З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?»  та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Вплив лібералізму на історію

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років. 

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові. 

І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

 

Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів. 

Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно. 

Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.

14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA». 

Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.

ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?

  • Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
  • Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
  • Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
  • Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС
  • 14-15 вересня
  • Будинок кіно (Саксаганського, 6)
Придбати квитки

Вартість вхідного квитка на всю програму кінофестивалю: 400 гривень.

Надалі квитки можна будуть доступні також на окремі дні кінофестивалю.

Слідкуйте за оновленнямина каналі кінофестивалю в Telegram, або ж на події у Facebook.

Перейти до каналу

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Середньовічна свобода та її еволюція

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг  відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім   слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Оголошуємо конкурс есе!

Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.

🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя!
Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!

Конкурс проходить у трьох номінаціях:

  • Економіка
  • Політологія
  • Філософія

Які теми робіт приймаються?

Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо.
Орієнтовні приклади тем:
«Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?»
«Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?»
«Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?»
«Економічне зростання через дерегуляцію»

Які вимоги до робіт?

Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки.
Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.

Які винагороди передбачає участь?

Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт.
Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.

Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!

Дедлайн подачі: 15 липня, о 23:59

Подати есе на конкурс

З будь-якими питаннями щодо конкурсу  звертайтеся до нас на пошту: com@studfreedom.org

або ж пишіть в Telegram (@studfreedom_info).

Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Автор: Девід С. Д’Амато

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Мінархісти та анархісти в історії лібертаріанства

Мінархісти та анархісти – інакше кажучи, поборники держави-вартового та противники будь-якої форми правління – не настільки чітко розмежовані, як можна було б подумати.

Лібертаріанці часто повертаються до дебатів щодо анархізму («жодної держави») на противагу мінархізму («мінімальна держава»), причому обидві сторони переконані, що інша представляє собою єретичне відхилення від лібертаріанської ортодоксії.  Для сучасного лібертаріанського руху питання необхідності існування уряду не є новим. Це питання ґрунтовно розглядалося на сторінках періодичного видання Бенджаміна Такера «Свобода», яке пропагувало індивідуалістичний анархізм, заснований на твердженні, що «агресія, втручання, [та] уряд є взаємозамінними термінами». Такер, заздалегідь передбачаючи анархізм вільного ринку (або «анархо-капіталізм») Мюррея Ротбарда, вважав, що лібертаріанська вимога заборони втручання – те, що сьогодні часто називають принципом ненападу, – неминуче призводить до ліквідації держави.  Тим не менш, чимало лібертаріанців, які підтримують суто добровільне суспільство, без будь-якої санкціонованої агресії чи примусу, все ж таки схиляються до того, щоб мати якусь подобу уряду. Такі лібертаріанці займають позицію, протилежну Такера і Ротбарда, стверджуючи, що дотримання вимог принципу ненападу не виключає, а вимагає наявності єдиної, суверенної влади, тобто держави. Нижче я розгляну деякі міркування та аргументи як анархістів, так і мінархістів, філософські дебати між якими тривають у лібертаріанських колах  до сьогодні.

Герберт, Такер і витоки анархістського лібертаріанства

Наприкінці XIX століття Оберон Герберт, батько політичної філософії під назвою «волюнтаризм», стверджував, що хоча у вільному суспільстві має існувати уряд, він є лише «уповноваженим органом» і, як такий, не може мати жодних прав, окрім або на додачу до тих, що мають особи, які його створили. Герберт вважав, що громадяни добровільно сплачуватимуть податки в обмін на послуги, які надає держава – захист і правосуддя. Його сувора волюнтаристська позиція, яка не допускає «застосування сили проти неагресора», не піддається легкій категоризації, і спонукала як анархістських, так і мінархістських опонентів піддати сумніву його уявлення про уряд без жодного примусу. З його записів зрозуміло, що Герберт не намагався б примусити людину, що опирається, співпрацювати зі створеним ним добровільним урядом.  На думку Герберта, таке застосування агресії з метою примусу до підпорядкування означало б «пожертвувати суверенітетом [особистості] заради її захисту». Внаслідок цього двоє постійних співрозмовників Герберта, анархіст Такер та індивідуаліст обмеженого правління Дж.Х.Леві, вважали його волюнтаризм формою анархізму. Леві навіть заявив, що система Герберта була «[в]дійсності … анархічною атакою на індивідуалізм». Після смерті Герберта, Такер зауважив у «Свободі», що «[Герберт] був справжнім анархістом у всьому, окрім імені. Наскільки краще (і наскільки рідкісніше) бути анархістом у всьому, крім назви, ніж бути анархістом лише за назвою!» У дебатах з Леві Герберт висловлював сумніви, що подібна консенсусна система, яка дозволяла б окремим особам відмовитися від приєднання, неминуче призведе до «розколу на кілька урядів». Як ми згодом переконаємося, це уявлення про численні конкуруючі «уряди» в межах однієї географічної території продовжує займати важливе місце в лібертаріанській теорії та дискурсі. Суворе наполягання Герберта на добровільній згоді, таким чином, розмиває межу між ультра-мінімальною державою і бездержавною, кооперативною системою правопорядку, між мінархізмом і анархізмом.

Ренд, Доністорп і витоки мінархічного лібертаріанства

У двадцятому столітті об’єктивізм Айн Ренд доволі схоже проголошував, що «уряд як такий не має жодних прав, окрім прав, делегованих йому громадянами з конкретною метою». Ренд вважала, що уряд необхідний для створення «об’єктивно визначених» правил належної поведінки та для їх об’єктивного дотримання. Вона стверджувала, що уряд є лише представником або слугою громадян, які дали згоду на його створення, і не має легітимних моральних повноважень виходити за межі конкретних функцій захисту законних прав індивідів від насильницького втручання. Без подібного верховного судді громадянське суспільство, на думку Ренд, розпадеться, оскільки не зможе зупинити «першого-ліпшого злочинця», який занурить його «в хаос бандитських розборок». У своєму есе «Природа уряду» Ренд рішуче заперечувала доцільність конкуренції оборонних асоціацій, «конкуренції у насильницькому стримуванні». Для Ренд це був би просто ще один приклад війни злочинних угруповань, якій уряд покликаний запобігти. Незадовго до своєї смерті вона стверджувала, що уряд буде виправдано розглядати приватних конкурентів як загрозу, забороняючи таку конкуренцію «як потенційне порушення індивідуальних прав».

Індивідуалізм англійського лібертаріанця Вордсворта Доністорпа ґрунтується на майже ідентичній з Ренд теорії держави. Погоджуючись з ключовим твердженням теорії суспільного договору, що держава виникла в результаті колективних зусиль, свідомих чи ні, щоб уникнути насильницького стану природи (який Доністорп розглядає як «стан абсолютної свободи»), Доністорп задається логічним питанням: Що в системі анархії могло б запобігти хижацтву сильних проти слабких згідно з принципом «сильний завжди переважає». У книзі «Індивідуалізм: Система політики» він пише: «Держава повної свободи… – це держава, в якій сильні можуть вільно грабувати слабких, а слабкі можуть вільно грабувати сильних. Очевидно, що це не найкращий варіант для слабких. Сильні можуть називати це свободою, але слабкі називають це анархією. Ці два поняття ідентичні». Для Доністорпа, як і для Ренд, держава служить інтересам суспільства, придушуючи «зло свободи», причому обоє, суспільство і держава, доповнюють одне одного. Доністорп навіть доходить до того, що ототожнює суспільство і державу, принаймні в їхній спільній історичній ролі у підпорядкуванні потенційно небезпечних, норовливих індивідів владі групи. Як група, мінархісти стурбовані тим, що в анархії ніщо не стоїть поза або над жорстокою, безперервною війною, яка, на їхню думку, характеризує історію первісної бездержавної людини. Таким чином, вони є учнями Томаса Гоббса в тому сенсі, що розглядають державу як «штучну людину», створену на основі «взаємних угод», «для досягнення миру» і збереження свободи та власності громадян.

Діалог анархістів і мінархістів: розмивання меж

Анархістська гілка лібертаріанства, представлена такими мислителями, як Бенджамін Такер, Мюррей Ротбард і Девід Фрідман, рішуче заперечує подібне бачення держави з історичних та філософських міркувань. Вони вважають, що держава неминуче ґрунтується на інвазивному насильстві, що суперечить принципам вільного і громадянського суспільства. Якщо суспільство для анархістів визначається добровільним обміном та асоціацією на користь усіх учасників, то держава – це організація систематичного примусу та економічної експлуатації. Історія держави, як її бачать анархісти, – це історія, що характеризується, по суті, своєю протиправною діяльністю. Класичний вислів Герберта Спенсера: «Це незаперечно, що уряд народжується з агресії і агресією». Вважаючи, що такого роду агресія проти мирних людей несумісна з лібертаріанською ідеєю, такі анархісти, як Ротбард, стверджували, що у вільному суспільстві «оборонні послуги, як і всі інші послуги, будуть регулюватися ринком і тільки ним».  Якщо захищені монополії завдають шкоди споживачам у всіх інших сферах, призводячи до високої вартості та низької якості товарів і послуг, то позитивні ефекти конкуренції слід також поширювати на сферу захисту та правосуддя. Мюррей Ротбард розглянув переваги «методу добровільного оподаткування» Оберона Герберта та інших у книзі «Людина, економіка і держава». «Чи стали б вони, – запитує він, – застосовувати силу, щоб змусити людей відмовитися від послуг вільно конкуруючого оборонного агентства в тій самій географічній зоні?». Якщо так, міркує він, то прихильники добровільного оподаткування, де-факто, встановили б примусову монополію, засновану на наданні особливих привілеїв, що суперечить принципам добровільності. Лібертаріанський мислитель Рой Чайлдс у своєму «Відкритому листі до Айн Ренд», намагаючись навернути Ренд до анархізму вільного ринку, кинув виклик мінархістській позиції. Поставивши схожі запитання. Чайлдс стверджував, що для монополістичного уряду, за який виступала Айн Ренд, є дві альтернативи: Він може дозволити діяльність конкуруючих оборонних агентств – тобто приватне, вільне ринкове забезпечення правосуддя – або ж він може «використати силу або загрозу її застосування», щоб зберегти себе і своє монопольне становище.

У цих дискусійних тезах і Ротбард, і Чайлдс наслідували Бенджаміна Такера, чий часопис «Свобода» став місцем перших дебатів між анархістами та лібертаріанцями, що виступали за обмежене державне управління. Такер запропонував тогочасним мінархістам обґрунтувати «монополію держави на оборону» і стверджував, що конкурентна оборонна асоціація – на відміну від держави-монополіста – матиме всі стимули «підлаштовуватися під потреби народу». Що стосується суворих волюнтаристів, які відкидали анархістський ярлик – як, наприклад, Герберт – Такер лише умовно приймав їхнє визначення держави і намагався екстраполювати їхню логіку. Якби їхня «держава» дійсно і повністю утрималася від агресії проти особистості, дозволивши самостійно творити власну «державу» як бізнес-підприємство, то занепокоєння анархістів було б розвіяно. За такого стану речей, зауважував Такер, «множення «держав» передбачає скасування держави. Послідовник Такера Френсіс Д. Тенді також стверджував: «Якщо ви хочете назвати те, що залишилося, «державою», наша єдина розбіжність полягатиме у виборі слова». Більше того, хоча він наполягав на тому, що згідно з категоричним принципом лібертаріанства щодо заборони втручання, будь-яка мирна конкуренція повинна бути дозволена – Такер вважав, що стан «безлічі конкуруючих політичних агентств« є малоймовірним і є лише «ляпасом», який використовують опоненти анархізму. Отже, для Такера факт «прямого анархізму» не був суворим питанням дотримання будь-якої наперед визначеної організаційної чи інституційної форми, а натомість передбачав безкомпромісне прийняття фундаментальних принципів рівної свободи. Навіть суспільство з єдиним захисним органом може бути формою анархізму, принаймні в теорії. Опір вторгненню, агресії, застосуванню сили – незалежно від того, як ми це називаємо – був для Такера неодмінною умовою (conditio sine qua non) лібертаріанської анархістської позиції.

Таким чином, ми не можемо розглядати існування конкуренції між оборонними організаціями як необхідну умову анархістського суспільного устрою. Залежність анархізму від подібної конкуренції призвела б до виключення багатьох (якщо не більшості) основних анархістів, оскільки їхні ідеї або повністю відкидають, або навіть не розглядають поняття конкуруючих оборонних асоціацій. П’єр Жозеф Прудон, зокрема, сподівався, що асоціації вільних людей «розчинять, поглинуть і призведуть до зникнення політичної чи урядової системи», а економічні відносини змінять авторитарні. Видатний учень Прудона, Такер аналогічно пояснював, що метою є «дедалі менше» державного втручання та «дедалі більше» належного захисту. Фактично, в історичному плані теорія конкуруючих оборонних корпорацій знайшла відносно небагато лібертаріанських або анархістських прихильників, а домінуючою ідеєю була проста проекція апарату управління, принципово відмінного від держави в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – тобто такого, який був би добровільним за характером, неієрархічним за структурою і обмежувався б дуже вузько переліченим переліком функцій. Одразу ж бачимо, що навіть з точки зору чистої теорії, передбачувана лінія розмежування між прихильниками держави-«нічного сторожа» та прихильниками суспільства без громадянства не є такою жорсткою та чіткою, як можна було б припустити. Щоб ще більше заплутати ситуацію, видатний філософ Роберт Нозік передбачив, що конкурентна боротьба між захисними агенціями неминуче призведе до появи єдиної, домінуючої агенції, яка потім буде діяти як суверенна влада в цій географічній зоні. Хоча позиція Нозіка є філософським захистом мінімальної держави-«нічного сторожа», вона не зовсім сумісна з анархістськими цінностями, викладеними Такером і Ротбардом.

Важливість анархістсько-мінархічного протистояння

З практичної точки зору, враховуючи наше нинішнє становище, ми можемо стверджувати, що різниця між цими варіантами лібертаріанства – анархізмом і мінархізмом – навряд чи має значення. Насправді, можливо, вона ніколи не мала особливого значення, оскільки, як ми вже переконалися, відмінності між запропонованими системами анархістів і мінархістів часто зводяться до суперечок щодо слів і визначень, а не до реальних, суттєвих принципових розбіжностей. Більше того, лібертаріанці обох типів, мабуть, мають набагато більше спільного між собою, ніж ми з рештою анархістів, які постійно підтверджують свою ворожість до ринкової економіки і приватної власності – навіть до тих видів захисту власності, які просувають анархісти-мутуалісти та індивідуалісти, такі як Прудон і Бенджамін Такер. Подібно до того, як сьогоднішні колективістські та комуністичні анархісти заперечують, що лібертаріанці (яких вони часто називають «правими лібертаріанцями» або «пропертаріанцями») є справжніми лібертаріанцями, так само і Бенджамін Такер часто заперечував, що анархо-комуністи є справжніми анархістами; він послідовно висловлював свою близькість до індивідуалістів, лібералів та прихильників свободи слова загалом, а не до комуністів в анархістському русі (він писав: «Приватна власність не передбачає державу, в той час як комунізм передбачає»). У цих ранніх обмінах думками ми, можливо, бачимо все на поверхні, причини розколу, який розділяє лібертаріанців і анархістів донині на два, часто діаметрально протилежні рухи, один з яких частіше асоціюється з лівими політичними силами, а інший – з правими (справедливо чи ні). Лібертаріанцям слід розвивати розуміння дебатів між анархізмом і мінархізмом, регулярно повертаючись до них як до способу вдосконалення наших уявлень про те, чим має займатися держава – якщо вона взагалі має щось робити. З таким ретельно відточеним розумінням ми зможемо краще доносити наші унікальні ідеї про належні межі застосування сили в суспільстві.

Вперше опубліковано 7 липня 2015 року.

Читати далі

Активізм на чорному ринку: Агоризм і Семюель Едвард Конкін III, автор: Девід С. Д’Амато

 

Переклад: Софія Панченко

Диктор: Ірина Купчак

 

Лібертаріанство за відкриті кордони

Лібертаріанці повинні підтримувати відкриті кордони, з винятками для визнаних злочинців і людей, що переносять тяжкі захворювання.

Автор: Грент Бебкок, експерт з питань філософії та політики

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00
Лібертаріанство за відкриті кордони

Вступ

З початку ери Просвітництва, лібертаріанство стало всесвітньою ідеологією. Звісно, деякі люди з лібертаріанського табору виступають із закликами «захисту кордонів» або обмеженням імміграції з інших причин, такими як не впускати людей із сумнівних країн, які підірвуть культурні основи свободи. Сьогодні, я пропоную вам загальний огляд міграційної політики з перспективи лібертаріанства. По-перше, я запропоную деякі лібертаріанські аргументи за відкриті кордони. Це і економічні вигоди, інституційні переваги і навіть повага до права людей на вільне пересування. По-друге, я розберу два заперечення проти відкритих кордонів, які найчастіше висловлюють критики. Це питання про те, чи повинен уряд відбирати та визначати, впуск тільки «вигідних іммігрантів» і також занепокоєння щодо впливу, який відкриті кордони можуть мати у поєднанні з соціально-орієнтованою державою. Після того як вдасться розібратись із цими особливими запереченнями, я вкажу на подібні поширені помилки тих чи інших заперечень вільної імміграції.

Аргументи на користь відкритих кордонів

Економічні переваги

Власне кажучи, кордони – це обмеження для торгівлі. Уявіть, якщо завтра уряд постановить: аби поїхати чи надіслати товари зі штату Північна Дакота до штату Південна Дакота, ви  маєте пройти крізь справжню митницю (таку як ви бачите при виїзді за кордон), показати документи, відповісти на запитання інспекції тощо. Було би набагато менше туризму та торгівлі між штатами, чи не так? В результаті обидва штати стали би біднішими! Цей уявний експеримент свідчить про те, що існуючий контроль кордонів завдає величезних збитків економіці, а відповідно – усім нам. За прогнозами деяких економістів, дозвіл вільної імміграції у кожній країні, у середньому, подвоїв би світовий ВВП. Чим більше потенційних торгових партнерів ви маєте, тим більші потенційні здобутки від торгівлі. Дозволити людям збиратись, де вони бажають – це шлях полегшити отримання цих здобутків.

Інституційні переваги

Що можна зробити аби поширювати свободу у всьому світі? Перше що приходить на думку – зробити так аби різні уряди змагались за громадян. Держави із захистом приватної власності, низькими податками і дійсним верховенством права є більш привабливими місцями, ніж місця, у яких ці інституції менш розвинені. Коли люди виїжджають за межі неефективної держави, це призводить до того, що люди більше не купуватимуть товари та послуги у цій країні, не сплачуватимуть податки, тобто матеріальна підтримка держслужбовців звужується.

Свобода об'єднань

Одним з фундаментальних прав людини є право об’єднуватись, чи ні, з ким вона забажає. Контроль імміграції зазіхає на це право. Якщо ви хочете зустрітись зі своїм другом за чашкою кави, ви маєте на це право, якщо при цьому не порушуєте нічиїх прав. Пересікання міжнародних кордонів не зашкоджує нікому особисто чи матеріально, тож ви маєте право на цю дію.

Той крок, коли держава забороняє вам перетнути кордон аби побачитись із друзями, або ж навпаки, коли ваші друзі хочуть навідати вас, є тією самою нісенітницею, якби уряд встановив блокпости навколо церкви або навколо іншої приватної будівлі з метою запобігти зустрічам людей у цьому місці.

Заперечення відкритих кордонів

Чому б не обрати?

Є думка й про це. Звичайно, іммігранти, в цілому, можуть бути благом для економіки, але деякі з них є проблемою. Звичайно, багато іммігрантів асимілюються в американському руслі, але деякі з них дотримуються політичних поглядів, менш лібертаріанських, ніж середньостатистичний американець, або культурних цінностей, менш сприятливих для вільного суспільства.

Чому б «корисних» не впустити, а «шкідливих» залишити поза кордоном?

Є маленька деталь, якою прихильники цієї думки часто нехтують: Чому ви взагалі довіряєте уряду, байдуже якому, прийняття таких рішень? Чому ви вважаєте що уряд має інтерес прийняти подібне рішення правильно, або ж має засоби для цього?

Якби уряди були здатні визначати заздалегідь, які іммігранти могли би бути вигідними з економічної точки зору, чому б тоді не покладатись на державу у виборі найкращої енергетичної компанії? І так, ми всі прекрасно знаємо чим обернулося фіаско «Solyndra».

Можливі винятки з цього правила базуються на кримінальних причинах або ж з міркувань громадського здоров’я. Такі обмеження базуються радше на перевірених фактах про речі, що вже стались, ніж на спекуляціях про те, що могло би статись у майбутньому. Це відповідає лібертаріанському імпульсу, згідно з яким, права людей слід обмежувати лише тоді, коли вони порушують права інших, як у випадку зі злочинністю, або якщо їхні дії загрожують життю чи майну інших людей, як у випадку з карантином. Хоча навіть тут існує потенціал для зловживань. Люди, у яких держчиновники вбачають загрозу не для населення, а для самих себе, можуть бути виключені за політично вмотивоване засудження в інших країнах. Якщо ви дасте державі свободу дій, досвід показує, що вона може її використовувати несправедливим чином.

Як на рахунок соціально-орієнтованої держави?

Іншим поширеним запереченням є те, що притік мігрантів призведе до розширення виплат на соціальне утримання. Ми маємо гарний аргумент, який передбачає скасування соціально-орієнтованої держави і поганий аргумент за зменшення імміграції. Поки ми живемо у змішаній економіці з соціалістичними елементами, лібертаріанські зміни в будь-якій сфері несуть у собі ризики. Ті лібертаріанці, які не виступають проти оподаткування в цілому, як правило, проти спеціальних винятків, таких як спеціальні податкові пільги для подружніх пар або людей з дітьми. Проте одностатеві шлюби та всиновлення геями розширюють коло людей, які мають право на такі пільги. Чи є це вагомою причиною для того, щоб виступати проти одностатевих шлюбів і всиновлення геями? Ні, це причина реформувати податковий кодекс.

Джон Локк описав це чітко і ясно у своєму есе «За загальну натуралізацію» (рp. 325-6):

Ще одне дуже слушне заперечення зводиться до того, що його запровадження призведе до збільшення кількості бідних. Якщо під бідними маються на увазі ті, що не мають роботи та живуть за рахунок праці інших; якщо серед нас є люди, які є працездатного віку і мають можливість працювати, але не роблять цього – се ганьба уряду, несправність конституції, яку слід негайно виправити, бо, поки вона існує, ми будемо лиш занепадати і байдуже, яка кількість нашого населення.

Соціальна держава може бути поганою, але це не причина для лібертаріанців підтримувати імміграційні обмеження.

Деякі основні проблеми в запереченнях імміграції

Більшість заперечень вільної імміграції доводять більше, ніж того хотілося б тому, хто заперечує. Волтер Блок і Джин Калаган зазначають, що багато аргументів, висунутих проти імміграції – вони проїдають кошти платників податків, вони посягають на державне майно, велика частка з них може призвести до знищення нашої культурної ідентичності – з такою ж легкістю можна висунути і до немовлят народжених у середині країни. Вони можуть опинитися на соціальній допомозі! У них дивні звичаї, чужа культура! Вони можуть голосувати за демократів! Звичайно, вони можуть робити такі речі, але побоювання щодо негативних наслідків навряд чи є підставою для того, щоб піддаватися статизму і силою виключати мирних іммігрантів з нашого суспільства, як зазначає Блок в іншій статті (с. 185). Більше того, кажуть Блок і Каллахан (с. 63), навіщо зупинятися на транснаціональних перетинах кордону? Більшість аргументів на користь обмеження такого роду пересування також дають нам підстави для запобігання внутрішньодержавному переміщенню людей.

Висновок

Лібертаріанство на сьогодні має довгу історію сприяння вільного пересування товарів і людей через встановлені урядом кордони. Ця історія починається з доби Просвітлення і продовжується до сьогодні. У «Другому трактаті» (секція 118), Лок розповідає, що, коли він досяг повноліття, він досяг «свободи у виборі уряду, під який він себе віддасть, до якого політичного об’єднання приєднається». У своїх книзі «Лібералізм» Людвіг фон Мізес пише (стр. 139): «Тут не може бути жодних сумнівів, що міграційні бар’єри зменшують продуктивність людської праці». Як зазначав у своїх працях про міграцію Майкл Хюмер, (пр. 3) «здебільшого прихильники обмежень не можуть обґрунтувати доречність шкідливої, примусової політики і що повага до прав особистості не вимагає набагато більш ліберальної імміграційної політики».

Якщо це есе здалось вам переконливим і хочете дізнатися більше про лібертаріанську позицію щодо імміграції, рекомендую цю лекцію Шихи Далмії. Вона дуже допомогла мені у розвитку власного розуміння цього питання. Я хлопець у фіолетовій сорочці.

Переклад: Прохорчук Андрій

Диктор: Максим Джаман

Лібертаріанський погляд на технології

Автор: Метью Фіні

Оригінал за посиланням

0:00 / 0:00
Лібертаріанський погляд на технології

Політики, що об’єднують в собі свободу, інновації та підприємництво, приймаючи при цьому ризики, можуть забезпечити людство технологіями, які зроблять нас усіх більш вільними, здоровими та захищеними.

Якщо ви не рання пташка, то сьогодні ви прокинулися невдовзі після того, як задзвонив будильник вашого телефону. Ви перевернулися, зняли телефон із зарядки, розблокували його за допомогою обличчя або відбитка пальця і почали свою ранкову цифрову рутину. Ви перевірили електронну пошту та повідомлення, сповіщення з Facebook та Instagram, а також статус вашого нещодавнього замовлення на Amazon. Ви глянули прогноз погоди та проглянули заголовки новин.

Потім ви встали з ліжка, прийняли душ, почистили зуби, приготували сніданок і вдяглися. Можливо, ви слухали подкаст або новини. У метро ви провели карткою аби пройти через турнікет або використали дебетову картку, щоб купити квиток. Можливо ви скористалися Uber’ом. Ви зайшли до свого офісу, увімкнули комп’ютер і почали гуляти Мережею.

Навіть якщо ваш ранок не схожий на цей, у когось з ваших друзів, членів сім’ї чи колег він точно був би подібним. Це рутина речей, які були знайомі нашим предкам: читання, поїздки на роботу, спілкування та соціалізація. Століття тому вони починали свій робочий день, читаючи газети; ловили трамвай, поїзд чи автобус на роботу; пліткували з родиною та колегами. Чимало наших далеких предків, можливо, не вміли читати, але вони, безсумнівно, багато соціалізувалися на робочому місці та в сім’ї. Вони так само снідали і переживали за погоду.

Хоча наша сучасна ранкова рутина і схожа на ту, що була у наших предків, проте вони не впізнали б її, здебільшого через пристрої, які зручно лежать у наших руках і надають нам доступ до мільярдів людей, а також до незліченних додатків і сервісів. Зв’язок і доступ до інформації є повсюдною рисою сучасного життя і прямим результатом технологічних інновацій.

Такі інновації докорінно змінили набагато більше речей, ніж наші ранки. Медицина, війна, фабричне виробництво, авіаперельоти, будівництво та сільське господарство зазнали кардинальних змін за останні 100 років завдяки технологічному прогресу. За одну мить в історичному еквіваленті ми пройшли шлях від світу, де доступ до електрики, кухонних плит, автомобілів, телефонів і холодильників був привілеєм заможної меншості, до світу, де майже кожен житель Сполучених Штатів має доступ до цих благ.

Сьогодні понад 90 відсотків американських домогосподарств мають плиту, автомобіль, холодильник, кондиціонер, мікрохвильову піч і мобільний телефон.[1] Ця технологічна революція не була привілеєм лише світових багатіїв. Мешканці країн, де бідність була нормою ще сто років тому, не лише пережили значне зростання достатку за останнє століття, але й підвищили доступність Інтернету, мобільних телефонів, автомобілів, холодильників та інших звичних побутових товарів.

Важко уявити сферу людської діяльності, яка б не зазнала незворотних змін на краще завдяки минулому століттю технологічних змін. Нічого подібного раніше не було.

І це далеко не межа. Дрони, безпілотні автомобілі, приватні космічні польоти, штучний інтелект, редагування генома, 3D-друк, надзвукові польоти, інтернет речей, криптовалюти та нанотехнології – все це готове зробити світ більш безпечним, здоровим і процвітаючим місцем.

На жаль, уряди зводять бар’єри для багатьох із цих інновацій, гальмуючи прогрес і обмежуючи доступ до нових продуктів. Ці бар’єри мотивовані різними прагненнями та побоюваннями. Учасники ринку, які намагаються уникнути конкуренції шляхом лобіювання та кумівства, безумовно, заслуговують на певну долю звинувачень, але більшою мірою відповідальність лежить на відношенні до врядування, а не на компаніях.

Занадто часто регуляторні органи дотримуються «принципу обережності», який полягає в тому, що випуск нових продуктів слід уповільнювати або взагалі забороняти, якщо їхній вплив на здоров’я чи безпеку є невизначеним. Таке ставлення призводить до того, що технології, які можуть змінити світ, залишаються замкненими в головах підприємців і технологів або в гаражах, авіаційних ангарах і лабораторіях. На додачу, державні політики, які нібито не пов’язані з технологіями, можуть мати негативний вплив на технологічну політику. Закони та нормативні акти, що регулюють імміграцію та прозорість уряду, є лише деякими прикладами. Зрештою, технологи, інженери та підприємці матимуть найкращі шанси на створення нових технологій за умови, що вони зможуть наймати найосвіченіші таланти і працювати з найточнішими даними.

Лібертаріанський підхід до новітніх технологій ґрунтується на презумпції свободи. Такий підхід визнає, що новітні технології пов’язані з невизначеністю, ризиками та втратами, але також вважає, що вигоди від інновацій, творчих крахів та відкриттів значно переважають над втратами. Такий підхід став би кардинальним зрушенням у порівнянні з нинішнім регуляторним середовищем, в якому технологи надто часто змушені просити дозволу, а не прощення.

Регуляторне поле

Формулювання «технологічної політики» може бути непростою справою. Технологічна політика впливає майже на кожну сферу нашого життя і не має такого вузького визначення, як зовнішня, житлова чи освітня політика. В цьому сенсі «технологічна політика» – це такий же не однозначний термін, як і «економічна політика». Подібно до економіки, технології не керуються і не регулюються одним відомством чи департаментом. Скоріше, нові технології регулюються безліччю відомств та агенцій, що працюють за принципом «алфавітного супу».

FAA (Федеральне управління цивільної авіації), FDA (Управління з контролю за продуктами і ліками), NHTSA (Національна адміністрація безпеки дорожнього руху) та багато інших беруть участь у регуляторних баталіях, пов’язаних з новими технологіями, що розвиваються. Інші урядові агенції та відомства можуть мати значний вплив на те, як ми використовуємо технології, навіть якщо вони не регулюють їх безпосередньо. Міністерства оборони та юстиції є, мабуть, найбільш очевидними прикладами.

Хоча ці регуляторні органи мають різні повноваження, культуру, персонал та історію, можна сказати, що кожен з них дотримується певної версії принципу обережності, який полягає в тому, що, якщо наслідки впливу продукту невідомі або суперечливі, то цей продукт не повинен потрапити на ринок. У лібертаріанському світі жодного з цих регуляторних органів не існувало б. Те, що регулятори дотримуються принципу обережності, не є чимось новим чи дивним, але це не робить цю ситуацію менш прикрою.

Обережний підхід до нових технологій може призвести до абсурдних результатів. Так, у 1865 році британський парламент ухвалив «Закон про локомотиви», який, серед іншого, зобов’язував людину з червоним прапором йти попереду кожного самохідного транспортного засобу, адже транспортні засоби, що працювали на парових двигунах, були небезпечними.

Зовсім недавно ми бачили, як FAA «приземлило» комерційні дрони, що спонукало Amazon тестувати свої технології для доставки за кордоном.[2] FAA також призупинило діяльність компанії FlyteNow, що займається флайт-шерингом.[3] У листопаді 2013 року FDA надіслало лист компанії 23andMe, що займається дослідженням персонального геному, з вимогою припинити продаж свого скринінг-тесту на визначення генотипу, який може інформувати клієнтів про їхню спадкову схильність до певних станів та хвороб.[4] Згідно з листом FDA, дана компанія порушила Федеральний закон про харчові продукти, ліки та косметику. FDA стверджувало, що геномний набір 23andMe кваліфікується як медичний «пристрій», а отже, підлягає маркетинговому схваленню та дозволу, якого розробники не мали.

Як зазначив старший науковий співробітник Центру «Mercatus» Адам Тієрер, на жаль для інноваторів, які працюють над аеротехнологіями та медичними пристроями, їхні продукти «з’являються в неволі», а не «народжуються вільними».[5]

Коли на ринку з’явилися Uber та Airbnb, не існувало жодного «Агентства спільної економіки» чи «Комісії з питань гіг-економіки». Невдовзі після публікації «Білої книги» про біткойн,[6] комп’ютери продовжували видобувати біткойни без дозволу «Ради з нагляду за криптовалютами». І Uber, і біткойн були «народжені вільними».

Те ж саме не можна сказати про дрони. FAA існує з кінця 1950-х років. Це невід’ємний елемент регуляторного ландшафту федерального уряду. Літальні апарати – літаки, гелікоптери чи авіамоделі – підпорядковуються правилам і нормам FAA. Нові авіатехнології «народжуються в полоні» регуляторного середовища, яке рясніє парканами, охоронцями та сторожовими вежами. FAA прагне заземлити нові та виникаючі технології, а Національні академії наук характеризують культуру FAA як таку, що «має майже нульову толерантність до ризику».[7] Така перспектива є особливо прикрою з огляду на історію авіаційних інновацій Сполучених Штатів, значна частина яких була досягнута за рахунок ризику і невизначеності.

Історія людських польотів рясніє зламаними кістками та смертельними аваріями. Середня тривалість життя перших пілотів американської пошти становила 900 льотних годин.[8] У 1919 році на кожні 115 325 миль нальоту гинув один пілот пошти.[9] Сьогодні літати вже не так небезпечно. За даними Бюро трудової статистики, у 2017 році рівень смертельного травматизму серед працівників повітряного транспорту становив 3,8 на 100 000 працівників в еквіваленті повної зайнятості.[10] Цей показник більш ніж у п’ять разів нижчий, ніж у сільському господарстві, рибальстві та лісництві.[11]

Лібертаріанський підхід до технологій навряд чи заохочує смерть тих, хто управляє новими машинами. Але він приймає реальність того, що нові технології іноді можуть бути небезпечними.

Коли автомобілі вперше зійшли з конвеєра, вони були набагато небезпечнішими, ніж сьогодні. Ремені та подушки безпеки не були обов’язковими до відносно недавнього часу, і вони, безсумнівно, врятували б частину життів, якби були встановлені в автомобілях раніше. Але ніхто не стане всерйоз стверджувати, що державні структури мали б призупинити розробку автомобілів, доки виробники не досягнуть того рівня безпеки, який ми маємо сьогодні. Адже тільки методом проб і помилок виробники дізнаються, які функції безпеки повинні бути обов’язковими.

Літаки та автомобілі жорстко регулюються. Колись вони з’явилися на світ вільними, але сьогодні, безсумнівно, народжуються в неволі. У лібертаріанському світі бездозвільних інновацій підприємці та винахідники могли б вільно впроваджувати інновації та творити, не звертаючись за дозволом до держави. Такий підхід не позбавлений ризиків, але ми можемо бути впевнені, що вигоди від нього значно переважать ці небезпеки.

Зважуючи ризики і вигоди, ми повинні з обережністю ставитися до людської схильності зосереджуватися на негативних заголовках і сприймати як належне позитивні події. У лібертаріанському світі слід очікувати, що погані новини й надалі домінуватимуть у на перших шпальтах. Це навряд чи буде несподіванкою; песимізм є важливою частиною людського мислення. І, звичайно, погані новини (аварії, смерті тощо) відбуваються протягом коротких періодів, тоді як хороші новини (наприклад, зниження рівня бідності та злочинності), як правило, відбуваються протягом десятиліть.

Газети по всьому світу могли б щодня протягом останніх 25 років виходити із заголовком «Кількість людей, які живуть у злиднях, зменшилася на 137 000 осіб з учорашнього дня».[12] 

Незважаючи на безліч даних, які свідчать про те, що світ став більш безпечним, здоровим і багатим, похмурий песимізм переважає в заголовках газет, а також у незліченних кухонних розмовах по всій країні. В очікуванні цього варто розглянути ризики та можливості, пов’язані з новими технологіями.

Ризики та можливості

Уряд постійно розробляє нові технології, покликані ще більше втручатися в наше приватне життя та вдосконалювати свою зброю. Технологічні інновації можуть покращити наше життя, але ми повинні остерігатися використання урядом технологій, що призводять до знищення приватності та розробки роботів, здатних ідентифікувати та вбивати цілі.

Уряд має великий вплив, але, на щастя, він не може заборонити математику. Отже, наскрізний зашифрований зв’язок залишається доступним для громадськості, хоча влада може робити оманливі кроки, щоб зупинити бізнес, який позиціонує себе дружнім до приватності. Поширення натільних камер, безпілотників та штучного інтелекту в правоохоронних органах – це тенденція, яку не можна залишати без контролю. Технологічні інновації можуть призвести до світу, в якому дирижаблі розміром з футбольний м’яч спостерігатимуть за цілими містами, а камери, оснащені програмним забезпеченням для розпізнавання облич, стануть звичним явищем.

У такому світі буде менше свободи. На щастя, уряд може накласти обмеження на використання правоохоронними органами таких технологій, які не мусять стримувати приватні інновації. Щонайменше, чиновники на федеральному, державному та місцевому рівнях повинні бути зобов’язаними розкривати плани щодо використання технологій спостереження перед тим, як розгортати такі інструменти.

Широке використання технологій спостереження – не єдина причина песимізму, пов’язаного з технологіями. Легко піддатися відчаю, якщо врахувати відсутність технологічного прогресу за роки, що минули відтоді, як людина вперше ступила на Місяць. Як сказав інвестор і підприємець із Кремнієвої долини Пітер Тіль, ми прагнули літаючих автомобілів, а отримали 140 символів.[13]

Кожному, хто бачив класику Стенлі Кубрика «2001: Космічна одіссея» у квітні 1968 року, можна пробачити впевненість у тому, що до 2001 року ми матимемо регулярні космічні подорожі та пілотовані місії на Юпітер з використанням штучного інтелекту. Зрештою, 25 травня 1961 року президент Кеннеді заявив: «Я вважаю, що ця нація повинна взяти на себе зобов’язання досягти до кінця цього десятиліття мети – висадити людину на Місяць і безпечно повернути її на Землю».[14] У квітні 1968 року «Аполлон-1» завершив свою місію, а 21 липня 1969 року – лише трохи більше ніж через рік після виходу фільму «2001: Космічна одіссея» – Ніл Армстронг і Базз Олдрін ступили на Місяць.

Але, насправді, ми пройшли довгий шлях з часів першої прогулянки по Місяцю. Наші кишенькові комп’ютери набагато потужніші, ніж весь командний модуль Аполлона-1. Такі пристрої не є привілеєм багатих і знаменитих: 81 відсоток дорослого американського населення володіє смартфоном.[15] Поява і поширення смартфонів докорінно змінили наше суспільне життя на краще і уможливили появу таких інноваційних компаній, як Uber. Інтернет, який дозволяє мільярдам пристроїв по всьому світу з’єднуватися один з одним, спричинив такі зміни в нашій економіці, політиці та культурі, яких не було з часів винайдення рухомого друкарського верстата в 15 столітті.

Ми ще далекі від заснування колоній на Марсі, але не варто зациклюватися на «140 символах». Твіттер та інші гіганти соціальних мереж сьогодні можуть бути об’єктом двосторонньої критики, але беззаперечним є той факт, що в мережі ці компанії надали нам нові, дешеві та цінні способи зв’язку один з одним.

Сходження на Олімп на Марсі й прогулянка по замінованому астероїду можуть бути досягненнями для ще ненароджених, але найближче майбутнє відкриває перед нами захоплюючі можливості.

У найближчі десятиліття безпілотні автомобілі можуть стати звичайним явищем. Фітнес-пристрої, такі як Fitbit, стають дедалі популярнішими. Як безпілотні автомобілі, так і натільні девайси є частиною зростаючого «інтернету речей», який також включає в себе такі прилади, як Amazon Echo, «розумні» холодильники і термостати, а також лічильники енергоспоживання.

«Інтернет речей» обіцяє зробити наше життя більш комфортним і безпечним. Хіба не було б чудово, якби всі пристрої у вашому домі спілкувалися між собою? Вранці ваші натільні девайси та телефон передавали б цінну інформацію холодильнику та автомобілю, зокрема про те, як добре ви спали і який у вас розклад.

У другій половині дня, коли ви їдете додому на своєму безпілотному автомобілі, ваш натільний девайс вже зв’язуватиметься з вашим домом. Можливо, він зрозуміє, що у вас був важкий день в офісі, і вам захочеться випити келих вина, а не дієтичну колу. Можливо, ваша домашня аудіосистема вмикатиме заспокійливу музику, коли ви заходитимете додому. Футбольне тренування вашої доньки закінчилося раніше запланованого часу (у тренера виникли непередбачувані сімейні обставини), і ви не знаєте, що це сталося. Відповідно, ваша машина їде трохи швидше, ніж зазвичай, щоб, висадивши вас біля дому, швидко дістатися до поля і забрати доньку.

Світ, сповнений безпілотних автомобілів і взаємопов’язаних приладів, може бути зручним, але він далекий від досконалості. Люди все ще помирають надто рано від хвороб, потерпають від болісних смертей, нещасних випадків та інвалідності. На щастя, нові та прогресивні технології роблять свій внесок у боротьбу з раком, діабетом та іншими смертельними і хронічними захворюваннями.

Дослідники з Китайського національного центру нанонауки і технологій та Університету штату Арізона створили роботів розміром з пилового кліща, які при введенні в кров мишей можуть зменшувати розміри пухлин.[16] Компанія з Сан-Дієго розробляє технологію біо-друку, яка одного дня може призвести до того, що ми зможемо створювати замінні органи з жменьки донорських клітин.[17] Ця технологія особливо цікава з огляду на те, що в США щодня помирає близько 20 людей в очікуванні трансплантації. [18]

Якщо трапляються несподівані нещасні випадки, було б чудово мати тисячі наноботів у вашій крові, які передають важливі деталі медичним працівникам.[19] Ці наноботи могли б також надсилати інформацію медичним дронам, які доставляли б вам необхідні медикаменти, одночасно передаючи в реальному часі відео для лікарів швидкої допомоги на шляху до вас.

Прогнозувати майбутнє, звісно, небезпечно. Деякі прогнози зрештою здійсняться, інші будуть сприйняті як абсурдні. Навіть письменники-фантасти, які постійно розмірковують над можливими технологіями, мають значні «сліпі плями». У фільмі «Той, що біжить по лезу», класичній антиутопічній науково-фантастичній картині 1982 року, знятому за мотивами роману Філіпа Діка, машини, настільки ж розумні, як і люди, ходять серед нас, але ми все ще читаємо газети. У фільмі «2001: Космічна одіссея» доктор Хейвуд Флойд може полетіти на космічну станцію в космічному кораблі Pan Am в рамках своєї подорожі на місячну базу, але йому доводиться зайти в телефонну будку, щоб поспілкуватися по відеозв’язку зі своєю донькою. Творець «П’ятого елементу» Люк Бессон міг передбачити появу літальних апаратів у своєму фільмі 1997 року, але він не міг уявити світ, де таксі лишилось старомодним. Ті з нас, хто витрачає свій час на роздуми про те, як можуть виглядати технології майбутнього, повинні бути терплячими і усвідомлювати, що ми можемо помилятися.

Проте державні регулятори та законодавці також повинні бути терплячими. Не всі наслідки від кожної нової технології можна передбачити заздалегідь. Негативні непередбачувані наслідки, звичайно, можливі, але ми не повинні приносити інновації в жертву безпеці.

Регуляторна реформа є необхідною, але недостатньою умовою для лібертаріанської технологічної політики. Якби законодавці кардинально змінили нинішнє регуляторне середовище, що регламентує технології, це було б значним покращенням. Однак необхідні додаткові зміни.

У лібертаріанському світі компанії можуть наймати для роботи над своїми проектами кого завгодно. Технологічні фахівці, як і всі інші спеціалісти, з’являються по всьому світу. На щастя для технологічних фірм у Лібертопії, їм не потрібно турбуватися про обмеження на імміграцію. Вони можуть наймати кого завгодно. Лібертопія також є набагато більш відкритим і прозорим світом, ніж наш нинішній. Більший доступ до урядових даних дозволить інноваторам створювати кращі продукти. Як тільки Національне управління океанічних і атмосферних досліджень США зробить супутникові дані про погоду доступними для громадськості, приватний сектор зможе побудувати індустрію прогнозування погоди вартістю в мільярди доларів. [20]

Якщо ми хочемо жити у світі ефективних та інноваційних технологій, інженерам потрібен доступ до високоякісних даних і талановита робоча сила. Уряд може сприяти цьому, відкривши доступ до більшої кількості даних і скасувавши більшість обмежень на міграцію. [21]

Висновок

У Лібертопії винахідники можуть реалізовувати свої інтереси, а приватні компанії можуть вільно досліджувати численні сфери застосування нових технологій. Технологічні фірми можуть наймати кого завгодно, не турбуючись про те, що урядова установа може обмежити їхні проекти. Підприємці, винахідники та науковці радше проситимуть пробачення, аніж дозволу.

Ми не можемо бути впевненими в тому, як виглядатимуть технології в Лібертопії. Можливо, деякі люди сидітимуть на своїх ґанках, спостерігаючи за фермами марихуани, слухаючи віддалене дзижчання дронів, що обпилюють посіви, і чекаючи на безпілотний автомобіль, який доставить нового робота-няню для їхніх дітей. Можливо, інші проведуть більшу частину свого життя у віртуальній реальності, де астронавти тренуватимуться видобувати копалини на астероїдах, а лікарі обстежуватимуть судини та органи своїх пацієнтів за допомогою медичних нанороботів. У цьому світі також траплятимуться нещасні випадки та непередбачувані наслідки, пов’язані з новими технологіями, але переваги значно переважатимуть ризики. Лібертопія не ідеальна, але вона набагато краща за світ, в якому ми живемо зараз.

Переклад: Іван Ландарь

Дикторка: Марія Ялова 

Примітки

  1. Derek Thompson, “The 100-Year March of Technology in 1 Graph,” Atlantic, April 7, 2012.
  2. Alex Hern, “Amazon Claims First Successful Prime Air Drone Delivery,” Guardian, December 14, 2016.
  3. Frederic Lardinois, “Flytenow Shuts Down after Court Rules against Flightsharing Startups,” TechCrunch, December 22, 2015.
  4. Anna Vlasits, “How 23andMe Won Back the Right to Foretell Your Diseases,” Wired, April 8, 2017. See also Ron Bailey, “Let My Genes Go! And Leave 23andMe Alone,” Reason, November 29, 2013.
  5. Adam Thierer, “Evasive Entrepreneurs and Permissionless Innovation,” interview by Chad Reese, Bridge, September 11, 2018.
  6. Satoshi Nakamoto, “Bitcoin: A Peer-to-Peer Electronic Cash System,” white paper, 2008.
  7. National Academies of Sciences, Engineering, and Medicine, Assessing the Risks of Integrating Unmanned Aircraft Systems into the National Airspace System (Washington: National Academies Press, 2018).
  8. The Suicide Club, exhibit, Smithsonian National Postal Museum, Washington.
  9. Suicide Club exhibit.
  10. “Hours-Based Fatal Injury Rates by Industry, Occupation, and Selected Demographic Characteristics,” Census of Fatal Occupational Injuries, Current and Revised Data, Bureau of Labor Statistics.
  11. “Hours-Based Fatal Injury Rates.”
  12. David Boaz, “What If Newspapers Reported the Real News about Human Progress?” Cato at Liberty (blog), March 8, 2018.
  13. Christopher Mims, “What’s the Next Big Thing in Tech? It’s Up to Us,” Wall Street Journal, November 16, 2018.
  14. John F. Kennedy, “Special Message to the Congress on Urgent National Needs,” May 25, 1961.
  15. “Mobile Fact Sheet” webpage, Pew Research Center, February 5, 2018.
  16. Edd Gent, “These Tiny Robots Could Be Disease-Fighting Machines inside the Body: Nanobots Could Provide Cancer Treatment Free from Side Effects,” NBC News, March 30, 2018.
  17. Hasan Chowdhury, “Liver Success Holds Promise of 3D Organ Printing,” Financial Times, March 5, 2018.
  18. “Organ Donation Statistics” webpage, HRSA Division of Transplantation.
  19. Trevor English, “Nanobots Will Be Flowing through Your Body by 2030,” Interesting Engineering, April 25, 2017.
  20. Christina Rogawski, Stefaan Verhulst, and Andrew Young, “NOAA Open Data Portal: Creating a New Industry through Access to Weather Data,” Open Data’s Impact, January 2016.
  21. These recommendations are based on proposals outlined by Caleb Watney: Caleb Watney, “Reducing entry barriers in the development and application of AI,” R Street Institute Policy Study no. 153, October 9, 2018.

