За сім років з моменту завершення громадянської війни економіка СРСР виросла більше ніж втричі, проте це не відповідало бажанням більшовиків, а найбільше головного з них – Сталіна.

Політична боротьба

В останні роки життя та після смерті Леніна у 1924 році в СРСР склалася система колективної влади. Вона розподілялася на три табори, які не були досить чітко окреслені. Перший – «ліві» під проводом Льва Троцького, який втратив керівні позиції ще в 1924, проте мав великий авторитет і почав «війну компроматів», що мала на меті відсторонити від влади його супротивників. Другий табір – «центристи», який мав найбільшу кількість повноважень з початку 1924 року. Кілька років його уособлював тріумвірат Сталіна, Каменєва та Зінов’єва, у якому протягом трьох років ніхто з них не міг стати лідером. І третій – «праві» на чолі з Бухаріним, який взяв участь у реальній боротьбі лише у 1928 році.

Як сталося, що Сталін вийшов переможцем із цієї боротьби, що тривала майже десятиліття? Він був головним бюрократом, який мав потужні позиції в партії та міг знаходити людей, які йому допоможуть, але не затьмарять його. Сталін використовував інших комуністів, які були щирими у своїх поглядах. Спочатку виступав за НЕП, проти колективізації та форсованої індустріалізації, яку підтримував Троцький, використовуючи Зінов’єва та Каменєва. Згодом, змовившись із «правим» табором, атакував усіх трьох. З 1928 року – боровся із Бухаріним, Риковим та Томським, виступаючи з позицій скасування НЕПу та переходу до колективізації.

Таким чином, станом на 1928 рік СРСР керувала людина, яка виступала за колективізацію та швидку індустріалізацію. Опонували ж йому ті, хто підтримував та створював НЕП. Саме тому завершення нової економічної політики було для Сталіна питанням не лише ідеологічним чи господарським, а й у першу чергу – політичним.

Сталінська революція

Основою політики «лівих», табір яких в 1928 році очолив Сталін, були колективізація та надіндустріалізація. Офіційно визначалося, що колективізація має бути виключно добровільною. Навіть не було розроблено жодних показників рівня колективізації.

Однак це була цілеспрямована політика, а не прорахунок радянської влади. Сталін вважав за краще прискорювати створення колгоспів апаратними методами, вдаючи, начебто центральна влада лише діє відповідно до місцевої ініціативи. Насправді ж Сталін ретельно контролював та стимулював цю «ініціативу».

Перша спроба сталінської революції показала нежиттєздатність цієї моделі. Після завершення НЕПу тогочасне керівництво СРСР прагнуло провести колективізацію форсованими темпами. Найбільшим їхнім досягненням була частка в 57% селянських господарств, що були в колгоспах станом на 1 березня 1930 року. Однак вже до кінця року більшість селян повернулася до одноосібного домогосподарства. Лише 21,5% господарств залишався в колгоспах станом на 1 вересня того ж року. На кінець 1930 року в колгоспах нараховувалось 25,9% селянських господарств.

Ці цифри явно вказують на небажання селян віддавати своє майно та оброблювані землі у спільне користування. Тільки-но послаблювався тиск з боку радянської влади — люди виходили з колгоспів, аби оброблювати власну землю ефективніше або навіть перерозподіляли землі колгоспу між одноосібними селянськими господарствами.

Розкуркулені селяни. с. Удачне, Сталінська (тепер Донецька) область, 1930 рр.

Попри великий тиск з боку радянської влади на колгоспи та одноосібні селянські господарства, результати хлібозаготівель були значно нижчими за план та на 3% меншими за відповідні показники неврожайного та посушливого 1931 року. Вже за цими результатами можна було зрозуміти, що впроваджувана більшовиками політика нежиттєздатна. Проте була низка факторів, яка або унеможливлювала зміну шляху на колективізацію, або навіть впевнювала Сталіна та його прибічників у правильності його обрання.

Неможливість повернення до обмеженої ринкової економіки була в лоні політичної боротьби, яка активно точилася до 1931 року включно. Поступки своїм партійним опонентам означали б для Сталіна політичне самовбивство.

Радянський Союз був поєднаний із «капіталістичним світом» незначною мірою – лише через обмін зерна на спеціалістів та технології. І криза, що розгорнулася в 1929 році, торкнулася обидвох цих галузей.

Ціна на зерно падала з початку кризи і становила в кінці 1933 року лише 38% від показника 1928 року на Лондонській товарній біржі. Це відбувалося на фоні значного спаду вирощування зернових культур та грандіозного зменшення споживання, як зі сторони населення, так і з боку підприємств. Результатом стало те, що велика частина експорту зернових із СРСР ставала нерентабельною, попри фактичну експропріацію в селян.

За перші чотири роки Великої депресії промислове виробництво скоротилося в розвинених країнах на 20-50%. Це мало б спричинити зростання цін на відповідну продукцію, проте, як сталося і з ринком зернових – випадання попиту значно перевищило зменшення пропозиції.

Розуміючи, що новостворена радянська країна розвивається навіть краще, аніж держави Заходу, бачачи результати надіндустріалізації останніх років, більшовицька влада ще більше впевнювалася у правильності обраного шляху.

Також вони розуміли, що за умов стрімкого спаду цін на зерно та зменшення рентабельності його вирощування, вони матимуть збільшувати експорт заради отримання якнайбільшої кількості обладнання та технологій, поки «капіталістичні країни» слабкі, щоб отримати разючу перевагу над ними. А той факт, що колгоспи та одноосібні селянські господарства працюють на межі можливостей, їх не хвилював.

Державні хлібозаготівлі, млн тонн зерна, 1928-1933 роки

Політика залучення усіх можливих ресурсів задля індустріалізації мала призвести до катастрофи. У багатьох селян – чи то у робітників колгоспів, чи то у тих, хто працював на власній ділянці — закінчувалися запаси зерна та іншої їжі ранньою весною або навіть ще зимою. Для власного фізичного виживання їм доводилося шукати інші шляхи знаходження їжі. І основним з цих способів стали торгзіни.

Торгзін

Із завершенням можливості громадянам СРСР вільно обмінюватися товарами, потреба в купівлі товарів високої якості не зникла. Іншою важливою причиною необхідності бодай залишків вільної торгівлі була необхідність підтримувати своє фізичне існування для найбідніших прошарків населення. А з прискоренням темпів індустріалізації таких ставало все більше і більше.

У вигляді рудименту ринкових відносин існувала «Всесоюзна контора з торгівлі з іноземцями», яка в народі називалася торгзіном. Початковою задачею цієї державної організації було обслуговування іноземців, які прагнули купувати місцевий антикваріат. Громадянам СРСР заборонялося не лише купувати будь-що в торгзінах, а й навіть заходити в магазини. Проте згодом, наприкінці 1931 року, радянська влада зрозуміла, що розширення цієї мережі магазинів може залучити більшу кількість ресурсів для потреб надіндустріалізації.

Після того, як громадянам дозволили обмінювати золото, іноземну валюту, а згодом й срібло, платину та діаманти на купони (бони), які вони могли обміняти на різноманітні товари, діяльність торгзіну миттєво поширилася всією країною. На піку власної діяльності в СРСР налічувалося понад 1500 таких пунктів обміну.

За весь час існування торгзінів, вони принесли владі доходу на 287,3 млн золотих рублів із неймовірною рентабельністю, адже через державно-монополістичну систему економіки ціни на зерно в торгзінах були в 3–5 разів вищими за відповідні експортні ціни.

Враховуючи наднизьку рентабельність постачання зернових культур до країн Заходу, торгзін став найкращою можливістю залучення золота для потреб індустріалізації. А вона тоді йшла форсованими темпами. Через падіння цін на зерно, сальдо зовнішньої торгівлі СРСР показувало найгірші показники за всі повоєнні роки, а отже необхідно було знаходити додаткові кошти.

Сальдо зовнішньої торгівлі, млн золотих рублів, 1924-1933 роки.

І вихід було знайдено – якщо у населення є коштовності, треба їх відібрати. За три півріччя – з початку 1932 до середини 1933 року — експортовано зерна було на 96,8 млн золотих рублів, а дохід торгзіну склав 94,7, проте за шаленої різниці в рентабельності, Держбюджет СРСР отримав в рази більше грошей від населення, аніж від експорту.

Цей факт відкриває нам реальні причини Голодомору. У школі нас вчили, що голод 1932–1933 років – злочин, викликаний дурістю радянської влади, яка відняла у людей надто багато зерна задля потреб індустріалізації, через що вони не змогли вижити. Однак реальність куди більш жорстока. Від зерна, що вони забирали у селян і експортували, бюджет практично не отримував грошей. Реальна коштовність була в дорогоцінностях, у сімейних реліквіях, які селяни мали віддавати, аби вижити.

Жертви голоду. Фото австрійського інженера Винненберга. 1933

Більшовики прагнули заморити голодом селян, аби вони віддали все, що мали. А коли ті все ж вмирали, вони не сильно засмучувалися. Окрім меркантильних цілей були й інші, бо що несли селяни до торгзінів? Ікону, перстень від прабабусі, обручку чоловіка, якого заслали в Сибір. Тобто радянська влада зазіхала одночасно й на виживання людини, і на її сімейну пам’ять. Вона прагнула зробити людей не тільки голодними жебраками, а й «Иванами, родства не помнящими». І за допомогою масового терору їй це вдалося. Була знищена селянська ідентичність, що формувалася сторіччями, а голодні жителі села були згодні піти до колгоспу, аби тільки такого страхіття не повторилося. Селянству зламали хребет.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Башкин А. В. «Урожаи тридцатых или украденные достижения»
  2.  Осокина Е.А. «Торгсин в советской экономической системе 1930-х годов»
  3. Хлевнюк О.В. «Хозяин: Сталин и утверждение сталинской диктатуры», с. 15 – 94.
  4.  Цырлин Р. «Мировой хлебный рынок в 1933 г.»
  5. Черемисинов Г. А. «Конънктурные циклы НЕПа»

 

Після двох воєн — Першої світової та Громадянської — країна лежала в руїнах. Вожді пролетаріату розуміли, що планова економіка та воєнний комунізм не зможуть відбудувати народне господарство. Тому вони вирішили віднайти новий спосіб співіснування КПРС та економіки.

