Віце-президент фонду Atlas Том Палмер вважає, що в світі зростають тенденції до неcприйняття лібертаріанських ідей, а правий і лівий популізм разом з агресивним ісламізмом, що йому протистоять, неймовірно схожі в своєму неприйнятті свободи. Ми пропонуємо переклад програмної статті Палмера, що була опублікована на сайті Інституту Катона. Текст змушує нас замислитися, перед якими загрозами стоять прихильники вільного суспільства і закликає нас сприймати інтелектуальних суперників всерйоз.
Над світом нависла загроза радикальних антилібертаріанських рухів, що зчепилися один з одним, немов скорпіони в банці, змагаючись за те, хто швидше за інших зможе зруйнувати інститути свободи. Частина таких рухів вкоренилася в університетах та інших інтелектуальних центрах, інші ж черпають сили в популістичному гніві. Більш того, ліві і праві сторони антилібертаріанства взаємопов’язані і постійно доповнюють одна одну. І перша, і друга відкрито відкидають індивідуальну свободу, верховенство права, обмеження влади і свободу обміну, а натомість підтримують радикальні методи ведення політики, що стикаються з такими опозиційними силами, як політика ідентичності та авторитаризму. Вони небезпечні, і їх не слід недооцінювати.
У різних формах такі рухи кидають виклик лібертаріанським цінностям і принципам по всьому світу, особливо в Європі, Америці та частково в Азії. Але їх вплив відчутний всюди. Всім їм притаманне радикальне неприйняття ідей розсудливості, свободи і верховенства права, які зробили можливим створення Америки і, по суті, є фундаментом сучасного світового порядку. Тому тим, хто надає перевагу конституціоналізму, а не диктатурі, вільним ринкам, а не кумівству або соціалістичному етатизму, вільній торгівлі, а не автаркії, терпимості, а не пригніченню, і хто підтримує суспільну гармонію, а не непримиренну ворожнечу, потрібно оговтатися, оскільки в нашому випадку лібертаріанство, а також процвітання і мир, які воно породжує, знаходяться у великій небезпеці.
Три загрози
Ми можемо розрізнити як мінімум три взаємопов’язані загрози для свободи: а) політика ідентичності та спричинена нею політична економія, подібна до гри з нульовою сумою; б) популізм і незмінно властиве йому прагнення до сильного лідера і, нарешті, в) радикальний політичний ісламізм. Всі вони мають конкретне загальне ідейне джерело, формують собою взаємопов’язану мережу і взаємно доповнюють одна одну за рахунок класичного ліберального консенсусу.
І хоча такі рухи повністю оманливі, особливо в сфері економіки, для них характерним є не лише брак розуміння економічних принципів, як, наприклад, безлічі етатистських інтервенцій. У той час як більша частина, яка підтримує мінімальну заробітну плату, торгові обмеження і заборону наркотиків, керується неправильним розумінням наслідків, ідейних лідерів таких антиліберальних рухів в основному не можна назвати божевільними. Найчастіше вони досить непогано розуміють лібертаріанські ідеї, але докорінно їх відкидають. Вони переконані, що ідеї рівності перед законом, ідеї заснованої на законі правової і політичної системи, терпимості, а також свободи думки і слова, вільної торгівлі — особливо між незнайомцями — в цілях взаємної вигоди, а також невід’ємних і рівних індивідуальних прав є всього лише приманкою, що приховує егоїстичні прагнення еліт до експлуатації. Тих, хто підтримує такі ідеї, вони вважають безнадійно наївними.
Прихильникам свободи час усвідомити, що деякі люди заперечують її існування для інших (і навіть для самих себе) не тільки тому, що вони не розуміються в економіці або ж розраховують на корупційну вигоду, а тому що вони проти самих принципів свободи. Адже вони не шукають рівності перед законом; навпаки, відкидають його і підтримують політичний курс, заснований на нерівності ідентичностей. Вони не вірять в існування у нас права на незгоду з ними, і вони безумовно не будуть її захищати. Вони вважають торгівлю однією з форм змови. І в політиці вони надають перевагу незмінній волі керівництва, а не гнучкості мінливих процесів. І вони будуть нападати на будь-кого за образу їхніх священних ідентичностей.
