Українські студенти за свободу розпочинають літній набір у програму лідерства!

Якщо ти студент або випускник 11 класу, який прагне нових знань — приєднуйся! З нами ти матимеш змогу:

– подорожувати Україною та світом; 
– бути частиною всеукраїнської мережі лідерів;
– отримати знання у галузі економіки, права, політології від провідних вітчизняних та закордонних експертів;
– здобути лідерські навички;
– брати участь у розробці та лобіюванні законопроектів;
– реалізувати власні ідеї та проекти;

Ми шукаємо активну молодь, яка готова готова кинути виклик собі та світу й показати, що ми здатні змінити Україну на краще!

Цікаво? Заповнюй форму тут.
За деталями пиши нам на пошту: com@studfreedom.org

Увага! Дедлайн подачі продовжено до 22 липня!

Члени ГО «УСС» спільно з представниками інших українських організації, що відстоюють ідеї свободи, взяли участь у щорічному Europe Liberty Forum, котрий цьогоріч відбувся у столиці Данії — місті Копенгаген.

Europe Liberty Forum — це щорічний захід, котрий організовує Atlas Network, і котрий збирає представників усіх основних європейський організацій, що борються за збільшення свободи у своїх країнах.  Мета таких заходів — спільне обговорення проблем та можливостей а також відзначення найбільш активних учасників руху.

Українські студенти за Свободу взяли участь у щорічному Youthday — фестивалі для молоді, яка готова брати на себе відповідальність за розвиток культури, науки, економіки й інших сфер суспільного життя.

Щороку з нагоди дня молоді, в одному місці, збирається більше сотні некомерційних ініціатив, які кожен день змінюють нашу країни. Youthday створює найбільший майданчик для комунікації молоді з некомерційними ініціативами. Організатори переконані, що такі заходи допоможуть молодим людям знайти себе у третьому секторі та зробити цей світ краще.

Цього року на на фестивалі Atlas Weekend працювала унікальна Алея ГО, де кожен відвідувач, — яких протягом фестивалю було майже пів мільйона, — мав змогу ознайомитись з діяльністю 47 провідних громадських організацій України, серед яких були й Українські Студенти за Свободу.

Дана ініціатива була реалізована фестивалем спільно з Київським молодіжним центр, за інформаційної підтримки Міністерства інформаційної політики України.

Atlas Weekend (Атлас Вікенд) — один з найбільших музичних фестивалів України. Проходить щорічно у Києві в першій половині липня на ВДНГ.

Автор: Владислав Мальчевський

Філософія — на перший погляд здається дуже складною та незрозумілою наукою, але насправді, не все так як ви думаєте.
Існують приблизно до десяти інтелектуальних експериментів в які люблять «бавитись» філософи, а також всі небайдужі до філософської думки. Деякі з них, дуже важко зрозуміти не маючи якоїсь певної бази філософських знань, наприклад експеримент «Філософський Зомбі» Чалмерса, для кращого його розуміння, необхідні знання з гносеології та феноменології. Проте, є такі експерименти які не вимагають від вас професійного філософського знання, але мають потужні світоглядні настанови.

Я вирішив вибрати, ті два експерименти, які на мою думку, є найбільш актуальні для розуміння українській аудиторії. Так, ці експерименти будуть стосуватись сфери політичної, та соціальної філософії. Це якраз ті сфери нашого з вами буття, які зараз знаходяться на етапі стагнації а також деякого розвитку. Отож, на моє глибоке переконання прочитавши та прорефлексувавши над цим блогом, ви краще усвідомите такі сфери нашого життя, як життя соціальне та життя політичне.

Роберт Нозік та «Машина по виробництву особистого досвіду»

Роберт Нозік — один з найбільш екстраординарних американських філософів ХХ століття. Професор Гарвардського університету, ідеолог класичного лібералізму(analytic liberterianism). Відстоював ідеї «мінімальної держави» та гостро критикував теорію «соціальної держави» за надмірне насильство над індивідами. Також, теоретично обгрунтував теорії : «справедливості придбання», «справедливості передачі», та «справедливості приватної власності».

Magnus Opus — Anarchy, State, and Utopia. Книга буде корисна для прочитання абсолютно кожній свідомій людині, яка хоча би раз міркувала про природу свого соціального буття, та хотіла би розібратись з тим як «Левіафан» впливає на її індивідуальні свободи, та пропонує свої види справедливості, цінностей, культури, ідеологій, та вибору. Саме про вибір піде мова далі.

Анархія, Держава та Утопія, 1974 рік

Що ж то за машина ?

Короткий опис: Припустимо, що існує така собі машина з виробництва особистого досвіду, яка може забезпечити вам будь-яке переживання. Круті нейропсихологи, можуть простимулювати вам мозок так, що ви провідчуваєте все настільки реально, що ви ніколи не завагаєтесь в тому, що ви на даний момент стрибаєте з парашутом, куштуєте вишукані страви, або ж займаєтесь сексом. Компанії та корпорації вже ретельно вивчили, а також придумали тисячи сценаріїв кожен з яких ви можете вибрати в бібліотеці, припустимо, вибрати та замовити сценарій життя та пережитого досвіду на наступні два роки.

Питання: Чи погодитеся ви під’єднатись до такої машини досвіду, попередньо обравши ті події, які мають з вами статися?

Філософський зміст: Експеримент змушує нас замислитись, над тим, де грань між відчуттям буття і буттям.

До цього всього, які категорії «відчуття буття» вплітаються нам ідеологічною системою тої чи іншої держави? Якісна масова комунікація перетворює та рухає нас в системі координат, де ми за всіма можливими соціо-культурними показниками можемо відчувати наше буття, як наприклад, «дорослі» люди, а насправді ж на рівні розуміння «буття» залишаємось дітьми.

Брейгель Старший, Діти Грають

Звичайно, ми в силі препарувати, будь-яку ідеологічне нашарування нашого сприйняття, і звільняти свій розум від «ідолів». Проте, знову ж таки постає питання: Чи ми, «відчуваємо» що препаруємо ідеологічне нашарування і впевнені в цьому? Чи ми, «справді» звільнились від ідеологічного фрейму, та бачимо світ «справжнім»? Питання доволі таки риторичні. Все залежить від рівня усвідомлення свого «Я» та розуміння свого «вільнодумства», тобто наскільки ваша індивідуальна свобода стійка до зовнішніх факторів, в цьому випадку, до держави, суспільства, спільноти.

Сам же Нозік пише: «Підключитися до машини — це свого роду самогубство … Хіба дивно, що для нас має значення те, якими є ми насправді? Перш за все ми хочемо робити певні речі, а не просто отримувати відчуття того, що ми їх робимо».

Джон Роулз та «Вихідна позиція» ( Theory of original position)

Джон Роулз

— американський соціальний, політичний, моральний, та філософ права, теоретик соціального-лібералізму. Один з найбільш визнаних філософів та теоретиків держави та права. Основна концепція була описана в книзі «Теорія Справедливості»

Дуже гостре сприйняття справедливості, яке філософ виводи з поняття чесності (justice as fairness). Філософ виступав за принципове співвідношення Свободи та Рівності(під впливом Г’юма, а також деяких ідей Канта), за що був критикований, як своїми колегами як із лібертаріанских позицій, так і з марксистських. Книга, буде корисна абсолютно кожному, хто цікавиться політичною, моральною, та філософією права. Й напевно, просто тому, хто хоче розібратись з поняттями «справедливості» та свободи.

Magnus Opus by John Rawls

«Вихідна позиція»

Брейгель Старший, Вавилонська Вежа

Пригадайте славнозвісну християнську міфологію, а саме міф про Вавилонську Вежу. От, уявіть, що ви знаєте все, про ті суспільства які живуть навколо Вавилонської Вежі. Знаєте абсолютно все. Від матеріального стану тої чи іншої соціальної верстви, до їхніх цінностей. Так, само ви знаєте всі навколишні міста-держави, які знаходяться поруч з Вавилоном (вздовж річок Єфрат та Тигр) і ви маєте також абсолютні знання, про ці суспільства. Хтось має більш прийнятні до ваших цінностей, хтось менш. Якісь суспільства багатші, якісь ні. Але всюди присутня певного роду «несправедливість» за словами Роулза.

Короткий опис:  Уявіть, що ви можете почати життя з такої собі “original position” вихідної позиції, і ви маєте можливість повністю зруйнувати Вавилон, і встановити принципи організації існування суспільства заново. Але на вас буде діяти така собі «завіса невідання» яка приховає всі можливі соціо-культурні нашарування, приналежність до тієї чи іншої соціальної верстви населення, й також ваші природні та задатки. Власне, так само як і ваші певні інтереси. Загалом, створення законів організації суспільства, буде повністю позбавлене ваших власних інтересів та вподобань.

Питання :  Яку концепцію соціальної справедливості виберуть люди, позиція яких не детермінована їх своєкорисливими інтересами?

Філософський зміст:  Можливість до редукування, до стану чистого листка, є корисною кожному громадянину того чи іншого суспільства, як розвинутого так і не дуже, щоб краще розуміти вектор того “ідеального місця” до якого варто рухатись, або ж краще визначити власну вихідну позицію, яка буде відповідати цінностям та поняттю справедливості в тому чи іншому суспільству.

Наприклад, колишній житель Вавилону, вибираючи життя з «вихідної позиції» вважає, що не справедливо жити по законам Хаммурапі, і маючи знання про законодавчу систему, стародавньої Індії, вирішує народитись там, або ж, зібрати однодумців та оскаржити «несправедливі» закони, та намагатись їх змінити.

Цей експеримент має багато інтерпретацій. Я інтерпретував його, на свій смак. Але сенс, залишається один і той самий. Після прочитання експерименту, ви можете краще усвідомити: де ви зараз? які цінності панують у вашому суспільстві? приймаєте ви їх чи ні? чи готові ви до змін? а чи є більш справедливі суспільства? Всі ці питання, детермінують критичне осмислення нашої суспільної, політичної, правової системи, та дають впевненість в тому, що зміни на більш краще та справедливе суспільство можливе, якщо воно є вже десь, але не тут. Це чітко окреслює початок, та той бажаний результат який ми хочемо бачити навколо.

До речі, сам Роулз стверджував, що люди будуть вибирати, одній й ті самі принципи в суспільствах де на чаші терезів буде рівне співвідношення Свободи та Рівності.

«Бурлаки на Волге» Репин

Отже, міркуючи над інтелектуальними експериментами, ми можемо чіткіше зрозуміти те, що ми ще про дуже багато речей навіть і не думали міркувати. Інтелектуальні експерименти змодельовані так, щоб змусити вас замислитись про речі «фундаментального» характеру, і вивести вас за «дужки» будденості, аби чим краще її розглянути та проаналізувати. Ну і звичайно, зробити ваше виживання в цьому світі більш імовірним, тому що виживають найсильніші, а як ми знаємо чудовий вислів Френсіса Бекона «Scientia potentia est»

 

Ця невеличка стаття буде стосуватись депортації татар: тієї, що була і тієї, що станеться.
Звичайно, варто зауважити, що сьогодні рівно 74 роки із того моменту, як і так невеликий народ був практично знищений радянською владою. Ніякі співчуття і траури не зможуть повністю вилікувати нас від втрати близької людини. Що вже казати про цілий народ… Зі своєї сторони мушу лише сказати, що такі трагедії об’єднують народи, українців депортували з західної України так само як і татар. Ми відчуваємо ваш біль і смуток. Я відчуваю цей біль.

Проте є ще один біль. Біль через те, що ми здали «Крим без єдиного пострілу». Мовляв це перемога, що жоден український солдат не загинув за цей півострів. Але саме це дає легітимність цій «анексії». Подивіться ось цю підбірку. Від початку і до кінця, особливо рекомендую звернути увагу на грузинку.

Це зараз ми можемо хизуватись санкціями, тиском на РФ міжнародною спільнотою. Проте треба зрозуміти, що напишуть у підручниках через років десять.

«Україна здала Крим без жодного пострілу.» — радісно продекламують російські школярі.

І ми їм нічого протиставити не зможемо. Справді здали і справді не стріляли. Виглядає наче не дуже потрібен був. Але навіть у самому слові «здати» є щось від «здаватись». Ми здали його наче непотрібну річ; здались перед ворогом. Проте це і є найгірше. Так, більшість населення було уражене пропагандою, так, армія не у повній боєздатності, і так, вони були готові, а ми — ні. Але там лишились наші, так ви правильно почули, наші. І не має значення який у них розріз очей, колір шкіри, мова чи віросповідання. Там були наші: татари, українці, росіяни, євреї. Ті, кого ми повинні були захищати. Українська армія полишила свої позиції. Ми сміємось над «героїчним відступом Кутузова» чи «стратегічним пересуванням радянської армії в тил», але вони хоча б бились, коли відступали, вони хоч і програвали, але давали бій. Ми не зробили нічого: жодної диверсії, жодного підпалу та жодного збитого гвинтокрила.

Карл фон Клаузевіц – великий прусський стратег написав трактат «Про мистецтво війни». Це мабуть одна з небагатьох у військовій думці робота, яка системно описала суть війни.

Ось що він пише: «Якою б маленькою не була держава по відношенню до супротивника, якщо вона не зробить останніх граничних зусиль боротьби, то ми можемо сказати, що у ньому більше немає життя» [1, С. 113]

Ми мертві зараз, наша країна перестала бути цілісною. Я не зустрів жодного офіцера, який би мені зміг у очі сказати, що згоден із тим, що Крим здали правильно. Кожну хвилину, кожну секунду, ми втрачаємо час, який у майбутньому можливо нам буде дуже необхідний.

Тепер там стоїть міст, який ми вважали таким, що неможливо добудувати. По ньому їде покидьок, якого наче повинні були вбити його ж оточуючі. Нас присипляють, кажуть, що Росія от-от розвалиться, а нам на голову впаде щастя. І от замріяні, ми піднімаємо очі вгору, а там нові російські гвинтокрили і новий «героїчний відступ», тільки тепер під Одесою чи Харковом.

А щодо нової депортації, то не буде Столипінських вагонів, не буде репресій мільйонів і ГУЛАГів, навпаки, ця диктатура працює за принципом Ленінського парому. Суть дуже проста: всі хто не з нами – валіть за кордон. «У вас немає перспективи» – каже влада РФ -« МИ тут назавжди! Валіть з відси – кордони відкриті!» І багато хто справді обере корабель і відпливе назавжди.
І тепер татарам кажуть теж саме: «Валіть звідси, провалюйте! Вам тут не місце! Тепер тут МИ!» І багато їдуть, а багато лишається. І так знову, у татар немає Батьківщини.

Нам треба бути сильними, треба боротись. Як співали колись наші предки:

«Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ!»

І нам треба перестати думати маленькою тактикою видаючи її за стратегією. Що таке термін президента? Чи гроші? 100 років — ось як далеко треба нам дивитись. А що люди скажуть про нас тоді? Боягузи, що кинули своїх? Чи може все ж таки ті, хто знищив Імперію Зла?

Віце-президент фонду Atlas Том Палмер вважає, що в світі зростають тенденції до неcприйняття лібертаріанських ідей, а правий і лівий популізм разом з агресивним ісламізмом, що йому протистоять, неймовірно схожі в своєму неприйнятті свободи. Ми пропонуємо переклад програмної статті Палмера, що була опублікована на сайті Інституту Катона. Текст змушує нас замислитися, перед якими загрозами стоять прихильники вільного суспільства і закликає нас сприймати інтелектуальних суперників всерйоз.

