Програма Лідерства 2024: як це було?

Вже третій рік поспіль наша молодь, — майбутнє України, — робить в тилу та на фронті усе, аби вберегти країну. Усі ми, незалежно від нашого віку чи статусу, об’єднані спільним баченням майбутнього та фундаментальною цінністю — Свободою. Лише країна вільних людей здатна перемогти країну рабів.

Наша мета — виховати покоління лідерів, для яких Свобода є фундаментальною цінністю. Саме тому, попри усі складнощі, ми вже втретє під час повномасштабного вторгнення організували Програму Лідерства, і втретє — в стінах Меджибізької фортеці, що стала неначе рідною для багатьох УССівців.

В період з 14 по 18 серпня ми зібрали близько 300 людей, учасників та організаторів, що об’єднані навколо цінностей Свободи, на восьмій Програмі Лідерства від Українських Студентів за Свободу.

Цьогорічна програма стала каталізатором знань про майбутню відбудову, зміцнення української економічної системи в умовах війни та практичні знання, які допоможуть нам стати кращими.

ПЛ 2024 — ЦЕ…

поданих заявок

~ 0

насичених днів

0

учасників та організаторів

0

та безліч інших активностей!

«Програма Лідерства 2024 — це черговий крок до покращення найважливішого щорічного проєкту УСС. Ми реалізували багато сміливих експериментів, що дозволили Програмі відкритися по-новому для активної молоді України, подарувавши нові знання та спільноту однодумців. А вже досвідчені організатори, за рахунок свободи творчості, отримали безцінний досвід, який вони зможуть використати в майбутньому».

Микита Храмов, Головний організатор ПЛ 2024

АКТИВНОСТІ

Вже традиційно в перші дні Програми ми проводили для учасників тімбілдинги (командотворчі активності). Щодня починали ранок з фізичних активностей: пробіжок, йоги, руханки. Також організували цілком новий освітній квест на території Меджибожу, в ході якого командам доводилось у ролі революціонерів складати новий державний устрій у вигаданій країні.

Для цього вони ходили з точки на точку навколо всього селища та виконували завдання, за що отримували картки з характеристиками. Згодом із цих карток складалась держава, яку команди презентували для журі. Троє з них стали переможцями та отримали призи. Також протягом перших двох днів учасники мали першу зустріч із особистим ментором. Разом вони знайомились та ставили собі цілі на рік.

НАВЧАННЯ

Не менш важливою складовою Програми Лідерства є навчання: третього та четвертого дня учасники відвідують численні виступи та панельні дискусії. Розпочинається усе із промови про роль лідерства від нашого американського друга, виконавчого віцепрезидента Atlas Network Тома Палмера. Далі було навчання з філософії, економіки та політології.

На ранок другого дня ми провели панельну дискусію про український бізнес разом зі співзасновником «Нової Пошти» Володимиром Поперешнюком, та співзасновником «Українського Бізнес Братства» Павлом Фіщуком. Далі на учасників чекали практичні заняття, а також цікаве нововведення: частина учасників відвідувала тренінг з організації протестів, а решта — грали в симуляційну гру, в якій брали на себе роль депутатів та розробляли різні рішення в межах профільних комітетів.

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ

Вечір пам’яті — це можливість для усіх присутніх на ПЛ дізнатись про Героїв, що раніше також були активістами або друзями УСС та працювали задля змін в Україні. Проте війна змінила їхній життєвий шлях: молодь також долучилась до боротьби за Свободу України на фронті, і п’ятеро з них, на жаль, вже не зможуть розділити з нами радість майбутньої перемоги чи провести час на одній з подій УСС.

Найкраще, що ми можемо зробити щоб вшанувати подвиг Михайла, Дмитра, Семена, Олександра та Олексія — це пам’ятати. Саме тому щороку в Музеї УСС є спеціальна кімната про хлопців, а кілька годин першого дня Програми ми приділяємо для пам’яті про них: спілкуємось з родичами, слухаємо про їхні життя та вподобання, дізнаємось більше про те, якими людьми вони були.

Також щороку ми разом переглядаємо фільм «Зима у вогні», аби пам’ятати про ціну Свободи та не забувати за що та чому ми боремось.

ЗОЛОТИЙ З’ЇЗД 2024

«Золотий з’їзд» — одна з важливих щорічних традицій УСС. Це внутрішнє нагородження, на якому ми відзначаємо осередки та людей, які своєю невтомною працею і титанічними зусиллями рухали УСС вперед. Вже четвертий рік поспіль Золотий З’їзд відбувається на Програмі Лідерства.

ПОСВЯТА

На завершення з’їзду учасники проходять одразу дві посвяти: крос-регіональну та загальну. Загальна посвята відбувається в руїнах Троїцького костелу, що підірвали комуністи в 1960-их роках. На цій посвяті ми не лише прийняли в свою спільноту півтори сотні активістів, але й посвятили в координатори 10 членів УСС та іще одного — у старші координатори (в організації їх лише 5).

Крос-регіональні посвяти

Загальна посвята

Програма Лідерства — це, беззаперечно, найважливіша подія для УСС щороку. Попри всі складнощі, що спіткали нас протягом пандемії COVID-19 та повномасштабного вторгнення, ми з року в рік не просто продовжуємо, але й в геометричній прогресії підіймаємо якість цього проєкту. І це — величезна заслуга більше сотні організаторів, які протягом 4 місяців, крізь навчання, роботу та інші справи, сумлінно працювали над Програмою. Саме тому ми хочемо подякувати усім командам організаторів:

Альфі — за те, що не лише забезпечували базові потреби, але й заряджали позитивною життєвою енергією.
Браво — завдяки вам усі доїхали до та з Меджибожу цілими та неушкодженими, а організатори залишались на зв’язку та з усім реманентом.
Чарлі — ви зробили усе, щоб Програма пройшла максимально комфортно, а неймовірна атмосфера з’їзду назавжди запам’яталась всім присутнім.
Дельті — за роботу над навчальною частиною, завдяки якій учасники не лише провели час гарно, але й з користю.
Ехо — за те, що допомогли зібрати усіх учасників в одному місці та закарбували спогади на фото та відео. А також команді БордуПЛ 2024 — за те, що в ролі очільників напрямів змогли якісно реалізувати усі плани та амбіції ваших команд.

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові.

І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів.

Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно.

Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.

14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.

ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?

Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС

Придбати квитки

Вартість вхідного квитка на всю програму кінофестивалю: 400 гривень.

Надалі квитки можна будуть доступні також на окремі дні кінофестивалю.

Слідкуйте за оновленнямина каналі кінофестивалю в Telegram, або ж на події у Facebook.

Перейти до каналу

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії. Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави. Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом. На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним». Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак