З книги Людвіга фон Мізеса «Інтервенціонізм: Економічний Аналіз»

Автор: Людвіг фон Мізес

0:00 / 0:00

Розділ 6. Воєнна економіка

Частина 1. Війна та ринкова економіка

Демократія – це наслідок ринкової економіки у внутрішніх справах; мир – її наслідок у зовнішній політиці. Ринкова економіка означає мирну співпрацю і мирний обмін товарами та послугами. Вона не може існувати, коли масові вбивства є буденністю.

Несумісність війни з ринковою економікою та цивілізацією не була повністю визнаною, оскільки прогресуючий розвиток ринкової економіки змінив первинну природу самої війни. Ринкова економіка поступово перетворила тотальну війну давніх часів на солдатську війну сучасності.

Тотальна війна – це орда, яка рухається, щоб битися і грабувати. Рухається ціле плем’я, цілий народ; ніхто – навіть жінка чи дитина – не залишається вдома, якщо вони не повинні виконувати там необхідні для війни обов’язки. Мобілізація тотальна, і люди завжди готові йти на війну. Кожен є воїном або служить воїнам. Армія і народ, армія і держава – тотожні. Немає різниці між воїнами і цивільними. Метою війни є знищення всієї ворожої нації. Тотальна війна закінчується не мирним договором, а тотальною перемогою і тотальною поразкою. Переможені – чоловіки, жінки, діти – винищуються; буде милосердям, якщо їх просто навернуть у рабство. Виживає лише нація-переможець.

У солдатській війні, з іншого боку, армія веде бойові дії, в той час як громадяни, які не перебувають на військовій службі, продовжують жити своїм звичайним життям. Громадяни сплачують витрати на ведення війни, платять за утримання та оснащення армії, але в іншому вони залишаються поза військовими діями. Може статися так, що військові дії зрівняють з землею їхні будинки, спустошать землі і знищать іншу їх власність, але це теж є частиною воєнних витрат, які вони змушені нести. Також може статися так, що їх пограбують і випадково вб’ють воїни, навіть ті, що належать до їх «власної» армії. Але це події, які не притаманні війні як такій; вони скоріше заважають, ніж допомагають операціям армійського керівництва і є неприпустимими, якщо ті, хто командує, мають повний контроль над своїми військами. Воююча держава, яка сформувала, оснастила і утримує армію, вважає мародерство з боку солдатів злочином; їх найняли воювати, а не мародерствувати за власним бажанням. Держава прагне, щоб цивільне життя не порушувалося, бо хоче зберегти податкоспроможність своїх громадян; завойовані території при цьому розцінюються як її власні володіння. Система ринкової економіки повинна підтримуватися під час війни, щоб служити потребам ведення бойових дій.

Еволюція, яка привела від тотальної війни до війни солдатів, натомість мала б повністю унеможливити війни. Це була еволюція, кінцевою метою якої міг бути лише вічний мир між цивілізованими народами. Ліберали дев’ятнадцятого століття повністю усвідомлювали цей факт. Вони вважали війну приреченим пережитком темної епохи, так само як і інститути минулих часів – рабство, тиранію, нетерпимість, забобони. Вони твердо вірили, що майбутнє буде благословенне вічним миром.

Все пішло іншим шляхом. Розвиток, який повинен був принести умиротворення світу, пішов у зворотному напрямку. Цей повний розворот не можна розглядати як окремий факт. Сьогодні ми є свідками зростання ідеології, яка свідомо заперечує все, що вважалося культурою. «Буржуазні» цінності підлягають переоцінці. Інститути «буржуазії» мають бути замінені інститутами пролетаріату. Так само «буржуазний» ідеал вічного миру має бути витіснений прославлянням сили. Французький політичний мислитель Жорж Сорель, апостол профспілок і насильства, був хрещеним батьком як більшовизму, так і фашизму.

Немає великої різниці в тому, що націоналісти хочуть війни між націями, а марксисти – війни між класами, тобто громадянської війни. Вирішальним є той факт, що й ті, й інші проповідують війну на знищення, тотальну війну. Важливо також, чи співпрацюють різні антидемократичні групи, як це відбувається зараз, чи борються одна з одною. Так чи інакше, вони практично завжди є союзниками, коли йдеться про атаку на західну цивілізацію.

Частина 2. Тотальна війна та воєнний соціалізм

Якби ми вважали державами орди варварів, які насувалися на Римську імперію зі сходу, нам довелося б сказати, що вони утворили тотальні держави. В орді домінував політичний принцип, який сьогодні нацисти називають принципом фюрера. Тільки воля Аттіли чи Аларіха мала значення. Окремі гуни чи готи не мали жодних прав і сфер приватного існування. Всі чоловіки, жінки і діти були просто армійськими одиницями свого правителя або в його службі постачання; вони повинні були беззастережно підкорятися.

Було б помилкою вважати, що ці орди були соціалістично організовані. Соціалізм – це система суспільного виробництва, яка базується на суспільній власності засобів виробництва. Ці орди не мали соціалістичного виробництва. Позаяк вони жили не за рахунок грабунку завойованих, а мали забезпечувати свої потреби власною працею, то окремі сім’ї займались виробництвом своїми силами і за власний кошт. Правитель не переймався цими питаннями; чоловіки і жінки були самі по собі. Не було ніякого планування і соціалізму. Розподіл награбованого – не соціалізм.

Ринкова економіка і тотальна війна несумісні. У солдатській війні воюють лише солдати; для переважної більшості війна – це лише минуще страждання зла, а не активне його переслідування. Поки армії воюють одна з одною, громадяни, фермери та робітники намагаються продовжувати свою звичну діяльність.

Першим кроком, який обернув війну солдатів на тотальну війну, стало запровадження обов’язкової військової служби. Вона поступово стирала різницю між солдатами та громадянами. Війна більше не мала бути справою лише найманців, у ній мали брати участь усі, хто мав необхідні фізичні здібності. Гасло «нація зі зброєю в руках» спочатку виражало лише програму, яка не могла бути реалізована повністю з фінансових причин. Лише частина працездатного чоловічого населення проходила військову підготовку і потрапляла на військову службу. Але, ставши на цей шлях, вже неможливо зупинитись на половинчастих заходах. Врешті-решт мобілізація мала поглинути навіть тих незамінних для виробництва чоловіків, на яких лежала відповідальність годувати та екіпірувати бійців. Було визнано необхідним розрізняти головні та другорядні професії. Чоловіки, зайняті в професіях, необхідних для забезпечення армії, повинні були бути звільнені від призову до бойових підрозділів. З цієї причини розпорядження наявною робочою силою було передано в руки військового керівництва. Обов’язкова військова служба передбачає призов до армії всіх працездатних; від неї звільняються лише хворі, фізично непридатні, літні люди, жінки та діти. Але коли стає зрозуміло, що частина працездатного населення все ж повинна бути використана на промисловому фронті для роботи, яку можуть виконувати і старі, і молоді, і менш здорові, і жінки, тоді немає ніяких підстав робити відмінності в обов’язковій службі між працездатними і непрацездатними людьми. Таким чином, обов’язкова військова служба веде до обов’язкової трудової зайнятості всіх працездатних громадян, як чоловіків, так і жінок. Верховний головнокомандувач здійснює владу над усією нацією, він замінює працю працездатних людей працею менш придатних призовників і відправляє на фронт стільки працездатних людей, скільки може утримати вдома, не ставлячи під загрозу постачання армії. Потім верховний головнокомандувач вирішує, що і як виробляти. Він також вирішує, як ця продукція буде використана. Мобілізація стала тотальною; нація і держава перетворилися на армію; воєнний соціалізм замінив ринкову економіку.

У цьому ланцюжку не має значення, чи мають колишні підприємці привілейоване становище в цій системі воєнного соціалізму. Їх можуть назвати менеджерами і вони отримають вищі посади на заводах, які тепер всі служать армії. Вони можуть отримувати більші пайки, ніж ті, хто раніше були лише клерками чи робітниками. Але вони більше не є підприємцями. Вони – управляючі магазинів, яким вказують, що і як виробляти, де і за якими цінами купувати засоби виробництва, а також кому і за якими цінами продавати вироблену продукцію.

Якщо розглядати мир як звичайне затишшя, під час якого нація повинна озброїтися для майбутньої війни, то в мирний час необхідно перевести виробництво на воєнні рейки так само, як і підготувати та організувати армію. Було б нелогічно відкладати тотальну мобілізацію до початку воєнних дій. Єдина різниця між війною і миром в цьому відношенні полягає в тому, що в мирний час частина чоловіків, які під час війни будуть використані на передовій, все ще задіяні в тилу. У такому випадку перехід від мирних обставин до воєнних – це просто переміщення цих чоловіків з тилу до війська.

Очевидно, що в кінцевому підсумку війна і ринкова економіка несумісні. Ринкова економіка могла розвиватися лише тому, що індустріалізм відтіснив мілітаризм на задній план, і тому, що він змусив тотальну війну «виродитися» у війну солдатів.

Нам не потрібно обговорювати питання, чи обов’язково соціалізм веде до тотальної війни. Для теми, яку ми тут розглядаємо, такий аналіз не потрібен. Достатньо констатувати, що агресор не може вести тотальну війну, не запровадивши соціалізм.

Частина 3. Ринкова економіка та національна оборона

Сьогодні світ поділений на два табори. Тоталітарні орди нападають на країни, які прагнуть зберегти ринкову економіку і демократію; вони прагнуть знищити «занепадаючу» західну цивілізацію і замінити її новим порядком.

Вважається, що ця агресія змушує атакованих пристосовувати свою соціальну систему до вимог цієї тотальної війни, тобто відмовитися від ринкової економіки на користь соціалізму, і від демократії – на користь диктатури. Одна група відчайдушно заявляє: «Війна неминуче веде до соціалізму і диктатури. Поки ми намагаємося захистити демократію і відбити напад ворога, ми самі приймаємо його економічний порядок і політичну систему». У Сполучених Штатах цей аргумент є основою підтримки ізоляції. Ізоляціоністи вважають, що свободу можна зберегти лише неучастю у війні.

«Прогресивісти» збуджено висловлюють таку ж думку. Вони вітають боротьбу проти Гітлера, бо переконані, що війна повинна принести соціалізм. Вони хочуть американської участі у війні, аби перемогти Гітлера і запровадити його систему в Сполучених Штатах.

Чи завжди це так? Чи має нація, яка захищається від агресії тоталітарних країн, сама ставати тоталітарною? Чи держава, яка користується демократією та соціальною системою ринкової економіки, не здатна успішно боротися з тоталітарним і соціалістичним ворогом?

Існує поширена думка, що досвід нинішньої війни доводить, що соціалістичне виробництво знаходиться в кращій позиції для постачання зброї та інших військових матеріалів, ніж ринкова економіка. Німецька армія має величезну перевагу в усіх видах обладнання, необхідного для ведення бойових дій. Армії Франції та Британської імперії, які мали в своєму розпорядженні ресурси всього світу, вступили в конфлікт погано озброєними і оснащеними, і вони не змогли подолати цю неповноцінність. Ці факти беззаперечні, але ми повинні їх правильно інтерпретувати.

Навіть на момент приходу нацистів до влади, Німецький Рейх вже був набагато краще підготовлений до нової війни, ніж припускали англійські та французькі експерти. Починаючи з 1933 року, Рейх зосередив усі свої зусилля на підготовці до війни. Гітлер перетворив Рейх на озброєний табір. Воєнне виробництво було розширене до межі. Виробництво товарів для приватного споживання було скорочено до мінімуму. Гітлер відкрито готувався до війни на знищення проти Франції та Англії. Англійці та французи ж стояли осторонь, ніби це їх зовсім не стосувалося.

У ті критичні роки, що передували початку Другої світової війни, в Європі за межами тоталітарних країн існували лише дві партії: антикомуністи та антифашисти. Це не назви, дані їм їхніми опонентами або кимось іншим; партії самі прийняли ці означення.

Антифашисти – в Англії це передусім Лейбористська партія, у Франції переважно Народний фронт – використовували різкі висловлювання проти нацистів. Але вони виступали проти будь-якого поліпшення в озброєнні своїх країн, в кожній пропозиції розширити збройні сили вони вбачали прояв фашизму. Вони покладалися на радянську армію, в силі, кращому оснащенні та непереможності якої були переконані. Вони вважали за необхідне укласти союз з радянським союзом. Щоб завоювати прихильність сталіна, стверджували вони, необхідно провадити внутрішню політику, що схиляється до комунізму.

Антикомуністи – англійські консерватори та французькі «праві» – бачили в Гітлері Зиґфріда, який знищить дракона комунізму. Відповідно, вони прихильно ставилися до нацизму. Вони таврували як «єврейську» брехню твердження, що Гітлер планував війну для знищення Франції та Британської імперії і прагнув до повного панування над Європою.

Результатом такої політики стало те, що Англія і Франція вступили у війну непідготовленими. Але ще не було надто пізно виправити ці упущення. Вісім місяців, що минули між початком війни і німецьким наступом у травні 1940 року, були б достатніми для того, щоб забезпечити війська союзників оснащенням, яке дозволило б їм успішно захистити східні кордони Франції. Вони могли і повинні були використати потужності своєї промисловості. В тому, що вони цього не зробили, не можна звинувачувати капіталізм.

Одна з найпопулярніших антикапіталістичних легенд переконує нас у тому, що махінації військової промисловості призвели до відродження духу війни. Сучасний імперіалізм і тотальна війна нібито є результатом військової пропаганди, яку ведуть автори, найняті виробниками озброєнь. Вважається, що Перша світова війна розпочалася, бо Крупп, Шнайдер-Кройзо, Дюпон і Морган прагнули великих прибутків. Щоб уникнути повторення подібної катастрофи, вважається, що необхідно запобігти отриманню прибутків у галузі виробництва озброєння.

Виходячи з таких міркувань, уряд Блюма націоналізував французьку військову промисловість. Коли почалася війна і стало необхідним поставити виробничі потужності всіх французьких заводів на службу зусиллям з переозброєння, французька влада вважала більш важливим заблокувати прибутки від війни, ніж перемогти у ній. З вересня 1939 року по червень 1940 року Франція фактично не вела війну проти нацистів, а воювала проти воєнної спекуляції. Принаймні у цьому відношенні вони досягли успіху.

В Англії уряд також був стурбований насамперед запобіганням спекуляції на війні, а не закупівлею найкращого обладнання для збройних сил. Для прикладу можна навести 100-відсотковий податок на прибутки від війни. Ще більш катастрофічним для Союзників було те, що і в Сполучених Штатах було вжито заходів для блокування прибутків від війни і оголошено про ще сильніші заходи такого роду. Це стало причиною того, що американська промисловість забезпечила лише невелику частину тієї допомоги, яку вона могла б надати Англії і Франції.

Антикапіталіст скаже: «В тому-то й справа. Бізнес – непатріотичний. Решті з нас кажуть залишити свої сім’ї і кинути роботу; нас забирають в армію і ми повинні ризикувати життям. Капіталісти ж вимагають своїх прибутків навіть під час війни. Вони мають бути змушені безкорисливо працювати на країну, якщо ми змушені воювати за неї». Такі аргументи переводять проблему у сферу етики. Однак це питання не етики, а доцільності.

Ті, хто ненавидить війну з моральних міркувань, бо вважає вбивство і каліцтво людей негуманним, повинні спробувати замінити ідеологію, яка веде до війни, на ідеологію, яка б забезпечила постійний мир. Однак, якщо мирна нація зазнає нападу і буде змушена захищатися, важливо лише одне: оборона повинна бути організована якнайшвидше і якнайефективніше, а солдати повинні бути забезпечені найкращою зброєю і спорядженням. Цього можна досягти лише за умови, що в роботу ринкової економіки не втручатимуться. Індустрія озброєнь, яка приносила великі прибутки, в минулому настільки добре оснащувала і забезпечувала армії, що вони були здатні перемагати. Саме через досвід реальних бойових дій у дев’ятнадцятому столітті виробництво озброєнь безпосередньо урядами було значною мірою припинено. В жодний інший час ефективність і виробнича спроможність підприємців не була доведена більш ефективно, ніж під час Першої світової війни. Лише заздрість і бездумна образа змушують людей боротися проти прибутків підприємців, чия ефективність уможливлює перемогу у війні.

Коли капіталістичні країни під час війни відмовляються від промислової переваги, яку забезпечує їм їхня економічна система, їхня здатність до опору та шанси на перемогу значно зменшуються. Те, що деякі побічні наслідки війни вважаються несправедливими, можна легко зрозуміти. Той факт, що підприємці збагачуються на виробництві озброєнь, є лише одним з багатьох незадовільних і несправедливих умов, які створює війна. Але солдати ризикують своїм життям і здоров’ям. Те, що вони гинуть невідомими і без винагороди на передовій, в той час як армійське керівництво і штаб залишаються в безпеці, здобуваючи славу і продовжуючи свою кар’єру, теж є «несправедливим». Вимога ліквідувати прибутки від війни не більш обґрунтована, ніж вимога, щоб армійське керівництво, їх штаб, хірурги і чоловіки в тилу виконували свою роботу в умовах позбавлень і небезпек, на які наражається солдат, що воює на фронті. Не прибутки підприємців від війни є неприйнятними. Неприйнятною є сама війна!

Такі погляди на прибутки від війни також розкривають багато помилок щодо природи ринкової економіки. Всі ті підприємства, які в мирний час вже мали все необхідне обладнання для виробництва озброєння та інших військових товарів, з першого дня війни працюють за державними замовленнями. Але навіть працюючи на повну потужність, ці заводи можуть виробляти лише невелику частину воєнних потреб. Отже, йдеться про перепрофілювання під військове виробництво заводів, які раніше не виробляли озброєння, а також про фактичне будівництво нових. І те, і інше вимагає значних нових інвестицій. Чи окупляться ці інвестиції, залежить не лише від цін, отриманих за першими контрактами, але й від тих контрактів, які будуть виконані під час війни. Якщо війна закінчиться до того, як ці інвестиції будуть повністю списані з валового доходу, власники не тільки не отримають прибутку, але й зазнають капітальних втрат. Популярний аргумент на користь безприбутковості оборонної промисловості не враховує, серед іншого, той факт, що підприємства, які мають розпочати виробництво у сфері, яка до цього часу була для них малорозвиненою, повинні отримати необхідний капітал у банках або на ринку капіталу. Вони не зможуть отримати його, якщо його цільове використання не передбачає жодних прибутків, а лише ризик збитків. Як може сумлінний підприємець переконати банкіра чи капіталіста позичити йому гроші, якщо він сам не бачить жодної перспективи рентабельності своїх інвестицій? У ринковій економіці, де боржник несе відповідальність за повернення кредиту, немає місця для угод, які не компенсують ризик втрат перспективою отримання прибутку. Лише очікування прибутку дозволяє підприємцю обіцяти виплату відсотків і повернення основного тіла кредиту. Усунення надії на прибуток унеможливлює функціонування всієї системи підприємництва.

В такому випадку від промисловості вимагається ось що. Відмовтеся від напрямку, в якому ви, виробники, успішно працювали до цього часу. Не думайте про втрату постійних клієнтів і про амортизацію обладнання, що простоює. Інвестуйте новий капітал у напрямок, з яким ви не знайомі. Але майте на увазі, що ми будемо платити такі ціни, які не дозволять вам окупити нові інвестиції за короткий проміжок часу. Якщо ви все ж таки отримаєте прибуток, ми обкладемо його податками. Крім того, ми публічно виставимо вас «торговцями смертю».

На війні теж є лише вибір між ринковою економікою і соціалізмом. Третя альтернатива, інтервенціонізм, взагалі неможлива на війні. На початку нинішньої війни можна було б націоналізувати всю промисловість, але немає сумнівів, що це призвело б до повного провалу. Якщо не застосовувати цей метод, то слід було б прийняти ринкову економіку з усіма її наслідками. Якби був обраний ринковий метод, гітлерівський наступ був би зупинений на східних кордонах Франції. Поразка Франції та руйнування англійських міст були першою ціною, яку заплатили за придушення інтервенцією прибутків від війни.

Поки тривала війна, не повинно було бути місця для обговорення заходів проти прибутків від війни. Після перемоги і встановлення світового порядку, за якого можна було б не боятися нової агресії, все одно було б достатньо часу для конфіскації прибутків від війни. В будь-якому разі, до закінчення війни і списання інвестицій, неможливо встановити, чи дійсно підприємство отримало прибутки від війни, чи ні.

Перекладач: Іван Ландарь

Диктор: Арсентій Петрик

Аргументи Аристотеля на користь приватної власності

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Студентам-початківцям, які вивчають філософію, переважно радять спершу взятися за греків. Коли люди згадують греків, вони зазвичай мають на увазі Платона та Аристотеля – двох філософів, важливість яких неможливо заперечити. Альфред Норт Вайтгед якось сказав, що вся філософія – це лише виноски до Платона. На відміну від своїх попередників, Платон зосередив увагу на людських цінностях, а не на фізиці чи метафізиці. У певному сенсі, він відвів філософію від суто божественного до сфери людських зусиль.

Щоразу, коли в розмові згадується Платон, зазвичай незабаром слідує згадка про Аристотеля (хоча це не означає, що Платон має якийсь ступінь першості). Брайан Мейджі писав про Аристотеля: «Сумнівно, що хтось із людей знав стільки, скільки знав він». Це не пуста похвала. У своїх працях Аристотель обговорює поезію, риторику, політику, етику, логіку, біологію та зоологію.

Обидва філософи вважаються геніями, але вони розходяться у поглядах на те, як найкраще жити доброчесне життя. Однією з найбільш фундаментальних незгод між ними (і особливо актуальною для лібертаріанців з класичними лібералами) є розбіжність у тому, як кожен з них оцінював приватну власність. Ідеальна республіка Платона відзначається колективною власністю принаймні для частини суспільства. З іншого боку, Аристотель колективну власність принижує.

Більшість сучасних захисників приватної власності є утилітарними і використовують ефективність та економічне зростання як ключові показники цінності приватної власності у вигляді інституту. Натомість, я вважаю, що лібертаріанці та класичні ліберали повинні взяти до уваги аргументи Аристотеля на користь приватної власності, оскільки саме в ній він вбачає ключове джерело не лише процвітання, а й громадянської гармонії та чеснот.

Ідеальна республіка Платона

У своїй найвідомішій праці, «Республіці», Платон описує ідеальне місто і те, як його різні інститути забезпечують соціальну гармонію. Для Платона головною перешкодою на шляху до гармонії є роз’єднаність і розбрат, спричинені приватизацією та індивідуалізмом – вадами, які, на його думку, породжує володіння приватною власністю. Щоб гарантувати гармонію, Платон пояснює необхідність «благородної брехні» – вигаданої історії, яка виправдовує розшарування суспільства. Згідно з благородною брехнею Платона в душі людини є метали, які відповідають за її роль у великому суспільстві. З часів Платона багато дослідників інтерпретували благородну брехню як форму політичної пропаганди, яку використовували для виправдання суворої ієрархії. Більш прихильне тлумачення полягало б у тому, що незалежно від того, чи має людина золоту, бронзову або срібну душу, усі вони походять від однієї матері, отже, всі є братами і сестрами. Хоча результатом цього є значне соціальне розшарування, намір Платона полягає в тому, щоб громадяни його ідеальної республіки «ставилися до інших громадян як до своїх братів і як до дітей тієї самої землі».

Платон поділяє людей на три категорії відповідно до їхньої ролі: виробники, ремісники та охоронці. Більшість людей є виробниками, а отже, відповідальними за створення та підтримку необхідних для функціонування держави благ. Ремісники діють як військові та поліцейські сили держави, захищаючи її від зовнішніх загроз і забезпечуючи дотримання закону всередині країни. Охоронці, хоч останні, але при цьому найважливіші, – це найбільш раціональний клас, ті, хто відповідає за утримання і керівництво державою.

Охоронці й комунізм Платона

Охоронці повинні вести суворий жорсткий спосіб життя, який заперечує індивідуальність у всіх аспектах життя. Вони не повинні мати ніякої приватної власності та мусять розмножуватися лише у визначений державою час з визначеними державою партнерами. Санкціоновані державою нащадки цих зав’язків будуть приховані, щоб жоден охоронець не міг виявити прихильність до будь-кого зі своїх можливих дітей. Охоронцям суворо заборонено користуватися золотом чи сріблом у будь-якому вигляді і вони не можуть займатися жодною діяльністю, що приносить гроші. Вони абсолютно обмежені обов’язками керівництва республікою. Платон вважав, що охоронці досягнуть успіху, коли будуть називати своїми ті ж самі речі, які називають своїми всі інші охоронці. Іншими словами, це крайня форма колективної власності. Охоронці уникали роз’єднаності, вважаючи власний добробут синонімом достатку міста в цілому. Платон підсумовує обов’язки охоронця приписаним Піфагору прислів’ям, що стверджує: «Друзі діляться всім, чим можуть».

Платон доводить, що будь-яка вигода для загального блага, буде також вигодою для охоронців, що не дозволить їм перетворитися на експлуататорську еліту. Позбавлені багатства, охоронці у своєму існуванні натомість залежатимуть від людей, якими вони керують. В ідеалі, таке розділення багатства і влади створило б здорову взаємозалежність між класами і зміцнило б єдність.

Комунізм для охоронців, капіталізм для решти?

Більшість дослідників вважають, що цей платонівський протокомунізм застосовується лише щодо охоронців, тоді як решта суспільства може утримувати приватну власність і мати справу з грошима та дорогоцінними металами. Але Платон у жодному разі не дає іншим класам безперечний квиток на те, що вони можуть хотіти індивідуального багатства. Прикладом одного з суворих правил Платона є те, що вся іноземна валюта повинна належати державі, а грошові позики суворо заборонені. Економічна діяльність мусить суворо регулюватися заради загального блага, а надмірне багатство в руках держави, чи окремої людини, становить небезпеку. За словами Платона: «Про те, щоб бути винятково доброчесним і водночас надзвичайно багатим, не може навіть іти мови». Платон вважав і бідність, і багатство згубними пороками. Таким чином, навіть коли приватна власність дозволена, її необхідно ретельно контролювати.

Щасливе життя та зовнішні блага

У своїй фундаментальній праці «Політика» Аристотель формулює дещо іншу позицію щодо систем власності. На відміну від Платона, Аристотель не ставився до приватної власності з такою люттю. Крім того, він усвідомлював, що для хорошого життя необхідний певний рівень заможності. У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає щасливу людину як «ту, чия діяльність узгоджується з повною доброчесністю, з достатнім забезпеченням зовнішніх благ та з повноцінним життям». Філософська доброчесність є важливою, але Аристотель не вважає, що ми можемо ігнорувати певний рівень багатства, необхідний для щасливого життя. Доброчесність сама по собі є винагородою, але чи може людина, яка живе праведно і при цьому бідує, вважати себе щасливою? Проте сприйняття багатства Аристотелем має свої межі. Він ненавидить тих, хто працює, щоб заробити більше грошей, оскільки вони женуться за постійно рухомою ціллю, яка завжди буде поза їхньою зоною досяжності. Згідно з Аристотелем, гонитва за багатством заради самого багатства є огидною, але праця, задля достатку, комфорту та незалежності, є похвальною.

Всупереч сучасному науковому консенсусу, Аристотель вважав, що Платон виступав за повну колективну власність для всіх верств суспільства, а не лише для охоронців. Дехто, як, наприклад, Роберт Мейхью, захищав Аристотеля, стверджуючи, що позиція Платона щодо приватної власності та нижчих класів є неоднозначною. Незалежно від того, чи передбачав Платон колективну власність для всіх класів, Аристотель інтерпретував його праці саме так. Важливо те, що Аристотель критикував колективну власність серед мас, що стало одним із наріжних каменів пізнішої комуністичної та соціалістичної думки. Аристотель відкинув аргументи Платона на користь колективної власності на тій підставі, що такий устрій є непрактичним у реалізації і навіть якби він був успішним, його результат був би небажаним.

Проблема не у власності, а в пороці

Платон стверджував, що приватна власність спричиняє роз’єднаність і пороки, які затьмарюють політичні спільноти. Аристотель же пояснює, що попри те, що ідеї колективної власності «можуть здаватися привабливими і такими, що демонструють любов до людей», він вважає, що Платон припускається помилки, пов’язуючи природні людські пороки з системою приватної власності. Далі Аристотель стверджує, що колективна власність спричинить більше роз’єднаності, ніж приватна, бо «ми бачимо, що власники колективного майна мають набагато більше розбіжностей, ніж ті, чия власність є відділеною». Так само, відповідаючи Фалесу Халкедонському, який виступав за зрівняння власності заради суттєвого зменшення злочинності, Аристотель стверджує, що найгірші злочини скоюються не з причини необхідності, а через надмірність. Як пояснює Аристотель: «Люди стають тиранами не для того, щоб уникнути впливу холоду». Підсумовуючи, найбільш кричущі злочини люди скоюють не через необхідність, а скоріше через потяг до пороку – універсальної якості, спричиненої неправильними вихованням та освітою, якості принаймні частина якої не залежить від того, яка система власності запроваджена в тій чи іншій державі.

Чи принесе спільне використання більше єдності?

Платон вважав, що його система колективної власності сприятиме єдності – найважливішій цінності ідеальної держави. Однак якщо власність є колективною, Аристотель побоюється, що без чітких правил невизначеність призведе до конфлікту. Уявімо, що кілька людей доклали різну кількість зусиль до колективного проєкту. Чи всі вони мають право на рівну частку результату, незважаючи на відмінності у рівні їхнього внеску? Аристотель стверджує: «Загальновідомим фактом є те, що власники колективного майна і ті, хто беруть участь в керівництві ним, набагато більше розходяться в думках, ніж ті, хто утримує майно окремо». Приватна власність однозначно розподіляє ресурси, тоді як колективна власність може призвести до суперечок про те, на що заслуговує кожна людина.

Аристотель передбачив трагедію колективного майна, про яку писав британський економіст 19-го століття Вільям Форстер Ллойд, стверджуючи, що люди найімовірніше будуть нехтувати тим, чим володіють спільно. Аристотель, перегукуючись із майбутніми працями Ллойда, пише: «Люди приділяють найбільшу увагу тому, що належить їм самим; вони менше дбають про те, що є спільним». Аристотель влучно зауважує, що «люди найбільше уваги приділяють власному майну, менше – спільному, або ж звертають на нього лише стільки уваги, скільки вони мусять». Крім того, він писав: «Думка про те, що хтось інший піклується про майно, змушує їх більше ним нехтувати». Колективна власність не позбавляє людей від конфліктів, навпаки, вона може створювати нові проблеми, яких не було б у системі приватної власності. Проте Аристотель йде далі. Він стверджує, що навіть якби платонівська система колективної власності не зазнавала удару від цих практичних міркувань, вона все одно не була б бажаною.

Приватна власність і щедрість

У філософіях Платона та Аристотеля приватна, чи колективна власність – це не просто система, обрана на основі її здатності розподіляти та виробляти товари. Вона також має сприяти доброчесності. Противники приватної власності часто називають її прибічників жадібними та скупими. Але для Аристотеля приватна власність була інструментом розвитку почуття щедрості. У поєднанні з «добрими звичками і добрими законами» приватна власність є силою для благодійності, щедрості та ліберальності. Якщо ми всі володіємо речами спільно, людина не є щедрою, коли розлучається з чимось, бо вона віддає те, що вже належить іншим. Ви не можете бути щедрим з майном іншої людини.

Уявіть, що ви поїхали у відрядження з кредитною карткою компанії. Ви залишаєте великі чайові офіціантці, яка працює, використовуючи свою корпоративну картку. Це були не ваші гроші, й ви не відчуваєте жодних наслідків, тож чи можна назвати вас щедрим? Доброчесні люди допомагають своїм друзям, родичам і навіть незнайомцям, коли вони мають свої власні ресурси. Аристотель писав: «Така доброта і допомога стають можливими лише тоді, коли майно є приватною власністю». Тому володіння власністю, що незалежна від претензій держави чи інших осіб, є необхідною умовою для розвитку таких гуманних чеснот як благодійність та щедрість.

Ідеальна система власності Аристотеля – це система, у якій «ми володіємо речами приватно, але при використанні робимо їх колективними». На перший погляд, значення Аристотеля незрозуміле. Чи він наводить аргументи за якусь протосоціальну демократію, як стверджували пізніші автори, такі як Марта Нусбаум? Ні, тому що використання Аристотелем фрази «колективне користування» не поширює на інших право брати чи використовувати чиюсь власність без дозволу первісного власника. Натомість Аристотель стверджує, що доброчесні люди будуть ділитися з друзями та співгромадянами за власним бажанням. Він підкреслює, що власність буде приватною, але, посилаючись на Піфагора, запевняє нас, що коли йдеться про доброчесність «друзі ділитимуться всім спільним». На відміну від Платона, який каже, що друзі володіють усім колективно, Аристотель підкреслює, що тільки доброчесність зробить це реальністю. Під приватною власністю і колективним користуванням Аристотель мав на увазі те, що люди зберігатимуть свою власність, але завдяки добровільним актам щедрості, яким сприяє хороше виховання, громадяни уникатимуть жадібності чи скупості, а натомість, коли це буде потрібно, ділитимуться своїми ресурсами з друзями, родиною, співгромадянами і нужденними.

За межами ефективності

Хоча те, що пропонував Платон, було далеким від комунізму, яким ми його знаємо сьогодні, ідеальний клас платонівських охоронців втілював протокомуністичну віру в скасування приватної власності. Як пізніше писав Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Теорія комунізму може бути викладена в одному реченні: “Скасування приватної власності”». Хоча Аристотель жив за два тисячоліття до того, як Маркс написав ці слова, він розумів, що скасування приватної власності матиме далекосяжні наслідки для будь-якого суспільства, яке обирає цей радикальний шлях.

Аристотель пояснював, чому колективна власність викликає набагато більше протиріч, ніж її приватний відповідник. Крім того, що вона спричиняла конфлікти, колективне майно також мало тенденцію до зменшення економічного виробництва через посилення занедбаності з причини відсутності стимулу вкладати більше праці в той чи інший проєкт. Що я вважаю більш вражаючим і фундаментальним у Аристотелевій критиці і що слід застосовувати до пізніших критиків приватної власності, так це те, що фундаментальний аргумент Аристотеля на користь приватної власності, хоча і посилений міркуваннями ефективності, не ґрунтується виключно на утилітарному підрахунку вигоди. Натомість, власність виводиться за рамки простого питання економічної ефективності і перетворюється на інститут, який сприяє доброчесному культивуванню поведінки щодо інших, що є життєво важливим для соціальної згуртованості співчутливого громадського суспільства.

Філософські погляди Аристотеля були засвоєні й узагальнені різними мислителями і традиціями в усьому західному світі. Багато в чому Аристотель зорієнтував майбутні дискусії про бажаність приватної власності. Можна переоцінити захист приватної власності Аристотелем: він вважав аргументи на користь приватної власності умовними і що, незважаючи на факт здатності приватної власності бути ефективною і сприяти доброчесності, ще не означає, що вона гарантовано стане такою. Він аж ніяк не був теоретиком природних прав на цю тему, проте ігнорувати Аристотеля означає ігнорувати початок довготривалої дискусії про системи приватної та колективної власності. Його аргументи пропонують перспективу за межами економічної вигоди, зосереджуючись на формуванні гармонії в суспільстві та заохоченні щедрості – чесноти, яку ми не можемо недооцінювати і яку рідко розглядають у контексті аргументів на користь приватної власності.

Перекладач: Інна Лук’яненко

Диктор: Джаман Максим

Вплив лібералізму на історію

Автор: МАЙКЛ ДОУМА

Майкл Дж. Доума є асистентом професора-дослідника Школи бізнесу МакДоно Джорджтаунського університету, де він також є директором Джорджтаунського інституту вивчення ринків і етики. Він є співавтором книги «Що таке класична ліберальна історія?» та автором Creative Historical Thinking.

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Лібералізм не має авторитету в академічній історії, і мало хто з істориків визнає чітко ліберальний підхід до написання історії.

У деяких академічних дисциплінах, як-от економіка та політична філософія, класичні ліберальні та лібертаріанські погляди є поширеними, а іноді навіть досить шанованими. Мені навряд чи потрібно згадувати в цьому відношенні імена Роберта Нозіка, Фрідріха Гайєка і Мілтона Фрідмана. Цікаво, однак, що лібералізм не має авторитету в академічній історії, і що мало хто з істориків визнає ліберальний підхід до написання історії. Це дивно, тому що сучасні історичні дослідження, особливо на Заході, більш нерозривно пов’язані з лібералізмом, ніж, можливо, будь-яка інша дисципліна. Насправді, стандарти історичних досліджень були розроблені здебільшого в 19 столітті, в ліберальному суспільстві, ліберально налаштованими істориками. Вплив лібералізму на історіописання досі відчутний в акцентуванні істориків на пошуку правди про минуле, в акцентуванні дисципліни на критиці джерел, в нашому зосередженні на дослідженні розвитку вільних суспільств та матеріального, громадянського і технологічного прогресу.

Втім, попросіть експертів назвати хоч одного класичного ліберального історика, і ви отримаєте мовчання у відповідь. Сьогодні аспірантські програми з історії вчать студентів дивитися на минуле крізь призму та ідеї таких людей, як Карл Маркс, Фернан Бродель, Джоан Скотт, Гайден Вайт та Вальтер Беньямін тощо. Проте, це відносно пізні історичні мислителі. Хоча сьогодні історики можуть зосередитися на темах расового, класового та гендерного аналізу, насправді вони все ще вірять у значну частину первісного фундаменту сучасної історичної науки, в унікальність і неповторність історичних подій, реальне існування минулого і нашу нездатність зрозуміти його повністю, необхідність пояснювати минуле не лише через матеріальні та географічні впливи, але й через розуміння думок людей, які були відповідальними за зміни. Історизм, історичний реалізм, суб’єктивізм та ідеалізм є центральними для ліберального осмислення історії.

Ось чому я називаю лібералізм панівною традицією історіописання на Заході, з якої випливають усі інші традиції. І саме тому я вирішив укласти хрестоматію, яка наново знайомить з ліберальними поглядами на історію. Автори, чиї тексти я відібрав для цієї збірки, не були невідомими істориками, які викладали деінде; вони були професорами, які очолювали провідні університети.

«Ліберальний підхід до минулого» складається з вибраних текстів істориків 19-го і 20-го століть, які роздумують про природу історичного дослідження. Вона включає вступ, який пояснює деякі теми класичної ліберальної історії.

Автори, чиї роботи репрезентовані в цій книзі, іноді читали один одного, і є випадки, коли вони навіть цитували один одного. І все ж, багато з них, ймовірно, були лише віддалено знайомі з працями інших ліберальних істориків. Завдяки своїм дослідженням вони дійшли до набору спільних переконань про історію. Наприклад, вони вважали, що більшість соціально-наукових теорій про історію не мають перспективи. Вони, як правило, виступали проти соціально-наукових категорій, які розглядали нації чи групи як акторів. Вони розглядали історію як незалежну дисципліну зі своїми власними методами, відмінними від соціальних і природничих наук. Хоча ліберали боролися із законами та напрямком історії, вони переважно розглядали історію не як встановлену закономірність, яку ми можемо осягнути, а радше як хаотичний запис індивідуальних дій.

«Не всі людські дії є предметом історії, — каже Робін Коллінґвуд. Історика не цікавить той факт, що люди їдять, сплять і кохаються, задовольняючи таким чином свої природні апетити; але його цікавлять соціальні звичаї, які вони створюють своєю думкою як рамки, в яких ці апетити знаходять задоволення у способи, санкціоновані умовностями моралі».

«Ліберальна історія — це, природно, гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людину.»

Іншими словами, лібералів цікавлять люди і суспільства, в яких вони живуть. Ліберали хочуть знати про минуле людей, щоб краще розуміти людей взагалі, не для того, щоб контролювати їх і керувати ними, а для того, щоб співчувати їм. Ліберальна історія — це природно гуманний проєкт; історичний матеріал корисний лише тією мірою, якою він розповідає нам більше про людство. Будь-яка історія, яка має на меті розповісти нам про мотиви, мораль та ідеї людей, є в певному сенсі ліберальною.

Саме тому автори, чиї праці відтворені у книзі, були істориками, які писали на найрізноманітніші теми, а не лише про історію свободи та ліберальну політику. Джеймс Ентоні Фруд писав біографії таких людей, як Цезар, Джон Баньян і Томас Карлайл, а також історію Англії 16-го століття та романи. Фредерік Майтленд є фундаментальною фігурою в розвитку юридичної історії. Вільям Торрі Гарріс був шкільним інспектором і прогресивним діячем освіти, який захоплювався Гегелем. Робін Джордж Коллінґвуд писав про римлян, а Пітер Гейл — про історію Нідерландів; Герберт Баттерфілд писав християнську історію, політичну історію та історіографію. Жак Барзун охопив усю західну цивілізацію. Ця широка ліберальна історична традиція оспівувала не лише лібералізм, але й людство загалом.

Здебільшого ліберали, які писали про філософію історії і про те, що означає писати ліберальну історію, були активними істориками, які працювали в архівах і аудиторіях, шукаючи й висвітлюючи правду про минуле. Деякі з них були також економістами та політичними філософами. Однак, за рідкісними винятками, філософія історії не була їхнім головним інтересом. Вони вважали, що хороші історичні дослідження і викладання ґрунтуються на практичному досвіді життя і роботи історика, а не на філософських роздумах. Здебільшого філософія історії була чимось, що історики писали, коли виходили на пенсію і мали час на роздуми про те, що вони робили останні тридцять чи сорок років.

Я вважаю, що хороших істориків готують в архівах і аудиторіях, але рефлексія над тим, що ми робимо як науковці, має вирішальне значення для того, аби ми могли стати кращими експертами. Роздуми на такі теми, як історичний детермінізм, передбачувані закони історії або належний масштаб і обсяг історії, допомагають нам стати кращими критиками, щоб ми могли розпізнавати помилки в працях інших і у власних роботах. Чим більше ми роздумуємо над історією, тим більше можливих перспектив ми отримуємо, щоб знайти нові, творчі способи відповісти на старі історичні проблеми. Ліберальна історія – це не набір доктринерських переконань, а радше підхід до минулого, який підкреслює необхідність мислити по-різному, щоб зрозуміти людей з інших часів і місць. Симпатія до нашого предмету і до людей у сьогоденні приходить тоді, коли ми можемо навчитися бачити світ так, як бачили і бачать його інші.

Перекладач: Тарас Якимчук

Диктор: Ірина Купчак

СВОБОДА. ГІДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

Це цінності, які ми транслюємо. Цінності, які стануть основою майбутнього України, бо вони — у нашій крові.

І саме під таким гаслом ми анонсуємо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Все почалося минулого року, коли ми створили Український лібертаріанський кінофестиваль, що зібрав більше 100 гостей та 16 короткометражних фільмів, від студентських робіт до фестивальних хітів.

Цьогоріч ми здійснили ребрендинг на ZMINA. Це українське слово, що означає «зміна» і «знімальний день» одночасно.

Ми хочемо, аби український кінематограф змінювався. Хочемо говорити про ці зміни гучно, залучати до дискусій найкращих митців та тих, хто лише починає свій шлях. Хочемо підтримати молодих митців фінансово та надати їм можливості ділитися своїми роботами зі світом.

14-15 вересня в Будинку кіно у Києві ми проведемо Український Свобідний Кінофестиваль «ZMINA».

Це буде насичена дводенна програма з перегляду фільмів, які транслюють ідеї політичної, економічної та індивідуальної Свободи та дискусіями про приватну кіноіндустрію, кіноосвіту та кіностудії разом із відомими режисерами, кінокритиками та акторами.

ЩО НА ВАС ЧЕКАЄ?

Дводенна програма та більше 15 короткометражних фільмів
Лекції та панельні дискусії про кіноіндустрію та кіностудії
Нетворкінг з відомими кіномитцями, критиками та творчою молоддю
Можливість познайомитися з ідеями Свободи та з УСС

Придбати квитки

Вартість вхідного квитка на всю програму кінофестивалю: 400 гривень.

Надалі квитки можна будуть доступні також на окремі дні кінофестивалю.

Слідкуйте за оновленнямина каналі кінофестивалю в Telegram, або ж на події у Facebook.

Перейти до каналу

Середньовічна свобода та її еволюція

«Наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в середньовічній концепції територіального імунітету».

Автор: не зазначений

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Попри те, що дехто стверджує, що Середньовіччя мало сприяло розвитку політичної свободи на Заході (якщо сприяло взагалі), професор Гардинг відзначає, що слово «свобода» з великою частотою фігурує в середньовічних хартіях і юридичних записах. Гардинг стверджує, що в більшості випадків слово по суті стосується політичної свободи в зародку. Звісно, досі не існувало жодної концепції права голосу, чи висловлювання політичних поглядів, які є центральними для політичної свободи в сучасному контексті. Свобода, яку розуміли й плекали в Середні віки, утім слугувала за необхідну передумову для цих сучасних прав. Ця середньовічна свобода охоплювала повноваження діяти в справах громади і впливати на своїх ближніх без втручання уряду.

Единбурзький університет Алана Гардинга

«Політична свобода в Середні віки.» Speculum 55 (3) (1980):423–443.

Щонайменше в Англії та Франції політична свобода була насамперед прерогативою лордів, включаючи територіальні імунітети, такі як звільнення від оподаткування, невтручання королівських дворів і право на впровадження закону й порядку без допомоги королівських захисників миру. Тому протягом століть свобода була справою феодального привілею, перед тим, як вона отримала характер загального права. Цей привілей прикріплювався до вибраної лордом землі й був дійсним там. Як наслідок, термін «свобода» може стосуватися самої землі, так само як і прав, які використовували на цій землі. Згідно з професором Гардингом, цей своєрідний середньовічний погляд на свободу вніс три істотні якості в ідею політичної свободи, як вона згодом розвинулася на Заході.

Перш за все, влада лорда на незалежні дії в межах його власності (або «воля») пройняла ідею свободи політичною силою. Ця влада лордів насправді була «природною волею» Гоббса — для нього це було єдиною справжньою формою свободи. Влада лорда в його володіннях була практичним фактом, який середньовічні королі просто визнавали в своїх хартіях.

По-друге, згодом спільноти набували прав в сільській і особливо міській місцевостях, породжуючи ідею індивідуальної свободи. Ця концепція може бути визначена як сукупність окремих привілеїв, які вважалися належними для сфери життя людини: приміром, купецькі права на землеволодіння, свобода пересування і свобода від переслідувань у своєму місті. Ці права були більш негативні, ніж свобода дій територіальних лордів, однак вони були доступні для значно більшої кількості населення. Від цих початків ідея свободи для людини без шляхетної крові поволі набувала форми й змісту. Свобода пересування, забезпечена міщанам, разом із захистом від свавільного ув’язнення, наданим у тринадцятому столітті, поєдналися в понятті «індивідуальна громадянська свобода». Індивідуальна політична свобода в сучасному значенні еволюціонувала досить природно, коли міста набували прав надсилати своїх представників до парламенту.

Насамкінець, стримування територіальної влади лордів королями тринадцятого століття наділило концепцію свободи емоційною силою й допомогло створити політику волі. Від Флорентійського законодавства проти магнатів 1290-х років до французьких революційних атак на духовенство й дворянство, значною частиною європейської політичної традиції було протистояння між цілими спільнотами й свавіллям лордів.

Попри такий розвиток подій, наріжний камінь західної традиції свободи можна знайти в концепції територіального імунітету. Це поняття дозволяє нам поєднати різноманітні грані свободи в одній абстрактній ідеї — недоторканність. Однак у наші дні свобода більше не стосується недоторканності власности, а натомість поширюється на окремого громадянина у його відповідній сфері.

Переклад: Дана Мосьпан

Диктор: Дар’я Гаврилко

Китайський філософ, про якого варто знати кожному лібертаріанцю!

Автор: Пол Мейні

Посилання на оригінал

0:00 / 0:00

Лібертаріанці захоплюються добою Просвітництва як часом, коли перші ліберали заклали інтелектуальні підвалини сучасного світу. Інколи це захоплення призводить до того, що здається, ніби повага до приватного підприємництва, власності, особистої свободи та відповідального уряду — це щось, що досягається лише всередині світу «західних цінностей». Однак істина є складнішою. Концепція особистої та політичної свободи не була унікальною для Європи доби Просвітництва. Люди з різних куточків світу, різних релігій та часів розмірковували про цінність свободи і про те, як зберегти її.

Одним із мислителів з цього довгого всесвітнього списку є Хуан Цзун-сі. Він виступав за конституційну форму правління, покликану приносити користь усім людям, а не лише правлячому класу, і наголошував на важливості охорони права на приватну власність.

Біографія Хуана Цзун-сі

Хуан Цзун-сі народився у 1610 році у провінції Чжецзян в Китаї. Його батько, Хуан Цзун-су, мав високе становище при династії Мін. Завдяки батьку Хуан Цзун-сі мав можливість глибоко вивчати історію та філософію. Його познайомили з ученим Лю Цун-чу, у якого він вчився кілька років. Роботи батька філософа, Цзун-су, показують, що той добре був обізнаний у багатьох філософських питаннях та не належав до жодної школи мислителів — він черпав все, що йому подобалося, з різних традицій.

Хуан Цзун-су виступав проти влади євнухів при імператорському дворі. Він і помер, будучи ув’язненим своїми політичними суперниками у 1626 року. Син, Хуан Цзун-сі, сміливо виступав проти вбивць свого батька. Потім він повернувся зі столиці додому, де присвятив себе науці.

До 1644 року останні території династії Мін були завойовані маньчжурською династією Цин. Хуан Цзун-сі провів багато років у партизанському русі проти Цин. Зрештою він відмовився від боротьби, але й рішуче відкидав усі пропозиції обійняти якусь посаду в новій державі. Решту свого життя він провів у вивченні історії, політики та філософії. У 1663-му році Хуан Цзун-сі створив, певно, найкращий свій твір: «Виглядаючи світанок: План для правителя» — велику роботу з критикою того поганого, що він бачив у часи династії Мін та з реформами, які пропонує втілити.

Перші правителі

Хуан Цзун-сі вважав, що до того, як з’явилися правителі, люди дбали про себе, не визнаючи існування якогось спільного блага. У ті часи не було ні ідеалізованого першоприродного стану, ні повної анархії. На думку Хуана Цзун-сі, дбати про власне благо — це природно. А альтруїзм він вважав рідкісною та мінливою чеснотою.

Головною проблемою династії Мін він вважав величезну жадібність чиновників. Правити — означає брати до уваги інтереси інших і самовіддано прагнути того, чого бажають інші люди. Це, однак, важко, враховуючи, що «Любов до безтурботного життя та відраза до важкої праці завжди були притаманні людині» (Huang 1993, p. 91). Перші люди, які ставали правителями, робили це з великою неохотою, знаючи, як важко правити, аби задовольняти інтереси усіх. Дехто навіть намагався покинути своє служіння, але вони були змушені продовжувати. Перші правителі розуміли, що добре правління вимагає величезних зусиль і є, здебільшого, невдячною роботою.

Однак пізніше вже інші правителі вирішили, що раз вони так багато роблять для народу, то й можуть вимагати немалої вигоди для себе. Тоді вони почали використовувати державу для задоволення своїх потреб і довели цим своїх підданих до нещастя й бідності. Тому, за Хуаном Цзун-сі, «Ніхто не завдає стільки шкоди, як правитель». Вирішення цієї трагедії лежить у дотриманні правителями справедливих і чесних законів.

Що таке закон?

Хуан Цзун-сі стверджує, що справжньої законності не існує з часів падіння Трьох Царств більш ніж тисячу років тому. Відтоді правителі дбають лише про збереження своєї династії, вони відмовилися дбати про благо народу. Хуан Цзун-сі називає закони, встановлені після часів Трьох Царств, «династичним правом». І він відмовляється називати це право справжнім, оскільки воно засновано на інтересах правителів: «те, що вони назвали “законами” є лише правилами для блага однієї родини» (p. 97). Для того, щоб будь-який закон був справжнім законом, він повинен відповідати запитам «всього, що під небесами», тобто всього народу. Хуан Цзун-сі пише, що «у давнину всі піднебесні вважалися господарями, а князь лише користувався цим певний час» (p. 92). Держава існувала для того, щоб служити народу, а не навпаки. Справжні закони, на думку Хуана Цзун-сі, не повинні надавати переваг одним людям над іншими. Натомість вони повинні відповідати високим стандартам справедливості, який уособлювали мудрі царі минулого. Закони існують не лише завдяки рішенню правителя, а якщо вони порушують принцип справедливості, то й справжніми законами їх не можна вважати.

Правління за допомогою законів

Хуан Цзун-сі вважав, що перш за все потрібні закони, а вже потім — лідери. Так він сперечався із більш ранніми філософами, такими як Сунь Цзи, який ще в III столітті до н.е. писав: «Правлять не закони, а люди». Хуан Цзун-сі відповідав: «Люди правлять лише тоді, коли правлять за законом» (Huang 1993, p. 97). Однак одного закону недостатньо. Хуан Цзун-сі бачив, як таких обізнаних людей, як його батько, проганяли з державних посад ті, хто вкорінював себе у систему абсолютної влади. Ми не можемо покладатися лише на доброчесних царів, щоб зберегти справедливий закон. Хуан Цзун-сі вважав, що нам потрібні інституції, які стримуватимуть владу і не дозволять жодній людині домінувати над іншими.

Хуан Цзун-сі не розглядав ідею божественного призначення правителів та ставив під сумнів ідеї тих, кого він називав «дрібними вченими», які відстоювали ідею уявного обов’язку підданих перед імператором. Мудрі царі минулого заслуговують на похвалу й повагу, а нинішні правителі — набагато менше. Хуан Цзун-сі запитує: «Невже Небо і Земля серед своїх вселенських турбот надають перевагу одній людині і одній родині серед мільйонів людей і міріад родин?» (c. 92). Хоч Хуан Цзун-сі і не виступав різко проти імператорської влади, проте прагнув десакралізувати державу. Держава не є чимось божественним і не може вимагати цілковитої покори народу. Стосунки держави й людини для Хуана Цзун-сі обернені: вже не держава є господарем над людиною, а людина — господарем держави.

Повернення посади прем’єр-міністра

Династією Мін правив імператор, якого підтримував двір, що складався з міністрів та менших чиновників. Імператори чинили опір будь-кому, хто намагався критикувати їхнє правління. Щоб зміцнити своє становище, вони просували по службі лише тих, хто був цілковито їм вірний, особливо євнухів, на яких здавна трималася китайська бюрократія. Євнухи опікувалися господарством імператора та його особистими потребами, що давало їм велику перевагу, оскільки це було фактично особисте знайомство із правителем. З часом євнухи все більше почали втручатися в державні справи.

Хуан Цзун-сі стверджував, що через це і потрібно відновити колись скасовану посаду прем’єр-міністра, який мав би ще кількох віце-прем’єрів з числа науковців, з якими мав би змогу радитися. Хуан Цзун-сі називав три найважливіші причини, чому посаду прем’єра потрібно було відновити:

По-перше, якою б мудрою та працьовитою людиною не був імператор, він не може правити одноосібно. «Не може одна людина правити всім, що під небом» (p. 100). Щоб виправити це і пропонується допомога прем’єр-міністра.

По-друге, імператор отримує свою владу у спадок. Хуан Цзун-сі стверджує, що в давнину «Спадщина переходила не від батька до сина, а від однієї гідної людини до іншої» (p. 101). Призначення особи на посаду завдяки її походженню не є гарантією того, що ця особа правитиме справедливо. Хоч Хуан Цзун-сі і не уточнює, як саме має обиратися прем’єр-міністр, проте він вважає, що ця посада слугуватиме запобіжником на випадок, якщо імператор виявиться некомпетентним, оскільки влада прем’єр-міністра буде рівною з імператорською.

По-третє, відроджуючи посаду головного міністра, буде підтверджено принцип того, що жодна людина не повинна мати абсолютної влади, і що влада має бути розподілена так, аби найкраще служити народу.

Реформи, запропоновані Хуаном Цзун-сі спрямовані не лише на те, щоб уряд працював ефективніше, але й на те, щоб освічені люди могли контролювати владу імператора і зупиняли його від тиранії. Ці реформи можна назвати переходом до конституціоналізму. У широкому розумінні це якраз і є сукупністю правил, принципів та норм, які визначають межі державної влади з метою уникнення сваволі й деспотизму.

Хуан Цзун-сі та приватна власність

Для Хуана Цзун-сі було важливо, щоб держава не зазіхала на право власності. За його словами, в давнину приватної власності не існувало. Царі-мудреці розподіляли землю за допомогою так званої системи колодязів-полів. У ті часи землі дарувалися народові царем.

Однак пізніше правителі вже не роздавали землю народу. Натомість люди почали купувати землю. До II століття встановилася приватна власність. Оскільки земля була викуплена народом, а не надана комусь правителем, Хуан Цзун-сі робить висновок, що земля є народною, а не царевою. Він каже: «Вся земля є або державною, або приватною» (p. 133). Різниця полягає в тому, що державна земля належить державі і не може бути куплена чи продана, а приватна земля може бути об’єктом купівлі-продажу.

Хуан Цзун-сі стверджує, що приватну власність слід захищати, оскільки люди мають моральне право зберігати те, що їм належить. Однак на цьому він не зупиняється. Потім він каже, що право власності обмежує державну владу. Захист власності ґрунтується на принципі того, що імператор не може розглядати «світ як величезну маєтність, котру він має передати своїм нащадкам для їх вічного задоволення та багатства» (p. 92). Ні, імператор повинен поважати право власності та утримуватися від привласнення чогось собі.

Виступаючи проти перерозподілу

Не всі правителі егоїстично намагалися привласнити собі чуже. Багато хто щиро бажав перерозподілити багатства, аби допомогти бідним. Щоб досягти цього, дех то обмежував чи зрівнював розподіл власності між різними людьми. Хуан Цзун-сі відповідає на це: «Не можна допускати жодного неправедного вчинку» (p. 131). Люди мають моральне право на свою власність. Хуан Цзун-сі запитує: «Навіщо робити з мухи слона, змушувати страждати заможних людей?» (p. 133). Замість цього він пропонує перерозподілити державну власність, яка дістається сім’ї імператора та його друзям і віддати цю власність бідним. Хуан Цзун-сі вважав захист своїх інтересів природним інстинктом людини, який сприяє процвітанню економіки. Він підтримував людей, які піклувалися про своє благо.

Спільне між Хуаном Цзун-сі та Джоном Локком

Політичні міркування Хуана Цзун-сі схожі на аналогічні міркування англійського філософа Джона Локка, викладені у «Другому трактаті про урядування». Локка називають батьком лібералізму: його ідеї зосереджені довкола аргументів на користь природних прав і такого правління, яке відбувалося б за згодою народу. Теорія приватної власності Локка відіграла основну роль у становленні того, що ми зараз називаємо класичним лібералізмом.

Як ми вже побачили, Хуан Цзун-сі скептично ставився до претензій на божественність, які були притаманні імператорам Китаю. Пізніше і Локк виступить проти божественності монархії, стверджуючи, що якби Бог і дав комусь правити, наприклад Адаму, то не було б способу визначити, хто є його законними нащадками. Локк дійшов висновку, що «серед людських народностей та родин неможливо визначити, хто є найстаршим та має право на успадкування» (Locke 1988, p. 267).

Хуан Цзун-сі вважав, що справжнє право служить загальному благу і не надає переваг жодній верстві населення. Аналогічно й Локк стверджував принцип «нехай добробут народу буду найвищим законом» і «хто його щиро дотримується, той не зробить великих помилок» (p. 373). І Хуан Цзун-сі, і Локк бачили легітимність законів у тому, наскільки вони служать інтересам народу, а не правителів.

Хуан Цзун-сі відстоював ідею відновлення посади головного міністра, який би контролював владу імператора. Локк пропонував, щоб уряд складався із законодавчої, виконавчої та федеративної (яка б відповідала за закордонні зв’язки) ланок. Такий поділ влади робив би можливим більш ефективний уряд, який би не впадав у тиранію.

І Хуан Цзун-сі, і Локк стверджували, що уряд повинен захищати приватну власність. Вони обоє вважали, що колись власність була спільною, але люди змішали свою працю із землею, таким чином привласнивши її. Хоча теорія Хуана Цзун-сі і не дуже обґрунтована, проте він, як і Локк, вважав, що люди мають моральне право оберігати те, що належить їм.

Незважаючи на те, що двоє мислителів жили на інших кінцях світу, вони дійшли дуже схожих висновків щодо належних задач держави. Можливо це пов’язано з тим, що їх батьки боролися проти існуючих режимів і обидва чоловіки пережили громадянські конфлікти, що призвели до зміни влади. Хуан Цзун-сі є чудовим прикладом того, як зовсім різні філософські традиції незалежно прийшли до ліберальних ідей, не будучи частиною однієї якоїсь «західної традиції».

В західній традиції філософії є чим захоплюватися, однак це не означає, що в інших традиціях є менше того, що гідне захоплення. Такі люди, як Хуан Цзун-сі нагадують нам, що усі культури, релігії та народності мають традиції, які відстоюють свободу особистості.

Переклад: Владислав Бойко

Оголошуємо конкурс есе!

Ми регулярно випускаємо різні просвітницькі матеріали, зокрема переклади та авторські статті. Ці матеріали готуються членами УСС, багато хто з них має великий досвід в публіцистиці, займається науковою діяльністю тощо.

🔥 Сьогодні пропонуємо кожному спробувати себе в ролі мислителя!
Подавайте свої невеликі есе на наш конкурс та ставайте частиною просвітницького руху за Свободу та вільне суспільство!

Конкурс проходить у трьох номінаціях:

Економіка
Політологія
Філософія

Які теми робіт приймаються?

Основною темою конкурсу є «Свобода в українських реаліях: економічна, суспільна, особиста». Ви можете обрати будь-яку тему для висвітлення, яка стосується питань бізнесу, реформ, державних регуляцій, економіки, освіти, приватної власності, верховенства права, тощо.
Орієнтовні приклади тем:
«Якби ви робили свій бізнес в Україні, яким би він був?»
«Які реформи необхідні Україні для полегшення ведення бізнесу?»
«Виклики для українського бізнесу та як їх подолати?»
«Економічне зростання через дерегуляцію»

Які вимоги до робіт?

Робота має бути подана в форматі текстового документу об’ємом до 10 000 символів, мати структуру за типом: вступ (тези) — основна частина — власні висновки.
Шрифт Times New Roman, 14 кегель, міжрядковий відступ — 1,5.

Які винагороди передбачає участь?

Усі роботи, відібрані до розгляду, будуть опубліковані з вказанням авторства на наших соцмережах, також буде укладено окремий збірник робіт.
Авторам найкращих робіт ми подаруємо унікальні призи від Українських Студентів за Свободу, промокод на знижку в книгарні та просування їх роботи серед наших партнерів по економічній та політологічній просвіті.

Подача робіт здійснюється через гугл-форму. Тисніть на кнопку та подавайте свою роботу!

Дедлайн подачі: 15 липня, о 23:59

З будь-якими питаннями щодо конкурсу звертайтеся до нас на пошту: com@studfreedom.org

або ж пишіть в Telegram (@studfreedom_info).

Що змушує капіталізм працювати?

Автор: Арнольд Клінг. Посилання на оригінал

Перекладач: Юрій Уршанський, Диктор: Ірина Купчак

0:00
/
0:00
Що змушує капіталізм працювати?

«Розуміння ринкового процесу як систематичної послідовності натхненних прибутком підприємницьких відкриттів, які постійно переставляються і перенаправляються в результаті безперервного впливу екзогенних змін, має радикально змінити наше сприйняття ключових рис капіталізму».

Ізраїль М. Кірцнер, Конкуренція, економічне планування та проблема знань (стор. 301)

У цьому томі зібрання творів Ізраеля М. Кірцнера за редакцією та зі скромним коротким вступом Пітера Й. Бетке та Фредеріка Соте розглядаються глибокі та важливі питання, які більшість економістів воліли б оминути. Вони стосуються того, що відрізняє ринкову діяльність від центрального планування, економічної ролі підприємців і того, що розуміється під конкуренцією.

Концептуальні питання, які піднімає Кірцнер, здалися мені інтелектуально складними, і я думаю, що багатьом читачам вони також будуть цікавими. Якщо ви обиратимете книгу, я рекомендую почати з есе «Як працюють ринки: Дисбаланс, підприємництво та відкриття», щоб отримати загальне уявлення перед тим, як братися за есе з самого початку.

Тут я зосереджуся насамперед на питанні про те, що відрізняє ринкову економіку від централізованої планової. Хоча мої міркування ґрунтуються на роботах Кірцнера, я не стверджую, що повністю розумію чи поділяю його погляди.

У ринковій економіці рішення про те, що і як виробляти, приймають окремі підприємці. Для того, щоб підприємці робили це у спосіб, який сприяє досягненню більш ефективних економічних результатів:

Вони повинні керуватися стимулом отримання прибутку.
Вони повинні конкурувати в нескінченному процесі, в якому вони виправляють помилки і використовують можливості для вдосконалення.