НЕП у сільському господарстві

Встановлення нової економічної системи розпочалося з кроку, що підтримувався і партійною елітою, і селом — із заміни продрозкладки натуральним податком. Він теж був формою відбирання власності у селян, але мав суттєві відмінності, а саме:

  • Із врожаю стягували фіксований відсоток;.
  • Була введена прогресивна шкала податку, завдяки чому в найбідніших селян залишалося зерно для наступного року;
  • Селянам, які збільшували площу посівів, надавали податкові пільги;
  • Кругову поруку замінили персональною відповідальністю кожного селянина;
  • Селяни отримали можливість продавати залишки продукції або обмінювати на товари господарського вжитку;
  • Зменшився терор з боку місцевої влади.
  • Фактично відбулася еволюція від робітничих загонів, таких собі кочівних бандитів, до осілого бандита — розгалуженого компартійно-радянського апарату.

Із селян стягували лише близько 20 % від врожаю, що вдвічі, а подекуди й утричі менше, ніж за політики воєнного комунізму. Це важливо з огляду на те, що більшість мешканців села за якістю життя походили на жебраків, тож кожен додатковий кілограм зерна міг означати виживання ще однієї дитини.

Проте, попри таке покращення, уже через два роки після початку нової економічної політики, у 1923, в сільському господарстві розпочалася криза через «ножиці цін». Це був феномен, що полягав у збільшенні цін на промислові товари та одночасному зниженні цін на сільськогосподарську продукцію (276 % та 89 % від рівня 1913 року відповідно). Через «ножиці цін» селяни, хоча й почали виробляти більше продукції, не мали можливості модернізувати свої домогосподарства власним коштом.

Іншим фактором, що унеможливлював довготривалий розвиток сільського господарства, була неправильно вибудована система прогресивного податку. Так у селян, що мали високі врожаї після сплати натурподатку могло залишатися менше зерна, ніж у селян з меншими врожаями. Це призводило до того, що успішніші селяни зменшували свої інвестування в розвиток угідь і з перших років НЕПу стали нагромаджувати залишкові кошти, в основному у вигляді золота чи дорогоцінностей. Як наслідок, такий тип інвестування вберіг від голодної смерті сотні тисяч, якщо не мільйони людей.

Комуністичні вожді не розуміли цих факторів і збільшували норми щодо вирощування зернових. Через це в 1924–1925 роках відбулася друга криза. Вона була пов’язана з об’ємом хлібозаготівель, що складав усього 2/3 від плану на початок 1924. Разом зі смертю Леніна, що більше за інших розумів важливість НЕПу, це посилило настрої проти нещодавно встановленої економічної доктрини.

Радянська пропаганда часів НЕПу

Остання криза хлібозаготівель часів НЕПу відбулася в 1926–1928 роках. Вона призвела до часткового відходу від використання натурального податку та до повернення примусової конфіскації зерна в селян Так нова економічна політика фактично завершилася в сільському господарстві.

НЕП у промисловості

Промисловість — основна сфера, в яку прагнула інвестувати радянська влада. Після двох воєн країна втратила і технології, і інтелектуалів, які могли б їх відновити, – вони покинули російську державу після перемоги «червоних». Зважаючи на це, необхідно було імпортувати технології з Заходу та залучати закордонних спеціалістів. А єдиним ресурсом, який радянська влада могла постачати у великих обсягах на заміну технологій, було зерно.

Тут наочно видно суперечності між НЕПом та ідеологічними переконаннями більшовиків — виходячи з раціональних переконань, необхідно було дати ринку розвивати промисловість і надати широкі можливості західним інвесторам. Натомість через ідеологічну неприязнь до людей, що чесно заробляють, через філософію «обложеною фортеці» та через мрії про «роздмухування полум’я світової революції», більшовики не мали часу чекати, не могли дати можливість розвиватися невійськовій індустрії.

Першою важливою реформою в промисловій сфері стало створення трестів — фактично приватних підприємств, які діяли на ринкових умовах і були незалежними юридичними особами та мали відповідати за власні боргові зобов’язання.

Звичайно, більшовики не могли дозволити трестам діяти цілком незалежно, тому вводили численні регуляції. Одна з найважливіших — норма вкладання не менше 20 % прибутку до резервного капіталу підприємства. Такі регуляції мали на меті стримати розростання класу великих підприємців та швидко розвивати самі підприємства.

Торгівля, НЕП

Пізніше стали створюватися синдикати — об’єднання трестів багатьох вузьких галузей. Наприкінці 1922 року до них входити близько 80 % усіх трестів. У 1928 році, на кінець політики НЕПу, налічувалося 23 синдикати, які діяли майже у всіх галузях промисловості.

Ще до початку НЕПу, в 1920 році було оголошено декрет про концесії, згідно з яким іноземним інвесторам дозволялося створювати видобувні або переробні підприємства на території майбутнього СРСР. Майно концесіонерів не могло бути націоналізованим, а при вкладанні великої кількості капіталу або масштабної технічної модернізації раніше створеного підприємства, вони навіть отримували торговельні привілеї на території СРСР.

Станом на кінець 1926 року було створено 117 концесій, на яких вироблялося трохи більше ніж 1 % усієї промислової продукції країни. Проте в деяких галузях концесії займали значну частину ринку або навіть були лідерами. Вони видобували 60% свинцю та срібла, 85% марганцевої руди, 30% золота, а також виробляли 22% одягу та засобів особистої гігієни.

Усього за часи НЕПу — з 1921 по 1928 рік — індекс промислового виробництва зріс більш ніж учетверо. Щорічно виготовлялося 3–4 млн тонн чавуну, 4–5 млн тонн сталі, 35–40 млн тонн вугілля. В середньому це було у 2–3 рази менше, аніж у Німеччині, Великій Британії або Франції, де населення було в 3–4 рази менше, аніж у СРСР. Рівень виробництва промислових товарів на душу населення був нижчий, аніж у розвинених країнах у 5–10 разів. Велика кількість технічно складних пристроїв взагалі не виготовлялися.

Проте акціонери трестів і закордонні інвестори багатіли, що не подобалося комуністичним вождям, які почали задумуватися, що подальший розвиток промисловості можливий лише на планових засадах.

НЕП у фінансовій сфері

Під час Громадянської війни державні фінанси зазнали краху. Було ліквідовано золотий стандарт. Інфляція становила десятки тисяч відсотків на рік. Бюджет новоствореного СРСР заповнювався значною мірою за рахунок емісії грошей. У жовтні 1922 року 100 000 рублів дорівнювали всього одній довоєнній копійці.

Щоб сформувати здорову фінансову систему, в 1921 році більшовики створили Держбанк — аналог центрального банку розвинених країн. Перша спроба нормалізації відбулася наприкінці 1922 року, коли рубль було деноміновано у відношенні 1:10000. Проте цей крок був націлений лише на спрощення умов обміну грошима, тож він не зупинив головну проблему — інфляцію.

Початок системної фінансової реформи було покладено із введенням нової валюти — червонця, який дорівнював 10 дореволюційним рублям, або 7,74 грама чистого золота. До 1924 року вони поступово замінили радзнаки — валюту часів більшовицької революції.

Один червінець 1922 року
Один червінець 1922 року

Відбувалася поступова денаціоналізація банківської сфери. Якщо наприкінці 1923 року в країні діяло лише 17 комерційних банків, а частка Держбанку в загальному об’ємі виданих кредитів становила 2/3, то через три роки налічувався вже 61 банк, які мали 52 % активів усієї банківської галузі. Банки рідко були незалежними структурами — найчастіше їхній статутний капітал виділявся із капіталу синдикату чи тресту. Це було головною причиною, чому кредити на ведення господарської діяльності найчастіше виділялися саме промисловим підприємствам, а не сільським господарствам — акціонери мали більше впевненості та знань у цій сфері.

Фінансова сфера була відновлена за часів НЕПу, проте незалежні фінансові агенти, які могли самостійно діяти в країн та за її межами, не влаштовували радянську владу. Вона думала, що може краще розпорядитися фінансовими активами, ніж підприємці. Звісно, йшлося про створення потужної військової промисловості, адже більшовики, за їхніми ж переконаннями, були у стані «обложеної фортеці».

Згортання НЕПу

За 7 років НЕПу економіка виросла в 3,5 рази, з’явилися нові галузі промисловості та відновилися старі, селяни перестали голодувати і навіть могли безболісно віддавати частину продукції. Проте ця політика не могла тривати й надалі. Деякі з причин, чому більшовики згорнули НЕП, були описані вище, проте основною причиною все ж було їхнє неприйняття іншої точки зору та безмежна жага влади.

Більшовики вважали, що створити потужну військову машину, яка зможе роздмухати полум’я світової революції, неможливо, коли в тебе є незалежні агенти прийняття рішень. Коли в тебе є люди із власними бажаннями та власними потребами.

Вони марили захопленням усього світу. А коли перед тобою така мета, то чого вартий людський достаток чи навіть життя?