Що змушує капіталізм працювати?

Автор: Арнольд Клінг. Посилання на оригінал

Перекладач: Юрій Уршанський, Диктор: Ірина Купчак

0:00
/
0:00
Що змушує капіталізм працювати?

«Розуміння ринкового процесу як систематичної послідовності натхненних прибутком підприємницьких відкриттів, які постійно переставляються і перенаправляються в результаті безперервного впливу екзогенних змін, має радикально змінити наше сприйняття ключових рис капіталізму».

  • Ізраїль М. Кірцнер, Конкуренція, економічне планування та проблема знань (стор. 301)

У цьому томі зібрання творів Ізраеля М. Кірцнера за редакцією та зі скромним коротким вступом Пітера Й. Бетке та Фредеріка Соте розглядаються глибокі та важливі питання, які більшість економістів воліли б оминути. Вони стосуються того, що відрізняє ринкову діяльність від центрального планування, економічної ролі підприємців і того, що розуміється під конкуренцією.

Концептуальні питання, які піднімає Кірцнер, здалися мені інтелектуально складними, і я думаю, що багатьом читачам вони також будуть цікавими. Якщо ви обиратимете книгу, я рекомендую почати з есе «Як працюють ринки: Дисбаланс, підприємництво та відкриття», щоб отримати загальне уявлення перед тим, як братися за есе з самого початку.

Тут я зосереджуся насамперед на питанні про те, що відрізняє ринкову економіку від централізованої планової. Хоча мої міркування ґрунтуються на роботах Кірцнера, я не стверджую, що повністю розумію чи поділяю його погляди.

У ринковій економіці рішення про те, що і як виробляти, приймають окремі підприємці. Для того, щоб підприємці робили це у спосіб, який сприяє досягненню більш ефективних економічних результатів:

  1. Вони повинні керуватися стимулом отримання прибутку.
  2. Вони повинні конкурувати в нескінченному процесі, в якому вони виправляють помилки і використовують можливості для вдосконалення.

Багато економістів вважають, що головною слабкістю соціалізму є відсутність стимулу до прибутку. Але Кірцнер пише:

«Наше подальше дослідження інтерфейсу між економікою соціалістичного розрахунку та економікою процесу підприємницької конкуренції дозволить нам стверджувати, я вважаю, що існують аналітичні підстави стверджувати, що мізесівська «проблема знання» дійсно передує [проблемі] мотивації.» (сторінка 151)

Проблема знання полягає в тому, щоб виявити, чого хочуть споживачі і як ефективно задовольнити ці потреби. Підприємницька конкуренція — це процес, який дозволяє робити такі відкриття. За відсутності такої конкуренції центральний плановий орган повинен покладатися на здогадки.

У соціалістичній економіці планувальник не має засобів для отримання інформації про те, чого хочуть індивіди. Кірцнер зазначає, що, навпаки, ринкова економіка не має уявлення про те, чого хоче «суспільство».

Ринкова економіка за визначенням складається з безлічі незалежно прийнятих індивідуальних рішень. У такому контексті говорити про рішення, прийняті «суспільством», — це, в кращому випадку, метафора. «Суспільство», власне кажучи, не вибирає; воно не планує; воно не займається «розподілом ресурсів»; воно не має цілей; воно не має засобів; говорити про суспільство, яке стикається зі «своєю» проблемою розподілу, економії — це, строго кажучи, говорити нісенітницю. (стор. 153-154)

Ті з нас, хто хоче захищати як методологічний індивідуалізм, так і ринки, стикаються з парадоксом. Коли ми говоримо, що економіка працює добре, ми стверджуємо, що говоримо від імені всього суспільства. Але як індивідуалісти, ми б сказали, що не існує такої моральної сутності, як «суспільство».

Мій спосіб подолання цього парадоксу полягає в тому, що я маю свою інтуїцію щодо того, що є «добрим економічним результатом для суспільства», а ви маєте свою. Якщо наші інтуїції не мають майже нічого спільного, то у нас немає підстав для подальшої дискусії. Але якщо наші інтуїції схожі, то ми можемо вести продуктивний діалог про те, які інституційні механізми можуть призвести до бажаних результатів, що відповідають нашим інтуїціям.

(Для ознайомлення з цими темами див. «Соціалізм», Роберт Хайльбронер; «Австрійська школа економіки», Пітер Бетке; біографію Леона Вальраса в «Короткій економічній енциклопедії».

Для отримання додаткової інформації див. праці Ізраїля Кірцнера «Економічна точка зору» та Едвіна Г. Долана (ред.) «Основи сучасної австрійської економіки».)

Під час «дебатів про соціалістичний розрахунок» економісти, які виступали за соціалізм, визнали, що ціновий механізм виконує важливу функцію обробки інформації. Вони припускали, що урядове бюро (сьогодні ми б сказали — потужний комп’ютер) могло б зберігати перелік усіх входів і виходів економіки. Назвемо це WAC, (від Walrasian-Auctioneer Computer) — комп’ютер Вальраса-Аукціоніста. Потім WAC пропонував би набір цін на ресурси та продукти. Споживачі визначатимуть свої потреби, а фірми — обсяги виробництва. WAC дивився б на результати, щоб побачити, які виникли дефіцити або надлишки. Для надлишкових ресурсів або продукції, що виробляється, РЦК коригував би ціни в бік зниження. На ресурси та продукцію, яких бракує, РЦК коригує ціни в бік підвищення. Потім це дозволить споживачам і компаніям відреагувати на цей новий рівень цін і подивитися на результати. Цей процес триватиме доти, доки всі надлишки та дефіцити не будуть ліквідовані.

Насправді, щойно описаний процес є проблематичним, оскільки економічна діяльність, яка відбувається за «хибними цінами» в одній ітерації, може змінити бажану діяльність в наступній ітерації. Це жодним чином не гарантує плавного зближення до точки, де всі ринки перебувають у рівновазі.

Альтернативою є те, що WAC оголошує набір цін, але не дозволяє проводити торги. Замість цього, WAC просить всіх бажаючих повідомити, що вони бажають продавати за цими цінами. На основі цих побажань РЦБ розглядає отримані надлишки та дефіцити як гіпотетичні. Він пропонує новий набір цін для усунення цих гіпотетичних дефіцитів, і кожен повідомляє, що він бажає продати за цими новими цінами. Якщо припустити, що цей ітеративний процес сходиться до збалансованого рішення, то WAC нарешті дозволяє торгівлю за ринковими цінами, що очищають ринок.

Кілька зауважень щодо цього гіпотетичного механізму WAC:

  1. Більшість сучасних економістів, незалежно від того, чи підтримують вони соціалізм, чи ні, не переймаються тим, чи існує механізм РЦП, чи є він можливим. Стандартний підхід полягає в побудові економічних моделей, які припускають, що економіка працює «так, ніби» вона використовує механізм РЦП. Зокрема, можна вважати само собою зрозумілим, що економіка буде пристосовуватися до рівноважних станів. Тому завданням економіста є аналіз властивостей рівноважних станів і порівняння одного такого стану з іншим.
  2. На противагу цьому, Кірцнер та інші австрійські економісти наполягають на важливості того факту, що механізм WAC не існує в реальному світі. В реальному світі центральні планові органи диктують свої умови на основі здогадок, а не на основі баз даних і цін, визначених методом проб і помилок. Кірцнер зазначає, що в реальній ринковій економіці підприємці беруть на себе завдання коригування цін і визначення можливостей для зміни співвідношення того, що виробляється і як виробляється. Комп’ютер не визначає дефіцит, надлишок і можливості. Їх знаходять окремі підприємці.

