — це основа політичного». Тому поняття суспільної гармонії і філософія в стилі «живи і дай жити іншим» — просто прояв самообману для таких філософів, реальною ж для них є боротьба за домінування. По суті, в дуже глибокому розумінні для подібних мислителів окремо взята людини з плоті і крові навіть не існує, оскільки, насправді, є тільки соціальні сили або ідентичності. Дійсно, в такому випадку «індивідуальне» — це ніщо, а лише відображення згаданих сил або колективних ідентичностей, спочатку ворожих одна одній.

Популістський авторитаризм

Популізм часто копіює різні форми політики ідентичності, однак додає до них гнівне обурення «еліт», неадекватний підхід до політекономії і прагнення слідувати за сильним лідером, який зможе консолідувати справжню волю народу. Популістські рухи виникали в численних країнах від Польщі та Іспанії до Філіппін і Сполучених Штатів. Майкл Казин в своїй книзі «Переконання популістів» (The Populist Persuasion) пропонує наступне визначення явища популізму. На його думку, це «… мова, чиї носії вважають звичайних людей благородною спільнотою, що не скута класовими зв’язками, і при цьому розглядають їх опонентів з числа еліти як егоїстичних, корисливих і недемократичних, тому прагнуть мобілізувати перших проти останніх». Нормальним для таких рухів є проходження харизматичного лідера, який в своїй особі втілює народ і його волю.

Загальноприйнята ціль серед популістів — уповноважити лідера, який зможе прорватися через всі бар’єри процедур, правил, систему «стримувань і противаг», а також охоронювані законом права, привілеї і імунітети і зможе «просто вирішити всі питання». У книзі «Дорога до рабства» Фрідріх фон Хайєк описує таку нетерпимість до правил в якості прелюдії до тоталітаризму: «Загальна потреба в швидких і рішучих діях центральної влади разом з невдоволенням повільною і важкою реалізацією демократизації є переважаючою в такій ситуації, особливо коли остання своєю метою ставить дію заради дії. Саме тоді певна людина або партія, що здаються досить сильними і рішучим для того, щоб «вирішити всі проблеми», виступають найбільш привабливими».

Популістські і авторитаристські партії завоювали свою владу і зміцнюють її в ряді країн. Так, в Росії Володимир Путін створив новий авторитарний уряд, який домінує над усіма іншими інститутами суспільства і залежить лише від його особистих рішень. Путін і його поплічники системно і повністю встановили владу над ЗМІ і використали їх для того, щоб створити в національній суспільній свідомості глибинне відчуття того, що країна знаходиться в облозі, при цьому її унікальній і великій культурі постійно загрожують сусіди, а захищає державу лише сильна рука її глави.

В уряді ж Угорщини правляча лоялістська партія Фідес після досягнення нею парламентської більшості у 2010 році також почала здійснювати контроль над усіма державними органами. Вона зображала свого лідера Віктора Орбана національним рятівником, а також ініціювала вкрай антилібертаріанську політику націоналізації, кумівства та обмеження свободи слова. Орбан заявляв: «[Ми] знищуємо догми і ідеології, прийняті на Заході, і поводимося незалежно від них <…> щоб створити нову державу, засновану на односторонніх національних підвалинах в рамках Європейського союзу». («У рамках Європейського союзу» варто розуміти як «дотованих платниками податків інших країн»).

Після перемоги Фідес на виборах у 2010 році лідер польської націоналістичної і антиринкової партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський заявив, що націоналістична, популістська і кумівська стратегія Орбана — «приклад того, як ми можемо перемогти». Качинський зміг поєднати політику ідентичності з популізмом, щоб витіснити правоцентристський уряд за рахунок темпів зростання економіки, після чого почав застосовувати ті ж популістські і протекціоністські методи, які, ймовірно, не можна було назвати рецептом державного процвітання. На думку класичних лібералів з шведського інституту Тімбро, викладеній в «Індексі авторитарного популізму Тімбро за 2016 рік», як в лівій, так і в правій частині політичного спектру сучасної Європи «популізм — це не тимчасовий виклик, а постійна загроза».

Путін, будучи піонером авторитарних трендів, вклав сотні мільйонів доларів у просування антилібертаріанського популізму по всій Європі, а також в складну мережу своєї глобальної медіа-імперії, що включає як RT і Sputnik News, так і комплекс інтернет-тролів разом з фейковими сайтами. Російський медіапіонер Пітер Померанцев у своїй знаменитій книзі «Ніщо не правда і все можливо» (Nothing Is True and Everything Is Possible) пише: «Кремль навмисно змінює свої послання, коли йому це вигідно … Європейські праві націоналісти спокусилися посланням проти існування ЄС, крайні ліві купились на розповіді про протистояння гегемонії США, американських релігійних консерваторів ж задобрила думка про боротьбу з гомосексуальністю». Хвилі брехні, засуджень, заперечень і т. д. здіймаються, щоб підірвати впевненість захисників інститутів класичного лібералізму. І це добре профінансована постмодерністська атака на істину на користь диктатурі.

