Сучасна державна політика щодо наркотиків: чому вона не працює?

Авторка: активістка УСС Поліна Циткіна

Крізь наше життя та досвід ми, насправді, бачимо наркоманів набагато частіше, аніж нам здається. Персони, що є залежними від психоактивних речовин, не є стереотипним чоловіком біля під’їзду, який стоїть в позі піднятої голови до небес, і зовсім не розуміє, що відбувається. Психоактивні речовини не однакові, викликають різні ефекти, і лікування залежності у кожному випадку має проходити по-різному. То що робить Україна? Чи це ефективно? А чи точно саджають злих власників наркокартелів, які тримають усіх в рабстві, і штовхають прямо на дитячому майданчику ЛСД у фантиках від цукерок Рошен?

Вперше про наркотики, в подальшому ПАР (психоактивні речовини), ми чуємо доволі рано. Особисто в моєму кейсі поганого району зі специфічним контингентом — я чула про «шприци — значить погано, не чіпай» доволі рано, ще в дошкільному віці. Вже приблизно у віці 10 років в мене з’явилось розуміння, що наркотики бувають різними, проте була присутня єдина категорична думка: при першій же спробі — вмреш, відпадуть руки та ноги, і захворієш на ВІЛ-СНІД. Не те щоб це було нереальними сценаріями, проте ми поговоримо про це трохи пізніше і зрозуміємо, в чому глибинна проблема стигматизації вживання речовин, що викликають так багато емоцій, і паралельно так багато проблем.

А поки що розглянемо, що ж нам пропонує МОЗ?

Цілі стратегії щодо протидії наркотикам від Міністерства охорони здоров‘я виглядають ось так (ПАР — психоактивні речовини):

  • профілактика вживання ПАР без медичних показань, та підвищення поінформованості населення (запобігання зловживанню, підвищення обізнаності про шкідливий вплив наркотиків);
  • підвищення рівня громадської безпеки (спрямованість на протидію організованій наркозлочинності, відмиванню коштів та на активізацію виявлення каналів незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів);
  • припинення незаконного виробництва та переробки наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
  • забезпечення доступу до необхідних профілактичних засобів та ефективних методів лікування осіб, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР;
  • впровадження ефективних заходів зі зниження ризику та шкоди для здоров’я осіб, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР;
  • забезпечення прав на лікування та профілактику осіб з розладами психіки та поведінки внаслідок вживання ПАР, які перебувають в установах відбування покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби;
  • вдосконалення нормативно-правових актів України шляхом розробки, узгодження і внесення змін, необхідних для ефективного виконання завдань, визначених цією Стратегією.

Чому наявна державна стратегія не підходить?

На словах — звучить непогано. Вже набагато краще, аніж впевненість, що якщо немає наркотиків — немає і проблем з ними. То в чому ж «нюанс»? Раніше основним підходом у питанні боротьби з наркотиками було тоталітарне ставлення до них, та лише з однією ціллю — винищити наркотики як такі, та заборонити їх вживати у будь-якій формі, задля будь-яких потреб, окрім хіба термінальних стадій важких захворювань, де наркотичні речовини використовують для втамування болю.

Підсумовуючи: раніше суспільство ставилось до наркотиків набагато категоричніше. Грам марихуани майже співставлявся з кілограмом кокаїну по обсягу шкоди, та глобально, наркозалежність була набагато більш стигматизованою. Суспільство змінило свою думку, хоч і не радикально, проте ми маємо прогрес лібералізації думок. Чи зробили державні інституції такі самі зміни, і чи дотримались своїх же планів?

Звернемося до статистики від МОЗ за 2022 рік (взято з їх же сайту):

Ми маємо майже тридцять тисяч правопорушень, пов‘язаних з наркотиками. На щастя, завдяки новому погляду на наркополітику в Україні, далеко не кожна людина буде відбувати покарання шляхом обмеження волі, наприклад, за зберігання марихуани в кількості до п‘яти грамів, наразі ви отримаєте лише штраф. Проте, все ж, якийсь відсоток поїде за грати: які категорії туди потрапляють найчастіше?

  • Наркокур’єри. Їх функція в роботі у наркобізнесі полягає в тому, щоб якомога швидше доставити товар до отримувача. Основний спосіб доставки — закладення наркотичної речовини у малолюдне місце, де покупець товару зможе його знайти, не контактуючи ані з продавцем, ані кур‘єром. Таким чином працюють усі найпопулярніші платформи з продажу наркотиків, напевно, з моменту створення інтернету. До цієї професії подаються індивіди, які хочуть отримати велику кількість грошей за короткий проміжок часу: через нелегальність бізнесу + загальний ризик та високий попит, ми отримуємо вис23оку зарплату в кур‘єра, проте, скажімо так, «текучку». Великому наркобізнесу невигідно підставляти адвокатів до своїх виконавців, і абсолютно точно їм не треба, щоб на них вийшли. Шляхом використання сотень підставних людей, пошт, та шифрувань, вийти через наркокур‘єра на голову картелю — майже неможливо. Найгіршу динаміку з кур‘єрами та загалом виконавцями ми можемо спостерігати у Мексиці, де частина країни давно вже знаходиться під контролем картелів та торгівлі забороненими, проте такими бажаними порошками, таблетками, тощо. На кур‘єра скидається вся відповідальність за розповсюдження наркотиків і коли його зловлять — відбувати покарання він буде саме як людина, яка продавала наркотики. Ми маємо деталь в законодавстві, яка нам вказує на те, що якщо така «шестірка» видасть свого «босса» — його відпустять, проте є нюанс: зазвичай, кур‘єр ніколи і в очі не бачив, на кого працює. Таким чином, вразливий індивід, який з власних певних причин прийшов до такої роботи, опиниться за ґратами на строк від чотирьох до восьми років.
  • Споживачі/зберігачі. Уявіть, ви студент Карпенка-Карого: у вас творче, насичене життя, і культура так і спонукає вас до того, щоб спробувати щось. Ви і так випивали кожні пару днів, молодість все ж, потрібно відірватись, а тут вам пропонують спробувати ту ж саму марихуану, або щось поважче. Ви молодий та трохи дурний, адже немає адекватної боротьби з наркотиками, тому, очевидно, погоджуєтесь. Далі користуєтесь нагодою дедалі частіше, і рано чи пізно, у вас вдома створюється «склад» наркотиків, які ви не продаєте, не пропонуєте нікому, проте вживаєте самі заради власного задоволення. Ви — свідома людина, і це ваше свідоме рішення, яке мало чим відрізняється від того самого вживання цигарок чи алкоголю. Одного дня до вас стукає дядько поліцейський, і якщо вам не пощастило мати при собі більше п‘яти грамів тієї самої марихуани, то на вас також очікує покарання, як і на попереднього нашого героя.

Ми уперлись в проблему, де боротьба йде лише з наслідками того, що шкодить людині, проте ми ніяк не боремося з проблемою вживання. «Ну так а що поганого, ми ж посадили цих ваших наркоманів! Вулиці почистили!». Давайте подивимося на проблему глибше.

Економічний фактор

Звернемося все до тієї ж статистики: 30 тисяч злочинів на рік. Пропоную звести її до того, що потрапляють до в‘язниці приблизно 10 тисяч осіб. Як це вдарить по економіці?

Візьмемо зарплату людини, що потрапила до в‘язниці: нехай це буде 15 тисяч гривень на місяць. Насправді, середня цифра скоріш за все буде вищою, проте особисто я вважаю правильнішим брати мінімальну планку, адже за цими статтями часто «ловляться» доволі молоді люди, які поки що лише починають свою кар‘єру, а перебільшувати з цифрами буде спекуляцією. У ситуації, де ми отримаємо 15 тисяч гривень на руки, будучи офіційно працевлаштованим, ми сплачуємо 126542 гривні в податках щорічно. Помножимо це число на десять тисяч, щоб дізнатися, скільки ми втратимо за лише перший рік ув‘язнення цих десяти тисяч людей, і отримаємо число 1265420000 гривень на рік, або ж майже 31 мільйон доларів. Тобто, якщо кожного року ми засуджуємо десять тисяч людей, наші збитки впродовж трьох років, за грубою оцінкою, будуть складати приблизно 185 мільйонів доларів, не враховуючи коштів, що будуть витрачені на ув‘язнених всередині в‘язниці, а також не враховуючи, що зарплата може складати набагато більше, аніж 15 тисяч гривень. Також, ми вбиваємо потенціал особи розвинути свій індекс людського розвитку. Вийшовши з в’язниці, в якій людина окунається в маргіналітет та всю її романтику, їй вже не вдасться влаштуватися на хорошу роботу, здобути вищу освіту тощо, що лише приведе її назад до кола наркотиків, а можливо і до роботи тим самим наркокур’єром. Очевидно, це лише змусить її повторити цей шлях наново.

«Проте ж держава щось робить, щоб цього не сталося, вірно?»

Центри «рехабу» в Україні працюють, м‘яко кажучи, погано. Поговоривши з особою, що пройшла через це, я виокремила декілька цікавих фактів:

«Ми майже нічого не робили. Іноді нас кликали на якісь лекції, іноді ні. Випускали курити, якщо помиємо підлогу. Пронести речовини всередину не було проблемою»

«До мене не ставилися як до людини. Кричали, прив’язували до ліжка. Коли я вийшла — почала знову вживати»

Загалом, все як з усіма державними установами: нікого не цікавить результат, дуже висока корумпованість, а замість того, щоб вийти здоровим — виходиш ще більш хворим. Існує «альтернатива» з центрами від церков, проте там залежність від наркотиків замінюється залежністю від віри, що, на мою думку, ставить під питання свободу вибору віросповідання, та не залишає можливості повернутися до власного здорового життя. Забирає одну зі свобод громадянина.

Рішенням для цього стане приватизація центрів відновлення для людей, що вживали наркотики. Приватна установа буде справді зацікавлена в тому, щоб досягти результату. Ситуація складеться ідентично з гонкою державної та приватної медицини загалом – державна медицина програє у якості, швидкості та загальній ефективності. Залучення приватних благодійних фондів має набагато більше сенсу, аніж відкриття чергової безкорисної державної програми, що існує на податки, ще й не виконує своєї основної функції — повернути людину до її звичайного життя.

Сучасна наркополітика першочергово спрямована на ув‘язнення кур‘єрів наркотиків, проте не їх основних дистриб’юторів (наркобізнесу). Хоч МОЗ і наголошує на тому, що це не так, враховуючи нашу судову систему, в це дуже важко повірити. Саме наявність законів, які садять подібну «пєшку» в системі, зламає її більше, знищить її як індивіда, а не наркотики. До того ж, дасть економічну діру.

Схема спроб боротьби з виробленням наркотиків не працює через банальний графік попиту та пропозиції. Якщо ми знищимо сам товар, при цьому не знижуючи попит, то все що ми отримаємо — скачок ціни, іноді зниження продажу товару. Проте, з наркотиками це не спрацює. Фактично, держава таким чином лише стимулює створення нових, більш сильних та дешевих наркотиків, спонсорує своїми заборонами скачок оплати праці наркокур‘єрів, тощо. Наркотики залишаються доступними, а іноді заборона навіть підвищує їх якість. Факт регуляції лише збільшить дохід наркобізнесу, а не дасть хоча б якийсь профіт.  Приклад з історії: заборона вирощування опійного маку в Афганістані, регуляції вирощування коки в Колумбії. Заборона не надає плюсів, а лише дає більше влади в руки «верхівки».

Система, що ламає життя індивіда,  ламає й соціум загалом.

Пропоную подивитися на Нідерланди та ПАР (не республіку, а речовини). Всі ми чули, що там трава на кожному боці, а нещодавно зайшли розмови про легалізацію чогось поважче. То чому не кожен другий торчить? Де зламана держава та бунти людей з ломкою за безкоштовні дози для пролетаріїв всього світу?

Народившись у Нідерландах ти зростаєш у парадигмі, що наркотики — це частина твого життя. Хтось їх вживає, хтось ні. Так, є смертельні кейси. Так, є жахливі передозування, з піною з роту та викорченням всього тіла. Звичайно — люди помирають від цього. Так, може розщепитись щелепа, і будете ходити без зубів та їсти каші. Наслідки ПАР — це насправді жахливо, і бажано вести здоровий спосіб життя, у якому всі гормони у вашій голові будуть існувати в потрібній кількості та обсягу, зовсім без тих катастрофічних встрясок, які їй влаштовують той самий алкоголь, чи, тим паче ПАР.

Зростаючи у світі, де немає стигми вживання, у вас не виникає бажання фанатичного споживання усіх відомих цьому світові наркотиків. На мою думку, питання наркополітики має розглядатися на схожому рівні до питань обізнаності щодо смерті. Діти знають, що вони помруть. У них в голові є причино-наслідковий зв’язок того, що від чогось можна загинути. Як наслідок, дитина легше перенесе смерть улюбленого кролика, чи когось з дальніх родичів, і не буде настільки травмованою та зацикленою на цьому. Люблю зводити всю аргументацію до маніяків та самогубців, і зроблю це знову: саме стигматизація багатьох процесів призводить до надмірної зацікавленості у забороненому та бажанню це виконати.

Це може стати грунтом для того, щоб побудувати нездорові стосунки з будь-чим. І держава має розуміти, що без потрібних реформ кіна не буде і ми продовжуватимо отримувати більше проблем, аніж користі. А це я навіть ще не почала розповідати, що до повномасштабного вторгнення Україна була однією з найбільших експортерок канабісу в Європі. Уявіть, скільки грошей! Змушує задуматись…

Якщо з кейсом зберігання наркотиків ще є шанси вийти відносно адекватною людиною, то за наркокур‘єрство, де строк ув‘язнення набагато вищий, він лише більше наблизиться до абсолютного нуля.

Стереотип, що наркотики — проблема лише мізерного відсотку маргіналів, змушує нас думати, що «будь-яка людина» ніколи не погодиться на те, щоб почати вживати. Проте, не маючи повної свободи, яку не може забезпечити нам уряд, ми ніколи не зможемо правильно донести, який вплив мають наркотики. Потрібна не заборона наркотиків, не ув’язнення кожного споживача, а обізнаність. Чи може надати її державна установа? На мою думку, знов таки — ні. Єдиний спосіб, який насправді принесе результати — це розвиток культури тверезості від лідерів думок, науковців, інтелектуалів, приватні ініціативи щодо боротьби з наркоманією, проте ніяк не держава. Держава ніколи не заволодіє наркоринком, щоб мати над ним контроль, і тим паче, винищити. Як би не переформульовувалась стратегія, вона так і буде залишатися кривою та неповноцінною, допоки не станеться приватизації багатьох сфер, судової реформи, та перегляду кримінальної відповідальності за злочини, що не мають постраждалих.

Неможливо боротися з природним бажанням людини до свободи. Навіть у такому питанні, як вживати, чи не вживати наркотичні речовини.

Чим більше тиснеш — тим більшу віддачу дасть суспільство.

 

Додаткові джерела:

  • Наркономіка: Як працює економіка картелів (Том Вейнрайт);
  • Звітності МОЗ за 2022 рік;
  • Калькулятор податків «Ціна Держави».
0:00 / 0:00
До сторіччя від дня народження Айн Ренд

До сторіччя від дня народження Айн Ренд

Автор: Браян Докеті

Посилання на оригінал

Докеті поєднує коротку біографію матері Об’єктивізму з аналізом інтелектуального впливу її опублікованих робіт.

Цього року (2005. — Прим. пер.) відзначаємо сто років з дня народження Аліси Розенбаум, яка здобула популярність та прихильність мільйонів під псевдонімом Айн Ренд. Коли Джером Таксілл написав свою напіввигадану одіссею про лібертаріанського активіста 1950-х — початку 1970-х років, її назва здавалася очевидною: «Зазвичай це починається з Айн Ренд» (ориг. «It Usually Begins with Ayn Rand». — Прим. пер.). Ренд була найвідомішою та найвпливовішою фігурою лібертаріанства ХХ століття. Однак незмінно важливою частиною цього не обов’язково є її відверта політична та економічна філософія.

Вона народилася в санкт-петербурзі 2 лютого 1905 року в сім’ї власника аптеки. Коли совєти прийшли до влади, вони забрали її в батька. Поневіряння сім’ї (і нації) та протистояння комунізму лягли в основу її першого роману «Ми, живі» (1936). У незламній героїні цієї книжки, Кірі Арґуновій, легко впізнати Алісу — ще одну молоду дівчину, совєтську за умислом долі, проте не за духом, яку мотивувало мало що, окрім бажання втекти. Бажання Кіри закінчилося трагедією, бажання Ренд — тріумфом.

Після тривалих спроб Ренд отримала бажаний та рідкісний паспорт на виїзд з росії та 1926 року дісталася Америки. Хоча її візит мав бути коротким, Ренд знала, що ніколи не повернеться до пастки, з якої втекла. Протягом багатьох років вона розповідатиме історію, що нагадувала про місію, яку взяла на себе. За її словами,  хтось підійшов до неї під час прощальної вечірки і сказав: «Якщо в Америці тебе питатимуть, скажи їм, що росія — це велике кладовище, на якому ми всі повільно вмираємо».

Це вона власне й зробила, найбільш конкретно в романі «Ми, живі» та більш абстрактно впродовж своєї кар’єри. Так вона створила значну кількість творів, художніх та документальних, які утвердили її в XX столітті як головну богиню – не обов’язково Розуму, завдяки якому вона хотіла бути відомою, чи навіть політичної свободи, але Героїзму та Досягнень. І таким чином вона зробила найкращий можливий подарунок країні, яка її прийняла.

Розбудова індивідуалістичного руху

Розбудовуючи рух індивідуалістів, Ренд ще 1934 року знала, чого хоче досягти.

Того року вона надіслала Генрі Менкену копію рукопису «Ми, живі» та похвалила його як «найвидатнішого представника філософії, якій я хочу присвятити все своє життя. … Я завжди вважала вас головним поборником індивідуалізму в цій країні. … Можливо, зараз це видається даремною справою і є ті, хто скаже, що я запізнилася, що я можу лише сподіватися стати останнім борцем за спосіб мислення, якому немає місця в майбутньому. Але я так не думаю. Я маю намір бути першою в новій битві, якої світ потребує як ніколи раніше». На це пішло десятиліття, проте Ренд досягла бажаного.

На початку 1940-х вона планувала разом із театральним критиком Ченнінгом Поллоком заснувати національну організацію індивідуалістів. Та багато проринкових бізнесменів, яких вона з Поллоком намагалася залучити, сумнівалися, що потрібна така група. Зрештою, хіба Національна асоціація виробників не обстоює інтереси бізнесу та вільних ринків? Ренд писала Поллоку: «Головна мета нашої організації буде інтелектуальна та філософська, а не лише політична та економічна».

Ми дамо людям віру – позитивну, зрозумілу та послідовну систему переконань. Хто зробив це? Точно не Національна асоціація виробників. Вони … просто борються за систему приватного підприємництва, і увесь їхній метод полягає в навчанні та роз’ясненні суті цієї системи. Це хороша робота, але її недостатньо… Ми хочемо навчати людей не того, що таке система приватного підприємництва, а того, чому маємо вірити в неї та боротися за неї. Ми хочемо дати духовне, етичне та філософське підґрунтя  для віри в систему приватного підприємництва.

Хоча пізніше Ренд, безсумнівно, здригалася б при слові «віра», вона вже тоді усвідомлювала своє завдання –  стати на захист індивідуалізму та капіталізму, який піде далі, ближче до витоків –  більш радикальним у справжньому сенсі –  ніж будь-який інший, що існує.

Попри те що була письменницею-борцем, вона бачила себе як «радикалку за капіталізм». Ця запланована організація так ніколи й не побачила світ. Натомість сталося щось важливіше – 1943 року вийшла її книга, перший значний успіх — роман «Джерело», у якому вона донесла свої ідеї не через маніфест, а через вигаданих персонажів, що драматично переживали боротьбу ідей та духу, яку Ренд хотіла виграти. Сюжет розгортався навколо переплетених кар’єр та боротьби двох архітекторів – індивідуаліста та героя Говарда Рорка та поступливого, некреативного, боягузливого Пітера Кітінґа.

У буквальному сенсі так і є, вони романтичні, живі втілення її ідей. Вона романтизує не лише своїх героїв, а й свого лиходія – сучасного інтелектуала-колективіста в особі Еллсворта Тухі, дотепного, інтелігентного та дуже впливового архітектурного та соціального критика, який зрозумів: коли обеззброюєш людську душу невпинними нападками на велике та підносиш посереднє, люди стають відкритими до маніпуляцій. Те, що колективістський лиходій є критиком, а не політиком, яскраво демонструє, що хвилює Ренд. Вона усвідомлювала, що ворогами індивідуальної свободи є не лише ті, хто відкрито підтримує тиранію, але й будь-хто, хто підриває основи індивідуальної величі. Вона завжди стверджувала, що за своєю суттю зло безсиле і що воно перемагає лише за мовчазної згоди потенційного добра. Головний лиходій «Джерела» Тухі та герой роману Рорк зустрічаються лише раз, і то антиклімактично. Тухі, охоплений цікавістю, запитує Рорка, що він, Рорк, думає про нього. А той, перш ніж піти, відповідає: «Але я не думаю про тебе».

Використання художньої літератури для ілюстрації ідей

Критики часто засуджують персонажів Ренд за нереалістичність.

Наступний та останній роман Ренд «Атлант розправив плечі» став синтезом її філософії та її конкретизації; у ньому ми бачимо наслідки прийняття її філософії та філософії її ворогів. Ми бачимо, як її шлях веде до великих досягнень, багатства, братерства та миру, а шлях її опонентів – до невдачі, гниття, корупції, ненависті до себе та, зрештою, руйнування суспільства. Шалено динамічний сюжет книги стосувався першого страйку творчих розумних людей. В «Атланті», особливо в 57-сторінковій промові лідера страйку Джона Ґолта, у якій він пояснює світові, що котиться до загибелі, де саме він помилився, Ренд зшила воєдино своє філософське бачення, пізніше знане як об’єктивізм. Як відомо, Ґолт сказав тоді багато.

Проте коли Ренд кидали виклик, вона могла викласти суть своєї філософії, стоячи на одній нозі: «Метафізика: об’єктивна реальність. Епістемологія: розум. Етика: егоїзм. Політика: капіталізм». Експозиція Ґолта наповнила цю оголену  презентацію змістом, контекстом та драматизмом і пов’язала жахливий світ, показаний в «Атланті», із відмовою людей від одного або всіх згаданих вище принципів. Та найважливіше, що і «Атлант», і її менш відверто політичний роман «Джерело» стали тим, що Ренд називала «емоційним паливом». Ренд писала: «Романтичне мистецтво — це паливо та іскра людської душі. Його завдання — розпалити вогонь душі та не дати йому згаснути. А завдання забезпечити тому вогню живлення  та напрям руху належить філософії».

Її романи дали читачам можливість у драматичній формі споглядати захопливі та фантастичні місця, до яких може привести розумний, самовідданий та послідовний пошук цілей. І не мало значення, чи ці цілі були грандіозними в очах решти світу — архітектура Рорка подобалася не всім. Вона не просто розповіла, вона показала унікальне поєднання емоційного та раціонального в хорошій художній літературі, що воно є більш вагомим і легшим для сприйняття, ніж кожне з них окремо. Хоча іноді її вважають просто незграбною політично-ідеологічною письменницею, найважливіша частина звернення Ренд не є суто політичною. Це її заклик до того, що засновник консервативного руху Рассел Кірк, повторюючи за Едмундом Берке, назвав «моральною уявою».

Хоча консерваторам на зразок Кірка мало що подобалося в Ренд, вона, навпаки, більше за значну частину консервативних інтелектуалів, працювала з ідеєю, що душу людини має живити не лише політика та економіка. Вірила, що й літературне мистецтво могло би фокусувати людську душу на вищих прагненнях. Ренд створювала персонажів, які надихали та підтримували прагнення до вищого, кращого, більш дивовижного та сміливого бачення того, яким може бути життя людини;  хоча її персонажі можуть видаватися нереалістичними, оскільки «вони не говорять і не поводяться як “люди в крамниці за рогом”».