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. Декрет ВЦИК «О государственных промышленных предприятиях, действующих на началах коммерческого расчета (трестах)»
  3. Декрет ВЦИК «О замене продовольственной и сырьевой разверстки натуральным налогом»
  4. Декрет Совета Народных Комиссаров №481 «Общие экономические и юридические условия концессий»
  5. Эдуард Халлет Карр «История Советской России»
  6. «Экономическая политика партии большевиков в годы гражданской войны и строительства социализма»

Чи відповідає держава за добробут та суспільний порядок? Що таке держава і що таке уряд? Короткий огляд соціології держави показує, що держави виникли, коли «кочівні бандити» стали «осілими бандитами» та встановили врегульовані побори. Досягнення свободи було значною мірою результатом підпорядкування держав закону, процес боротьби, який триває і донині. (Це есе було виголошено у вигляді лекції на Літньому семінарі університету Катона в 2012 році).

Багато хто вважає, що держава відповідає за все. Касс Санстейн, професор права в Гарвардському університеті та адміністратор Управління з питань інформації та регулювання, вважає, що: «Влада «присутня» у всьому, що ми маємо… Якщо багатії мають багато грошей, це тому, що держава створила систему, в якій вони мають право мати та зберігати гроші».

Це наукове формулювання концепції, недавно було представлено у доступнішій формі. «Якщо ти досяг успіху, ти не зробив це сам… Якщо ти досяг успіху, хтось на якомусь етапі допоміг тобі… Хтось допоміг створити цю неймовірну американську систему, яку ми зараз маємо, та яка допомогла тобі піднятися. Хтось інвестував у будівництво доріг та мостів. Якщо у тебе є бізнес – ти не сам його побудував. Хтось інший зробив це можливим». Це був начальник Санстейна, президент Обама.

Навіть поблажлива інтерпретація ремарки президента демонструє, що він не розуміє концепцію маргінального вкладу в результат, наприклад, вартості, доданої однією додатковою годиною роботи. Він не розуміє як формується багатство.

Санстейн та його колеги стверджують, що так як увесь свій достаток вони мають завдяки державі, то держава має на нього права, а ті, хто безглуздо вважають себе виробниками, не мають права на нього претендувати.

То що таке держава? Канонічне визначення, запропоноване Максом Вебером, визначає державу як «таку спільноту людей, яка (успішно) має монополію на легітимне використання примусу в межах певної території».

Насправді, не може бути так, що все багатство є заслугою держави. Історично, існування держави вимагало попереднього існування надлишку, щоб забезпечити взагалі її формування. Іншими словами, держава не існувала би, якби не було накопичено надлишок ресурсів до її створення. Давайте подивимося далі.

Чому люди мають багатства? Шарль Дюнуар, ранній лібертаріанський соціолог, пояснював, що «у світі існує лише два великих табори; тих, хто хоче жити з результатів своєї праці та свого майна, та тих, хто хоче жити за рахунок праці та майна інших». Простіше кажучи, виробники продукують багатство, а споживачі присвоюють його.

У своїй важливій праці «Держава», соціолог Франц Оппергаймер розрізняв економічні та політичні шляхи до збагачення, тобто показував різницю між «роботою та грабунком». Він підсумував, що «держава – це організація політичних шляхів збагачення».

Економічні шляхи мають передувати політичним. Тим не менш, не всі види діяльності генерують надлишок достатній для утримання держави. Наприклад, ви не побачите державних утворень мисливців-збиральників, тому що вони не генерують достатньо надлишку, щоб утримувати експлуататорський клас. Те саме стосується примітивних аграрних суспільств. Те, що потрібно, це розвинене сільське господарство, яке створює достатній надлишок, щоб привернути увагу експлуататорів та утримувати їх. Такі суспільства в основному далі захоплювалися кочівниками, зазвичай кінними, адже вони могли перемогти осілих аграріїв. Ми бачили, як це відбувалося знову і знову після того як кочівні народи вийшли за межі центральної Азії.

У Книзі Буття, у братовбивчій розповіді про Каїна та Авеля, збережена пам’ять про той стародавній конфлікт. Важливим є те, що «Авель був пастухом, а Каїн був орачем землі». Це відлуння конфлікту між осілими землеробами та кочовими пастухами.

Каїн і Авель, Тіціан Вечелліо

Формування держави представляє собою перехід від «кочівних бандитів» до «осілих бандитів». Як писав економіст Мансур Олсон: «Якщо голова бродячої банди, яка перебивається малими уловами, достатньо сильний, щоб заволодіти певною територією та не пускати туди інших бандитів, то він може стати на цій території кримінальним монополістом – він може стати осілим бандитом». Це є важливим вкладом в розуміння розвитку людських політичних асоціацій.

У своїй основі, держава – це експлуататорська структура. При цьому, певним чином вона також представляє собою прогрес, навіть в очах тих, кого грабує. Коли постає вибір між кочівними бандитами (котрі грабують, вбивають, спалюють те, що не можуть забрати, а в наступному році знову повертаються) та осілими бандитами (котрі поселяються та грабують потрошки впродовж всього року), то довго вагатися не доводиться. Осілі бандити поки грабуватимуть, швидше за все, не будуть вбивати та руйнувати, а також вони захищатимуть від інших бандитів. Це певного роду прогрес, навіть з точки зору тих, кого грабують.

Держави виникли як структури, що вилучають надлишок у тих, хто його виробив.

У своїй книзі «Мистецтво некерованості» (The Art of Not Being Governed) антрополог та політолог Джеймс Скотт (Єльський університет) досліджує ті регіони світу, які ніколи не мали успішних державних утворень. Головною концепцією його роботи є «інертність влади»: влада не легко піднімається вверх на гору. Коли територією прокотилася хвиля загарбників, вони захопили долини, а ті, кому вдалося втекти, пішли вгору, де їх важче було дістати. Скотт стверджує, що ці біженці розбудувати суспільні, законодавчі та релігійні інститути, які сильно ускладнюють процес їх підкорення. Особливо це стосується гірських народів та тих, що проживають у болотистій місцевості (шкода, що різні очільники не прочитали книгу Скотта перед тим як окупувати Афганістан та пропагувати там «державотворення»).

Що рухає правителями? Дуже прості моделі доводять, що правителі намагаються максимізувати багатство, або внутрішній валовий продукт. Але Скотт стверджує, що метою держави є не максимізація ВВП, а максимізація «ПДД» (продукт, доступний державі), що означає виробництво, яке легко визначити, моніторити, обліковувати та конфісковувати шляхом оподаткування: «Правитель… максимізує продукт, доступний державі навіть, при потребі, за рахунок загального багатства держави та її підданих».

Розглянемо (правитель може сказати «візьмемо»), наприклад, сільське господарство. Правителі Азії гальмували вирощування коренеплодів та бульбоплодів, «що є анафемою для всіх державників, як традиційних так і сучасних» на користь вирощування рису. Виглядає досить дивно. Чому б правителі настільки переймалися тим, яку культуру вирощують? Як пояснює Скотт, причина полягає в тому, що не можна достатньо ефективно оподатковувати те, що росте під землею. Аграрії збирають урожай, коли захочуть; а ні, то він залишається в землі. З іншого боку, рис має збиратися у визначений час, великою кількістю людей, а отже державі легше відслідковувати та оподатковувати урожай, а також вони перетягують працівників на свій бік. Мотивація правителів має системний вплив на багато практик, що домінують в наших суспільствах.

Державні системи суспільного контролю – від воєнного призову до обов’язкової середньої освіти – сидять глибоко у нашій свідомості. Візьмемо, до прикладу, паспорт. Ви не можете подорожувати світом без документу, виданого державою. Насправді, ви не можете навіть подорожувати всередині Сполучених Штатів без документу, виданого державою. Паспорт – досить недавній винахід. Люди тисячоліттями їздили куди їм заманеться без дозволу держави. На стіні офісу, в мене висить оголошення взяте із старого німецького журналу, котре зображує сімейну пару в купе потягу та митника, котрий вигукує: «Ваш паспорт, будь ласка!» Вони пояснюють наскільки чудовими є паспорти, адже вони відкривають вам світ.

Паспорт, Hule

Звичайно, що це абсурд. Паспорти обмежують свободу. Ви не маєте права подорожувати без дозволу, але ми стали настільки просякнуті ідеологією держави, і настільки глибоко її прийняли, що багато хто з нас сприймає паспорт як символ свободи, а не її обмеження. Одного разу після лекції мене запитали, чи я вважаю, що держава має видавати свідоцтва про народження. Подумавши, я відповів, що не бачу для цього жодної однозначної причини, адже інші установи можуть це робити також, тому моя відповідь «ні». Той, хто задавав питання, накинувся на мене! «Як ви тоді знатимете, хто ви?» Здається, навіть персональна ідентичність надається державою.

Сучасні держави також декларують, що вони є єдиним джерелом закону. Але історично, держави в основному замінювали звичаєве право насадженим. Ми оточені великою кількістю законів, які не є продуктом держави, адже закон – це супутній продукт добровільної взаємодії. Як стверджує великий юрист Бруно Леоні: «Індивіди творять закон допоки задовольняються претензії». Приватні особи, які підписують контракт, творять закон.

