З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

0:00 / 0:00

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?» та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років.

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії. Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави. Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом. На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним». Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак