Програма Лідерства 2024: як це було?

Вже третій рік поспіль наша молодь, — майбутнє України, — робить в тилу та на фронті усе, аби вберегти країну. Усі ми, незалежно від нашого віку чи статусу, об’єднані спільним баченням майбутнього та фундаментальною цінністю — Свободою. Лише країна вільних людей здатна перемогти країну рабів.

Наша мета — виховати покоління лідерів, для яких Свобода є фундаментальною цінністю. Саме тому, попри усі складнощі, ми вже втретє під час повномасштабного вторгнення організували Програму Лідерства, і втретє — в стінах Меджибізької фортеці, що стала неначе рідною для багатьох УССівців.

В період з 14 по 18 серпня ми зібрали близько 300 людей, учасників та організаторів, що об’єднані навколо цінностей Свободи, на восьмій Програмі Лідерства від Українських Студентів за Свободу.

Цьогорічна програма стала каталізатором знань про майбутню відбудову, зміцнення української економічної системи в умовах війни та практичні знання, які допоможуть нам стати кращими.

ПЛ 2024 — ЦЕ…

поданих заявок

~ 0

насичених днів

учасників та організаторів

та безліч інших активностей!

«Програма Лідерства 2024 — це черговий крок до покращення найважливішого щорічного проєкту УСС. Ми реалізували багато сміливих експериментів, що дозволили Програмі відкритися по-новому для активної молоді України, подарувавши нові знання та спільноту однодумців. А вже досвідчені організатори, за рахунок свободи творчості, отримали безцінний досвід, який вони зможуть використати в майбутньому».

Микита Храмов, Головний організатор ПЛ 2024

АКТИВНОСТІ

Вже традиційно в перші дні Програми ми проводили для учасників тімбілдинги (командотворчі активності). Щодня починали ранок з фізичних активностей: пробіжок, йоги, руханки. Також організували цілком новий освітній квест на території Меджибожу, в ході якого командам доводилось у ролі революціонерів складати новий державний устрій у вигаданій країні.

Для цього вони ходили з точки на точку навколо всього селища та виконували завдання, за що отримували картки з характеристиками. Згодом із цих карток складалась держава, яку команди презентували для журі. Троє з них стали переможцями та отримали призи. Також протягом перших двох днів учасники мали першу зустріч із особистим ментором. Разом вони знайомились та ставили собі цілі на рік.

НАВЧАННЯ

Не менш важливою складовою Програми Лідерства є навчання: третього та четвертого дня учасники відвідують численні виступи та панельні дискусії. Розпочинається усе із промови про роль лідерства від нашого американського друга, виконавчого віцепрезидента Atlas Network Тома Палмера. Далі було навчання з філософії, економіки та політології.

На ранок другого дня ми провели панельну дискусію про український бізнес разом зі співзасновником «Нової Пошти» Володимиром Поперешнюком, та співзасновником «Українського Бізнес Братства» Павлом Фіщуком. Далі на учасників чекали практичні заняття, а також цікаве нововведення: частина учасників відвідувала тренінг з організації протестів, а решта — грали в симуляційну гру, в якій брали на себе роль депутатів та розробляли різні рішення в межах профільних комітетів.

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ

Вечір пам’яті — це можливість для усіх присутніх на ПЛ дізнатись про Героїв, що раніше також були активістами або друзями УСС та працювали задля змін в Україні. Проте війна змінила їхній життєвий шлях: молодь також долучилась до боротьби за Свободу України на фронті, і п’ятеро з них, на жаль, вже не зможуть розділити з нами радість майбутньої перемоги чи провести час на одній з подій УСС.

Найкраще, що ми можемо зробити щоб вшанувати подвиг Михайла, Дмитра, Семена, Олександра та Олексія — це пам’ятати. Саме тому щороку в Музеї УСС є спеціальна кімната про хлопців, а кілька годин першого дня Програми ми приділяємо для пам’яті про них: спілкуємось з родичами, слухаємо про їхні життя та вподобання, дізнаємось більше про те, якими людьми вони були.

Також щороку ми разом переглядаємо фільм «Зима у вогні», аби пам’ятати про ціну Свободи та не забувати за що та чому ми боремось.

ЗОЛОТИЙ З’ЇЗД 2024

«Золотий з’їзд» — одна з важливих щорічних традицій УСС. Це внутрішнє нагородження, на якому ми відзначаємо осередки та людей, які своєю невтомною працею і титанічними зусиллями рухали УСС вперед. Вже четвертий рік поспіль Золотий З’їзд відбувається на Програмі Лідерства.

ПОСВЯТА

На завершення з’їзду учасники проходять одразу дві посвяти: крос-регіональну та загальну. Загальна посвята відбувається в руїнах Троїцького костелу, що підірвали комуністи в 1960-их роках. На цій посвяті ми не лише прийняли в свою спільноту півтори сотні активістів, але й посвятили в координатори 10 членів УСС та іще одного — у старші координатори (в організації їх лише 5).

Крос-регіональні посвяти

Загальна посвята

Програма Лідерства — це, беззаперечно, найважливіша подія для УСС щороку. Попри всі складнощі, що спіткали нас протягом пандемії COVID-19 та повномасштабного вторгнення, ми з року в рік не просто продовжуємо, але й в геометричній прогресії підіймаємо якість цього проєкту. І це — величезна заслуга більше сотні організаторів, які протягом 4 місяців, крізь навчання, роботу та інші справи, сумлінно працювали над Програмою. Саме тому ми хочемо подякувати усім командам організаторів:

Альфі — за те, що не лише забезпечували базові потреби, але й заряджали позитивною життєвою енергією.
Браво — завдяки вам усі доїхали до та з Меджибожу цілими та неушкодженими, а організатори залишались на зв’язку та з усім реманентом.
Чарлі — ви зробили усе, щоб Програма пройшла максимально комфортно, а неймовірна атмосфера з’їзду назавжди запам’яталась всім присутнім.
Дельті — за роботу над навчальною частиною, завдяки якій учасники не лише провели час гарно, але й з користю.
Ехо — за те, що допомогли зібрати усіх учасників в одному місці та закарбували спогади на фото та відео. А також команді БордуПЛ 2024 — за те, що в ролі очільників напрямів змогли якісно реалізувати усі плани та амбіції ваших команд.

Постанова НБУ: Глухий кут для розвитку криптовалюти в Україні

Автор: Микита Охременко, функціонер УСС.

1 березня 2023 року Національний банк України (НБУ) прийняв постанову № 14, яка значно змінила порядок здійснення авторизації діяльності надавачів фінансових платіжних послуг. Ця постанова викликала шквал критики з боку криптовалютної спільноти України, оскільки відчутно перешкоджає діяльності ринку віртуальних активів. Детальніше розглянемо, як саме цей документ впливає на розвиток криптовалютного бізнесу в країні.

Перші наслідки

Відразу після введення нових правил, багато компаній, що займалися обміном криптовалют, постали перед труднощами у продовженні своєї діяльності. Від них вимагали детальної звітності та відповідності новим, значно жорсткішим, вимогам до авторизації. Це спровокувало низку проблем:

Збільшення витрат на відповідність. Компанії змушені були витрачати значні ресурси на адаптацію до нових правил.

Зниження довіри з боку інвесторів. Невизначеність регуляторного середовища знизила привабливість України як майданчика для криптовалютних інвестицій.

Міграція бізнесу

Через нову політику НБУ багато українських криптовалютних компаній почали розглядати можливість перенесення свого бізнесу до європейських країн з більш прозорим і сприятливим регуляторним середовищем стали основними пунктами призначення для таких компаній.

За даними Forbes, перехід на моделі peer-to-peer (P2P) став одним із способів виживання для українського криптовалютного бізнесу. Проте цей крок не є довгостроковим рішенням, оскільки він не забезпечує повноцінного функціонування бізнесу в правовому полі України.

Постанова НБУ: важливий регуляторний крок

Вже згадана постанова НБУ, замість доступу до послуг, які звикли використовувати українські споживачі у сфері криптовалют, зумовила суттєві обмеження у співпраці банків та фінансових установ з криптобізнесом.

Одним з наслідків стало те, що банки та фінансові установи отримали рекомендацію обмежити або припинити співпрацю з компаніями, діяльність яких пов’язана з високими ризиками, зокрема з криптовалютними операціями. Завдяки цьому криптобіржі, такі як Binance та Kuna, втратили можливість проводити поповнення та виведення коштів через гривневі банківські картки.

Відповіддю на ці обмеження стало зростання використання P2P-переказів, коли користувачі здійснюють прямі транзакції між собою без посередництва фінансових установ. До того ж деякі компанії розглядають можливість перенесення своєї діяльності до європейських країн з більш сприятливим регуляторним середовищем.

Криптобізнес висловлює занепокоєння, що такі обмеження можуть призвести до відтоку капіталу та фахівців з України, а також уповільнити розвиток інноваційних технологій. НБУ обґрунтовує свої дії необхідністю забезпечення фінансової стабільності та захисту прав споживачів. Однак, багато експертів вважають, що надмірне регулювання криптовалютного сектору може мати зворотний ефект — замість створення безпечного середовища для інвесторів, це може призвести до відтоку капіталу та інновацій за межі країни.

Висновок

Постанова НБУ від 1 березня 2023 року поставила перед українським криптовалютним бізнесом серйозні виклики. Замість стимулювання розвитку перспективного сектора, нові правила фактично стримують його, змушуючи підприємців шукати більш сприятливі умови за кордоном. Україна ризикує втратити позиції на глобальному ринку криптовалют, якщо не буде переглянуто підхід до регулювання цієї сфери.

Crypto is Freedom! — усе про криптовалюту в одному місці

На цій сторінці ви знайдете усю корисну інформацію, пов’язану з криптовалютою: принцип роботи, історію, переваги та недоліки, а найголовніше — стан крипторинку в Україні та які законодавчі кроки робляться для покращення становища. Також ви дізнаєтесь про наш вклад в розвиток ринку криптовалют.

Сучасна державна політика щодо наркотиків: чому вона не працює?

Авторка: активістка УСС Поліна Циткіна

Крізь наше життя та досвід ми, насправді, бачимо наркоманів набагато частіше, аніж нам здається. Персони, що є залежними від психоактивних речовин, не є стереотипним чоловіком біля під’їзду, який стоїть в позі піднятої голови до небес, і зовсім не розуміє, що відбувається. Психоактивні речовини не однакові, викликають різні ефекти, і лікування залежності у кожному випадку має проходити по-різному. То що робить Україна? Чи це ефективно? А чи точно саджають злих власників наркокартелів, які тримають усіх в рабстві, і штовхають прямо на дитячому майданчику ЛСД у фантиках від цукерок Рошен?

Вперше про наркотики, в подальшому ПАР (психоактивні речовини), ми чуємо доволі рано. Особисто в моєму кейсі поганого району зі специфічним контингентом — я чула про «шприци — значить погано, не чіпай» доволі рано, ще в дошкільному віці. Вже приблизно у віці 10 років в мене з’явилось розуміння, що наркотики бувають різними, проте була присутня єдина категорична думка: при першій же спробі — вмреш, відпадуть руки та ноги, і захворієш на ВІЛ-СНІД. Не те щоб це було нереальними сценаріями, проте ми поговоримо про це трохи пізніше і зрозуміємо, в чому глибинна проблема стигматизації вживання речовин, що викликають так багато емоцій, і паралельно так багато проблем.

А поки що розглянемо, що ж нам пропонує МОЗ?

Цілі стратегії щодо протидії наркотикам від Міністерства охорони здоров‘я виглядають ось так (ПАР — психоактивні речовини):

профілактика вживання ПАР без медичних показань, та підвищення поінформованості населення (запобігання зловживанню, підвищення обізнаності про шкідливий вплив наркотиків);
підвищення рівня громадської безпеки (спрямованість на протидію організованій наркозлочинності, відмиванню коштів та на активізацію виявлення каналів незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів);
припинення незаконного виробництва та переробки наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
забезпечення доступу до необхідних профілактичних засобів та ефективних методів лікування осіб, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР;
впровадження ефективних заходів зі зниження ризику та шкоди для здоров’я осіб, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР;
забезпечення прав на лікування та профілактику осіб з розладами психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР, які перебувають в установах відбування покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби;
вдосконалення нормативно-правових актів України шляхом розробки, узгодження і внесення змін, необхідних для ефективного виконання завдань, визначених цією Стратегією.

Чому наявна державна стратегія не підходить?

На словах — звучить непогано. Вже набагато краще, аніж впевненість, що якщо немає наркотиків — немає і проблем з ними. То в чому ж «нюанс»? Раніше основним підходом у питанні боротьби з наркотиками було тоталітарне ставлення до них, та лише з однією ціллю — винищити наркотики як такі, та заборонити їх вживати у будь-якій формі, задля будь-яких потреб, окрім хіба термінальних стадій важких захворювань, де наркотичні речовини використовують для втамування болю.

Підсумовуючи: раніше суспільство ставилось до наркотиків набагато категоричніше. Грам марихуани майже співставлявся з кілограмом кокаїну по обсягу шкоди, та глобально, наркозалежність була набагато більш стигматизованою. Суспільство змінило свою думку, хоч і не радикально, проте ми маємо прогрес лібералізації думок. Чи зробили державні інституції такі самі зміни, і чи дотримались своїх же планів?

Звернемося до статистики від МОЗ за 2022 рік (взято з їх же сайту):

Ми маємо майже тридцять тисяч правопорушень, пов‘язаних з наркотиками. На щастя, завдяки новому погляду на наркополітику в Україні, далеко не кожна людина буде відбувати покарання шляхом обмеження волі, наприклад, за зберігання марихуани в кількості до п‘яти грамів, наразі ви отримаєте лише штраф. Проте, все ж, якийсь відсоток поїде за грати: які категорії туди потрапляють найчастіше?

Наркокур’єри. Їх функція в роботі у наркобізнесі полягає в тому, щоб якомога швидше доставити товар до отримувача. Основний спосіб доставки — закладення наркотичної речовини у малолюдне місце, де покупець товару зможе його знайти, не контактуючи ані з продавцем, ані кур‘єром. Таким чином працюють усі найпопулярніші платформи з продажу наркотиків, напевно, з моменту створення інтернету. До цієї професії подаються індивіди, які хочуть отримати велику кількість грошей за короткий проміжок часу: через нелегальність бізнесу + загальний ризик та високий попит, ми отримуємо вис23оку зарплату в кур‘єра, проте, скажімо так, «текучку». Великому наркобізнесу невигідно підставляти адвокатів до своїх виконавців, і абсолютно точно їм не треба, щоб на них вийшли. Шляхом використання сотень підставних людей, пошт, та шифрувань, вийти через наркокур‘єра на голову картелю — майже неможливо. Найгіршу динаміку з кур‘єрами та загалом виконавцями ми можемо спостерігати у Мексиці, де частина країни давно вже знаходиться під контролем картелів та торгівлі забороненими, проте такими бажаними порошками, таблетками, тощо. На кур‘єра скидається вся відповідальність за розповсюдження наркотиків і коли його зловлять — відбувати покарання він буде саме як людина, яка продавала наркотики. Ми маємо деталь в законодавстві, яка нам вказує на те, що якщо така «шестірка» видасть свого «босса» — його відпустять, проте є нюанс: зазвичай, кур‘єр ніколи і в очі не бачив, на кого працює. Таким чином, вразливий індивід, який з власних певних причин прийшов до такої роботи, опиниться за ґратами на строк від чотирьох до восьми років.
Споживачі/зберігачі. Уявіть, ви студент Карпенка-Карого: у вас творче, насичене життя, і культура так і спонукає вас до того, щоб спробувати щось. Ви і так випивали кожні пару днів, молодість все ж, потрібно відірватись, а тут вам пропонують спробувати ту ж саму марихуану, або щось поважче. Ви молодий та трохи дурний, адже немає адекватної боротьби з наркотиками, тому, очевидно, погоджуєтесь. Далі користуєтесь нагодою дедалі частіше, і рано чи пізно, у вас вдома створюється «склад» наркотиків, які ви не продаєте, не пропонуєте нікому, проте вживаєте самі заради власного задоволення. Ви — свідома людина, і це ваше свідоме рішення, яке мало чим відрізняється від того самого вживання цигарок чи алкоголю. Одного дня до вас стукає дядько поліцейський, і якщо вам не пощастило мати при собі більше п‘яти грамів тієї самої марихуани, то на вас також очікує покарання, як і на попереднього нашого героя.

Ми уперлись в проблему, де боротьба йде лише з наслідками того, що шкодить людині, проте ми ніяк не боремося з проблемою вживання. «Ну так а що поганого, ми ж посадили цих ваших наркоманів! Вулиці почистили!». Давайте подивимося на проблему глибше.

Економічний фактор

Звернемося все до тієї ж статистики: 30 тисяч злочинів на рік. Пропоную звести її до того, що потрапляють до в‘язниці приблизно 10 тисяч осіб. Як це вдарить по економіці?

Візьмемо зарплату людини, що потрапила до в‘язниці: нехай це буде 15 тисяч гривень на місяць. Насправді, середня цифра скоріш за все буде вищою, проте особисто я вважаю правильнішим брати мінімальну планку, адже за цими статтями часто «ловляться» доволі молоді люди, які поки що лише починають свою кар‘єру, а перебільшувати з цифрами буде спекуляцією. У ситуації, де ми отримаємо 15 тисяч гривень на руки, будучи офіційно працевлаштованим, ми сплачуємо 126542 гривні в податках щорічно. Помножимо це число на десять тисяч, щоб дізнатися, скільки ми втратимо за лише перший рік ув‘язнення цих десяти тисяч людей, і отримаємо число 1265420000 гривень на рік, або ж майже 31 мільйон доларів. Тобто, якщо кожного року ми засуджуємо десять тисяч людей, наші збитки впродовж трьох років, за грубою оцінкою, будуть складати приблизно 185 мільйонів доларів, не враховуючи коштів, що будуть витрачені на ув‘язнених всередині в‘язниці, а також не враховуючи, що зарплата може складати набагато більше, аніж 15 тисяч гривень. Також, ми вбиваємо потенціал особи розвинути свій індекс людського розвитку. Вийшовши з в’язниці, в якій людина окунається в маргіналітет та всю її романтику, їй вже не вдасться влаштуватися на хорошу роботу, здобути вищу освіту тощо, що лише приведе її назад до кола наркотиків, а можливо і до роботи тим самим наркокур’єром. Очевидно, це лише змусить її повторити цей шлях наново.

«Проте ж держава щось робить, щоб цього не сталося, вірно?»

Центри «рехабу» в Україні працюють, м‘яко кажучи, погано. Поговоривши з особою, що пройшла через це, я виокремила декілька цікавих фактів:

«Ми майже нічого не робили. Іноді нас кликали на якісь лекції, іноді ні. Випускали курити, якщо помиємо підлогу. Пронести речовини всередину не було проблемою»
«До мене не ставилися як до людини. Кричали, прив’язували до ліжка. Коли я вийшла — почала знову вживати»

Загалом, все як з усіма державними установами: нікого не цікавить результат, дуже висока корумпованість, а замість того, щоб вийти здоровим — виходиш ще більш хворим. Існує «альтернатива» з центрами від церков, проте там залежність від наркотиків замінюється залежністю від віри, що, на мою думку, ставить під питання свободу вибору віросповідання, та не залишає можливості повернутися до власного здорового життя. Забирає одну зі свобод громадянина.

Рішенням для цього стане приватизація центрів відновлення для людей, що вживали наркотики. Приватна установа буде справді зацікавлена в тому, щоб досягти результату. Ситуація складеться ідентично з гонкою державної та приватної медицини загалом – державна медицина програє у якості, швидкості та загальній ефективності. Залучення приватних благодійних фондів має набагато більше сенсу, аніж відкриття чергової безкорисної державної програми, що існує на податки, ще й не виконує своєї основної функції — повернути людину до її звичайного життя.

Сучасна наркополітика першочергово спрямована на ув‘язнення кур‘єрів наркотиків, проте не їх основних дистриб’юторів (наркобізнесу). Хоч МОЗ і наголошує на тому, що це не так, враховуючи нашу судову систему, в це дуже важко повірити. Саме наявність законів, які садять подібну «пєшку» в системі, зламає її більше, знищить її як індивіда, а не наркотики. До того ж, дасть економічну діру.

Схема спроб боротьби з виробленням наркотиків не працює через банальний графік попиту та пропозиції. Якщо ми знищимо сам товар, при цьому не знижуючи попит, то все що ми отримаємо — скачок ціни, іноді зниження продажу товару. Проте, з наркотиками це не спрацює. Фактично, держава таким чином лише стимулює створення нових, більш сильних та дешевих наркотиків, спонсорує своїми заборонами скачок оплати праці наркокур‘єрів, тощо. Наркотики залишаються доступними, а іноді заборона навіть підвищує їх якість. Факт регуляції лише збільшить дохід наркобізнесу, а не дасть хоча б якийсь профіт. Приклад з історії: заборона вирощування опійного маку в Афганістані, регуляції вирощування коки в Колумбії. Заборона не надає плюсів, а лише дає більше влади в руки «верхівки».

Система, що ламає життя індивіда, ламає й соціум загалом.

Пропоную подивитися на Нідерланди та ПАР (не республіку, а речовини). Всі ми чули, що там трава на кожному боці, а нещодавно зайшли розмови про легалізацію чогось поважче. То чому не кожен другий торчить? Де зламана держава та бунти людей з ломкою за безкоштовні дози для пролетаріїв всього світу?

Народившись у Нідерландах ти зростаєш у парадигмі, що наркотики — це частина твого життя. Хтось їх вживає, хтось ні. Так, є смертельні кейси. Так, є жахливі передозування, з піною з роту та викорченням всього тіла. Звичайно — люди помирають від цього. Так, може розщепитись щелепа, і будете ходити без зубів та їсти каші. Наслідки ПАР — це насправді жахливо, і бажано вести здоровий спосіб життя, у якому всі гормони у вашій голові будуть існувати в потрібній кількості та обсягу, зовсім без тих катастрофічних встрясок, які їй влаштовують той самий алкоголь, чи, тим паче ПАР.

Зростаючи у світі, де немає стигми вживання, у вас не виникає бажання фанатичного споживання усіх відомих цьому світові наркотиків. На мою думку, питання наркополітики має розглядатися на схожому рівні до питань обізнаності щодо смерті. Діти знають, що вони помруть. У них в голові є причино-наслідковий зв’язок того, що від чогось можна загинути. Як наслідок, дитина легше перенесе смерть улюбленого кролика, чи когось з дальніх родичів, і не буде настільки травмованою та зацикленою на цьому. Люблю зводити всю аргументацію до маніяків та самогубців, і зроблю це знову: саме стигматизація багатьох процесів призводить до надмірної зацікавленості у забороненому та бажанню це виконати.

Це може стати грунтом для того, щоб побудувати нездорові стосунки з будь-чим. І держава має розуміти, що без потрібних реформ кіна не буде і ми продовжуватимо отримувати більше проблем, аніж користі. А це я навіть ще не почала розповідати, що до повномасштабного вторгнення Україна була однією з найбільших експортерок канабісу в Європі. Уявіть, скільки грошей! Змушує задуматись…

Якщо з кейсом зберігання наркотиків ще є шанси вийти відносно адекватною людиною, то за наркокур‘єрство, де строк ув‘язнення набагато вищий, він лише більше наблизиться до абсолютного нуля.

Стереотип, що наркотики — проблема лише мізерного відсотку маргіналів, змушує нас думати, що «будь-яка людина» ніколи не погодиться на те, щоб почати вживати. Проте, не маючи повної свободи, яку не може забезпечити нам уряд, ми ніколи не зможемо правильно донести, який вплив мають наркотики. Потрібна не заборона наркотиків, не ув’язнення кожного споживача, а обізнаність. Чи може надати її державна установа? На мою думку, знов таки — ні. Єдиний спосіб, який насправді принесе результати — це розвиток культури тверезості від лідерів думок, науковців, інтелектуалів, приватні ініціативи щодо боротьби з наркоманією, проте ніяк не держава. Держава ніколи не заволодіє наркоринком, щоб мати над ним контроль, і тим паче, винищити. Як би не переформульовувалась стратегія, вона так і буде залишатися кривою та неповноцінною, допоки не станеться приватизації багатьох сфер, судової реформи, та перегляду кримінальної відповідальності за злочини, що не мають постраждалих.

Неможливо боротися з природним бажанням людини до свободи. Навіть у такому питанні, як вживати, чи не вживати наркотичні речовини.

Чим більше тиснеш — тим більшу віддачу дасть суспільство.

Додаткові джерела:

Наркономіка: Як працює економіка картелів (Том Вейнрайт);
Звітності МОЗ за 2022 рік;
Калькулятор податків «Ціна Держави».

З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?» та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років.

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові.

І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів.

Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно.

Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.

14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.

ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?

Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС

Придбати квитки

Вартість вхідного квитка на всю програму кінофестивалю: 400 гривень.

Надалі квитки можна будуть доступні також на окремі дні кінофестивалю.

Слідкуйте за оновленнямина каналі кінофестивалю в Telegram, або ж на події у Facebook.

Перейти до каналу

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Оголошуємо конкурс есе!

Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.

🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя!
Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!

Конкурс проходить у трьох номінаціях:

Економіка
Політологія
Філософія

Які теми робіт приймаються?

Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо.
Орієнтовні приклади тем:
«Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?»
«Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?»
«Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?»
«Економічне зростання через дерегуляцію»

Які вимоги до робіт?

Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки.
Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.

Які винагороди передбачає участь?

Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт.
Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.

Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!

Дедлайн подачі: 15 липня, о 23:59

З будь-якими питаннями щодо конкурсу звертайтеся до нас на пошту: com@studfreedom.org

або ж пишіть в Telegram (@studfreedom_info).

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії. Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави. Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом. На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним». Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак

Запрошуємо вас взяти участь у дводенній міжнародній конференції про відбудову України та роль молоді в цих процесах — «Ukrainian Renaissance»!

Спільно з European Students for Liberty та Czech Liberal Insitute оголошуємо продовження нашої конференції про повоєнну відбудову України та роль молоді у цьому процесі.

Цього разу конференція відбуватиметься 20 та 21 липня у Львові, місті видатного економіста та класичного ліберала, Людвіга фон Мізеса. Протягом двох днів ми поспілкуємося з українськими та іноземними експертами, досліджуватимемо українську стійкість, обговорюватимемо реформи, які наша країна може здійснити вже зараз, аби зміцнити економіку та стати провідним політичним гравцем в Європі. Усе це аби зрозуміти наші подальші дії в стані війни, в якому ми досі вчимось жити.

Мови конференції: Англійська та Українська

Оскільки конференція міжнародна, готуйтеся до того, що більшість виступів звучатимуть саме англійською мовою.

Окрім цього, у вас буде багато можливостей для нетворкінгу та взаємодії як зі спікерами, так і з іншими відвідувачами: політиками, економістами, активістами, журналістами та бізнесменами, а також українськими та іноземними студентами. Протягом цього місяця, ви дізнаєтесь більше про гостей та спікерів конференції, очікуйте оновлення цієї сторінки та підписуйтесь на соцмережі Львівського осередку УСС, аби нічого не пропустити!

ЗАРЕЄСТРУВАТИСЬ

А про те, як відбулась конференція минулого року, читайте в нашій статті-звіті.

UKRAINIAN RENAISSANCE 2023

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ

СПІКЕРИ КОНФЕРЕНЦІЇ

🇺🇦 Зоряна Скалецька

Доцентка права, авторка освітніх курсів для лікарів та управлінців, експерт з мед. права, міністерка охорони здоров’я (2019-2020).

🇱🇹 Ремігіюс Шимашіус

Колишній мер Вільнюса, старший радник Centenary Policy Institute, ексміністр юстиції Литви та експрезидент Lithuanian Free Market Institute.

Марія Мезенцева

Український політик, голова української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), голова Комітету з питань рівності та за запобіганню дискримінації в ПАРЄ, заступниця голови Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.

🇬🇧 Деніел Фрімен

Головний редактор IEA. Наглядає за дослідженнями організації, редагує публікацій, а також працює з видавцями та постачальниками. До приходу в IEA Деніел працював викладачем у Великій Британії та за кордоном, спеціалізуючись на гуманітарних науках. Має ступінь з історії в Оксфордському університеті.

🇺🇦 Наталія Мельник

Виконавча директорка Bendukidze Free Market Center в Києві, авторка і тренерка численних семінарів для молоді та вчителів, редакторка української версії звіту Інституту Фрейзера про економічну свободу в світі за 2018 і 2019 роки, співавторкою і викладачка онлайн-курсу з економічної грамотності “Економіка на кожен день”, редакторка підручника “Економіка для 8-9 класів”, а також співавторка посібника “Економіка здорового глузду” для вчителів.

🇺🇦 Мар’ян Заблоцький

Народний депутат України. До того, як почати політичну кар’єру, Мар’ян був учасником кількох громадських організацій, що просували ідеї економічної свободи в Україні. Свою діяльність він зосередив навколо земельною та податкової реформ, окрім цього активно працює над створенням коаліцій кубинських, венесуельських, іранських та діаспор з інших країн, що потерпають від впливу тоталітарних режимів.

🇺🇦 Михайло Лавровський

Президент «Інституту Економічного Лідерства», аналітичного центру, що займається дослідження державних видатків та регуляцій уряду. Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу». Водій первинної ланки евакуації медичного батальйону «Госпітальєри».

🇺🇦 Даніїл Лубкін

Співзасновник ГО «Українські Студенти за Свободу», однієї з найбільших молодіжних організацій України. Станом на 2024 рік до УСС приєдналося понад 650 учасників. У 2021 році Даніїл залишив посаду Гоо=лови Правління і був призначений Головою Наглядової Ради, де працює до сьогодні. Організація з кожним роком поповнюється активістами з усієї України. Даніїл також став співзасновником Beholder, революційного стартапу зі штучним інтелектом, який знаходить важливі корисні копалини. На сьогодні стартап залучив понад 1 мільйон євро інвестицій. З початку повномасштабного вторгнення Даніїл організовував кампанії зі збору коштів на допомогу українським військовим і цивільним. З 2022 року зібрано сотні тисяч доларів прямої допомоги.

🇩🇪 Андреас Юргенс

Генеральний директор Freedom Today Network.
У 2017 році FTN зняли документальний фільм «Російська агресія та західне невігластво», де передбачили вторгнення в Україну.

🇩🇪 Фелікс Хоссе

Засновник «EGO Institute» та CEO «Clear Conscience». Досліджує способи застосування лібертаріанських ідеалів за допомогою технологій. «Clear Conscience» дозволяє споживачам уникати компаній, які ведуть бізнес у Росії, надаючи їм право голосу та зменшуючи російські податкові надходження.

Наталі Фогель

Науковий співробітник Інституту світової політики, Центр міжморських досліджень. Членкиня Центру європейських цінностей політики безпеки у Празі. Її портфоліо включає моніторинг ворожого китайського та російського впливу та кампаній дезінформації в німецькомовному інформаційному просторі, розробку навчальних модулів з інформаційної війни та брифінг союзних урядів, міжнародних організацій та НГО.
Аналіз Наталі Фогель про гібридну війну, правоохоронні органи та операції розвідки з’являється в ЗМІ США, Франції, Німеччини, Австрії та Чехії.
Наталі Фогель походила із сім’ї запорозького кубанського козака. До 2016 року була Секретарем Козацького Конгресу Америки.

🇺🇦 Роман Янів

Менеджер продукту у компанії OpenMinds. Займається розробкою платформи на основі штучного інтелекту для аналізу інформаційного поля в авторитарних суспільствах. Роман вивчав соціальні науки у Карловому університеті в Празі та Українському католицькому університеті у Львові. Також має досвід роботи з аналізом великих баз даних у компаніях, таких як Nestlé.

🇺🇦 Микита Храмов

Президент ГО «Українські Студенти за Свободу», студент політолог Київського Національного Університету.

🇺🇦 Володимир Півненко

Член ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро України, очільник руху Демократична сокира у м. Черкаси, підприємець, юрист, провідний юрисконсульт та викладач кафедри філософських і політичних наук Черкаського державного технологічного університету.

🇺🇦 Богдан Рудковський

Співзасновник оздоровчого центру НЕЗКРАЮ (медицина та психологія).

5 років працював у мобільній групі гуманітарної місії на посаді головного медичного консультанта. Був учасником координаційних зустрічей щодо гуманітарної кризи в зоні конфлікту на сході України. У 2020 році розпочав приватну медичну практику в Маріуполі.

🇺🇦 Павло Фіщук

Розробник, інвестор. Засновник компаній «FlyFish», «Li-Tay» та Українського Бізнес-Братства.

🇺🇦 Іван Лиховид

Засновник міжнародного бренду «Queen Wear», власник «Active factory» швейного виробництва повного циклу.
Засновник ГО «Львівського Оборонного Кластеру», співзасновник та учасник «Українського Бізнес-Братства».

🇺🇦 Максим Плєхов

Голова наглядової ради інвестеційного фонду «Українські оборонні інновації».
Голова правління Львівського оборонного кластеру.

🇺🇦 Сергій Грибовський

Засновник і керівник компанії Smile Energy group — компанії, що експортує протетичні вироби у країни Європи, а також навчає спеціалістів в Україні. Ментор та лідер думки у своїй галузі один, з перших хто впровадив цифровий
метод дизайну протетичних стоматологічних конструкцій в Україні.

🇺🇦 Микола Козак

Президент Українського Бізнес-Братства, ІТ підприємиць, СЕО Clover Dynamics.

🇺🇦 Антон Федченко

Керівник відділу комунікацій Львівського Оборонного Кластеру.

🇺🇦 Анна Костюк

Власниця студії йоги та масажу «Майоран», виконавчий директор компанії «Лідерфлекс», учасниця Українського Бізнес-Братства.

Мартін Панек

Директор Ліберального інституту, найстарішого ліберального think-tank’у в Чехії. Минулого року багато часу та ресурсів Інститут присвятив своїй гуманітарній місії в Україні під назвою «Operace Kyseláč», в рамках якої Інститут доставив в Україну гуманітарної допомоги на суму понад 1,2 мільйона доларів США.

Віт Самек

Колишній фельдшер, публіцист, співзасновник і керівник місії Operace Kyseláč (операція Sour Ale), від початку повномасштабного вторгнення доставив в Україну значні обсяги гуманітарної допомоги.

🇵🇱 Миколай Писарський

Член правління та колишній президент Інституту економічної освіти ім. Мізеса, однієї з найстаріших установ, що захищає ідеї вільного ринку в Польщі.

🇵🇱 Грег Пятковскі

Президент Polish Global Entrepreneurs Council. Голова Програмної ради Фундації «Свобода та підприємництво». Член Ради меценатів Краківського економічного університету.

Викладач Школи польського та європейського права в Україні, а також Клубу Австрійської школи економіки. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету та факультет політичних наук Педагогічного університету в Кракові.

🇵🇱 Пьотр Палуткевич

Економіст, віце-президент Warsaw Enterprise Institute. Співзасновник і колишній президент Правління Instigos Institute of Economics and Consumerism, а колишній науковий співробітник School of Public and Non-Profit Administration, Grand Valley State University, USA.

🇵🇱 Себастьян Стодолак

Віце-президент Warsaw Enterprise Institute, економічний оглядач Dziennik Gazeta Prawna, випускник філософського факультету Варшавського університету та аспірантури з фінансів та монетарної політики Польської академії наук.

🇷🇴 Крістіан Насулеа

Виконавчий директор Institute of Economic Studies та професор Бухарестського університету. Науковець та підприємець.

🇷🇴 Раду Нечіта

Доцент кафедри європейських студій Університету Бабеш-Боляй в Клуж-Напоці. Просуває економічну освіту в різних формах: як тренер з особистих фінансів чи підприємницької освіти, публікує десятки статей у ЗМІ та берє участь у понад сотні теле- та радіошоу. З 2003 року він організовує «Семінари Фрідріха фон Гаєка», позакласну щотижневу серію інтерактивних конференцій, відкритих для всіх студентів з регіону Клуж-Напока.

Золтан Кеш

В минулому, вчитель та директором Фонду вільного ринку. В 2015 році виграв проміжні вибори до парламенту Угорщини та почав політичну кар’єру. Залишався незалежним парламентарем до завершення терміну в 2018 році.

Після політичної кар’єри повернувся у світ аналітичних центрів. З 2022 року працює на посаді керівника роботи з державними органами Центру споживчого вибору.

Реєструйтеся та ставайте частинкою Українського відродження!

ЗАРЕЄСТРУВАТИСЬ НА КОНФЕРЕНЦІЮ

Що змушує капіталізм працювати?

Автор: Арнольд Клінг. Посилання на оригінал

Перекладач: Юрій Уршанський, Диктор: Ірина Купчак

0:00
/
0:00
Що змушує капіталізм працювати?

«Розуміння ринкового процесу як систематичної послідовності натхненних прибутком підприємницьких відкриттів, які постійно переставляються і перенаправляються в результаті безперервного впливу екзогенних змін, має радикально змінити наше сприйняття ключових рис капіталізму».

Ізраїль М. Кірцнер, Конкуренція, економічне планування та проблема знань (стор. 301)

У цьому томі зібрання творів Ізраеля М. Кірцнера за редакцією та зі скромним коротким вступом Пітера Й. Бетке та Фредеріка Соте розглядаються глибокі та важливі питання, які більшість економістів воліли б оминути. Вони стосуються того, що відрізняє ринкову діяльність від центрального планування, економічної ролі підприємців і того, що розуміється під конкуренцією.

Концептуальні питання, які піднімає Кірцнер, здалися мені інтелектуально складними, і я думаю, що багатьом читачам вони також будуть цікавими. Якщо ви обиратимете книгу, я рекомендую почати з есе «Як працюють ринки: Дисбаланс, підприємництво та відкриття», щоб отримати загальне уявлення перед тим, як братися за есе з самого початку.

Тут я зосереджуся насамперед на питанні про те, що відрізняє ринкову економіку від централізованої планової. Хоча мої міркування ґрунтуються на роботах Кірцнера, я не стверджую, що повністю розумію чи поділяю його погляди.

У ринковій економіці рішення про те, що і як виробляти, приймають окремі підприємці. Для того, щоб підприємці робили це у спосіб, який сприяє досягненню більш ефективних економічних результатів:

Вони повинні керуватися стимулом отримання прибутку.
Вони повинні конкурувати в нескінченному процесі, в якому вони виправляють помилки і використовують можливості для вдосконалення.

Багато економістів вважають, що головною слабкістю соціалізму є відсутність стимулу до прибутку. Але Кірцнер пише:

«Наше подальше дослідження інтерфейсу між економікою соціалістичного розрахунку та економікою процесу підприємницької конкуренції дозволить нам стверджувати, я вважаю, що існують аналітичні підстави стверджувати, що мізесівська «проблема знання» дійсно передує [проблемі] мотивації.» (сторінка 151)

Проблема знання полягає в тому, щоб виявити, чого хочуть споживачі і як ефективно задовольнити ці потреби. Підприємницька конкуренція — це процес, який дозволяє робити такі відкриття. За відсутності такої конкуренції центральний плановий орган повинен покладатися на здогадки.

У соціалістичній економіці планувальник не має засобів для отримання інформації про те, чого хочуть індивіди. Кірцнер зазначає, що, навпаки, ринкова економіка не має уявлення про те, чого хоче «суспільство».

Ринкова економіка за визначенням складається з безлічі незалежно прийнятих індивідуальних рішень. У такому контексті говорити про рішення, прийняті «суспільством», — це, в кращому випадку, метафора. «Суспільство», власне кажучи, не вибирає; воно не планує; воно не займається «розподілом ресурсів»; воно не має цілей; воно не має засобів; говорити про суспільство, яке стикається зі «своєю» проблемою розподілу, економії — це, строго кажучи, говорити нісенітницю. (стор. 153-154)

Ті з нас, хто хоче захищати як методологічний індивідуалізм, так і ринки, стикаються з парадоксом. Коли ми говоримо, що економіка працює добре, ми стверджуємо, що говоримо від імені всього суспільства. Але як індивідуалісти, ми б сказали, що не існує такої моральної сутності, як «суспільство».

Мій спосіб подолання цього парадоксу полягає в тому, що я маю свою інтуїцію щодо того, що є «добрим економічним результатом для суспільства», а ви маєте свою. Якщо наші інтуїції не мають майже нічого спільного, то у нас немає підстав для подальшої дискусії. Але якщо наші інтуїції схожі, то ми можемо вести продуктивний діалог про те, які інституційні механізми можуть призвести до бажаних результатів, що відповідають нашим інтуїціям.

(Для ознайомлення з цими темами див. «Соціалізм», Роберт Хайльбронер; «Австрійська школа економіки», Пітер Бетке; біографію Леона Вальраса в «Короткій економічній енциклопедії».

Для отримання додаткової інформації див. праці Ізраїля Кірцнера «Економічна точка зору» та Едвіна Г. Долана (ред.) «Основи сучасної австрійської економіки».)

Під час «дебатів про соціалістичний розрахунок» економісти, які виступали за соціалізм, визнали, що ціновий механізм виконує важливу функцію обробки інформації. Вони припускали, що урядове бюро (сьогодні ми б сказали — потужний комп’ютер) могло б зберігати перелік усіх входів і виходів економіки. Назвемо це WAC, (від Walrasian-Auctioneer Computer) — комп’ютер Вальраса-Аукціоніста. Потім WAC пропонував би набір цін на ресурси та продукти. Споживачі визначатимуть свої потреби, а фірми — обсяги виробництва. WAC дивився б на результати, щоб побачити, які виникли дефіцити або надлишки. Для надлишкових ресурсів або продукції, що виробляється, РЦК коригував би ціни в бік зниження. На ресурси та продукцію, яких бракує, РЦК коригує ціни в бік підвищення. Потім це дозволить споживачам і компаніям відреагувати на цей новий рівень цін і подивитися на результати. Цей процес триватиме доти, доки всі надлишки та дефіцити не будуть ліквідовані.

Насправді, щойно описаний процес є проблематичним, оскільки економічна діяльність, яка відбувається за «хибними цінами» в одній ітерації, може змінити бажану діяльність в наступній ітерації. Це жодним чином не гарантує плавного зближення до точки, де всі ринки перебувають у рівновазі.

Альтернативою є те, що WAC оголошує набір цін, але не дозволяє проводити торги. Замість цього, WAC просить всіх бажаючих повідомити, що вони бажають продавати за цими цінами. На основі цих побажань РЦБ розглядає отримані надлишки та дефіцити як гіпотетичні. Він пропонує новий набір цін для усунення цих гіпотетичних дефіцитів, і кожен повідомляє, що він бажає продати за цими новими цінами. Якщо припустити, що цей ітеративний процес сходиться до збалансованого рішення, то WAC нарешті дозволяє торгівлю за ринковими цінами, що очищають ринок.

Кілька зауважень щодо цього гіпотетичного механізму WAC:

Більшість сучасних економістів, незалежно від того, чи підтримують вони соціалізм, чи ні, не переймаються тим, чи існує механізм РЦП, чи є він можливим. Стандартний підхід полягає в побудові економічних моделей, які припускають, що економіка працює «так, ніби» вона використовує механізм РЦП. Зокрема, можна вважати само собою зрозумілим, що економіка буде пристосовуватися до рівноважних станів. Тому завданням економіста є аналіз властивостей рівноважних станів і порівняння одного такого стану з іншим.
На противагу цьому, Кірцнер та інші австрійські економісти наполягають на важливості того факту, що механізм WAC не існує в реальному світі. В реальному світі центральні планові органи диктують свої умови на основі здогадок, а не на основі баз даних і цін, визначених методом проб і помилок. Кірцнер зазначає, що в реальній ринковій економіці підприємці беруть на себе завдання коригування цін і визначення можливостей для зміни співвідношення того, що виробляється і як виробляється. Комп’ютер не визначає дефіцит, надлишок і можливості. Їх знаходять окремі підприємці.

Те, що Кірцнер називає «підприємницькою пильністю», — це те, що знищує неефективність і рухає економіку в напрямку рівноваги, або ринкового балансу. Звичайно, економіка ніколи насправді не досягає такого стану, тому що завжди виникають нові можливості для підвищення ефективності, оскільки відбуваються події та з’являються нові відкриття.

Навіть якби механізм WAC був технічно здійсненним, я вважаю, що його все одно було б недостатньо для сприяння соціалістичній економіці. Нам все одно бракувало б елементу «підприємницької пильності». Одна справа вірити, що директор заводу міг би вирішувати, скільки компактних і скільки середніх автомобілів виробляти, виходячи з цін, запропонованих WAC. Але хто несе відповідальність за те, що виникла ідея служби спільних поїздок? Або самокерованого автомобіля? Це не є завданням ані WAC, ані автовиробника. На додаток до WAC, майбутнім ринковим соціалістам потрібні кадри призначених інноваторів, чия робота полягає у створенні нових продуктів і процесів.
Я думаю, що це все ще залишає відкритим питання про те, як мотивувати менеджерів фірм та інших людей в соціалістичній економіці. Ви можете сказати менеджеру, щоб він налаштував виробництво так, щоб максимізувати прибуток, що є суто бухгалтерським прийомом, який не впливає на винагороду. Але який стимул це дасть менеджерам? І чи підуть призначені інноватори на правильний ризик, якщо гратимуть у гру за жетони, які не є справжніми грошима?

Хоча всі ці аргументи вказують на складність централізованого планування, виникає питання: як фірмам вдається функціонувати? Усередині фірми діяльність не керується системою цін і підприємницькою пильністю. Натомість, подібно до центрального планувальника, керівник встановлює внутрішні ціни, зокрема, правила оплати праці для своїх працівників. Як і центральний плановик, бос обирає проекти на основі обґрунтованих здогадок, а не залишає вибір на розсуд ринкового механізму.

«Чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?»

Скептики соціалізму люблять вказувати на Північну Корею чи колишній радянський союз як на доказ того, що центральне планування не працює. Але чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?

Я б сказав, що різниця між Wal-Mart чи Apple, з одного боку, і Північною Кореєю чи колишнім радянським союзом, з іншого, полягає в тому, що коли центральне планування руйнується в одному з цих суб’єктів, неефективна фірма буде відсіяна і замінена набагато швидше, ніж неефективний соціалістичний уряд.

Якщо ми розглядаємо фірму як осередок центрального планування, то ринкова економіка складається з цих планових підприємств, які конкурують між собою. Можна використати метафору кораблів, якими централізовано керують, деякі з них великі, а деякі малі, і всі вони намагаються втриматися на плаву в морі конкуренції. Корозія та стихійні лиха часто топлять деякі кораблі, але з’являються інші, і життя людей, як правило, покращується, тому що ці кораблі є новими та вдосконаленими. Централізовано планована економіка схожа на єдину структуру, що стоїть на суші. Вона менш схильна до швидкого покращення, і коли вона піддається корозії або зазнає стихійного лиха, її населення страждає протягом тривалого часу.

*Арнольд Клінґ має ступінь доктора філософії. доктор економіки в Массачусетському технологічному інституті. Він є автором кількох книг, зокрема «Криза достатку: переосмислення того, як ми платимо за медичне обслуговування», «Невидиме багатство: прихована історія про те, як працюють ринки», «Неконтрольоване та незбалансоване: як невідповідність між знаннями та владою спричинила фінансову кризу та загрожує демократії» та «Спеціалізація та торгівля: повторне введення в економіку». Він працював у EconLog із січня 2003 року по серпень 2012 року.