Їм просто чужий принцип «живи і дай жити іншим»
Політика ідентичності
Знадобились десятиліття для того, щоб стійкі антилібертаріанські і антитолерантні рухи лівої сторони політичного спектру все ж заполонили значну частину вчених умів в Європі, Північній Америці та інших країнах. Їх мета — використовувати адміністративну відповідальність, залякування і різні види покарання, щоб придушити будь-які погляди, що здаються їм несумісними з їхнім баченням. Цей рух бере початок в роботах одного німецького марксиста, учня Мартіна Хайдеггера. Його звали Герберт Маркузе, і після приїзду до Сполучених Штатів він здобув велику популярність серед крайніх лівих. В есе Маркузе під назвою «Репресивна терпимість» (Repressive Tolerance) від 1965 року стверджується, що для досягнення звільнення — принаймні в розумінні самого автора — потрібно:
«…відійти від терпимості до висловлювань і зборів груп та рухів, які пропагують агресивні політичні курси, процеси озброєння, шовінізм, дискримінацію за расовою і релігійною ознаками або які протистоять поширенню громадських послуг і безпеки, медичного обслуговування і т.д. Більш того, для відновлення свободи думки може знадобитися встановлення нових жорстких обмежень щодо викладання та інших видів діяльності в освітніх установах, які своїми методами і концепціями спрямовані на обмеження людського розуму в системі дискурсу і поведінкових установок — тим самим перешкоджаючи початковій раціональній оцінці можливих їй альтернатив».
Для Маркузе, як і для його сучасних послідовників (багато з яких ніколи навіть про нього і не чули), «звільнююча терпимість в такому випадку означала би нетерпимість до рухів правого боку і терпимість до рухів лівого боку політичного спектру». Дотримуючись такого сценарію, всіх тих, хто не підтримує нову систему поглядів, піддають різкій критиці, позбавляють можливості висловлення, силою відправляють на курси перевиховання, принижують, витісняють зі звичного оточення; їм навіть погрожують насильством, щоб змусити мовчати. Знову ж таки, треба звернути увагу на наступне висловлювання Мелісси Клік, професора Міссурійского університету: «Гей, хто хоче допомогти мені витягти звідси цього репортера? Тут потрібні м’язи!» Це якраз було посланням Маркузе в дії.
Політкоректність лівих викликала схожу антилібертаріанську реакцію правих. Рухи крайніх правих, які поширюються зараз в Європі, і ультраправе поєднання популізму і білого націоналізму в Сполучених Штатах здобули послідовників, переконаних у тому, що самому їхньому існуванню або способу життя загрожують капіталізм, вільна торгівля і етнічний плюралізм. Однак в їхній гнів призвело антиліберальне домінування лівих у громадському дискурсі, до того ж переслідуючих інакодумців. Тому в якійсь мірі згадані антиліберальні праві стали відображенням образу своїх же опонентів. Так, в європейських партіях вони відновили згубну ідеологію і мову 30-х років ХХ століття, а в Сполучених Штатах знайшли підтримку і самих себе в русі на підтримку Трампа з властивим йому образливим ставлення до мексиканців і мусульман, а також розпалюванням ворожнечі серед національної еліти.
Політкоректне прагнення до встановлення «безпечних просторів», відведених для нацменшин, відображено в поглядах білих націоналістів, які закликають до консолідації «білої ідентичності» і «білої нації». Ватажком білих націоналістів в Сполучених Штатах, які також відомі як «ідентаристи», Джаредом Тейлором недавно було висловлено на хвилях National Public Radio натупну точка зору: «Людина за своєю природою прагне жити в племені. Коли темношкірі, або азіати, або іспанці виражають бажання жити серед таких же, як вони, вони віддають перевагу власній культурі і спадщині, і в цьому немає нічого поганого. Тільки лише коли білі кажуть, що вони вважають європейську культуру кращою і хочуть перебувати серед білих людей — чомусь (і виключно для білих) це вважається найбільшим проявом аморальності».