У шістнадцятому сторіччі впливовий мислитель Жан Боден, торкнувся ідеї суверенності, яку він визначив як «найвищу, абсолютну і постійну владу над громадянами та підданими співдружності». Він протиставляв цю «невидиму владу» іншому виду суспільного порядку, відомого під назвою звичаєве право, яке він відкидав адже він стверджував, що «Звичай набирає силу поступово і внаслідок спільної згоди усіх, або більшості, та протягом багатьох років, в той час як закон з’являється раптово, отримує силу від однієї особи, яка має владу, щоб зробити його обов’язковим для усіх». Іншими словами, Боден визнавав, що звичаї формують суспільний порядок, але він визначав, що закон має бути примусово запроваджений згори, а отже потребує суверена, влада якого абсолютна, безумовна, а отже за межами закону.

Такий вид суверенності по своїй суті суперечить верховенству права, суперечить принципам федеральних систем, таких як Сполучені Штати, в яких влада розподіляється між різними рівнями та гілками. В конституційних державах панує верховнство права, а не абсолютної влади.

Еволюція свободи включала в себе довгий процес підпорядкування влади нормам закону. Тим не менш, застосування сили залишило вагомий слід в наших головах. Олександр Рюстов, відомий соціолог та батько повоєнного відродження свободи у Німеччині, роздумував про витоки держави з насилля та експлуатації, та про слід, який це залишило: « Всі ми без виключення несемо в собі цю успадковану отруту до найбільш неочікуваних місць та всілякими можливими способами, які іноді суперечать здоровому глузду. Всі ми, колективно та кожен особисто, є прикрасами найбільшого гріха усіх часів, цього справді первородного гріха, спадкової вини, котру можна спокутувати лише повільно та з дуже великими складнощами, заглянувши в суть, маючи волю до одужання та активним колективним каяттям». Потрібно докласти зусиль, щоб звільнити розум від залежності від держави.

Коли ми задумуємося про те, що означає жити як вільні люди, ми ніколи не маємо забувати, що не держава наділяє нас ідентичністю чи правами. В Декларації незалежності США сказано: «Уряди встановлюються між людьми, щоб захистити ці права».

Ми захищаємо те, що нам вже належить. Держава може зробити свій внесок, коли допомагатиме нам це робити, але права та суспільство первинні по відношенню до держави. Критично важливо це пам’ятати, коли наступного разу хтось скаже: «Ти не сам це побудував».

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької.

Безліч політичних мислителів сучасності й минулого апелювали до ідеї свободи, при цьому їх розуміння того, чим є свобода, часто різнилось. В даному тексті співробітник Інституту Катона Арон Росс Павел розглядає дві найпопулярніші концепції свободи і пояснює, чому лібертаріанці дотримуються саме негативної.

Негативну свободу можна розглядати як відсутність зовнішніх обмежень, а позитивну — як відсутність внутрішніх.

Значна частина суперечок між лібертаріанськими і нелібертаріанськими політичними мислителями пов’язана з різницею між негативною та позитивною свободою. Ці два технічні терміни в рамках політичної філософії відіграють значну роль у визначенні меж допустимих дій держави, а також встановленні того, для чого вона взагалі існує.

Різниця між позитивною і негативною свободою

Сер Ісая Берлін, автор даного розмежування

А це означає, що і лібертаріанці, і їх суперники, які зацікавлені в політичних ідеях (і прагнуть змістовних розмов про них), виграють від розуміння цих двох видів свободи.

Якщо ми хочемо почати дуже просто, зберігаючи наші визначення в двох словах кожне, негативна свобода означає «свободу від», водночас позитивна свобода означає «здатність до».

Інший спосіб думати про цю різницю (знову ж таки, спрощений) — розглядати негативну свободу як відсутність зовнішніх обмежень, а позитивну — як відсутність внутрішніх.

Розгляньмо приклад. Джек живе в Нью-Йорку. Він хоче поїхати до Каліфорнії провідати родину. При негативній концепції свободи Джек вільний поїхати до Каліфорнії, якщо ніхто не заважає йому зробити це. Таким чином, його негативна свобода буде порушена, якщо сусід замкне Джека в підвалі або якщо хтось вкраде його машину.

Але що, якщо Джек настільки бідний, що не може дозволити собі машину або квиток на літак? Що, якщо Джек хворий і фізично не готовий до поїздки? У таких випадках ніхто не заважає йому поїхати до Каліфорнії, тому негативна свобода Джека залишається незачепленою. Проте він не в змозі виконати своє бажання, і тому з точки зору позитивної свободи він не вільний.

Негативна свобода, позитивна свобода і держава

Вашингтон переправляється через Делавер, Емануель Лойце

В контексті політичної філософії — того, що державі дозволено робити і що вона повинна робити, — уряд захищає негативну свободу Джека, запобігаючи ув’язненню Джека сусідом і крадіжці Джекової машини. Якщо держава не в змозі запобігти цим конкретним діям, вона може покарати винних, тим самим (сподіваємося) знижуючи ймовірність інших подібних порушень свобод. На додаток до порушень або замість покарання, держава може змусити порушника компенсувати Джекові шкоду.

З іншого боку, держава, якій доручено безпосередньо просувати позитивну свободу Джека, може оподатковувати своїх громадян, щоб придбати йому машину, яку він не міг би інакше собі дозволити. Або Джек може використовувати ці доходи, щоб оплатити медичну допомогу, яка потрібна йому, щоб знову стати на ноги і мати змогу подорожувати. Держава, орієнтована на позитивну свободу, буде вживати активних заходів, щоб переконатися, що Джек не просто вільний здійснювати свої бажання, а й має ресурси для їх здійснення.

Лібертаріанські перспективи стосовно позитивної та негативної свободи

Мандрівник над морем туману, Каспар Давид Фрідріх
Мандрівник над морем туману, Каспар Давид Фрідріх

Як правило, лібертаріанці вважають, що держава повинна піклуватися тільки про негативну свободу і ніколи не повинна активно сприяти позитивній. Частково це пояснюється тим, що ми визнаємо, що задля надання деяким людям ресурсів, необхідних їм для отримання того, що вони хочуть, вони повинні забрати ці ресурси в інших. Щоб у Джека були кошти для придбання машини або оплати своїх медичних рахунків, хтось інший повинен не заплатити за свою машину чи медичні рахунки (у певному сенсі, це означає, що держава вкрала автомобіль в однієї людини, щоб віддати іншій, що є порушенням негативної свободи жертви). Якщо держава намагається уникнути цього, наприклад, змушуючи лікаря надавати Джеку безкоштовну медичну допомогу, це порушує негативну свободу лікаря використовувати свій час так, як він вважає за потрібне.

Крім цього, лібертаріанці часто стверджують, що держава, яка переслідує позитивну свободу, призведе не тільки до меншої негативної свободи, але і до меншої позитивної. Дозволяючи людям зберігати продукти своєї праці, наприклад, ми вирощуємо економіку, що означає більше ресурсів для кожного, щоб реалізувати свої бажання. Держави, які ставлять позитивну свободу вище негативної, просто стають біднішими. Тобто ми, лібертаріанці, стверджуємо, що якщо ви дійсно дбаєте про позитивну свободу бідних, ви створите уряд, який нічого не робить, окрім захисту негативної свободи.

Іноді, однак, лібертаріанці приймають ці аргументи за те, що позитивної свободи або не існує або ми не повинні про неї турбуватися. Не думаю, що це правильно. Тоді як ми завжди повинні бачити чітку грань між позитивною і негативною свободою в розмовах про роль держави, ми повинні також визнати, наскільки важлива позитивна свобода для всіх нас.

У цьому випадку, можливо, нам краще сказати, що тільки негативна свобода насправді є свободою, в той час, як позитивна повинна бути перейменована на щось на кшталт «здатності» або «можливості».

Але це не означає, що ми повинні ігнорувати розмежування, як воно використовується в літературі сьогодні, або що ми не повинні слухати тих, хто хоче продовжувати говорити про позитивну свободу.

Наостанок слід зазначити, як завжди у випадку будь-якого філософського спору, короткий огляд ігнорує багато сторін і більшість нюансів. Отже, якщо ви зацікавлені в тому, щоб дізнатися більше про негативну і позитивну свободу та про різні способи, якими філософи прагнули розрізнити чи об’єднати (!) їх, ви не знайдете кращого місця для початку, аніж стаття завжди чудової Стенфордської Енциклопедії Філософії на цю тему.

Цей текст — переклад статті аналітичного філософа Майкла Г’юмера. В ній він розглядає моральну сторону оподаткування і в кінці пояснює, чому нам корисно мислити про податки, як про крадіжку.

«Податки — це крадіжка» — популярне серед лібертаріанців гасло. Воно відображає думку, що ми повинні застосовувати до держави ті ж моральні норми, що й до приватних суб’єктів.

Уявімо, що я заснував благодійну організацію, яка допомагає бідним. [1] Але мало людей добровільно роблять свій внесок в мою доброчинність, тож багато бідних залишаються голодними. Я вирішую проблему, підходячи до людей на вулиці й направляючи на них пістолет з вимогою грошей. Я вклав гроші в благодійність, і бідняки, нарешті, нагодовані й одягнені.

ЧОМУ ОПОДАТКУВАННЯ МОЖЕ БУТИ ФОРМОЮ КРАДІЖКИ?

У такому випадку мене б назвали злодієм. Чому? Відповідь така: я забираю майно інших людей без їхньої згоди. Виділена фраза, здається, означає «крадіжку». «Привласнення без згоди» включає в себе захоплення під загрозою застосування сили стосовно інших, як у цьому прикладі. Цей факт не змінюється від того, що я роблю з грошима після їх отримання. Ви б не сказали: «О, ви дали гроші бідним? У такому разі відйом майна людей без згоди був врешті не крадіжкою.» Аж ніяк, ви можете стверджувати, що це була суспільно вигідна крадіжка, але це все ж крадіжка.