Багато економістів вважають, що головною слабкістю соціалізму є відсутність стимулу до прибутку. Але Кірцнер пише:

«Наше подальше дослідження інтерфейсу між економікою соціалістичного розрахунку та економікою процесу підприємницької конкуренції дозволить нам стверджувати, я вважаю, що існують аналітичні підстави стверджувати, що мізесівська «проблема знання» дійсно передує [проблемі] мотивації.» (сторінка 151)

Проблема знання полягає в тому, щоб виявити, чого хочуть споживачі і як ефективно задовольнити ці потреби. Підприємницька конкуренція — це процес, який дозволяє робити такі відкриття. За відсутності такої конкуренції центральний плановий орган повинен покладатися на здогадки.

У соціалістичній економіці планувальник не має засобів для отримання інформації про те, чого хочуть індивіди. Кірцнер зазначає, що, навпаки, ринкова економіка не має уявлення про те, чого хоче «суспільство».

Ринкова економіка за визначенням складається з безлічі незалежно прийнятих індивідуальних рішень. У такому контексті говорити про рішення, прийняті «суспільством», — це, в кращому випадку, метафора. «Суспільство», власне кажучи, не вибирає; воно не планує; воно не займається «розподілом ресурсів»; воно не має цілей; воно не має засобів; говорити про суспільство, яке стикається зі «своєю» проблемою розподілу, економії — це, строго кажучи, говорити нісенітницю. (стор. 153-154)

Ті з нас, хто хоче захищати як методологічний індивідуалізм, так і ринки, стикаються з парадоксом. Коли ми говоримо, що економіка працює добре, ми стверджуємо, що говоримо від імені всього суспільства. Але як індивідуалісти, ми б сказали, що не існує такої моральної сутності, як «суспільство».

Мій спосіб подолання цього парадоксу полягає в тому, що я маю свою інтуїцію щодо того, що є «добрим економічним результатом для суспільства», а ви маєте свою. Якщо наші інтуїції не мають майже нічого спільного, то у нас немає підстав для подальшої дискусії. Але якщо наші інтуїції схожі, то ми можемо вести продуктивний діалог про те, які інституційні механізми можуть призвести до бажаних результатів, що відповідають нашим інтуїціям.

(Для ознайомлення з цими темами див. «Соціалізм», Роберт Хайльбронер; «Австрійська школа економіки», Пітер Бетке; біографію Леона Вальраса в «Короткій економічній енциклопедії».

Для отримання додаткової інформації див. праці Ізраїля Кірцнера «Економічна точка зору» та Едвіна Г. Долана (ред.) «Основи сучасної австрійської економіки».)

Під час «дебатів про соціалістичний розрахунок» економісти, які виступали за соціалізм, визнали, що ціновий механізм виконує важливу функцію обробки інформації. Вони припускали, що урядове бюро (сьогодні ми б сказали — потужний комп’ютер) могло б зберігати перелік усіх входів і виходів економіки. Назвемо це WAC, (від Walrasian-Auctioneer Computer) — комп’ютер Вальраса-Аукціоніста. Потім WAC пропонував би набір цін на ресурси та продукти. Споживачі визначатимуть свої потреби, а фірми — обсяги виробництва. WAC дивився б на результати, щоб побачити, які виникли дефіцити або надлишки. Для надлишкових ресурсів або продукції, що виробляється, РЦК коригував би ціни в бік зниження. На ресурси та продукцію, яких бракує, РЦК коригує ціни в бік підвищення. Потім це дозволить споживачам і компаніям відреагувати на цей новий рівень цін і подивитися на результати. Цей процес триватиме доти, доки всі надлишки та дефіцити не будуть ліквідовані.

Насправді, щойно описаний процес є проблематичним, оскільки економічна діяльність, яка відбувається за «хибними цінами» в одній ітерації, може змінити бажану діяльність в наступній ітерації. Це жодним чином не гарантує плавного зближення до точки, де всі ринки перебувають у рівновазі.

Альтернативою є те, що WAC оголошує набір цін, але не дозволяє проводити торги. Замість цього, WAC просить всіх бажаючих повідомити, що вони бажають продавати за цими цінами. На основі цих побажань РЦБ розглядає отримані надлишки та дефіцити як гіпотетичні. Він пропонує новий набір цін для усунення цих гіпотетичних дефіцитів, і кожен повідомляє, що він бажає продати за цими новими цінами. Якщо припустити, що цей ітеративний процес сходиться до збалансованого рішення, то WAC нарешті дозволяє торгівлю за ринковими цінами, що очищають ринок.

Кілька зауважень щодо цього гіпотетичного механізму WAC:

Більшість сучасних економістів, незалежно від того, чи підтримують вони соціалізм, чи ні, не переймаються тим, чи існує механізм РЦП, чи є він можливим. Стандартний підхід полягає в побудові економічних моделей, які припускають, що економіка працює «так, ніби» вона використовує механізм РЦП. Зокрема, можна вважати само собою зрозумілим, що економіка буде пристосовуватися до рівноважних станів. Тому завданням економіста є аналіз властивостей рівноважних станів і порівняння одного такого стану з іншим.
На противагу цьому, Кірцнер та інші австрійські економісти наполягають на важливості того факту, що механізм WAC не існує в реальному світі. В реальному світі центральні планові органи диктують свої умови на основі здогадок, а не на основі баз даних і цін, визначених методом проб і помилок. Кірцнер зазначає, що в реальній ринковій економіці підприємці беруть на себе завдання коригування цін і визначення можливостей для зміни співвідношення того, що виробляється і як виробляється. Комп’ютер не визначає дефіцит, надлишок і можливості. Їх знаходять окремі підприємці.

Те, що Кірцнер називає «підприємницькою пильністю», — це те, що знищує неефективність і рухає економіку в напрямку рівноваги, або ринкового балансу. Звичайно, економіка ніколи насправді не досягає такого стану, тому що завжди виникають нові можливості для підвищення ефективності, оскільки відбуваються події та з’являються нові відкриття.

Навіть якби механізм WAC був технічно здійсненним, я вважаю, що його все одно було б недостатньо для сприяння соціалістичній економіці. Нам все одно бракувало б елементу «підприємницької пильності». Одна справа вірити, що директор заводу міг би вирішувати, скільки компактних і скільки середніх автомобілів виробляти, виходячи з цін, запропонованих WAC. Але хто несе відповідальність за те, що виникла ідея служби спільних поїздок? Або самокерованого автомобіля? Це не є завданням ані WAC, ані автовиробника. На додаток до WAC, майбутнім ринковим соціалістам потрібні кадри призначених інноваторів, чия робота полягає у створенні нових продуктів і процесів.
Я думаю, що це все ще залишає відкритим питання про те, як мотивувати менеджерів фірм та інших людей в соціалістичній економіці. Ви можете сказати менеджеру, щоб він налаштував виробництво так, щоб максимізувати прибуток, що є суто бухгалтерським прийомом, який не впливає на винагороду. Але який стимул це дасть менеджерам? І чи підуть призначені інноватори на правильний ризик, якщо гратимуть у гру за жетони, які не є справжніми грошима?

Хоча всі ці аргументи вказують на складність централізованого планування, виникає питання: як фірмам вдається функціонувати? Усередині фірми діяльність не керується системою цін і підприємницькою пильністю. Натомість, подібно до центрального планувальника, керівник встановлює внутрішні ціни, зокрема, правила оплати праці для своїх працівників. Як і центральний плановик, бос обирає проекти на основі обґрунтованих здогадок, а не залишає вибір на розсуд ринкового механізму.

«Чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?»

Скептики соціалізму люблять вказувати на Північну Корею чи колишній радянський союз як на доказ того, що центральне планування не працює. Але чи можуть прихильники соціалізму вказати на Wal-Mart або Apple Computer як на доказ того, що центральне планування може працювати?

Я б сказав, що різниця між Wal-Mart чи Apple, з одного боку, і Північною Кореєю чи колишнім радянським союзом, з іншого, полягає в тому, що коли центральне планування руйнується в одному з цих суб’єктів, неефективна фірма буде відсіяна і замінена набагато швидше, ніж неефективний соціалістичний уряд.

Якщо ми розглядаємо фірму як осередок центрального планування, то ринкова економіка складається з цих планових підприємств, які конкурують між собою. Можна використати метафору кораблів, якими централізовано керують, деякі з них великі, а деякі малі, і всі вони намагаються втриматися на плаву в морі конкуренції. Корозія та стихійні лиха часто топлять деякі кораблі, але з’являються інші, і життя людей, як правило, покращується, тому що ці кораблі є новими та вдосконаленими. Централізовано планована економіка схожа на єдину структуру, що стоїть на суші. Вона менш схильна до швидкого покращення, і коли вона піддається корозії або зазнає стихійного лиха, її населення страждає протягом тривалого часу.

*Арнольд Клінґ має ступінь доктора філософії. доктор економіки в Массачусетському технологічному інституті. Він є автором кількох книг, зокрема «Криза достатку: переосмислення того, як ми платимо за медичне обслуговування», «Невидиме багатство: прихована історія про те, як працюють ринки», «Неконтрольоване та незбалансоване: як невідповідність між знаннями та владою спричинила фінансову кризу та загрожує демократії» та «Спеціалізація та торгівля: повторне введення в економіку». Він працював у EconLog із січня 2003 року по серпень 2012 року.