Над світом нависла загроза радикальних антилібертаріанських рухів, що зчепилися один з одним, немов скорпіони в банці, змагаючись за те, хто швидше за інших зможе зруйнувати інститути свободи. Частина таких рухів вкоренилася в університетах та інших інтелектуальних центрах, інші ж черпають сили в популістичному гніві. Більш того, ліві і праві сторони антилібертаріанства взаємопов’язані і постійно доповнюють одна одну. І перша, і друга відкрито відкидають індивідуальну свободу, верховенство права, обмеження влади і свободу обміну, а натомість підтримують радикальні методи ведення політики, що стикаються з такими опозиційними силами, як політика ідентичності та авторитаризму. Вони небезпечні, і їх не слід недооцінювати.

У різних формах такі рухи кидають виклик лібертаріанським цінностям і принципам по всьому світу, особливо в Європі, Америці та частково в Азії. Але їх вплив відчутний всюди. Всім їм притаманне радикальне неприйняття ідей розсудливості, свободи і верховенства права, які зробили можливим створення Америки і, по суті, є фундаментом сучасного світового порядку. Тому тим, хто надає перевагу конституціоналізму, а не диктатурі, вільним ринкам, а не кумівству або соціалістичному етатизму, вільній торгівлі, а не автаркії, терпимості, а не пригніченню, і хто підтримує суспільну гармонію, а не непримиренну ворожнечу, потрібно оговтатися, оскільки в нашому випадку лібертаріанство, а також процвітання і мир, які воно породжує, знаходяться у великій небезпеці.

Три загрози

Ми можемо розрізнити як мінімум три взаємопов’язані загрози для свободи: а) політика ідентичності та спричинена нею політична економія, подібна до гри з нульовою сумою; б) популізм і незмінно властиве йому прагнення до сильного лідера і, нарешті, в) радикальний політичний ісламізм. Всі вони мають конкретне загальне ідейне джерело, формують собою взаємопов’язану мережу і взаємно доповнюють одна одну за рахунок класичного ліберального консенсусу.

І хоча такі рухи повністю оманливі, особливо в сфері економіки, для них характерним є не лише брак розуміння економічних принципів, як, наприклад, безлічі етатистських інтервенцій. У той час як більша частина, яка підтримує мінімальну заробітну плату, торгові обмеження і заборону наркотиків, керується неправильним розумінням наслідків, ідейних лідерів таких антиліберальних рухів в основному не можна назвати божевільними. Найчастіше вони досить непогано розуміють лібертаріанські ідеї, але докорінно їх відкидають. Вони переконані, що ідеї рівності перед законом, ідеї заснованої на законі правової і політичної системи, терпимості, а також свободи думки і слова, вільної торгівлі — особливо між незнайомцями — в цілях взаємної вигоди, а також невід’ємних і рівних індивідуальних прав є всього лише приманкою, що приховує егоїстичні прагнення еліт до експлуатації. Тих, хто підтримує такі ідеї, вони вважають безнадійно наївними.

Прихильникам свободи час усвідомити, що деякі люди заперечують її існування для інших (і навіть для самих себе) не тільки тому, що вони не розуміються в економіці або ж розраховують на корупційну вигоду, а тому що вони проти самих принципів свободи. Адже вони не шукають рівності перед законом; навпаки, відкидають його і підтримують політичний курс, заснований на нерівності ідентичностей. Вони не вірять в існування у нас права на незгоду з ними, і вони безумовно не будуть її захищати. Вони вважають торгівлю однією з форм змови. І в політиці вони надають перевагу незмінній волі керівництва, а не гнучкості мінливих процесів. І вони будуть нападати на будь-кого за образу їхніх священних ідентичностей.

Їм просто чужий принцип «живи і дай жити іншим»

Політика ідентичності

Знадобились десятиліття для того, щоб стійкі антилібертаріанські і антитолерантні рухи лівої сторони політичного спектру все ж заполонили значну частину вчених умів в Європі, Північній Америці та інших країнах. Їх мета — використовувати адміністративну відповідальність, залякування і різні види покарання, щоб придушити будь-які погляди, що здаються їм несумісними з їхнім баченням. Цей рух бере початок в роботах одного німецького марксиста, учня Мартіна Хайдеггера. Його звали Герберт Маркузе, і після приїзду до Сполучених Штатів він здобув велику популярність серед крайніх лівих. В есе Маркузе під назвою «Репресивна терпимість» (Repressive Tolerance) від 1965 року стверджується, що для досягнення звільнення — принаймні в розумінні самого автора — потрібно:

«…відійти від терпимості до висловлювань і зборів груп та рухів, які пропагують агресивні політичні курси, процеси озброєння, шовінізм, дискримінацію за расовою і релігійною ознаками або які протистоять поширенню громадських послуг і безпеки, медичного обслуговування і т.д. Більш того, для відновлення свободи думки може знадобитися встановлення нових жорстких обмежень щодо викладання та інших видів діяльності в освітніх установах, які своїми методами і концепціями спрямовані на обмеження людського розуму в системі дискурсу і поведінкових установок — тим самим перешкоджаючи початковій раціональній оцінці можливих їй альтернатив».

Для Маркузе, як і для його сучасних послідовників (багато з яких ніколи навіть про нього і не чули), «звільнююча терпимість в такому випадку означала би нетерпимість до рухів правого боку і терпимість до рухів лівого боку політичного спектру». Дотримуючись такого сценарію, всіх тих, хто не підтримує нову систему поглядів, піддають різкій критиці, позбавляють можливості висловлення, силою відправляють на курси перевиховання, принижують, витісняють зі звичного оточення; їм навіть погрожують насильством, щоб змусити мовчати. Знову ж таки, треба звернути увагу на наступне висловлювання Мелісси Клік, професора Міссурійского університету: «Гей, хто хоче допомогти мені витягти звідси цього репортера? Тут потрібні м’язи!» Це якраз було посланням Маркузе в дії.

Політкоректність лівих викликала схожу антилібертаріанську реакцію правих. Рухи крайніх правих, які поширюються зараз в Європі, і ультраправе поєднання популізму і білого націоналізму в Сполучених Штатах здобули послідовників, переконаних у тому, що самому їхньому існуванню або способу життя загрожують капіталізм, вільна торгівля і етнічний плюралізм. Однак в їхній гнів призвело антиліберальне домінування лівих у громадському дискурсі, до того ж переслідуючих інакодумців. Тому в якійсь мірі згадані антиліберальні праві стали відображенням образу своїх же опонентів. Так, в європейських партіях вони відновили згубну ідеологію і мову 30-х років ХХ століття, а в Сполучених Штатах знайшли підтримку і самих себе в русі на підтримку Трампа з властивим йому образливим ставлення до мексиканців і мусульман, а також розпалюванням ворожнечі серед національної еліти.

Політкоректне прагнення до встановлення «безпечних просторів», відведених для нацменшин, відображено в поглядах білих націоналістів, які закликають до консолідації «білої ідентичності» і «білої нації». Ватажком білих націоналістів в Сполучених Штатах, які також відомі як «ідентаристи», Джаредом Тейлором недавно було висловлено на хвилях National Public Radio натупну точка зору: «Людина за своєю природою прагне жити в племені. Коли темношкірі, або азіати, або іспанці виражають бажання жити серед таких же, як вони, вони віддають перевагу власній культурі і спадщині, і в цьому немає нічого поганого. Тільки лише коли білі кажуть, що вони вважають європейську культуру кращою і хочуть перебувати серед білих людей — чомусь (і виключно для білих) це вважається найбільшим проявом аморальності».

Так що, як розуміємо, одна форма колективізму породжує іншу

Філософ Славой Жижек є впливовим голосом крайніх лівих, який, правда, більше відомий в Європі, ніж в Америці, але кількість його послідовників продовжує зростати в усьому світі. Жижек наполягає на тому, що свобода в ліберальних суспільствах — це ілюзія, яка єдиною ниткою пов’язує антиліберальних лівих і правих. Цей же образ нитки знаходимо в роботі Карла Шмітта, експерта з соціалістичного права і колеги Мартіна Хайдеггера, який, як відомо, провів «конкретну політичну відмінність до різниці між другом і ворогом». Жижек стверджує, що «безумовна первинність властивого сторонам антагонізму — це основа політичного». Тому поняття суспільної гармонії і філософія в стилі «живи і дай жити іншим» — просто прояв самообману для таких філософів, реальною ж для них є боротьба за домінування. По суті, в дуже глибокому розумінні для подібних мислителів окремо взята людини з плоті і крові навіть не існує, оскільки, насправді, є тільки соціальні сили або ідентичності. Дійсно, в такому випадку «індивідуальне» — це ніщо, а лише відображення згаданих сил або колективних ідентичностей, спочатку ворожих одна одній.

Популістський авторитаризм

Популізм часто копіює різні форми політики ідентичності, однак додає до них гнівне обурення «еліт», неадекватний підхід до політекономії і прагнення слідувати за сильним лідером, який зможе консолідувати справжню волю народу. Популістські рухи виникали в численних країнах від Польщі та Іспанії до Філіппін і Сполучених Штатів. Майкл Казин в своїй книзі «Переконання популістів» (The Populist Persuasion) пропонує наступне визначення явища популізму. На його думку, це «… мова, чиї носії вважають звичайних людей благородною спільнотою, що не скута класовими зв’язками, і при цьому розглядають їх опонентів з числа еліти як егоїстичних, корисливих і недемократичних, тому прагнуть мобілізувати перших проти останніх». Нормальним для таких рухів є проходження харизматичного лідера, який в своїй особі втілює народ і його волю.

Загальноприйнята ціль серед популістів — уповноважити лідера, який зможе прорватися через всі бар’єри процедур, правил, систему «стримувань і противаг», а також охоронювані законом права, привілеї і імунітети і зможе «просто вирішити всі питання». У книзі «Дорога до рабства» Фрідріх фон Хайєк описує таку нетерпимість до правил в якості прелюдії до тоталітаризму: «Загальна потреба в швидких і рішучих діях центральної влади разом з невдоволенням повільною і важкою реалізацією демократизації є переважаючою в такій ситуації, особливо коли остання своєю метою ставить дію заради дії. Саме тоді певна людина або партія, що здаються досить сильними і рішучим для того, щоб «вирішити всі проблеми», виступають найбільш привабливими».

Популістські і авторитаристські партії завоювали свою владу і зміцнюють її в ряді країн. Так, в Росії Володимир Путін створив новий авторитарний уряд, який домінує над усіма іншими інститутами суспільства і залежить лише від його особистих рішень. Путін і його поплічники системно і повністю встановили владу над ЗМІ і використали їх для того, щоб створити в національній суспільній свідомості глибинне відчуття того, що країна знаходиться в облозі, при цьому її унікальній і великій культурі постійно загрожують сусіди, а захищає державу лише сильна рука її глави.

В уряді ж Угорщини правляча лоялістська партія Фідес після досягнення нею парламентської більшості у 2010 році також почала здійснювати контроль над усіма державними органами. Вона зображала свого лідера Віктора Орбана національним рятівником, а також ініціювала вкрай антилібертаріанську політику націоналізації, кумівства та обмеження свободи слова. Орбан заявляв: «[Ми] знищуємо догми і ідеології, прийняті на Заході, і поводимося незалежно від них <…> щоб створити нову державу, засновану на односторонніх національних підвалинах в рамках Європейського союзу». («У рамках Європейського союзу» варто розуміти як «дотованих платниками податків інших країн»).

Після перемоги Фідес на виборах у 2010 році лідер польської націоналістичної і антиринкової партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський заявив, що націоналістична, популістська і кумівська стратегія Орбана — «приклад того, як ми можемо перемогти». Качинський зміг поєднати політику ідентичності з популізмом, щоб витіснити правоцентристський уряд за рахунок темпів зростання економіки, після чого почав застосовувати ті ж популістські і протекціоністські методи, які, ймовірно, не можна було назвати рецептом державного процвітання. На думку класичних лібералів з шведського інституту Тімбро, викладеній в «Індексі авторитарного популізму Тімбро за 2016 рік», як в лівій, так і в правій частині політичного спектру сучасної Європи «популізм — це не тимчасовий виклик, а постійна загроза».

Путін, будучи піонером авторитарних трендів, вклав сотні мільйонів доларів у просування антилібертаріанського популізму по всій Європі, а також в складну мережу своєї глобальної медіа-імперії, що включає як RT і Sputnik News, так і комплекс інтернет-тролів разом з фейковими сайтами. Російський медіапіонер Пітер Померанцев у своїй знаменитій книзі «Ніщо не правда і все можливо» (Nothing Is True and Everything Is Possible) пише: «Кремль навмисно змінює свої послання, коли йому це вигідно … Європейські праві націоналісти спокусилися посланням проти існування ЄС, крайні ліві купились на розповіді про протистояння гегемонії США, американських релігійних консерваторів ж задобрила думка про боротьбу з гомосексуальністю». Хвилі брехні, засуджень, заперечень і т. д. здіймаються, щоб підірвати впевненість захисників інститутів класичного лібералізму. І це добре профінансована постмодерністська атака на істину на користь диктатурі.

З чого починається авторитаризм?

Ці рухи — не просто свідчення недостатнього рівня освіченості. Вони глибоко ідейні за своєю суттю, оскільки підтримують колективізм і авторитаризм, відкидаючи індивідуалізм і конституційні норми. Але що ж сприяє масштабному і швидкому поширенню їх в суспільстві?

У цій статті я стверджую, що авторитаризм викликаний уявними загрозами фізичній безпеці, груповій ідентичності і соціальним статусам.

Коли всі ці загрози існують разом, створюються ідеальні умови для розвитку авторитаризму вибуховими темпами. Радикальні прояви ісламістського насильства цілодобово транслюються в новинах, щоб здаватися ще більш поширеними, ніж насправді є для певних груп очевидною зовнішньою загрозою. Тому групова ідентичність і статус в такому випадку також під прицілом. У дослідженні, проведеному політологом Кареном Стеннером, підтримується ідея про існування якоїсь схильності до авторитаризму, яка посилюється «нормативними погрозами», тобто сприйняттям того, що традиційні погляди знаходяться під загрозою або ж їх більше не поділяють в суспільстві. Ці нормативні загрози зустрічають підтримку серед тих, хто був схильний до авторитаризму, і перетворюють їх в «захисників кордонів, поборників правил і роблять опорою для влади». Загрози соціальним статусам надалі ще більше підсилюють такі авторитарні пориви. Ключовою ланкою серед прихильників авторитарних популістських рухів в Європі, так само як і радикальних крайнощів Трампа в Америці, є малоосвічені білі чоловіки, які відчули падіння свого соціального статусу порівняно зі зростанням останнього у інших (жінок і іноземців). У Сполучених Штатах сьогодні спостерігається ситуація, коли участь у трудових відносинах білих чоловіків у віці від 30 до 49 років з повною або неповною середньою освітою (або ж без неї) стрімко зменшується. У результаті більш ніж один з п’яти з них не просто перестає шукати роботу, але і повністю виходить з категорії економічно активного населення. Без оплачуваної і задовільної роботи такі люди, природно, відчули значну втрату соціального статусу. Універсальні стандарти якості життя можуть вирости для всіх (і вони справді, як і рівень заробітної плати, значно покращилися за останні десятиліття), однак у всіх людей не може вирости їх відносний соціальний статус. І якщо деякі групи піднімаються, інші повинні опускатися. І як раз ті з числа останніх, хто спочатку схильний до авторитаризму, і будуть тягнутися до авторитарних лідерів, які обіцяють все владнати і відновити втрачену велич.

Радикальний ісламізм

Радикальний ісламізм також відображає основу деяких інших антилібертаріанських рухів, включаючи політику ідентичності (наприклад, переконання в тому, що певна громада віруючих веде війну з невірними), страх авторитарних популістів перед загрозами їхній груповій ідентичності і соціальним статусам, а також ентузіазм останніх відносно харизматичних лідерів, які «знову зроблять іслам великим». Радикальний ісламізм навіть має загальні ідейні коріння з крайніми лівими і крайніми правими в європейській ідеології фашизму і колективістських концепціях «справжності». На ісламістський рух в Ірані, який дав початок першої Ісламській республіці, помітний вплив зробили європейські ідеологи фашизму, зокрема Мартін Хайдеггер.

Ахмад Фардід же розвинув згубні ідеї Хайдеггера в Ірані, а його послідовник Джалал-Алі Ахмад викрив передбачувані загрози справжньої іранської ідентичності з боку Заходу в своїй книзі «Отруєння Заходом». Як проголосив Хайдеггер після перемоги нацистів на виборах в Німеччині, вік лібералізму було століттям «Я». «Тепер настало століття “Ми”». Екстатично колективізм обіцяв перевести німців з їх «несправжнього історичного буття» в «справжнє», а сьогодні ж його підхопили борці за соціальну справедливість, всі ультраправі та інші радикальні ісламісти. І всі ці тренди взаємно доповнюють одні одних: кожен демонізує іншого, і в міру того, як розвивається один, збільшується і екзистенціальна загроза для інших. Посилення радикального ісламу сприяє збільшенню числа прихильників популістських партій у Європі (і Америці), а ворожість стосовно мусульман і відчуження останніх в суспільствах їх проживання збільшує можливості для Ісламської держави (ІГ) і подібних угруповань до набору нових членів. У той же час політкоректні борці за соціальну справедливість не можуть дозволити собі засудити радикальний ісламізм — все-таки чи не є це лише відповіддю на колоніальне гноблення нехристиян з боку домінуючої гегемонії християн / білих / європейців? А часом вони навіть помічають, що не можуть не тільки засудити злочини ісламістів, а й самі підтримують антисемітизм.

Дійсно, ворожість до євреїв і капіталізму — обурливо спільна риса для всіх трьох вищезгаданих антилібертаріанських рухів.

Необхідність захисту свободи

Різні антилібертаріанські рухи розвиваються не за рахунок один одного, а з центру, що складається, як було сказано раніше, з толерантних, продуктивних і таких, що здійснюють обміном товарами між собою членів громадянського суспільства, які живуть, усвідомлюючи це чи ні, слідуючи принципам класичного лібералізму. Ми спостерігали подібну динаміку і раніше, в 30-і роки ХХ століття, коли колективістські рухи змагалися за те, щоб якомога швидше підірвати основи свободи. Так, фашисти заявляли, що лише вони зможуть захистити від більшовиків. Більшовики ж мобілізували суспільні ресурси, щоб перемогти фашизм. Вони билися один з одним, однак у них, по суті, було набагато більше спільного, ніж вони готові були визнати. На жаль, найсильнішим аргументом захисників громадянського суспільства у відповідь на вищезазначені виклики є те, що комплекс, що складається з індивідуальної свободи, верховенства права і вільних ринків, передбачає більшу ступінь процвітання і комфорту, ніж його альтернативи. І це дійсно так, проте цього недостатньо для відображення важких ударів антиліберального тріумвірату з політики ідентичності, авторитарного популізму і радикального ісламізму. Моральну чесноту волі необхідно підтримувати не тільки прямими зіткненнями з опонентами, але і через зміцнення позицій опору самих лібералів, щоб їх противники відступали. Оскільки свобода — це не ілюзія,, а велика і благородна мета. Вільне життя в усіх відношеннях краще, ніж життя в підпорядкуванні будь-кому іншому. Насильство і антагонізм — це не основи культури, а її заперечення. Зараз прийшов час стати на захист свободи, яка уможливлює існування світової цивілізації, що дає «зелене світло» дружбі, сім’ї, співпраці, торгівлі, взаємній вигоді, науці, мудрості — одним словом, життю — і кинути виклик нинішньому антилібертаріанському тріумвірату, викриваючи його внутрішню нікчемність.

Джерело: cato.org Переклад: Марія Чапля

Запитайте у себе: «Що таке хороша освіта в університеті?» Безкоштовна, з великою стипендією, яка буде більшою за батьківську заробітну плату, — більшість українців так її і уявляють. Але чи є вищезгадані терміни показником саме хорошої освіти?

РЕФОРМА ОСВІТИ — РЕФОРМА СУСПІЛЬСТВА

Сьогодні, подаючи документи до українського вишу, більшість абітурієнтів орієнтуються на основний показник — наявність місця держзамовлення. Ось де і дає знати про себе наше радянське минуле. Навіть якщо майбутньому студенту зовсім не подобається спеціальність, але на ній будуть вільні місця державного замовлення, він, все ж, подасть на неї документи. Тут ми не можемо його винити, адже між безкоштовним місцем, та ще й зі стипендією, з одного боку та платним місцем без можливості отримати стипендію, як би ти добре не вчився, з іншого, вочевидь, перший варіант більш вподобаний.

Фінансування вишів через державне замовлення є дивиною у економічно розвинутих державах. За відсутності точних даних, кількість випускників, які працюють не за спеціальністю, варіюється від 50 до 80 відсотків, що є величезною цифрою, значну частину якої становлять випускники, що вчилися саме за держзамовленням, — це, по суті, означає викидання бюджетних грошей на вітер. Щодо проблеми застарілості системи не так давно говорив і наш колишній міністр освіти та науки.