Те, що Кірцнер називає «підприємницькою пильністю», — це те, що знищує неефективність і рухає економіку в напрямку рівноваги, або ринкового балансу. Звичайно, економіка ніколи насправді не досягає такого стану, тому що завжди виникають нові можливості для підвищення ефективності, оскільки відбуваються події та з’являються нові відкриття.

 

  1. Навіть якби механізм WAC був технічно здійсненним, я вважаю, що його все одно було б недостатньо для сприяння соціалістичній економіці. Нам все одно бракувало б елементу «підприємницької пильності». Одна справа вірити, що директор заводу міг би вирішувати, скільки компактних і скільки середніх автомобілів виробляти, виходячи з цін, запропонованих WAC. Але хто несе відповідальність за те, що виникла ідея служби спільних поїздок? Або самокерованого автомобіля? Це не є завданням ані WAC, ані автовиробника. На додаток до WAC, майбутнім ринковим соціалістам потрібні кадри призначених інноваторів, чия робота полягає у створенні нових продуктів і процесів.
  2. Я думаю, що це все ще залишає відкритим питання про те, як мотивувати менеджерів фірм та інших людей в соціалістичній економіці. Ви можете сказати менеджеру, щоб він налаштував виробництво так, щоб максимізувати прибуток, що є суто бухгалтерським прийомом, який не впливає на винагороду. Але який стимул це дасть менеджерам? І чи підуть призначені інноватори на правильний ризик, якщо гратимуть у гру за жетони, які не є справжніми грошима?

Хоча всі ці аргументи вказують на складність централізованого планування, виникає питання: як фірмам вдається функціонувати? Усередині фірми діяльність не керується системою цін і підприємницькою пильністю. Натомість, подібно до центрального планувальника, керівник встановлює внутрішні ціни, зокрема, правила оплати праці для своїх працівників. Як і центральний плановик, бос обирає проекти на основі обґрунтованих здогадок, а не залишає вибір на розсуд ринкового механізму.

«Чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?»

Скептики соціалізму люблять вказувати на Північну Корею чи колишній радянський союз як на доказ того, що центральне планування не працює. Але чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?

Я б сказав, що різниця між Wal-Mart чи Apple, з одного боку, і Північною Кореєю чи колишнім радянським союзом, з іншого, полягає в тому, що коли центральне планування руйнується в одному з цих суб’єктів, неефективна фірма буде відсіяна і замінена набагато швидше, ніж неефективний соціалістичний уряд.

Якщо ми розглядаємо фірму як осередок центрального планування, то ринкова економіка складається з цих планових підприємств, які конкурують між собою. Можна використати метафору кораблів, якими централізовано керують, деякі з них великі, а деякі малі, і всі вони намагаються втриматися на плаву в морі конкуренції. Корозія та стихійні лиха часто топлять деякі кораблі, але з’являються інші, і життя людей, як правило, покращується, тому що ці кораблі є новими та вдосконаленими. Централізовано планована економіка схожа на єдину структуру, що стоїть на суші. Вона менш схильна до швидкого покращення, і коли вона піддається корозії або зазнає стихійного лиха, її населення страждає протягом тривалого часу.

*Арнольд Клінґ має ступінь доктора філософії. доктор економіки в Массачусетському технологічному інституті. Він є автором кількох книг, зокрема «Криза достатку: переосмислення того, як ми платимо за медичне обслуговування», «Невидиме багатство: прихована історія про те, як працюють ринки», «Неконтрольоване та незбалансоване: як невідповідність між знаннями та владою спричинила фінансову кризу та загрожує демократії» та «Спеціалізація та торгівля: повторне введення в економіку». Він працював у EconLog із січня 2003 року по серпень 2012 року.

Those of us who favor individual freedom with personal responsibility have been unable to agree upon a generally acceptable name for ourselves and our philosophy of liberty. This would be relatively unimportant except for the fact that the opposition will call us by some name, even though we might not desire to be identified by any name at all. Since this is so, we might better select a name with some logic instead of permitting the opposition to saddle us with an epithet.

Some of us call ourselves “individualists”, but others point out that the opposition often uses that word to describe a heartless person who doesn’t care about the problems and aspirations of other people.

Some of us call ourselves “conservatives”, but that term describes many persons who base their approval of an institution more on its age than on its inherent worth.

Many of us call ourselves “liberals”. And it is true that the word “liberal” once described persons who respected the individual and feared the use of mass compulsions. But the leftists have now corrupted that once-proud term to identify themselves and their program of more government ownership of property and more controls over persons. As a result, those of us who believe in freedom must explain that when we call ourselves liberals, we mean liberals in the uncorrupted classical sense. At best, this is awkward and subject to misunderstanding.

Here is a suggestion: Let those of us who love liberty trade-mark and reserve for our own use the good and honorable word “libertarian”.

Webster’s New International Dictionary defines a libertarian as “One who holds to the doctrine of free will; also, one who upholds the principles of liberty, esp. individual liberty of thought and action.”

In popular terminology, a libertarian is the opposite of an authoritarian. Strictly speaking, a libertarian is one who rejects the idea of using violence or the threat of violence—legal or illegal—to impose his will or viewpoint upon any peaceful person. Generally speaking, a libertarian is one who wants to be governed far less than he is today.

A libertarian believes that the government should protect all persons equally against external and internal aggression, but should otherwise generally leave people alone to work out their own problems and aspirations.

While a libertarian expects the government to render equal protection to all persons against outright fraud and misrepresentation, he doesn’t expect the government to protect anyone from the consequences of his own free choices. A libertarian holds that persons who make wise choices are entitled to enjoy the fruits of their wisdom, and that persons who make unwise choices have no right to demand that the government reimburse them for their folly.

A libertarian expects his government to establish, support, and enforce the decisions of impartial courts of justice—courts which do not recognize or refer to a person’s race, religion, or economic status. If justice is to be rendered, the decisions of these courts must be as binding upon government officials and their actions as upon other persons and their actions.

A libertarian respects the right of every person to use and enjoy his honestly acquired property—to trade it, to sell it, or even to give it away—for he knows that human liberty cannot long endure when that fundamental right is rejected or even seriously impaired.

A libertarian believes that the daily needs of the people can best be satisfied through the voluntary processes of a free and competitive market. And he holds the strong belief that free persons, using their own honestly acquired money, are in the best possible position to understand and aid their fellow men who are in need of help.

A libertarian favors a strictly limited form of government with many checks and balances—and divisions of authority—to foil the abuses of the fearful power of government. And generally speaking, he is one who sees less, rather than more, need to govern the actions of others.

A libertarian has much faith in himself and other free persons to find maximum happiness and prosperity in a society wherein no person has the authority to force any other peaceful person to conform to his viewpoints or desires in any manner. His way of life is based on respect for himself and for all others.

A libertarian doesn’t advocate violent rebellion against prevailing governments—except as a last resort before the concentration camps. But when a libertarian sees harm rather than good in certain acts of government, he is obligated to try his best to explain to others who advocate those measures why such compulsory means cannot bring the ends which even they desire.

The libertarian’s goal is friendship and peace with his neighbors at home and abroad.

«It is not the difference in taste between individuals that Libertarians object to, but the forcing of one’s tastes upon another». Charles T. Sprading

«The idea of governing by force another man, who I believe to be my equal in the sight of God, is repugnant to me. I do not want to do it. I do not want any one to govern me by any kind of force. I am a reasoning being, and I only need to be shown what is best for me, when I will take that course or do that thing simply because it is best, and so will you. I do not believe that a soul was ever forced toward anything except toward ruin». Samuel Milton Jones

«Liberty for the few is not liberty. Liberty for me and slavery for you means slavery for both». Samuel Milton Jones

«The institutions of civil liberty leave each man to run his career in life in his own way, only guaranteeing to him that whatever he does in the way of industry, economy, prudence, sound judgment, etc., shall redound to his welfare and shall not be diverted to someone else’s benefit. Of course it is a necessary corollary that each man shall also bear the penalty of his own vices and his own mistakes.

We are told what fine things would happen if every one of us would go and do something for the welfare of somebody else; but why not contemplate also the immense gain which would ensue if everybody would do something for himself?

Wherever collective standards, codes, ideals, and motives take the place of individual responsibility, we know from ample experience that the spontaneity and independent responsibility which are essential to moral vigor are sure to be lost». William Graham Sumner

Dean Russell