З чого починається авторитаризм?

Ці рухи — не просто свідчення недостатнього рівня освіченості. Вони глибоко ідейні за своєю суттю, оскільки підтримують колективізм і авторитаризм, відкидаючи індивідуалізм і конституційні норми. Але що ж сприяє масштабному і швидкому поширенню їх в суспільстві?

У цій статті я стверджую, що авторитаризм викликаний уявними загрозами фізичній безпеці, груповій ідентичності і соціальним статусам.

Коли всі ці загрози існують разом, створюються ідеальні умови для розвитку авторитаризму вибуховими темпами. Радикальні прояви ісламістського насильства цілодобово транслюються в новинах, щоб здаватися ще більш поширеними, ніж насправді є для певних груп очевидною зовнішньою загрозою. Тому групова ідентичність і статус в такому випадку також під прицілом. У дослідженні, проведеному політологом Кареном Стеннером, підтримується ідея про існування якоїсь схильності до авторитаризму, яка посилюється «нормативними погрозами», тобто сприйняттям того, що традиційні погляди знаходяться під загрозою або ж їх більше не поділяють в суспільстві. Ці нормативні загрози зустрічають підтримку серед тих, хто був схильний до авторитаризму, і перетворюють їх в «захисників кордонів, поборників правил і роблять опорою для влади». Загрози соціальним статусам надалі ще більше підсилюють такі авторитарні пориви. Ключовою ланкою серед прихильників авторитарних популістських рухів в Європі, так само як і радикальних крайнощів Трампа в Америці, є малоосвічені білі чоловіки, які відчули падіння свого соціального статусу порівняно зі зростанням останнього у інших (жінок і іноземців). У Сполучених Штатах сьогодні спостерігається ситуація, коли участь у трудових відносинах білих чоловіків у віці від 30 до 49 років з повною або неповною середньою освітою (або ж без неї) стрімко зменшується. У результаті більш ніж один з п’яти з них не просто перестає шукати роботу, але і повністю виходить з категорії економічно активного населення. Без оплачуваної і задовільної роботи такі люди, природно, відчули значну втрату соціального статусу. Універсальні стандарти якості життя можуть вирости для всіх (і вони справді, як і рівень заробітної плати, значно покращилися за останні десятиліття), однак у всіх людей не може вирости їх відносний соціальний статус. І якщо деякі групи піднімаються, інші повинні опускатися. І як раз ті з числа останніх, хто спочатку схильний до авторитаризму, і будуть тягнутися до авторитарних лідерів, які обіцяють все владнати і відновити втрачену велич.

Радикальний ісламізм

Радикальний ісламізм також відображає основу деяких інших антилібертаріанських рухів, включаючи політику ідентичності (наприклад, переконання в тому, що певна громада віруючих веде війну з невірними), страх авторитарних популістів перед загрозами їхній груповій ідентичності і соціальним статусам, а також ентузіазм останніх відносно харизматичних лідерів, які «знову зроблять іслам великим». Радикальний ісламізм навіть має загальні ідейні коріння з крайніми лівими і крайніми правими в європейській ідеології фашизму і колективістських концепціях «справжності». На ісламістський рух в Ірані, який дав початок першої Ісламській республіці, помітний вплив зробили європейські ідеологи фашизму, зокрема Мартін Хайдеггер.

Ахмад Фардід же розвинув згубні ідеї Хайдеггера в Ірані, а його послідовник Джалал-Алі Ахмад викрив передбачувані загрози справжньої іранської ідентичності з боку Заходу в своїй книзі «Отруєння Заходом». Як проголосив Хайдеггер після перемоги нацистів на виборах в Німеччині, вік лібералізму було століттям «Я». «Тепер настало століття “Ми”». Екстатично колективізм обіцяв перевести німців з їх «несправжнього історичного буття» в «справжнє», а сьогодні ж його підхопили борці за соціальну справедливість, всі ультраправі та інші радикальні ісламісти. І всі ці тренди взаємно доповнюють одні одних: кожен демонізує іншого, і в міру того, як розвивається один, збільшується і екзистенціальна загроза для інших. Посилення радикального ісламу сприяє збільшенню числа прихильників популістських партій у Європі (і Америці), а ворожість стосовно мусульман і відчуження останніх в суспільствах їх проживання збільшує можливості для Ісламської держави (ІГ) і подібних угруповань до набору нових членів. У той же час політкоректні борці за соціальну справедливість не можуть дозволити собі засудити радикальний ісламізм — все-таки чи не є це лише відповіддю на колоніальне гноблення нехристиян з боку домінуючої гегемонії християн / білих / європейців? А часом вони навіть помічають, що не можуть не тільки засудити злочини ісламістів, а й самі підтримують антисемітизм.