«Це складна проблема. Фінансування вишів через держзамовлення — це організаційний нонсенс. Ніхто в світі не може цього зрозуміти. Наша позиція така: припинити фінансувати вищу освіту через держзамовлення. Треба переходити на контакти між державою і університетом. І цього немає вже в новому проекті про освіту»

— Сергій Квіт

Міністра уже змінили, але реальних змін відбулось мало. Такі заяви подавали надію, адже якщо у проекті закону про освіту містяться такого характеру пункти, то це змушує сподіватися, що й там будуть продумані й інші позитивні зміни, адже саме з освіти починається суспільство. Чим кращий рівень освіти, тим успішніше буде суспільство в цілому.

СТИПЕНДІЇ УСІМ — СТИПЕНДІЇ НІКОМУ

Поряд із проблемою держзамовлення існує й інша, але не менш важлива — система, за якою українські студенти отримують стипендії.

Взагалі, сама ідея стипендій є нічим іншим, як способом мотивації, стараєшся — молодець, отримуй стипендію як заохочення. Але в Україні стипендії сприймають як заробітну плату. З іншої сторони, їх можуть отримувати лише державники, тобто як би ти не старався, будучи контрактником, ти не зможеш отримати стипендію. Це так само є одним із пережитків того самого минулого з тавром «Сделано в СССР».

Як це працює у світі? Хоч і в різних економічно розвинених країнах системи нарахування стипендій різняться, але існує одна тенденція — адресність. Тобто якщо ти розумний і показуєш це — отримуєш стипендію. Маєш проблеми зі здоров’ям чи з матеріальним станом у сім’ї — отримуєш стипендію. Таким чином, додаткові кошти отримують лише ті, хто справді їх потребує.

У СВІТІ НЕ ІСНУЄ НІЧОГО БЕЗКОШТОВНОГО

Ми звикли говорити про «безкоштовну» освіту, але ми помиляємося, називаючи її такою. Адже університети, викладачі, усі, хто задіяний в освітньому процесі, працюють там не за нашу уявну подяку, а за цілком реальні кошти, але чи часто ми запитуємо у себе хто їх платить? Відповідь проста — ми самі. Без достатньої конкуренції, знаючи, що завжди буде виділено кошти на утримання, університети не можуть функціонувати з максимальним коефіцієнтом корисної дії.

Дежзамовлення, жахлива система виділення стипендій та ще маса інших проблем ставлять вищу освіту України в офсайдери серед її європейських аналогів. Як результат така освіта не ціниться і ми маємо одну з найбільших у світі кількість людей з дипломами вишів, які водночас втратили свою цінність. Відтік студентів закордон, нецікавість Україною серед іноземних абітурієнтів, які «годують» Західні університети, — усе це результати недосконалості. Ми можемо це виправити, головне — розуміти проблеми і працювати у напрямку їх вирішення. І хто знає, можливо, Україна зможе наздогнати наших більш успішних друзів.

«Жити заради себе і нікого іншого», — ось за що боролася жінка, чия книга стала другою Біблією для американців. Айн Ренд була американською письменницею та філософом, творцем об’єктивізму, який вона назвала «філософією для життя на Землі».

Найпопулярнішими романами Ренд є «Джерело», розповідь про незалежного і безкомпромісного архітектора, та «Атлант розправив плечі» — про роль розуму та егоїзму в людському житті й про те, що відбувається зі світом, коли мислителі і підприємці зникають. Серед її найбільш популярних публіцистичних книг «Доброчесність егоїзму», серія нарисів про фундамент, принцип і мораль в філософії особистої вигоди, і «Капіталізм. Незнайомий ідеал», серія нарисів про те, що таке капіталізм і чому це єдина моральна соціальна система.

Адаптована під анімацію частина інтерв’ю Айн Ренд у шоу Майка Уоллеса від 25 лютого, 1959 рік (англійською мовою):

Ренд народилася в Росії, де закінчила початкову школу та університет і вивчала історію, філософію та мистецтво написання сценаріїв. Саме Росія виховала Ренд як одну з найбільших антидиктаторських розумів світу, адже саме там вона стала свідком більшовицької революції і народження Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У 1925 році вона покинула зростаючого комуністичного монстра: сказавши представникам влади, що їде для короткого візиту до родичів в Америці, вона так і ніколи не повернулась.

У Штатах Ренд працювала в Голлівуді, пишучи сценарії до фільмів, вийшла заміж за актора Френка О’Коннора і написала свій перший роман. Згодом на неї чекав переїзд до Нью-Йорку, де вона написала «Джерело», «Атлант розправив плечі», велику кількість статей і есе та кілька публіцистичних книг, в яких вона визначила і розвинула принципи об’єктивізму.

«Філософія життя на Землі» — відео від Інституту Айн Ренд про те, що таке об’єктивізм (англійською мовою):

Ренд відстоювала ідеали розуму (проти віри та примх), особистої вигоди (проти самопожертви), індивідуалізму та індивідуальних прав (проти колективізму і «групових прав»), капіталізму (проти всіх форм етатизму), які й зробили її однією з найбільш суперечливих і найважливіших філософів ХХ століття.

Описуючи об’єктивізм, Ренд пише:

«Моя філософія, по суті, це концепція людини як героїчної істоти, з її власним щастям як моральним сенсом життя, з продуктивними досягненнями як найблагороднішою діяльністю і розумом як єдиним абсолютом».

Жити власним життям, в яке ніхто, враховуючи державу, не має права втручатись і відповідати за свої вчинки, — ось чого прагнула Айн Ренд і чого не вистачає сучасному світу, яким котиться хвиля популярності етатизму та інтервенції у життя інших.