Так що, як розуміємо, одна форма колективізму породжує іншу
Філософ Славой Жижек є впливовим голосом крайніх лівих, який, правда, більше відомий в Європі, ніж в Америці, але кількість його послідовників продовжує зростати в усьому світі. Жижек наполягає на тому, що свобода в ліберальних суспільствах — це ілюзія, яка єдиною ниткою пов’язує антиліберальних лівих і правих. Цей же образ нитки знаходимо в роботі Карла Шмітта, експерта з соціалістичного права і колеги Мартіна Хайдеггера, який, як відомо, провів «конкретну політичну відмінність до різниці між другом і ворогом». Жижек стверджує, що «безумовна первинність властивого сторонам антагонізму — це основа політичного». Тому поняття суспільної гармонії і філософія в стилі «живи і дай жити іншим» — просто прояв самообману для таких філософів, реальною ж для них є боротьба за домінування. По суті, в дуже глибокому розумінні для подібних мислителів окремо взята людини з плоті і крові навіть не існує, оскільки, насправді, є тільки соціальні сили або ідентичності. Дійсно, в такому випадку «індивідуальне» — це ніщо, а лише відображення згаданих сил або колективних ідентичностей, спочатку ворожих одна одній.
Популістський авторитаризм
Популізм часто копіює різні форми політики ідентичності, однак додає до них гнівне обурення «еліт», неадекватний підхід до політекономії і прагнення слідувати за сильним лідером, який зможе консолідувати справжню волю народу. Популістські рухи виникали в численних країнах від Польщі та Іспанії до Філіппін і Сполучених Штатів. Майкл Казин в своїй книзі «Переконання популістів» (The Populist Persuasion) пропонує наступне визначення явища популізму. На його думку, це «… мова, чиї носії вважають звичайних людей благородною спільнотою, що не скута класовими зв’язками, і при цьому розглядають їх опонентів з числа еліти як егоїстичних, корисливих і недемократичних, тому прагнуть мобілізувати перших проти останніх». Нормальним для таких рухів є проходження харизматичного лідера, який в своїй особі втілює народ і його волю.
Загальноприйнята ціль серед популістів — уповноважити лідера, який зможе прорватися через всі бар’єри процедур, правил, систему «стримувань і противаг», а також охоронювані законом права, привілеї і імунітети і зможе «просто вирішити всі питання». У книзі «Дорога до рабства» Фрідріх фон Хайєк описує таку нетерпимість до правил в якості прелюдії до тоталітаризму: «Загальна потреба в швидких і рішучих діях центральної влади разом з невдоволенням повільною і важкою реалізацією демократизації є переважаючою в такій ситуації, особливо коли остання своєю метою ставить дію заради дії. Саме тоді певна людина або партія, що здаються досить сильними і рішучим для того, щоб «вирішити всі проблеми», виступають найбільш привабливими».
Популістські і авторитаристські партії завоювали свою владу і зміцнюють її в ряді країн. Так, в Росії Володимир Путін створив новий авторитарний уряд, який домінує над усіма іншими інститутами суспільства і залежить лише від його особистих рішень. Путін і його поплічники системно і повністю встановили владу над ЗМІ і використали їх для того, щоб створити в національній суспільній свідомості глибинне відчуття того, що країна знаходиться в облозі, при цьому її унікальній і великій культурі постійно загрожують сусіди, а захищає державу лише сильна рука її глави.
В уряді ж Угорщини правляча лоялістська партія Фідес після досягнення нею парламентської більшості у 2010 році також почала здійснювати контроль над усіма державними органами. Вона зображала свого лідера Віктора Орбана національним рятівником, а також ініціювала вкрай антилібертаріанську політику націоналізації, кумівства та обмеження свободи слова. Орбан заявляв: «[Ми] знищуємо догми і ідеології, прийняті на Заході, і поводимося незалежно від них <…> щоб створити нову державу, засновану на односторонніх національних підвалинах в рамках Європейського союзу». («У рамках Європейського союзу» варто розуміти як «дотованих платниками податків інших країн»).
Після перемоги Фідес на виборах у 2010 році лідер польської націоналістичної і антиринкової партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський заявив, що націоналістична, популістська і кумівська стратегія Орбана — «приклад того, як ми можемо перемогти». Качинський зміг поєднати політику ідентичності з популізмом, щоб витіснити правоцентристський уряд за рахунок темпів зростання економіки, після чого почав застосовувати ті ж популістські і протекціоністські методи, які, ймовірно, не можна було назвати рецептом державного процвітання. На думку класичних лібералів з шведського інституту Тімбро, викладеній в «Індексі авторитарного популізму Тімбро за 2016 рік», як в лівій, так і в правій частині політичного спектру сучасної Європи «популізм — це не тимчасовий виклик, а постійна загроза».
Путін, будучи піонером авторитарних трендів, вклав сотні мільйонів доларів у просування антилібертаріанського популізму по всій Європі, а також в складну мережу своєї глобальної медіа-імперії, що включає як RT і Sputnik News, так і комплекс інтернет-тролів разом з фейковими сайтами. Російський медіапіонер Пітер Померанцев у своїй знаменитій книзі «Ніщо не правда і все можливо» (Nothing Is True and Everything Is Possible) пише: «Кремль навмисно змінює свої послання, коли йому це вигідно … Європейські праві націоналісти спокусилися посланням проти існування ЄС, крайні ліві купились на розповіді про протистояння гегемонії США, американських релігійних консерваторів ж задобрила думка про боротьбу з гомосексуальністю». Хвилі брехні, засуджень, заперечень і т. д. здіймаються, щоб підірвати впевненість захисників інститутів класичного лібералізму. І це добре профінансована постмодерністська атака на істину на користь диктатурі.
З чого починається авторитаризм?
Ці рухи — не просто свідчення недостатнього рівня освіченості. Вони глибоко ідейні за своєю суттю, оскільки підтримують колективізм і авторитаризм, відкидаючи індивідуалізм і конституційні норми. Але що ж сприяє масштабному і швидкому поширенню їх в суспільстві?
У цій статті я стверджую, що авторитаризм викликаний уявними загрозами фізичній безпеці, груповій ідентичності і соціальним статусам.
Коли всі ці загрози існують разом, створюються ідеальні умови для розвитку авторитаризму вибуховими темпами. Радикальні прояви ісламістського насильства цілодобово транслюються в новинах, щоб здаватися ще більш поширеними, ніж насправді є для певних груп очевидною зовнішньою загрозою. Тому групова ідентичність і статус в такому випадку також під прицілом. У дослідженні, проведеному політологом Кареном Стеннером, підтримується ідея про існування якоїсь схильності до авторитаризму, яка посилюється «нормативними погрозами», тобто сприйняттям того, що традиційні погляди знаходяться під загрозою або ж їх більше не поділяють в суспільстві. Ці нормативні загрози зустрічають підтримку серед тих, хто був схильний до авторитаризму, і перетворюють їх в «захисників кордонів, поборників правил і роблять опорою для влади». Загрози соціальним статусам надалі ще більше підсилюють такі авторитарні пориви. Ключовою ланкою серед прихильників авторитарних популістських рухів в Європі, так само як і радикальних крайнощів Трампа в Америці, є малоосвічені білі чоловіки, які відчули падіння свого соціального статусу порівняно зі зростанням останнього у інших (жінок і іноземців). У Сполучених Штатах сьогодні спостерігається ситуація, коли участь у трудових відносинах білих чоловіків у віці від 30 до 49 років з повною або неповною середньою освітою (або ж без неї) стрімко зменшується. У результаті більш ніж один з п’яти з них не просто перестає шукати роботу, але і повністю виходить з категорії економічно активного населення. Без оплачуваної і задовільної роботи такі люди, природно, відчули значну втрату соціального статусу. Універсальні стандарти якості життя можуть вирости для всіх (і вони справді, як і рівень заробітної плати, значно покращилися за останні десятиліття), однак у всіх людей не може вирости їх відносний соціальний статус. І якщо деякі групи піднімаються, інші повинні опускатися. І як раз ті з числа останніх, хто спочатку схильний до авторитаризму, і будуть тягнутися до авторитарних лідерів, які обіцяють все владнати і відновити втрачену велич.
Радикальний ісламізм
Радикальний ісламізм також відображає основу деяких інших антилібертаріанських рухів, включаючи політику ідентичності (наприклад, переконання в тому, що певна громада віруючих веде війну з невірними), страх авторитарних популістів перед загрозами їхній груповій ідентичності і соціальним статусам, а також ентузіазм останніх відносно харизматичних лідерів, які «знову зроблять іслам великим». Радикальний ісламізм навіть має загальні ідейні коріння з крайніми лівими і крайніми правими в європейській ідеології фашизму і колективістських концепціях «справжності». На ісламістський рух в Ірані, який дав початок першої Ісламській республіці, помітний вплив зробили європейські ідеологи фашизму, зокрема Мартін Хайдеггер.
Ахмад Фардід же розвинув згубні ідеї Хайдеггера в Ірані, а його послідовник Джалал-Алі Ахмад викрив передбачувані загрози справжньої іранської ідентичності з боку Заходу в своїй книзі «Отруєння Заходом». Як проголосив Хайдеггер після перемоги нацистів на виборах в Німеччині, вік лібералізму було століттям «Я». «Тепер настало століття “Ми”». Екстатично колективізм обіцяв перевести німців з їх «несправжнього історичного буття» в «справжнє», а сьогодні ж його підхопили борці за соціальну справедливість, всі ультраправі та інші радикальні ісламісти. І всі ці тренди взаємно доповнюють одні одних: кожен демонізує іншого, і в міру того, як розвивається один, збільшується і екзистенціальна загроза для інших. Посилення радикального ісламу сприяє збільшенню числа прихильників популістських партій у Європі (і Америці), а ворожість стосовно мусульман і відчуження останніх в суспільствах їх проживання збільшує можливості для Ісламської держави (ІГ) і подібних угруповань до набору нових членів. У той же час політкоректні борці за соціальну справедливість не можуть дозволити собі засудити радикальний ісламізм — все-таки чи не є це лише відповіддю на колоніальне гноблення нехристиян з боку домінуючої гегемонії християн / білих / європейців? А часом вони навіть помічають, що не можуть не тільки засудити злочини ісламістів, а й самі підтримують антисемітизм.
Дійсно, ворожість до євреїв і капіталізму — обурливо спільна риса для всіх трьох вищезгаданих антилібертаріанських рухів.
Необхідність захисту свободи
Різні антилібертаріанські рухи розвиваються не за рахунок один одного, а з центру, що складається, як було сказано раніше, з толерантних, продуктивних і таких, що здійснюють обміном товарами між собою членів громадянського суспільства, які живуть, усвідомлюючи це чи ні, слідуючи принципам класичного лібералізму. Ми спостерігали подібну динаміку і раніше, в 30-і роки ХХ століття, коли колективістські рухи змагалися за те, щоб якомога швидше підірвати основи свободи. Так, фашисти заявляли, що лише вони зможуть захистити від більшовиків. Більшовики ж мобілізували суспільні ресурси, щоб перемогти фашизм. Вони билися один з одним, однак у них, по суті, було набагато більше спільного, ніж вони готові були визнати. На жаль, найсильнішим аргументом захисників громадянського суспільства у відповідь на вищезазначені виклики є те, що комплекс, що складається з індивідуальної свободи, верховенства права і вільних ринків, передбачає більшу ступінь процвітання і комфорту, ніж його альтернативи. І це дійсно так, проте цього недостатньо для відображення важких ударів антиліберального тріумвірату з політики ідентичності, авторитарного популізму і радикального ісламізму. Моральну чесноту волі необхідно підтримувати не тільки прямими зіткненнями з опонентами, але і через зміцнення позицій опору самих лібералів, щоб їх противники відступали. Оскільки свобода — це не ілюзія,, а велика і благородна мета. Вільне життя в усіх відношеннях краще, ніж життя в підпорядкуванні будь-кому іншому. Насильство і антагонізм — це не основи культури, а її заперечення. Зараз прийшов час стати на захист свободи, яка уможливлює існування світової цивілізації, що дає «зелене світло» дружбі, сім’ї, співпраці, торгівлі, взаємній вигоді, науці, мудрості — одним словом, життю — і кинути виклик нинішньому антилібертаріанському тріумвірату, викриваючи його внутрішню нікчемність.
Джерело: cato.org Переклад: Марія Чапля
EN