Дійсно, ворожість до євреїв і капіталізму — обурливо спільна риса для всіх трьох вищезгаданих антилібертаріанських рухів.

Необхідність захисту свободи

Різні антилібертаріанські рухи розвиваються не за рахунок один одного, а з центру, що складається, як було сказано раніше, з толерантних, продуктивних і таких, що здійснюють обміном товарами між собою членів громадянського суспільства, які живуть, усвідомлюючи це чи ні, слідуючи принципам класичного лібералізму. Ми спостерігали подібну динаміку і раніше, в 30-і роки ХХ століття, коли колективістські рухи змагалися за те, щоб якомога швидше підірвати основи свободи. Так, фашисти заявляли, що лише вони зможуть захистити від більшовиків. Більшовики ж мобілізували суспільні ресурси, щоб перемогти фашизм. Вони билися один з одним, однак у них, по суті, було набагато більше спільного, ніж вони готові були визнати. На жаль, найсильнішим аргументом захисників громадянського суспільства у відповідь на вищезазначені виклики є те, що комплекс, що складається з індивідуальної свободи, верховенства права і вільних ринків, передбачає більшу ступінь процвітання і комфорту, ніж його альтернативи. І це дійсно так, проте цього недостатньо для відображення важких ударів антиліберального тріумвірату з політики ідентичності, авторитарного популізму і радикального ісламізму. Моральну чесноту волі необхідно підтримувати не тільки прямими зіткненнями з опонентами, але і через зміцнення позицій опору самих лібералів, щоб їх противники відступали. Оскільки свобода — це не ілюзія,, а велика і благородна мета. Вільне життя в усіх відношеннях краще, ніж життя в підпорядкуванні будь-кому іншому. Насильство і антагонізм — це не основи культури, а її заперечення. Зараз прийшов час стати на захист свободи, яка уможливлює існування світової цивілізації, що дає «зелене світло» дружбі, сім’ї, співпраці, торгівлі, взаємній вигоді, науці, мудрості — одним словом, життю — і кинути виклик нинішньому антилібертаріанському тріумвірату, викриваючи його внутрішню нікчемність.

Джерело: cato.org Переклад: Марія Чапля

Запитайте у себе: «Що таке хороша освіта в університеті?» Безкоштовна, з великою стипендією, яка буде більшою за батьківську заробітну плату, — більшість українців так її і уявляють. Але чи є вищезгадані терміни показником саме хорошої освіти?

РЕФОРМА ОСВІТИ — РЕФОРМА СУСПІЛЬСТВА

Сьогодні, подаючи документи до українського вишу, більшість абітурієнтів орієнтуються на основний показник — наявність місця держзамовлення. Ось де і дає знати про себе наше радянське минуле. Навіть якщо майбутньому студенту зовсім не подобається спеціальність, але на ній будуть вільні місця державного замовлення, він, все ж, подасть на неї документи. Тут ми не можемо його винити, адже між безкоштовним місцем, та ще й зі стипендією, з одного боку та платним місцем без можливості отримати стипендію, як би ти добре не вчився, з іншого, вочевидь, перший варіант більш вподобаний.

Фінансування вишів через державне замовлення є дивиною у економічно розвинутих державах. За відсутності точних даних, кількість випускників, які працюють не за спеціальністю, варіюється від 50 до 80 відсотків, що є величезною цифрою, значну частину якої становлять випускники, що вчилися саме за держзамовленням, — це, по суті, означає викидання бюджетних грошей на вітер. Щодо проблеми застарілості системи не так давно говорив і наш колишній міністр освіти та науки.

«Це складна проблема. Фінансування вишів через держзамовлення — це організаційний нонсенс. Ніхто в світі не може цього зрозуміти. Наша позиція така: припинити фінансувати вищу освіту через держзамовлення. Треба переходити на контакти між державою і університетом. І цього немає вже в новому проекті про освіту»

— Сергій Квіт

Міністра уже змінили, але реальних змін відбулось мало. Такі заяви подавали надію, адже якщо у проекті закону про освіту містяться такого характеру пункти, то це змушує сподіватися, що й там будуть продумані й інші позитивні зміни, адже саме з освіти починається суспільство. Чим кращий рівень освіти, тим успішніше буде суспільство в цілому.

СТИПЕНДІЇ УСІМ — СТИПЕНДІЇ НІКОМУ

Поряд із проблемою держзамовлення існує й інша, але не менш важлива — система, за якою українські студенти отримують стипендії.