Оскільки показувала своїх героїв і героїнь, як відданих творчій і продуктивній роботі в контексті бізнесу, ринків та науки, ця російська письменниця пішла направду американським шляхом, знаходячи ключ до того, що було дійсно славетне та натхненне в цій країні. Барбара Бренден у своїй біографії Айн Ренд «Захоплення Айн Ренд» (ориг. «The Passion of Ayn Rand». — Прим. пер.) писала: «“Атлант розправив плечі” був подарунком від Айн Америці. Моральною санкцією. Філософською демонстрацією, що жити заради власного раціонального інтересу, йти за своїми егоїстичними, раціональними цілями, поставити свій розум на службу власному життю та щастю — це найблагородніша, найвища та найбільш моральна з людських діяльностей… Звертаючись до безіменного, незахищеного, пульсуючого серця її нової землі, Айн мала сказати: “Слава тобі”». Із самого початку Ренд знала, наскільки ця слава стосувалася як індивідуальних творчих пошуків, так і політики, як такої.

Юна Аліса в радянській росії любила Америку не так за Томаса Джефферсона та Декларацію незалежності, як за Сесіла Б. Де Мілля та його легкі, але поживні для душі голлівудські розваги. І оскільки американське майбутнє розгортається в ХХІ столітті, насправді важливими постатями для майбутнього людства, ймовірно, будуть не політики, а творці — чоловіки та жінки, які розроблятимуть нові комп’ютерні технології, нові джерела енергії, нові методи контролю фізичного світу – від сталі й аж до наших генів, а також фізичні та ринкові методи, які дозволять нам покинути поверхню цієї планети. Саме для таких людей – бізнесменів та технологів, які роблять життя багатшим і створюють більше опцій для всіх, – Айн Ренд є покровителькою та натхненницею.

Ідеї мають наслідки

Звісно, політика має значення, і ніхто не драматизував це в художній літературі краще, ніж Ренд, особливо в романі «Атлант розправив плечі». Там ми чітко бачимо, як рішення безликих, озлоблених чи просто неосвічених бюрократів призводять до жахливих наслідків у житті людей. Ми бачимо реальне підтвердження ідей Ренд у похмурих, обмежених деприваціях, які охопили радянський блок протягом більшої частини ХХ століття, і в меншому масштабі Америку, де безліч мрій і життів було зруйновано через  принцип верховенства державної влади, заборону наркотиків, оподаткування спадщини і навіть місцеве зонуванням та бізнес-регулювання. (Спроба започаткувати бізнес у багатьох сучасних американських регуляторних середовищах може не здаватися трагедією, поки це не станеться з вами чи вашою близькою людиною.)

Сьогодні соціальне забезпечення, медична допомога та страховка, схоже, мають на меті змусити американців працювати більшу частину свого життя лише для того, щоб прогодувати державну машину, покликану, повертати їм частину їхніх власних грошей, супроводжуючи це численними наглядачами, залякуваннями, наказами і великими відрахуваннями зверху. Це може здатися абстрактним, особливо у світі, де утримують податок на прибуток. Але Ренд допомагає дійсно побачити і відчути, що може статися з людською душею, коли ваші зусилля, ваше життя, вашу сутність викрадають з-під вашого власного вибору й підпорядковують забаганкам бюрократів.

Заклик Ренд до креативності

Попри загальне несприйняття її фрази «чеснота егоїзму» (використовувалась навмисне, щоб шокувати), світогляд Ренд у жодному разі не був егоїстичним, адже мислителька не хотіла, аби лише вона була щасливою. Її мотивувала любов, захоплення всім, що є найкращого в людстві, та прагнення до світу, який заохочував та винагороджував велич. Зображення таких персонажів «Атланта», як Шеріл Таґґарт та Едді Віллерс, показує глибоке співчуття до порядних людей, які страждали у світі, що керувався хибними принципами, у чому , і це мотивувало те, що недоброзичливці Ренд вбачали жахливо безжалісне презирство до «мародерів», які знищували цінності цивілізації.

Критики Ренд, які чують у ній лише ненависть та безсердечність, самі є глухими до дзвонів слави. Як писала Барбара Бренден: «У присутності Айн і в її творах відчувався цей наказ – наказ діяти на максимумі своїх можливостей, бути найкращою версією себе, постійно прагнути більше та ніколи не зраджувати своїх найвищих ідеалів». Або ж, як казала сама Ренд: «Суть життя досягати радості, а не втікати від болю». Фанати «Джерела» не просто хотіли шипіти на Тухі, вони хотіли бути Рорком. Та попри закиди про його «нереальність» та «негуманність», людина неперевершеної майстерності, вибухової креативності та непохитної цілісності — це людина, якою варто бути.

Це позитивний бік того, що іноді розглядається як суто негативне бачення лібертаріанства щодо обмеження держави. Це важливе доповнення руху «сенсу життя». Суть звернення Ренд — не презирство, а її палка віра в перспективу величі та слави індивіда і захоплення нею.

Проте в суті твердження Брендена про непохитну заповідь Ренд зростати лежить ключ до ще одного поширеного серед читачів Ренд явища. Політичне та етичне послання її романів важко спотворити, а в «Атланті» — майже неможливо (хоча часто можна почути про людей, які «пропускають промови»). Ренд мала десятки мільйонів читачів. Проте, здається, лише дуже малий відсоток із них засвоїв її політичні та етичні послання і живе згідно з ними. Люди часто говорять про прихильність чи захоплення Ренд, як про захоплення своєї юності, яке вони «переросли». Бренден припускає, що «люди зрозуміли, наскільки непопулярними були її ідеї, і, можливо, вони нічого не переросли, можливо, вони просто боялися зізнатися в цьому публічно, тому що на них зійшов би праведний гнів людей, яких вони знали».

Стандарти Ренд вимогливі: заклик бути найкращою версією себе, досягати найбільшого, що можеш. Але повага та визнання, яке вона виявляла до тих, хто піднявся до цих вимог, були як тепле, життєдайне сонце. Художні твори Ренд стали зарядом енергії для мільйонів, включаючи майже кожну важливу постать в американському лібертаріанському русі. І її книжки, безсумнівно, далі друкуватимуть, вони захоплюватимуть та надихатимуть майбутні покоління і через її романтичне зображення героїчних особистостей вестимуть певний відсоток спостережливих, вдумливих читачів до того, щоб дійсно побачити і відчути, як особиста свобода та обмежений уряд необхідні для такого героїчного прагнення досягти свого зеніту.

Тепер лібертаріанство може «не завжди» розпочинатися з Айн Ренд. Проте її літературні здібності та палка моральна пристрасть, як і її скрупульозний, системний підхід до зв’язків між розумом та свободою залишатимуться потужним вступом до ідеї, що ваше життя належить вам, а не державі чи колективу, і до насиченої та складної серії висновків про істинну природу та місію держави, які випливають з цієї ідеї.

Переклад: Євгенія Наумук

З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?»  та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Вплив лібералізму на історію

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років. 

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові. 

І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

 

Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів. 

Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно. 

Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.

14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA». 

Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.

ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?

  • Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
  • Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
  • Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
  • Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС
  • 14-15 вересня
  • Будинок кіно (Саксаганського, 6)
Придбати квитки

Вартість вхідного квитка на всю програму кінофестивалю: 400 гривень.

Надалі квитки можна будуть доступні також на окремі дні кінофестивалю.

Слідкуйте за оновленнямина каналі кінофестивалю в Telegram, або ж на події у Facebook.

Перейти до каналу

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Середньовічна свобода та її еволюція

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг  відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім   слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Китайський філософ, про якого варто знати кожному лібертаріанцю!

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Про Хуана Цзун-сі

Лібертаріанці захоплюються добою Просвітництва як часом, коли перші ліберали заклали інтелектуальні підвалини сучасного світу. Інколи це захоплення призводить до того, що здається, ніби повага до приватного підприємництва, власності, особистої свободи та відповідального уряду — це щось, що досягається лише всередині світу «західних цінностей». Однак істина є складнішою. Концепція особистої та політичної свободи не була унікальною для Європи доби Просвітництва. Люди з різних куточків світу, різних релігій та часів розмірковували про цінність свободи і про те, як зберегти її.

Одним із мислителів з цього довгого всесвітнього списку є Хуан Цзун-сі. Він виступав за конституційну форму правління, покликану приносити користь усім людям, а не лише правлячому класу, і наголошував на важливості охорони права на приватну власність.

Біографія Хуана Цзун-сі

Хуан Цзун-сі народився у 1610 році у провінції Чжецзян в Китаї. Його батько, Хуан Цзун-су, мав високе становище при династії Мін. Завдяки батьку Хуан Цзун-сі мав можливість глибоко вивчати історію та філософію. Його познайомили з ученим Лю Цун-чу, у якого він вчився кілька років. Роботи батька філософа, Цзун-су, показують, що той добре був обізнаний у багатьох філософських питаннях та не належав до жодної школи мислителів — він черпав все, що йому подобалося, з різних традицій.

Хуан Цзун-су виступав проти влади євнухів при імператорському дворі. Він і помер, будучи ув’язненим своїми політичними суперниками у 1626 року. Син, Хуан Цзун-сі, сміливо виступав проти вбивць свого батька. Потім він повернувся зі столиці додому, де присвятив себе науці.

До 1644 року останні території династії Мін були завойовані маньчжурською династією Цин. Хуан Цзун-сі провів багато років у партизанському русі проти Цин. Зрештою він відмовився від боротьби, але й рішуче відкидав усі пропозиції обійняти якусь посаду в новій державі. Решту свого життя він провів у вивченні історії, політики та філософії. У 1663-му році Хуан Цзун-сі створив, певно, найкращий свій твір: «Виглядаючи світанок: План для правителя» — велику роботу з критикою того поганого, що він бачив у часи династії Мін та з реформами, які пропонує втілити.

Перші правителі

Хуан Цзун-сі вважав, що до того, як з’явилися правителі, люди дбали про себе, не визнаючи існування якогось спільного блага. У ті часи не було ні ідеалізованого першоприродного стану, ні повної анархії. На думку Хуана Цзун-сі, дбати про власне благо — це природно. А альтруїзм він вважав рідкісною та мінливою чеснотою.

Головною проблемою династії Мін він вважав величезну жадібність чиновників. Правити — означає брати до уваги інтереси інших і самовіддано прагнути того, чого бажають інші люди. Це, однак, важко, враховуючи, що «Любов до безтурботного життя та відраза до важкої праці завжди були притаманні людині» (Huang 1993, p. 91). Перші люди, які ставали правителями, робили це з великою неохотою, знаючи, як важко правити, аби задовольняти інтереси усіх. Дехто навіть намагався покинути своє служіння, але вони були змушені продовжувати. Перші правителі розуміли, що добре правління вимагає величезних зусиль і є, здебільшого, невдячною роботою.

Однак пізніше вже інші правителі вирішили, що раз вони так багато роблять для народу, то й можуть вимагати немалої вигоди для себе. Тоді вони почали використовувати державу для задоволення своїх потреб і довели цим своїх підданих до нещастя й бідності. Тому, за Хуаном Цзун-сі, «Ніхто не завдає стільки шкоди, як правитель». Вирішення цієї трагедії лежить у дотриманні правителями справедливих і чесних законів.

Що таке закон?

Хуан Цзун-сі стверджує, що справжньої законності не існує з часів падіння Трьох Царств більш ніж тисячу років тому. Відтоді правителі дбають лише про збереження своєї династії, вони відмовилися дбати про благо народу. Хуан Цзун-сі називає закони, встановлені після часів Трьох Царств, «династичним правом». І він відмовляється називати це право справжнім, оскільки воно засновано на інтересах правителів: «те, що вони назвали “законами” є лише правилами для блага однієї родини» (p. 97). Для того, щоб будь-який закон був справжнім законом, він повинен відповідати запитам «всього, що під небесами», тобто всього народу. Хуан Цзун-сі пише, що «у давнину всі піднебесні вважалися господарями, а князь лише користувався цим певний час» (p. 92). Держава існувала для того, щоб служити народу, а не навпаки. Справжні закони, на думку Хуана Цзун-сі, не повинні надавати переваг одним людям над іншими. Натомість вони повинні відповідати високим стандартам справедливості, який уособлювали мудрі царі минулого. Закони існують не лише завдяки рішенню правителя, а якщо вони порушують принцип справедливості, то й справжніми законами їх не можна вважати.

Правління за допомогою законів

Хуан Цзун-сі вважав, що перш за все потрібні закони, а вже потім — лідери. Так він сперечався із більш ранніми філософами, такими як Сунь Цзи, який ще в III столітті до н.е. писав: «Правлять не закони, а люди». Хуан Цзун-сі відповідав: «Люди правлять лише тоді, коли правлять за законом» (Huang 1993, p. 97). Однак одного закону недостатньо. Хуан Цзун-сі бачив, як таких обізнаних людей, як його батько, проганяли з державних посад ті, хто вкорінював себе у систему абсолютної влади. Ми не можемо покладатися лише на доброчесних царів, щоб зберегти справедливий закон. Хуан Цзун-сі вважав, що нам потрібні інституції, які стримуватимуть владу і не дозволять жодній людині домінувати над іншими.

Хуан Цзун-сі не розглядав ідею божественного призначення правителів та ставив під сумнів ідеї тих, кого він називав «дрібними вченими», які відстоювали ідею уявного обов’язку підданих перед імператором. Мудрі царі минулого заслуговують на похвалу й повагу, а нинішні правителі — набагато менше. Хуан Цзун-сі запитує: «Невже Небо і Земля серед своїх вселенських турбот надають перевагу одній людині і одній родині серед мільйонів людей і міріад родин?» (c. 92). Хоч Хуан Цзун-сі і не виступав різко проти імператорської влади, проте прагнув десакралізувати державу. Держава не є чимось божественним і не може вимагати цілковитої покори народу. Стосунки держави й людини для Хуана Цзун-сі обернені: вже не держава є господарем над людиною, а людина — господарем держави.

Повернення посади прем’єр-міністра

Династією Мін правив імператор, якого підтримував двір, що складався з міністрів та менших чиновників. Імператори чинили опір будь-кому, хто намагався критикувати їхнє правління. Щоб зміцнити своє становище, вони просували по службі лише тих, хто був цілковито їм вірний, особливо євнухів, на яких здавна трималася китайська бюрократія. Євнухи опікувалися господарством імператора та його особистими потребами, що давало їм велику перевагу, оскільки це було фактично особисте знайомство із правителем. З часом євнухи все більше почали втручатися в державні справи.

Хуан Цзун-сі стверджував, що через це і потрібно відновити колись скасовану посаду прем’єр-міністра, який мав би ще кількох віце-прем’єрів з числа науковців, з якими мав би змогу радитися. Хуан Цзун-сі називав три найважливіші причини, чому посаду прем’єра потрібно було відновити:

По-перше, якою б мудрою та працьовитою людиною не був імператор, він не може правити одноосібно. «Не може одна людина правити всім, що під небом» (p. 100). Щоб виправити це і пропонується допомога прем’єр-міністра.

По-друге, імператор отримує свою владу у спадок. Хуан Цзун-сі стверджує, що в давнину «Спадщина переходила не від батька до сина, а від однієї гідної людини до іншої» (p. 101). Призначення особи на посаду завдяки її походженню не є гарантією того, що ця особа правитиме справедливо. Хоч Хуан Цзун-сі і не уточнює, як саме має обиратися прем’єр-міністр, проте він вважає, що ця посада слугуватиме запобіжником на випадок, якщо імператор виявиться некомпетентним, оскільки влада прем’єр-міністра буде рівною з імператорською.

По-третє, відроджуючи посаду головного міністра, буде підтверджено принцип того, що жодна людина не повинна мати абсолютної влади, і що влада має бути розподілена так, аби найкраще служити народу.

Реформи, запропоновані Хуаном Цзун-сі спрямовані не лише на те, щоб уряд працював ефективніше, але й на те, щоб освічені люди могли контролювати владу імператора і зупиняли його від тиранії. Ці реформи можна назвати переходом до конституціоналізму. У широкому розумінні це якраз і є сукупністю правил, принципів та норм, які визначають межі державної влади з метою уникнення сваволі й деспотизму.

Хуан Цзун-сі та приватна власність

Для Хуана Цзун-сі було важливо, щоб держава не зазіхала на право власності. За його словами, в давнину приватної власності не існувало. Царі-мудреці розподіляли землю за допомогою так званої системи колодязів-полів. У ті часи землі дарувалися народові царем.

Однак пізніше правителі вже не роздавали землю народу. Натомість люди почали купувати землю. До II століття встановилася приватна власність. Оскільки земля була викуплена народом, а не надана комусь правителем, Хуан Цзун-сі робить висновок, що земля є народною, а не царевою. Він каже: «Вся земля є або державною, або приватною» (p. 133). Різниця полягає в тому, що державна земля належить державі і не може бути куплена чи продана, а приватна земля може бути об’єктом купівлі-продажу.

Хуан Цзун-сі стверджує, що приватну власність слід захищати, оскільки люди мають моральне право зберігати те, що їм належить. Однак на цьому він не зупиняється. Потім він каже, що право власності обмежує державну владу. Захист власності ґрунтується на принципі того, що імператор не може розглядати «світ як величезну маєтність, котру він має передати своїм нащадкам для їх вічного задоволення та багатства» (p. 92). Ні, імператор повинен поважати право власності та утримуватися від привласнення чогось собі.

Виступаючи проти перерозподілу

Не всі правителі егоїстично намагалися привласнити собі чуже. Багато хто щиро бажав перерозподілити багатства, аби допомогти бідним. Щоб досягти цього, дех то обмежував чи зрівнював розподіл власності між різними людьми. Хуан Цзун-сі відповідає на це: «Не можна допускати жодного неправедного вчинку» (p. 131). Люди мають моральне право на свою власність. Хуан Цзун-сі запитує: «Навіщо робити з мухи слона, змушувати страждати заможних людей?» (p. 133). Замість цього він пропонує перерозподілити державну власність, яка дістається сім’ї імператора та його друзям і віддати цю власність бідним. Хуан Цзун-сі вважав захист своїх інтересів природним інстинктом людини, який сприяє процвітанню економіки. Він підтримував людей, які піклувалися про своє благо.

Спільне між Хуаном Цзун-сі та Джоном Локком

Політичні міркування Хуана Цзун-сі схожі на аналогічні міркування англійського філософа Джона Локка, викладені у «Другому трактаті про урядування». Локка називають батьком лібералізму: його ідеї зосереджені довкола аргументів на користь природних прав і такого правління, яке відбувалося б за згодою народу. Теорія приватної власності Локка відіграла основну роль у становленні того, що ми зараз називаємо класичним лібералізмом.

Як ми вже побачили, Хуан Цзун-сі скептично ставився до претензій на божественність, які були притаманні імператорам Китаю. Пізніше і Локк виступить проти божественності монархії, стверджуючи, що якби Бог і дав комусь правити, наприклад Адаму, то не було б способу визначити, хто є його законними нащадками. Локк дійшов висновку, що «серед людських народностей та родин неможливо визначити, хто є найстаршим та має право на успадкування» (Locke 1988, p. 267).

Хуан Цзун-сі вважав, що справжнє право служить загальному благу і не надає переваг жодній верстві населення. Аналогічно й Локк стверджував принцип «нехай добробут народу буду найвищим законом» і «хто його щиро дотримується, той не зробить великих помилок» (p. 373). І Хуан Цзун-сі, і Локк бачили легітимність законів у тому, наскільки вони служать інтересам народу, а не правителів.

Хуан Цзун-сі відстоював ідею відновлення посади головного міністра, який би контролював владу імператора. Локк пропонував, щоб уряд складався із законодавчої, виконавчої та федеративної (яка б відповідала за закордонні зв’язки) ланок. Такий поділ влади робив би можливим більш ефективний уряд, який би не впадав у тиранію.

І Хуан Цзун-сі, і Локк стверджували, що уряд повинен захищати приватну власність. Вони обоє вважали, що колись власність була спільною, але люди змішали свою працю із землею, таким чином привласнивши її. Хоча теорія Хуана Цзун-сі і не дуже обґрунтована, проте він, як і Локк, вважав, що люди мають моральне право оберігати те, що належить їм.

Незважаючи на те, що двоє мислителів жили на інших кінцях світу, вони дійшли дуже схожих висновків щодо належних задач держави. Можливо це пов’язано з тим, що їх батьки боролися проти існуючих режимів і обидва чоловіки пережили громадянські конфлікти, що призвели до зміни влади. Хуан Цзун-сі є чудовим прикладом того, як зовсім різні філософські традиції незалежно прийшли до ліберальних ідей, не будучи частиною однієї якоїсь «західної традиції».

В західній традиції філософії є чим захоплюватися, однак це не означає, що в інших традиціях є менше того, що гідне захоплення. Такі люди, як Хуан Цзун-сі нагадують нам, що усі культури, релігії та народності мають традиції, які відстоюють свободу особистості.

Переклад: Владислав Бойко

Оголошуємо конкурс есе!

Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.

🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя!
Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!

Конкурс проходить у трьох номінаціях:

  • Економіка
  • Політологія
  • Філософія

Які теми робіт приймаються?

Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо.
Орієнтовні приклади тем:
«Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?»
«Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?»
«Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?»
«Економічне зростання через дерегуляцію»

Які вимоги до робіт?

Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки.
Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.

Які винагороди передбачає участь?

Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт.
Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.

Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!

Дедлайн подачі: 15 липня, о 23:59

Подати есе на конкурс

З будь-якими питаннями щодо конкурсу  звертайтеся до нас на пошту: com@studfreedom.org

або ж пишіть в Telegram (@studfreedom_info).

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії.  Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави.  Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах  до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом.  На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним».  Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

 

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак

 

Лібертаріанство за відкриті кордони

Лібертаріанці повинні підтримувати відкриті кордони, з винятками для визнаних злочинців і людей, що переносять тяжкі захворювання.

Автор: Грент Бебкок, експерт з питань філософії та політики

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Лібертаріанство за відкриті кордони

Вступ

З початку ери Просвітництва, лібертаріанство стало всесвітньою ідеологією. Звісно, деякі люди з лібертаріанського табору виступають із закликами «захисту кордонів» або обмеженням імміграції з інших причин, такими як не впускати людей із сумнівних країн, які підірвуть культурні основи свободи. Сьогодні, я пропоную вам загальний огляд міграційної політики з перспективи лібертаріанства. По-перше, я запропоную деякі лібертаріанські аргументи за відкриті кордони. Це і економічні вигоди, інституційні переваги і навіть повага до права людей на вільне пересування. По-друге, я розберу два заперечення проти відкритих кордонів, які найчастіше висловлюють критики. Це питання про те, чи повинен уряд відбирати та визначати, впуск тільки «вигідних іммігрантів» і також занепокоєння щодо впливу, який відкриті кордони можуть мати у поєднанні з соціально-орієнтованою державою. Після того як вдасться розібратись із цими особливими запереченнями, я вкажу на подібні поширені помилки тих чи інших заперечень вільної імміграції.

Аргументи на користь відкритих кордонів

Економічні переваги

Власне кажучи, кордони – це обмеження для торгівлі. Уявіть, якщо завтра уряд постановить: аби поїхати чи надіслати товари зі штату Північна Дакота до штату Південна Дакота, ви  маєте пройти крізь справжню митницю (таку як ви бачите при виїзді за кордон), показати документи, відповісти на запитання інспекції тощо. Було би набагато менше туризму та торгівлі між штатами, чи не так? В результаті обидва штати стали би біднішими! Цей уявний експеримент свідчить про те, що існуючий контроль кордонів завдає величезних збитків економіці, а відповідно – усім нам. За прогнозами деяких економістів, дозвіл вільної імміграції у кожній країні, у середньому, подвоїв би світовий ВВП. Чим більше потенційних торгових партнерів ви маєте, тим більші потенційні здобутки від торгівлі. Дозволити людям збиратись, де вони бажають – це шлях полегшити отримання цих здобутків.

Інституційні переваги

Що можна зробити аби поширювати свободу у всьому світі? Перше що приходить на думку – зробити так аби різні уряди змагались за громадян. Держави із захистом приватної власності, низькими податками і дійсним верховенством права є більш привабливими місцями, ніж місця, у яких ці інституції менш розвинені. Коли люди виїжджають за межі неефективної держави, це призводить до того, що люди більше не купуватимуть товари та послуги у цій країні, не сплачуватимуть податки, тобто матеріальна підтримка держслужбовців звужується.

Свобода об'єднань

Одним з фундаментальних прав людини є право об’єднуватись, чи ні, з ким вона забажає. Контроль імміграції зазіхає на це право. Якщо ви хочете зустрітись зі своїм другом за чашкою кави, ви маєте на це право, якщо при цьому не порушуєте нічиїх прав. Пересікання міжнародних кордонів не зашкоджує нікому особисто чи матеріально, тож ви маєте право на цю дію.

Той крок, коли держава забороняє вам перетнути кордон аби побачитись із друзями, або ж навпаки, коли ваші друзі хочуть навідати вас, є тією самою нісенітницею, якби уряд встановив блокпости навколо церкви або навколо іншої приватної будівлі з метою запобігти зустрічам людей у цьому місці.

Заперечення відкритих кордонів

Чому б не обрати?

Є думка й про це. Звичайно, іммігранти, в цілому, можуть бути благом для економіки, але деякі з них є проблемою. Звичайно, багато іммігрантів асимілюються в американському руслі, але деякі з них дотримуються політичних поглядів, менш лібертаріанських, ніж середньостатистичний американець, або культурних цінностей, менш сприятливих для вільного суспільства.

Чому б «корисних» не впустити, а «шкідливих» залишити поза кордоном?

Є маленька деталь, якою прихильники цієї думки часто нехтують: Чому ви взагалі довіряєте уряду, байдуже якому, прийняття таких рішень? Чому ви вважаєте що уряд має інтерес прийняти подібне рішення правильно, або ж має засоби для цього?

Якби уряди були здатні визначати заздалегідь, які іммігранти могли би бути вигідними з економічної точки зору, чому б тоді не покладатись на державу у виборі найкращої енергетичної компанії? І так, ми всі прекрасно знаємо чим обернулося фіаско «Solyndra».

Можливі винятки з цього правила базуються на кримінальних причинах або ж з міркувань громадського здоров’я. Такі обмеження базуються радше на перевірених фактах про речі, що вже стались, ніж на спекуляціях про те, що могло би статись у майбутньому. Це відповідає лібертаріанському імпульсу, згідно з яким, права людей слід обмежувати лише тоді, коли вони порушують права інших, як у випадку зі злочинністю, або якщо їхні дії загрожують життю чи майну інших людей, як у випадку з карантином. Хоча навіть тут існує потенціал для зловживань. Люди, у яких держчиновники вбачають загрозу не для населення, а для самих себе, можуть бути виключені за політично вмотивоване засудження в інших країнах. Якщо ви дасте державі свободу дій, досвід показує, що вона може її використовувати несправедливим чином.

Як на рахунок соціально-орієнтованої держави?

Іншим поширеним запереченням є те, що притік мігрантів призведе до розширення виплат на соціальне утримання. Ми маємо гарний аргумент, який передбачає скасування соціально-орієнтованої держави і поганий аргумент за зменшення імміграції. Поки ми живемо у змішаній економіці з соціалістичними елементами, лібертаріанські зміни в будь-якій сфері несуть у собі ризики. Ті лібертаріанці, які не виступають проти оподаткування в цілому, як правило, проти спеціальних винятків, таких як спеціальні податкові пільги для подружніх пар або людей з дітьми. Проте одностатеві шлюби та всиновлення геями розширюють коло людей, які мають право на такі пільги. Чи є це вагомою причиною для того, щоб виступати проти одностатевих шлюбів і всиновлення геями? Ні, це причина реформувати податковий кодекс.

Джон Локк описав це чітко і ясно у своєму есе «За загальну натуралізацію» (рp. 325-6):

Ще одне дуже слушне заперечення зводиться до того, що його запровадження призведе до збільшення кількості бідних. Якщо під бідними маються на увазі ті, що не мають роботи та живуть за рахунок праці інших; якщо серед нас є люди, які є працездатного віку і мають можливість працювати, але не роблять цього – се ганьба уряду, несправність конституції, яку слід негайно виправити, бо, поки вона існує, ми будемо лиш занепадати і байдуже, яка кількість нашого населення.

Соціальна держава може бути поганою, але це не причина для лібертаріанців підтримувати імміграційні обмеження.

Деякі основні проблеми в запереченнях імміграції

Більшість заперечень вільної імміграції доводять більше, ніж того хотілося б тому, хто заперечує. Волтер Блок і Джин Калаган зазначають, що багато аргументів, висунутих проти імміграції – вони проїдають кошти платників податків, вони посягають на державне майно, велика частка з них може призвести до знищення нашої культурної ідентичності – з такою ж легкістю можна висунути і до немовлят народжених у середині країни. Вони можуть опинитися на соціальній допомозі! У них дивні звичаї, чужа культура! Вони можуть голосувати за демократів! Звичайно, вони можуть робити такі речі, але побоювання щодо негативних наслідків навряд чи є підставою для того, щоб піддаватися статизму і силою виключати мирних іммігрантів з нашого суспільства, як зазначає Блок в іншій статті (с. 185). Більше того, кажуть Блок і Каллахан (с. 63), навіщо зупинятися на транснаціональних перетинах кордону? Більшість аргументів на користь обмеження такого роду пересування також дають нам підстави для запобігання внутрішньодержавному переміщенню людей.

Висновок

Лібертаріанство на сьогодні має довгу історію сприяння вільного пересування товарів і людей через встановлені урядом кордони. Ця історія починається з доби Просвітлення і продовжується до сьогодні. У «Другому трактаті» (секція 118), Лок розповідає, що, коли він досяг повноліття, він досяг «свободи у виборі уряду, під який він себе віддасть, до якого політичного об’єднання приєднається». У своїх книзі «Лібералізм» Людвіг фон Мізес пише (стр. 139): «Тут не може бути жодних сумнівів, що міграційні бар’єри зменшують продуктивність людської праці». Як зазначав у своїх працях про міграцію Майкл Хюмер, (пр. 3) «здебільшого прихильники обмежень не можуть обґрунтувати доречність шкідливої, примусової політики і що повага до прав особистості не вимагає набагато більш ліберальної імміграційної політики».

Якщо це есе здалось вам переконливим і хочете дізнатися більше про лібертаріанську позицію щодо імміграції, рекомендую цю лекцію Шихи Далмії. Вона дуже допомогла мені у розвитку власного розуміння цього питання. Я хлопець у фіолетовій сорочці.

Переклад: Прохорчук Андрій

Диктор: Максим Джаман

Чи дійсно «наука» спростовує тези Мізеса про соціалізм?

Автор: Бенджамін Уїльямс

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
Чи дійсно «наука» спростовує тези Мізеса про соціалізм?

У відповідь на численні провали радянського союзу, маоцзедунівського Китаю та Венесуели, твердження «Це був несправжній соціалізм» стало гаслом апологетів соціалізму. Дехто з готовністю визнає невдачі цих режимів і приписує їх скоріше капіталізму, ніж соціалізму. Інші взагалі відмовляються визнавати невдачі; вони вважають ці експерименти достойними прикладами «справжнього соціалізму» і сприймають їх як беззаперечні успіхи.

Як таке могло статися? Хіба ми не маємо численних доказів того, що ці режими були катастрофічними провалами? Безумовно, так, втім ці соціалісти також стверджують, що мають численні докази і на свою користь — принаймні, достатньо, щоб підловити капіталіста. Більшість американців все життя вчили, що срср був пеклом на землі, але як вони повинні реагувати, коли їм дають джерела, які говорять про те, що за даними ЦРУ, радянські громадяни жили краще, ніж американці? Або що радянський союз поборов явище безхатьків? Ці твердження очевидно неправдиві, але скептики капіталізму та Америки в цілому вважають їх привабливими.

Найбільш шокуючим є те, що за словами соціалістів, вони мають беззаперечні докази того, що соціалізм кращий за капіталізм. Вони посилаються на дослідження 1986 року, яке порівнювало «соціалістичні» країни з «капіталістичними». У дослідженні використовується індекс фізичної якості життя, який вивчає такі речі, як рівень дитячої смертності, тривалість життя, кількість щоденно спожитих калорій, кількість лікарів на душу населення і письменність дорослого населення тієї чи іншої країни. Дослідження має висновок, що «соціалістичні країни загалом досягли кращих показників фізичної якості життя, ніж капіталістичні країни на еквівалентних рівнях економічного розвитку».

Знаємо ми це хвалене процвітання соціалізму та економічного планування

Неякісна наука?

Дослідження розглядає понад сто країн і ділить їх на різні групи на основі їхніх економічних систем. Єдиною додатковою контрольною змінною є економічний розвиток, який вимірюється за допомогою валового національного продукту на душу населення. Економічні системи поділяються на планові (соціалістичні) та ринкові (капіталістичні), використовуючи класифікацію Організації Об’єднаних Націй. Результати дослідження, вочевидь, суперечать тому факту, що в умовах планової системи економічні розрахунки є технічно неможливими.

За словами Ганса-Германна Хоппе, соціалізм «має бути концептуалізований як інституціоналізоване втручання або агресія проти приватної власності та претензій на приватну власність». Соціалістична економіка скасовує сам інститут приватної власності. Людвіг фон Мізес продемонстрував, що зі скасуванням приватної власності (і, відповідно, обміну капітальними благами) цінові сигнали більше не можуть показувати виробникам, де ресурси розподіляються більш ефективно і раціонально. Коли виробництво товару коштує п’ятдесят доларів, а продати його можна лише за п’ять доларів, зрозуміло, що кінцевий продукт має меншу цінність для споживачів, ніж самі ресурси. Не маючи таких сигналів, органи планування нишпорять у темряві.

За словами Ганса-Германна Хоппе, соціалізм «має бути концептуалізований як інституціоналізоване втручання або агресія проти приватної власності та претензій на приватну власність». Соціалістична економіка скасовує сам інститут приватної власності. Людвіг фон Мізес продемонстрував, що зі скасуванням приватної власності (і, відповідно, обміну капітальними благами) цінові сигнали більше не можуть показувати виробникам, де ресурси розподіляються більш ефективно і раціонально. Коли виробництво товару коштує п’ятдесят доларів, а продати його можна лише за п’ять доларів, зрозуміло, що кінцевий продукт має меншу цінність для споживачів, ніж самі ресурси. Не маючи таких сигналів, органи планування нишпорять у темряві.

Ганс Герман Хоппе —  німецький економіст, філософ. У своїх роботах досліджує природу урядів, перешкоди для демократії та інші теми лібертаріанського дискурсу.

Якщо соціалістична економіка епістемно не здатна виробляти кращі результати, чому дані свідчать про протилежне? Капіталістичні країни дійсно перевершують соціалістичні. Однак, оскільки ці капіталістичні країни є «країнами з високим рівнем доходу», вони, очевидно, не беруться до уваги. Порівняння країн за допомогою «економічного розвитку» гарантує, що Японія, Фінляндія, Канада, США, Данія, Норвегія, Швеція та Швейцарія не порівнюються з такими країнами, як срср, Куба та Китай. Це випадок навмисного упередження при виборі вибірки.

Економічна система — не єдиний чинник відносного успіху нації. Інші фактори, такі як географічні умови, релігійний склад населення та війни, можуть впливати на економічне зростання та фізичний добробут. У дослідженні майже кожна країна з категорії капіталістичних розташована в Африці, в той час як майже жодна з соціалістичних країн не належить до цього континенту. Африка як регіон не тільки має одну з найменш сприятливих географічних умов, а ще й була занурена у численні війни та конфлікти на період, коли проводилося дослідження.

Дослідження так само не враховує незліченну кількість змінних, які впливали на якість життя в цих країнах. Автори навіть не намагалися. Через це їх робота є прикладом неякісної науки.

Неякісні дані?

Суто заради дискусії, ми могли б припустити, що всі ці порівняння є справедливими і що нам не потрібно враховувати більше змінних. Але навіть у цьому випадку ми все одно зіткнемося з численними проблемами.

Автори дослідження стверджують, що вони взяли свої дані від Світового банку, однак більшість даних з соціалістичних країн були отримані від їхніх урядів. Справедливості заради, варто зазначити, що автори не мали безпосереднього доступу до інформації, якою ми володіємо сьогодні, але їхнім сучасним прихильникам немає виправдання. У 1989 році два економісти радянського походження, Владімір Попов і Ніколай Шмельов, опублікували книгу, яка розкрила абсолютний безлад в радянській економіці. У «Переломному моменті» вони показали, що офіційна статистика була спотворена через «відверте викривлення даних», і стверджували, що ця статистика на той час потребувала «серйозного перегляду».

Історики С. Г. Віткрофт, Марк Гаррісон і Р. В. Девіс у 1994 році стверджували, що ці викривлення сталися через те, що в учасників системи на всіх рівнях були «сильні стимули перебільшувати результати, про які вони повідомляли». Це був лише один з багатьох наслідків квот, запроваджених плануванням економіки. Хоча не всі знали про це під час Холодної війни, сьогодні це загальновідомо.

Викривлення даних не припинилося із розпадом радянського союзу. Сьогодні соціалістичні режими, такі як Куба, постійно публікують недостовірну статистику, завдяки якій їхні громадяни виглядають набагато заможнішими, ніж вони є насправді. Апологети стверджують, що тривалість життя на Кубі вища, ніж у Сполучених Штатах, але це знову і знову спростовується. Економіст Роберто Гонсалес знайшов докази того, що кубинські лікарі, схоже, перекваліфіковують ранню неонатальну (дитячу) смерть у пізню внутрішньоутробну, щоб задовольнити квоти. Це призводило до того, що рівень дитячої смертності виглядав набагато нижчим, ніж він є насправді. Таким чином, довіра до соціалістичної статистики регулярно підривається.

Це був несправжній капіталізм!

Навіть якщо ми дуже великодушно довіримося самовпевненості соціалістів у тому, що всі дані є абсолютно надійними, проблеми з дослідженням 1986 року на цьому не закінчуються. Як було встановлено раніше, автори дослідження використовували класифікацію ООН, щоб відокремити соціалістичні країни від капіталістичних. У чому проблема? ООН припустилася страшенної помилки, і автори знали про це. ООН не змогла класифікувати Кубу та Югославію як країни з плановою економікою, але в дослідженні вони обидві названі «соціалістичними». Автори виправили помилку ООН, але лише частково. Куба і Югославія були не єдиними країнами, які помилково були названі соціалістичними. Щонайменше дев’ятнадцять країн з плановою економікою були названі ООН ринковими.

Як ООН, так і автори дослідження 1986 року назвали Сирію країною з ринковою або капіталістичною економікою. Арабська соціалістична партія Баас стала правлячою партією Сирії в 1963 році. У жовтні того ж року сирійський парламент ухвалив пропозиції з такими термінами, як «класова боротьба» і «науковий соціалізм». До 1986 року уряд домінував в економіці, на нього припадала частка у три п’ятих валового внутрішнього продукту. Чи справедливо називати країну провалом капіталізму, коли приватний сектор становить менше половини економіки?

Ще однією країною, яку автори дослідження гордо назвали капіталістичною, була Бірма (нині М’янма). З 1962 по 1988 рік М’янма жила за планом під назвою «Бірманський шлях до соціалізму». У лютому 1963 року було прийнято Закон про націоналізацію підприємств. Всі основні галузі економіки було націоналізовано, зокрема нафтову промисловість, банки, газети тощо. Понад п’ятнадцять тисяч приватних фірм було націоналізовано, і М’янма стала плановою економікою радянського зразка.

Бірма була одним із найбільших приводів радянської пропаганди говорити про «розквіт соціалізму»

Ці два приклади показують, що економічні класифікації, використані в дослідженні, є майже повною нісенітницею. Неправильно класифіковані країни були одними з найгірших у дослідженні, тому ці помилки суттєво спотворили остаточні результати.

Докази протилежного

Починаючи з 80-х років, можна сказати, що емпіричний аналіз значно покращився. Сучасніші та ретельніші дослідження, як правило, дають зовсім інші результати, ніж ті, які отримали два марксисти у 1986 році. У дослідженні 2018 року було проаналізовано сорок чотири країни Європи та Азії на предмет таких змінних, як релігія, географія, культурне походження та комунізм, щоб побачити їхній вплив на індекс людського розвитку (ІЛР), здоров’я, дохід та освіту. Змінна «комунізм» еквівалентна «соціалізму» у дослідженні 1986 року. Автори виявили, що комунізм «суттєво негативно впливає на індекси ІЛР, доходу та здоров’я». Ці результати більш ретельного дослідження малюють зовсім іншу картину, ніж часто цитована робота 1986 року.

У 2013 році економісти Джошуа Холл і Роберт Лоусон проаналізували понад чотириста наукових робіт, в яких використовувався індекс економічної свободи Фрейзера, і дослідили його вплив на різні показники якості життя. Що таке індекс економічної свободи? За словами авторів, в індексі «вищі бали отримують країни з більш захищеною приватною власністю, вільнішою торгівлею, стабільнішою валютою і цінами, меншими державними витратами і меншою кількістю регуляторних норм».

Економісти визначили, що понад дві третини досліджень виявили, що економічна свобода відповідає хорошим результатам, таким як швидше зростання, вищий рівень життя, більше щастя тощо. Менше 4% з них виявили, що економічна свобода пов’язана з поганими наслідками, такими як збільшення нерівності в доходах. Емпіричні дані в переважній більшості свідчать про те, що капіталізм забезпечує значно кращу якість життя «майже без негативних компромісів».

Висновки

Робота Ширлі Цересето та Говарда Вайтцкіна 1986 року не доводить, що соціалістична економічна система є кращою за капіталістичну з точки зору фізичної якості життя. Ці дані не позбавлені недоліків і навіть близько не спростовують тезу Мізеса про те, що соціалістичний розрахунок неможливий. Більше того, ретельні наукові дослідження та історичний аналіз емпірично підтверджують теоретичні висновки Мізеса.

Переклад: Аділь Абдураманов

Диктор: Владислав Бойко

Ця стаття спочатку була опублікована в Mises Wire.

Лібертаріанський погляд на технології

Автор: Метью Фіні

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
Лібертаріанський погляд на технології

Політики, що об’єднують в собі свободу, інновації та підприємництво, приймаючи при цьому ризики, можуть забезпечити людство технологіями, які зроблять нас усіх більш вільними, здоровими та захищеними.

Якщо ви не рання пташка, то сьогодні ви прокинулися невдовзі після того, як задзвонив будильник вашого телефону. Ви перевернулися, зняли телефон із зарядки, розблокували його за допомогою обличчя або відбитка пальця і почали свою ранкову цифрову рутину. Ви перевірили електронну пошту та повідомлення, сповіщення з Facebook та Instagram, а також статус вашого нещодавнього замовлення на Amazon. Ви глянули прогноз погоди та проглянули заголовки новин.

Потім ви встали з ліжка, прийняли душ, почистили зуби, приготували сніданок і вдяглися. Можливо, ви слухали подкаст або новини. У метро ви провели карткою аби пройти через турнікет або використали дебетову картку, щоб купити квиток. Можливо ви скористалися Uber’ом. Ви зайшли до свого офісу, увімкнули комп’ютер і почали гуляти Мережею.

Навіть якщо ваш ранок не схожий на цей, у когось з ваших друзів, членів сім’ї чи колег він точно був би подібним. Це рутина речей, які були знайомі нашим предкам: читання, поїздки на роботу, спілкування та соціалізація. Століття тому вони починали свій робочий день, читаючи газети; ловили трамвай, поїзд чи автобус на роботу; пліткували з родиною та колегами. Чимало наших далеких предків, можливо, не вміли читати, але вони, безсумнівно, багато соціалізувалися на робочому місці та в сім’ї. Вони так само снідали і переживали за погоду.

Хоча наша сучасна ранкова рутина і схожа на ту, що була у наших предків, проте вони не впізнали б її, здебільшого через пристрої, які зручно лежать у наших руках і надають нам доступ до мільярдів людей, а також до незліченних додатків і сервісів. Зв’язок і доступ до інформації є повсюдною рисою сучасного життя і прямим результатом технологічних інновацій.

Такі інновації докорінно змінили набагато більше речей, ніж наші ранки. Медицина, війна, фабричне виробництво, авіаперельоти, будівництво та сільське господарство зазнали кардинальних змін за останні 100 років завдяки технологічному прогресу. За одну мить в історичному еквіваленті ми пройшли шлях від світу, де доступ до електрики, кухонних плит, автомобілів, телефонів і холодильників був привілеєм заможної меншості, до світу, де майже кожен житель Сполучених Штатів має доступ до цих благ.

Сьогодні понад 90 відсотків американських домогосподарств мають плиту, автомобіль, холодильник, кондиціонер, мікрохвильову піч і мобільний телефон.[1] Ця технологічна революція не була привілеєм лише світових багатіїв. Мешканці країн, де бідність була нормою ще сто років тому, не лише пережили значне зростання достатку за останнє століття, але й підвищили доступність Інтернету, мобільних телефонів, автомобілів, холодильників та інших звичних побутових товарів.

Важко уявити сферу людської діяльності, яка б не зазнала незворотних змін на краще завдяки минулому століттю технологічних змін. Нічого подібного раніше не було.

І це далеко не межа. Дрони, безпілотні автомобілі, приватні космічні польоти, штучний інтелект, редагування генома, 3D-друк, надзвукові польоти, інтернет речей, криптовалюти та нанотехнології – все це готове зробити світ більш безпечним, здоровим і процвітаючим місцем.

На жаль, уряди зводять бар’єри для багатьох із цих інновацій, гальмуючи прогрес і обмежуючи доступ до нових продуктів. Ці бар’єри мотивовані різними прагненнями та побоюваннями. Учасники ринку, які намагаються уникнути конкуренції шляхом лобіювання та кумівства, безумовно, заслуговують на певну долю звинувачень, але більшою мірою відповідальність лежить на відношенні до врядування, а не на компаніях.

Занадто часто регуляторні органи дотримуються «принципу обережності», який полягає в тому, що випуск нових продуктів слід уповільнювати або взагалі забороняти, якщо їхній вплив на здоров’я чи безпеку є невизначеним. Таке ставлення призводить до того, що технології, які можуть змінити світ, залишаються замкненими в головах підприємців і технологів або в гаражах, авіаційних ангарах і лабораторіях. На додачу, державні політики, які нібито не пов’язані з технологіями, можуть мати негативний вплив на технологічну політику. Закони та нормативні акти, що регулюють імміграцію та прозорість уряду, є лише деякими прикладами. Зрештою, технологи, інженери та підприємці матимуть найкращі шанси на створення нових технологій за умови, що вони зможуть наймати найосвіченіші таланти і працювати з найточнішими даними.

Лібертаріанський підхід до новітніх технологій ґрунтується на презумпції свободи. Такий підхід визнає, що новітні технології пов’язані з невизначеністю, ризиками та втратами, але також вважає, що вигоди від інновацій, творчих крахів та відкриттів значно переважають над втратами. Такий підхід став би кардинальним зрушенням у порівнянні з нинішнім регуляторним середовищем, в якому технологи надто часто змушені просити дозволу, а не прощення.

Регуляторне поле

Формулювання «технологічної політики» може бути непростою справою. Технологічна політика впливає майже на кожну сферу нашого життя і не має такого вузького визначення, як зовнішня, житлова чи освітня політика. В цьому сенсі «технологічна політика» – це такий же не однозначний термін, як і «економічна політика». Подібно до економіки, технології не керуються і не регулюються одним відомством чи департаментом. Скоріше, нові технології регулюються безліччю відомств та агенцій, що працюють за принципом «алфавітного супу».

FAA (Федеральне управління цивільної авіації), FDA (Управління з контролю за продуктами і ліками), NHTSA (Національна адміністрація безпеки дорожнього руху) та багато інших беруть участь у регуляторних баталіях, пов’язаних з новими технологіями, що розвиваються. Інші урядові агенції та відомства можуть мати значний вплив на те, як ми використовуємо технології, навіть якщо вони не регулюють їх безпосередньо. Міністерства оборони та юстиції є, мабуть, найбільш очевидними прикладами.

Хоча ці регуляторні органи мають різні повноваження, культуру, персонал та історію, можна сказати, що кожен з них дотримується певної версії принципу обережності, який полягає в тому, що, якщо наслідки впливу продукту невідомі або суперечливі, то цей продукт не повинен потрапити на ринок. У лібертаріанському світі жодного з цих регуляторних органів не існувало б. Те, що регулятори дотримуються принципу обережності, не є чимось новим чи дивним, але це не робить цю ситуацію менш прикрою.

Обережний підхід до нових технологій може призвести до абсурдних результатів. Так, у 1865 році британський парламент ухвалив «Закон про локомотиви», який, серед іншого, зобов’язував людину з червоним прапором йти попереду кожного самохідного транспортного засобу, адже транспортні засоби, що працювали на парових двигунах, були небезпечними.

Зовсім недавно ми бачили, як FAA «приземлило» комерційні дрони, що спонукало Amazon тестувати свої технології для доставки за кордоном.[2] FAA також призупинило діяльність компанії FlyteNow, що займається флайт-шерингом.[3] У листопаді 2013 року FDA надіслало лист компанії 23andMe, що займається дослідженням персонального геному, з вимогою припинити продаж свого скринінг-тесту на визначення генотипу, який може інформувати клієнтів про їхню спадкову схильність до певних станів та хвороб.[4] Згідно з листом FDA, дана компанія порушила Федеральний закон про харчові продукти, ліки та косметику. FDA стверджувало, що геномний набір 23andMe кваліфікується як медичний «пристрій», а отже, підлягає маркетинговому схваленню та дозволу, якого розробники не мали.

Як зазначив старший науковий співробітник Центру «Mercatus» Адам Тієрер, на жаль для інноваторів, які працюють над аеротехнологіями та медичними пристроями, їхні продукти «з’являються в неволі», а не «народжуються вільними».[5]

Коли на ринку з’явилися Uber та Airbnb, не існувало жодного «Агентства спільної економіки» чи «Комісії з питань гіг-економіки». Невдовзі після публікації «Білої книги» про біткойн,[6] комп’ютери продовжували видобувати біткойни без дозволу «Ради з нагляду за криптовалютами». І Uber, і біткойн були «народжені вільними».

Те ж саме не можна сказати про дрони. FAA існує з кінця 1950-х років. Це невід’ємний елемент регуляторного ландшафту федерального уряду. Літальні апарати – літаки, гелікоптери чи авіамоделі – підпорядковуються правилам і нормам FAA. Нові авіатехнології «народжуються в полоні» регуляторного середовища, яке рясніє парканами, охоронцями та сторожовими вежами. FAA прагне заземлити нові та виникаючі технології, а Національні академії наук характеризують культуру FAA як таку, що «має майже нульову толерантність до ризику».[7] Така перспектива є особливо прикрою з огляду на історію авіаційних інновацій Сполучених Штатів, значна частина яких була досягнута за рахунок ризику і невизначеності.

Історія людських польотів рясніє зламаними кістками та смертельними аваріями. Середня тривалість життя перших пілотів американської пошти становила 900 льотних годин.[8] У 1919 році на кожні 115 325 миль нальоту гинув один пілот пошти.[9] Сьогодні літати вже не так небезпечно. За даними Бюро трудової статистики, у 2017 році рівень смертельного травматизму серед працівників повітряного транспорту становив 3,8 на 100 000 працівників в еквіваленті повної зайнятості.[10] Цей показник більш ніж у п’ять разів нижчий, ніж у сільському господарстві, рибальстві та лісництві.[11]

Лібертаріанський підхід до технологій навряд чи заохочує смерть тих, хто управляє новими машинами. Але він приймає реальність того, що нові технології іноді можуть бути небезпечними.

Коли автомобілі вперше зійшли з конвеєра, вони були набагато небезпечнішими, ніж сьогодні. Ремені та подушки безпеки не були обов’язковими до відносно недавнього часу, і вони, безсумнівно, врятували б частину життів, якби були встановлені в автомобілях раніше. Але ніхто не стане всерйоз стверджувати, що державні структури мали б призупинити розробку автомобілів, доки виробники не досягнуть того рівня безпеки, який ми маємо сьогодні. Адже тільки методом проб і помилок виробники дізнаються, які функції безпеки повинні бути обов’язковими.

Літаки та автомобілі жорстко регулюються. Колись вони з’явилися на світ вільними, але сьогодні, безсумнівно, народжуються в неволі. У лібертаріанському світі бездозвільних інновацій підприємці та винахідники могли б вільно впроваджувати інновації та творити, не звертаючись за дозволом до держави. Такий підхід не позбавлений ризиків, але ми можемо бути впевнені, що вигоди від нього значно переважать ці небезпеки.

Зважуючи ризики і вигоди, ми повинні з обережністю ставитися до людської схильності зосереджуватися на негативних заголовках і сприймати як належне позитивні події. У лібертаріанському світі слід очікувати, що погані новини й надалі домінуватимуть у на перших шпальтах. Це навряд чи буде несподіванкою; песимізм є важливою частиною людського мислення. І, звичайно, погані новини (аварії, смерті тощо) відбуваються протягом коротких періодів, тоді як хороші новини (наприклад, зниження рівня бідності та злочинності), як правило, відбуваються протягом десятиліть.

Газети по всьому світу могли б щодня протягом останніх 25 років виходити із заголовком «Кількість людей, які живуть у злиднях, зменшилася на 137 000 осіб з учорашнього дня».[12] 

Незважаючи на безліч даних, які свідчать про те, що світ став більш безпечним, здоровим і багатим, похмурий песимізм переважає в заголовках газет, а також у незліченних кухонних розмовах по всій країні. В очікуванні цього варто розглянути ризики та можливості, пов’язані з новими технологіями.

Ризики та можливості

Уряд постійно розробляє нові технології, покликані ще більше втручатися в наше приватне життя та вдосконалювати свою зброю. Технологічні інновації можуть покращити наше життя, але ми повинні остерігатися використання урядом технологій, що призводять до знищення приватності та розробки роботів, здатних ідентифікувати та вбивати цілі.

Уряд має великий вплив, але, на щастя, він не може заборонити математику. Отже, наскрізний зашифрований зв’язок залишається доступним для громадськості, хоча влада може робити оманливі кроки, щоб зупинити бізнес, який позиціонує себе дружнім до приватності. Поширення натільних камер, безпілотників та штучного інтелекту в правоохоронних органах – це тенденція, яку не можна залишати без контролю. Технологічні інновації можуть призвести до світу, в якому дирижаблі розміром з футбольний м’яч спостерігатимуть за цілими містами, а камери, оснащені програмним забезпеченням для розпізнавання облич, стануть звичним явищем.

У такому світі буде менше свободи. На щастя, уряд може накласти обмеження на використання правоохоронними органами таких технологій, які не мусять стримувати приватні інновації. Щонайменше, чиновники на федеральному, державному та місцевому рівнях повинні бути зобов’язаними розкривати плани щодо використання технологій спостереження перед тим, як розгортати такі інструменти.

Широке використання технологій спостереження – не єдина причина песимізму, пов’язаного з технологіями. Легко піддатися відчаю, якщо врахувати відсутність технологічного прогресу за роки, що минули відтоді, як людина вперше ступила на Місяць. Як сказав інвестор і підприємець із Кремнієвої долини Пітер Тіль, ми прагнули літаючих автомобілів, а отримали 140 символів.[13]

Кожному, хто бачив класику Стенлі Кубрика «2001: Космічна одіссея» у квітні 1968 року, можна пробачити впевненість у тому, що до 2001 року ми матимемо регулярні космічні подорожі та пілотовані місії на Юпітер з використанням штучного інтелекту. Зрештою, 25 травня 1961 року президент Кеннеді заявив: «Я вважаю, що ця нація повинна взяти на себе зобов’язання досягти до кінця цього десятиліття мети – висадити людину на Місяць і безпечно повернути її на Землю».[14] У квітні 1968 року «Аполлон-1» завершив свою місію, а 21 липня 1969 року – лише трохи більше ніж через рік після виходу фільму «2001: Космічна одіссея» – Ніл Армстронг і Базз Олдрін ступили на Місяць.

Але, насправді, ми пройшли довгий шлях з часів першої прогулянки по Місяцю. Наші кишенькові комп’ютери набагато потужніші, ніж весь командний модуль Аполлона-1. Такі пристрої не є привілеєм багатих і знаменитих: 81 відсоток дорослого американського населення володіє смартфоном.[15] Поява і поширення смартфонів докорінно змінили наше суспільне життя на краще і уможливили появу таких інноваційних компаній, як Uber. Інтернет, який дозволяє мільярдам пристроїв по всьому світу з’єднуватися один з одним, спричинив такі зміни в нашій економіці, політиці та культурі, яких не було з часів винайдення рухомого друкарського верстата в 15 столітті.

Ми ще далекі від заснування колоній на Марсі, але не варто зациклюватися на «140 символах». Твіттер та інші гіганти соціальних мереж сьогодні можуть бути об’єктом двосторонньої критики, але беззаперечним є той факт, що в мережі ці компанії надали нам нові, дешеві та цінні способи зв’язку один з одним.

Сходження на Олімп на Марсі й прогулянка по замінованому астероїду можуть бути досягненнями для ще ненароджених, але найближче майбутнє відкриває перед нами захоплюючі можливості.

У найближчі десятиліття безпілотні автомобілі можуть стати звичайним явищем. Фітнес-пристрої, такі як Fitbit, стають дедалі популярнішими. Як безпілотні автомобілі, так і натільні девайси є частиною зростаючого «інтернету речей», який також включає в себе такі прилади, як Amazon Echo, «розумні» холодильники і термостати, а також лічильники енергоспоживання.

«Інтернет речей» обіцяє зробити наше життя більш комфортним і безпечним. Хіба не було б чудово, якби всі пристрої у вашому домі спілкувалися між собою? Вранці ваші натільні девайси та телефон передавали б цінну інформацію холодильнику та автомобілю, зокрема про те, як добре ви спали і який у вас розклад.

У другій половині дня, коли ви їдете додому на своєму безпілотному автомобілі, ваш натільний девайс вже зв’язуватиметься з вашим домом. Можливо, він зрозуміє, що у вас був важкий день в офісі, і вам захочеться випити келих вина, а не дієтичну колу. Можливо, ваша домашня аудіосистема вмикатиме заспокійливу музику, коли ви заходитимете додому. Футбольне тренування вашої доньки закінчилося раніше запланованого часу (у тренера виникли непередбачувані сімейні обставини), і ви не знаєте, що це сталося. Відповідно, ваша машина їде трохи швидше, ніж зазвичай, щоб, висадивши вас біля дому, швидко дістатися до поля і забрати доньку.

Світ, сповнений безпілотних автомобілів і взаємопов’язаних приладів, може бути зручним, але він далекий від досконалості. Люди все ще помирають надто рано від хвороб, потерпають від болісних смертей, нещасних випадків та інвалідності. На щастя, нові та прогресивні технології роблять свій внесок у боротьбу з раком, діабетом та іншими смертельними і хронічними захворюваннями.

Дослідники з Китайського національного центру нанонауки і технологій та Університету штату Арізона створили роботів розміром з пилового кліща, які при введенні в кров мишей можуть зменшувати розміри пухлин.[16] Компанія з Сан-Дієго розробляє технологію біо-друку, яка одного дня може призвести до того, що ми зможемо створювати замінні органи з жменьки донорських клітин.[17] Ця технологія особливо цікава з огляду на те, що в США щодня помирає близько 20 людей в очікуванні трансплантації. [18]

Якщо трапляються несподівані нещасні випадки, було б чудово мати тисячі наноботів у вашій крові, які передають важливі деталі медичним працівникам.[19] Ці наноботи могли б також надсилати інформацію медичним дронам, які доставляли б вам необхідні медикаменти, одночасно передаючи в реальному часі відео для лікарів швидкої допомоги на шляху до вас.

Прогнозувати майбутнє, звісно, небезпечно. Деякі прогнози зрештою здійсняться, інші будуть сприйняті як абсурдні. Навіть письменники-фантасти, які постійно розмірковують над можливими технологіями, мають значні «сліпі плями». У фільмі «Той, що біжить по лезу», класичній антиутопічній науково-фантастичній картині 1982 року, знятому за мотивами роману Філіпа Діка, машини, настільки ж розумні, як і люди, ходять серед нас, але ми все ще читаємо газети. У фільмі «2001: Космічна одіссея» доктор Хейвуд Флойд може полетіти на космічну станцію в космічному кораблі Pan Am в рамках своєї подорожі на місячну базу, але йому доводиться зайти в телефонну будку, щоб поспілкуватися по відеозв’язку зі своєю донькою. Творець «П’ятого елементу» Люк Бессон міг передбачити появу літальних апаратів у своєму фільмі 1997 року, але він не міг уявити світ, де таксі лишилось старомодним. Ті з нас, хто витрачає свій час на роздуми про те, як можуть виглядати технології майбутнього, повинні бути терплячими і усвідомлювати, що ми можемо помилятися.

Проте державні регулятори та законодавці також повинні бути терплячими. Не всі наслідки від кожної нової технології можна передбачити заздалегідь. Негативні непередбачувані наслідки, звичайно, можливі, але ми не повинні приносити інновації в жертву безпеці.

Регуляторна реформа є необхідною, але недостатньою умовою для лібертаріанської технологічної політики. Якби законодавці кардинально змінили нинішнє регуляторне середовище, що регламентує технології, це було б значним покращенням. Однак необхідні додаткові зміни.

У лібертаріанському світі компанії можуть наймати для роботи над своїми проектами кого завгодно. Технологічні фахівці, як і всі інші спеціалісти, з’являються по всьому світу. На щастя для технологічних фірм у Лібертопії, їм не потрібно турбуватися про обмеження на імміграцію. Вони можуть наймати кого завгодно. Лібертопія також є набагато більш відкритим і прозорим світом, ніж наш нинішній. Більший доступ до урядових даних дозволить інноваторам створювати кращі продукти. Як тільки Національне управління океанічних і атмосферних досліджень США зробить супутникові дані про погоду доступними для громадськості, приватний сектор зможе побудувати індустрію прогнозування погоди вартістю в мільярди доларів. [20]

Якщо ми хочемо жити у світі ефективних та інноваційних технологій, інженерам потрібен доступ до високоякісних даних і талановита робоча сила. Уряд може сприяти цьому, відкривши доступ до більшої кількості даних і скасувавши більшість обмежень на міграцію. [21]

Висновок

У Лібертопії винахідники можуть реалізовувати свої інтереси, а приватні компанії можуть вільно досліджувати численні сфери застосування нових технологій. Технологічні фірми можуть наймати кого завгодно, не турбуючись про те, що урядова установа може обмежити їхні проекти. Підприємці, винахідники та науковці радше проситимуть пробачення, аніж дозволу.

Ми не можемо бути впевненими в тому, як виглядатимуть технології в Лібертопії. Можливо, деякі люди сидітимуть на своїх ґанках, спостерігаючи за фермами марихуани, слухаючи віддалене дзижчання дронів, що обпилюють посіви, і чекаючи на безпілотний автомобіль, який доставить нового робота-няню для їхніх дітей. Можливо, інші проведуть більшу частину свого життя у віртуальній реальності, де астронавти тренуватимуться видобувати копалини на астероїдах, а лікарі обстежуватимуть судини та органи своїх пацієнтів за допомогою медичних нанороботів. У цьому світі також траплятимуться нещасні випадки та непередбачувані наслідки, пов’язані з новими технологіями, але переваги значно переважатимуть ризики. Лібертопія не ідеальна, але вона набагато краща за світ, в якому ми живемо зараз.

Переклад: Іван Ландарь

Дикторка: Марія Ялова 

Примітки

  1. Derek Thompson, “The 100-Year March of Technology in 1 Graph,” Atlantic, April 7, 2012.
  2. Alex Hern, “Amazon Claims First Successful Prime Air Drone Delivery,” Guardian, December 14, 2016.
  3. Frederic Lardinois, “Flytenow Shuts Down after Court Rules against Flightsharing Startups,” TechCrunch, December 22, 2015.
  4. Anna Vlasits, “How 23andMe Won Back the Right to Foretell Your Diseases,” Wired, April 8, 2017. See also Ron Bailey, “Let My Genes Go! And Leave 23andMe Alone,” Reason, November 29, 2013.
  5. Adam Thierer, “Evasive Entrepreneurs and Permissionless Innovation,” interview by Chad Reese, Bridge, September 11, 2018.
  6. Satoshi Nakamoto, “Bitcoin: A Peer-to-Peer Electronic Cash System,” white paper, 2008.
  7. National Academies of Sciences, Engineering, and Medicine, Assessing the Risks of Integrating Unmanned Aircraft Systems into the National Airspace System (Washington: National Academies Press, 2018).
  8. The Suicide Club, exhibit, Smithsonian National Postal Museum, Washington.
  9. Suicide Club exhibit.
  10. “Hours-Based Fatal Injury Rates by Industry, Occupation, and Selected Demographic Characteristics,” Census of Fatal Occupational Injuries, Current and Revised Data, Bureau of Labor Statistics.
  11. “Hours-Based Fatal Injury Rates.”
  12. David Boaz, “What If Newspapers Reported the Real News about Human Progress?” Cato at Liberty (blog), March 8, 2018.
  13. Christopher Mims, “What’s the Next Big Thing in Tech? It’s Up to Us,” Wall Street Journal, November 16, 2018.
  14. John F. Kennedy, “Special Message to the Congress on Urgent National Needs,” May 25, 1961.
  15. “Mobile Fact Sheet” webpage, Pew Research Center, February 5, 2018.
  16. Edd Gent, “These Tiny Robots Could Be Disease-Fighting Machines inside the Body: Nanobots Could Provide Cancer Treatment Free from Side Effects,” NBC News, March 30, 2018.
  17. Hasan Chowdhury, “Liver Success Holds Promise of 3D Organ Printing,” Financial Times, March 5, 2018.
  18. “Organ Donation Statistics” webpage, HRSA Division of Transplantation.
  19. Trevor English, “Nanobots Will Be Flowing through Your Body by 2030,” Interesting Engineering, April 25, 2017.
  20. Christina Rogawski, Stefaan Verhulst, and Andrew Young, “NOAA Open Data Portal: Creating a New Industry through Access to Weather Data,” Open Data’s Impact, January 2016.
  21. These recommendations are based on proposals outlined by Caleb Watney: Caleb Watney, “Reducing entry barriers in the development and application of AI,” R Street Institute Policy Study no. 153, October 9, 2018.

You can think of negative liberty as being about the absence of external limits, and positive liberty as the absence of internal limits.

Asignificant amount of debate between libertarian and non‐​libertarian political thinkers has to do with the distinction between negative and positive liberty. These two technical terms within political philosophy play a large role in determining the limits of permissible state action, as well as establishing just what the state exists to do in the first place.

DIFFERENCES BETWEEN POSITIVE LIBERTY AND NEGATIVE LIBERTY

Which means libertarians and non‐​libertarians interested in political ideas–and keen to having meaningful conversations about them–will benefit from understanding these two sorts of liberty.

If we want to start very simple, keeping our definitions to just two words each, negative liberty means “freedom from,” while positive liberty means “capacity to.”

Another way of thinking about the difference–though again, it’s a rough one–is to see negative liberty as being about the absence of external limits, while positive liberty is about the absence of internal limits.

Let’s look at an example. Jack’s living in New York. He’d like go to California to visit family. Under a negative conception of liberty, Jack is free to go to California if nobody is actively preventing him from doing so. Thus his negative freedom would be violated if his neighbor locked Jack in the basement, or if someone stole his car.

But what if Jack’s so poor that he can’t afford a car or a plane ticket? What if Jack is sick and so not physically up to the trip? In these instances, no person prevents Jack from going to California, so Jack’s negative liberty remains intact. Yet he lacks the capacity to fulfill his desire and so, from a positive liberty standpoint, he is unfree.

NEGATIVE LIBERTY, POSITIVE LIBERTY, AND THE STATE

Within the context of political philosophy–within the context of what the state is permitted to do and what it ought to do–a government protects Jack’s negative liberty by preventing the neighbor from locking Jack up and preventing the thief from stealing Jack’s car. If the state is unable to prevent these specific acts, it may punish the perpetrators, thus (we hope) reducing the likelihood of other, similar liberties violations. In addition to–or instead of–punishing violations, the state might force the violator to compensate Jack, striving to make him whole.

On the other hand, a state tasked with directly promoting Jack’s positive liberty might tax its citizens in order to buy Jack the car he couldn’t otherwise afford. Or it might use that revenue to pay for the medical care Jack needs to get back on his feet so he can travel. A positive liberty focused state would take active steps to assure Jack isn’t just free to pursue his desires, but also has the resources to attain them.

LIBERTARIAN PERSPECTIVES ON NEGATIVE AND POSITIVE LIBERTY

Typically, libertarians believe the state should only concern itself with negative liberty and should never undertake to actively promote positive liberty. In part this is because we recognize that, in order to give some people the resources they need to get what they want, it must take those resources from others. The money Jack uses to buy a car or pay his medical bills is money someone else now doesn’t have to pay for his or her own car or medical bills. (In a sense, this means the state has stolen a car from one person in order to give it to another, a violation of the victim’s negative liberty.) If the state tries to avoid this by, for instance, forcing the doctor to give Jack medical care for free, it has violated the doctor’s negative liberty to use his time as he sees fit.

Beyond this, libertarians often argue that a state aiming at positive liberty will not only result in less negative liberty, but in less positive liberty as well. By allowing people to keep the products of their own labor, for example, we grow the economy, meaning more resources for everyone to pursue their desires. States that put positive liberty above negative liberty simply end up poorer. This means, we libertarians argue, if you really care about the positive liberty of the poor, you’ll setup a government that does nothing but protect negative liberty.

Sometimes, however, libertarians take these arguments to mean that positive liberty either doesn’t exist or that it’s not something we should care about. I don’t think that’s quite right, though. While we should always recognize a bright line between positive and negative liberty when we’re talking about the role of the state, we should also recognize how important positive liberty is for all of us.

I do the work I do because I believe it’s important and because I love it. (I still sometimes find it difficult to believe that I get paid to run and write for Lib​er​tar​i​an​ism​.org.) But I also do it, of course, because it brings me the positive liberty to attain other things I value, such as food and shelter (and a car and medical care) for my family and lots (and lots) of books I’ll probably never find the time to read.

If negative liberty were all that mattered in any context, we’d have no reason to prefer a world of wealth to one of poverty if no one was stopping us–in either world–from doing anything we wanted.

Sometimes we object to the use of the word “liberty” in positive liberty by arguing that the only real liberty is the negative sort. And that may well be true. In fact, allowing both negative and positive to claim the label of liberty can make it more difficult to argue against the state actively trying to promote the former at the expense of the latter. After all, who wants to be put in the position of arguing against “liberty?”

In this case, we might be better off saying that only negative liberty is really liberty, while positive liberty ought to be renamed something like “power” or “capacity.” But accepting that doesn’t mean we should ignore the distinction as it’s used in the literature today, or that we shouldn’t listen to those who want to continue talking about positive liberty.

Original: libertarianism.org