Тепер порівняймо це з оподаткуванням. Коли держава «оподатковує» громадян, це означає, що уряд вимагає гроші від кожного громадянина під загрозою застосування сили: якщо ви не заплатите, озброєні агенти, найняті урядом, заберуть вас і замкнуть в клітці. Це виглядає як яскравий приклад викрадення майна людей без їх згоди. Тож уряд — злодій. Цей висновок не змінюється від того факту, що уряд використовує гроші на добру справу (якщо він це робить). Це може зробити оподаткування соціально вигідним видом крадіжки, але це все ж крадіжка.

ТРИ КОНТРАРГУМЕНТИ

Більшість людей не схильні називати податки крадіжкою. Тож як можна уникнути цього? Нижче наводяться три аргументи, які можна було б спробувати привести разом з найбільш очевидними відповідями.

Перший аргумент

Оподаткування не є крадіжкою, оскільки громадяни погодилися платити податки. Це є частиною «суспільного договору», який є свого роду угодою між громадянами і урядом, згідно з ним громадяни погоджуються платити податки і підкорятися законам в обмін на захист з боку уряду. Використовуючи державні служби (наприклад, дороги, школи та поліцію) та залишаючись присутнім на підконтрольній уряду території, ви вказуєте, що приймаєте суспільний договір [2].

Відповідь на перший аргумент

Такого договору просто не існує [З]. Уряд ніколи не підписував і не пропонував такого контракту.

Однак використання державних послуг може означати згоду на їх оплату, якщо людей, які не користувались послугами, не змушують платити. Але насправді уряд змушує громадян сплачувати податки незалежно від того, користуються вони державними послугами чи ні. Тому той факт, що ви користуєтесь державними послугами, ще не свідчить про те, чи згодні ви платити податки.

Присутність на «території уряду» також не означає згоди на уявний суспільний договір. Це пояснюється тим, що уряд фактично не володіє всіма землями, які він називає «своєю територією»; ця земля, радше, належить приватним особам. Якщо я володію землею, яку використовують інші люди, я можу вимагати в них, щоб вони заплатили мені або звільнили мою землю. Але якщо я бачу людей на їхній землі, я не можу вимагати, щоб вони заплатили мені або звільнили свою землю. Якщо я це зроблю, я буду злодієм. Так само, коли уряд вимагає, щоб ми або платили йому гроші, або звільняли нашу власну землю, уряд діє як злодій.

Другий аргумент

Уряд не може бути злодієм, тому що він визначає права власності через свої закони. Уряд може просто прийняти закони, які свідчитимуть, що гроші, які ви повинні платити в податки, насправді не ваші — це гроші уряду. [4]

Відповідь на другий аргумент

Другий аргумент стосується тверджень (І) про те, що не існує майнових прав, що не залежать від урядових законів, і (ІІ) про те, що уряд може створювати майнові права, просто заявляючи, що щось належить комусь. Немає ніяких очевидних причин вважати, що або (І), або (ІІ), чи обидва твердження є контрінтуїтивними.

Уявіть, що ви подорожуєте в віддалений регіон за межами юрисдикції будь-якого уряду, де ви знаходите відлюдника, що живе на землі. Відлюдник полює за допомогою списа, який вам здається цікавим. Ви вирішуєте (без згоди відлюдника) взяти його спис з собою, коли йдете. Було б правильно сказати, що ви «вкрали» спис. Це показує неправдоподібність (І).

Тепер уявіть, що ви раб у дев’ятнадцятому столітті на американському півдні. Припустімо, що ви вирішите втекти від свого господаря без його згоди. Якщо (ІІ) правильне, то ви порушите права вашого господаря, вкравши себе. Зверніть увагу, що ви не просто порушите юридичне право, якщо (ІІ) правильне, уряд створює моральні права і обов’язки через свої закони, тож ви порушуєте моральні права вашого господаря. Це свідчить про неправдоподібність (ІІ).

Третій аргумент

Податки — це просто ціна, яку стягує уряд за забезпечення правопорядку. Без оподаткування уряд впаде, тоді завалиться весь громадський порядок, і тоді у вас взагалі не буде грошей. Оподаткування відрізняється від крадіжки, тому що злодії не надають цінних послуг, не кажучи вже про послуги, які дозволяють вам робити ці самі гроші, частину яких вони беруть.[5]

Відповідь на третій аргумент

Уявіть, що я тримаю вас під прицілом і беру у вас 20 доларів. Я також залишаю одну з моїх книг в обмін. Коли ви побачите мене пізніше без мого пістолета, то назвете мене злодієм і зажадаєте назад свої гроші. «О ні, — скажу я, — я не злодій, бо ж дав вам щось цінне натомість. Це правда, що ви ніколи не просили книги, але це хороша книга, вартість якої набагато понад 20 доларів».

Ця відповідь з мого боку викликала б конфуз. Неважливо, що я дав вам щось натомість, і неважливо, чи коштує книга насправді понад 20 доларів. Важливим є те, що я взяв ваші гроші без згоди.

Також не змінить справи, якщо ви отримаєте велику користь з книги. Припустимо, що (не в змозі переконати мене взяти її назад) ви прочитаєте мою книгу, яка, виявляється, містить такі корисні поради, що в підсумку ви почуватиметесь набагато краще (в тому числі фінансово), ніж до того, як я прийшов. Це не змінює того факту, що я злодій. Порядок також не має значення: якщо я спочатку дам вам незатребувану книгу, потім почекаю, поки ви витягнете з неї фінансову вигоду, і тоді силою відберу частину зароблених вами грошей, я все ще буду злодієм.

ТО ЧИ Є ОПОДАТКУВАННЯ КРАДІЖКОЮ?

Якщо оподаткування є крадіжкою, чи слід скасувати всі податки? Не обов’язково. Деякі крадіжки можуть бути виправдані. Якщо вам потрібно вкрасти буханку хліба, щоб вижити, то ви маєте на це право. Аналогічно, оподаткування може бути виправданим, якщо це необхідно для запобігання деяких жахливих результатів, таких як зрив суспільного порядку.

Чому ж тоді має значення, чи є оподаткування крадіжкою? Хоча крадіжка може бути виправданою, вона зазвичай такою не є. Неправильно красти, не маючи вагомої причини. Питання того, що вважається достатньо вагомими причинами, виходить за рамки цієї короткої статті. Але не можна красти гроші, скажімо, щоб купити гарну картину для своєї стіни. Аналогічно, якщо оподаткування є крадіжкою, то, ймовірно, було б неправильно оподатковувати людей, щоб, скажімо, оплачувати художній музей.

Іншими словами, теза «податки — це крадіжка» має наслідком підвищення стандартів обґрунтованого використання податків.

Коли уряд планує витратити гроші на щось (підтримку мистецтва, космічну програму, національну пенсійну програму тощо), варто запитати: чи допустимо красти у людей, щоб запустити подібну програму? Якщо ні, то не можна оподатковувати людей для запуску програми, оскільки оподаткування є крадіжкою.

Примітки

  1. Це приклад з Michael Huemer, The Problem of Political Authority (New York: Palgrave Macmillan, 2013), 3–4, 154.
  2. Див. John Locke, Second Treatise of Government, ed. C.B. Macpherson (Indianapolis, Ind.: Hackett, 1980; originally published 1690), esp. sections 120–1.
  3. Проблеми з теорією суспільного договору детально пояснюються в Huemer, The Problem of Political Authority, ch. 2.
  4. Див. Liam Murphy and Thomas Nagel, The Myth of Ownership: Taxes and Justice (Oxford: Oxford University Press, 2002), p. 58.
  5. Див. Murphy and Nagel, op. cit., pp. 32–3; Stephen Holmes and Cass Sunstein, The Cost of Rights: Why Liberty Depends on Taxes (New York: W.W. Norton, 1999), ch. 3. Для більш детальної відповіді див. Michael Huemer, “Is Wealth Redistribution a Rights Violation?” у The Routledge Handbook of Libertarianism, ed. Jason Brennan, David Schmidtz, and Bas van der Vossen (Routledge, forthcoming).

Щоб уповні зрозуміти причини й передумови Голодомору, потрібно розглянути економічне й соціальне тло трагедії, що формувалося протягом двох десятиліть. А на його погіршення вплинуло багато чинників – від Першої світової війни до безвідповідальної політики більшовиків. Про ці чинники і розповідаємо далі.

Економіка до 1914 року

Станом на 1913 рік Російська імперія була державою, що переживала економічний бум в аграрній і промисловій сферах. Вона стала найбільшим світовим експортером зернових, а промисловий потенціал збільшувався з кінця XIX століття. Це стало можливим завдяки ринковим реформам початку XX століття, закордонним інвестиціям у вугільну та нафтову індустрії, форсованому залученню західних технологій великими виробництвами та завдяки розвитку внутрішнього фінансового сектору за рахунок капіталу закордонних інвесторів і вітчизняних магнатів.

Попри швидкий розвиток різних галузей економіки, Російська імперія залишалася здебільшого сировинною країною, адже займала високі позиції у світовій торгівлі та виробництві лише за тими товарними позиціями, що передбачали видобуток сировини або легку промислову обробку. У передвоєнні часи країна була на другому місці у світі за видобутком нафти, четвертому – за обсягами машинобудування і п’ятому – за обсягами видобутого вугілля, залізної руди та виплавки сталі. Проте ці обсяги були обумовлені великою кількістю робітників, зайнятою в цих галузях. А у розрізі виробництва промислових товарів на душу населення Росія відставала від розвинутих країн у 5-10 разів.

У Першу світову війну Російська імперія вступила як аграрна країна, що мала великий потенціал та розвивалася швидше багатьох своїх конкурентів, але через запізнілі реформи не змогла перейти на якісно нову стадію індустріального суспільства.

Перша світова війна

Війна виснажила економіку імперії не стільки з ресурсної точки зору, скільки забравши велику кількість працездатного населення. Всього за 1914–1917 роки мобілізували понад 15,8 млн чоловіків. Це призвело до зменшення ВВП на підконтрольній Російській імперії території вже на 2% за підсумками 1914 року, хоча середньозважені темпи росту в довоєнні часи були близько 4%.

Проте у перші роки війни імперія все ж змогла пристосуватися до нових умов і збільшила свій воєнний потенціал та зберегла народне господарство.

Зміна ВВП Радянської міжвоєнної території, 1913-1928 рр.

Помірний за воєнними мірками спад економіки має кілька причин. Основна з них – це те, що царська влада інвестувала в сільське господарство, виділяючи гроші сім’ям, у яких чоловіки пішли на фронт. Обсяг таких інвестицій зріс з 270 млн рублів у 1914 році до майже 3 млрд рублів у 1917 році. Ці гроші йшли на купівлю зерна, що підтримувало внутрішній попит, або на придбання знарядь праці, завдяки чому в 1915 році навіть відбулося зростання економіки.

Іншим важливим фактором була зміна споживчого кошика середнього домогосподарства – менше грошей стали витрачати на спиртні напої.

Ця сума складала лише близько 1,25 млрд рублів щороку під час війни, адже головні споживачі горілки та інших спиртних напоїв були на фронті. Всього за часи активної участі Російської імперії у війні населення отримало від держави або зекономило понад 8 млрд рублів. При цьому загальний розмір економіки у 1913 році складав 18,7 млрд рублів.

Спад починається в 1916, коли виснажена війною економіка повністю перейшла на військові рейки та витратила всі свої раніше накопичені запаси, а також після цілковитої поразки на європейському фронті.

Військовополонені російської армії у Галичині

У тому ж році страйки набули найбільшого масштабу за воєнний час – за різними оцінками бастували від 1,17 до 1,56 млн робітників. Це підривало і військову машину імперії, і її продовольче виробництво, що своєю чергою радикалізувало звичайних людей та впевнювало військових у хибності обраного курсу. Фінансова система країни також занепала. Вона не могла спонсорувати керівництво країни і надавати кредити простим підданим.

Новій владі дісталися знеживлена економіка, проблеми на фронті, і люди, що прагнули швидких змін. Проте керівництво країни не могло закінчити війну, нормалізувати життя та повернути робітників до сімей ще понад пів року.

Громадянська війна

За підсумками майже трьох з половиною років війни економіка імперії впала на 21,8%. Але це був лише початок. Реальний занепад почався з листопада 1917 року, коли до влади в Петрограді прийшли більшовики і країну поглинула тотальна війна.

Продрозверстка

Більшовики всюди, куди приходили, починали продрозверстку. Насправді вона була оголошена ще наприкінці 1916 року, але непосильних для людей розмірів набула лише після проголошення у травні 1918 року «продовольчої диктатури». Промисловість, що не займалася виробництвом гвинтівок або іншого військового спорядження, мусила перепрофільовуватися на військовий лад. Це означало поглиблення і без того значної кризи економіки вже колишньої Російської імперії.

Оскільки були втрачені величезні продовольчі бази, в першу чергу Україна, то сторони конфлікту ще більше грабували населення, щоб виграти у затяжній війні.

Встановлювалися норми подушного споживання домогосподарствами різних зернових культур та інших продовольчих товарів протягом року: 12 пудів зерна, 1 пуд крупи, 18 пудів на коня, 9 пудів на корову (1 пуд = 16,4 кілограма). Після 1919 року ці норми стали ще більш жорсткими. Весь врожай, що перебільшував норми, конфісковували на користь держави з оплатою фіксованої ціни за нього. Проте у 1919 році було оплачено тільки близько половини конфіскованого продукту, іноді – іншими товарами, а у 1920 році – лише 20%.

Така нищівна економічна політика спричинила стрімке падіння ВВП – за підсумками 1918 року економіка майбутнього Радянського Союзу в тих же територіях становила лише 50,2% від показника 1913 року.

Увесь золотий запас, який залишався від царської влади і зберігався на заході країни – 1101 млн рублів – дістався більшовикам, і міг би піти їм на користь, проте половину з нього довелося виплатити в рамках контрибуцій Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Литві, Латвії, Естонії та Польщі. Також 409 млн рублів золотом знаходилося в розпорядженні Колчака, але після його поразки в 1920 році його відправили з Іркутська до європейської частини Росії.

До 1 вересня 1921 року золотий запас більшовиків зменшився до 73 млн через вливання в армію, потяги, промисловість, сільське господарство та геополітичні авантюри як-от підтримку Мустафи Кемаля Ататюрка у війні за незалежність Туреччини.

Під час громадянської війни майже припинилася зовнішня торгівля Росії з іншими державами, особливо зі сторони більшовиків, адже найбільші тогочасні економіки світу були країнами-членами Антанти, яка активно підтримувала білих економічно і військово.

Всі ці фактори призвели до повної руйнації народного господарства, особливо в сільськогосподарському сегменті. У 1921 році ВВП міжвоєнних територій Радянського союзу, велика частина з яких навіть не контролювалася більшовиками, впав до історичного мінімуму, якого не було досягнуто навіть за часів Другої світової війни – 38,2% від рівня 1913 року.

Така руйнація та антигуманна політика більшовицької влади спричиняла повстання, з якими боролися навіть за допомогою хімічної зброї. Та апогеєм тривалої війни став голод 1921–1922 років, який зачепив понад 40 млн осіб та забрав життя до 5 млн.

Голодні діти, Бердянськ, 1922

Підсумки 7 років тотальної народної війни прості, проте разючі: втрачено 13 мільйонів людей та 62% ВВП. Країна пережила найбільший голод за всю її історію, були зруйновані сільське господарство та майже вся промисловість, окрім тих галузей, що виконували воєнні замовлення.

Автор: Єгор Шаповалов

Джерела

  1. Andrei Markevich, Mark Harrison «Great War, Civil War, and Recovery: Russia’s National Income, 1913 to 1928»
  2. «Россия на рубеже XIX-XX вв.»
  3. Дмитро Ніткін «Заметки по книге С.Г.Кара-Мурзы “Советская цивилизация”»
  4. Т. Атаев «Ротшильды – на Абшероне»
  5. «Экономическое развитие России в начале XX века»
  6. Михайло Давидов «1917: экономика русской революции»
  7. І.М. Пушкарьова «Изучая «рабочую историю» периода Первой мировой войны» 
  8. Мосякин, А.Г. «Судьба золота в Российской империи в срезе истории. 1880—1922. — Историческое расследование»
  9. Васильєв М.В., «Учет и реквизиции продовольствия в Псковской губернии 1917 – 1920 гг.

Книга нобелівського лауреата з економіки Мілтона Фрідмана «Капіталізм і свобода» вийшла у світ в США майже 55 років тому. Проте викладені в книзі ідеї зв’язку політичної та економічної свободи, децентралізації влади є актуальними для України і зараз.

Коли освіта — це суспільне благо

Існування стабільного демократичного суспільства неможливе без мінімального рівня грамотності й знань, доступних більшості громадян, як неможливе воно без спільного сприйняття певного загального набору цінностей. Освіта допомагає виконувати обидві ці умови. Тому освіта дитини корисна не тільки їй самій чи її батькам, а й іншим членам суспільства. Освіта моєї дитини прислужиться і вашому добробуту, оскільки вона сприяє розвиткові стабільного демократичного суспільства. Неможливо встановити, які саме індивіди (або родини) від цього виграють, і відповідно стягнути з них сплату за послуги. Тут, таким чином, наявний значний «зовнішній ефект».

Яку державну діяльність виправдовує цей зовнішній ефект? Найбільш очевидне — це вимога, щоб кожна дитина пройшла якесь мінімальне навчання певного типу. Цей обов’язок можна покласти на батьків без якихось додаткових заходів з боку держави, точнісінько так само, як володарів знань і — незрідка — автівок зобов’язують дотримуватися певних норм задля безпеки інших осіб. Однак між цими двома випадками є істотна різниця. Люди, не здатні до витрат, пов’язаних з дотриманням норм щодо будівель та автомобілів, зазвичай можуть позбутися цього майна, продавши його. Таким чином, дотримання цієї вимоги, як правило, може забезпечуватися без державної субсидії. Та ми не можемо забрати дитину в батьків, які не здатні сплатити за її обов’язкове навчання: це буде цілком несумісним з нашою опорою на сім’ю як на основну соціальну одиницю і з нашою вірою у свободу людини. Ба більше, це, певніше за все, завадить виховати з неї громадянина вільного суспільства.

Впустити ринок в освіту

Рішення, що видається найбільш обґрунтованим у світлі цих міркувань (принаймні, для початкових і середніх шкіл), полягає у комбінації державних та приватних шкіл. Батькам, які відправлять дітей до приватної школи, буде сплачено суму, що дорівнює орієнтовній вартості навчання дитини у державній школі за умови, що як мінімум цю суму буде витрачено на освіту в офіційно затвердженій школі. Такий захід буде відповіддю на вагоме міркування про природну монополію. Він задовольнить законні скарги батьків на те, що відсилаючи дітей до приватних несубсидованих шкіл, вони змушені сплачувати за освіту двічі: один раз у формі загальних податків і другий — безпосередньо за навчання. Він уможливить розвиток конкуренції. Таким чином з’явиться додатковий стимул до розвитку й покращення всіх шкіл. Поява конкуренції сприятиме здоровому розмаїттю шкіл. Окрім цього, він забезпечить гнучкість шкільної системи.