Взагалі, сама ідея стипендій є нічим іншим, як способом мотивації, стараєшся — молодець, отримуй стипендію як заохочення. Але в Україні стипендії сприймають як заробітну плату. З іншої сторони, їх можуть отримувати лише державники, тобто як би ти не старався, будучи контрактником, ти не зможеш отримати стипендію. Це так само є одним із пережитків того самого минулого з тавром «Сделано в СССР».

Як це працює у світі? Хоч і в різних економічно розвинених країнах системи нарахування стипендій різняться, але існує одна тенденція — адресність. Тобто якщо ти розумний і показуєш це — отримуєш стипендію. Маєш проблеми зі здоров’ям чи з матеріальним станом у сім’ї — отримуєш стипендію. Таким чином, додаткові кошти отримують лише ті, хто справді їх потребує.

У СВІТІ НЕ ІСНУЄ НІЧОГО БЕЗКОШТОВНОГО

Ми звикли говорити про «безкоштовну» освіту, але ми помиляємося, називаючи її такою. Адже університети, викладачі, усі, хто задіяний в освітньому процесі, працюють там не за нашу уявну подяку, а за цілком реальні кошти, але чи часто ми запитуємо у себе хто їх платить? Відповідь проста — ми самі. Без достатньої конкуренції, знаючи, що завжди буде виділено кошти на утримання, університети не можуть функціонувати з максимальним коефіцієнтом корисної дії.

Дежзамовлення, жахлива система виділення стипендій та ще маса інших проблем ставлять вищу освіту України в офсайдери серед її європейських аналогів. Як результат така освіта не ціниться і ми маємо одну з найбільших у світі кількість людей з дипломами вишів, які водночас втратили свою цінність. Відтік студентів закордон, нецікавість Україною серед іноземних абітурієнтів, які «годують» Західні університети, — усе це результати недосконалості. Ми можемо це виправити, головне — розуміти проблеми і працювати у напрямку їх вирішення. І хто знає, можливо, Україна зможе наздогнати наших більш успішних друзів.

«Жити заради себе і нікого іншого», — ось за що боролася жінка, чия книга стала другою Біблією для американців. Айн Ренд була американською письменницею та філософом, творцем об’єктивізму, який вона назвала «філософією для життя на Землі».

Найпопулярнішими романами Ренд є «Джерело», розповідь про незалежного і безкомпромісного архітектора, та «Атлант розправив плечі» — про роль розуму та егоїзму в людському житті й про те, що відбувається зі світом, коли мислителі і підприємці зникають. Серед її найбільш популярних публіцистичних книг «Доброчесність егоїзму», серія нарисів про фундамент, принцип і мораль в філософії особистої вигоди, і «Капіталізм. Незнайомий ідеал», серія нарисів про те, що таке капіталізм і чому це єдина моральна соціальна система.

Адаптована під анімацію частина інтерв’ю Айн Ренд у шоу Майка Уоллеса від 25 лютого, 1959 рік (англійською мовою):

Ренд народилася в Росії, де закінчила початкову школу та університет і вивчала історію, філософію та мистецтво написання сценаріїв. Саме Росія виховала Ренд як одну з найбільших антидиктаторських розумів світу, адже саме там вона стала свідком більшовицької революції і народження Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У 1925 році вона покинула зростаючого комуністичного монстра: сказавши представникам влади, що їде для короткого візиту до родичів в Америці, вона так і ніколи не повернулась.

У Штатах Ренд працювала в Голлівуді, пишучи сценарії до фільмів, вийшла заміж за актора Френка О’Коннора і написала свій перший роман. Згодом на неї чекав переїзд до Нью-Йорку, де вона написала «Джерело», «Атлант розправив плечі», велику кількість статей і есе та кілька публіцистичних книг, в яких вона визначила і розвинула принципи об’єктивізму.

«Філософія життя на Землі» — відео від Інституту Айн Ренд про те, що таке об’єктивізм (англійською мовою):

Ренд відстоювала ідеали розуму (проти віри та примх), особистої вигоди (проти самопожертви), індивідуалізму та індивідуальних прав (проти колективізму і «групових прав»), капіталізму (проти всіх форм етатизму), які й зробили її однією з найбільш суперечливих і найважливіших філософів ХХ століття.

Описуючи об’єктивізм, Ренд пише:

«Моя філософія, по суті, це концепція людини як героїчної істоти, з її власним щастям як моральним сенсом життя, з продуктивними досягненнями як найблагороднішою діяльністю і розумом як єдиним абсолютом».

Жити власним життям, в яке ніхто, враховуючи державу, не має права втручатись і відповідати за свої вчинки, — ось чого прагнула Айн Ренд і чого не вистачає сучасному світу, яким котиться хвиля популярності етатизму та інтервенції у життя інших.