Не останньою перевагою конкуренції виявиться створення умов, за яких заробітна платня вчителів чутливіше реагуватиме на ринкові сили. Завдяки цьому у влади з’явиться незалежний критерій для оцінювання ставок зарплатні й більш оперативного внесення поправок відповідно до зміни умов попиту і пропозиції.

Чому вища освіта не повинна бути загальною

Коли йдеться про вищу освіту, аргумент на користь націоналізації, заснований на зовнішніх ефектах чи технічній монополії, стає ще більш слабким. Із приводу змісту шкільних програм, необхідних для виховання громадян демократичного суспільства, є майже повна одностайність: читання, письмо, арифметика і, здається, все. Але що вищий рівень освіти, то більше суперечок. Зрозуміло, навіть на рівні, набагато нижчому за рівень американського коледжу, уже немає достатньої одностайності думок, щоб нав’язувати всім погляди більшості, і вже тим паче — відносної більшості. Відсутність єдності думок може завести настільки далеко, що поставить під сумнів навіть доцільність субсидування навчання на цьому рівні; це однозначно дискредитує аргумент на користь націоналізації, заснований на необхідності виховання в дусі спільної системи цінностей. На цьому рівні навряд чи можливо взагалі говорити про «природну монополію» у світлі того, що для відвідування вищих навчальних закладів люди можуть переїздити і переїздять на великі відстані.

Що може робити держава

Якщо державі доводиться втручатися, то як саме? Очевидною — і єдиною на сьогодні — формою втручання є пряме державне субсидування спеціальної чи професійної освіти, що фінансується із загальних прибутків органів влади. Ця форма втручання уявляється вкрай недоречною.

Капіталовкладення слід робити доти, доки додатковий прибуток повертає вкладений капітал і приносить не менш ніж ринкову норму відсотків на нього.

Якщо гроші вкладаються в людину, додатковий дохід набуває форми підвищеної винагороди за послуги, що надаються цією людиною. За вільної ринкової економіки людина одержить цю винагороду у вигляді особистого прибутку. Якщо відповідні капіталовкладення субсидуються, їй не доведеться нести жодних витрат. Тому, якби субсидії надавалися всім, хто прагне набути освіту і відповідає певним мінімальним вимогам, виникла б тенденція до надмірних капіталовкладень у людей, оскільки в них був би стимул набувати освіту, аж поки додатковий прибуток перевищуватиме їхні приватні витрати, навіть якби цього прибутку не вистачило для покриття вкладеного капіталу, вже не кажучи про відсотки на нього. Щоб уникнути надлишку капіталовкладень, держава змушена була б обмежити субсидії. Навіть якщо не брати до уваги труднощів, з якими пов’язаний розрахунок «правильного» обсягу капіталовкладень, доведеться задовольнитися довільним лімітуванням обмеженого капіталу, позаяк претендентів на нього виявиться більше, ніж дозволяють можливості фінансування. Ті, кому пощастить отримати субсидію на освіту, пожнуть увесь прибуток із цих капіталовкладень, тоді як витрати ляжуть на плечі платників податків.

Джерело матеріалу: «Капіталізм і Свобода», видавництво «Наш Формат», переклад Нелі Рогачевської.

Зібрали для вас книжки, які допоможуть ближче познайомитись із принципами вільного суспільства та засадами лібертаріанства як ідеології.

«Капіталізм і свобода» Мілтон Фрідман

Класика політико-економічної літератури ХХ століття — як ніколи актуальна для України. Нобелівський лауреат Мілтон Фрідман розглядає зв’язок між економічною та політичною свободою. Він описує, чому варто обмежити вплив держави в економіку, децентралізувати владу, забезпечити гнучкий валютний курс, роздержавити сфери освіти і соціального забезпечення.

«Конституція свободи» Фрідріх А. Гаєк

Книжка Нобелівського лауреата в галузі економіки покликана дати відповідь, що таке свобода, яка її роль у житті людини та суспільства. Якою мірою дотичні свобода й демократія, і, врешті, як збудувати вільне суспільство. Зокрема, Гаєк аналізує етичні засади вільного суспільства, де свобода — не просто цінність, а джерело та головна передумова всіх цінностей.

«Шлях до кріпацтва» Фрідріх А. Гаєк 

Мета книги в тому, щоб попередити про загрози соціалізму. Фрідріх Гаєк не ставив під сумнів високі моральні цілі соціалістів, він ставив під сумнів запропонований шлях — надмірне втручання держави в суспільні процеси й економіку.

«Просто не стій на шляху» Роберт Андерсон

Єдиний спосіб ліквідувати бідність — це економічне зростання, а кращий двигун економічного зростання — приватний сектор. Автор протиставляє провалам ринку — провали держави. Окремі глави присвячені: економічному зростанню: ролі великих компаній; приватизації; банкам, банківського регулювання, процедурами банкрутства; конкуренції.

«Багатство народів» Адам Сміт

Адам Сміт першим сформулював концепцію вільного ринку як системи, що не потребує управління чи жорсткого регулювання. На його думку, на вільному ринку кожен керується власними інтересами, але врешті система досягає рівноваги, від якої виграють усі. Сміт увів метафоричне поняття «невидимої руки ринку» — непідконтрольної сили, яка забезпечує гармонію в ринкових відносинах.

Роман Лішнянський

Цей текст є перекладом статті 1955 року «Who is libertarian?», написаної професором економіки Рокфордського коледжу Діном Раселом для FEE (Foundation for economic education). Саме ця організація популяризувала термін «лібертаріанство» в сучасному його значенні.

Ті з нас, хто є прихильниками індивідуальної свободи й персональної відповідальності, так і не змогли домовитись щодо загальноприйнятної назви для нас і нашої філософії свободи. Це було б не так і важливо, якби не той факт, що суперники будуть нас якось називати, незалежно від нашого бажання. Тож нам краще вибрати логічну назву, аніж дозволяти їм обтяжувати нас епітетами.

Дехто з нас називає себе «індивідуалістами», інші ж зазначають, що наші противники часто використовують це слово для опису безсердечної людини, якій начхати на проблеми та прагнення інших.

Дехто з нас зве себе «консерваторами», однак під цим терміном також маються на увазі люди, які схвалюють інститути більше з огляду на їх вік, ніж на закладену в них цінність.

Багато хто з нас називає себе «лібералами». І справді, колись це слово означало людину, що поважає індивіда та остерігається імперативу мас. Але ліві зіпсували і вкрали цей колись гордий термін, щоб позначати ним сторонників державного контролю над власністю та особистістю. В результаті ті з нас, хто вірить у свободу, мусять пояснювати, що, називаючи себе лібералами, вони мають на увазі лібералів у незіпсованому класичному сенсі. Це в кращому разі незручно і викликає непорозуміння.

Ось моя пропозиція: нехай ті з нас, хто любить свободу, зарезервують за собою слово «лібертаріанець».

Новий міжнародний словник Вебстерa» визначає лібертаріанця як «прихильника вчення про свободу волі; також того, хто дотримується принципів свободи, особливо індивідуальних свобод думки і дії».

В популярній термінології лібертаріанець — це протилежність до авторитариста. Строго кажучи, лібертаріанець — це людина, яка відкидає ідею використання насильства або погроз насильством, легальним чи ні, для нав’язування своєї волі чи думки людям. Загалом лібертаріанець — це той, хто хоче, щоб його життя стало набагато менш зарегульованим, ніж воно є зараз.

Лібертаріанець вважає, що уряд повинен однаково захищати всіх людей від зовнішньої і внутрішньої агресії, але в інших аспектах повинен залишити за людьми право самостійно вирішувати свої проблеми і діяти відповідно до своїх прагнень.

Лібертаріанець розраховує, що його уряд забезпечить індивіду захист від відвертого шахрайства, але не сподівається, що влада захищатиме когось від наслідків його власного вільного вибору. Лібертаріанець вважає, що люди, які роблять розумний вибір, мають право насолоджуватися плодами своєї мудрості, а особи, що роблять нерозумний вибір, не мають права вимагати, щоб їм відшкодували кошти за їхню нерозважливість.

Лібертаріанець очікує, що його уряд створюватиме, підтримуватиме та виконуватиме рішення неупереджених судів — судів, які не беруть до уваги расу, релігію чи економічний статус людини. Рішення цих судів лише тоді можуть вважатися справедливими, якщо вони є однаково обов’язковими як для чиновників, так і для інших осіб.

Лібертаріанець поважає право кожної людини користуватися і розпоряджатись своїм чесно набутим майном — торгувати ним, продавати або навіть дарувати його, бо він знає, що свобода людини неможлива без дотримання цього фундаментального права.

Лібертаріанець вважає, що щоденні потреби людей найкраще може задовольнити вільний та конкурентний ринок. Він також твердо переконаний, що вільні люди, користуючись власними чесно заробленими грошима, знаходяться в найкращій з позицій, щоб зрозуміти і допомогти своїм ближнім.

Лібертаріанець виступає за сильно обмежену форму держави з багатьма запобіжниками, у тому числі розподілом владних повноважень, які б допомогли уникнути зловживань з боку уряду. З точки зору лібертаріанця, керувати людьми необхідно менше, а не навпаки.

Лібертаріанець вірить у свою здатність і здатність інших людей досягти щастя і процвітання в суспільстві, де ніхто не має права змушувати інших діяти відповідно до чиїхось поглядів чи бажань. Його спосіб життя ґрунтується на повазі до себе та інших.

Лібертаріанець не виступає за збройне повстання проти уряду, якщо це тільки не єдина можливість уникнути концентраційних таборів. Однак, коли дії влади з точки зору лібертаріанця є шкідливими, він зобов’язаний постаратися пояснити тим, хто виступає за них, чому ці дії шкідливі і позбавлені сенсу.

Метою лібертаріанця є дружба і мир з сусідами вдома і за кордоном.


Цитати про лібертаріанство 

«Лібертаріанці заперечують не чужі смаки, а нав’язування смаків іншим», — Чарльз Т. Спредінг

«Ідея насильницького управління іншою, рівною мені в очах Бога людиною мені осоружна. Я не хочу цього робити. Я не хочу, щоб хто-небудь керував мною будь-яким чином. Я розумна істота, тому все, що мені потрібно це показати, що є найкращим для мене і тоді, оскільки я розумний, я зроблю правильний для себе вибір, так само, як і ви. Я не вірю, що душа ніколи не була примушена ні до чого, крім руїни», — Самуель Мілтон Джонс

«Свобода для небагатьох — це несвобода. Свобода для мене і рабство для вас означають рабство для обох», — Самуель Мілтон Джонс

«Інститути громадянської свободи дають право кожній людині в своїй кар’єрі діяти по-своєму, гарантуючи їй, що все, що вона робить на шляху до промисловості, економіки, розсудливості, здорового глузду тощо, буде сприяти її благополуччю, а не приносити вигоди іншим людям. Звичайно, це неминучий наслідок того, що кожна людина повинна понести покарання за свої вади і свої помилки.

Нам кажуть, що станеться, якщо кожен з нас піде і зробить щось для блага іншого; але чому б не подумати і про величезну вигоду, яку ми отримаємо, якщо кожен зробить щось для себе?

Скрізь, де колективні стандарти, кодекси, ідеали і мотиви замінюють собою індивідуальну відповідальність, про це ми знаємо з досвіду, там спонтанність і незалежна відповідальність, які необхідні для моральної сили, обов’язково втрачаються», — Вільям Грехем Самнер.

Цей матеріал розпочинає рубрику, у якій ми будемо розповідати про реформи в Україні, які зроблять людей тут більш вільними, а від того — багатими та щасливими. Розпочнемо з найпопулярнішої нині теми — ринку землі. І вона давно вже не вписується в мотиви Ольги Кобилянської, як може здатись більшості читачам.

Чого саме стосується земельна реформа?

В Україні наявні 415 тис км² сільськогосподарських земель, з яких 26,5 % — державні, а 73,5 % — приватні. На цій землі працює 55 тис. підприємств. Нинішня оренда землі становить $25-$50, проте з очікувань окремих людей відкриття ринку може принести до $85 млрд. нових надходжень у ВВП та вдесятеро підвищить її оренду.

Як ми історично прийшли до цієї реформи?

У 2001 році землю було паями та ділянками роздано 7 млн власників. Це був очікуваний наслідок ліквідації радянських колективних господарств. Проте водночас був установлений мораторій на продаж землі, можливо, з побоювань щодо непередбачуваних наслідків її хаотичного перерозподілу. Відсутність опції продажу прикувала власників до чорноземів, не залишаючи альтернатив для розпорядження ними, окрім як:

  • залишити землю на простій (що всі вважають смертельним);
  • віддати її в оренду іншим фермерам та сільгосп. корпораціям.

Останні зрозуміли свою перевагу у відносинах та успішно тиснули на землевласників, домігшись виплати мінімальної оренди. Таким чином люди перебували в підвішеному стані «suffering from success», коли літні люди помирали бідними, володіючи немалими ділянками землі, не можучи її монетизувати для власних потреб.

Нині ця тема стала настільки політизованою через розмір інтересів довкола реформи, що процес лібералізації землеволодіння обріс численними міфами, які зараз будуть нетипово спростовані.

Міфи про земельну реформу

Міф 1 — «Розпродавши землю, ми продамо Україну!»

Сприйняття країни лише як її землі вже давно є застарілим. Україна — це не стільки земля, скільки визнання того, що на цій території використовуються лише українські закони та переважає влада українського народу, і для підтримки цього є Збройні Сили України та Міністерство Внутрішніх Справ: вони силою переконають людину поважати їх. Земля нині — це лише актив, який сприймається як генератор доходу за умов якісного піклування про нього. І якщо ми в це повіримо, то дамо доступ до вільного обігу землі для тих, кому вона дійсно потрібна.

Міф 2 — «Землю скуплять іноземці/олігархи/рептилоїди!»

Це не станеться щонайменше тому, що в жодного агрохолдингу одразу не набереться ані $5 млрд на капітальні інвестиції, ані наснаги будувати виробничу мережу не бачених ніколи масштабів, щоби задовольнити чиїсь конспірологічні мрії. Але навіть якщо так може статись, то чим більше охочих таке зробити, тим ліпше. Про це наприкінці скажу.

Міф 3 — «Ви вб’єте малого фермера!»

Як я можу вбити малого фермера, якщо його розмір визначається особливостями виробництва, що ніяк не відрізняються від процесів в агрохолдингу? І якщо саме ці особливості визначають розмір ферми, то лише хіба адміністративна складова (офісні працівники, менеджери, адвокати та бухгалтери) може щось змінити в організації та розмірі гравця на ринку землі, але вона ж незначна.

Міф 4 — «Землю скуплять задешево!»

Продаж землі є виключно рішенням її власника виставити ділянку на аукціон. Вона може й буде чекати певний час, поки на ринку набереться охочих придбати ділянку для розширення/релокації/узаконення тіньових угод продажу. У цей час, як зазвичай буває на свіжостворених ринках, ріст попиту (охочих придбати діляночку за дріб’яночку) випереджає ріст пропозиції та, як наслідок, ціна на товар різко зростає. Так буде і з землею: люди забажають дочекатися піку ціни на землю, щоби її найвигідніше для себе збути. Тому ніякий Сорос не скупить її.

Відчистивши інфопростір до шику і блиску дійсності, перейдімо до реформи.

Суть реформи

Згідно з прийнятим вночі 31 березня законом, землю можуть придбати українські фізичні та юридичні особи, територіальні громади та держава, а банки можуть приймати у власність землю в якості застави. Під питанням стоїть доступ іноземців до цього ринку. Це відклали до 2024 року на референдум.

Достеменно відомо, що державну та комунальну землю не можна буде продавати. Її загалом не можна буде збувати росіянам (і це добре, адже вони — громадяни країни-агресора) та власникам офшорів, а ділянки в прикордонні (50 км до межі України) апріорі іноземцям не продаватимуться. Також відомі межі концентрації земель за умов чинного майбутнього ринку: 100 га у володінні лише фізосіб до 2024 року і 10000 га для всіх опісля.

Для чого ця реформа лібертаріанцю?

Вона — щастя для волелюбної людини. Ми ж усі хочемо мати доступ до всіх видів діяльності, як тільки нам стрільне тарган у голові цим зайнятись. Якщо людина зненацька захотіла стати фермером, вона має мати можливість узяти кредит на землю й відкрити ферму. Ми всі хочемо мати можливість розпоряджатись своїм багатством, навіть коли воно «впало на руки з неба» (як-от у спадок). Людина має мати можливість продати свою земельну ділянку і вкласти гроші собі на пенсійний рахунок, на пристойну квартиру, в акції фірми, пропити їх, чи обмінятися ділянками при переміщенні ферми.

Нарешті настане той час, коли люди почнуть поважати земельну власність та ризикувати власними активами при її володінні, а не відфітькуватися дешевою тіньовою орендою чи займатися рекетом! Нинішній закон дозволить усе це здійснити у 2021 році, і ліпше вже мати недобиту реформу, аніж її повну відсутність.

Стоп, що? Недобиту реформу?

Так. У нас досі під питанням стоїть доступ землі для іноземців та продаж державних/комунальних земель. По-перше, я повернусь до міфу з іноземцями та скупниками. У тому випадку, коли ти захочеш продати свою ділянку й оголосиш продаж, до тебе прийде лише дві людини: малий/середній фермер та представник якогось «олігарха», і в них не буде сенсу довго торгуватись, тож олігарх у тебе «відбарижить» пай за дріб’язок. Коли на ниву прийде іноземець, торги продовжаться, конкуренція за ділянку розгориться і ставки зростуть — від того зросте і вартість землі, й усмішка на обличчі продавця. Саме тому конче необхідно відкрити доступ до ринку землі іноземцям разом із рештою потенційних його учасників — аби вичавити повний потенціал відносин.

Щодо державної власності… Вона є неефективною: яка розумна людина має шість рук і займається трьома речима одночасно? Ніхто, усі мають дві руки й не вміють у багатозадачність. Бюрократ не може в кабінеті візувати якийсь договір про користування радіочастотами однією рукою й сапати землю за селом іншою. Та навіть на верхах влади не можуть одночасно звертати увагу й на оборонні закупівлі, і на купівлю добрив. Це неефективно й це руйнуватиме землю. І тому ліпше її всю віддати тому, хто готовий її доглядати 24/7 під свій фінансовий ризик. Особливо коли є іноземець, якому ти хочеш підсобити заткнувши пельку рекетирам і баригам.

Так само наявні претензії щодо поступовості процесу та обмежень щодо землі в прикордонні. Повільний процес може зробити землеволодіння нових власників неефективним, адже такі малі господарства можуть стати невигідними в очах світового ринко агропродукції. А прикордонна земля досі захищається нашим улюбленим ЗСУ, що відкидає побоювання земельного сепаратизму.

Артур Бурак